Націоналізм та індивідуалізм

Націоналізм, що ставить в основу своєї діяльности добро цілої нації, пам'ятає, що стан цілого залежить від стану складників. І саме тому він мусить піклуватися про якнайбільший розвиток індивідуальних прикмет й окремих осіб, і окремих індивідуалізованих ґруп. Індивіди, що складають націю, не можуть ніколи доходити до рівня засобу, вони завжди мають залишатися ціллю, щодо якої держава, суспільство в цілому має свої обов'язки.

   Індивідуалізм, що має за вихідну точку окрему особу, дивиться на речі лише з погляду тієї самої окремої особи. А тому він тим приводить у моралі – до еґоїзму (з усіма його утилітарними, гедоністичними, мак'явелістичними та іншими варіянтами); у політиці – до лібералізму (щоби індивід мав якнайбільшу свободу) і до демократії (щоби ніхто не був більшим за іншого); і нарешті – до анархії. Тобто руйнування всякого державного зв'язку.

   Націоналізм, виходячи із цілости, а не з індивіда, приводить навпаки: у моралі – до жертвенности та самопосвяти; а в політиці до справжньої організації, через поєднання індивідів тою ідеєю цілости. І, якщо соціялізм висуває концепцію, де колективові (не нації) надається виключне значення, а індивідуалізм навпаки – те виключне значення надає індивідам, то націоналізм заперечує крайності одної та другої теорії, і твердить, що без нації не може бути розвитку індивідуальностей, а без розвитку індивідуальностей не може бути розвитку нації. Розвиток національної свідомости, що примушує людину час від часу до жертв на користь нації, не лише не суперечить розвиткові індивідуальної свідомости.

   Але навпаки – ця індивідуальна свідомість є конче потрібною для розвитку національної свідомості. Бо лише свідомі своєї індивідуальної гідности індивіди можуть мати й усвідомлення національної гідності. Не дурно писав московит Владімір Соловйов, що «головне нещастя Росії полягало в нерозвиненості особистості, тобто, у слабкому розвитку колективного, громадського чуття»; адже поміж цими елементами є відносини пропорційности: за придушення особистости твориться з людей не суспільність, а отара...

   Але, з другого боку, цей розвиток особистости не повинен іти на шкоду цілого суспільства, бо інакше постає сваволя й анархія. Отже, висновок: український націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає безконтрольну гру невгамовних еґоїзмів і хижацьких апетитів. Однак має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає гармонійний різноманітний розвиток психічних вартостей людської особистости та спричинюється до збагачення якісної сили цілої нації.

   Націоналізм має бути проти індивідуалізму, оскільки він визначає намагання індивідів звільнитися від обов'язків щодо суспільства і нації. Націоналізм має бути за індивідуалізм, оскільки він визначає намагання індивідів дбати про якнайкраще виконання своїх обов'язків стосовно суспільства і нації. А це є можливим лише за постійної праці над зростанням і розвитком індивідуальних вартостей.

Автор – Євген Онацький

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Псевдоінтелектуальний "проґрес" панує у вишах України

Подейкують, що основна функція університету – формувати "інтелектуальну еліту" держави... Якщо так, то наші виші з нею абсолютно не справляються. Міфічна "інтелектуальна еліта" лишається за бортом держави, доки балом правлять досить сумнівні (м'яко кажучи) люди.

   Не те, щоб Україна колись славилася високим рівнем освіти, але ця й без того сумна ситуація загострюється тим, що він з року в рік продовжує падати. Власне, не вдаючися до спроб зрозуміти причини падіння, нам постійно пропонують нові рецепти подолання кризи. Рецепти під соусом "європейськості", "проґресивності", "реформаторства", "інноваційності", "сучасності" тощо.

   На виході отримуємо все те ж саме, але відтепер ще й з сумнівними псевдоінтелектуальними орієнтирами. Тобто, всілякі "червоні активісти", стукачі, неокомсомольці-хунвейбіни (різноманітні "голови студрад" і "студентських профспілок", що існують як адміністративна маріонетка та джерело корупційних маніпуляцій) стають все прогресивнішими і все моднішими на вигляд. Вони проповідують старі формули новими словами.

   Ми, натомість, вважаємо, що найбільшими ворогами духу є відстороненість, байдужість і страх перед усвідомленням власної стаґнації. У Могилянському кіноклубі злякалися показувати фільм 1986 року, бо він "міг бути незаконним", але натомість пропаґують ЛҐБТ й усіляке лівацьке лайно. "Комсомольці" почали змагатися у тому, хто знайде більше витягів із постанов СБУ про заборону на заборону щось забороняти.

   Інших здивувала "окупація" студентами одного з приміщень для проведення книжкової презентації, а дивитися фільм, збиратися на території університету без прямих директив зверху тепер незаконно. Дарма, що історія студентства, навіть європейського, навіть другої половини ХХ ст., коли суспільство було набагато стабільнішим і не існувало настільки гнітючих та бездонних соціальних подразників (котрі адекватну молоду людину спонукають втрутитися), як зараз – було історією бунтів, історією читання/споглядання/практики забороненого, історією захоплення студентських аудиторій. Хочете ви цього чи ні, готові ви з цим миритися чи ні, але це саме так!

За матеріалами "Аванґарду"

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Малороссія чи Україна?

Панове, а ви вважали, що всі ті, хто вічно нам в Україні антиукраїнську владу обирав, вивітрилися? Ні, не вивітрилися вони! Ви справді вважали, що всі ті, хто розбудував чи сприяв розбудові в Україні антиукраїнської, корупційної, бандитської, кримінальної системи державної влади, в якій кожен чиновник є, за замовчуванням, злочинцем, зникли? Ні, не зникли вони!

   Чи Ви вважали, що всі ті, хто нещадно грабував і винищував український народ, українську культуру, мову, економіку, екологію пропали? Ні, не пропали вони! Всі вони є поміж нас. Лем типерка вони тимчасово принишкли, замаскувалися під ліберастів, феміністів, ґлобалістів, противсіхів, євроінтеґраторів та інший шмельц, але у потрібний час усі вони знову голосно заявлять про свої права на нашу Україну. І, цілком ймовірно, що саме вони оберуть нам в Україні наступну, чергову антиукраїнську владу!

   Проте українців в Україні є більшість, і тому саме українці є винними у тому, що дозволяють оцій аґресивній україноненависній меншости не лише вільно жити у нашій прекрасній Україні, але й панувати нами, українцями. А ще, публічно, нахабно й безсоромно писки свої відкривати проти українського народу, проти української мови, проти української культури. Панове, українці, не забуваймо, що теперішній плачевний стан української мови та культури є не природним станом. Однак є результатом цілеспрямованого 300-літнього лінґвоциду, етноциду і ґеноциду українського народу, здійсненого россіянськими окупантами (чи пак московитами).

