Ісламізація Європи

Вивчаючи тенденції політичного розвитку Європи, важко не помітити суперечності у стратегії репрезентантів радикального лібералізму (чи то пак, культурного марксизму). Уже не перший рік їхньою візитівкою можна вважати активне просування сексуальних девіацій та всього того, що знаходить своє теоретичне обґрунтування в гендерній ідеології.
   На цьому тлі малозрозумілою може здатися апологія з боку культурних марксистів процесів імміграції до Європи представників неєвропейських народів. Адже ці процеси, хоч і не є тотожними явищу ісламізації, але тісно з ним пов'язані, а ставлення ісламу до ціннісних орієнтацій культурного марксизму чітке й категоричне. Інакшими словами, культурні марксисти, які нібито борються за права “сексуальних меншин” (насправді обрії їхньої боротьби далекосяжніші), сприяють тому, аби Європа заселялася людьми, для яких смертна кара для содомітів є трансцендентно обґрунтованою нормою.
   Наведене щойно протиставлення (ЛГБТ чи мігранти-мусульмани) — це зовнішня сторона протиріч у поведінці культурних марксистів. Насправді ці протиріччя ще глибші. Культурні марксисти — це апологети найрадикальнішої форми емансипації. Їм ідеться про емансипацію індивідуума не просто від релігії, “метафізики”, моральних норм, національної спільноти, але й від нормативності, зафіксованої на тілесному рівні; зрештою, їм ідеться про емансипацію індивідуума від самого себе, про втрату індивідуумом власної неподільності, його перетворення на дивідуума. Водночас ці емансипатори сприяють переселенню до Європи людей, існування яких інтегроване у складну ієрархічну систему (теоцентризм, домінування релігійно-правових норм через їхню трансцендентну апріорність, залежність особи від кровної спільноти, домінування чоловіка в сім'ї та соціумі).
   Чи можна вважати таку непослідовність непослідовністю сутнісною, зокрема такою, що стосується ідейної матриці радикального лібералізму, а також далекосяжних стратегій, які з неї випливають? Врахування ряду чинників не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Передусім необхідно чітко усвідомлювати згадувану нетотожність понять “імміграція” та “ісламізація”. Імміграція до Європи неєвропейського населення дійсно призводить до збільшення на Європейському континенті питомої ваги ісламу (і в демографічному, і в культурному сенсі). І навпаки: ісламізація Європи послуговується явищем імміграції. Але обсяги першого і другого понять лише перетинаються, але аж ніяк не покриваються одне одним...

