Історичні елементи української національної вдачі

Українська національна вдача витворилася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, в яких перебували предки українського народу та перебуває він сам тепер. Сучасна українська нація є наслідок біологічного й культурного розросту первісного людства, що в певних умовах природо-географічного оточення сформувалося в породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, переміни природо-географічного оточення й умов життя оформилося в кілька племен слов'ян. Крім того, українська нація є наслідок біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу ріжноманітних сусідів, а також пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну та прояву власної творчости, діяльности, культури того племені для задоволення своїх потреб в рамцях свого розселення.

   Ймовірно тому українська національна вдача є сумою історичних наверствовань властивостей кількох ріжноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів. В українській національній вдачі є такі властивости:

   1) вселюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто властивости, які є у всіх народів (любов, ненависть і тому подібне) і розріжняються лише темпераментом, силою, способом, частістю, кількістю виявів;

   2) арійські, що склалися в тих умовах, в яких перебували українські предки арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті);

   3) слов'янські, витворені й здобуті в час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по ріжних країнах (дещо в мові, звичаях, світоглядах, суспільнім устрої, господарстві, мистецтві тощо);

   4) ріжних сусідніх народів, що впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю і тому подібне;

   5) українські, витворені й здобуті українським народом на теперішніх просторах розселення, після виділення з середньовічної слов'янської ойкумени, десь із V-VI ст. по Христі, в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одежі, житлі, харчуванні й тому подібне.

   Оселення слов'ян на певних просторах вплинуло на витворення з них окремих народів з окремими вдачами: «Словинець у горах неминуче пристосувався до іншого способу життя й світогляд, ніж українець в степах» (Е. Халупний). Любов до свободи — загально людська вдача, — але певні умови існування сформували її в певні способи прояву, так наприклад: вільний, рівнинний простір виробляє звичку до свободи; сприяє виробленню світогляду про рівність і свободу; непримиримість до підпорядкування, неволі, а гори, навпаки, притлумлюють людину, гнітять долу, прищеплюють розуміння ступньовання, необхідність впорядкування тощо. Через те загальнолюдське чуття любови до свободи в гірських умовах формується не у звичку до свободи, а лише в тугу до неї; в бажання вирватися з пригнобленого стану.

   Звички й туга — це ріжні національні способи вияву вселюдського почуття любови до свободи. Тому у слов'ян ріжних просторів виробилися своєрідні прояви любови до свободи. У великій мірі на формування національних слов'янських вдач вплинули їх сусіди та сусідська культура: «Німецький вплив на чехів спричинив інші наслідки, ніж мадярський на словаків, татарський на москалів, а турецький — на болгар» (Е. Халупний).

   На вдачу українців впливали сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з ґотами, аварами, хозарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, Литвою, москалями, німцями, жидами. Тому у сучасній українській національній вдачі багато є елементів, перебраних від: а) предків (арійців та слов'ян); і б) сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна, але сума ріжних властивостей (українських предків, українських сусідів і самого українського народу!).

   Відтак, наскільки в ріжні часи, в ріжних місцях були ріжні сусіди, то й властивости, перебрані від них, ріжні. Інші там, де впливали на українців поляки; інші там, де впливали мандрівники половці, чорні клобуки, татари; й інші, де впливали москалі. Тому українська національна вдача не цілком одностайна на всіх просторах українського розселення.