   То ж змінімося, станьмо кращими, українізуймося, станьмо правдивими українцями, станьмо россіянофобами (москвоненависниками)! Не соромимося відстоювати, захищати й утверджувати права українського народу на нашій святій українській землі, всіма доступними способами й засобами юридичної відповідальности, психольогічного впливу і фізичної дії. Адже лем тоді вороги українського народу втихомиряться або й еміґрують, коли побачать в Україні силу і волю українського народу, об'єднаного спільним баченням теперішнього та майбутнього.

   І лем тоді ми здобудемо й розбудуємо величну державу для нашого народу – українську Україну у межах від Берестя по Мозир, Стародуб, Вороніж, Волгу, Каспій та Кавказ і на Зеленому Клині. Слава Україні! Слава українському народові!

Автор – Василь Коружак

Урбаністична Січ і постіндустріяльне Дике Поле проти Московської Орди

Владімір Путін скоїв найбільшу помилку, порушивши головне правило – не будити Українця. Він розбудив. Тож давайте детально розберем кого саме збудив 70-річний кремлівський бункрений щур. А розбудив він жорстокого, кровожерливого, древнього Воїна, за якого воюють не тільки живі Друзі та Побратими поруч, а й предки. Не дивуйтеся, дійсно предки.

   Є така чудова пісня "Дике поле" у виконанні Ярмака та Аліси. Так отам є слова: «Ворог сунеться без перестану і з землі прадіди повстануть, і затягне на той світ, враже, наше Дике Поле». Прадіди встали із могил 6.VI.2023, коли росіяни підірвали Каховську гідроелектростанцію. Бо коли комуняки її будували, то крім великої кількості селищ, вони затопили цвинтарі, серед яких були і дуже древні, козацькі.

   Козаки-Запорожці називали всю ту місцину нижче по Дніпру Великий Луг, а ще називали його Батьком: «Ой Січ – мати ой Січ – мати! А Великий Луг – батько! Ой що в лузі заробити, те у Січі пропити». Уривок з цієї старовинної пісні пояснює не тільки ставлення Козаків до тієї місцевості, а й ставлення до життя: не заробити, відкласти трохи на ремонтик, діткам треба шось купить, та й коня наново підкувати – а пробухать.

   Усі оці мантри про "працьовитий народ" – (вибачте на слові!) повна хрінь, обумовлена нав'язуванням з боку москалів, типу «працюй, кріпаче, добре працюєш»... Ми – люди волі, і наша воля в тому, щоби жити так, як ми хочемо, а не так як змушені через певні обставини та аспекти. А коли нам заважають жити вільно та як ми хочемо, – прокидається отой древній дух, який змітає ворога до бісової матері.

   До речі змітає століттями там, де і зараз – на Дикому Полі, яке тягнеться від Білгородщини до Херсонщини, і на Великому Лузі, який захищав як Запорозьку, так і Базавлуцьку Січ, землі якої, зокрема острів Базавлук, якраз і затопили комуністи під час будівництва Каховської ГЕС. Усього цього, "хорошие русские" не знали й не знають, а для Льоши Арестовича українці – «смесь поляков и евреев», то що від них чекати?

   Майдан Незалежності під час Революції Гідності, вам, тим, хто брав участь, нічого не нагадував? Саме Майдан. Це була Січ. Сучасна, урбаністична, втім справжня Січ. Банкова, Грушевського, Урядовий Квартал – це поля боїв, а от база – Майдан.

   Він із усіх боків оточений укріпленнями, на яких 24/7 стояли вартові, всередині – повноцінна Держава, з усіма можливими функціями, як то лікарі, шинки, "сердюки", тільки у вигляді Самооборони Майдану, свої "пластуни" (тут мова не про організацію "Пласт", а про козацький "спецназ", пластунів) у вигляді "Правого сектору", та й самі козаки були, плюс, – "лірники", "кобзарі", "менестрелі", ну й отамани, звісно.

   Це все у нас в крові, у пам'яті крові. Можна і треба йти в ногу з часом, приймати та сприймати різноманітні інновації, розуміти на що і як реагувати в тому чи іншому світовому часовому проміжку, та у важкий час, будь-який Народ зазирає вглиб себе, у свою кров, у своє коріння та ментальну пам'ять. Український Народ – не виняток, а враховуючи колосальний історико-культурний пласт у нашому анамнезі, треба зазирати вглиб себе частіше. Там знайдемо всі відповіді на питання. А тому, слава Січі, гуляй, Дике Поле!

Автор – Назар Приходько

Побратимство

Запорожців не лякала небезпека в морських походах, бо головною метою їх усе ж таки було визволення з неволі своїх ближніх. У всякого ж із запорожців був десь за морем у неволі або брат, або батько, сестра, або мила-наречена, або щирий товариш-побратим. І всякий добрий козак-запорожець охоче йшов на небезпеку, і навіть оддавав своє життя за волю свого ближнього, не кажучи вже про родичів чи побратимів.

   Побратимство було у запорожців дуже розвинене й у великій пошані. Народні оповідання дають нам багато випадків, коли запорожець, одшукавши свого побратима у неволі й не маючи коштів, аби його викупити, віддавався сам у неволю. Але з умовою: щоби турок випустив його побратима на волю.

   Всякий турок охоче на це згожувався, бо йому було корисніше мати свіжого, здорового невольника замість знесиленого невольницьким життям і працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши декілька років на волі, знову вертався у неволю, щоби визволити свого побратима, що раніше віддався за нього. На знак побратимства запорожці мінялися натільними хрестами, а далі у їх все було спільне...

   Вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. У походах побратим один без одного не з'їдять, було, шматка хліба. У боях же побратими завжди билися поруч і не раз один одного рятували од смерти або захищали своїм тілом.

   Побратимство ж надавало запорожцям великої сили; воно було одною з таємних причин їхньої непереможности й того, що взяти у бранці запорожця ворогові щастило дуже рідко. Коли траплялося, що одного з побратимів хтось кривдив або ображав, то другий побратим зараз же за нього заступався. Коли ж побратима було зрадливо вбито, то той побратим, що лишався живий, був за нього месником.

Автор – Адріян Кащенко

Нащо нам такий світ, в якому не буде українства?

