Асадівські садисти просять захисту від справедливої кари

Сирія після падіння диктатури алавітів під проводом родини аль-Асад опинилася в замкнутому колі помсти, де надії на нове життя щоразу розбиваються об хвилю жорстокости та безкарности. Біднякам не буде куди йти, а хто зможе – поїде, як уже тікали після поразки революційних подій Арабської весни 2011-2013 рр. У зовсім новому для себе становищі опинилися вчорашні небожителі, яким на рівних опікувалися Московія та Іран.

   Нова Сирія для алавітів – членів релігійної громади на північному заході арабської країни, з якої походить і скинутий диктатор Башар аль-Асад – гірша за в'язницю, адже їх убивають цілими сім'ями. Затримки у розслідуваннях, які здійснюють правоохоронці-суніти, свідчать про загравання влади перед численними сирійцями, які вважають алавітів винними у кривавих злочинах колишнього режиму. Алавіти ж вимагають міжнародного захисту, побоюючись репресій за те, що вони були пов'язані, за своєю волею чи примусом, із кланом аль-Асад і його терором державного рівня.

   Після завершення громадянської війни торік у грудні часу почастішали викрадення та вбивства алавітів. Внаслідок спалаху насильства цьогоріч у березні загинули 1 334 особи, а перехідний президент країни Ахмед аш-Шараа пообіцяв переслідувати винних незалежно від їхнього походження та віросповідання. Для розслідування масових вбивств було створено незалежну комісію, яка діятиме до початку липня.

   Новостворені (чи пак реформовані) правоохоронні та судові органи пояснюють затримку великою кількістю свідків, яких необхідно допитати, та величезною кількістю відеозаписів, які необхідно проаналізувати. Ролики зафільмували самі злочинці та розмістили їх задля залякування сирійців у соціяльних мережах. Тепер учасників (орґанізаторів і виконавців) державного терору чекає або законний суд, або ж справедливе спонтанне судилище.

   Іноземні дипломати також бачать у цьому деяке замішання сирійської влади, оскільки головними підозрюваними виступають люди та уґруповання, з якими теперішня офіційна влада у Дамаску іноді не хоче, а іноді не може впоратися. Наприклад, протурецькі збройні загони сирійських туркменів (туркоманів), іноземні джихадисти, які входять до складу Міністерства оборони, або співробітники служби спільної безпеки. Президент аш-Шара і його посадовці, вихідці з угрупування "Hāy'āt Tāhrir al-Shām", не мають ні чисельної переваги, ні військових засобів, щоби контролювати ці радикальні угруповання, які суперечать його політиці поміркованости.

   Чи зможе новий уряд Сирії, який прагне зробити країну пристойним членом міжнародної спільноти, домогтися зняття санкцій і відбудуватися від колишніх жахів асадівського режиму, зупинити вбивства цілих сімей без суду та слідства і чи захоче? На узбережжі, де більшість алавітських сіл зазнали нападів, ситуація, як і раніше, нестабільна. Алавітів сприймають як внутрішнього ворога, що у душі тужать за колишнім порядком, тому без системи перехідного правосуддя під наглядом хоча б Туреччини, всі ці розправи продовжуватимуться і посилюватимуться.

За матеріялами "Le Monde"

Іслам більше не "релігія миру", але "партія війни"

Вже давно не таємниця, що у ХХІ ст. мусульманство перетворилося з віри кочових пустельних племен арабів на загрозливу небезпеку для всього людства, починаючи з Європи. Подібну думку нещодавно висловив і блаженніший архієпископ Атенський і всієї Еллади Ієронім II. Очільник Грецької автокефальної православної Церкви прямо назвав іслам "політичною партією", в якій нічого не залишилося від релігії.

   Знаково, що блаженніший Ієронім II не єдиний вищий ієрарх християнства, який публічно і жорстко критикує послідовників Магомета, особливо після торішніх терактів в Європі. Однак вислови саме грецького архієпископа лунають доволі гучно і безапеляційно, доводячи до сказу мусульман, переважно з-поміж сусідніх турків. До слова, у 2020 р. священник засудив рішення чинного президента Туреччини знову перетворити собор святої Софії на мечеть, що протягом останніх 86 років мав статус національного музею.

   «Іслам і ті, хто дотримується його настанов – сіють розбрат і хаос, маючи на меті підкорення світу. Так мусульмани демонструють, що вони давно вже не прості віряни, а члени партійного угруповання політичного спрямування. Ось ому вони насаджують силою свої доґми, вони – люди експансії й про це сказано у вченні Магомета», – звернувся до православних християн архієпископ Ієронім II із нагоди 200-річчя проголошення державної самостійності Еллади 25 березня поточного року.

   На думку очільника Грецької автокефальної православної Церкви, образа і гординя сильно вдарили не тільки по цілому християнству в цілому, а й по всьому цивілізованому людству. Архієпископ певен, що кожній мислездатній людині, незалежно від віросповідання варто свідомості небезпеку від хвилеподібного і блискавичного поширення ісламу планетою. «Якщо мусульман не зупинити сьогодні, – наголошує блаженніший Ієронім II, – завтра і післязавтра буде занадто пізно, прийдешні покоління просто боятимуться сказати щось проти цих адептів агресивної політичної війни».

   Священник на правду має рацію, адже згуртовані у великі етнорелігійні громади (діяспорні ґетто) мусульмани (араби, неґри, курди, турки тощо) відмінно знають – у них сьогодні досить високий рівень народжуваності, який пересічним європейцям не дасться відтворити найближчими десятиліттями без відповідної державної програми підтримки. Так на наших очах у Старому світі відбувається сумнозвісна "Великої заміною" (англ. the Great Replacement): безбожні у більшості своїй нащадки Ричарда I Левового Серця та Фрідриха I Барбаросси непомітно вимирають, лишаючи прибульцям із пустель і тропіків власні безхазяйні домівки. Останні дуже спокійною й оптимістично говорять першим – «Одного дня все ваше неодмінно стане нашим!», і це не може не лякати та не насторожувати.

За матеріалами "Breitbart"

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.

