Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

Українські козаки у тіні середньовічних лицарів Європи

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру запорожців. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю й цілковито християнізувалося. Отже, розпочався новий етап його розвитку, а саме – формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів.

   Своїм існуванням та успішною боротьбою проти ворогів ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких і віддалених сусідів. У тому числі, й на східноєвропейські військові верстви, зокрема козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення у найвищому прояві українського козацтва – Запорозькій Січі – славнозвісній "козацькій християнській республіці".

   З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХII-ХІV ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як реліґійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися й розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Січі (Війська Низового). У процесі християнізації Європи у VIII-ХІ ст. заповідь "не убий" увійшла в суперечність із войовничими принципами лицарства.

   Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів – станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували "лицарями Церкви". Наймогутнішими з них були 3 ордени: йоанніти, тамплієри, тевтонці.

   Отже, на відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю – військову – воювати проти невірних до повного очищення від них Святої Землі – Палестини. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. Йоган Гьойзінґа зазначав, що не тільки реліґія панувала у тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства.

   Своєю чергою, Франко Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірськпй монастирі, де козаки заліковували свої рани та хвороби та доживали віку.

   Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців.

  Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам – вітчизняним та іноземним. Колективне землеволодіння – ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ-ХІV ст.

   Власне із ними Січ поєднують також реліґійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідоносця (святий Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські й творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.

Автор – Христина Корж

На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!

   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів – річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.

   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" – невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення – розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.

   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...

Автор – Ярослав Божко

Ми – нащадки скифів

Колись ми, українці, виберемось із примітивної совєцької історіографії, яка існує лише для однієї мети: легітимізації існування на мапі світу злоякісного меланомного новоутворення під назвою Московія. Колись цей Колос на глиняних ногах навернеться "к чортам собачим" і ми, нарешті, повиймаємо з його підвалин уламки нашої історії. Ми складемо із них наш розбитий глечик і побачимо, що випалений він із нашої автентичної глини, розписаний бузиною, крейдою, жимолостю та охрою, розведеними у живиці, або в яблуневому глеї за 5, 10, 20 століть до Різдва Христового.

   Ви не знаєте, що так можна? Ох, а є ще уламки, декоровані таким розписом, що, наче воно і майоліка, але, наче і не може такого бути. Бо розпад вуглецю датує їх такою глибиною віків, що, згідно з історіографією, наші предки щойно яблучко в раю скуштували, а ще ж є намиста, коралі, кульчики, пекторалі, браслети (золоті, срібні, бронзові), які із таких матеріалів, що виплавляти їх почали щойно після Христового Воскресіння.

   А знайдено ті всі архаїчні артефакти в могилі молодої жінки, похованої разом із конем, собакою, мечем, арканом із волових жил, луком і стрілами. А на жінці напівзотліла сорочка з червоним вишиттям, що дивним чином нагадує роменський рушник і кожушок овечий. А на голові дивне щось: намітка, хустка, корона – хтозна.

   І навколо жінки отої стоять горщики з пшеницею, житом, просом. Он, і гладущик, в якому знаходять сліди молока, а ще ж ложки, черпаки, копистки з різьбленими держаками. Коцюба до печі, рогачі, а тут ось відра дерев'яні та коромисло, і ночви для купання, зола для вибілювання і прання, прялка, гребінці для чесання, і купа суто жіночих дрібничок: люстерко срібне, брязкальця, намистинки, підвіски...

   А над жінкою курган високий насипано і вхід до погребальної камери замасковано лабіринтом і пастками убезпечено. А курганові тому близько 5000 років і називають його "Поховання царської особи скіфських часів". І ніякі "не брати наші" єдинозагробні, які дуже "русскіє" від сотворення світу, кричать одразу, наукові роботи пишуть та фільми знімають одразу: «Ми – скіфи!», – а ми мовчимо, бо нам все пояснять, розкажуть і покажуть кіно.

   І світ мовчить, адже отримає свою знижку на газ і нафту, та ще й запевнення, що ці невігласи загробні не підірвуть світ у цьому сторіччі. Якщо світ не заважатиме їм гробити цивілізацію на 1/6 частині, окупованої ними, суші. І світ мовчатиме, і ми теж прийматимемо все, як даність, оскільки нам, українцям XXI ст., все ще залежним від середньовічних догм і первісних забобонів на рівні тваринного жаху, розказуватимуть нашу історію, в якій нас не було і не буде.

