КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.

   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!

   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.

   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно – по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.

За матеріялами "Bloomberg"

Чи варто українському воїну вмирати за Таллінн?

Свого часу, ще до широкомасштабного вторгнення, у західних військово-політичних структурах і ЗМІ тривали жваві дискусії на предмет реакції NATO і її окремих членів на можливу агресію путінської еРеФії щодо країн Балтії. Прагматичні підрахунки військових експертів і аналітиків загалом зводилися до того, що загрози та непередбачувані наслідки є надто великими, аби йти на пряму конфронтацію з РФ. Загроза ядерної війни мала бути стримуючим чинником від негайного застосування 5 статті NATO.

   На тлі московсько-української війни ця давня дискусія («Чи варто вмирати солдату NATO за Таллінн?») дещо призабулася. І лише поява "вагнерівців" на кордонах із Польщею, Литвою та Латвією, знову актуалізувала її зміст. Впевнено гарантувати, що еРеФія наважиться на прямий напад на одну з країн NATO (скоріше на Латвію, Естонію або Литву, але не Польщу), звісно, не можна. Хоч вірогідність цього таки надзвичайно висока – зважаючи на путінську манеру підвищувати ставки в патових ситуаціях.

   А от в чому можна бути впевненим гарантовано, так це у тому, що в разі путінської агресії NATO, як структура, не надасть дієвої допомоги своїм балтійським членам. 5 статтю будуть довго погоджувати й голосувати, долати вето Мадярщини та Туреччини, висловлювати глибоку стурбованість та погрожувати новими пекельно-фіговими санкціями. Зважаючи ж на розмір території, чисельність населення, обсяг армій і озброєнь, питання щодо суверенітету країн Балтії вирішуватиметься протягом декількох днів. Західні ж Realpolitik і "прагматика" може хіба що запропонувати гвинтокрили для евакуації балтійських президентів.

   Що країнам Балтії, в разі московської інвазії, може запропонувати Україна? Тут питання не лише військової доцільності, а передусім нашої відповідальності та вдячності країнам, які відзначилися найбільш активною підтримкою нашій державі у найважчі для неї часи. Вони передали нам свою зброю, прийняли наших біженців, виділили найбільшу у відсотковому співвідношення фінансову допомогу, послідовно підтримали всі наші вимоги на дипломатичному рівні.

   Тож коли перший вагнерівець чи блакитна панамка ступить на естонську чи латвійську територію Україною має бути негайно задіяний план всеосяжної допомоги нашим найвідданішим союзникам – наш десант має негайно прибути до Таллінна чи Риґи. Тобто, наші війська мають негайно перейти кордони РФ і лукашенківського протекторату з осердям у Мінську, аби перешкодити просуванню московських військ і перерізати їх комунікації. Зважаючи на всі ризики розростання путінської агресії, Україні необхідно якнайшвидше укласти з усіма країнами Балтії, а також із Польщею та Молдовою, двосторонні військово-політичні угоди, які передбачали б наше негайне реагування (впродовж 24 годин), участь контингентів ЗСУ в обороні цих країн і перенесення військових дій безпосередньо на територію агресора, в разі нападу РФ на одного з наших союзників.

   Таку ж схему укладання двосторонніх угод варто запропонувати й іншим країнам, які ще пам’ятають, що таке союзницькі зобов’язання, справжня солідарність та верховенство міжнародного права: Фінляндія та Швеція могли б стати гарантами безпеки Естонії та Латвії; Польща укласти відповідну угоду з Литовою; Чехія з Польщею; Румунія з Молдовою; Велика Британія з усіма цими країнами. На місці ялового NATO має постати новий дієвий військово-політичний союз, який справді буде про взаємопідтримку, відповідальність і цінності, а не про цинізм, "реальну політику" та "прагматику". Україна має бути рушієм цих процесів і їх натхненником, оскільки наш приклад має закласти основи в нові принципи міжнародних відносин, у яких замість егоїстичних розрахунків і хворобливої меркантильності важитимуть взаємодопомога, справедливість, солідарність та дієве співчуття.

Автор – Олег Однороженко

Стежками балтійських "лісових братів" мандруватимуть туристи

Уряди Естонії та Латвії вирішили подолати наслідки карантину завдяки пожвавленню туристичної галузі. Цікаво, що спеціально виділені кошти спрямують не на розвиток вже відомих і звичних історичних пам'яток чи маршрутів, а на місця бойової слави так званих "лісових братів" (ест. metsavennad, латв. meža brāļi). Таким робом, планується культивувати правду про національних естонських і латвійських героїв часів Другої світової війни серед туристів.
   Станом на тепер влада вказаних балтійських республік розробляє маршрути, якими мандруватимуть охочі до воєнної історії гості. Виявлені роками раніше укріплені лісові шанці та бункери-криївки вже дбайливо відреставровані. Знаменно, що фінансовий бік справи взяв на себе Євросоюз, виділивши на потреби сільського туризму Естонії та Латвії 2 мільйони євро, що підуть на створення нових музейних атракцій, присвячених "лісовим братам".
   Одразу слід зазначити, що повстанчі загони, які діяли у країнах Балтії упродовж 1940-1950-х рр. поряд з УПА в Україні, змагали до волі своїх батьківщин від "червоних окупантів". Прикметно, що як за часів СССР, так і тепер в РФ "лісових братів" заведено прираховувати до "посіпак нацистів", "фашистів", "вбивць мирного люду", коли насправді вони здійснювали терор виключно щодо совєцької влади. Відтак на сьогодні вони офіційно визнані борцями за державну самостійність Естонії та Латвії, і є місцевими національними героями.

