Уламки сакральної архаїки у тлінній сучасности

Останнім часом помічаю, що дедалі більше віддаляюся від публічного інтелектуального простору й знаходжу притулок у власній "хатинці буття" – просторі перевірених текстів, контекстів та смислів. У час тотальної відкритості й інформаційного розмаїття це чи не найкраща стратеґія. Але дедалі частіше стикаюся з тим, що публічні платформи, які могли б бути джерелом якісного знання, натомість пропонують поверховість і спрощення.

   Особливо це стосується таких складних тем, як реліґія, міфологія, маґія чи філософія – загалом сфер, де хоч трохи розбираюся. На перший погляд, масовий інтерес до цих тем позитивний. Українськомовний інтелектуальний простір справді потребує більше ориґінальних голосів; це краще, ніж продовжувати споживати московитські імперські наративи, які ховаються за фасадом академічности.

   Однак уважніший погляд відкриває іншу дійсність: дедалі більше контенту, попри зовнішню привабливість, транслює старі ідеологічні схеми. Парадокс: публічні спікери апелюють до сучасних критичних чи постмодерних підходів, але в їхній риториці присутній виразний слід редукціонізму й аґресивного викриття реліґійного досвіду, властивого совєцькому атеїзму чи пізньомодерним соціяльно-критичним теоріям. Проблемою є навіть не сама критика реліґії, а спосіб її подачі!

   Відсутня наукова чесність щодо походження методів і концептів, які використовуються. Теоретичні терміни не пояснюються, автори майже ніколи не згадуються, джерела відсутні, а самі теорії постають у вигляді поверхових гасел чи метафор. Маємо справу зі споживанням вторинного чи третинного продукту, що циркулює у популярній культурі, створюючи ілюзію глибини.

   Автори такого контенту пояснюють це нестачею часу й пропонують читати наукову літературу. Так і робимо, однак... Ще одна риса цього феномену – аґресивна риторика, тому реліґія автоматично постає як щось архаїчне, негативне, патологічне чи підозріле.

   Це не аналіз, а дискредитуючий дискурс, мета якого – не пояснити феномен, а показати його недолугість, зайвість чи несучасність. Такий підхід провокує поляризацію авдиторії: одні пропаґують атеїзм, інші – віру. Сакральний досвід конфіскується: все, що не вписується в раціональну схему, маркується як несвідоме або маніпуляція, втрачаючи культурний контекст і екзистенційну глибину.

   Ця тенденція симптоматична для ширшої культурної ситуації й свідчить про кризу не лише інтелектуального середовища, але й загалом культури, що звикає до простих відповідей і швидких пояснень. Культура споживання переноситься на інтелектуальний рівень: теорії використовуються як брендовані інструменти для створення іміджу експерта. У такому випадку знання стає товаром, що легко продається, але не створює простору для справжнього осмислення.

   Тому так легко деякі спікери говорять про реліґійні ринки й капіталізацію віри. Проблема ще й у тому, що такі дискурси формують псевдокритичну свідомість. Людина звикає до того, що критичність – це не поглиблений аналіз, але аґресивна позиція зверхности та деконструкції без реконструкції; це веде до інтелектуальної безвідповідальності й знецінення самого поняття "мислення".

   У перспективі це шкодить українському публічному дискурсу, створюючи середовище, в якому складні теми редукуються до гучних заяв і кліше. Людина, що переглянула багато відео в YouTube, може спокійно вважати себе експертом без відповідних знань, або ж автор з освітою може почати транслювати абсурдні тези лише для збільшення переглядів і впізнаваности. Існує й інша крайність у ставленні до реліґійного та сакрального досвіду, не менш дивна, ніж описаний вище редукціонізм.

   Ідеться про тенденцію до надмірної "сакралізації" світу, реальности й особистого досвіду, коли будь-який прояв життя неодмінно розглядається як сакральний (хоч чіткого розуміння, що це таке не існує). Прихильники цього підходу схильні беззастережно приймати духовний досвід, спираючись переважно на популярні концепції архетипів, колективного несвідомого, вічного повернення чи епох занепаду, запозичених із юнґіянства або східних традицій. Так складні культурні та релігійні феномени «перекладаються» зрозумілою мовою, але при цьому втрачають свій автентичний контекст.

   Подібне спрощення проблематичне тим, що сакральний досвід стає ще одним товаром, який легко споживати й поширювати без належної освіти чи знань про традиції, їх носіїв і культурний контекст. Типовий приклад – активне використання термінів із таких мов, як санскрит чи арабська, якими автори контенту зазвичай володіють поверхово або й зовсім не володіють. Вирвані з початкового контексту поняття перетворюються на порожні форми, що легко наповнюються власними сенсами, підлаштовуючись під модні віяння чи політичні потреби.