Автор — Данило Катраник

Етнічна злочинність — принада мультикультуралізму

Багатомільйонні міграційні потоки, які захлиснули Європу, остаточно змінили її обличчя. Тепер міста належать тим, хто ще вчора порпався у багнюці на березі Гангу чи добував прісну воду в солоному озері Чад. Найболючіше міграційна криза вдарила у слабке місце єдиного суспільного органу Євросоюзу — незахищену соціально бідну верству населення, представники якої здатні заради виживання йти на злочин.
   Серед країн, де азійські та африканські мігранти не тільки не асимілювались, але й стали раковою пухлиною нової громади, показовими є Швеція, Німеччина, Бельгія, Франція та Велика Британія. Саме тут люди на межі бідності, а разом з ними й кримінал, стають все більш жорстокими, а злочини у ряді випадків — відверто екзотичними та характерними скоріше для відсталих цивілізаційно країн (Сомалі, Бангладеш, Нігер). А сумнозвісний мультикультуралізм більше не в змозі приховувати радикальні настрої прибулих у Європу мігрантів.
   Першими, хто заволав про неприпустимість включення асоціальних елементів з "третього світу", стали нащадки Ваґнера і Юнґера. Минуло лише десятиліття наполегливого ​​мовчання влади ФРН, і ось німецький міністр внутрішніх справ на весь голос заявляє, що навала мігрантів призвела до вибухового зростання насильства. Щорічна кількість злочинів, скоєних вчорашніми біженцями на території Німеччини, зростає на 50% в арифметичній прогресії.
   Наступною сумну статистику оприлюднила і влада Великої Британії. Тут кількість вбивств на етнічному та релігійному ґрунті зростає вже кілька років поспіль. Особливо гостро ця проблема стоїть у типових англійських містах (Лестер, Манчестер, Ліверпуль), водночас Вельс і Шотландія вважаються більш безпечними регіонами країни. Лише за перші 6 місяців цього року Лондон обігнав Нью-Йорк за кількістю скоєних мігрантами вуличних злочинів!

   Але справа не тільки в цифрах і сухих статистичних даних. Етнічні меншини, прибулі з Пакистану чи Еритреї, поступово окуповують Європу, віддалені вулиці її затишних міст. Саме там, за потуранням місцевої влади та різних "борців за рівність", маргінали тропіків і пустель створюють закриті від людського ока ґетто.
   Всі знають не  чуток, що у таких міських кварталах найчастіше відбуваються сутички кримінальних угруповань зі специфічно жорстокими методами  розправи над кривдником. Згодом злочинці, у чиїх жилах тече бельгійська чи шведська кров, переймають досвід заїжджих "колег". Ось він у всій красі, уславлений культур-марксистами та лібералами мультикультуралізм — мігранти навчили місцевих бандитів, як правильно здійснювати злочини застосовуючи чи не первісну методику.
   Новітніми трендами в європейському криміналі стали поодинокі зґвалтування, напади з ножем і сірчаною кислотою, які "ввели в моду" африканські та південноазійські банди. По-перше, ніж доволі легко купити. А, по-друге, його наявність у наплічнику чи торбі неважко обґрунтувати під час поліційного обшуку кухонним інвентарем. Тому хвиля ножових атак наче чума захлиснула вулиці європейських міст від Бордо до Тампере. Крім того наголосимо, що саме вихідці з чорного континенту сьогодні контролюють постачання кокаїну до Європи, тому не дивно чому вони не мають у своїй справі конкурентів — ті усуваються швидко та жорстоко.
   Що ж стосується кислоти, то цей злочинний метод привезли мігранти з Південної Азії, які мають родичів на хімічних заводах і в аптеках, а отже легко дістають потрібний реактив. В Індії, Бангладеші та Пакистані саме таким чином заведено карати жінок, поведінка яких здається чоловікам або родичам занадто легковажною. В Європі ж, передусім в англійських містах, цей злочинний акт здійснюють проти вродливих білих дівчат з криком "Невірна!", щоб спотворити їхню зовнішність на все життя. Розслідувати "кислотні напади" практично неможливо, а постраждалі мучаться від болю, втрачають зір і не можуть пригадати зовнішність нападника.
   Інтернаціональні мегаполіси Євросоюзу на наших очах перетворюються на скупчення відразливих бетонних коробок та здичавілих від засилля мігрантів вулиць. Тут можна з легкістю отримати як невиліковну статеву хворобу, так і ножове поранення, а правоохоронці не змигнуть очима. Проблеми, які у більшості цивілізованих країн громадяни та влада намагаються побороти, в оселях глобалізму розквітли пишним цвітом під чуйним наглядом "борців за рівність".

   А найобурливіше те, що злочини, які відійшли у минуле ще у кінці Середньовіччя, знов повернулися, радикально змінюючи моральний клімат Старого Світу! Невдовзі для нас не буде новиною те, що десь у шведському Мальмьо чи бельгійському Льєжі узаконили норми шаріату. Адже все це робиться руками ідейних послідовників Маркса, Троцького і Маркузе, задля урізноманітнення зашкарублої християнськими традиціями Європи. І якщо хтось все ж спробує чинити опір цим "проґресивним ініціативам", у хід підуть найжорстокіші злочини, заздалегідь підготовлені політикою всюдисущого мультикультуралізму.

Автор — Денис Ковальов

Іслам з погляду Біблії

Після суперечливого ІІ-го Ватиканського собору у Католицькій Церкві вже не є новинкою те, що багато теологів, єпископів і священиків заявляють, що Бог християн і мусульман є один і той самий. Таке твердження є не біблійним, не правовірним та некатолицьким! Це називається єрессю – відхиленням від основних правд християнської віри, а люди, що сповідують дане твердження за істину, звуться відступниками чи апостатами.