Війна великою кількістю вибиває носіїв найкращих генів. І постає просте питання: що робити з демографією? На нього є проста відповідь: активно поліпшувати природнім шляхом. Іншої не існує: всі свідки Церкви міґрації – космополіти, котрі загально не розуміють, що таке народ і коріння. А якщо розуміють – це зловісно налаштовані люди, котрі свідомо хочуть винищити українців.

   Ті ж, хто щось кажуть про перевагу якости над кількістю, просто не розуміють, яким чином нації співіснують та конкурують на мапі світу – вони просто за духом дурні світові провінціали... Українці ніколи не жили в кращих умовах, аніж ці 32 роки (відновленної) незалежности! Загрози голоду від посухи немає, епідемій немає, можливостей аж надто багато. Демографічна криза – криза світогляду, про це знають всі: матеріялістичні цінності особистого комфорту та зніженість нищать будь-яку вітальність. Цей народ не врятує збільшення материнського капіталу, або інші подібні речі.

   Економічний фактор – вторинний, хоча його важливість не варто відкидати. Так, існують нагальні побутові проблеми: міським головам треба хоча б облаштувати нарешті свої бетонні джунґлі для зручності руху з колясками; державна допомога справді корисна, а всіх підприємців та інших начальників, котрі нехтують повагою до працевлаштованих вагітних жінок і молодих матерів, треба обкласти штрафами та просто по-людськи відпиздити за вияви неповаги типу звільнення з посади замість оплачуваної відпустки. Заради кожної дитини, що могла відчути якийсь тягар невлаштованости через такі фактори, варто позабивати гвіздки у голови всіх винуватців таких проблем. Менше з тим, справа саме у цінностях: народжуваність підніме лише жага до життя.

   Фрідрих Ніцше писав, що все здорове та сильне бажає збільшитися, помножитися, розширитися, і тому найкращі роди минулого – плодовиті. У давній Спарті усвідомлювали проблемне співвідношення якости та кількости, і тому обкладали податками й суспільним гнітом тих, хто до 30 років не обзавівся нащадками. Ви не уявляєте, які важкі переживання у родичів тих достойних, хто загинув, та не встиг лишити по собі дитину: навіть просто тому, що їм було б легше перенести таку втрату.

   Проте до попереднього покоління теж питання: чому стільки родин, де часто син є єдиним у сім'ї? Через дивний постсовєцько-буржуазний пересуд про економічну недоцільність і важливість вкласти у дитину максимум – що контрастує з іншими соціяльними захворюваннями попереднього покоління, на кшталт полишення батьком жінки з дитиною напризволяще: «Пішов за хлібом та зник» – ґротескна реальність 1990-2000-х. Тому рецепт простий: усім пасіонаріям, хто обрав шлях війни та козацького життя, варто за будь-якої нагоди займатися питанням створення нащадків. Інакше в Україні лишиться тільки неякісний людський матеріал, і цей народ зникне.

   А щодо можливого зниження пасіонарности... Невідповідність між життям-пригодою та продовженням роду – це гидке міщанське упередження, створене тим типом людей, для яких пригода – це окремо у театрі, книжках і кіно, а життя – це рутина та робота. Середньовічні лицарі, в тому числі бідні, плодилися так, що їх прізвища носили цілі ватаги людей. І їх не бентежили епідемії та війни. Серед них були в тому числі поети та тонкі поціновувачі мистецтва. Пасіонарність знижується, якщо самі ви в'язнете у болоті, якщо вами верховодить дещо вище сил інерції, та ви відчуваєте палке бажання Вічного Повернення – вітальна енерґія буде киплячим потоком вирувати у вашій крови. Найкращих ґенів, тобто: хоробрості, творчого вогню та фізичної сили.

Автор – Євген Врядник

Дух степового кордону і Гетьманат

Після падіння залізного муру, що обмежував права громадян колоніальної совєцької України, до нас бурхливою хвилею з початку 1990-х рр. хлинули небачені свободи (ринкова економіка, демократія, парламентаризм, партійщина, свобода слова і віросповідання, державна самостійність, гуманізм, толерація). Їх ми ніяк не відсортуємо по поличках до сьогодні. Із крахом СССР у Києві ніби почалось формування справжньої незалежної України, яке, проте на вигляд було вишиванковим і шароварним, по суті залишилося шкіряним і кривавим!

   Зміна влади протягом останніх 30 років було ефемерним показовим явищем для спраглого населення і показовою виставою для урядів-позичальників з країн Заходу, бо зрушення в українській державі та суспільстві відбуваються не демократичним (циклічним) шляхом на кшталт виборів, а виключно революційним (хаотично флібустьєрським) у вигляді багатотисячного віча на Майдані. Така наша ментальність і національна ідентичність! (Невеличка заувага: тепер до вищенаведеного додалося пристосування до рутинних буднів повномасштабної війни проти московитської агресії).

   З історії нам усім відомо, що саме зборами на майданах вирішувалися важливі питання у часи княжої Русі, між козаками на Запорожжі та серед повстанців Холодного Яру. Цьому ментальному впливу та історичній долі ми повинні завдячувати географічному розташуванню Української Держави та Українській Нації. У світі відомі лише 2 націєтворчі місцини, які вивільняли воїнський дух і потяг до свободи – це американський дикий Захід та український степовий Південь (і частково Схід). Безліч істориків називають цей культурологічний феномен як фронтир або "великий кордон", концепція якого тісно пов'язана зі змішуванням 2-х різнопланових цивілізацій – азійського Сходу та європейського Заходу в Україні, дикого індіанського Заходу і культурно-промислового Сходу в США.

   Основна ідея українського степового кордону полягає у тому, що через терени нашої держави проходить зона пограниччя між дуже різними етнічно-культурними світами – варварською Московією (нащадком Золотої Орди) та католицькими країнами Європи (нащадками Римської Імперії). Саме в Україні в зоні взаємодії 2-х ворожих один одному світів і культур у часи Середньовіччя утворився абсолютно новий – 3-й етнокультурний тип (український). Його особливості не притаманні жодному з 2-х взаємодійних, і водночас ворогуючих.

   Явище козацтва стало цим унікальним симбіозом, поєднавши в собі войовничий дух азійського Сходу з хоробрим героїзмом скандинавських варягів, а також культурність європейського Заходу і візантійську релігійність. Ця сукупність дала неймовірну суміш, яка щоразу виявляла себе неймовірним чином – бунтами й повстаннями з одного боку, та філософією гуманізму і національним державотворенням з іншого. Здавалося, поєднати азійське нутро ординського московита і польського католика-гуманіста дуже важко, а проте, саме українцям вдалось зробити неможливе – створити власну цивілізаційну контркультуру протиставляючи себе Заходу і Сходу.

