Польські шовіністи плюндрують могили борців за волю України

Немає гіршого ворога за того, хто прикидається твоїм другом. Така стара, але добра китайська премудрість. Шкода, що сучасна Україна досі не навчилась орієнтуватись у геополітичному просторі, усталюючи відносини з відверто ворожими нам державами.
   Нещодавно на території ніби дружньої нам Польщі стався черговий акт вандалізму. На території військового кладовища Перемишля у Пикуличах, де поховані борці за волю України з лав УСС, УГА та УПА, польські шовіністи встановили обурливий знак. На одній з могил з'явилась табличка з польським написом, який відверто здійснює наругу над пам'яттю українських Героїв.
   Подаємо оригінал тексту: «W tym miejscu zostały pogrzebane szczątki banderowskich bandytów, bestialskich aktów, oprawców niewinnych polskich kobiet i dzieci. Pomiętamy!». Авторський переклад такий: «На цьому місці були поховані рештки бандерівських угрупувань, звірів, злочинців невинних польських жінок і дітей. Пам'ятаємо!». Це говорить про те, що наш західний сусід досі намагається переписати історію за прикладом східного, приховуючи власні гріхи та звинувачуючи у всьому полеглих бандерівців.
   Варто наголосити, що це вже не перший подібний інцидент вараварського плюндрування могил борців за волю нашої держави. Сумнозвісний "адвокат України в Європі", як люблять називати Польщу недалекоглядні експерти, вкотре продемонстрував своє справжнє обличчя. У миті слабкості нашої нації західний сусід намагається продемонструвати свою силу, якою не міг скористатися досі. 

Автор — Данило Катраник

Наш шлях

Сьогодні, на передодні чергової річниці створення УПА, хотілося б згадати це дивовижне явище в історії людства. Армія без тилу і без фронту 10 років вела героїчну боротьбу проти двох найбільших імперій світу. В чому ж секрет цієї дивовижної сили УПА? Очевидно не в автоматах і танках, бо противники мали набагато краще озброєння...
   Секрет у тому, що серця героїв були об’єднані однією ідеєю, знов ідеєю українського націоналізму. І власне це надавало їм сили і звитяги. Власне ця ідея надавала їм мужності вмирати з усмішкою… на обличчі. І навіть наймогутніше тодішня зброя: танки, літаки, гармати не здатні були зупинити борців, натхнених всепроникаючою: ідеєю – Ідеєю Nації!
   Націоналістичні ідеї завжди згуртовували найблагородніших, найвідданіших людей, починаючи від часів князя Святослава, періоду козаччини, закінчуючи часами ОУН-УПА і сучасним періодом творення Української держави. Адже "націоналізм" походить від слова "нація" – народ. І з’явився цей політичний термін в Україні лише на початку ХХ ст., хоча як вище він був завжди притаманний українцям. Українська родина, її устрій, спосіб взаємовідносин завжди вважались священними в суспільстві. А нація – це велика родина. Це велика єдність людей, скріплених поміж собою однією кров’ю і одним духом.
   Найкраще означення нації дав великий син України Тарас Шевченко. Нація – це мертві, живі і ненароджені, тобто те, щo об’єднує "славних прадідів великих", сучасників і прийдешні покоління. У всі періоди, коли Ідея Nації згасала в серцях українців, наше суспільство поринало в хаос, перетворювалось на велику руїну. Згадати хоча б 1917 р., коли уряд очолював Володимир Винниченко відомі його слова: «Я перш за все соціаліст, а потім вже українець». Власне він розпустив Українську армію, що призвело до окупації України більшовицькою Росією. Результат відомий – десятки мільйонів жертв. І навпаки, коли Ідея Nації, ідея любові до свого народу, гордість за свій народ з новою силою полонила серця українців, ми виходили на передові рубежі у світі, творили світову історію, а не були пасивними спостерігачами її творення.
   Пригадаємо часи Київської держави. Тоді Україна була одним із провідних центрів культурного життя Європи, найбільшою мілітарною силою Європи. Власне тоді Україна захистила білу расу від тотальної навали азіатських орд. Зупинила їх своїми грудьми. Це велике зіткнення двох рас, у якому Україна гідно виконала своє призначення. Підірвало могутність нашої держави, але забезпечило вільний розвиток інших народів Європи. В цьому наше велике призначення. Дуже гостро відчували місце України в світовому контексті українські націоналісти в 1930-1940-х р-, які проголосили у "Декалозі українського націоналіста": «Я дух одвічної стихії, що вберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя...». У цьому і є історична місія України, у цьому і є наш священний обов’язок, наше завдання перед цивілізованим людством – творите нове життя.
   Історія яскраво демонструє призначення України. Колись власне пра-Україна стала колискою індоєвропейської цивілізації. В інший час Київська держава вела криваву боротьбу з азіатською навалою, боронячи європейську цивілізацію, характерно, що лише тоді, коли Київська держава почала втрачати свою провідну роль у культурному і мілітарному житті, Європа зійшла на манівці, її почали заполонювати авантюристичні псевдоідеї, які проголошували хаос і безлад. Потрібні були століття, щоб біла раса збагнула згубність цих ідей, але вирватись з їхніх тенет їй вже не сила. Багато хто з провідних європейських філософів сьогодні говорить про кінець, сутінки Європи. Але багато хто ще не втрачає віри і лицаря, який зніме полуду з очей європейських націй, в нові ідеї, які, мов свіжий вітер, пронесуться просторами Європи. І тоді білі народи знову об’єднають свої сили для боротьби з Хаосом, для повернення Ладу. Така історична місія України!
   Як за часів УПА, коли велась боротьба проти двох найбільших імперій, так і зараз Україна стоїть на грані двох світів, і наш обов’язок сьогодні – протистояти руйнівним псевдоідеям якими заполонений Захід і які вороги прагнуть експортувати в Україну, протистояти агресивності згубних ідей дикого азіатського світу, уособленням якого сьогодні є Росія. Так, Україна здатна вивести людство з духовного і економічного занепаду. Але спочатку ми самі повинні вийти з кризи. Спочатку ми повинні збагнути своє покликання і свій обов’язок.
   Колись Дмитро Донцов проголосив, що «тільки нація, що свідома великих завдань, які має виконати в інтересах всього людства, втягається, як самостійний чинник, в історичний хід подій, тільки такій нації виділяється спеціальна клітина на шахівниці світової історії». Ми повинні відчути себе великою нацією! Ворог, розуміючи призначення України, протягом століть намагався притупити національну гордість українців. Нас намагались проголосити і малоросами, і малопольщею. Але найстрашніше те, що багато хто з нашої великої української родини змирився з цим. Тож відродження України повинно починатися в серці кожного українця. Кожен повинен почати з себе. Як людина, котра скидає з себе лахміття, ми повинні скинути з себе згубні нашарування чужинецьких впливів, ворожих ідеологій. Українці повинні подивитися на світ українськими очима. Повинні налаштувати себе на боротьбу. Об’єднуватись. Бо ворог не спить. Ми, патріоти України, повинні відчувати себе лицарями. Нас об’єднує любов до Батьківщини, ненависть до ворогів України.
   Тож нехай кожен запитає себе, чи вірить він у те, що українці є великою нацією, чи вірить він у велике призначення України. І коли кожен повірить в ідею Нації, відчує її силу, ми будемо в тисячі разів сильнішими. Воїни УПА довели, що ідея – найсильніша зброя. Адже наша криза не в зовнішніх факторах, криза в наших серцях. І коли ми повіримо в Ідею Нації, повіримо, що Україні потрібні зміни – на наступних виборах вже не прийдуть до влади злодії, негідники. Тоді здобудемо таємничу силу, яка дасть нам змогу гордо випростатись і стати поруч з передовими народами світу, що разом творити історію.
   Тож нехай кожен відповість у своєму серці – чи є українці великою нацією, і якщо відповідь буде ствердна, ми станемо силою, яку не зупинить ніщо, яку не здолає ніхто. Нас ще не надто багато, але в нас зосереджена душа нації. І лише ми зможемо виконати заповіти Великих Героїв – заклик Духу одвічної стихії – творити нове життя. Ідеалізм, героїзм, самопосвята повинні стати нашими гаслами. Скинувши з себе лахміття чужих ідеологій, ми повинні  одягти лицарські лати і взяти меч українського націоналізму.