Автор — Никіфір Григоріїв

Польські шовіністи плюндрують могили борців за волю України

Немає гіршого ворога за того, хто прикидається твоїм другом. Така стара, але добра китайська премудрість. Шкода, що сучасна Україна досі не навчилась орієнтуватись у геополітичному просторі, усталюючи відносини з відверто ворожими нам державами.
   Нещодавно на території ніби дружньої нам Польщі стався черговий акт вандалізму. На території військового кладовища Перемишля у Пикуличах, де поховані борці за волю України з лав УСС, УГА та УПА, польські шовіністи встановили обурливий знак. На одній з могил з'явилась табличка з польським написом, який відверто здійснює наругу над пам'яттю українських Героїв.
   Подаємо оригінал тексту: «W tym miejscu zostały pogrzebane szczątki banderowskich bandytów, bestialskich aktów, oprawców niewinnych polskich kobiet i dzieci. Pomiętamy!». Авторський переклад такий: «На цьому місці були поховані рештки бандерівських угрупувань, звірів, злочинців невинних польських жінок і дітей. Пам'ятаємо!». Це говорить про те, що наш західний сусід досі намагається переписати історію за прикладом східного, приховуючи власні гріхи та звинувачуючи у всьому полеглих бандерівців.
   Варто наголосити, що це вже не перший подібний інцидент вараварського плюндрування могил борців за волю нашої держави. Сумнозвісний "адвокат України в Європі", як люблять називати Польщу недалекоглядні експерти, вкотре продемонстрував своє справжнє обличчя. У миті слабкості нашої нації західний сусід намагається продемонструвати свою силу, якою не міг скористатися досі. 

Автор — Данило Катраник

У роковини проголошення Акту відновлення Української Держави

І радість, і журба переплелися... Проте люди не падали духом. Кожна мисляча людина міркувала так: роками у нашій славній Україні клекотіло большевицьке пекло, а це розстріли, депортації громадян у найдальші закутини "червоної імперії" на поневіряння і на смерть, визиск, топтання елементарних людських прав, розпиячування населення, нищення усіх морально-етичних засад, московщення та інші "блага"...

   І ось західна (брунатна) сила вдарила на нашого найлютішого ворога. То за всіма правилами логіки – це повинна б бути сила нам прихильна. Але не так сталося... Большевицького дідька замінив гітлерівський чорт. Змінилися тільки окупанти: на місце червоних прийшли брунатні, такі ж убивці, головорізи, людиноненависники!

   Вже 5 липня 1941 р. гітлерівці арештували Провідника ОУН Степана Бандеру, а чотири дні пізніше його першого заступника Ярослава Стецька, який вів Народні Збори у Львові в будинку колишньої "Просвіти", що на площі Ринок, і якого Збори обрали Головою Державного Правління. Чого німці домагалися від арештованих? Відкликати Акт 30 червня! Ані Степан Бандера, ані Ярослав Стецько не дали себе зламати, не покорилися німцям, заявляючи, що вони не злочинці, що виконували, волю українського народу, який споконвіку жив державним життям, боровся за віднову української державної суверенності і має Богом дане право бути господарем на своїй предківській землі. З боку нових "визволителів" посипалися умовляння і погрози, але Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відмовилися виконати побажання німців. Арештованих помістили у найстрашнішому концтаборі Заксенгавзен поблизу Берліну.

   Вранці 30 червня 1941 р. Дружина Українських Націоналістів увійшла до Львова. Дружиною (легіоном) командував сотник Роман Шухевич, якому саме того дня виповнилося 34 роки. Потрійна радість: визволення міста Львова і роковини народин, а ввечері проголошення Акту віднови Української Держави. На тому проголошенні Романові Шухевичу неодмінно слід було би бути, проте участі в Національних Зборах він узяти не міг. Тікаючи зі Львова, большевики замордували рідного брата Романа –Юрія Шухевича – у тюрмі "на Лонського", тож треба було зайнятися похороном. День великої радості і невимовного болю для майбутнього Провідника ОУН на Рідних Землях і Головнокомандувача Української Повстанської Армії – Національного Героя України...

   Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. має велетенське значення: він прискорив процес політичного прозріння українського народу. Цим Актом змушено німецьких окупантів відкрити своє обличчя, звірячу суть націонал-соціалістичної кліки Гітлера, який разом зі Сталіним несе відповідальність за розв’язання Другої світової війни, за знищення щонайменше 50 млн. населення, за руїни, за муки й поневіряння волелюбних народів!

   Акт відновлення Української Держави разом із постановами ІІ-го Великого Збору ОУН став ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії – всеукраїнської збройної сили, що стала на захист народу перед брунатними й червоними окупантами.

   Збройна боротьба ОУН-УПА створила незнищенний фундамент для борців за українську державну суверенність. Пролита кров Героїв не пропала марно. І те, що ми маємо сьогодні проголошену й визнану країнами світу Державу, завдячуємо національно-визвольній боротьбі, що точилася на наших землях, а одним із головних дороговказів для тієї боротьби був історичний державний Акт 30 червня.