   За задумом профільних міністерств, туристичними принадами стануть як справжні "польові штаби" повстанців, так і спеціально відтворені криївки "лісових братів" згідно зі знайденими в архівах матеріалів. Планується також продемонструвати звичне партизанське життя в повоєнних умовах сталінської доби (1944-1953 рр.). Само собою вказану ініціативу не змогли оминути кремлівські пропагандисти, вкотре звинувативши країни Балтії у "русофобії" та "навмисному перегляді" історії Другої світової війни.
   А проте хотілося б підкреслити, що подібну практику вже кілька років поспіль доволі продуктивно реалізують у мальовничому італійському селищі Предаппіо. І не дарма, адже населений пункт є малою батьківщиною родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тамтешньому родинному меморіалі. Можливо і в Україні варто наслідувати таку недооцінену галузь туризму, пов'язану з воєнною історією та місцями бойової слави наших героїв — Миколи Міхновського, Симона Петлюри, Євгена Коновальця, Нестора Махна, Юрія Горліса-Горського, Дмитра Климпуша, Романа Шухевича та інших.

За матеріалами "Правих новин"

Судова система Фінляндії співпрацює з Кремлем проти регіоналістів

Період добровільно-примусової фінляндизації не минув у Фінляндії, адже безпосередні гвинтики системи лише набули нових форм, пристосувавшися до мінливої сучасності. Яскравим тому прикладом є боротьба місцевих правоохоронних і судових органів проти політичних еміґрантів із РФ. Особливо тих, хто прагне скинути московське ярмо.

   Поліції та прокуратурі міста Гельсінкі, виявляється, муляє око намет "Урал — це не Росія". Його щовихідних виставляє на сходах перед парламентом Фінляндської Республіки діяч руху "Вільний Урал" і політичний еміґрант Андрєй Романов. За таке "нахабство" йому присудили 9 годин в окремій камері та чималенький штраф в євро, які уродженець Магнітогорська не в змозі виплатити.

   За словами учасника руху "Вільний Урал", що працює тривалий час на розвал путінського режиму, суди Фінляндії теж залучені у процес боротьби з ним як регіоналістом РФ. Провідна північноєвропейська країна, що має репутацію доволі демократичної та свободолюбної, виявляється, може застосовувати репресивні заходи проти тих, кого зараз у Кремлі назвали "ворогами народу". Тобто, замість прихистку і доступу до медійних ресурсів задля широкого розголосу про репресії всередині РФ, фінляндська правоохоронна і судова система робить спроби покінчити з уральським регіоналізмом, послуговуючися при цьому допомогою відверто московських агентів впливу.

   Назверх така ситуація демонструє, що Фінляндія, попри смерть СССР у 1991 р., продовжує існувати у духовно-політичній парадигмі фінляндизації, йдучи на поступки (звісно, що тільки тактичні, а не стратегічні) своєму сильнішому та агресивнішому сусіду зі Сходу. Тому, будь-які агітаційні чи протестні акції під прапором Вільного Уралу у середмісті Гельсінкі оперативно згортаються, а безпосередній учасник і організатор щоразу мусить проходити кілька кіл бюрократично-судового пекла, відстоюючи своє право на свободу слова. Місцеві правозахисники, які звикли боронити права різних меншин і ображених, прикметно, відмовчуються й фактично закривають очі на те, що поліція, прокуратура й суди порушують так звані права людини безпосередньо під стінами фінляндського парламенту.

   За всі свої акції у середмісті столиці Фінляндії уральський регіоналіст вже встиг відсидіти в окремій камері майже добу, а місцевій пресі рекомендували жодним чином не згадувати про його протест, який створює медійний шум і заважає владі країни мати дружні відносини з Кремлем. Як наголосив Андрєй Романов, всього б цього могло й не бути, якби фінляндська влада ставилися до нього і йому подібних політичних еміґрантів із РФ як до біженців, адже варто стати неугодним путінському режиму, його вірні пси дістануть тебе у будь-якій точці світу — тобто, тебе відразу вносять у чорні списки, відразу закрита дорога до дешевого житла, доступної медицини, стаючи людиною другого сорту. Отака сумнозвісна (радше вибіркова) демократія і захист людської гідності!

Автор — Денис Ковальов

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.

Автор — Данило Катраник

Цивілізація повертає вправо

Зараз ми живемо в дуже важливий час – у добу несподіваних змін, катастроф, злетів і падінь. Ще 25-30 років тому ми навіть і уявити собі не могли, на що перетвориться тая історична Європа, строгість і міць якої завжди залишаються в наших мріях та спогадах – на величезний табір для біженців, гігантський будинок розпусти і райдужну галявину з єдинорога в одній особі...
   Так, звичаї змінюються, держави постають і йдуть у небуття, одні конфлікти залагоджуються, інші тільки загострюються, треті починають набридати, постійна боротьба угруповань і партій... Ось так і ми, хто звик обертатися на всі боки, проживаємо все своє життя!
   Останні роки не подавали нам ніяких надій на хоч якесь благополучне майбутнє для людської цивілізації, у першу чергу, європейської. В таких умовах більшість щирих людей завжди скочувались до маргіналів, які були зрозумілі тільки дуже вузькому колу осіб. А що ще залишалося робити посеред масового насильства і несправедливості? Вибачте, але почуття відплати завжди притлумлює здоровий глузд. Як легко було уявити справедливість ще якихось 50-100 років тому, але як складно її досягти сьогодні. Саме тому лунають постріли: в степах Донбасу, на вулицях Парижу і Лондона, у сирійській пустелі...

   Під зачиненою кришкою ящика Пандори залишилась тільки надія. Ми жили, робили щось і сподівалися та ефемерним. У Польщі до влади прийшла націонал-консервативна партія "Право і Справедливість", яка вже вирішує проблеми демократичної кризи. Тобто, запускає роботу різних адміністрацій та інститутів, які будуть надавати допомогу молодим родинам (іпотечні кредити), знижує пенсійний вік, підвищує виплати грошей на дітей, якщо бере мігрантів (відгомін демографічного занепаду) то виключно з європейських країн, ґрунтовно зміцнює національну армію (чисельність армії збільшилася на 50%), розвиває власну промисловість, а владна верхівка Республіки Польща обговорює питання щодо атомної зброї. І цей перелік, як-то кажуть, можна продовжувати.