   Україна покликана вивести людство з духовної пітьми привести його в Золотий вік! І ми виконаємо це священне призначення, покладене на нас Провидінням. Ще ніч... Але на обрії вже з’являються перші вогні, сповіщаючи про новий день. Ніч не може тривати вічно, на зміну темряві приходить світло, на зміну хаосу приходить лад! Ми провісники нового дня! Провидіння вибрало нас! Гряде час подвигів та героїв! Новий день. Життєдайне сонячне світло зніме полуду з очей українців. Перші промені Сонця вже пестять наші обличчя, проганяють пітьму, освітлюють шлях. Наш шлях. Ми готові до боротьби. Кличе славна дорога. В нашому серці – священна ідея і віра в перемогу, в наших руках – меч правди і справедливості. І як колись Святослав виголошував противнику «Іду на Ви!», так ми сьогодні проголошуємо горде – Ми йдемо!

Автор – Андрій Парубій

Утворення та ідейна основа УПА

Національне Відродження України - це найхарактерніша риса сучасности, (що підтверджується результатами Всеукраїнського референдуму від 1 грудня   1991 р.) - стало можливим завдяки багатолітній політичній діяльності українських патріотів-націоналістів і збройній боротьбі Української Повстанської Армії.
  Покликана до життя з ініціятиви Організація Українських Націоналістів (Бандери), опираючись на всебічне сприяння народу (бо захист його життя ставила собі за основну мету), Українська Повстанська Армія, що стала всеукраїнською національною збройною силою, протягом більше десяти років вела важку, безпрецедентну в історії боротьбу проти двох мілітарних потуг того часу - гітлерівських націонал-соціялістів і московсько-большевицьких імперіялістів.
   Вороги України сіяли безсоромну брехню про національно-визвольну боротьбу українського народу, про її учасників, які у найскрутніший час не жаліли праці й крови, без вагань ішли на смерть в ім’я прийдешніх  поколінь.