   Сьогодні, за винятком двох-трьох осіб, немає серед живих Тих, які були учасниками підготовки Акту 30 червня і проведення його у Львові. Злочинна рука Москви обірвала життя Провідника ОУН Степана Бандери, а ще раніше – Романа Шухевича. 5 липня цього року минає 31 рік, як Голова Державного Правління Ярослав Стецько відійшов у вічність. Мільйони українців схиляють голови перед світлою пам’яттю тих, що і життя не завагались віддати за Україну, за її державно-суверенне існування тих, що у найгрізніші хвилини на весь світ заявили, що Україна не підкориться чорним силам, які силкуються і далі посягають на честь і славу та на свободу українського народу.

Автор – Петро Дужий

Де стоїмо: вирішення українського питання

...Коли дехто з кругів "уряду" каже іноді в приступі щиросте, що маси на СУЗ доведені так до отчаю, що "підуть і з чортом, проти Москви", то це або є брехня, або ж погратулюємо людям, які хочуть сідати на пристіл проводу нації, використовуючи таке психольогічне наставления. А коли вони стають іноді на котурни досвідчених політиків і хочуть запускатися у дискусія що важніше – соборність чи незалежність, то це наївна діялєктика. Бо "уряд УНР" не тільки зрікається соборности, але є гробокопателем українського визволення взагалі!

   Це треба повторити ще раз і ще раз! Не йде про англьофільську, германофільську або польонофільську концепцію. Не йде про фашизм (ОУН) або демократію (УНР) – йде про визволення або про його гробокопательство!
   Коли маємо відповісти тут на питання: де стоїмо? – То кажемо: «Ми стоїмо в обличчі моменту, в якому Україна мусить визволитися, але в якому так зване українське питання автоматично не стоїть ніяк на порядку дня!». Вказуємо ще раз на справу червоного комісара Тухачевського! Вона є познакою, що в СССР існує низка "питань" для світу, але українське стоятиме так довго в тіш всіх них, поки України не перестануть рекомендувати чинником, який "чекає на війну", і чекає "коли його знайдуть", а Україна стане самостійною реальною силою! Бо заки Україна чекатиме на війну й на те, коли її "знайдуть" – десять нових Тухачевських, які не все мусять бути невдачниками – закабалять її наново і то за допомогою "світа"!
   Україна стає силою, а одною з передумов росту цієї сили є повна ліквідація цілого польського політичного комплексу, разом із українською агентурою в політиці визволений України. До цієї агентури зачислити треба перше за все так званий уряд УНР, всі легальні партії й групи на ЗУЗ і зокрема так звані "конгресові" круги. Справи стоять сьогодні – так, що, як це ми намагалися представити, не тільки не є "справа державносте важніша від соборности", але несоборницька визвольна політика в силу фактичного стану річей взагалі неможлива. А є вже справою національної етики, щоб тих людей, які цю політику репрезентують, притягати до прилюдної відповідаль – ности за ту їх "діяльність", яку вони мають на свойому сумлінні.
   Тільки як найактивніша постава супроти польської державности (Румунія, як польський союзник, і Чехія, як союзник СССР – розуміються самі собою) перешкоджує зокрема існуванню довкола совєтів "невтрального пояса", між іншим теж із польським відтинком, який для нас не може бути вирішальною перешкодою для визволу, але який, по-перше, скріплює позицію Польщі в її грі для внеможливлення повстання української державносте, а по-друге, унеможливлює ще більше її політику винищення ЗУЗ. Тільки в протиставленні до цілої так званої УеНеРівської концепції, ліквідуючи и до щенту й паралізуючи ту кліку, що її репрезентує – духово-політично відірвана від усяких мас навіть на еміграції – можливо розпочати те, що називається українською закордонною політикою. Вести цю політику зможе тільки політична організація, яка стоїть твердо на українському ґрунті й здібна бути там для чужих сил партнером, а не кандидатом на агента, що "чекає на війну"...
   Хто називає себе українцем і каже, що він бажає української державності, мусить доглянути над Україною той прапор, що стояв усе високо й ніколи не сплямився – прапор українського націоналізму! Під прапорами цього націоналізму закликаємо обєднатися націю – бо ж йдуть справді вирішальні години. Ті, що репрезентують "уряди" й "конгреси", дали вже досить доказів того, кому вони – раз свідомо, раз несвідомо – служать. Дозволити довше – якраз сьогодні – існувати й діяти їм в українській політичній дійсності, було б безвідповідальністю, за яку історія, не пращаючи їм, не простить, і всякому, хто був сліпий, або з інертності толерував те, що вимагало випалення розпеченим залізом!