   У результаті сама ідея "традиції" перетворюється з живого процесу передачі знання на набір символів і термінів, якими можна довільно маніпулювати. На відміну від атеїстично налаштованих редукціоністів, які демонструють швидку відкриту аґресію або сарказм чи іронію, представники традиціоналістичної течії зазвичай уникають критичного діалогу. Оскільки вони вже мають сформовану ієрархію смислів, в якій незручні запитання сприймаються як недоречні чи порожні.

   Це ще більше посилює поляризацію аудиторії. Також варто зазначити, що подібний осмислений "духовний досвід" є наслідком сучасних ґлобалізаційних процесів та інформаційної доступности. Простий доступ до інформації створює ілюзію легкості опановування складними темами. Сьогодні достатньо поверхово ознайомитися з кількома популярними книжками чи статтями, аби почуватися експертом із питань реліґії, міфології, культури чи антропології.

   Однак, такий підхід суттєво девальвує поняття експертности та інтелектуальної відповідальности. Адже глибоке вивчення культурних і реліґійних традицій потребує системної освіти, ретельного аналізу першоджерел та поваги до досліджуваної культури. Без цього дискурс стає карикатурним і поверховим.

Автор – Віталій Щепанський

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Нова людина проти лібералізму і марксизму

Час людського розвитку показує, що кожен вік має володіти своїм особливим людським типом. Його неодноразово можна дізнатися вже по властивому йому зовнішньому обличчі, але особливо різко носій нового духу, піонер світогляду виділяється, перш за все, за своїм характером. Нічого тотальнішого, що зачіпає всі сфери людського життя великого світогляду, дотепер не було...

   Перший і єдиний образ цього – націоналістичний принцип життя народу. Так стає абсолютно ясно, що носії боротьби за цю думку, що принесли їхнє життя та їхню борню для особливої мети, представляють новий людський тип. У різкій протилежности до них, ліберальна людина минулого століття: коли французька філософія XVIII ст. надавала ліберальному духові тверді основи у системі, вона одночасно облаштовувала ліберальну людину.

   Відповідно вченню просвітницької філософії виникало поняття індивідуума, котрий хотів незалежности від світу і природи, від народу і країни. Він не знав внутрішніх зв'язків, але був носієм поняття "людство". Його дія брала початок виключно з інтелектуальних очікувань, і, отже, з раціонального мислення, бо розум (власне, ratio) переважував почуття.

   Такі відмовлялися від супутньої думки та дії почуття, висміюючи це як "ідеалізм", під яким вони розуміли щось нереальне, зніжене і романтичне. У людини не стало віри через те, що вона виявилася витіснена розумом. Знання було всім, а характер – нічим, оскільки знання задавали прибутковість твердости характеру.

   Зважаючи на свою матеріалістичну установку, його кінцева мета мала бути спрямована на здобутті земних благ. При успіху ліберально-матеріялістичну людину ніколи не цікавило питання "Як?", тільки "Що?": якщо щось і потрібно, то індивідуум ішов по трупах заради набуття цих матеріяльних благ. Такий дух мусив послідовно привести до анархії.

   Природний інстинкт людини ще стримував суспільний устрій, коли лібералізм безмовно розмірковував чи діяв анархічно, носій марксистської думки хотів прискорити процес розпаду через орґанізацію класової боротьби. Вона мусила привести до того, що суспільство роздере саме себе, а разом з тим і всякий порядок. Людський тип лібералізму і марксизму – це людина маси (особливо виразно ми бачимо це на прикладах сьогоднішніх З'єднаних держав Північної Америки та Московії).

   Маса або ж натовп – це довільне підсумовування людей, яка виникає через неорґанічне скупчення окремих індивідів, тож вона неорґанічна. У неї немає духу, тільки постійно мінливий настрій. Узагальнено, маса означає хаос, її існування спирається на випадок; взаємні зв'язки окремих людей дуже просторі й відбуваються лише зовні – це більша спільність інтересу, але якщо вона закінчується, то кожні взаємні зв'язки між людьми рвуться.

   Отже, маса – це купка людей, але аж ніяк не суспільство людей, натомість протилежність маси – народ, а також нація. Народ виникає орґанічно, він виростає, а зв'язок між людьми даний народу зсередини. Почуття згуртованости створює спільність; мислення, погляд на світ, погляд на життя маси можуть бути протилежними, але у народі все це згладжується.