  Минає 73 роки від утворення УПА. Найсправедливішу оцінку її діям дав народ, у часи боїв складаючи пісні про неї, а нині - насипаючи в кожному селі високі могили героям. Тепер, коли проголошення незалежности України стало доконаним фактом, правду про ОУН-УПА люди можуть дізнатися уже не з підпільних, а цілком легальних видань.
   Сьогодні весь світ знає, що підписаний 23 серпня 1939 р. у Москві пакт Молотова-Ріббентропа відчинив ворота Другій світовій війні. У вересні 1939 р. московські війська під гаслами “єднання єдинокровних братів” нахлинули на землі Західньої України. Результат цієї “месіянської” акції обійшовся нашому народові в півтора мільйона знищених і депортованих людей за неповних два роки. Десятками тисяч трупів наповнили “наші визволителі” тюремні підвали в червні-липні 1941 р. Багнетами та наганами імперія Леніна-Сталіна писала історію нечуваного у світі геноциду. Вже тоді тисячі українських завзятців поклялися: згинемо в боях,  а не дамо себе знищити! Такими були умови для формування самооборонних бойових загонів, які згодом зформувалися у військові частини Української Повстанської Армії.
   22 червня 1941 р. розпочалася війна між двома могутніми імперіялістичними державами за новий розподіл світу. А вже 30 червня 1941 р. з волі українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави, утворивши Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Гітлерівські окупанти не визнали цього Акту. Бандеру та Стецька, а згодом тисячі українських націоналістів вони запроторили в тюрми й концтабори.

   Акт 30 червня має епохальне значення у нашій історії. Заманіфестувавши перед світом, що єдиним правосильним господарем української землі може бути і є тільки український народ, Акт 30 червня 1941 р. став головною ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії.
  ОУН-УПА своїм першочерговим завданням завжди ставили захист народу, а не упривілейованої касти партократів, загальнонародню справу, а не вигоди якоїсь нібито вищої кляси. Своєю жертовністю, повною відданістю народові борці за волю України здобули міжнароднє визнання.
   Під час Другої світової війни в європейських країнах виник рух Опору, учасники якого боролися проти окупантів в ім’я загальнолюдських прав. В Україні розгорнулась аналогічна діяльність, проте вона набрала ширшого характеру: це була боротьба за життя нації, ґарантоване Українською Самостійною Соборною Державою. Така боротьба стала смислом діяльности кожного українського націоналіста (це виразно з’ясовано ще в Політичних Постановах Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 р.; читаємо: “Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи”.
   Перші українські бойові групи появилися ще восени 1941 р., але їх дії  були некоординовані. Найсприятливішим місцем злиття більших збройних груп було Полісся. Першу таку групу на Поліссі зорганізував військовий референт Крайового Проводу ОУН Північно-Західніх Українських Земель Сергій Качинський. На Волині подібну групу зформував сотник Іван Перегійняк (обидва вони загинули в боях з гітлерівськими окупантами).

   ІІІ-тя Конференція ОУН, яка відбулася у днях 17-21 лютого 1943 р., стверджувала: "Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім’я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму і московського большевизму... це насамперед війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх імперіялістичної політики... Тому для українського народу є невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з іншими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільні інтереси західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського й інших імперіялізмів". Це визначення Конференції ОУН укріплювало ідейно-політичну основу УПА.
   З ініціятиви ОУН і УПА 21-22 листопада 1943 р. на Рівненщині відбулася Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи і Азії. На Конференції були учасниками представники 13 народів: грузини, осетини, вірмени, казахи, черкеси, кабардинці, азербайджанці, татари, чуваші, білоруси, узбеки й українці. Конференція закликала всі поневолені народи посилити політично-революційну боротьбу проти імперіялізму. "Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібен один спільний фронт усіх поневолених народів", - підкреслювалось у Постановах Конференції. Йшлося передовсім про те, щоб на територіях усіх уярмлених Москвою народів запалити вогонь національно-визвольної боротьби, подібно, як це сталося на всіх українських землях.

   Головний Військовий Штаб УПА складався з  оперативного, розвідувального, вишкільного, організаційно-персонального, тилового і політично-виховного відділів. Останній із них був найважливіший, бо УПА була не тільки військовою, а й політичною формацією.
   УПА - сила всенародня, оскільки всі її учасники, від рядового стрільця до Головного Командира, взяли на себе преважкий, але вельми почесний обов’язок служити інтересам народу і в боротьбі за народ життя віддати.
   УПА - сила високоідейна, бо шляхи її боротьби завжди освітлювала найвища Ідея Нації.
   УПА - сила, побудована на добровільних засадах, на глибокому почутті відповідальности перед українським народом, перед історією.
   УПА - непереможна сила, бо найголовніша її зброя - Ідея України, і ніяка фізична сила не спроможна її знищити.
   У народі УПА черпала нездоланну наснагу. Незламність духу бійців УПА окрилювала й окрилятиме всіх борців за вільну Україну.

Автор - Петро Дужий

Провідна верства

Вважається, що український націоналізм виник ще на початку XX ст. (праця Міхновського "Самостійна Україна"). Якщо націоналізм розглядати як політичну течію – з цією думкою можна погодитися, але як світогляд, як певна система вартостей, націоналізм має набагато глибше коріння й існує настільки ж довго, як і сама українська нація.

 Справа у тому, що тисячоліттями традиційний устрій суспільства не потребував оформлення в якусь політичну течію оскільки був єдино існуючим. Сім'я, рід, народ, держава завжди були найвищими цінностями в суспільній ієрархії.