   Ми знову переживатимемо періоди, коли ми є. Короткі миті світової історії, в яких ми епізодично задаємо собі питання: хто ж ми? І отримуємо у відповідь ланцюжок гіпербореї-сколоти-скити-сармати-кімерійці-слов'яни-русичі-козаки-українці; і сумніваємося, бо нам кажуть, що це не ми, бо є оцей довгий історичний серіал про нашу землю, де ми в епізодичній ролі, на задньому плані, як декорація, пейзаж, непорозуміння, але ж є перспектива нового сезону цього серіалу, в якому нас не буде зовсім.

   Крадії нашої історії прийдуть нас знищити остаточно! Ви скажете: нас мільйони й ніхто не посміє? Помиляєтесь, у вас пам'ять коротка. Навіть, на відстань недалекої історії, навіть на одне сторіччя назад, і, що із московитського Залісся, посміють, ще й як посміють, оскільки народ, який не пам'ятає як хоронив 5000 років тому під курганом жінку-воїна із мечем і обладунками, з коштовними прикрасами, у вишиванці, кожушкові та в красивих черевичках, які легко входили у майстерно викувані стремена; народ, який легко забуває, як 10 років тому прощався із Небесною сотнею, а зараз роздратовано хреститься на звістку про загиблих на війні, легко зігнеться не лише під чужинським чоботом, а й під примітивними личаками новітнього окупанта.

   Ви не знаєте? Ви багато чого не знаєте, бо не хочете, бо яка різниця: хто ми? Ще не зрозуміло: як правильно – скіфи, чи скити. У нас із правописом негаразди, а на тих берестяних грамотах щось таке написано...

   І, зрештою, амазонок вигадав Геродот, а кам'яні баби в степу – вони чиї? Скитські, сарматські, чи половецькі? Скити! Ми – скити-скифи, бо скитаємося власною землею, як неприкаяні, а отже і сколоти – теж ми, бо колотимося в історичній мішанині, найбільше поміж собою і погоджуємося на епізодичні ролі у власній історії, яку роздаємо сусідам в обмін на нашу сакральну хату скраю.

   Знаєте про що насправді історія Адама і Єви? Про вигнання недолугих йолопів із, побудованого ними ж, раю. То про нас із вами, тож усе, що залишилось від нашого Едему – це рідна земля під ногами, але й ту ми скоро віддамо, добровільно. І зникнемо, як обри.

   Знаєте, чому у нас стільки цивілізацій за історичними плечима, а так мало доказів, що вони наші? Тому, що в предків, аж до прийняття Володимиром I християнства, не було культури некрополів. Мертвих спалювали, за різними обрядами й по-різному, але спалювали, хоронили ж у землі тільки видатних людей.

   А предки наші давні-прадавні залишили нам попелища власних домівок, оскільки всі віки, тікали, переховувались, схиляли голови, горбили плечі та опускали руки з мечами й шаблями. І перековували мечі на плуги, та орали рідну земельку. І не завжди мали достатньо хліба, бо не на себе працювали – на окупанта та рвали струни на кобзах та лірах, виплакуючи нещасну долю.

   Ні, ми не пропащі якісь, ми дурнí та добрі, адже готові віддати останній шматок хліба зажерливому окупантові, останню нашу сорочку у чужу етнографію, останнє наше слово в чужі словники. Нам те все не потрібне, історію ж на хліб не намастиш... Країна мечів, перекованих на плуга, цивілізація метушливих кендюхів, лінивих мізків та крикливих пельок, і колись, через тисячі років, нас відкопають якісь археологи.

   Знаєте: хто такі археологи? Це люди, які точно знають, що кам'яні баби колись були красивими – то їх характер епох, історичних періодів і час не пожаліли. А сонечко вранці вивозять у небо золоті коні, запряжені до трипільської колісниці, якою править, одягнена в блискучі обладунки, жінка.

   І щоразу, коли колісниця зупиняється над Україною, жінка вклоняється скіфській бабі й каже: «Доброго ранку, ненько!». А за колісницею біжить золотий собака і, щойно, із-за поребрика висовується немита голова з промитими мізками та каже: «Здрасці!», собака голосно гавкає, а жінка дістає меча. Берегиня, тому що. Тож, копайте глибше!