   У народу є історична мета, життєве завдання, того, чого у маси ніколи не буде. В ім'я досягнення цієї історичної мети думка провідника (лідера нації) сама собою вибудовується в народі. Керівництво маси обумовлено настроєм, ми спостерігали за цим у ліберально-марксистську епоху, коли уряди та парламентські масові ватажки змінювалися одні за іншими, тому у ватажка маси немає власної волі, цілі та стійкости, він ніколи не зможе бути особистістю.

   Справжній поводир народу виходить із народу і природним чином пов'язаний із ним, оскільки він – інстинктивний виконавець свідомої або часто несвідомої народної волі (наприклад, Отто фон Бісмарк був висунутий не якою-небудь партією, а виконавчим зусиллям народної волі німців). Тісний зв'язок зі своїм народом допомагає історичній пам'яті тисячоліть оживати у лідері, бо він – особистість зі словом на устах.

   Націоналістичний рух і світогляд ставлять на чільне місце особистість тоді, як лібералізм і марксизм, де завжди вигравала більшість (маса), обділені нею. Вони віддають перевагу кількости, а не якости. Особистість націоналістичної людини оцінюється відповідно до її вмінь, навичок, здібностей; тобто не знання і не багатство, а добре поставлений характер служить мірилом.

   Наш світогляд має на увазі, що нова людина, і, зокрема, новий лідер нації, буде особистістю, а його відмітними якостями: почуття товариства й осмисленість жертви. Відправна ж точка його етики: минуле! Кожна пропаґанда світогляду безцільна, якщо ведеться лише словами, хоча справи говорять переконливіше, особливо на власному прикладі нової людини нової войовничої доби.

Автор – Отто Ґоддес

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Вигадане протистояння Просвітництва і Романтизму

Часто доводиться читати й чути, що, мовляв, Просвітництво і Романтизм – антиподи. Нібито Просвітництво – це "доба розуму", натомість Романтизм – це буяння почуттів. На жаль, цей поширений опис (штучна дихотомія) абсолютно хибний.

   Слід наголосити, що вся доба Просвітництва культивувала чуттєвість і опікувалася почуттями не менше за будь-якого романтика. У релігійній площині вже на початку XVIII ст. (тобто за століття до Романтизму) це вилилося у пієтизм; у театральній – у "слізну комедію" (франц. comédie larmoyante). Загалом же у літературі – у мистецтво сентименталізму.

   Тому насправді пропорція уваги до ratio та чуттів із переходом від Просвітництва до Романтизму практично не змінилася. Змінилося інше, і цю зміну найкраще можна описати метафорою: «Романтизм почався тоді, коли типові персонажі літератури Просвітництва самі стали авторами». Розумієте сутність штучної проблеми, якою згодом жонглюватимуть мислителі Декадансу?

   Щоби отримати типову романтичну прозу, достатньо уявити собі, що "Історію Тома Джонса, знайди" написав сам Том Джонс, а "Черницю" Денí Дідрó справді написала ця черниця (а не Дідро, який пише цей твір від її імені). Наприкінці XVIII ст. ця грань між автором та персонажем починає стиратися аж настільки, що Йóґанн Вóльфґанґ фон Ґьоте пише свого "Вертера" як "альтернативну автобіографію" (опис того, що з ним не сталося, але могло статися). А натомість читачі "Вертера" починають вкорочувати собі віку за його прикладом, намагаючись вже суто практично стати "авторами власного життя" (хай навіть за готовим взірцем) і самотужки поставити у цьому житті "фінальну крапку".

   Тому, якщо Романтизм для Просвітництва і є чимось "іншим", то це, безумовно, "своє інше" – у діалектичному розумінні Ґеóрґ Вільгéльм Фрíдрих Гéґеля, який мав не менше раціоналізму, ніж будь-хто з мислителів Просвітництва, і водночас описав розвиток свого Абсолютного Духа у цілком романтичному ключі. А оманлива казочка про "раціоналізм Просвітництва" найчастіше зумовлена тим, що інформацію про суть Просвітництва багато хто отримує із других рук Іммануїла Канта, який насправді проспав у своєму "доґматичному сні" чи не всю цю добу. Тож, мітичний "раціоналізм Просвітництва" – це зазвичай всього лише раціоналізм Канта, неправомірно екстрапольований на цілу епоху культурного розвитку.

Автор – Олексій Панич

Жерці наставляють, вояки захищають, ремісники працюють

Теорія трьох станів дуже проста: суспільство людей розділене на тих, хто молиться, тих, хто воює та тих, хто працює! Французький лінґвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор цієї теорії Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів. Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, він сформулював так звану трифункційну модель, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

   Дюмезілева теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники – жерці), військової (представники – військові вожді) та господарчої (представники – землероби та ремісники). Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): "брахмани", "кшатрії" та "вайшії", яким відповідають три ґуни: "саттва", "раджас" і "тамас". Тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, "пракріті".