 Існує ряд моментів, які характеризують традиційний український світогляд і є спільними для усіх етапів розвитку і утвердження української нації, Цей процес побудований як огляд одного з аспектів традиційної системи вартостей українців. То ж якими рисами повинні бути наділені люди, які стоять на найвищому щаблі ієрархії, іншими словами – кращі люди суспільства? Адже однією з найсерйозніших причин хаосу в суспільстві є викривлене уявлення про суспільну ієрархію.

  Протягом довшого часу нас переконували, що, згідно із заповітами Леніна, державою може керувати будь-хто. Тобто знецінювалась будь-яка ієрархія і вважалось, що внутрішні якості не мають ніякого значення для керівників держави чи еліти суспільства.

 Сьогодні нам нав'язують думку, що найкращими людьми є ті, хто має найбільше маленьких зеленуватих папірців, яких одна частина суспільства називає доларами, а інша – "баксами". Причому ця розбіжність в поглядах не призводить до конфліктів або протистоянь в суспільстві.
  Правда, є в суспільстві здорові сили, які розуміють, що патріотизм також повинен бути притаманний кращим людям суспільства. Але дуже часто ідеалом патріотичної людини вважають немічного інтелігента. А такі високі риси, як здатність до опору, мужність, силу постійно намагаються ототожнювати з вузьколобими і широкоплечими злочинцями.

  Українського патріота характеризують як сентиментальний плаксивий тип, і наявність цієї "гармонії" часто є ознакою сучасної кращої людини.

   Однозначно хибними є теорії і Леніна, і "нових українців", хоча вони сьогодні є панівними в суспільстві. Але, виступаючи за зміну системи цінностей суспільства, найгірше буде помилитись і потрапити в оману. Найбільша небезпека є в неправильному трактуванні, в зміщенні акцентів принципово правильного бачення. Адже патріотизм, якщо він не здатний захистити себе, відстояти свої принципи, приречений на поразку. Вороги України добре це розуміли і тому прагнули не допустити поєднання патріотизму і здорових психологічних рис в еліті українського суспільства.

   Я не буду згадувати безліч прикладів з української історії, за якими легко можна прослідкувати, що лише люди, у котрих гармонійно поєднувався дух воїна і патріотизм, виводили нашу націю на передові рубежі світової історії, Згадаю, як приклад, недавнє минуле, а саме членів ОУН і вояків УПА. Вони змогли поєднати у своєму світогляді ті характері ці риси. З тої причини галицькі інтелігенти 1930-х рp. називали оунівців злочинцями, терористами. Проте лише ОУН, з великої кількості політичних сил на Західній Україні, встояла під натиском мілітарної сили двох найбільших імперій світу. Більше того, ще понад десять років вона вела збройну боротьбу...

  Цікавими є спогади Солженіцина і його враження від вояків УПА підчас перебування в концтаборах. За його словами, там чітко було видно беззахисність слабодухої інтелігенції перед агресивним злочинним світом. Але поява загартованих, обвітрених хлопців з Карпат усе поставила на свої місця. Протягом короткого часу "непереможний" злочинний світ з усіма – урками і "ворами в законе" був зламаний фізично і морально. Те, чого не могла зробити величезна державна машина, зробили ці хлопці. Вони перемогли злочинність у самому кублі злочинного світу.  Більше того – після цього змогли організувати повстання проти комуністичного режиму в концтаборах, звільнитись. І лише за допомогою танків НКВС придушив ці акції протесту. А нам сьогодні говорять, що неможливо ліквідувати злочинність в Українській державі!

   У всі часи, коли на найвищих щаблях ієрархії українського суспільства знаходились люди, які поєднували в собі патріотизм і здорові психологічні риси, Україна здобувала перемоги над найсильнішими ворогами. І навпаки, коли такого поєднання не було (взяти хоча би керівництво Центральної Ради в 1917 р.) українці зазнавали поразки.

 У традиційному українському суспільстві воїном вважався не той хто, вмів лише добре володіти мечем, а той, хто поєднував високі духовні якості, морально-етичні цінності, інтелект і, звичайно ж, вмів володіти мечем. Ці люди були спроможні керувати державою, захищати її від ворогів і створювати найсприятливіші умови для розвитку української нації. Князь Святослав, Хмельницький, Мазепа, Коновалець, Шухевич – усі вони мали подібні психологічні риси. З їхніми іменами пов'язані найяскравіші сторінки української історії.

  І сьогодні, говорячи про зміну системи цінностей суспільства, ми повинні розуміти, якими мають бути кращі люди, ті люди, які стануть керманичами Української держави, які зможуть вивести Україну з глибокої духовної і економічної кризи і побудувати Велику Українську Державу, за яку було пролито так багато крові нашими попередниками – великими лицарями українського духу.

Автор – Андрій Парубій

Мадярський похід або УПА в Будапешті

  Дана стаття, автором якої є закарпатець і головний спеціаліст Центру вивчення документів з історії визвольного руху Галузевого державного архіву СБУ, розповідає про таємну місію представників українського визвольного руху, деяких воєнізованих частин УПА, до столиці Мадярщини у 1943 р.

Сучасне зображення україно-мадярської співпраці

   Про зовнішньополітичну діяльність українських націоналістів у роки Другої світової війни широкому загалу майже не відомо. Скажімо, про те, що у 1943–44 рр. Організація українських націоналістів — бандерівців вона ж ОУН(б) провела низку мирних переговорів з представниками сусідніх Мадярщини і Румунії, а також польським націоналістичним підпіллям. ОУН, виявляється, була активним учасником міжнародних відносин. У вкрай несприятливих міжнародних умовах представники українського визвольного руху обстоювали українські національні інтереси і змушували рахуватись із ними представників інших держав та народів. Підтвердженням цьому, зокрема, є також історія таємної місії ОУН(б) до столиці Мадярщини в грудні 1943 р.