   Ми не можемо відкинути нашу історичну спадщину, зокрема тотальну русифікацію і польську пацифікацію, навпаки, ми використаємо цей трагічний досвід для подальшої боротьби із нашими ворогами! Степове прикордоння, український фронтир – є цивілізаційною ланкою формування української національної ідентичності (нашою природно традицією), що сполучає давньоруські віча з Запорозькою Січчю та народними радами УНР і УГВР. Вінцем цієї сполуки є сучасна революційно налаштована молодь, а не вчорашні комсомольці та чекісти. Саме постмайданна і фронтова українська молодь, серед яких добровольці й учасники бойових дій на Донбасі (а нині вже й Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Таврії), торують шлях нового українського військового духу – традиціоналізм і менталітет оборонця національного фронтиру.

   Дух воїна (богатиря, козака, гайдамаки, опришка, махновця, упівця) – це та ментальна сутність української нації, котра не дає спати ворожим сусідам по обидва боки нашого державного кордону, розуміючи, що збудження і відродження цього духу призведе до вибуху і постави Великої України від Сяну до Дону як традиційної держави – Гетьманату. Саме новітній український традиціоналізм сьогодні символізує собою занепад модернової епохи постсовєцької руїни та демоліберального хаосу. Традиціоналізм перш за все є тугою за втраченим: героїчна минувшина походів князя Святослава Хороброго на хазарів, національно-визвольна війна Богдана Хмельницького проти поляків, народна борня Симона Петлюри на 3 фронти, повстанче лицарство під проводом Романа Шухевича у боротьбі із нацистами та більшовиками – і скоріше навіть не часом, скільки особливим духом минулого, коли національне почуття ще було агресією, котре тепер лише інерція, що спонукає націю на героїчний зрив.

   Політично традиціоналізм не визначений, він набуває свого значення лише коли втілюється в похідних доктринах, як, наприклад, інтегральний націоналізм Дмитра Донцова чи новий націоналізм Теодора Рузвельта. На сьогодні, головною метою кожного українця має бути побудова виключно національного державного утворення – Україна – не тільки за історичними традиційними зразками, але й з огляду на досвід інших країн світу, таких як Японія, Естонія, Ізраїль, Ісландія та Албанія. Лише в разі того, як всю владну верхівку (від голів сільрад до генпрокурора і президента-гетьмана) посядуть етнічні українці, головно справжні патріоти та ветерани московитсько-української війни, тільки тоді ми можемо говорити про появу незалежної Української Держави. Цього вимагає не тільки сьогодення, але й поклик нашої традиції й дух козацького фронтиру.

   Маючи з плечима історичний вантаж досвіду І-го Гетьманату, УНР, ІІ-го Гетьманат, УГВР – ми не дозволимо ординським військам панувати на нашій землі. Як показали події останніх пів року (з 22.II.2022) у нас на генетичному рівні включається тотальна мобілізація щодо захисту кордонів Батьківщини, покликаний козацьким духом. Тепер мусимо стреміти не тільки здолати зовнішнього агресора, але й, об'єднавшись в єдиний кулак, завершити розпочату Революцію Гідності до переможного кінця побудовою Гетьманату, в якому відродимо нашу приспану національну ідентичність і той дух воїна зі степового прикордоння.

Автор – Ревуч Січовий

Історичні елементи української національної вдачі

Українська національна вдача витворилася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, в яких перебували предки українського народу та перебуває він сам тепер. Сучасна українська нація є наслідок біологічного й культурного розросту первісного людства, що в певних умовах природо-географічного оточення сформувалося в породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, переміни природо-географічного оточення й умов життя оформилося в кілька племен слов'ян. Крім того, українська нація є наслідок біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу ріжноманітних сусідів, а також пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну та прояву власної творчости, діяльности, культури того племені для задоволення своїх потреб в рамцях свого розселення.

   Ймовірно тому українська національна вдача є сумою історичних наверствовань властивостей кількох ріжноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів. В українській національній вдачі є такі властивости:

   1) вселюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто властивости, які є у всіх народів (любов, ненависть і тому подібне) і розріжняються лише темпераментом, силою, способом, частістю, кількістю виявів;

   2) арійські, що склалися в тих умовах, в яких перебували українські предки арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті);

   3) слов'янські, витворені й здобуті в час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по ріжних країнах (дещо в мові, звичаях, світоглядах, суспільнім устрої, господарстві, мистецтві тощо);

   4) ріжних сусідніх народів, що впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю і тому подібне;

   5) українські, витворені й здобуті українським народом на теперішніх просторах розселення, після виділення з середньовічної слов'янської ойкумени, десь із V-VI ст. по Христі, в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одежі, житлі, харчуванні й тому подібне.

   Оселення слов'ян на певних просторах вплинуло на витворення з них окремих народів з окремими вдачами: «Словинець у горах неминуче пристосувався до іншого способу життя й світогляд, ніж українець в степах» (Е. Халупний). Любов до свободи — загально людська вдача, — але певні умови існування сформували її в певні способи прояву, так наприклад: вільний, рівнинний простір виробляє звичку до свободи; сприяє виробленню світогляду про рівність і свободу; непримиримість до підпорядкування, неволі, а гори, навпаки, притлумлюють людину, гнітять долу, прищеплюють розуміння ступньовання, необхідність впорядкування тощо. Через те загальнолюдське чуття любови до свободи в гірських умовах формується не у звичку до свободи, а лише в тугу до неї; в бажання вирватися з пригнобленого стану.

   Звички й туга — це ріжні національні способи вияву вселюдського почуття любови до свободи. Тому у слов'ян ріжних просторів виробилися своєрідні прояви любови до свободи. У великій мірі на формування національних слов'янських вдач вплинули їх сусіди та сусідська культура: «Німецький вплив на чехів спричинив інші наслідки, ніж мадярський на словаків, татарський на москалів, а турецький — на болгар» (Е. Халупний).

   На вдачу українців впливали сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з ґотами, аварами, хозарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, Литвою, москалями, німцями, жидами. Тому у сучасній українській національній вдачі багато є елементів, перебраних від: а) предків (арійців та слов'ян); і б) сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна, але сума ріжних властивостей (українських предків, українських сусідів і самого українського народу!).

   Відтак, наскільки в ріжні часи, в ріжних місцях були ріжні сусіди, то й властивости, перебрані від них, ріжні. Інші там, де впливали на українців поляки; інші там, де впливали мандрівники половці, чорні клобуки, татари; й інші, де впливали москалі. Тому українська національна вдача не цілком одностайна на всіх просторах українського розселення.