Подібні ж тенденції простежуються і в ряді багатьох інших країн Європи, на кожній з яких немає сенсу зупинятися так детально. Безліч правих партій займає досить переконливі позиції в національних і регіональних радах. Сьогодні для нас важливо ось що: 1) путіністка Марін ле Пен з французького "Національного Фронту" є безумовним фаворитом на майбутніх президентських перегонах; 2) "Партія Свободи" Ґерта Вільдерса – отримала велику підтримку нідерландців, попри те, що не змогла стати переможцем парламентських виборів; 3) прокремлівська партія "Альтернатива для Німеччини" за своє коротке існування входить в трійку найвпливовіших партій країни і з кожним роком її рейтинги тільки зростають на тлі кризи в ЄС; 4) лідер "Австрійської партії свободи" Норберт Гофер хоч і не переміг на президентських виборах (отримавши лише 49,7%), але є фаворитом австрійської політики, тож наступні вибори обіцяють бути вдалими. Пригадайте хоча б славносзвісний "Brexit" і дуже важливу для всього світу перемогу на президентських виборах у США мільярдера-консерватора Дональда Трампа.

   Тож, як бачимо, вся важливість подій не обмежується цими короткими згадками. Наш заклик спрямований до читачів має одну суть: все тільки починається, а консерватизм повертає втрачені раніше позиції!

За матеріалами "Діорами"

Європа, то зрадлива тітка

Я не вірю Європі! От не вірю - і баста! Всю нашу історію Європа ставилася до нас... ну дуже препогано. Ні, звісно, коли одного разу турки перли аж під Відень чи там Хотин, або татари лізли до Польщі чи Мадярщини, то про нас українців згадували. Навіть хвалили! А потім відмахувались від наших проблем - свої ж бо порішали нашими шкурами. 

   Далеко не ходитимемо. От хоча б взяти славетне ХХ-те ст. Визвольні змагання 1920-х років? Не помітила Європа, точніше, зробила вигляд, що не помітила наших самостійницьких прагнень. Хоча один "дурналістик" активно про це писав і багато, в пресі та по радіо виступав. Як-то ж його? Ім'я таке чудернацьке... А! Беніто, ще й прізвище дивакувате: Муссоліні. Дивак, та й годі...

   А тим часом державника Петлюру вбив голодранець Шварцбарт у Парижі серед білого дня, на очах купи народу застрелив українського отамана, що там Європа гунділа? Засудила? Обурилася нахабством і зухвалістю кремлівського агента? Ну хоча б, висловила занепокоєння?! Та ви шо? З якого переляку? Це ж украінець! Націоналіст! Ну і, звісно, таких "героїв", як Швартбарт треба відпускати, бо він же за справедливість, типу, проти жидоненависників. І перетворили суд над вбивцею у суд над жертвою, і зробили з жертви злочинця, навіть не заморочившись доказами!

   А що там Голодомор? - Ні, не знає Європа про таке! Про те, що Сталін "сміливий реформатор та інтелектуал" або "єфєктівний менеджер" - це так, чули від усіляких червоних борзописців. До речі, чомусь Гітлер з Ґьоббельсом про Голодомор і чули, і заявляли на весь голос. Та майбутні антифашисти їх не почули, а пізніше теж не хотіли й слухати. Бо що може сказати проклятий пропагандон крім брехні? А воно, он як вийшло...

   Знову визвольні змагання, тепер вже 1938-1946-х років і знову Європа відмовчалася. Ну а як же? Воно ж тільки війна закінчилася, спокою хотілося. Чого ж зважати на якихось там украінців? Тут он Сталіну 10 тисяч польських офіцерів не пригадують, а ви про ще один мільйон, нікчемних українців, яких голодом заморили і ще мільйон, яких постріляли, повиганяли з батьківських хат у Польщі чи погноїли по Сибірах нагадуєте. Ні, вже якось самі.
   А зараз оце... Воюємо з московітами. Наче ж за європейські цінності, в тому числі. Європа знову на морозі. Санкції - це класно, санкції - це відпад, але вже третій рік наша напівжива армія стримує натиск третьої по силі армії світу... А нам все про мир та про мирне вирішення конфлікту. Наче ото складемо зброю і підемо додому, то й конфлікт закінчиться. В принципі, якщо здамося то для Європи це теж відмінний вихід - однією проблемою менше. Вона ж так само Чехословаччину з Австрією здала Гітлеру. І нічого, совість досі не муляє...

Автор - Сіґурд Сварт

Коли фашизм – це виклик

Як кажуть в одному старому анекдоті: «Ну, по-перше – це красиво...». По-друге, фашизм – це Європа, з усією її історією, культурою та агресивної принадністю. Німецький націонал-соціалізм ХХ ст. був тільки вивіскою, за якою стояли шеренгою всі, від Іспанії до Фінляндії, кожен зі своїм державним фашизмом. Франція була фашистською наполовину, подивіться карту режиму Віші. Скандинавія була лояльною фашизму вся. Східна Європа, окрім поляків, чехів і сербів. Південна, крім греків. Та частина України, яку ми називаємо ”прямо справжньою Європою”, була фашистською. Навіть у Британії діяла фашистська партія Освальда Мослі. Військовий союз держав Осі – це був один до одного нинішній Євросоюз, з тим же розкладом сил. Тільки без мультикультуралізму, і дуже-дуже нетолерантний.