   Це починалося наприкінці літа 1943 р. на території Волині, де дислокувалися мадярські окупаційні частини. Німці залучали їх до здирання продовольчих контингентів з місцевого населення та антиповстанських операцій. Проти них, на захист мирного населення, виступили українські повстанці. Вони зініціювали низку боїв з мадярськими військами і завдали їм значних втрат, ще й поповнили свої запаси зброї та боєприпасів. Мадярське командування, не бажаючи проливати кров мадярських солдатів (гонведів) за німецькі інтереси і переконавшись у силі українського визвольного руху в регіоні, погодилося на мирні переговори з українськими повстанцями. Зі свого боку, українське націоналістичне підпілля не хотіло воювати з мадярами — то був зайвий фронт у боротьбі за здобуття Української держави. ОУН відслідковувала поширення антинімецьких настроїв в мадярському середовищі.

Українські повстанці по дорозі в Будапешт

   Восени 1943 року на території Волині активізувалися переговори між командуваннями мадярських військ та УПА. У результаті було укладено низку таємних усних угод про ненапад, обмін військовополоненими, продовольством, зброєю, амуніцією та медикаментами. На початку осені 1943 р. ініціативу низових військових структур УПА підхопило вище командування. У вересні 1943 р. в Конюшках відбулися переговори між керівником розвідувального відділу штабу ВО "Богун" УПА – А. Дольницьким (псевдо Немо, Голубенко, Андрій Кисіль) та представниками командування мадярської дивізії, яка розташовувалась у Дубно.

  Парламентарії досягли усної домовленості про ненапад та нейтралітет, обмін зв’язковими старшинами, стеження за дотриманням угоди та врегулювання можливих збройних конфліктів у відносинах між двома арміями. Обов’язковою умовою договору була сувора таємниця від німців. Укладена домовленість не впливала на принципово вороже ставлення УПА до німецьких окупаційних сил, адже мала антинацистське і антикомуністичне спрямування. Згодом ця домовленість отримала назву Волинського договору про ненапад між УПА та мадярською армією в Україні.

Символ ОУН (Бандерівської)

  За результатами попередніх угод між командуванням мадярських військ та УПА, українці з мадярами домовилися про необхідність проведення наступного етапу переговорів з керівними колами Мадярщини в Будапешті. Усвідомлюючи загрозу поширення комуністичної експансії на захід, а також намагаючись максимально звільнитися від німецької політики, мадярський уряд шукав виходу з Другої світової війни за допомогою сепаратних переговорів із західними альянтами. В українських повстанцях мадярські військові кола вбачали силу, здатну протистояти більшовизму.

   Керівництво українського визвольного руху, ідучи на переговори з урядовими та військовими колами Мадярщини, мало декілька стратегічних завдань:

 1) подолати зовнішньополітичну ізоляцію, в якій на той час перебував український визвольний рух;

 2) спробувати налагодити взаємовигідні партнерські стосунки з найближчими територіальними сусідами України і заручитись їх підтримкою у боротьбі проти спільної більшовицької загрози;

 3) спробувати вийти через мадярські дипломатичні канали на зв’язок із західними союзниками.

Мадярські гонведи на Волині

   На початку грудня 1943 р. українська делегація у формі мадярських гонведів відбула на військовому літаку з аеропорту Скнилів зі Львова до Будапешта. У групі були М. Луцький (голова), Є. Врецьона (псевдо Волянський) та майбутній віце–президент підпільного українського парламенту — Української Головної Визвольної Ради (УГВР) отець І. Гриньох (псевдо Герасимівський).

   Як згадував І. Гриньох прийом української місії в столиці Мадярщини: «Здивувало мене таке парадне привітання на порозі будинку генерального штабу. Здивувало тому, що, з одного боку, ми виконували таємну місію й, отже, боялись розконспірування. Проте відчув я в собі якесь внутрішнє задоволення. Це ж вітали мадярські достойники не нас, тих кількох осіб у ролі недосвідчених дипломатів, а наш народ, що в злиденних умовах бореться з найбільшими імперіями світу. Це вони, мадяри, відповідальні керівники суверенної держави, бачать у нас наших вояків, підпільників, революціонерів і віддають нам шану за них. Ми зростали в очах чужинців, нам було чим пишатися! Це ж було як–не–як досягнення нашої підпільної боротьби, досягнення хоч і недержавної нації, але яка водночас мислила та діяла по–державному».

Іван Михайлович Гриньох

  У середині грудня у Будапешті відбулись таємні переговори між українськими делегатами та начальником генерального штабу мадярської армії генерал–полковником Ф. Сомбатхеї, радником міністерства закордонних справ Мадярщини Д. Шаї та кількома вищими офіцерами мадярської армії. Були підтверджені попередні домовленості у справі нейтралітету і ненападу між мадярською армією та УПА на території України, військово–медичної і розвідувальної співпраці у протистоянні більшовикам. Було також узгоджено питання про обмін зв’язковими старшинами між штабами армій для постійного зв’язку та врегулювання можливих збройних конфліктів. Мадярські представники зацікавилися думкою про створення на кордоні з Мадярщиною так званої УССД, яка мала стати своєрідним буфером від більшовицької загрози. Окрім цього, мадярські державники погодилися прийняти в Мадярщині українську політичну еміграцію із Західної України в разі зайняття території Галичини та Волині радянськими військами. А також влаштувати неофіційне українське представництво в Будапешті.

