Пам'ятаєте оцю фразу: «Кожен із нас – Президент»? Так от, я – президент країни, яка вмирає. Вона вмирає раз за разом. Ви кажете, Україна житиме вічно, і ви праві. Але я – президент країни, яка вмирає.
Я хочу назвати вам її на ім'я, та моя країна має кілька імен, крім основного. Це імена її героїв, чоловіків і жінок. Я люблю свою країну, так само як і їх, бо вони і є моя країна. Вони її складові, невіддільні частини. Раніше я думала, що це території, але сука... це завжди були вони!
Я не впізнаю свою країну без них. Я не впізнáю квітучі вишні, річки та гори. І Азовське море – воно вже ніяке не Азовське було б... Стає не таке чуже мені. Я досі не можу писати про друзів, а позивні застрягають у горлі, пальці не хочуть друкувати.
Це дивно, та я їх досі бачу. Вже звикла нікого не гукати, принаймні. Всім важко. Мені буває легше все ще бачити їх іноді. Та все ж, я – Президент, який втрачає свою країну з кожною смертю.
І я не знаю, що відчуває той самий, наш головний Президент. Це питання не для того, аби ви писали тут щось погане. Або політичне. Або... не знаю, бо я справді не знаю. Чи він відчуває, що теж щоразу втрачає цілу країну, коли гине хтось із них.
Автор – Валерія Карпиленко
Немає коментарів:
Дописати коментар