   Якщо хто не в курсі, Європа, справжня Європа, завжди була нетолерантна. Везти звідти гуманітарну допомогу стали зовсім недавно. Лицарські хрести, римські орли, військові ордени зі штаб-квартирами в середньовічних замках, – в першій половині ХХ ст. це була не бутафорія для туристів. Те, що зараз помилково називається ”європейськими цінностями”, насправді цінності суто американські, і прописалися вони в Європі тільки за планом Маршалла. Європа ж толерантною не була ніколи, і толерантність її вбиває. А ми любимо Європу і не хочемо її смерті.

  А погляньте-но на мапу з журналу ”Esquire”, на якій нанесені всі відомі ”Wikipedia” люди за останні 2000 років. Розумієте, чому ми її любимо? Ще 70 років тому Європа прийшла до нас з вогнем і смертю, але отримала потужну відповідь. Була окупована, пограбована, згвалтована, обкладена даниною і зганьблена. Вона кається і платить досі, кається і платить, платить і кається. Але поки вона платить і кається за справи давно померлих предків, багато наших співвітчизників і далі її люто ненавидять. Ці товариші викликають тільки роздратування і гидливість, як шавки, що ритуально і гордо раз на рік облаюють скелет мертвого лева, не ними вбитого.

   Дратує їх пафос і заяложені ритуали. Дратує, що отримавши у спадок від дідів разом з медалями і контрибуціями слово ”фашизм”, вони запхали в нього потрібне собі значення і вішають цей ярлик на кожного, хто їм не подобається. Дратує, що будь-який наш схвальний погляд у бік Європи вони називають ”фашизмом”. Дратує, що коли ми хочемо бути господарями на своїй землі, нас змушують відповідати за німців, які колись міряли один одному черепи.

   Ми – українці, на українській землі, за владу українців. Справжня дикість у тому, що цю просту, природну формулу треба комусь доводити. Доводити, що наше прагнення бути головними на своїй землі – не “фашизм”.

   Коли ліванець приїжджає в Україну, торгує нашими дівчатами за кордон, багатіє на цьому, влаштовує з мешканок своїх борделів всенаціональні конкурси краси, організовує ”жіночий феміністичний рух”, ганьбить українок у всьому світі, видає сороміцькі журнали, прописується керівником на державному телеканалі, а на всі претензії починає волати про фашизм. Коли негр з Африки приїжджає в Україну, сколочує секту за негритянським харизматичним зразком, оббирає масу українців до злиднів, багатіє, вплутується в грошові афери державного рівня, а на всі претензії починає волати про фашизм. Коли єврей приїжджає в Україну, підминає під себе національне суспільно-політичне телебачення, багатіє, визначає, кому дати слово перед народом, а кому не дати, вимагає за це величезні гроші, а на всі претензії починає волати про фашизм...

   Хочеться закусити губу і сказати: значить, фашизм, так? – Буде вам, суки, фашизм!

За матеріалами “Der Enclave”

До всіх байдужих

Настали складні часи! Багато хто говорить, що немає ніякого сенсу брати участь у Єврореволюції. Нібито від усієї цієї заворухи нічого не зміниться – заможні при владі і в їхніх руках усі важелі. Таких людей справді дуже багато. Вони не перші і не другі! Вони треті! Інертність – межа між двома позиціями, рятує їх від втручання і надає примітивного спокою їхнім душам.

   Погодьтеся, значно простіше жити у своєму маленькому світовимірі, захлинаючись буденними проблемами, які створюють ілюзію великої зайнятості, аніж поставити на перше місце майбутнє своєї країни спромогтися зробити бодай невеличкий внесок, від якого залежить ваша власна доля і доля 46 мільйонів!

   Ви думаєте, що не здатні щось змінити у цій державі або ви взагалі волієте не думати на політичні теми. Звучить повно пустих виправдовувань на кшталт необізнаності і громадського обов’язку. Киньте прикидатися. Коли справа стосується ваших родин, ви ладні забути про всі потреби і віддати останні крихти хліба тим хто його потребує.

   А що ж тоді для вас Україна? Збільшіть масштаб думок і зрозумійте нарешті, що всі ми одна велика сім’я. Повірте люди, прийде час і ви зрозумієте усе, але буде вже занадто пізно! І навіть якщо ви маєте купку переконань, які не дають вам спокою! Знайте цього цілком достатньо аби вийти на майдан і підтримати народ. Вилазьте нарешті із своєї затишної крайньої хати, послухайте тих людей котрі вже понад два тижні стоять на вулицях не шкодуючи ні сил ні часу.

   Наша держава найбільша у Європі, але прав на достойне життя ми маємо найменше за усіх інших євро-сусідів. Невже вам байдуже у чиїх руках важелі і хто воліє керувати мільйонами? Ця людина має бути відкритою і готовою вислухати кожного, хто до неї звертається. А не затикати власні вуха, відсиджуючись по своїх золотих барлогах, наче загнаний звір і цькуючи на власний народ чорних бездушників в залізних шоломах.

   Що для мене Україна!? Задайте собі це питання уголос! Якщо не здатні одразу відповісти, ви не достойні називати себе українцем. І ніяке родинне коріння не врятує ваш статус. Лише ті хто готовий боротися усіма силами заради долі своїх батьків і дітей, той хто цінує минуле і прагне кращого майбутнього для своїх нащадків може гордо носити це звання.

   Вбийте в собі байдужість, прокиньтеся нарешті, зберіть сили і відкиньте пусте. Йдіть під синьо-жовті прапори, не шкодуйте голосу! Рвіть душі, якщо хочете щось змінити! Тільки робіть щось! Бо разом ми – сила!

   Слава Україні!

Автор – Наталія Дзятківська

Литовський щоденник

Литва – країна, яка однією з перших вирвалася з лабетів радянської імперії. 16 лютого 1918 р. було ухвалено акт про незалежність Литви. Відновлена тоді Литовська держава проіснувала аж до 23 серпня 1939 р., коли, згідно із пактом Молотова-Ріббентропа, відійшла до складу Німеччини. 28 вересня того ж 1939-го договір було відкореговано, й Гітлер віддав Литву Сталінові. І тільки 11 березня 1990 р., спираючись на результати референдуму (90% громадян тоді ще ЛРСР проголосували за незалежність), сейм ухвалив рішення про відновлення Литовської республіки.