   У кастовій моделі під виглядом людини приховані різні реальності. Це різні сутності, різні світи, у кожного із них – свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

   Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів. У давніх римлян це були: Юпітер – Марс – Квірін; в аріїв – Мітра та Варуна – Індра – Ашвіни; у скандинавів – Одін – Тор – Фрейр; у скіфів, відповідно, – Колаксай – Ліпоксай – Арпоксай. Французький дослідник вважав, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

   Оскільки у традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну – кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами. За Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації.

   Прикметно, що одним з таких факторів на ці процеси є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні ("трефному" світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади. Середньовічна Європа знала три основні стани – духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) – міщан, селян. Церква також поділяє людей на духовних ("пневматики"), душевних ("психіки") і плотських ("саркіки").

   І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства! Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Мішеля Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Клода Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій).

   Дюмезілеву теорію підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде. "Новий час" або ж Modern скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації. Їй на зміну прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм, ґендеризм тощо.

Автор – Сергій Чаплигін

Жертовна Брама Європи проти Історії

В одному з інтерв'ю Еміль Чоран 1982 року сказав: «По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони – її жертви». Не знаємо, наскільки мав рацію румунський філософ, що оселився у Парижі. Коли він утікав від війни, режимів, що проростали в його країні, містах, селах Карпат.

   Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати й писав... Але пізніше, ближче до смерти заговорив у різних інтерв'ю. Власне, як би не звучали його слова, але нині вони своєчасні (актуальні, як ніколи доти).

   І справді, нас огортає тиша і смерть, бо щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоби бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами.

   Скільки потрібно принести людей в жертву, щоби стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою – 1 мільйон, 5 мільйонів, 30, 45, 50 чи ще більше?.. Можливо просто зникнути і стати історією. Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного.

   Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоби нас почули, а тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоби всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоби ці голоси виїдали свідомість кожному, що РФ-Московія є втіленням зла, що це – ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти.

   Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда Росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія.

   На жаль, світ нас бачить як породженням Московії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу та мовчання померлих людей зі Східної Європи – жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно і саме тому ми є проти Історії!

За матеріялами "Обранців духів"

Ваґнер – передвісник Ніцше

"Помилка" Карла Маркса, успадкована від однієї з ідеолоґій Французької революції (атеїзм і культ "Божества розуму") та від лівого геґельянства, ще не викликала, але більш-менш сприяла зміні руху еволюції фракцій старих кристалізованих фаз мітичного, а також ідеолоґічного вираження еґалітарної тенденції. Це призвело до абсурдних спроб відновити минулі історичні моменти: мрію, що розділяється багатьма романтиками (скажімо, Новаліса), про повернення до "католицького екуменізму" Європи середньовічної або Європи "монархій божественного права". Ця мрія, також відбита в наші дні певними політичними або реліґійними концепціями.

   Але, що більш важливо, викликана таким чином реакція також була наслідком трансформації людських ґруп Європи на доволі чутливіші спільноти. Власне, спочатку до "мітичної форми" нової надлюдської (надгуманістичної) тенденції, а потім, через почуття "формальної споріднености" до змісту "міту надгуманізму" (через порушення процесу мутації несвідомого язичницького залишку, що дозволило цій тенденції проявляти себе сильно і на політичній території упродовж століть). За нинішніх обставин, фактично, аспект "надгуманістичної тенденції" полягає у наступному: перевернути сенс еволюції мітичної та ідеолоґічної кристалізації еґалітарної тенденції, де вони все ще зберігаються, змушуючи відтворювати у свідомости людей історичний момент, в якому сформувалася та сама тенденція.

   Таким робом, приводячи їх до циклічної параісторичної інволюції з утворенням нового відтвореного людського типу, призначеного для збереження (тобто, завжди відтвореного) соціяльного структурування, з'являється славнозвісний "надгуманістичний проєкт". Він містить у собі (поряд з іншими) чітке відбиття сформульованих Фрідрихом Ніцше ідей. Вони найчіткіше змальовані та заманіфестовані в останніх прижиттєвих роботах видатного німецького мислителя.