   По-перше, процес колонізації Європи неєвропейським населенням не зводиться до ісламізації — міграція несе Європі не лише іслам. Зміни, які терпить Європа, стосуються не лише релігії, але й ментальності, культури, антропології. В абсолютній більшості випадків ідеться не про перенесення ісламу на європейський ґрунт і витворення локальних варіантів європейської ісламської культури (приклади такої культури ми можемо зустріти на Балканах), а про переселення до Європи носіїв чужої їй культури. Не менш помітним є расовий бік питання: Європу заселяють носії чужого їй антропологічного типу (навіть якщо мова йде про представників південних груп європеоїдної раси). По-друге, не всі іммігранти є мусульманами. Серед мігрантів є представники інших релігій включно з християнством. По-третє, і про це більш детально ми поговоримо нижче, міграція до Європи мусульманського населення може супроводжуватися секуляризацією частини мігрантів — як частковою, так і повною. Елементарний здоровий глузд говорить нам, що культурні марксисти зацікавлені насамперед у кольоровій міграції, а не в ісламізації у відносному сенсі цього поняття (у ісламізації у абсолютному сенсі — у сенсі перетворення Європи на мусульманський континент — вони не можуть бути зацікавлені в принципі).
   Ісламізація — це неминуче явище, похідне від міграції. Як даність, воно використовується марксистами, але аж ніяк не є самоціллю. Лише в такій іпостасі ісламізація знаходить своє місце у стратегіях культурного марксизму, будучи в ряді випадків тактичною зброєю. Попри те, що нинішнє європейське християнство є більш секуляризованим, ніж іслам неєвропейських народів, чинник ісламізації використовується для подальшої секуляризації Європи шляхом її дехристиянізації. Артикулюючись у межах нинішньої ліво-ліберальної парадигми як меншина, мусульмани дістають більше прав, ніж корінне населення Європи. Це використовується і окремими мусульманськими групами, і секуляристами для того, щоб ще більше витіснити християнство з публічної сфери (чого лишень варта заборона християнської символіки з метою, нібито, недопущення образи релігійний почуттів меншин).
   Аналогічний механізм спрацьовує і в випадку нищення історичної пам'яті європейських народів, зокрема моментів, пов'язаних із протистоянням між християнською Європою та мусульманським світом. Доволі промовистим є випадок з 74-річною німкенею Марією Франк, яку засудили за плакат, в якому жінка нагадувала співвітчизникам про розгром турків військом Священної Ліги. Але чи не найважливіша функція ісламізації в стратегіях культурного марксизму — це руйнування базової європейської нормативності. Навіть ідентифікація Європи із постхристиянською культурою для прихильників радикального лібералізму є неприйнятною. І справа тут не лише у генетичній спорідненості останньої із християнською культурою минулого, але й у самому факті гомогенності, котра в лівацькій оптиці постає не інакше, як “тоталітаризм” і “фашизм”. Нарешті, не варто забувати про пошуки радикальнішим крилом культурних марксистів нового революційного суб'єкта. Основним критерієм очікуваного “месії” є найрізноманітніша маргінальність, зокрема етнічна та соціальна. Мігранти, в тому числі мігранти-мусульмани, для ліваків такого штибу постають у якості субстрату для народження нового революційного суб'єкта. Лиш для цього мігранти мають пройти шлях маргіналізації. Як показує досвід, це їм нерідко “вдається”.

   Вказана на початку статті непослідовність культурних марксистів розв'язується тим, що вони роблять ставку на поступову втрату мігрантами-мусульманами віри та інших “архаїчних” елементів. Вони явно не зацікавлені в тому, аби в Європі воцарював шаріат. Різні представники ліво-ліберального табору бачать зміст деісламізації мігрантів-мусульман по-різному. Хтось мріє просто про засвоєння ними ліберально-секулярних цінностей. Хтось орієнтується на їхню щойно згадувану маргіналізацію. Нарешті, хтось може сподіватися на виникнення псевдо-ісламу, аналогічного пародіям на християнство (з гендерною рівністю, терпимістю до содомії, облудним гуманізмом замість теоцентризму). Та жоден із представників ліво-ліберального табору не хоче бачити Європу мусульманською.
   Про ставку на деісламізацію свідчать тенденції останніх років. Особливо переконливим є досвід Франції, де секуляризм демонструє все менше терпимості до ісламу (при цьому рівень нетерпимості до християнства не спадає). Симптоматичною є історія з “Charlie Hebdo”, радикальним лівацьким виданням, яке замість оперативних ігор з використання ісламу проти християнства проводить радикально секуляристську політику. Найцікавіше у ситуації із “Charlie Hebdo” те, що в межах нинішньої ліво-ліберальної системи це видання дозволяє собі найбільш блюзнірські випади проти ісламу, і це подається просто як користуванням базовими лібералістичними свободами. Натомість елементарні вияви християнської культури можуть бути протрактованими як злісне порушення прав меншин. В межах ліво-ліберальних стратегій похідна від міграції ісламізація — не більше, ніж молот, призначенням якого є знищити залишки європейськості. Далі цей молот також має бути знищений, бо інакше він обернеться проти того, хто намагається ним користуватися.
   Чітке розуміння місця, яке займає ісламізація у стратегіях культурних марксистів, надзвичайно важливе для вибудовування стратегії і тактики протидії з боку здорових сил європейських народів. Ті європейські “ультраправі”, “націоналісти” тощо, які артикулюють проблему міграції, фокусуючи увагу на ісламі, і при цьому протиставляють йому “секулярні традиції Європи”, несвідомо переходять на бік ворога, стають корисними ідіотами на службі культурним марксистам чи, радше, тієї деструктивної метафізичної сили, яка за ними стоїть.

Автори - Друг Арій та Ревуч Січовий