   Підйом національного упадку зв'язаний усе з меншостями. Все залежить від того, з якою силою волі вони несуть своє святе полумя, наскільки сильно защіплюють нації позитивну мету революції й між іншим теж від того, з якою мірою глупости їхні вороги достарчають їм пального матеріялу, що запалює їхній смолоскип у народній пожар. Не говоримо тут про цю останню справу, коли йде про наших займанців, бо хоч відомо, що Москва чи Польща й другі займанці, чинять багато глупостей, то знову ж значення цих їхніх промахів у нас іноді перецінюється. Краще підкреслюймо більше їхні неглупі потягнення – для нас небезпечні!
   Є багато познак, що зближаємося до тієї стадії української національної революції, в якій ворог зможе її спинити настільки, наскільки можна б задержати вибух вулькану таблицею з забороною. Тому є багато моментів для оптимізму, але ніодного для самозаспокоєння. Активности й ще раз активности, розмаху й відваги ставити на останній, рішаючий повновартний чин. Максимум політичної відваги в імя – зужиймо раз простішого порівнання, засади: хто хоче їсти яйце не може лякатися розторощити лушпину!
   В природі нашого руху лежить те, що він щойно після охоплення всіх елементів і всіх ділянок життя осягає ціль – так, як устає пожежа степу щойно тоді, коли він кінчиться. Ще більше наставлення на тотальність! Найкращому мусить бути все вільним шлях до найкращих! Тому тотальність у змислі гуртування оцієї й тільки оцієї, справді найкращої частини українців у наших лавах – важна на сьогоднішній день!
   Наскільки ми стоїми "в обличчі рішаючих подій" – залежить від нас самих. Бо або суб'єктом цих рішаючих подій будемо ми, або йнакше відповідаємо: не стоїми в обличчі рішаючих подій! Бо ці події, оскільки десь і заіснують, то будуть вирішальні для других, а не для України!

Автор – Ярослав Оршан

Де стоїмо: національна мобілізація

Український революційний провід і ідея будуть ті самі завтра, що й нині! Вони виросли в протиставленні до всіх чужих ідейних впливів та всіх сил ворога в українській політичній дійсності, і врешті до всіх залишків власного українського сумного минулого останніх десятиліть...
   Тут немає, не буде й не може бути перероджень із одного в друге, компромісів і можливостей симбіозу чужих собі й досі діяметрально протилежних — течій. Вірити в такі можливості — значить не розуміти ні за шага законів ставання революцій! З другого боку, коли ми кажемо про можливість примиренства у теперішніх слуг Москви супроти нас, то це не значить, що ми уявляємо собі, що це примиренство буде загальним яьищем. Своєрідна в декого уява на 100% єдиного революційного фронту СУЗ проти Москви є теж одним із прекраснодушних плодів фантазії мрійників у політиці. Всі зусилля українського нацоналізму спрямовані на створення єдиного революційного фронту проти Москви, але коли не рахуватимемося з теоретичною можливістю нинішньої Еспанії на українському тлі й не будемо морально й усіляко інакше готові витягати всі висновки в такій можливій ситуації — то значить, що дамо себе заскочити фактам, а в політиці не сміє бути заскочень!
   Визвольний змаг української нації спирається в своїй закономірності на найпримітивнішому інстинкті  національної спільноти вдержатися й рости. Цей момент є найсутєвішою основою мобілізації   національних сил; він є повсякчасно існуючою істотністю, яка вимагає тільки якнайінтенсивнішого розгорнення й сконкретизовання у формах політичної активності. Саме на шляху до цього розгорнення й політичної конкретизації, виринають для політичного проводу питання метод мобілізації нації. Як розбудити в найширших масах нації, у всіх її соціяльних прошарах, серед усіх її інтелектуальних верств, недорозвинений чи приспаний національний інстинкт, як культивувати його й як будувати на його психольоґічному тлі політичну надбудову?
   Проблема перманентної національної мобілізації однаково актуальна для нації державної, чи недержавної. Для недержавної нації вона подвійно гостра, бо здобуття держави, як передумови для всякого дальшого росту нації, вимагає звичайно куди більше зусиль, ніж пізніше формування долі нації. Ці зусилля тому такі важкі, бо поневолена нація не живе в політичній порожнечі, а виставлена не тільки на фізичне насилля, але й на зусильні демобілізаційні зазіхання другої — державної нації, що її поневолює. Під кутом цих проблем потрібно мати якнай ясніший образ про українську дійсність.
   Які маємо тепер можливості ми — в стані поневолення для боротьби за душі власної "species" і демобілізації чужої? Які в нас засоби домогтися того, щоб ворожа ідея улягла вповні нашій наступаючій і лежала в поросі, розбита й немічна? А які можливості має ворог у цьому відношенні до нас? Не хочемо доходити тут до песимістичних стверджень, аде є цілковито можливим, що переможне розгорнення нашої ідеї довершиться вповні тоді, коли буде відновлена певна' вільна гра сил між нами й нашими ворогами. Себто, що певна меншість, в кожному разі якась частина цілого, може бути змушена боротися зразу не тільки з самими національними ворогами, але й за зведену на манівці частину прошарків власної нації — і то боротися не самими лише ідейними засобами!