   Можна навіть сказати, що циклічна інволюція нинішньої кристалізації мітичної фази еґалітарної тенденції (або, точніше, "виробництво" цієї інволюції) являє собою один із найважливіших елементів "надлюдського проєкту". Сам Ніцше загадувався над питанням про можливість "зберегти християнство для мас". Але він у жодному разі не проголошував, що це "збереження" має фактично бути "реґресивною мутацією", і ця проблема залишилася за філософськими лаштунками.

   Замість цього Рихард Ваґнер, проявляючи у цьому відношенні інстинктивну безпеку свого величезного генія, запропонував у роботі "Парсифаль" – на художньому рівні, який був його ідеальною парадиґмою дії, спрямованою на те, щоби християнська реліґія реґресувала за той меморіальний поріг, де вона тоді знаходилася. Ваґнер сам по собі позбавляє змісту подальші нашарування християнства, пропонуючи чисту реліґійність перших апостолів, котра мала порожню форму, доступну для нового змісту. Зауважимо, що останні міркування щодо можливої, а не необхідної, реґресивної мутації кристалізації епохальної тенденції знаходяться за межами фактичного аналізу епохальної ситуації.

   Прикметно, але ці міркування є частиною аналізу "виробництва історії", розділу відкритої теорії історії, що має справу з "метаполітичними" проблемами. Вони також зачіпають іншу конкретну проблематику теорії – зв'язок між історією і параісторією; тобто, між історичним процесом людства і біолоґічною лоґікою еволюції людства. Наш вид (лат. Homo sapiens sapiens) рефлексивно керується людиною як індивідуальністю, що постає історичністю з моменту її першої появи, а тому і відносини з нею більш конкретно стосується аналізу соціяльно-історичної психіки або соціяльно-історичної психолоґії.

   Це стислий виклад відкритої теорії історії та її методу епохального аналізу "міту надгуманізму", який започаткував Ваґнер, а потім, але схематично, розширив у своїх напрацюваннях Ніцше. Вони утворюють два полюси напозір єдиної тенденції. Хоча Ніцше зробив величезний маневр приховування, аби переконати – і, можливо, довести у першу чергу самому собі, – що його робота відрізнялася, ба навіть виступала проти того, що пропонував своїм "завершенням" Ваґнер.

   Цей маневр значною мірою вплинув на судження мислителів подальшої модерної доби, природно, схильних надавати "інтелектуальному" надбанню Ніцше глибшу увагу, ніж "художній" творчости Ваґнера. А надто те, що сучасний інтелектуал може бути конституційно "глухим до міту" і, таким чином, не схопив би його, ані у роботі композитора, ні у напрацюваннях філософа, опинившись у нездатности розрізнити тенденційну ідентичність цих двох велетів думки про надгуманізм. Однак точно відомо те, що досі не розірвана завіса приховування, поширена Ніцше, про дійсне походження "надгуманістичного міту" і саме розуміння цього "міту" (ключ до розуміння якого у тій "ідеї музики", яка підтримує і структурує художню роботу Ваґнера та є чинним символом тривимірної природи історії), його структури, яка не може безповоротно бути скомпрометованою.

Автор – Джорджо Локкі

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.

   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:

   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?

   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».

   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.

Автор – Сергій Чаплигін

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.

   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.

   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.

   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.

   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.

   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.

   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.

   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:

   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;

   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);

   - любила, кого не варто і брехала без потреби;

боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;

   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...

   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!

   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.

За матеріалами Facebook

Ніцшеанська "остання людина" і занепад Заходу

Понад 100 років тому німецький філософ Фрідріх Ніцше говорив про "останню людину". Тоді йому здавалося: ну, куди вже гірше!? Людина — це те, що має перетворитися!
   Але нам сьогодні так само здається, що від явищ, які ми спостерігаємо навколо, і гірше вже бути не може. Так, дійсно, останні події в Україні та світі говорять про чергове повстання мас, про диктатуру посередності над особистістю, про пріоритет анально-орального wow-імпульсу, як писав Віктор Пєлєвін, і виставлення його як основного рушія сучасного політичного та історичного процесу. Але так само зараз вимальовуються й альтернативи.
   Втім світовий капіталістичний порядок з лівацьким душком тяжіє до тоталітарності у найгіршому розумінні (де там сталіністам і маоїстам!). Він намагається не просто знищити альтернативи, зовсім ні. Він намагається утворити такий порядок, аби ці альтернативи ніколи не були усвідомлені!
   Сучасна цивілізація Заходу (так званий West World) сьогодні заслабка. Ба більше, вона повторює шлях давнього Риму, коли його корінні мешканці — римляни, латиняни — замість того, аби воювати, віддавалися гедонізму і збоченням, а до війська набирали "варварів" із підкорених провінцій: скіфів, германців, слов'ян. Ці варвари були віддані Риму рівно настільки, наскільки сам Рим вчасно виплачував грошове утримання і забезпечував продовольством.
   Сьогодні Захід як цивілізацію захищають так само варвари. Точніше — це чужинці: мігранти, нелегали, біженці. Називайте їх як хочете, однак їм усім чужа західна культура.
   Служба у війську для уродженця турецького Курдистану чи Сенегалу — це можливість соціального ліфта. А отже задоволення насамперед матеріальних потреб, але аж ніяк не служіння якійсь вищій ідеї. Саме тому рано чи пізно ці варвари з Півдня та Сходу зруйнують Західні Імперії!