   Так, на Синоді у Константинополі у 1180 р. була прийнята постанова, що Аллах не є Богом Біблії. Усі мусульмани, які хотіли б прийняти християнську віру Синод постановив зробити перед Святим Таїнством Хрещення обряд відречення від Аллаха і його пророка Магомета такими словами: «Анатема Богу Магомета, про якого Магомет говорить, що його Бог не народжував і не був роджений».
   Крім того, варто наголосити, що Аллаха, як його представлено в Корані, не існує. Це є карикатура істинного Бога витвореного демонічними силами через так зване "об’явлення" Магомету. Тому Коран не є Божим об’явленням, а Магомет – пророком і месією. Чому таке твердження? –  Тому що Святе Письмо – це книга, яка написана під натхненням Святого Духа, має єдину ціль – вказати нам на спасіння в Ісусі Христі, який є правдивий Бого-Чоловік і Спаситель усього людства.
   Наголосимо, що Біблія розкриває нам правду про створення світу й усього живого створіння, правду про Бога та Його любов до людей. Усе Боже об’явлення завершилося в Ісусі Христі. Тепер потрібно усе це, що Господь об’явив для нашого спасіння, прийняти, увірувати та ним жити. Після вознесіння Ісуса Христа іншого об’явлення вже не буде. «Всі, які прийдуть і говоритимуть що вони месії є антихристи», – навчає апостол Іван. Тому іслам, який зародився 600 років після Воскресіння Ісуса Христа, це антирелігія!

   Послідовники Магомета відкидають факти смерті, воскресіння та сходження на небо Бога-Сина. Вони перекручують історичні джерела про Нього, черпаючи відомості з різних апокрифів. Доктрина про життя душі після смерті цілковито несумісна з християнським вченням. Душа, згідно з Кораном, йде до Аллаха, а потім повертається до свого тіла, аж поки прийде Ісса (тобто Ісус Христос), поклониться Аллаху і настане воскресіння. Розуміння раю – це розкішний сад з багатьма джерелами, де мусульмани будуть їсти та матимуть по 72 молоді діви-гуррії кожен на день для задоволення своїх сексуальних потреб.  А розуміння святості та боротьби з гріхом є відсутні в ісламі!

За матеріалами "Третьої Позиції"

Права реакція бере гору в Європі

Помста за червоний травень 1968-го. Саме так лаконічно називають експерти те, що сталося впродовж останнього року на політичній арені в європейських країнах. Можна цілком точно визначити, що з плином 60 років культурмарксисти почали здавати позиція, віддаючи їх правій контрреволюції. Чорний відгомін червоних подій став неминучим саме тому, що ліві загралися у толерантність та всюдисущу рівність. Загнавши корінні нації Європи у ґетто, прибічники мультикультуралізму прагнули омолодити старий континент біженцями з мусульманських країн Азії та Африки, а отримали – постійні теракти, ґвалт і насилля, праву реакцію.
   Візьмемо до прикладу останні загальні вибори в Італії. Цьогорічні переможці з націонал-популістського табору "Рух п'яти зірок" (італ. Movimento 5 Stelle) і "Ліга Півночі" (італ. Lega Nord) насправді вийшли з комуністичної колиски "свинцевих 1970-х". Скажімо творець сепаратистської ліги Умберто Боссі – затятий шанувальник праць ідеологів Франкфуртської школи, який з плином часу обрав правий фланг через засилля своєї батьківщини кольоровими чужинцями. Його наступник Маттео Сальвіні молоді роки теж провів у лівому таборі, а фундамент політичної кар'єри заклав у виборчому списку італійських комуністів. Нині ж обидва представники "Ліги Півночі" – це речники повсталого правого табору, який вимагає рішучих змін.
   Аналогічний підйом націоналістів українці спостерігають на своєму західному кордоні. У Польщі та Мадярщині з року в рік дедалі більше громадян голосують за відвертих шовіністів і ксенофобів, які намагаються не стільки займатися внутрішньою політикою своїх країн, скільки загострити історичні та мовно-етнічні суперечки з Україною. Візьмемо до прикладу мадярів. Вже за тиждень там відбудуться парламентські вибори, які вирішать подальшу долю нашого сусіда з Паннонської рівнини – бути членом мультикультурної спілки під назвою ЄС чи обрати кардинально інший шлях. Звісно, що Будапешт не буде повторювати "Brexit", але у разі перемоги правих сил ("Fidesz" і "Jobbik") він і надалі зможе демонстративно зневажати вказівки Брюсселя на догоду своїм виборцям.
   Дехто з аналітиків вважає, що економічний успіх країн Європи кінця ХХ ст. змінив суспільство. Високі зарплати, доступна медицина, пристойні пенсії, відсутність бунтівного пролетаріату стали стрижнем сучасної цивілізації, яка невпинно опановує технічний проґрес. Та модернізація не завжди та не всюди відбувається безболісно. Адже за добробут, мир і стабільність необхідно чимось жертвувати: європейці віддали свою свободу і батьківщину новоприбулим мігрантам, обравши розмірене життя...
   Півстоліття тому повстале лівацтво споруджувало барикади на вулицях Парижу, з метою кардинально змінити устрій нашої цивілізації. Юнацький максималізм, одурманений ідеями Карла Маркса і Лейби Бронштейна, прагнув розконсервувати старий порядок із його усталеними традиціями. Їм вдалося збудувати комфортний, заможний і водночас псевдототалітарний світ, здавалося б, без жодних упереджень. Та це була помилка, яка революцією аморального духу породила революцію радикальних ідей. Ламаючи стіну мовчання, брехні та лицемірства, збудовану поколінням 1968-го, сьогодні бунтують ті, кому остогидла рівність, цензура, нав'язані правила міграційного розподілу варварів з тропіків і пустелі. Нові націоналісти відстоюють зовсім інший принцип: «Корінним народам Європи – справедливі права! Заїжджим нелегалам – сувора депортація!». І хто знає, може настане день, коли й в Україні також запанує права реакція, що своїми діями не тільки струсне підмурки, але й повністю ліквідує номенклатурно-олігархічну систему, котра панує нині "на нашій, не свої землі".