   І українська національна революція буде мати свою "проти-революцію", "реакцію", чи як би її не назвали. Проти-революція чи реакція не є ніколи чимось одноразовим і не обіймають якогось точно означеного, часово обмеженого напрямку; їх можна схопити тільки з кожночасної політично-культурної ситуації. Реакцією чи протиреволюцією для українського націоналізму буде все, що протиставить себе, в меті чи шляху до неї, меті чи шляхам реалізації націоналістичної революції й спрямовує свою волю здебільша взад — до минулого стайу річей, як ідеалу. Вона триватиме так довго, поки розгортається сама революція — хоч повинна все більше завмирати.
   Повторюємо: хто стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того такі проблеми ясні, як сонце; хто ж оселився в облаках і не бачить звідтам землі — той стає розгублений, коли ступить на неї. Найвищий час відбути всім, хто ще здібний на це, таку зміну мешкання й акліматизуватися як шнеко рше в новому середовищі...
   Щоб перейти до питань закордонної політики, хочемо торкнутися ще одної проблеми, коло якої товчеться теж багацько непорозумінь. Це доволі відірвана в нашій темі, хоч і одна з високо засадничих, проблема, але вона незвичнйно характеристична для ментальности людей, що — схильні муміювати догми — є й дальтоністами в реальному політичному житті. А саме — недавно в часі абїсинської війни, а тепер у звязку з далекосхідним   конфліктом,  підносилися й підносяться серед українців голоси: по чийому боці мають бути наші симпатії? По боці тієї Італії чи Японії, що, як Москва чи Польща, збираються поневолювати свобідні народи, чи по боці тих саме народів, що їх брутальна сила окупанта позбавляє державності й свободи? Коли ж будемо говорити про симпатії, то зайдемо не в домену політики, а в домену психольогії чи фільософії. Симпатизувати ж можна в даних випадках або з тими, кому діється кривда, або з тими, хто не дає, щоб йому діяли кривду. Залежно від духового наставления людини взагалі. Бо в кожному разі, Москва й Польща йшли на нашу землю не з життєвих конечностей, як Італія на Абісинію, чи Японію на Китай. Але в політиці ніколи не йде про симпатії; власне українська політика в часі нашої короткої державності й довго після неї (в декого ще й до нині) була й є нерозривно з вязаною з цим комплексом "симпатій" й "антипатій"; і це було одним із наших найбільших нещасть. Вірили й вірять, що можна рахувати на чиїсь ірраціональні симпатії до нас та на чиїсь антипатії до наших ворогів; думали й думають, що вільно нам коли небудь казати, що ця або друга нація нам "більше симпатична" від другої й тому треба "шукати" союзу з нею...
   В 1936 р. прийшли події в Еспанії. Катальонці й баски — поневолені народи, звязали свою судьбу з комунізмом і Москвою. В декого (не тільки в наших доморослих червоних) знова сумніви: всеж це боряться дві поневолені нації за свою свободу, а Франко це мов Денікін, що хоче ліпити еспанську "єдину-нєділиму"... Справа тут уже така скомплікована, що мало хто важиться ставити ясно й недвозначно: за катальонцями й басками — проти Франка. Та треба б, мовляв, ставитися до цеї справи з певними "застереженнями"... Можна собі мати тисячу застережень, але коли треба витягати практичні висновки, то воии мусять бути ясні й недвозначні!

