Ми проживаємо час, коли ревуть гармати, падають великі держави, але повстають і нові. Час надзвичайний, час тяжкий і відповідальний, та рівночасно це повний значiння час, що ховав в собі можливості і для нашого народу. Народи, що їх провідники чи кандидати на них не вміють завжди, всюди и за кожної ситуації панами-лицарями бути, – такі народи не мають права на вільне життя.
Народи, що їх провідники не мають відчуття національної гордости, можуть бути тільки знаряддям для інших. Народи, що їх провідники стають тінями чужих панів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття... Україна ж встане й дужою буде, коли вона супроти зовнішнього світу, супроти зовнішнього тиску, супроти зовнішнього розкладу поставить з одного боку свою сталеву єдність.
Наша єдність – це єдність ліпших своїх синів, де б вони не були, а з другого – не паде духом і збереже свою національну честь, які б не були тяжкі умовили для її існування. Бо єдність тоді тільки варта чогось, коли вона на Божий закон. На закон лицарський та на закон нашої Матері-Землі оперта, коли слова "зрада", "чвара" та "наймит" будуть із словника тої єдности-спільноти раз і на все викреслені.
Ми, українці, маємо завжди йти своєю власною дорогою, Українською. Дорогою вікової творчости, узгляднивши, ясна річ чужий досвід на полі техніки,соціяльних та культурних досягнень. Ось у цьому найвищий вияв українського державницького нацiоналiзму – схоронити своє власне національне обличчя за найтяжчих часів, схоронити свою власну українську душу, а не з порожнечі дешевих, хоч може й ефектовних слів.
Автор – Павло Скоропадський
Немає коментарів:
Дописати коментар