Автор – Денис Ковальов

Соборної мечеті у Гельсінкі не буде

Кілька тижнів тому прес-служба міського голови Гельсінкі повідомила, що усі плани будівництва великої мечеті в центрі столиці Фінляндії остаточно скасовані. Повідомляється, що ніби-то самі автори проекту відкликали свою заявку після того, як через надмірну увагу ЗМІ, патріотичної спільноти та рішення міської комісії з питань навколишнього середовища. Чиновники муніципальної ради Гельсінкі відмовили громаді мусульман у виділенні ділянки під будівництво мечеті.
   Зауважимо, що план масштабного як для скандинавського міста будівництва великої мечеті викликав негативні відгуки як серед патріотичних кіл, чиновників, лютеранського духівництва, так і серед пересічних мешканців тих районів Гельсінкі, де ймовірно мав постати цей ісламський релігійний центр. Автори проекту ("Союз мусульман Фінляндії", "Жінки-мусульмани" та культурно-релігійна організація "Fokus") не бажаючи конфліктувати з набагато сильнішими опонентами, прийняли рішення про відкликання своєї заявки. Тим паче, що земельну ділянку під будівництво мечеті так ніхто і не виділив.
   Підкреслимо, що важливу роль у відхилені проекту молитовного храму для мусульман всієї Фінляндії у Гельсінкі відіграли націоналісти. Відомо, що з різкою критикою на будівництво мечеті виступили народні депутати від партії "Справжні фіни" (фін. Perussuomalaiset). Було зокрема заявлено, що головні інвестори цього масштабного проекту (королівська сім'я Бахрейну) з грошима і мігрантською робочою силою принесуть до Фінляндії радикальний іслам, а отже, і щоденну терористичну загрозу. Тож, аби не наражатися на акції прямої дії з боку фінських націоналістів, мусульманська громада й вирішила дати задню.
   Сподіваємось, що і надалі будь-які спроби пустельних чи інших варварів запланувати, забудувати, загарбати собі мирні вулиці цивілізованих країн Старого Світу будуть вщент розбиті потужною лавиною спротиву не тільки від прихильників націоналізму і традиціоналізму, а й небайдужими європейцями. Не хочете, аби ваша домівка перетворилась на гадючий відстійник із зубожілими мігрантами? – Починайте діяти вже зараз! Бо завтра може не настати зовсім.

Автор – Kalev Korpinen

Соборна мечеть розбрату у Гельсінкі

Нещодавно міський голова столиці Фінляндської Республіки заявив в інтерв'ю журналістам, що не хоче аби у середмісті Гельсінкі збудували мечеть. На думку Яна Вапаавуорі, мусульманський храм буде погано контрастувати з типовим архітектурним ансамблем фінляндської столиці. Щодо цього міський голова Гельсінкі має кілька аргументів: а) соборна мечеть не зможе об'єднати розрізнені мусульманські громади; б) ймовірні іноземні інвестори з Близького Сходу можуть принести до Фінляндії радикальний ісламізм.
   Як вдалося з'ясувати журналістам, проект будівництва соборної мечеті у Гельсінкі готові профінансувати підприємці Саудівської Аравії та королівська родина Бахрейну. Це у свою чергу може вплинути на поширення серед мусульманської громади Фінляндії радикальних ідей дхихадизму, консервативного ваххабізму, ісламського фундаменталізму. Також йдеться про те, що будувати соборну мечеть, якщо її проект узгодить міська влада Гельсінкі, будуть не місцеві, а завезені з мусульманських країн робітники.
   Водночас, як заявляє Ян Вапаавуорі, фінляндська столиця вже зараз потерпає від засилля мігрантів з країн Близького Сходу та Північної Африки, серед яких переважає згубна схильність до надмірного екстремізму й співчуттю ісламського тероризму в ім'я своєї релігії. Тож існує вірогідність, що зближення біженців-мусульман з робітниками (своїми братами по вірі) у майбутній соборній мечеті призведе до відкинення помірного ісламу й переходу у його більш радикальні форми. Тим більше, що у наявних мусульманських молитовних будинках у Гельсінкі, наголосив Ян Вапаавуорі, релігію майже не проповідують фінською, а виключно арабською мовою, чим ще більше відмежовують свою громаду від відкритого фінляндського суспільства.
   На останок зауважимо, що цього тижня повітовий суд Гельсінкі почав розгляд справи щодо трьох громадян Фінляндської Республіки, яких підозрюють у терористичних злочинах і участі у незаконних збройних формуваннях. Підсудними виявились  троє молодиків (сомалійці та афганці) першої хвилі міграції, що повернулися з Сирії, де воювали у складі сунітських загонів "Katibat al-Muhajire". Це якраз ті самі представники мусульманської громади Фінляндії, що замість слова Божого несуть своїм співвірянам екстремізм, агресію та людиноненависницьку ідеологію. Водночас прокуратура Гельсінкі інкримінує зазначеним особам підготовку терактів у 2012-2013 рр. та масові вбивства на не підконтрольній військам Башара аль-Ассада сирійській території. Що й казати, деструктивна демократія та ліволіберальні цінності викохали справжні плоди руйнації, яка зі скривавленої пустелі повертається на мирну європейську землю Фінляндії терактами...

Автор – Kalev Korpinen

Вічне лицаство врятує європейську цивілізацію

Більше тисячі років тому, на вкритих жовтневою памороззю полях поблизу французького міста Пуатьє, склалася унікальна в своєму роді військова каста. Саме їй судилося стати новою силою після похмурого і сильного варварства Темних Століть...
   Ця середньовічна каста випустила у світ легендарний образ лицаря – благородного воїна-аристократа. Він був готовий віддати життя в ім'я високого служіння своєму сеньйору, соратникам, Батьківщині, Богу та прекрасній дамі-володарці земних думок і серця лицаря, який неодмінно повинен був прославляти її ім'я в подвигах, скоєних на чужині! Образ лицаря, закованого в металеві обладунки, оспіваний великими поетами свого часу, став справжнім символом тріумфу європейського духу, благородства та жертовності над східним раболіпством і підлесливістю, що панували тоді в ісламському світі.
   Ті, чиї батьки на змієголових драккарах мандрували безкраїми морськими просторами, заливаючи свій меч ворожою кров'ю, шукаючи на полі брані місце в небесних хоромах Одіна, нині виривали з лап сарацинів Єрусалим, Антіохію та Акру. Нащадки Хлодвіґа франкського та Еріка норвезького трощили орди азійських завойовників на мальтійських кручах та в альпійських передгір'ях і, водночас, звільняли давню іберійську землю від мавританського ярма. Йдучи за покликом серця на захід сонця, вони завойовували нові, досі невідомі землі, розширюючи цим ореол проживання білого європейця.
   Середньовічна лицарська каста воїнів і правителів дала європейській цивілізації великих завойовників: Карла І Великого, Фрідріха І Барбароссу та Річарда І Левове Серце. Вона подарувала самовідданих воїнів віри: Ґотфріда Булонського і короля єрусалимського Бодуена IV, незважаючи на страшну хворобу, що зруйнувала заживо його тіло, він переміг хитромудрого сина Сходу, єгипетського курда Салах-ад-Діна. Ця каста подарувала видатних державних діячів: Філіпа II Авґуста, імператора Фрідріха ІІ Гоґенштауфена, який без бою повернув європейцям Святу Землю. Вона також подарувала великих поетів: Бертрана де Борна і Тібо Шампанського, котрі назавжди увічнили лицарський міф.