  …Я та мій приятель Володимир Яворський вирушили у Литву в червні 1989 р. як співробітники Української незалежної видавничої спілки (УНВС), яку очолював В'ячеслав Чорновіл, щоби отримати у Вільнюсі самвидавчу літературу й періодику, котру українська опозиція друкувала переважно саме у цій республіці.

   "На перекурах" у тамбурі поїзда ми познайомилися з Боженою Рафальською – львів'янкою, яка у 1970-их рр. студіювала польську філологію у Вільнюському університеті, а на час нашої зустрічі працювала кореспондентом газети ЦК КП Литви, що виходила, окрім литовської й російської, ще й польською мовою. Ми, звісно, поцікавилися, навіщо пані Божена їхала вчитися аж так далеко від дому, коли у Львівському університеті є своя полоністика з давніми славними традиціями. Виявляється, з її слів, вступити львівській польці у Львові на полоністику було майже неможливо, бо комуністичний режим провадив дуже цікаву політику щодо націй, намагаючись розпорошити і протиставити їх одна одній.

  Усе нам подобалося в пані Божені. А передусім – її вільні висловлювання щодо утисків свободи слова, що для нашого стереотипного уявлення про компартійних журналістів було доволі несподіваним. Єдине, чого ми не могли толерувати, то це неприхованої зневаги пані Божени до литовців. Вона весь час натякала, що "літвіни" – селюки, які, на відміну від поляків, не мають своєї аристократичної культури й тільки десь сто років тому придумали літературну мову... Так, пані Божена, водячи нас по Вільнюсу, а особливо - по цвинтарі, показувала лише польські знакові пам'ятники, що мало означати домінуючу впродовж століть польську присутність у цьому місті. Слухаючи її, я постійно ловив себе на думці, що подібне трактування історії я вже чув на Личаківському цвинтарі від польських екскурсоводів.

   Щоби не повертатися до "польської присутності" у тоді ще Литовській РСР, опишу ще кілька особистих вражень. Перебуваючи у Вільнюсі впродовж майже двох тижнів, мав змогу спілкуватися не лише з литовцями, а й із росіянами та поляками. Якщо негативна реакція росіян на прагнення литовців до незалежності була зрозумілою, то така ж позиція місцевих поляків, відверто кажучи, мене заскочила. Відвідуючи різноманітні фольклорні фестивалі, на які чи не щодня з'їжджалися колективи з різних куточків Литви, я не раз чув саркастичні висловлювання поляків на адресу литовців. До честі останніх, вони не звертали жодної уваги на ці репліки, а преспокійно танцювали та співали.

  Як пояснив мені згодом чільний діяч керівництва "Саюдіса" українець Василь Капкан, міжвоєнна Литовська республіка була єдиною державою у світі, що надавала фінансову допомогу ОУН, вважаючи її союзником у боротьбі з Польщею. У Каунасі тоді працювала українська радіостанція, друкували літературу й періодику націоналістичного характеру. Ми замельдувалися в "Саюдісі". Українську тему в цій надзвичайно потужній громадській організації, яка 1988 р. очолила рух литовців за незалежність, вів уже згаданий Василь Капкан. Він і став нашим гідом та помічником серед моря розбурханих політичних пристрастей Вільнюса.

   А тим часом у Вільнюсі запахло порохом. До столиці Литви почали підтягувати десантників з-під Каунаса. Щоби допомогти литовським друзям захищати незалежність, у січні 1991 р. добровільно зголосилися поїхали двоє львів'ян – колишній десантник Михайло Саврас, який уже прославився організацією пікетів у Москві за легалізацію УГКЦ і знаменитим кидком тому Леніна у генсека Михайла Горбачова на Хрещатику, і зовсім юний член УГС Ростислав Онищак. Чи справді у литовців тоді забракло своїх досвідчених бійців, чи вони хотіли надати процесові інтернаціонального характеру – невідомо. У результаті двох українців запустили у приміщення сейму, видали автомати Калашникова з повним комплектом набоїв, і вони декілька діб несли варту, очікуючи штурму спецназу. У пана Савраса на згадку з тих днів залишилася подяка самого Ландсберґіса, яку литовський політик написав на одній зі сторінок радянського паспорта українця.

  Як відомо, тоді радянські десантники обмежилися захопленням вільнюського телецентру – ці події у висвітленні російського журналіста Невзорова побачив увесь світ. Я настільки закохався у Литву, що через місяць авіарейсом "Львів-Архангельськ" уже летів у Вільнюс, а ще через дві години їзди електричкою гуляв знаменитою Лайсвес-алеєю у Каунасі, вслухаючись у дзюркотіння фонтанів, насолоджуючись грою та співом старого литовського баяніста.

   Тоді не думав, що майже рік із невеликими перервами житиму і працюватиму журналістом у цьому чудовому місті, що пахне липами, кавою і цепелінами (національна литовська страва з картоплі). Там я зустрів прекрасних людей: канцлера Литовської католицької церкви Сварінскаса, який просидів понад чверть століття у концтаборах разом з українськими патріотами; журналіста і видавця Жанну Борсукову, родичі якої, емігрувавши після революції з Петербурга, де танцювали у балетній трупі Маріїнського театру, закладали основи литовського національного балету; художницю Нійолє Грюждювене, яка була моєю литовською музою... І таких людей було багато. Спогади про них гріють мою душу і сьогодні…

Автор – Мирослав Греділь

Благословенна країна

Можливо, ви це пам'ятаєте – статті в газетах і журналах, листівки на стовпах двадцять два роки тому: «Україна – годувальниця СРСР, за економічним потенціалом Україна входить до першої десятки світових лідерів...» і таке інше. Читаючи це і розуміючи принципову правильність цих слів, українці сподівалися на багато що. Правда, ніхто тоді не говорив, що для того аби отримати все це, потрібно багато працювати: модернізувати виробництво, приймати потрібні закони, тощо. До того ж не всі пам'ятали анекдот про прекрасних природних ресурсах (земля, річки, ліси, моря, гори), якими Господь наділив нашу благословенну країну: на запитання обурених сусідів, за що українцям такі привілеї, Господь з посмішкою відповів: «Зачекайте обурюватися, ви ще не знаєте, яку я їм владу дам!».