Автор – Дзвінка Торохтушко

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.

   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.

І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.

   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.

   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" – у запіллі – законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!

За матеріялами "Запорізької Солі"

Пам'яти славетного археолога Василя Ляскоронського

Року 1860-го, 5-го дня місяця січня (за старим стилем 24.XII.1859 р.) у Золотоноші Полтавської губернії народився талановитий дослідник – Василь Григорович Ляскоронський. За своє життя він здійснив багато гідних речей, про які варто було б розповісти. Його дослідницька кар'єра була яскравою та багатогранною, а життя минуло у вирі плідної роботи в колі провідних українських науковців.

   Він був мандрівником, який у свій час пройшов тисячі кілометрів Україною та державами Європи. А ще, – людиною, яка думками мандрувала на тисячі років в минуле. Його доробок та життя варті багатьох слів, але сьогодні хотілося б нагадати про його вклад у дослідження Руси і пов'язаного із Полтавщиною Переяславського князівства.

   Ляскоронський зацікавився минулим ще з юности: у кінці 1870-х він навчався в Лубенській гімназії, де його вчителем був Федір Камінський – перший дослідник Гінцівської палеолітичної стоянки. Разом з учителем, Василь Григорович проводив археологічні розкопки та розвідки, відточуючи власну майстерність. Під час навчання у Київському університеті імені святого Володимира (1880-1885) стає учнем Володимира Антоновича, знайомиться із Михайлом Грушевським,  поринаючи у київське академічне середовище.

   Знаковими можна вважати дослідження Ляскоронського на території Полтавської губернії. Під час проведення експедицій були знайдені, замальовані, описані та нанесені на мапу десятки городищ і поселень епохи Руси, знайдено багато різночасових курганів, майданів, а також досліджено легендарні Змієві Вали. За результатами багаторічних досліджень були опубліковані вартісні й цікаві донині праці: "Исторія Переяславльской земли съ древнѣйших временъ до половины XIII столѣтія" (1897), "Городища, курганы, майданы и длинные (змиевые) валы в области днѣпровского Левобережья" (1911 р.) тощо.

   Ще варто згадати археологічні дослідження в Києві та на Київщині у співпраці зі знаменитим археологом Вікентієм Хвойкою. Василь Григорович брав участь у розкопках на подвір'ї Софіївського собору в Києві (дивіться його однойменну працю, видану восени 1925 р.), а також у дослідженні Золотих Воріт: "Звідомлення про розкопи біля "Золотої брами" у Києві восени 1927 р.". Під час вивчення спадщини Руси пан Ляскоронський виявляв неабияку наполегливість.

   Чого вартий сам той факт, що заради глибшого дослідження теми походження князівської держави науковець опанував давньоісландську мову, прочитав автентичні середньовічні ісландські саґи та започаткував результативну співпрацю з ісландським академічним середовищем, що тривала більше 35 років. Така складна робота була проведена в кінці ХІХ-го й на початку ХХ-го ст. Усе це свідчить про непересічність характеру та талановитий розум Василя Григоровича.

За матеріялами Полтавського краєзнавчого музею

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати!..

Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.

   Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.

   Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.

   Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.

Автор – Павло Скоропадський

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Ілля Ріпин поза "Запорожцями"

Здебільшого, Ілля Юхимович асоціюється з легендарною картиною "Запорожці", та яка "Козаки пишуть листа турецькому султану". Звісно, українська, а особливо козацька тематика у творчості художника було провідною. Ріпин палко захоплювався своєю батьківщиною, людьми що її населяють та населяли раніше.

   Митець особисто їздив на місця колишніх Січей, тісно спілкувався зі своїми друзями-істориками. Про слобожанських козаків Ілля чув хіба від бабусі, про їх останні дні. Та на цінних для етнографів творах Ілля Юхимович не закінчується, він – сучасник революційних процесів, вони теж знайшли свою реалізацію на полотнах.

   Звісно, картин про українські епізоди, нажаль, не знайти, втім, загальний сюжет "звірств більшовиків" художник підхопив. Ріпину належить полотно з прозаїчною назвою "Більшовики. Солдати Троцького відбирають у хлопчика хліб". Описувати сам сюжет не станемо, що підмітимо – пан художник абсолютно точно зобразив середнього більшовика, продукт негативної селекції, що не змінився за ці 100 років.