   І сьогодні серед справжніх європейців, як серед справжніх аристократів духу, образ стародавнього лицарства продовжує жити. Ще й досі живі в пам'яті нащадків і піднесені в літературі та мистецтві образи відважних королів-лицарів, безстрашних паладинів, прекрасних дів, які виявляли часом не меншу мудрість, хоробрість і благородство, а ніж їхні чоловіки чи сини. У цьому сенсі, лицарський образ, що одного разу возніс Західну цивілізацію до величі і слави, продовжує жити в тих, хто сьогодні готовий стати на захист нашої Європейської Вітчизни проти одвічного ворога. Того неприятеля, який скалить зуби на розрізнені і загрузлі в чвари взаємної неприязні європейські народи. Але згуртувавшись навколо героїчного стяга вічного лицарства, ми, як і колись герої Пуатьє або Відня, з честю відстоїмо і примножимо найбільшу спадщину наших пращурів.
   Прославивши наші імена в століттях, ми – прихильники справжньої Європи, продовжимо існування в собі і своїх спадкоємцях лицарського міфу, що бере початок в старих переказах сивого Середньовіччя...

За матеріалами "Vandea Alba"

Оргія на Московії як ефект хмільного мухомора

Хмільні напої на Русі – з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" народної душі. 

   Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476-1477 рр.) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість - адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу – і вже порожню повернути йому. 

   Хитрий венецієць легко відбувся. Сиґізмунд фон Герберштайн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої: мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від австрійських Габсбурґів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб «зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями...» і так далі.

   А ось проводжають із Москви до Персії ґольштинця Адама Олеарія – це вже друга чверть XVII ст. Гофмайстер Борис Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Ґольштінія у Московії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 р. спостережливого й переконаного протестанта Олеарія – так лікуються й тепер. Чи раніше в Московії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася! Він сам бачив 24 вересня 1634 р. публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку: «Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля».

   Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Фьодором Достоєвським "безодні" московського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.

Автор – Євген Гуцало

Володар Леванту

Родинний стяг майорів на щоглі, його раз у раз намагався вирвати з рук солоний морський бриз. З палуби самотнього корабля чітко виднілась кам'яна біла цитадель, фортечний вал, насипаний ще в часи величного правління македонця Олександра Великого, і вузька мілководна лагуна, берег якої поріс диким чагарником...

   Побачивши довгоочікуваний берег, лицарі, моряки і піхотинці негайно почали приготування до висадки, так як їх довгий і виснажливий шлях у святу для франків і сарацинів землю підійшов до кінця. На носі корабля, далеко від воїнів, що приводили в бойовий лад свою зброю та амуніцію; ченців і пілігримів, які підносили вдячні молитви до Господа; метушливих генуезьких та венеціанський моряків, котрі бурхливо щось обговорювали з відчайдушно жестикулюючими ломбардійськими найманцями, стояла самотня постать, загорнута в білу мантію з нашитим на неї червоним хрестом паломника, з під якої виднівся тяжкий лицарський меч. Збитий на плечі капюшон відкривав чорне як смола волосся лицаря, трохи вкриту сивиною бороду, суворе і засмагле обличчя з вдумливими смарагдовими очима і орлиним носом...
   Цим задумливим лицарем був ніхто інший, як Конрад, маркіз Монферратський, родич німецького короля та імператора Священної Римської імперії, а також, великий друг імператора Візантії, улюбленець еллінського царя за свою мужність і гострий розум дипломата, в цьому відношенні користувався великою популярністю між латинянами та поміж еллінами. Свій шлях цей славний сеньйор тримав в стародавнє місто Тір –останній прихисток франкського Єрусалимського Королівства, керованого нікчемним Ґі де Люзіньяном, чиє марнославство і гординя згубила військо єрусалимське, прирікаючи християнські святині на поталу мусульманам-сарацинами, якими керував великий Салах-ад Дінн. Цьому курдському бастарду вдалось зробити неймовірне – об'єднати під своєю владою пустельні землі Сирії, Єгипту та Аравії, прагнучи скинути заклятих ворогів-хрестоносців в безодню Середземного моря.
   У цей нелегкий для латинян час, маркіз Монферратський на своєму самотньому кораблі досяг левантійського берега, готуючись вступити з ворогом і самим володарем Сходу в смертельну гру, нагорода за яку буде володіння найбільшою святинею трьох релігій – Єрусалимом! Корабель Конрада зупинився в гавані міста Тір. На зустріч до прибувшого заморського гостя і його соратників з міста вийшла урочиста процесія, яку очолював єрусалимський патріарх Іраклій, нікчемний і боягузливий розпусник, котрий користувався своїм священним титулом для власної наживи і збагачення. Коли міські патриції, які прийшли в чернечих ризах, замість шовкових суконь, вручали маркізу Монферратському ключі від міста, патріарх Іраклій в порушення будь-якого протоколу задав маркізу питання, що хвилювало всіх містян, від іменитих людей до жебраків:
   - Сеньйор, як довго ми зможемо стримати натиск варварів Саладіна?
   Водянисті і схожі на риб'ячі очі Єрусалимського патріарха вдивлялися в холодний смарагдовий погляд лицаря, котрий перебував у повному спокої. Конрад перевів очі на боязкий погляд Іраклія і через деякий час, посміхнувшись, мовив:
   - Мужність буде нашими стінами, ми змусимо сарацинів покинути Левант!..