Автор — Никіфір Григоріїв

Маріуполю жити, Україні перемагати

Пам'ятаєте оцю фразу: «Кожен із нас – Президент»? Так от, я – президент країни, яка вмирає. Вона вмирає раз за разом. Ви кажете, Україна житиме вічно, і ви праві. Але я – президент країни, яка вмирає.

   Я хочу назвати вам її на ім'я, та моя країна має кілька імен, крім основного. Це імена її героїв, чоловіків і жінок. Я люблю свою країну, так само як і їх, бо вони і є моя країна. Вони її складові, невіддільні частини. Раніше я думала, що це території, але сука... це завжди були вони!

   Я не впізнаю свою країну без них. Я не впізнáю квітучі вишні, річки та гори. І Азовське море – воно вже ніяке не Азовське було б... Стає не таке чуже мені. Я досі не можу писати про друзів, а позивні застрягають у горлі, пальці не хочуть друкувати.

   Це дивно, та я їх досі бачу. Вже звикла нікого не гукати, принаймні. Всім важко. Мені буває легше все ще бачити їх іноді. Та все ж, я – Президент, який втрачає свою країну з кожною смертю.

   І я не знаю, що відчуває той самий, наш головний Президент. Це питання не для того, аби ви писали тут щось погане. Або політичне. Або... не знаю, бо я справді не знаю. Чи він відчуває, що теж щоразу втрачає цілу країну, коли гине хтось із них.

Автор – Валерія Карпиленко

Український націоналізм у добу штучного інтелекту

Український націоналізм, як втілення волі до життя української нації, не може оминати проблем, що перед нами ставить епоха постмодерну. При чому це стосується, як питань давно назрілих, так і тих, з якими українському суспільству ще доведеться стикнутися. До проблем такого штибу, належить зокрема й тема, яка донині практично не підіймається в загальнонаціональному та, зокрема, націоналістичному дискурсі.

   Це проблема штучного інтелекту! Перше, що варто було б відмітити в цьому питанні – це особливості самого виклику, який невдовзі постане перед нашим суспільством. Головною з них є той факт, що нова стадія науково-технічного прогресу, якою, безумовно, є створення штучного інтелекту (нехай поки у не надто досконалій формі), цілковито відрізняється від попередніх. Якщо попередні стадії передбачали перш за все спрощення роботи для працівників на виробництвах (а в пізніші часи майже повну їх заміну), не зазіхаючи на творчу сферу. То новий етап науково-технічної революції цілком здатний розширити свій вплив і на царину немеханічної творчої (креативної) діяльності людини.

   Вже зараз штучний інтелект цілком здатний створювати власні музичні композиції, малювати фотореалістичні відеоролики з людьми чи пейзажами (вигаданими або реальними) та вести цілком оригінальні бесіди з живою людиною. Що вже казати про більш практичні речі як то аналіз ринку, створення економічних прогнозів та планів з оптимізації виробництва. За кілька десятиліть ми вже станемо свідками, як творча сфера, яка раніше не підлягала машинізації, потребуючи обов'язкової присутності людини, скоротиться до вкрай незначних розмірів, поступившись місцем більш раціональному комп'ютеру. Скоріше за все ми побачимо масове скорочення кількості спеціалістів, що традиційно відповідають за створення так званого "м'якого продукту" (англ. software) та інших творчих професій, на зміну яким прийдуть спеціалісти з підтримки "жорсткого продукту" (англ. hardware). Загалом же людина поступово витіснятиметься з діяльності великого бізнесу, котрий буде локомотивом масового запровадження систем штучного інтелекту.

   Другим важливим моментом, який варто було б відмітити, є те, що попри залякування, які часто зустрічаються в сучасній масовій культурі, щодо поступової повної заміни машинами людини в цілому житті, а не тільки в питаннях економіки, як це було описано вище, загроза подібних суспільних перетворень (а вірніш знищення органічного суспільства) є абсолютно надуманою. За своєю природою штучний інтелект створюється для вирішення завдань в одній-єдиній, чітко визначеній галузі. Через що він не може бути настільки ж універсальним і адаптивним як людина.

   То які ж загрози несе у собі штучний інтелект і якими мають бути відповіді на них з боку здорового національного суспільства? – А ось які:

   1) Моральне питання. Внаслідок поступового наступу штучного інтелекту у все нових сферах життя людини обов’язково постане питання про роль самої людини у суспільстві, результатом чого стане поява руху так званих техноборців, який свого часу описав і розкритикував у своїй праці "Правда" ідеолог українського націоналізму Юліян Вассиян. На його думку, бувши плодом людської творчості, будь-яка технологія є втіленням людського духу, через що навмисне знищення технологій, мотивоване виключно хворобливим страхом перед ними, призводитиме виключно до занепаду суспільства, яке підсвідомо сприйматиме це як акт самознищення. Будь-які питання моралі в суспільстві, й означена проблема зокрема, знаходять свої відповіді в появі в суспільстві моральних авторитетів, котрі силою свого життєвого досвіду, творчості й авторитету загалом задають напрям для становлення або розкладу духовного здоров’я нації. Цими дороговказними зорями на національному небозводі є національна еліта, авангардом якої мають бути здорові націоналістичні сили. Сили, які власним прикладом і авторитетом відвертатимуть націю від деструктивних тенденцій та впливів.

   2) Економічне питання. Як відомо, націоналізм – це імунітет нації. Себто здатність національного організму тяжіти до здорового стану, який є органічно нормальним для суспільства. Це правило є основою націоналістичного світогляду. І саме воно є відповіддю на ті виклики, що ставить перед економікою технологія штучного інтелекту. Відповідно до української національної традиції основні виробничі сили завжди концентрувались в межах окремих приватних господарств, а не у великих компаніях чи чималих виробництвах. Це знайшло своє відбиття у працях ідеологів українського націоналізму Дмитра Мирона-"Орлика", Миколи Сціборського та Ярослава Стецька, в яких автори описували лад майбутньої УССД. У цьому ми знаходимо шлях до подолання економічних викликів, що перед нами постають.

   Зменшення долі людини у великому бізнесі може бути компенсовано розвитком малого й середнього підприємства, що з економічних причин не можуть дозволити використання штучного інтелекту у своїй діяльності. Це стосується, зокрема домашнього виробництва, де вкрай не рентабельне широко застосовувати системи штучного інтелекту або інші високі технології. Подібний перерозподіл праці займе багато часу і вимагатиме активного втручання держави, яка таким чином матиме значну вагу в економіці та ставатиме на своє місце в націонал-традиціоналістичній концепції держави, сповідуваної ідеологами українського націоналізму. А відповідно буде цілком органічним і абсолютно оптимальним як для українського громадянства, так і для майбутнього Української Держави в цілому.