  Але це потрібно сказати обов'язково – ніколи ще у своїй історії українці не жили так добре. Звичайно, мова йде насамперед про матеріальне якості життя. Само собою, не обійтися без порівнянь, проте смію вас запевнити: далеко не в усіх країнах є такі умови для розвитку особистості, як в Україні. Звичайно, це не стільки заслуга нинішніх урядів, скільки спадщину предків і загальносвітові тенденції, але все ж...

  Звичайно, якщо порівнювати Україну з країнами високорозвиненими, то тут ми програємо істотно по переважній більшості параметрів. Але якщо порівнювати темпи й етапи розвитку України і цих країн, то очевидно, що вісім десятків років радянської влади допомогли розвинути інфраструктуру і дуже швидкими темпами провести індустріалізацію, проте в ці ж роки гальмувалося дуже багато життєво важливих для розвитку людей, народу і держави процесів. Тому, критично оцінюючи хід нашої вельми юної держави, важливо розуміти, що нам, як і будь-якому іншому товариству, судилося пройти певний історичний шлях та розвиток, бо перескакування шляхом революцій, які не часто зумовленні внтурішніми потребами українців, приводить в кращому разі через століття-два до вихідної точки поступу нації та держави, а в гіршому – випалює націю під корінь.

  Тому якщо б аборигени басейну Амазонки отримали незалежність і через двадцять років розкритикували себе за не можливість полетіти в космос чи мати ядерну зброю, це виглядало б смішно, як зараз смішно виглядає, хоч ми і не аборигени Амазонії, наші домагання на європейський рівень життя. Ми тільки-тільки дізналися, що Земля – ​​це куля і вона не є центром Всесвіту, образно кажучи, а вже хочемо зарплати на рівні Німеччини, а на старості років мати можливість подорожувати, як японські пенсіонери. З чого б це?! Ми для цього поки ще не створили державу і суспільство, які можуть забезпечити такі блага, наша освіта і профпідготовка тонуть у корупції, професіонали вимирають як клас, тобто нам ще працювати і працювати, щоб отримати такі можливості, повторюся, можливості, але не гарантії. Тобто це в будь-якому випадку буде не для всіх – для переважної більшості, але не для всіх, на жаль. Тому що ідеальних суспільств не існує, і сьогодні є сенс зосередитися на своїх перевагах і з толком використовувати наявну базу і, з урахуванням української специфіки та ментальності, починати (давно пора!) будувати своє унікальне суспільство. Що, звичайно, можливо, якщо вдасться зберегти і модернізувати ті крупинки духовного базису, що в гнітючому стані перебувають зараз на службі у владних паяців.

   Вони, ці переваги, є, потрібно тільки поглянути на них під іншим кутом. Посудіть самі, взяти хоча б житло. Пострадянська приватизація дала можливість практично всім власникам квартир їх приватизувати, але ж за кордоном, у тому числі і на Заході, більшість людей живуть все життя або в знімних квартирах, або готелях. Безумовно, для української молоді свій куточок – набагато більша проблема, ніж для їх однолітків з інших країн, але все ж не варто забувати і про позитив.

  Розвиток сьогоднішньої побутової техніки економить масу часу і сил українським жінкам і чоловікам, на всі домашні справи в ХХI ст. пішов куди менше часу, але ж вільний час – це теж якість життя.

  Українці мають розширений доступ до якісних продуктів харчування, наші продуктові ринки в співвідношенні “ціна-якість” (для тих, хто вміє вибирати) – це унікальне явище. І всі спроби його знищити – злочин проти власного народу, тому як важко уявити наше життя без домашнього молока, сиру, сметанки, тощо.

  Існує авторитетна думка філософів і вчених: ти є те, що ти їси. В українців поки ще залишається можливість харчуватися досить якісно, ​​здоровою їжею з мінімумом хімії, особливо враховуючи, скільки з нас мають дачі і городи і скільки дітей, на щастя, ще має можливість поїхати на літо в село до бабусі і дідуся.

   Це, до речі, теж ще одна велика перевага сучасної України – своя земля і люди, які хочуть на ній щось вирощувати без відриву від основної роботи. А для пенсіонерів це можливість активно проводити час і додатково забезпечувати не лише себе, а й дітей та онуків своїми овочами та фруктами. Закон України також дозволяє взяти безкоштовно десять соток землі тим, у кого її немає, але тут можна зробити довгу паузу, тому як це заведе нас знову до критики, а мета сьогоднішньої статті – зовсім інша.

   Українці досі мають практично вільний доступ до всіх лісів і водойм. Правда, користуємося цим вільним доступом з сумнівним ентузіазмом, але проте не дадуть збрехати – шашлик там просто так, де захочеш не посмажити, рибку не половити і не позасмагати під сонечком. Є в цьому обмеженні права приватної власності та правилами відпочинку і позитивні моменти, проте, відзначаємо небувалу свободу у використанні природних ресурсів для українців. Поки, принаймні, бо в Криму вже щосили йде розгородження півострова на приватні ділянки, подекуди вже не пройти.

