"Помилка" Карла Маркса, успадкована від однієї з ідеолоґій Французької революції (атеїзм і культ "Божества розуму") та від лівого геґельянства, ще не викликала, але більш-менш сприяла зміні руху еволюції фракцій старих кристалізованих фаз мітичного, а також ідеолоґічного вираження еґалітарної тенденції. Це призвело до абсурдних спроб відновити минулі історичні моменти: мрію, що розділяється багатьма романтиками (скажімо, Новаліса), про повернення до "католицького екуменізму" Європи середньовічної або Європи "монархій божественного права". Ця мрія, також відбита в наші дні певними політичними або реліґійними концепціями.
Але, що більш важливо, викликана таким чином реакція також була наслідком трансформації людських ґруп Європи на доволі чутливіші спільноти. Власне, спочатку до "мітичної форми" нової надлюдської (надгуманістичної) тенденції, а потім, через почуття "формальної споріднености" до змісту "міту надгуманізму" (через порушення процесу мутації несвідомого язичницького залишку, що дозволило цій тенденції проявляти себе сильно і на політичній території упродовж століть). За нинішніх обставин, фактично, аспект "надгуманістичної тенденції" полягає у наступному: перевернути сенс еволюції мітичної та ідеолоґічної кристалізації еґалітарної тенденції, де вони все ще зберігаються, змушуючи відтворювати у свідомости людей історичний момент, в якому сформувалася та сама тенденція.
Таким робом, приводячи їх до циклічної параісторичної інволюції з утворенням нового відтвореного людського типу, призначеного для збереження (тобто, завжди відтвореного) соціяльного структурування, з'являється славнозвісний "надгуманістичний проєкт". Він містить у собі (поряд з іншими) чітке відбиття сформульованих Фрідрихом Ніцше ідей. Вони найчіткіше змальовані та заманіфестовані в останніх прижиттєвих роботах видатного німецького мислителя.
Можна навіть сказати, що циклічна інволюція нинішньої кристалізації мітичної фази еґалітарної тенденції (або, точніше, "виробництво" цієї інволюції) являє собою один із найважливіших елементів "надлюдського проєкту". Сам Ніцше загадувався над питанням про можливість "зберегти християнство для мас". Але він у жодному разі не проголошував, що це "збереження" має фактично бути "реґресивною мутацією", і ця проблема залишилася за філософськими лаштунками.
Замість цього Рихард Ваґнер, проявляючи у цьому відношенні інстинктивну безпеку свого величезного генія, запропонував у роботі "Парсифаль" – на художньому рівні, який був його ідеальною парадиґмою дії, спрямованою на те, щоби християнська реліґія реґресувала за той меморіальний поріг, де вона тоді знаходилася. Ваґнер сам по собі позбавляє змісту подальші нашарування християнства, пропонуючи чисту реліґійність перших апостолів, котра мала порожню форму, доступну для нового змісту. Зауважимо, що останні міркування щодо можливої, а не необхідної, реґресивної мутації кристалізації епохальної тенденції знаходяться за межами фактичного аналізу епохальної ситуації.
Прикметно, але ці міркування є частиною аналізу "виробництва історії", розділу відкритої теорії історії, що має справу з "метаполітичними" проблемами. Вони також зачіпають іншу конкретну проблематику теорії – зв'язок між історією і параісторією; тобто, між історичним процесом людства і біолоґічною лоґікою еволюції людства. Наш вид (лат. Homo sapiens sapiens) рефлексивно керується людиною як індивідуальністю, що постає історичністю з моменту її першої появи, а тому і відносини з нею більш конкретно стосується аналізу соціяльно-історичної психіки або соціяльно-історичної психолоґії.
Це стислий виклад відкритої теорії історії та її методу епохального аналізу "міту надгуманізму", який започаткував Ваґнер, а потім, але схематично, розширив у своїх напрацюваннях Ніцше. Вони утворюють два полюси напозір єдиної тенденції. Хоча Ніцше зробив величезний маневр приховування, аби переконати – і, можливо, довести у першу чергу самому собі, – що його робота відрізнялася, ба навіть виступала проти того, що пропонував своїм "завершенням" Ваґнер.
Цей маневр значною мірою вплинув на судження мислителів подальшої модерної доби, природно, схильних надавати "інтелектуальному" надбанню Ніцше глибшу увагу, ніж "художній" творчости Ваґнера. А надто те, що сучасний інтелектуал може бути конституційно "глухим до міту" і, таким чином, не схопив би його, ані у роботі композитора, ні у напрацюваннях філософа, опинившись у нездатности розрізнити тенденційну ідентичність цих двох велетів думки про надгуманізм. Однак точно відомо те, що досі не розірвана завіса приховування, поширена Ніцше, про дійсне походження "надгуманістичного міту" і саме розуміння цього "міту" (ключ до розуміння якого у тій "ідеї музики", яка підтримує і структурує художню роботу Ваґнера та є чинним символом тривимірної природи історії), його структури, яка не може безповоротно бути скомпрометованою.
Автор – Джорджо Локкі
Немає коментарів:
Дописати коментар