   Або ще справа Індій — "найбільшої поневоленої нації світа". Це можна відчути в декого з наших людей цілком виразно, що вони з якоюсь особливою радістю говорять: англійців горстка; хай тільки ця індійська маса рушиться! Взагалі Англія тріщатиме от — от аж ну... Коли запитати, чи з цього тріщання вийде щось для України, то відповідь буде приблизно така: ну, всеж — це справа поневолених народів взагалі... Коли йде про цю останню справу, то оборонці Індій були трохи заскочєні, коли довідалися, що існує еспансько-індійський комітет, при чому йде про червону Еспанію, і що індійська конгресова партія висилає в імені індійського народу привіти еспанським большевикам... Якже ж тут буде з нашими "симпатіями"? Виходить, що індійці наплювали на наші симпатії, так само, як катальонці й баски; вони лучаться з тією самою Москвою, яка нас поневолює. Так само тепер Китай. Як тут можливий спільний політичний фронт? І тут ми натрапляємо в ядро справи!
   Абстрагуючи засадничо від проблеми "симпатій" — могла б існувати взагалі в політиці концепція фронту всіх поневолених націй світа проти націй-гнобителів. До такої концепції (своєрідного "Інтернаціоналу поневолених"), коли вона була б мислима, можливо б прикладати щойно справу нашого психольогічного наставления — себто "симпатій" до всіх поневолених націй, від аісинбців і індійців починаючи та на всіх поневолених народах СССР, різних національних меншинах кінчаючи, і антипатій до кожної нації, яка поневолює якусь другу націю. Стверджуємо, що ідея такого Інтернаціоналу, як оруддя нашої визвольної боротьби, сьогодні неактуальна. І тому політичні фантоми в роді безумовної солидарности поневолених проти пануючих є шкідливі й небезпечні. Йде про Україну, а не про фантастичні концепції й сентиментальні солидарности в ім'я мертвих догм. Хтось скаже: але ж ви підважуєте націоналізм для себе самих; ви ж таким зовнішньо-політичним ставленням калічите своє внутрішньо-політичне обличчя! - Ні! Ідея нації для нас свята.
   Теж у зовнішньо-політичній площині спираємося на ідею нації, але не в божевільний спосіб: фронту з  москвофільськими поневоленими  націями проти пануючих націй, які є ворогами нашого найбільшого ворога — Москви. Ідея націоналізму — це сьогодні в світі перше за все боротьба з найбільшим ворогом усіх націй взагалі, і нашої зокрема: Москвою й большевизмом. Коли б ми стратили з ока цей фронт націоналізму проти москво-комуни, а закладали собі другі фронти, за якими до речі (як в індійському, китайському й еспанському випадку) стояла б Москва — то це була б пропаща позиція! Практично зрештою не міг би ніхто на це рішитися. Бо як можна співпрацювати рівночасно з Туркестаном і Грузією, що не мовкнуть ні на хвилину в боротьбі з Москвою, і з тією Катальонією, яка стала пляцдармом Москви в Европі? Але йде тоді про відворотну сторінку медалі: чи можлива наприклад наша беззастережна готовість найти спільну мову з націоналістичною Еспанією, яка є в конфлікті з двома поневоленими націями. Фронт поневолених націй мусить покриватися з фронтом протимосковських націй. І коли можлива в нас співпраця з другими поневоленими націями, то тільки на ґрунті опертя на націоналістичний фронт світа й на проти-московські позиції... Практично ці можливості існують в більшості випадків. Де їх нема — там мусимо бути готові витягти останні висновки.
Все вище сказане не перечить тому, що в нас можуть бути на поодинокі справи поодиноких поневолених націй другі погляди, ніж наприклад у деяких   націоналістичних держав. Для нас все буде безапеляційним постулятом повне розбиття СССР і Польщі на поодинокі національні держави й за таку постановку ми можемо ломати копіє... Але сумніватися, яке зайняти сьогодні становище, коли треба було б це становище зайняти ясно й недвозначно, супроти Індій чи Катальонії — або других подібних випадків, яких може ще бути дуже багато було б непростимою наївністю.
   Закордонна політика є тією ділянкою політики, яка ведеться в упорядкованій державі зправила авторитарно, в якій западають рішення й виконуються потягнений волею одиниці чи кількох одиниць. Найглибше довіря до проводу нації — це головне, що остає до безпосереднього сказання широким масам нації в міжнародній політиці. Посередньо нація доповнює, звичайно, закордонну політику проводу різним діянням, яке вповні повинно бути згармонізоване з закордонно-політичними постулатами проводу. Всеж справи закордонної політики сьогодні  куди, куди більше рясніють наприклад на сторінках української преси й у широких дискусіях, ніж внутрішня політика, а це тому м.ін., що є серед українства політичні групи, які з закордонної політики вчинили свою єдину вивіску й предмет "діяння", бо внутрішньої політики не ведуть, або ведуть невдало. Спеціяльно одна група пакостить найбільше українській закордонній політиці — з її шкідливою роботою доводиться нам зустрічатися раз-у-раз, і тому в нікого з нас не сміє бути неясностей щодо її ролі. Протиставлення наших закордонно-політичних постулятів унагляднить нам найкраще всю небезпеку цієї злочинної закордонно-політичної концепції — небезпеку, яку може й не все доцінюемо як слід.