   Крім вищезгаданих питань проблема штучного інтелекту має ще вкрай багато граней, таких як: застосування у воєнних цілях, духовно-релігійне сприйняття, використання з метою порушення закону, тощо. Усі ці грані мають бути глибоко досліджені націоналістичною думкою та проаналізовані відповідно до національної традиції, аби бути готовими до викликів, що їх невдовзі поставить перед Україною постмодерний світ.

Автор – Олександр Вайс

Нація як особа

Спільнота має ознаки особистості. Коли етнос (від грец. ἐθνικός — народ) набуває таких ознак, він перетворюється в націю; по відношенню до будь-якої людини, з тих, що складають етнос, він формується зовнішніми географічними моментами. Але з якогось часу він починає усвідомлюватись, як одне і в усіх цих усвідомленнях є дещо спільне і він починає усвідомлюватись, як окреме. Все одно, що саме виступає суб’єктом, що стоїть на тому місці, якому звітується рефлексія: звір, людина, нація чи церква, аби мало місце конкретне спрямування рефлексії.

   Коли етнос усвідомлюється, як одне і окреме, він починає діяти на свідомість і всередині свідомості людей, і мислиться, як суб’єкт; тобто, він стає нацією (від лат. natio — плем'я), живою істотою для якої постійно мають місце моменти самоусвідомлення. Нація є більш високою або більш загальною особистістю, ніж людина і співвідноситься з собою в окремі моменти рефлексії. Відповідно, людська рефлексія є вищою, коли у свідомості діє національний суб’єкт; нація в порівнянні з людиною є вища особистість.

   Людина, так чи інакше, є певна однобічність. Нація є велика інтеграція всіх однобічностей, вона є цілісністю і тільки ця особистість реалізується у всіх аспектах духу. Таким чином, треба усвідомити, що крім людини і Бога, є інші особистості – нації.

   Існування націй не є випадковим моментом у житті людства, воно з необхідністю витікає з фундаментального принципу свідомості – з принципу відокремлення і виділення цілого з цілого. Нація, ймовірно, тим відрізняється від усіх інших спільнот, що тяжіє до універсальності; треба бачити інше, щоб усвідомити себе, як окреме. Нація – це інтегрована особистість; вона має своє обличчя, свій шлях, свій інтерес.

   У наших силах є впливати на її реалізацію, так само, як наша реалізація залежить від якості національної особистості. Тут має місце пряма аналогія з людиною. У рефлективному плані ми можемо розрізнити два "поверхи" суб’єкту – миттєвий суб’єкт (в момент даного акту рефлексії) і суб’єкт-особистість, образно кажучи, надбудований на всій масі миттєвих суб’єктів.

   Людська особистість є сума миттєвих особистостей і кожна рефлексія прямо впливає на неї. Але якість кожного прояву є похідною від якості цілої особи; у зв’язку з цим кілька слів про засади націоналістичної організації. Організація може бути сильною, коли вона є духовною містичною спільнотою; а містичним моментом є визнання існування вищої національної особи – і постійна апеляція до неї.

Автор – Анатолій Лупиніс

Втрачені можливості добровольчого руху

Рік тому один із засновників батальйону "Донбас" Семен Семенченко оприлюднив власну стратегію територіальної оборони України. Він запропонував організувати ешелоновану систему — зміцнювати не тільки підрозділи, що перебувають у зоні бойових дій на Сході, але й вибудувати стратегічні межі у так би мовити мирному запіллі. Правильні, дуже правильні речі актуалізував та тільки пусте це все...

   Не будемо кривити душею — українські пасіонарії, що рушили на фронт весною-влітку 2014 р. ще тоді проґавили свій шанс. Всій цій камарильї, що перебуває після Майдану при владі озброєний народ, самоорганізованість громадян, патріотизм страшніші за московитські танки, окупацію та руїну. Страшніші за Вову Путіна, що тільки й вміє, аби погрожувати.

   Бо такий народ, що має в руках хоча б пістоля, може спитати у цих ворюг та їхніх представників у Верховній Раді та Кабінеті міністрів, у чергового рятівника-Президента за розграбовану за майже 30 років Неньку-Україну. А тим часом, той самий кремлівський карлик з ними ж однієї крові та плоті. Він такий самий ворюга і совок — рідна душа, не те що той сякий-такий нарід.

   А "ветеранський рух" чи пак добровольчо-волонтерський рух, спитаєте ви? — Ну покладімо руку на серце: нема його. От нема і все тут! Є розпорошені гуртки з цілком шкурними інтересами з-поміж колишніх учасників бойових дій. Земля, пільги, пенсії, соціальні виплати та програми, політичні ґешефти, зі, знову ж таки, "прикоритними танцями" — ото і все навколо чого обертаються всі їхні інтереси.

   Залиште свої мрії та надії про вільні загони озброєних молодих ветеранів, на кшталт німецьких "Freikorps" чи "Stahlhelm". І про територіальну оборону, в решті решт. Погляньте і послухайте, що говорять ті, хто донедавна "душу й тіло клав за нашу свободу": «Народ мені винен! Держава мені дай, бо я ворога мочив, я воював». Ото і вся риторика.

   А ще, деякі так звані "ветерани", що не знайшли себе у мирному житті, взялися за пошук грошей. А в кого ті гроші? — Абсолютно вірно, у точку, я б сказав! У тих, хто розпилює бюджет на районних державних і не дуже посадах: від якогось районного чи міського чиновника до народного депутата і міністра. Ну звісно, іноді можна і погомоніти, що війна, що хлопці гинуть, а ви, сволота така позабували! Що от якби по тим зажерливим тиловим пацюкам та й з БМ-21 "Град" вжарити, щоби прочуняли... а те, що самі вже тими пацюками поставали, то таке.

   Я оце подивився на весь той нещодавній "ветеранський" гендель навколо того червоно-чорного прапора біля обласної державної адміністрації у Дніпрі й просто очманів. Подія, сама по собі, нейтральна. Аж ні! — Наша заява, не наша заява, ми "за", ні — ми "проти"! Три дні суперечок, сварок. І між ким, між своїми: «Не дамо втягнути себе в маніпуляції та спекуляції!». І пішло-поїхало...

   Це, взагалі, те, чим має займатися Рада ветеранів московсько-української війни? Це та подія, на яку ветеранам взагалі варто було б увагу звертати? Чи чиїсь політичні інтереси обслуговують браві воїни АТО/ООС? Бляха-муха! Та вони між собою про якийсь флагшток із прапором домовитися не можуть, про які загони "Freikorps" чи територіальної оборони, швейцарські чи ізраїльські моделі мова?!