Автор — Володимир Долгіх

Фашизм – шлях відчайдухів-романтиків

Йшов 1807-й рік. Битва при Ейлау. Один із наполеонівських кавалеристів-офіцерів, побачив, що його підлеглі пригинають голову під ворожими кулями і не так вже й сильно рвуться у наступ. Він не розгубився і вигукнув: «Вище голови! Це кулі, а не випорожнення!». Інший офіцер наполеонівської армії якось влучно сказав: «Гусар, який не помирає до тридцяти – лайно, а не гусар». Сам Наполеон І Бонапарт помер у тридцять чотири. Чому? Відповідь проста: вінн, як і його армія – були фашистами.
   Так-так, вам не здалося. Фашизм початку ХІХ-го ст. кликав у далекі військові походи відчайдухів-романтиків, провідником яких і був Наполеон. Поет-декадант Шарль Бодлер описав ті часи, як "останній зліт героїки на фоні загального занепаду". Виявилося, що не останній. Останнім був фашизм, народжений в післявоєнній Італії.
   Політологія розглядає два можливих визначення фашизма. Перше – це спадщина італійських фронтовиків і футуристів, втілена зусиллями Беніто Муссоліні. Іншими словами, фашизм – це автентичний італійський фашизм. Друге визначення з’явилося дещо пізніше – у другій половині ХХ ст.. Коли почали розбиратися в подіях першої половини – середини ХХ ст., виявилося, що багато режимів мали спільні ознаки. Найцікавіше те, що різні інтелектуали в різних місцях планети прийшли до схожого визначення. Скажімо, у США з’явилася така звана "Школа нового консенсусу", яка, мабуть, одна з перших сказала, що фашизм – це набагато більше за Італію.
   Проте, світ складніший за політологію, і явища в ньому, часто не можна виразити науковим детермінізмом. Цікаво його вивчати зі слів тих людей, які безпосередньо брали участь в подіях, зі слів самих фашистів. Наприклад, зі слів секретаря Ернста Юнґера – Арміна Мьоллера, який є автором невеликої статті "Фашистський стиль". Останній дає настільки чудове визначення цьому явищу, що, неволею, відразу самому хочеться стати фашистом. Він говорить: «Фашизм – це стиль життя». Армін Мьоллер висловлює надзвичайно важливу думку – фашисти знаходили спільну мову не за рахунок спільних ідей, а через спільні форми, себто спільний стиль. Саме тому італійський фашизм симпатизував іспанським фалангістам. Армін Мьоллер одним махом об’єднав всіх правих радикалів, назвавши всіх фашистами! Представників, нині популярної серед традиціоналістів, Консервативної Революції, він так само назвав фашистами.
   Якщо ж намагатися окреслити ці "фашистські форми", то ми отримаємо культурну парадигму, близьку до людину воїна авраамічної традиції, або, скажімо японського самурая. Буття-до-смерті Мартіна Гайдеґґера є основним стовпом фашизма Арміна Мьоллера. Неважливо, чи помреш ти під час Хрестового походу, або Джихаду, важливо взяти участь. Неважливо, чи може виконати самурай наказ сьоґуна, чи ні – важливо його виконувати. Найбільшу цінність представляє не наслідок, не профіт, отриманий від дії, а сама дія. Дія – це художній акт, фашист – це актор життя.
   Культ смерті, що присутній в кожному фашистському русі, є кульмінацією вистави. Фашистська смерть має бути здійснена як вчинок. Від того – культ героя, притаманний правим, і культ війни, де це герой може народитися. Чи, наприклад, революція, де людина може перетворитися в героя, або мученика, що, в принципі, в даному випадку те саме. Мова йде до того, що фашизм – це трохи ширше за міжвоєнний період, за партію, за політичні погляди.
   У другій половині ХХ ст. в СССР жив такий собі музикант Сергєй Курьохін. Під час одного інтерв’ю у нього запитали, що він думає про фашизм, на що музикант відповів: «К вопросу о фашизме... "Фашизм" присутствует во всех явлениях культуры. Можно рассматривать любое явление как "начинающийся фашизм", "задавленный фашизм", "явный фашизм", "фашизм, отрицающий фашизм "и пр. Все имеет в себе зародыш "фашизма". А под фашизмом в чистом виде я понимаю романтизм. Если доводить романтизм до логического конца, он приводит к фашизму. Если вы романтик по ощущениям — вы должны обязательно остановиться. Иначе будете фашистом. Либо следовать до конца и становиться фашистом, либо отрицать романтизм».