За матеріалами "Повернення Європи"

Ісламізація Європи

Вивчаючи тенденції політичного розвитку Європи, важко не помітити суперечності у стратегії репрезентантів радикального лібералізму (чи то пак, культурного марксизму). Уже не перший рік їхньою візитівкою можна вважати активне просування сексуальних девіацій та всього того, що знаходить своє теоретичне обґрунтування в гендерній ідеології.
   На цьому тлі малозрозумілою може здатися апологія з боку культурних марксистів процесів імміграції до Європи представників неєвропейських народів. Адже ці процеси, хоч і не є тотожними явищу ісламізації, але тісно з ним пов'язані, а ставлення ісламу до ціннісних орієнтацій культурного марксизму чітке й категоричне. Інакшими словами, культурні марксисти, які нібито борються за права “сексуальних меншин” (насправді обрії їхньої боротьби далекосяжніші), сприяють тому, аби Європа заселялася людьми, для яких смертна кара для содомітів є трансцендентно обґрунтованою нормою.
   Наведене щойно протиставлення (ЛГБТ чи мігранти-мусульмани) — це зовнішня сторона протиріч у поведінці культурних марксистів. Насправді ці протиріччя ще глибші. Культурні марксисти — це апологети найрадикальнішої форми емансипації. Їм ідеться про емансипацію індивідуума не просто від релігії, “метафізики”, моральних норм, національної спільноти, але й від нормативності, зафіксованої на тілесному рівні; зрештою, їм ідеться про емансипацію індивідуума від самого себе, про втрату індивідуумом власної неподільності, його перетворення на дивідуума. Водночас ці емансипатори сприяють переселенню до Європи людей, існування яких інтегроване у складну ієрархічну систему (теоцентризм, домінування релігійно-правових норм через їхню трансцендентну апріорність, залежність особи від кровної спільноти, домінування чоловіка в сім'ї та соціумі).
   Чи можна вважати таку непослідовність непослідовністю сутнісною, зокрема такою, що стосується ідейної матриці радикального лібералізму, а також далекосяжних стратегій, які з неї випливають? Врахування ряду чинників не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Передусім необхідно чітко усвідомлювати згадувану нетотожність понять “імміграція” та “ісламізація”. Імміграція до Європи неєвропейського населення дійсно призводить до збільшення на Європейському континенті питомої ваги ісламу (і в демографічному, і в культурному сенсі). І навпаки: ісламізація Європи послуговується явищем імміграції. Але обсяги першого і другого понять лише перетинаються, але аж ніяк не покриваються одне одним...

   По-перше, процес колонізації Європи неєвропейським населенням не зводиться до ісламізації — міграція несе Європі не лише іслам. Зміни, які терпить Європа, стосуються не лише релігії, але й ментальності, культури, антропології. В абсолютній більшості випадків ідеться не про перенесення ісламу на європейський ґрунт і витворення локальних варіантів європейської ісламської культури (приклади такої культури ми можемо зустріти на Балканах), а про переселення до Європи носіїв чужої їй культури. Не менш помітним є расовий бік питання: Європу заселяють носії чужого їй антропологічного типу (навіть якщо мова йде про представників південних груп європеоїдної раси). По-друге, не всі іммігранти є мусульманами. Серед мігрантів є представники інших релігій включно з християнством. По-третє, і про це більш детально ми поговоримо нижче, міграція до Європи мусульманського населення може супроводжуватися секуляризацією частини мігрантів — як частковою, так і повною. Елементарний здоровий глузд говорить нам, що культурні марксисти зацікавлені насамперед у кольоровій міграції, а не в ісламізації у відносному сенсі цього поняття (у ісламізації у абсолютному сенсі — у сенсі перетворення Європи на мусульманський континент — вони не можуть бути зацікавлені в принципі).
   Ісламізація — це неминуче явище, похідне від міграції. Як даність, воно використовується марксистами, але аж ніяк не є самоціллю. Лише в такій іпостасі ісламізація знаходить своє місце у стратегіях культурного марксизму, будучи в ряді випадків тактичною зброєю. Попри те, що нинішнє європейське християнство є більш секуляризованим, ніж іслам неєвропейських народів, чинник ісламізації використовується для подальшої секуляризації Європи шляхом її дехристиянізації. Артикулюючись у межах нинішньої ліво-ліберальної парадигми як меншина, мусульмани дістають більше прав, ніж корінне населення Європи. Це використовується і окремими мусульманськими групами, і секуляристами для того, щоб ще більше витіснити християнство з публічної сфери (чого лишень варта заборона християнської символіки з метою, нібито, недопущення образи релігійний почуттів меншин).
   Аналогічний механізм спрацьовує і в випадку нищення історичної пам'яті європейських народів, зокрема моментів, пов'язаних із протистоянням між християнською Європою та мусульманським світом. Доволі промовистим є випадок з 74-річною німкенею Марією Франк, яку засудили за плакат, в якому жінка нагадувала співвітчизникам про розгром турків військом Священної Ліги. Але чи не найважливіша функція ісламізації в стратегіях культурного марксизму — це руйнування базової європейської нормативності. Навіть ідентифікація Європи із постхристиянською культурою для прихильників радикального лібералізму є неприйнятною. І справа тут не лише у генетичній спорідненості останньої із християнською культурою минулого, але й у самому факті гомогенності, котра в лівацькій оптиці постає не інакше, як “тоталітаризм” і “фашизм”. Нарешті, не варто забувати про пошуки радикальнішим крилом культурних марксистів нового революційного суб'єкта. Основним критерієм очікуваного “месії” є найрізноманітніша маргінальність, зокрема етнічна та соціальна. Мігранти, в тому числі мігранти-мусульмани, для ліваків такого штибу постають у якості субстрату для народження нового революційного суб'єкта. Лиш для цього мігранти мають пройти шлях маргіналізації. Як показує досвід, це їм нерідко “вдається”.