 Територіальні питання обидві сторони оминули свідомо, побоюючись зриву переговорного процесу через суперечності щодо Закарпаття (Карпатської України). Українські представники вважали, що проблему державної приналежності Закарпаття можна буде вирішити в майбутній угоді між вільними урядами незалежної України та Мадярщини, а на період війни визнавали за необхідність укласти з мадярською стороною тимчасову угоду щодо співпраці. Наприкінці українсько–мадярського форуму в Будапешті, коли були узгоджені всі пункти угоди й аудієнція йшла до закінчення, українські делегати відважились виступити з неоднозначною пропозицією. Вони запропонували мадярським керівним колам розірвати союз із гітлерівською Німеччиною, оголосивши про це дипломатичним шляхом, і вивести мадярські окупаційні війська з території України.

Мапа діяльності УПА з 1942 р.

  «Для старшин, присутніх під час переговорів, це була справжня несподіванка. Наступила мовчанка. І ми, а ще більше мадярські старшини, дивились на генерала Сомбатхеї. Від нього очікували відповіді. Обличчя генерала показало сліди неспокою. Внутрішньо він стримував свою знервованість. Здавалось, він бореться сам із собою і шукає, як сформулювати своє рішення. І врешті він сказав рішучим тоном і тремтячим голосом: «Ні, волію, щоб мене повісив Сталін, аніж щоб розстріляв Гітлер», — писав у своїх спогадах член української делегації І. Гриньох.

   Таємна місія українського визвольного руху до столиці Мадярщини, незважаючи на конспіративний характер, мала міжнародний розголос. Колишній посол США в Будапешті Дж. Монтгомері згадував у своїх спогадах про приїзд делегації українських повстанців та їхні переговори з представниками мадярського генерального штабу.

Боївка УПА-Північ у Волинських лісах

  За результатами переговорів у Будапешті наприкінці грудня мадярська військова місія на чолі з полковником Ф. Мартоном прибула в село Будераж на територію Волині, де розташовувалась Головна команда УПА. Вона мала на меті встановити тісні контакти з командуванням УПА, ознайомитись з українським національно–визвольним рухом у регіоні, більше дізнатись про організаційно–штатну структуру і засади формування УПА.

   Військова співпраця між УПА та мадярською армією тривала до березня 1945 р., коли Будапешт захопили радянські війська, а зв’язковий старшина УПА при мадярському генеральному штабі А. Дольницький емігрував за кордон.

Автор – Олександр Пагіря

(світлині взяті з сайту duhvoli.com.ua)

Бунт проти матеріялізму

   Сьогодні, у визначний для українців день, 21 червня, коли гайдамацькі ватаги взяли місто Умань та у кургані Товста Могила, український археолог Борис Мозолевський знайшов славнозвісну скіфську пектораль, вашій увазі, шановні читачі, пропонується цікаві роздуми одного з провідників бандерівського крила ОУН, Ярослава Стецька, яка взята з журналу "Визвольний Шлях" за січень 1959 р. Приємного прочитання!

Ярослав Стецько, малюнок побратима Ворона

   Ідеї слави, правди, волі — «братів визволяти, слави добувати!», за віру православну — належать до головних, типових українській духовності метових проекції історичної дії нації. «Грабуй награбоване!» — типове гасло загарбницьких аспірацій російської нації. Ось яка велика духова прірва між українською і російською націями. Ідеї добра, справедливості, шляхетності й великодушності — знаменні риси національного характеру українця. Це відзначають теж і чужинці.

   Один мадярський письменник в американському журналі описує таку подію: «Коли під час Другої світової війни совєтські війська наступали на Будапешт, німецьке командування наказало розстріляти совєтських парламентарів (посланців) для пересправ про умови капітуляції Будапешту. У відповідь російське командування дало наказ наступаючим совєтським частинам грабувати і вбивати населення Будапешту. В одному схоронищі сиділа без їжі група мадярів — старі й молоді, жінки і діти. Ждали помсти совєтських вояків, між якими було багато й українців, їх села (українців), — пише автор, — спустошили мадярські війська, що вбивали навіть невинних людей, жінок і дітей і від них ждали мадяри нічого іншого, як тільки кари і помсти. Раптом до схоронища ввійшов, з готовим до стрілу наганом, совєтський вояк-українець. Обличчя в нього було дуже сумне, навіяні великою втомою очі, шляхетне, як у святого, обличчя. Був це український селянин, церкву якого сплюндрували, жінку вбили, майно забрали. Тепер він стояв перед ними зі зброєю в руках. Поглянув на втомлені обличчя жителів схоронища, на заплакану голодну дитину, на графиню з перстенцями й браслетами, що схлипувала зі страху. І ніщо, — пише автор, — не стояло на перешкоді, щоб той вояк оправдано помстився — всіх постріляв і пограбував. Але він обернувся і вийшов. Тепер мадяри сподівалися юрби вояків, яких він приведе на грабіж, ґвалтування жінок і вбивства Тим часом він вернувся, але сам, навіть без нагана. Поклав на стіл великий житній хліб, і цей вояк, українець із Хрестоподібним обличчям, — як пише автор, — не сказавши ні слова, залишив схоронище».