  Незважаючи на жахливі дії псевдодержавної еліти всіх без винятку політичних забарвлень, нам все ще є на що спертися, і остаточні надії не втрачені хоча б тому, що ми не пройшли і не зазнали й половини призначеного. Пройти шлях можна повільно, можна швидко, можна взагалі не пройти і залишитися хворими і бідними, але все-таки досвід інших країн – перед нами, як відкрита книга, можна дивитися на Європу, можна – на Південно-Східну Азію, скрізь є чому повчитися, але ні Євросоюз, ні Мутний союз, ні Ліга Арабських країн, ні НАТО не зможуть пережити цей досвід замість нас.

  Українці досі відноситься до переліку щасливих націй, де половина співробітників на робочому місці може більшу частину часу валяти дурня і отримувати за це гроші. Мова, звичайно, перш за все, про державний сектор, робота в якому не просто дає багато вільного часу, а дозволяє в повний зріст займатися своїми проблемами. Прокурори, судді, працівники інших силових структур, державні чиновники і чиновники місцевого самоврядування – ось ті, хто сьогодні роз’їжджає українськими розбитими дорогами своїми джипами і є головним внутрішнім інвестором, при цьому грабуючи націю і державу.

   Словом, любіть Україну, матір нашу. До нових захоплюючих зустрічей, життя прекрасне. Як казав Фуко: «Що за дурість – жити у вигнанні, коли тебе ніхто не жене?»

Автор – Євген Положій

Регіоналізація Європи

  Історично так склалося, що тривалий час Європа була джерелом нестабільності й конфліктів: дві найбільш руйнівні та географічно поширені війни минулого сторіччя розпочалися в центрі Європи, а післявоєнний мир в Європі тримався лише загрозою постійної небезпеки виникнення третьої, ще страшнішої війни. У часи "Холодної війни", коли Європа була поділена на зони впливу двох наддержав, розколи та тертя між різними європейськими націями були припинені. Сьогодні ж міжнародна політика розвивається на різних рівнях: від створення великих між- та наддержавних структур до утворення міжнародних асоціацій та спілок на місцевому, регіональному рівнях.

Сучасна мапа Єсвпропейського Союзу

   Процес глобалізації у розвитку сучасного суспільства призвів до утворення кількох найбільших конкуруючих регіонів у світі. Організаційно їм відповідають три політико-економічні структури: ЄС, НАФТА та АСЕАН. Західна частина географічної Європи, об’єднана Європейським Союзом, прямує до створення Європи політичної, об’єднаної Європейським Союзом. Від порівняно невеликого утворення до пан’європейської структури ЄС подолав значну частину шляху, але сьогодні ще залишається чимало країн Європи, не охоплених ним.

  Закінчення "Холодної війни" поставило міжнародну спільноту перед об’єктивною необхідністю побудови нового устрою, котрий би спромігся забезпечити атмосферу взаємоповаги, відчуття безпеки, стабілізацію, розвиток демократії та поглиблення міжнародної співпраці. Власне 1989 р. увійшов в історію Європи як annus mirabilis – рік, коли повоєнний порядок було зруйновано, що принесло не тільки демократичні свободи народам Східної Європи, але також непевність щодо природи європейських політичних структур та структур безпеки в майбутньому. Глибокі зміни в Східній Європі сталися у той самий час, коли головна регіональна організація Західної Європи, також зазнавало змін, перетворюючись на сучасний ЄС: Європа намагалася довести до кінця створення єдиного внутрішнього ринку, поглибити рівень інтеграції, прокладаючи шлях до економічного, монетарного і політичного союзу.

Сучасне бачення "Холодної війни"

  Після Другої світової війни Європа еволюціонувала як автономний регіон міжнародної політики, котрий характеризувався ліберальними демократичними формами урядування та ринковою економікою із значним рівнем соціального забезпечення. Повоєнний поділ Європи призвів до утворення надто різних економічних, політичних та соціальних систем у двох її частинах. У Західній Європі з’явилося багато формальних регіональних організацій, які склали мережу політичних та економічних зв’язків між західноєвропейськими країнами. Оскільки ЄС виникло як головна регіональна організація, існувала тенденція розглядати його як аналог Західної Європи або навіть і Європу назагал. Такий погляд ігнорує існування та роль таких організацій, як Європейська асоціація вільної торгівлі, Рада Європи, Північна Рада та інших організацій з перехресним членством.

  Разом з тим, ані ЄС, ані інші західноєвропейські організації не є продуктом поточної геополітичної ситуації. Сучасна ідея європейської єдності через співпрацю, а не через гегемонію, передує Другій світовій війні. Після Першої світової війни вийшла друком книга австрійця Ріхарда Куденгове-Калергі "Пан’Європа" (1923 р.), у травні 1930 р. французьким урядом була зроблена формальна пропозиція Лізі Націй заснувати федеральний європейський союз. Аристид Бріан, міністр закордонних справ Франції, просував ідею створення "постійного режиму спільної відповідальності за раціональний устрій Європи".

Ріхард Куденгофе-Калергі автор маніфесту "Пан’Європа"

   І міжнародна співпраця, й інтеграція є способами залучення держав до спільної діяльності, але остання відрізняється більшою інтенсивністю взаємовідносин між державами-учасницями та методами організації відносин. Міждержавна співпраця здійснюється у чітких межах та контролюється державами. Інакше кажучи, організації, які здійснюють міждержавну співпрацю, не намагаються порушувати державний суверенітет. Організації, створені для розвитку міждержавної співпраці, не формують центру влади, незалежного від держав-учасниць. Інтеграція ж, навпаки, є процесом створення політичних спільнот, або, процесом трансформації раніше окремих одиниць в компоненти узгодженої системи.

   Вивчення регіональної інтеграції пов’язане із поясненням, як і чому держави перестають бути повністю суверенними, чому та як вони добровільно змішуються, зливаються, об’єднуються зі своїми сусідами, так що втрачають фактичні атрибути суверенності, набираючи нових технік вирішення взаємних конфліктів. Регіональна співпраця, спільні організації, системи та підсистеми можуть допомогти описати кроки на цьому шляху, але їх не можна сплутувати із прикінцевим станом. Суверенітет у міжнародному праві означає, що держава має під своєю юрисдикцією певне населення та територію і що державна влада має контроль над легітимним використанням сили та тиску. Коли держави включаються у процес інтеграції, вони передають частину індивідуального суверенітету для спільного його здійснення з іншими державами.