   Це, зокрема, особистий конфлікт – вони, за даними деяких дослідників, не дали митцю повернутися до України, хоча така практика була і була врегульована. В останні дні свого життя митець працював над 2 картинами на українську тему: "Зустріч гетьмана" та "Гопак", – обидві не завершив. Вірогідно, сюжет першої картини був би про Гетьмана Хмельницького.

   Варто згадати, про Гетьмана Мазепу він мав дуже сумнівні уявлення, бачивши в ньому "ляха", через що ледь не посварився з істориком Дмитром Яворницьким. Науковець просив його створити сюжет про Мазепу та Карла XII, композиція якого була би серйозним випробуванням сил митця. Але Мазепа його цікавив, одного разу він скопіював побачений портрет, на якому, гадав, був гетьман.

За матеріалами часопису "Гетьманат"

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Визволитель або "південноамериканський Вашинґтон"

«Твоє ім'я – діямант – непідвладне хвилях часу, вимивають із пам'яті імена всіх королів!», – ці рядки кубинський поет-романтик Хосе-Маріа Ередіа присвятив своєму старшому сучаснику, визволителю іспанської Південної Америки – Симону Болівару. Поетичне пророцтво, як це часто буває, збулося! Хвилі часу не тільки не забрали у вічність ім'я великого, справжнього Визволителя (ісп. El Libertador), але додали йому ще більше сяйва, відкривши для нащадків нові, невідомі досі грані його таланту.

   Симон Болівар... Це людина – не просто національний герой багатьох країн Південної Америки (Венесуели, Колумбії. Панами, Еквадору, Перу та Болівії). Він усього за кілька коротких років зумів зробити весь континент вільним і за життя переконатися в людської невдячності. Визволитель – цей почесний титул для багатьох перекладався як "майбутній диктатор". Він народився 24 липня 1783 р. у столиці сучасної Венесуели – Каракасі (туристам і до нині партійні соратники соціалістів Уґо Чавеса та Ніколаса Мадуро показують це місце!) у знатній креольській родині баскського походження.

   Батьки Болівара дуже рано померли і його вихованням займався наставник – Симон Родріґес, який і "прищепив" своєму учневі любов до свободи. Невисокий на зріст, Болівар із дитинства тренував своє підтягнуте і жилаве тіло – був чудовим плавцем і наїзником, не боявся труднощів похідного життя і поневірянь. Він отримав прекрасну домашню освіту, яку доповнив академічними знаннями, відправившися юнацтвіком до Європи: побував у Іспанії, італійських державах, Франції, де рано одружився, але потім несодівано овдовів. Але Симон Болівар ніколи не забував про мету свого життя і цьому була присвячена його легендарна клятва – 15 серпня 1805 р. на пагорбі Монте-Сакро у Римі за присутності наставника Родріґеса, заприсягся до кінця своїх днів боротися за визволення своєї батьківщини (Венесуели) й усієї Південної Америки від колоніяльного ярма іспанського абсолютизму.

   Незабаром після свого повернення з Європи до Каракасу молодий Болівар, якому тоді було всього 23 роки, орґанізовує своє перше повстання проти іспанців в провінційному місті Анґостура у капітанстві Нова Ґранада віце-королівства Перу і навіть створює тимчасовий уряд вільної 1-ї Республіки Венесуела. Але іспанська королівська армія, чудово навчена й добре озброєна, до того ж багато разів чисельно перевершуючи повстанців під проводом Болівара, зуміла придушити заколот, тож Симон змушений був міґрувати на британський острів Ямайка, де і провів кілька виснажливих років в очікуванні слушної нагоди почати все спочатку – визвольний шлях із Каракасу у глиб Південної Америки.

   Після захоплення Іспанії військами Наполеона І Бонапарта у 1808 р. (проти яких тоді, за іронією долі бився визволитель Перу – Хосе де Сан-Мартін) у Латинській Америці спалахнули визвольні повстання, вогнищами якої стали великі міста: Мехіко, Буенос-Айрес, Асунсьйон, Ліма і Каракас. Два великих вожді стояли на чолі визволення Південної Америки – Сан-Мартін та Болівар. Саме тоді Симон здобув свої найяскравіші перемоги над іспанською армією, у боях поблизу Вараса і Бояке...