   Відомо, що люди часто тратять у час паніки спокійні нерви й ясний розум та готові на найбільш нерозважні й погубні вчинки. Цю правду усвідомила собі ця горстка політичних банкротів серед українства й хоче покласти її в основу своїх погубних для нації плянів. Побиваючи всі рекорди в горланні про "напередодні рішаючих подій", хочуть ці люди викликати паніку, що Україні горить дах над головою, або що вона летить у пропасть, а потім підсунути свою, ліпше чи гірше зашифровану, рецепту та власну кандидатуру на "провід"; дати тонучому вхопитися цього мов бритви і, покалічену жертву, завести справді над пропасть.
   Українство йде до величезної поразки, після якої воно позбудеться й тих придбань, що має нині. Все скінчиться новими Крутами й новими Базарами — тільки десятки разів більшими. Єдина можливість актуалізації української проблеми залежить від того, чи буде війна, чи ні. Підчас світової війни Україна стала потрібною лише під кінець війни, а тепер будуть її шукати з самого початку. І ось ця війна вибухне от-от, а українці зовсім до цього моменту не готуються... Такий хід думок різних алярмуючих  голосів із кругів згаданої групи.
   Вихід? - "Всеукраїнський національний конгрес", що визнає "уряд Української Народньої Республіки" й його орієнтацію на визвіл Польщею України з московського ярма. Теперішня організація "Луг" на ЗУЗ стане завязком українського лєгіону, що піде, як колись "Українські Січові Стрільці", визволя ти братів-українців із московських кайдан... Все це концепції такі, скажім делікатно фантастичні обирати обличчя "визволителів східних земель". УНДО зв'язалося тоді з урядом УНР, а група Палієва з гетьманом Скоропадським. Якраз тоді! Отже капітуляція на власному, приділеному історією, відтинку боротьби, і ніщо друге, було тим мотивом, що пхнув опортуністів з ЗУЗ на позиції "визволителів".
   Історія української державно-політичної думки повинна занотувати грубими літерами ту "світлу" сторінку, як то прибрали "всеукраїнський масштаб" поодинокі політичні течії по українських провінціях...