   А, ну так, ще вони записали якесь страшенне відеозвернення до Володимира Зеленського. Погрожують йому бунтом, новим Майданом через "очолюване ним повернення" прокремлівської наволочі до влади. Ага, ніби не за попереднього президента у політику вигулькнув кум Вови Путіна і решта українофобів. Ото і вся діяльність.

   До речі, а подібні суто політичні демарші — це теж справа, якою має займатися Рада ветеранів? Чи вона створена для того аби обслуговувати політичні амбіції конкретних осіб? Коли займеться ця Рада об‘єднанням ветеранів і створенням ветеранського руху, а не виступатиме танцпідтримкою у чергового політичного афериста? Чи, хоча б, розв'язуватиме проблеми травмованих на війні бійців, медиків і волонтерів? За сприяння обороні України я вже мовчу. Там цим і не пахне.

   Хоча, про що це я розмріявся?! — Це ж всього-на-всього дорадчий, консультативний орган, який фактично позбавлений будь-яких можливості щось вирішувати як на рівні громади (села, міста), так і на рівні всієї держави. Толку від нього, як з козла молока. А ви й далі сподівайтеся на нездійснений український "Freikorps".

За матеріалами "Реваншу"

Перспективи місцевого самоврядування в Україні

Переживання себе як частини нації, починається із розуміння місцевості в якій ми живемо, будь то місто чи містечко, чи й того менше. Проте саме тут ми реалізовуємо себе. Однак чи можемо ми гармонійно розвиватись у спільноті, що не має дійсно незалежного місцевого самоврядування? Відтак дана стаття присвячена розгляду формування та розвитку українських міст.

   Для початку, що ми розуміємо під місцевим самоврядуванням? Як на мене, не має значення чи то це звична для нас система місцевих рад та міських голів, чи то, це було б традиційне народне віче. Головна ознака – це самостійність, дійсна самоврядність. Це здатність розпоряджатися усіма ресурсами території та нести самостійну відповідальність за її розвиток. На сьогодні ж Україна проходить у цьому питанні шлях спільний для більшості східноєвропейських країн. Створені органи місцевого самоврядування сліпо копіюють чинну за СССР модель, змінились лише назви. Дійсного нового наповнення дуже мало.

   Така ситуація засновується на виключно формальному наданні місцевому самоврядуванню автономності, самостійності в прийнятті та реалізації соціально-економічних програм, створенні власного бюджету, який мав би забезпечувати підтримку чинної муніципальної інфраструктури разом із забезпеченням розвитку території. Проте, на сьогодні, ми не можемо говорити про можливість самозабезпечення громад. Теперішнє податкове законодавство вводить надзвичайно низьку кількість місцевих зборів. А як можна говорити про амбіційні проєкти, коли місто залишається із купою проблем та недостачею коштів?

   Звісно у такій ситуації залишається їх лише розкрадати. А навіщо їх вкладати туди, де вони просто розчиняться? Хай краще вони підуть до мого бізнесу. Це логіка багатьох очільників "місцевого самоврядування". Більш того, системні економічні проблеми доповнюють цю картину неможливістю отримати закладені у місцевий бюджет кошти. Місцеві бюджети залежать від проведення всіх розрахунків через Державну скарбницю України, яке може довготривалий час перекривати доступ органів місцевого самоуправління до власних коштів.

   У результаті будь-яка громада стає фінансово залежною. Органи місцевого самоврядування займаються пошуком дотацій чи то з боку державного бюджету через різноманітні субсидії та субвенції (таким зокрема є місто Київ, яке користується своїм особливим статусом), чи то з боку представників бізнесу, що мають власний інтерес до питань розвитку території (наприклад, Січеслав). Відповідно ми живемо у містах, які фінансово залежить від досить сумнівних центрів впливу.

   З рештою, достатньо серйозної шкоди самостійності місцевого самоврядування завдає партійна приналежність депутатів рад та міських голів, які через потребу дотримання партійної дисципліни, приймають рішення, виходячи зовсім не з інтересів місцевих громад. У результаті утворюється численні недоліки в адмініструванні територій, на яких ми проживаємо. Не залежно від розміру, чисельності населення та інших статистичних даних, необхідно визначити відсутність дійсного місцевого самоврядування.

   Відповідно численні соціальні негаразди нашого суспільства залишаються без перспектив принаймні більш-менш гармонійного розв’язання. Зокрема, мова йде про посилення міграційних процесів у кінцевому пошуку кращого місця, що призведе до перенаселення одних міст на користь знелюднення інших. До того ж в наслідок таких процесів великі міста втрачають притаманну їм естетичну привабливість, стають центрами постійного збільшення рівня безробіття, дисгармонійного економічного розвитку, поширення соціальної апатії тощо.

   Міста, які мали б ставати центром розвитку регіону, сплачують численні витрати на підтримку лицемірного образу успішності ділового центру внаслідок зубожіння власних передмість або робочих районів. Тим часом ціннісні сенси занепаду громад часто залишаються без уваги. Все те, що можна називати патріотизмом починається із виплеканого поважного ставлення до власного міста. Перш за все, людина усвідомлює себе як частину нації через громаду, частиною якої є ми та наші сім’ї. А потім поширюємо своє уявлення про світ на рівень власної країни. Тож процеси руйнації місцевих громад, мають незліченно глибокі наслідки.

   На справді, ми маємо справу зі сформованими на місцевому рівні об’єднаннями чиновників, що звикли до банального розпилу державних дотацій, власного комунального господарства тощо. На економічно розвинених територіях визначальну роль, хоча це й не афішується, відіграють представники місцевої бізнес-еліти, які принаймні зацікавлені в розвитку економіки міста та перетворення його в автономний та впливовий центр господарського життя. Зокрема, тут можна говорити про приклади Донецька та Січеславська, яким вдавалося формувати конкурентні політичні еліти не тільки на місцевому, але й на державному рівні.

   На сьогодні, вплив економічної еліти визначає вектор дійсного розвитку місцевого самоврядування. Воно не сформувалось як самостійний організм, тож легко приймає позицію тих, хто в нього інвестує. Ми ж маємо повернути його, якщо не обличчям до громади, то принаймні змусити інколи до нас прислухатись. Механізм тут тільки один: прихід до міських рад. Якщо представники громадськості будуть складати принаймні 30% депутатських місць, то вони зможуть здійснювати вплив на життя у місті, змушувати бізнесменів та чиновників відчути його пульс. Сильне місцеве самоврядування може бути тільки в сильної громади.