   Вказана на початку статті непослідовність культурних марксистів розв'язується тим, що вони роблять ставку на поступову втрату мігрантами-мусульманами віри та інших “архаїчних” елементів. Вони явно не зацікавлені в тому, аби в Європі воцарював шаріат. Різні представники ліво-ліберального табору бачать зміст деісламізації мігрантів-мусульман по-різному. Хтось мріє просто про засвоєння ними ліберально-секулярних цінностей. Хтось орієнтується на їхню щойно згадувану маргіналізацію. Нарешті, хтось може сподіватися на виникнення псевдо-ісламу, аналогічного пародіям на християнство (з гендерною рівністю, терпимістю до содомії, облудним гуманізмом замість теоцентризму). Та жоден із представників ліво-ліберального табору не хоче бачити Європу мусульманською.
   Про ставку на деісламізацію свідчать тенденції останніх років. Особливо переконливим є досвід Франції, де секуляризм демонструє все менше терпимості до ісламу (при цьому рівень нетерпимості до християнства не спадає). Симптоматичною є історія з “Charlie Hebdo”, радикальним лівацьким виданням, яке замість оперативних ігор з використання ісламу проти християнства проводить радикально секуляристську політику. Найцікавіше у ситуації із “Charlie Hebdo” те, що в межах нинішньої ліво-ліберальної системи це видання дозволяє собі найбільш блюзнірські випади проти ісламу, і це подається просто як користуванням базовими лібералістичними свободами. Натомість елементарні вияви християнської культури можуть бути протрактованими як злісне порушення прав меншин. В межах ліво-ліберальних стратегій похідна від міграції ісламізація — не більше, ніж молот, призначенням якого є знищити залишки європейськості. Далі цей молот також має бути знищений, бо інакше він обернеться проти того, хто намагається ним користуватися.
   Чітке розуміння місця, яке займає ісламізація у стратегіях культурних марксистів, надзвичайно важливе для вибудовування стратегії і тактики протидії з боку здорових сил європейських народів. Ті європейські “ультраправі”, “націоналісти” тощо, які артикулюють проблему міграції, фокусуючи увагу на ісламі, і при цьому протиставляють йому “секулярні традиції Європи”, несвідомо переходять на бік ворога, стають корисними ідіотами на службі культурним марксистам чи, радше, тієї деструктивної метафізичної сили, яка за ними стоїть.

Автори - Друг Арій та Ревуч Січовий

Ментальність орди. Раби рабів

Материк історії Московії - це постійні сейсмічні вибухи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кожного такого розриву-вибуху здавалось, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії.

   І сьогодні ми разом із громадянами путінської еРеФії (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо черговий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вважаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні?
   Але яке невмолиме пришестя - настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й вивергаються з неї у вигляді ось таких викидів - викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі. 

   Заворушення, бунти, повстання - це терор чи не терор? Безумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою боротьбою, прагненням соціальної справедливості, та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з природи ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Алєксандр Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе...». Важко не погодитися з Герценом, ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе...», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина...

   Отже, перманентний стан - терор знизу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути категоричним, хотілося б помилитися. А ось, що сказав про терор історик Константін Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то этнографическая протоплазма...». Звичайно, в такому разі в контексті історії Московії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші Константіна Аксакова про Петра І: «Во имя пользы и науки, добытой из страны чужой, не раз твои могучи руки, багрились кровию родной...», - то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Московії і задумуєшся - чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів? - Постійне протистояння влади і народу!

   Таке враження, що в історії сусідньої Московії весь час хтось готує «покушение на товарища Сталина...», і весь час за це хтось розплачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і щоб знешкодити можливий чи уявний замах - організовується терор. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить!» - Отже, проблема була, є, буде, і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати її?! Забальзамований "Ленін та його шайка", забальзамована трупна ідеологія - усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології - водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозване покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана "комуністичної Білої Арапії" народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї... 
   Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі "народи Рассії", як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних провідників не тільки так було, а й досі так є: «...живее всех живых!». То до якого ж це оруеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів, то що ж це за геть неможливий прах живих народів порівняно з тим, котрий "живее все живых"?! 

Автор - Євген Гуцало

Мечеть "Європа"

Європа... Колись це був величний континент у політичному, військовому, культурному, релігійному, національному значенні! Але на жаль з приходом у величних Римі, Парижі, Лондоні, Берліні, Відні, Мадриді, Стокгольмі, Празі нової демократичної, ліберальної та мультикультурної влади все зімнилось.

   Сьогодні, справжні європейці забувають своє славетне минуле і все більше зраджують свою державу, свою кров, свою віру, свою національність, самих себе. З напливом все нових та нових мігрантів з ісламських країн Азії та Африки, традиційна Європа як білий континент вже змінює свою зовнішність...

   Європа - це своєрідний християнський храм, який збудували європейці на початку доби Середньовіччя. І як храм, на початку будування, він відганяв усіх небажаних гостей та людей з інших релігій (храмів), яки прагнули заполонити його, попри бажання і традиції європейців-будівників.

  Але коли будування храму завершилося, європейські нації стали тим, ким вони є зараз, і все одразу змінилось - священики в образі бюрократів з Брюсселя та Страсбурґа, почали запрошувати небажаних гостей-мусульман до себе в храм, дозволяти робити їм все, що ці прибульці захочуть, бо храм, як дізнались будивничі пізніше, для людей без заборон та релігійних забобон. Згодом, священиків почали вбивати, бо новим парафіянам з ісламської цивілізаційної пустелі вони почали набридати. Спочатку один, потім інший, і так до останнього священика дійшла справа...
  Як виявилось, це були не просто священики, а справжні "спасителі храму" під назвою Європа. Ну так говорять лібарельні та демократичні ЗМІ. Всіх прихильників традиційної віри, тобто християн, хто протестував проти навали мусульман-інородців, священники-бюрократи почали виганяти зі свого храму. Після цього вигнанці пішли у інші храми та встановили там свій порядок.