   У сучасного культуролога з Москви, Бориса Хазанова, є стаття, присвячена діяльності Ернста Юнґера. У ній автор виокремлює окремий тип людей, представників якого неможливо поєднати воєдино, але, разом з тим, стає зрозуміло, що всі вони чимось схожі. Для прикладу, Ернст Юнґер, П’єр Дрійо ля Рошель, Юкіо Мішіма, Антуан де Сент-Екзюпері. Політичні погляди різні, світогляд різний, але стиль – один і той самий! Це, свого роду, культурний фашизм. Німець Юнґер, до речі, з усіх перелічених осіб, єдиний, хто помер від старості; француз Дрійо ля Рошель застрелився; японець Мішіма зробив харакірі; а Сент-Екзюпері розбився на літаку в пустелі... І хіба всі вони не романтики? Хіба всі вони не заперечили "реальність" в ім'я якихось, навіть їм до кінця незрозумілих, ірраціональних речей? Залізні люди, "практичні мрійники", титани духу, які змінювали світ.
   Фашизм – це насправді про містику, про таємницю, про мрію. Про щось таке, що складно описати. Хоча може ми й помиляємось. Може фашизм – це партія, корпоративізм і нудний для обивателя націоналізм. Зрештою, ми намагалися не переказати статті, а поділитися домислами, міркуваннями, рефлексіями... У будь-якому випадку, краще самі прочитайте.

За матеріалами "Справжньої Окраїни"

Чи здолає вічність сучасність?

Сучасність намагається всіма силами витравити варварський початок з народів світу, прищепити народам так звану "цивілізованість". Вона, насправді, означає волю до самознищення замість волі до влади як невіддільного інстинкту кожної вільної духом людини. Сучасність абсолютизує в людині стандарт сприйняття світу, чуже усім видам щирої віри у щось особливе, екстатичне та діонісійське, що мало б наповнювати наше життя справжніми переживаннями...
   Механіцизм сучасності зводить будь-які переживання до реакції організму на гормони, які виробляються в результаті тієї чи іншої ситуації. Знову ж у цьому бачимо спробу звести нашу пристрасть та щирі переживання великого моменту до простих механізмів, хімічних реакцій у нашому організмі. Адже людина коштує у наш час рівно стільки, наскільки вона є божевільною. І вся раціональність, вся правильність, яку намагається імітувати сучасний світ, є тільки абсолютизацією уявної розумності, пошуку посередності, викорінення міфу й волі до влади з людської свідомості.
   Останні крихти діонісійського духу з синтезою аполлонічності в кожній культурі нині стираються тривіальною буденністю. Однак і міфи вміють мститися, особливо тим, хто вирішив, що далі обійдеться без цієї сфери – без незбагненного, без того, що неможливо повністю описати словами... Ці часи можна назвати пануванням профанного, пануванням років, що не продукують ідеали та образи для майбутньої культури, а тільки сумно споживають матеріальні ресурси та надбання минувшини.
   Боги старого світу давно здані "в ломбард" – чого варті статуї богів, якщо вони зроблені на заводі з пластику? Сучасний світ шукає виключно середину – лише середина є для сучасності справжньою цінністю – ні ліва, ані права крайність вже не приймається не тільки як норма, а і як просто припустима позиція. Мислитель, у повному розумінні цього слова, людина, здатна ставити запитання – у першу чергу питання на межі допустимого. Така людина сьогодні найбільш небезпечна для чинного в світі порядку денного. Для неї, як і для колишніх епох, існують запитання, які ставити не можна – вони руйнують ідилію реальності, проте на відміну від минулого, сучасність узурпувала такі цінності як "свобода", "відкритість" і, звичайно ж, "розум".
   Водночас, табуйовані теми все ж іноді висвітлюються божевільними. Однак їх тут же публічно піддають інтелектуальному остракізму, називаючи екстремістами, людиноненависниками, брехунами, звинувачуючи в антинауковості. Бо вони порушили ту грань, яка проголошує, що "так думати не можна"! За цією межею і закінчується реальність для людини, яка прийняла "сучасні" цінності як норму. Однак, реальність, яка колись була проголошена як світ без утопій і всілякої ідеї ось-ось завалиться. Впаде ззовні за допомогою нових варварів (яких в Європі тепер все більше і більше), або її зруйнують зсередини протверезілі діти модерну – це питання далеко не найважливіше.