Автор – Левко Писарчук

Покликом до нових барикад буде спроба знищити державну самостійність України

Український спротив, як і рух за власну державність поляків та угорців, завжди викликав сильний інтерес, ба навіть симпатію у тих народів світу, котрі боролися проти гнобителів. По-перше, він від самого спочатку був антикомуністичним й антитоталітарним, але при цьому — демократичним і волелюбним, не дивлячись на внутрішні ідеологічні відмінності його представників (націоналіст Степан Бандера, або ж ліберал В'ячеслав Чорновіл). А по-друге, українська нація є найбільш пасіонарною та неспокійною в кращому сенсі цього слова, на всьому постсовєцькому просторі.

   Знаково, що українців із-поміж сусідів вирізняє холодна байдужість до нав'язаних ззовні правил. Вони не готові "підкорятися, терпіти й прощайтеся з незалежністю", так само як і "відмовлятися застосовувати насильство під час протестів та думати про власний національний, тим більше регіональний проєкт". Мешканцям Богом даної землі від Сяну до Дону (мрії про Кавказ теж мають місце), як і багато десятків років назад, також притаманна ігнорація думки одержимого ресентиментом агресивного московського ведмедя про "братній народ" та союз із ним.

   Хоча при цьому всьому, попри 2 революційні Майдани, наша державність продовжує шукати свого "правильного" курсу, перебуваючи під безпрецедентним тиском. Є фактом що українці, котрі спершу голосують за колаборантів й комедіантів, а потім жаліються на скруту і здачу національних інтересів ворогам з усіх усюд, все ж набираються досвіду. Ми вже не ті, що були раніше: в чомусь розчаровуємося, щось приймаємо, а в деяких питаннях досі не визначилася, — це нормально, бо головною цінністю для себе переважна більшість все ж визнала державну самостійність Батьківщини.

   Деякі закордонні оглядачі, особливо з далеких країн, зазначають, що нам вдалося зберегти властиве невдоволення, прагнення до самопозиціювання та до реалізації "неможливого". Справжня ж політика є "мистецтвом неможливого", якщо хто не в курсі справ. Вороги й партнери закидають, що українці, котрі постійно лізуть мурувати вогняні барикади, хочуть затвердити себе, а не розчинитися в безликому, невільному, тісному, уніфікованому євразійському просторі, де вибір не з легких — або ЄС, або СССР-2.

   У зв'язку з цим українська нація пробудила до життя політичну ідею альянсу, альтернативного і постсовєцькому і глобалістському проєктам, поставивши на порядок денний конаючої Європи потребу консервативно-революційного та вдумливо-національного об'єднання на терені між Чорним, Адріатичним (відтак Середземним) й Балтійським морями. До спілки держав Міжмор'я кличуть ті народи, яким притаманні свобода, народовладдя і самоврядування, але аж ніяк не контроль, репресії та деградація. Таким бачиться українцям шлях звільнення від знівеченого минулого й ще не накинутого чужинцями майбутнього, де також не буде місця популізму і пропаганді.

За матеріалами "Facebook"

Українці мусять відмовитися від московського наративу ідентичності

На 30-му році відновлення державної самостійності та 6-му році війни з Московією Україна і досі орієнтується на свого сусіда зі Сходу. А тим часом, саме він, як країна-агресор, продовжує визначати семантичний простір для нас, формуючи вигідну для себе ідентичність. Відтак покірних у всьому малоросів (читайте — хохлів), здатних лише витанцьовувати перед глузливим царем у шароварах і жерти до нестями борщ із варениками (читайте — олів'є з чебуреками) вкотре намагаються загнати у стійло, де вже давно чекають Воркута, Колима, Магадан.
   Для пересічного громадянина РФ українці — менші брати, котрі потребують любові через примус (до миру і союзу зокрема). А от для політичної верхівки, ми — дешева робоча сила, якою можна легковажити, провадячи варварську дегуманізацію і популяризуючи добровільну відмову від цивілізованості. Цілком зрозуміло, що і перші, і другі бажають нашого винищення, хоч і кожен на свій лад, тому ми мусимо нарешті зробити вибір: «Бути українцями — нащадками княжої Русі, Гетьманату Богдана Хмельницького і Павла Скоропадського, УНР і УПА, чи продовжувати лишатися корисними ідіотами у стратегічних (для нас — доленосних) планах Кремля?».
   Оздоровлення нашої нації має початися з деколонізації нашого мислення. Відтак ми мусимо називати речі своїми іменами, як вони є, як розуміємо їх ми — українці, а не ті, хто прагне нав'язати нам свою думку, засобами пропаганди (інформативно) чи силою (військовою агресією). По-перше, що Україна — це Русь, державоутоврююча нація якої (як не прикро) несвідомо прилучилася до появи імперського проєкту Москви (спершу — царського, потім — більшовицького); а по-друге, що уся спадщина, котру нам лишили попередники (від ґотів Германаріха до дисидентів Чорновола, Хмари й Лук'яненка) станом на тепер потребує перегляду відповідно до нагальних потреб українства, яке продовжує стримувати на Донбасі одвічного ворога зі Сходу.
   Громадяни України, незалежно від національності й мови спілкування, мають нарешті усвідомити, що відсутність власне нашої пропаганди та сталої державної стратегії грає на руку тих, хто хоче нас загарбати чи зрабувати. Наявна у нас панівна еліта не хоче розбудовувати соборну і самостійну державу, бо гроші та власне майно їм рідніші, скажімо, за вишиванку чи "садок вишневий коло хати". Відтак стратегічний план розвитку Батьківщини мають запропонувати представники освічених верст, так звані "кращі люди" чи "українські брахмани" з-поміж пересічних громадян.
   Постає логічне питання: «А чи є зараз такі?». На це відповімо — звісно, що є! Будь ласка, читайте й розповсюджуйте серед друзів і знайомих книги тих, хто пропонує здорову альтернативу недієздатним державним проєктам: "Нація золотих комірців" Ігоря Каганця, "Київ Хунта Сіті" Дмитра Савченка, "Повстання Ідентичності" Дениса і Павла Ковальових, "Орієнтири Спротиву" Ігоря Загребельного, "Народний Гетьманат" Юрія Якуби. На сторінках цих праць знайдемо вичерпний матеріал для роздумів, а головне — пропозиція так званого перезаснування/перезавантаження держави Україна відповідно до потреб її населення на вимоги мінливого часу, тож просто беріть, читайте й пропагуйте своє, а не запозичуйте чуже, і тим більше — вороже!

Автор — Дмитро Човган