   Так виглядає сьогодні сучасна Європа, зокрема її традиційне цивілізаційне ядро: Німеччина, Франція, Італія, Австрія, Іспанія та Велика Британія. На жаль, цих країн, як суто європейських і 100%-во національних, вже не існує, не існує й їхньої ідентичності. Все втрачено... Проте, не назавжди, а тимчасово! Сьогодні є надія, що останній священик-ідентитор, захисник європейської цивілізаційної традиції таки з'явиться дуже скоро, і покладе край цьому  мусульманському та ліберастичному гендлю.
   Європа - наш дім! Це наше минуле, теперішнє і майбутнє, яке ми з вами дозволяємо нищіти жидівській владі руками варварів мусульман. Відновимо Європу!
   Hail Europe!

Автор - Павло Ковальов

Сирія і Туреччина: долаючи авторитаризм

Ми живимо в епоху нових війн та революцій. Наше славетне минуле має надихати нас на нові звершення. Це наш виклик цьому світові. Скірізь століття наша нація пройшла до сьогоднішніх днів на крові, на нашій крові, на крові наших предків...

   На жаль, ми маємо тяжкий і в той же час славний шлях побудови національної держави. Кров та тіла наших прадідів, дідів, батьків, братів, синів не буде марною. Вони герої, а ми творці свого майбутнього! Яке воне буде? Вирішувати тільки нам українцям, і тим народам, які нині борються за свою свободу проти московської агресії. Ніхто інший немає права на своїй землі нами розпоряджатися. Саме цей порив, саме ця одвічна жага до свободи і національної самостійності пригоблених народів, як українці, турки та сирійці, призвела до масштабних народних невдоволень за останні 5 років у наших країнах. Ми повстали проти нав'язаного нам "русскава міра" антинародними режимами, і тепер кремлівський агресор морить нас у власній крові за непокору...

 Туреччина. Ця країна у кожного пересічного громадянина України асоціюється з теплим кліматом, шикарними готелями, пляжами, морськими курортами та безкоштовним алкоголем. Але мало хто знає про іншу Туреччину. Протести, кров, безлади... Це малий перелік з того, що відбувалось у Стамбулі та інших великих містах цієї країни протягом всього 2013 р.
   А починалось все як звичайний мирний мітинг проти забудови місцевого парку Ґезі на центральній площі міста - Таксім. Однак сотні сміливців, які все ж насмілились виступити проти влади узурпатора Реджепа Таїпа Ердоґана були жорстоко розігнані поліцією, точнісінько як на Майдані у Києві 30 листопада 2013 р. Після першої спроби придушити мирний протест, активісти збільшили потуги а замість простої демонстрації на захист парку з'явились більш радикальні гасла про відставку турецького уряду.

 Уряд Туреччини, натхненний авторитаризмом московського Кремля, вдався і до своєї побудови своєрідного "ісламського русскава міра": тотальна ісламізація освіти, боротьба з антиурядовими рухами та партіями, політичні репресії та тортури проти опонентів. Анкара та Стамбул перетворювались на Москву з турецьким колоритом. Але свободолюбиві турки вийшли на протест і спробували зупинити антинародний режим. Що з цього вийшло відомо... У наступні тижні будуть тривати жорстокі вуличні протистояння активістів з поліціянтами, та 4 смерті серед бунтівників. І хоч за 3 місяці активні бойові зіткнення вщухли, турки раз по разу виходять на славнозвісні вулиці з вимогою відставки влади.
   За останні 2 роки в Туреччині накопичилось, окрім внутрішніх, багато зовнішніх проблем: нелегальні мігранти з Сирії та Іраку, сепаратисти Курдистану та загароза нападу ІДІЛ. Судячи з усьго цього можна сказати, що на Туреччину вже чекають тяжкі роки революцій та війн. Час покаже, чи зможе ця країна, збудовна Ататюрком, втримати всі свої території, чи нам доведеться спостерігати зовсім іншу державу...

   Інший приклад - Сирія. В цій, колись процвітаючий країні, з давньою архетиктурою та значною релігійною історією, ось вже майже 5 років триває важка кровопролитна братовбивча війна. Війна просто за все: за гідність, за честь, за сім'ю, за країну, за життя, за віру, і навіть, як не дивно, за "русскій мір"...
   З початком "Арабської весни" захитався і прокремлівський режим сирійського диктатора Башара аль-Асада. Розпочались масові політичні чистки, наслідком яких стала громадянська війна. За ці 3 роки тривалої громадянської війни сирійський народ дуже багато пережив. Стільки крові, стільки болі, що нам українцям у сучасному столітті і не снилось. Хоча в нас і досі триває так звана АТО, але при теперешній владі ми ризикуємо повторити долю Сирії! Хіба хтось хоче аби на нашій землі воювали чужинці за чужі нам ідеї, за чужі країни? Не за нас, за територію, за ресурси... Нам цього не треба!

   Для того щоб захистити свою власну країну від чужинців не потрібно щось вигадувати, думати про якісь світові змови і все таке інше. Єдине, що треба це зібрати всю народну силу в кулак, та вдарити по системі і окупантам - носіях кремлівсього "русскава міра" - ідеології руїни та тотальнї деструкції. І турки, і сірійці, і українці сьогодні мають бити антинародні режими до тих пір поки не зруйнуємо їх до фундаменту, а трощити ворогів нам під силу!
   Брати та сестри, наша країна в наших з вами долонях, вона сьогодні просить нас прокинутися, отямитися, взяти за горло ворожий режим, та знищити його. В нас є все для цього. І тому наша помста наближається з кожною хвилиною. Будь-яка бандитська, олігархічна, антинародна влада боїться народного повстання, вона це вже неодноразово довела своїми контрдіями - репресіями та терором. Наш гнів як вогонь спалить все вороже, чужде нам, українцям, туркам, сирійцям, і на цім вогнищі повстане все те за що кожен з нас бореться. Саме тоді з'явиться дійсно нова держава, про яку мріє кожна вільна від рабських пут та метастазів "русскава міра" людина...

Автор - Друг Фурфур