Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?
На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».
Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.
Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.
По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.
Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.
За метеріялами "Taylor & Francis"
Немає коментарів:
Дописати коментар