   Якщо нашому світу вдасться уникнути долі Риму, який так само колись загруз у культі споживання та поваленні ідеалів своїх предків – це буде найбільший удар вічності по сучасності. Саме вічне завжди противиться сучасному – не минуле! Адже вічне займає радикальну позицію між минулим і сучасним. Великий Рим колись втратив свою традицію й вважав за краще споживання. Його долею стала загибель від рук менш освічених, нецивілізованих, але куди більш ідейних і мотивованих духовно варварів...

   Чи загрожує така розв'язка сучасному світу, добі так званого постмодерну, який також знайшов своє духовне коріння в епосі античності? Це питання залишимо без відповіді! Проте постановка його абсолютно точно назріла ще на початку ХХ ст., коли Освальд Шпенґлер видав свою фундаментальну працю "Занепад Європи". З того часу пройшло вже близько сотні років, але питання не стало менш актуальним, ніж тоді. Навіть навпаки, спостерігаючи події в Кьольні, Парижі, інших містах старої Європи, іноді здається, що розв'язка близька та ось-ось станеться щось, здатне остаточно відповісти на питання про подальше існування європейської цивілізації та отетерілої західної людини, яку мислителі Просвітництва так підносили за її критичність і здоровий глузд. Час все розставить на свої місця – це беззаперечний факт!

За матеріалами "Діорами"

Смерть, то справа людей, а не машини!

У наших братиків і сестричок, старших і менших, од чогось засіла в кістяних чавунках їхніх голів, страшна пристрасть. Полюбляють вони міряти свої та інші головешки, прицінюватися до надбрівних дуг і носів, аби тих, чиї носи, дужки та головешки не вписуються у закладений німцями й всіма іншими реєстр...

   Так от, тих усіх "непідходящих персон" прагнуть вони запхати у пічку чи у газову камеру і до побачення! Пристрасть не те, щоб добре, та нас всіх по добрій чарчині, чи по стрункому дівочому стану і випнутим череслам тягне... Та й всі ми не раз і не два ламали нелюбі нам носи й пробивали ненависні чиїсь голови. Ба, предки наші, встаючи з-під кам'яних хрестів шептали щось про спалені оранди, костьоли та синагоги, спаплюжені й кровію покриті майдани тої, ще жидівської Умані.
   Та все ж, це не те саме, що концтабірне життя! Не те, що газ у залізних кімнатах, не те, що розстріли над вигрібними ямами Зотоловерхого Києва на Дніпрі та інших городищ чужинських і нашеських. Тут треба ще сказати, що й самі такі ото установи придумані були любителями Рене Декарта і Томаса Ґоббса з Туманного Альбіону, щоб корити скотарів і землепашців бурів, людей прекрасної породи, яких ті ж англосакси хотіли звоювати й втихомирити. А за ними взялись усілякі їх послідовники-марксисти старої школи, що полюбили техніку і возвели її у свого ідола-Молоха. У свою чергу американці доростили тую-то техніку до транснаціональних корпорацій, а давши шанс пруссакам здійснити мілітарну революцію, перетворивши техніку на культ сили.
   Біда вже не у смерті, адже смерть лише лишається нам як чи не остання сакральна величина, їй, Слава Богу ще лишається бути. Біда в отій вражій техніці! Крім того, біда ще й у тому, що смерть несе не жиляста смаглява рука воїв чи тренована долоня ката, а суть машина. Вона забирає у смерті справжнє лице убивці! Хто тебе вбив, душе іновірська? – Мене Швачка стяв у Фастові. А тебе, нащадок його? – Молох залізний без назвиська. І нема в нього лику. І руки нема...
   Смерть, убивство – це чин великої ваги, за нього каються, без надії плачучи – Алілуя, як той же Микита Швачка в останній неспаленій церкві у вірші Великого Кобзаря. Як страшно і жорстоко – забрати в смерті вбивцю, відчужити від убивці – убієнного. У такому випадку виходить вже не смерть, не акт, а машина. А вбивати по списку, написаного рівним почерком клерка – хіба це по-справжньому? Це виходить математика, бухгалтерський розрахунок, а не буяння смерті. Це – не по справжньому! Бо в машинному алгоритмі знищення немає ні сакрального акту, ні життя взагалі – сама раціональна пустка.

За матеріалами "Renovazio"