Європейський Центральний Банк – економічний центр Європи

   Безперервне економічне зростання було запорукою політичної та соціальної стабільності у цьому регіоні. Економічна інтеграція в Європі відбувалася паралельно з посиленням ролі держави в управлінні економікою та реалізацією програм соціального забезпечення. Інтеграція країн із розвинутими змішаними економіками є значною мірою фактом політичним, тому що функціонування економіки є ключовим чинником у виборчій тактиці партій. Потенційні економічні переваги від посилення спеціалізації, позитивного ефекту збільшення масштабу, покращання умов торгівлі та посилення конкуренції забезпечують логічне обгрунтування інтеграції. Коли відбувається групування економіки на регіональному рівні, доступ до ринків через членство чи через асоціацію стає головним пріоритетом всіх країн поза тим угрупованням.

   Економісти визначили декілька рівнів економічної інтеграції:

1) Зона вільної торгівлі: скасування тарифів і квот на торгівлю між країнами-учасницями, але в торгівлі з третіми країнами вони залишаються.

2) Митний союз: країни усувають обмеження на торгівлю та встановлюють спільні зовнішні тарифи стосовно третіх країн.

3) Спільний ринок: передбачає вільний режим розвитку виробництва — рух робочої сили, капіталу та послуг, крім того, вільне переміщення потоків товарів.

4) Економічний та монетарний союз: стадія глибшої інтеграції, аніж спільний ринок. Економічний та монетарний союз включає гармонізацію деяких галузей національної економічної політики та єдину валюту чи сталий фіксований обмінний курс валют.

Євро – символ економічної євроінтеграції

   Повна економічна інтеграція: включає не тільки інтеграцію продуктів та засобів виробництва, але й єдину економічну політику. Політична інтеграція має багато граней, але зазвичай описується виникнення політичної спільноти, що грунтується на довірі, лояльності та спільних цінностях. Інституційна інтеграція стосується запровадження практики колективного ухвалення рішень групою країн. Спільні інституції є необхідними для розвитку та адміністрування правил та регуляцій, котрих вимагає економічна інтеграція. Ухвалення рішень передбачає дотримання певних правил щодо ролі та владних повноважень окремих інституцій. Наднаціональні інституції можуть залучати до співпраці громадян країн-учасниць прямо і можуть ухвалювати рішення незалежно, а часом і всупереч бажанням країн-учасниць.

   Інтеграція державної політики полягає у мірі відповідальності за проведення політики на вищому наддержавному рівні, або політики, що спільно здійснюється або координується на кількох рівнях. Межі, міра та узгодження спільної державної політики мають найбільше значення для політики інтеграції. Належний рівень управління для виконання різних функцій є ключовим питанням для пошуку нових форм економічної інтеграції, особливо для укладення економічного та монетарного союзу. Інтеграція ставлень пов’язана з підтримкою регіональної інтеграції громадськістю та політичною й економічною елітами. Ставлення громадян впливає на розвиток інституційної та політичної інтеграції.

Сучасний поділ Європи на регіони

   Майже п’ятдесятирічний історичний розвиток процесу свідчить, що європейська інтеграція є еволюційною, а не революційною. Країни ЄС в процесі нелегкої і довготривалої взаємодії навчились забезпечувати динамічну рівновагу між загальними і сепаратистськими інтересами шляхом ухвалення компромісних рішень і здійснення кроків, які дозволяють їм просуватись вперед по тривалому тернистому шляху інтеграції. Інтеграція країн Західної та Східної Європи до європейських структур різних рівнів супроводжується створенням міцного підгрунтя для взаєморозуміння країн-сусідок. Належну увагу привернув особливий характер стосунків у межах прикордонних співтовариств, їх регіональна індивідуальність. Підтримка місцевих та регіональних об’єднань, розташованих по обидва боки кордону, допомагає реалізувати прагнення до взаєморозуміння, демонструючи, якою повинна бути об’єднана Європа з усім притаманним їй розмаїттям.

   Регіональна інтеграція в сучасній Європі втрачатиме свій сенс, якщо не сприятиме консолідації континенту. Саме тому велика увага приділяється міжкордонній співпраці із європейськими країнами, що не входять до складу ЄС. На міждержавному рівні важливу роль в об’єднанні Європи відіграють такі організації, як Рада Європи, ОБСЄ тощо. Розгортання та поглиблення співробітництва із країнами Центрально-Східної Європи відбувається не тільки в різних галузях, але й на різних рівнях суспільства.

Віденська штаб-квартира Організації з безпеки і співробітництва в Європі

 Зараз, коли створені досить ефективні прагматичні програми співробітництва, чіткіше усвідомлюються тактичні й стартегічні цілі інтеграції, цей процес набуває характеру сталого поступу. Звертаючися до питання взаємодії різних європейських регіональних організацій, бачимо, що хоча на початковому етапі створення їх повноваження та функції перетиналися, дублювалися, то на сучасному етапі спостерігається певна гармонізація цих функцій.

   Досягнення ЄС — це наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності урядів країн-учасниць. Лідери країн по-новому вирішують проблему розв’язання суперечностей, які супроводжують інтеграційний процес. Суперечки і кризи є не лише певним гальмом на окремому відрізку шляху інтеграції, але й дієвим стимулом ії розвитку. Кожна спіраль ускладнень дає поштовх до зростання інтелектуального, наукового і політичного потенціалу учасників ЄС з метою подолання цих бар’єрів.

Автор – Олеся Бесараба

(cвітлини взяті з сайту wikipedia.org)