Символи бандерівської визвольної боротьби

   У той час у місті вояки-москалі плюндрували й грабували все, що їм попадало під руки. Німці йшли на Схід за хлібом і салом. Своїм воєннозаслуженим обіцяли поміщицькі добра в Україні, якими мали стати колхози після перемоги Адольфа Гітлера. Не слава і честь їх батьківщини, не містика, не почуття справедливості і не історичне призначення гнали їх проти московського комунізму, а жадоба грабунків і здобуття нових колоній.

   Історичне призначення української нації — боротьба проти імперіалістичної Росії, яка була і є втіленням усякого зла, насильства, рабства і безбожництва. Це надає нашій боротьбі елементів релігійної війни. Особливо важливим чинником у ній є катакомбне християнство. Як підтверджують факти, священнослужителі, які відмовилися служити московсько-комуністичній церкві, втішаються великою популярністю, вони таємно відправляють Богослужби, їх слова слухають не тільки старі, але й молодь. За християнство, як колись за віру православну і великі ідеали української нації, за ідеї визвольного націоналізму, за волю людини і соціальну справедливість — іде сьогодні боротьба в Україні та на всіх просторах СССР, де живуть українці. Смерть п’ятисот українських жінок під російськими танками свідчить про те, що існують вищі вартості, ніж саме людське життя і все матеріальне. Ймення перських тиранів і завойовників давно забуті, а геройство спартанців з-під Термопілів живе далі й на ньому виховується молоде покоління всього культурного світу.

Степовий табір Кенгір під Джезказганом у Казахстані

   Як страшний кошмар колись згадуватимуть майбутні покоління тирана Сталіна, але їх душа буде відроджуватися незабутніми прикладами геройства українських жінок Кінгіру чи повстань в’язнів Воркути й Норильська. Щоб вільний світ міг успішно противитися більшовизмові, він мусить перемогти в собі дух матеріалізму. Проти діалектичного й історичного матеріалізму мусить бути протиставлений християнський ідеалізм і націоналізм як соціологічна доктрина. Тільки дух нації є рушійною силою історії, а не матерія і кляса. Людина, як Богоподібне єство, а не закономірності економічного порядку.

   Трагедія вільного світу не тільки у його фальшивій політиці по відношенню до Росії і комунізму, а теж, зокрема, у невластивому відношенні до неістотних вартостей, що складаються на буття людини. Життєвий матеріялізм і переоцінювання матеріяльного коштом духового створюють пригожий грунт для комуністичного розкладу. Недавно в одній промові в Клівленді урядовець Джон Фостер Даллес слушно сказав, що американці практикують у житті проповідуваний Москвою матеріалізм, хоч не визнають матеріалістичних метафізичних засад життя. Філософський матеріялізм Росії стає психологічним життєвим матеріалізмом у США. Терор і злидні, у яких живе людина за залізною заслоною, стоять у суперечності до філософського обґрунтування комунізмом буття людини. Гедоністичний добробут людини, що, на жаль, стає “американським способом життя”, стоїть у суперечності до окцидентального ідеалу життя.

Ярослав Семенович Стецько

   Надія на порятунок світу — в трагічній величі боротьби народів і людей, віруючих у Бога і свою Батьківщину, в краще й благородне й ідеальне, в національне і релігійне, у справедливе й добре. Ex-Oriente lux — зі Сходу світло, але не з московського, казьонного, а з того підпільного Сходу за залізною заслоною, що в катакомбах. Саме до голосу цього Сходу повинен прислухатися вільний світ, пов’язуватися з його ідеями і боротьбою проти Зла. Перше завдання західного вільного світу — це глибинна антиматеріалістична революція духу, що є передумовою його політичної і мілітарної перемоги над комунізмом.

   Бунт проти матеріялізму в усіх багатогранних виявах життя людини мусить охопити людину Окциденту. Нові вартості життя мають стати метою її прагнень. Уярмлені за залізною заслоною народи найбільше відчувають кривду і несправедливість, вони найбільш вразливі саме на ідеалістичні елементи, бо і національна неволя s матеріальні злидні є вислідом несправедливості та топтання прав людини і народів. Душа людська найбільш чутлива тоді, коли людина живе в національній і особистій неволі. Відсутність волі найбільше відчуває той, хто її втратив. У стражданнях і в боротьбі оновлюється людська душа, так як релігія відроджується через мучеництво і самопожертву. Протекціонізм не сприяв ростові релігійного самопочуття, але переслідування давали незмінно силу релігії і утверджували наново правду про Бога. Теж у війнах, коли терплять незчисленні маси народу, коли найкращі його сини дають життя в обороні своєї землі і родини, творяться великі приклади самопожертви, що злютовують народ у націю, у єдність живих, мертвих і ненароджених.