   У серпні 1813 р. війська Визволителя зайняли Каракас, була відновлена Венесуельська Республіка на чолі із Боліваром. Однак вона проіснувала недовго – іспанські війська за підтримки місцевих креолів, пов'язаних із ними економічними та родинними зв'язками, знову розгромили повстанців, і Симону знову довелося шукати притулок на Ямайці. У грудні 1816 р. визволитель Болівар переконав владу Ямайки та сусіднього Гаїті допомогти у боротьбі проти іспанських імперіялістів і знову висадився на березі Венесуели поблизу міста Маракаїбо. На цей раз, не сподіваючися на підтримку корумпованої місцевої знаті, Визволитель вирішив звернутися до бідняків і рабів, а для цього слід було провести необхідні соціяльні реформи: щоб отримати довгоочікувану свободу потрібна була армія, яка б захищати цю незалежність і надалі.

   Так був прийнятий закон про скасування рабства. А вже навесні 1817 р. був опублікований декрет Болівара про надання волі всім тим особам, які перебували у невільництві, тож хвиля звільнених людей відразу поповнила невелику армію Визволителя тисячами добровольцями. Крім того, цей декрет також надавав солдатам "боліваріянської армії", які ризикували своїм життям за свободу країни, земельними ділянками, тому охочі отримати власне земельне угіддя йшли в рекрути до Симона. Його військо почало набирати силу і незабаром звільнило всю сучасну Венесуелу та сусідню Колумбію. У грудні 1819 р. Болівар був обраний президентом проголошеної Національним Конґресом Республіки Велика Колумбія, до якої увійшли, крім Венесуели та Колумбії, сучасні Панама та Еквадор. На початку 1820 р. визвольна армія Болівара увішла у північні провінції Перу, диктатором якого він став уже у 1824 р.; упродовж 1823-1826 рр. звільнено сучасну Болівію (тоді Горішнє Перу), 1-м президентом якої він став щойно влітку 1825 р.

Болівар: політичний портрет історичної постаті на тлі доби

   Визволитель мріяв створити єдину південноамериканську державу, Республіку Велику Колумбію за зразком Північноамериканських Сполучених Штатів із сильною виконавчою владою президента-диктатора і федеральним паралментом як законодавчим органом. Саме для цього він скликав у Панамі у 1830 р. представників різних верств населення звільнених його армією земель, сподіваючись їх умовити створити єдину сильну державу, але більшість із делегатів, зокрема вихідці з Перу та Венесуели, жадали лише особистої влади та боялися, що Болівар стане кривавим диктатором і забире у них майбутню владу. У Венесуелі розпочалася громадянська війна, а Перу і Болівія незабаром вийшли з цієї коаліції, розв'язавши безуспішну війну за територію майбутнього незалежного Еквадору та амазонської каучукової провінції Акрі.

   Всюди в андських провінціях спалахували змови і заколоти – звільнення від іспанського колоніалізму обернулася бійнею із небаченими жертвами! Романтик у душі, визволитель на практиці Симон Болівар поклав усе своє життя заради однієї мети, яка знову виявилася недосяжною... Він не міг пережити кружляння всіх своїх надій – йому довелося бачити війну південних американців проти один одного і смерть тих воїнів, які вціліли у боротьбі проти іспанців. А багато з них, хто раніше благословляли та дякували Болівару за надану ним свободу від Мадриду, тепер звинувачували його у всьому, що трапилося: у кривавій громадянській війні між Лімою та Ла-Пасом; у суперчці між Каракасом і Боґотою за володіння Панамою, тощо.

   Розчарований, він, подібно до Хосе де Сан-Мартіна, віддалився від політичних і військових справ, оселився у колумбійському селищі в Андах, де незабаром важко захворів і помер, встигнувши прожити всього 47 років і навічно увійшовши у золотий зал слави людської історії. На теренах Латинської Америки немає, певно, такої видатної постати, яка б не чула про нього. Адже визволителя Симона Болівара іноді називають справжнім "Наполеоном Південної Америки", порівнюючи його заслуги із діяльністю Джорджа Вашинґтона, Джузеппе Ґарібальді та Отто фон Бісмарка.

Автор – Денис Ковальов