Карикатура на американський капіталізм та радянський комунізм

   Для людини, яка вірить у щось вище, в Бога і свою Батьківщину, немає страху перед стражданнями та жертвами в боротьбі за Правду. Коли ми віруємо в нашу національну Правду, в те, що воля України і боротьба за неї — це наказ вищого порядку, що це вимога нашого сумління, нашого людського “я”, тоді не страшні нам жадні ворожі сили, жодні жертви. Доки дух капітулянтства перед брутальною фізичною і матеріяльною силою не буде переможений, доти анти­матеріалістична революція духу не стане дійсністю, а політика вільного світу по відношенню до Росії і комунізму буде хитка й непослідовна. Своїх засад треба боронити безкомпромісово, у свідомості, що наша мета є не “мир” за всяку ціну, а тріумф Правди і справедливості за всяку ціну. Не збереження миру, якого немає, а перемога ідеї волі і гідності людської і національної мусять стати метою вільного світу.

   Коли на порозі Нового Року думаємо про великі проблеми світової політики і робимо її підсумки, то треба насамперед відмітити найістотніше — Правду всіх правд у сьогоднішній гігантській боротьбі світу Добра зі світом Зла, волі й тиранії, віри в Бога і воюючого безбожництва, ідеалу посвяти і гедонізму, героїчного і егоїстичного. Вільний світ мусить насамперед відродити в себе велику віру в благородну ідею, для здійснення якої відбуваються політичні й мілітарні заходи. Великі ідеї треба боронити, коли необхідно, і збройними силами. Справедливі війни Добра проти Зла благословить і християнська релігія.

Сучасна китайська скульптура матеріалізму

   Велику мету треба поставити перед нашою молоддю і на чужині, зокрема за океаном, у “Новому світі”. Якщо наша молодь не житиме чимось великим, героїчним, шляхетними прагненнями, вона занидіє в полоні матеріялізму. Український визвольний націоналізм вимагає суворого життя, самопожертви, ставлення ідеї понад матерією, національного понад особистим, спільного понад егоїстичним. Праця на користь своєї Батьківщини вирощує саме ці співзвучні з християнським ідеалізмом елементи. За друзів своїх – незмінний маяк для нас і нашої молоді. На порозі Нового Року необхідно призадуматися теж над глибокими правдами життя, які для людини, як духового єства, завжди були тернистим шляхом і пробою вартості. Може, саме тому, щоб все наново рятувати людину, яка забуває своє призначення на землі, щоб відродити її духово, потрібні злидні, війни і жертви, зокрема коли йдеться про зматеріалізовану частину людства, яка служить гедонізмові й мамоні.

   Бо на руїнах матеріальної мамони, у стражданнях і злиднях, оновлюються правдиві вартості в житті людини. Тоді вона віднаходить свою втрачену духовність, свою гідність і своє правдиве призначення на землі людині спроможністю правильно, праведно вибирати, згідно з абсолютним ідеалом справедливості; виповнити рамки свободи національним змістом, що заставляє людину брати під увагу добро, потреби та інтереси кожної іншої людини в національній спільноті. Націоналістична етика вимагає побратимських, людських взаємовідносин і почуття взаємної спів відповідальності. Вона висуває примат добра нації над взаємо суперечними інтересами кожної одиниці-егоїста; ототожнювати те, що Святий Тома Аквінський називав — “властивим добром” кожної людини із загальним добром нації, як духово-органічної спільноти, а не механічно склеєної, атомістичної та випадкової збірноти ворожо до себе насторожених егоїстів-споживачів, котрих нічого іншого не обходить, окрім власних вузько особистих інтересів.

“Визвольний шлях” – український місячник заснований членами ОУН(Б) у Лондоні в 1948 р.

   Націоналістичний ідеал людини відмінний від капіталістично-ліберального, а також цілком протилежний комуністичному, ідеалові, де людина зведена до статусу гвинтика пере бюрократизованої державної машини й системи виробництва. Комунізм перетворює людину в політичне та суспільне обезвласненого від влади раба, в матеріально обжебраченого молоха терором змобілізованого, в цілому з мілітаризованого суспільства-держави, в якому постійно наче б ведеться “війна”, щоби здійснити якийсь згори продиктований “план”.

   У капіталістичних суспільствах, побудованих на капіталістично-ліберальному ідеалі сваволі одиниці-егоїста-споживача, більшість із продуцентів серед населення є відчуженими від праці, бо неможуть вільно та вповні користуватися продуктами своєї праці. І тому вони приймають працю не як вільну, життєрадісну, духово-творчу діяльність, але як зненавиджені, хоч неминучі, пута. Для комунізму, натомість, праця вже набирає прикмет цілковитої невільничої примусовості, а людина перетворюється не лише в обезвласненого від влади раба, але й у духовно обжебраченого, обкраденого звичайної людської гідності дикуна, принаймні в очах привілейованої касти державних вельмож.

Плакат ВО "Свобода" створений до 100-го дня народження Ярослава Стецька

   У центрі націоналістичної програми державного будівництва і соціального ладу стоїть суспільне і національне відповідальна людина, вільний і тому гордий продуцент, вільною працею якого збагачується вся національна спільнота. У комуністичному, воююче безбожницькому ладі, натомість, властива людині ідентичність, її істотна індивідуальність, є здавлені, примусово зведені до рівня аморфної, без ідентичної масовості.

   До речі, демоліберальний капіталізм і тота­літарний комунізм — дві сторони однієї монети, дві екстреми одного лиха: нехіть до національного первня, до нації взагалі, доспільного, загального добра всіх жителів, вільних продуцентів, національно-державної спільноти, як основного упорядковуючого чинника всіх суспільних відносин.

Автор – Ярослав Стецько

(cвітлини взяті з сайту google.com.ua)