Автор – Ярослав Оршан

Де стоїмо: українська сила

На грані між нашою офіційною програмою й пляном діяння, можна б поставити (назвати б так її) бойову програму, яка в нічому не мала б ні відхилятися від існуючої програми, ні касувати її, а існувати побіч неї - з новим призначенням. На неї мусіла б покласти печать сьогоднішня наша боротьба з ворожими світоглядами й силами - отже куди більше заавансована (а скорше уміщена в більше конкретному розкладі сил) стадія руху, в порівнянні з часом, коли повставала програма ОУН в 1929 р.
   Ця програма мала б бути недовга, радше в виді кличів, як формульована Рух за останні роки пройшов.шлях велетенської боротьби; в міру цього відпадали від нього слабі, а цих слабих все найбільше між тими, що пристали інтелектуально до руху, а оставала й прибувала чимраз більше "проста людина". Отже при уложенні "бойової програми" треба звернути найбільшу увагу на цей факт (в центрі те, що суттєве для широко розгорненої щоденної боротьби, ясний стиль і тощо).
   Позатим - плян діяння! Ця справа одна з найпекучіших в проблематиці: де стоїмо? Плян діяння зміняється; головне, що мусить бути вічне - це перманентність діяння. Те, що нині є на потребу, це існування, диктованого знов же здоровим інстинктом того, хто атакує й кого атакують, такого пляну боротьби української національної революції, що заключав би в собі імперативи конкретної акції й для провідних організованих кадрів, і для якнайширших мас власного суспільного тла. Йде про глибоке усуспільнення нашого руху - його похід у широке життя з чуйним інстинктом, так, щоб український націоналізм і ціле життя - це реальне сьогодні - були двома поняттями, які покриваються.

   Вдача українця схильна до категорій мрійницького сприймання життя. Чи не питоменна це річ, що в наших широких колах нині багато-багато й з особливим запалом говориться про проблеми майбутнього; однак це тільки балаканина, коли не є це студії - студії потрібні! - а звичайне пускання віжків фанатазії, і до того займає непропорційно велике місце в сфері наших політичних інтересів. Людині акції, про яку тут говоримо, не буде ніколи по нутру така самонаркоза візіями майбутнього. Вона вічно дрижить від гарячки чину, і в діянні, тільки в діянні, бачить своє призначення (ним може бути революційно-бойовий чин, суто - політична чи військова діяльність, однаково, як і наукова чи господарська й праця - з наставлениям націоналіста). Люди з таким наставлениям, що вміють і мусять, бо це їх життєва конечність, діяти, що виказують здоровий інстинкт при будуванні плянів конкретної акції на нині, а не беруться будувати райдужні повітряні замки майбутнього золотого віку України - такі люди мусять прийти в нас усюди до слова! Кладім усі десять пальців на живчик життя - лицем до конкретного сьогоднішнього дня! Він лежить перед нами безфоремною масою й чекає, щоб надати йому форму Й зміст, щоб аморфність стала цілеспрямованістю. Маючи перед собою мету нашої боротьби й заложення нашої програми - простягнім від них нитку до нашого сьогодні. Маючи перед собою напрямні політики Проводу - здеталізуймо їх у нашій реалізації. Те, що розуміється загально під словом "політика", є в даному випадку вузьким поняттям. Таку політику робить або мало людей, або як і багато, то в формі певних часово-обмежених акцій; ця політика мусить бути завершенням підпорядкованого її началам цілого суспільного життя. Дивімся на кожну постанову нашої програми й наш образ українського майбутнього під кутом: які висновки вже на зараз, на сьогодні, для кожного з нас треба витя, гати з цих правд і перспектив майбутнього!
   Ціла українська сила на землях, чисто матеріяльно, будується - беручи річ схематично - на двох принципах і в двох формах: 1) незалежній від займанщицької дійсности власній політичній організованості й 2) у загально-суспільній активності й організованості всіх можливих форм, включно з тими "легальними можливостями" займанщицького режиму (але й поза ними!), які зправила є уступками, в першій мірі вибореними саме названим політичним інструментом боротьби. Своєю суттю й змістом обі ці форми творять одне задля своєї підпорядкованосте одній і цій самій начальній меті й єдиному плянові діяння!

   Елемент політичної організованосте є вершком і опорою цілої будови державнотворчої сили. Місце організованого українського націоналізму в організмі української сили мусить окреслюватися наступними її ролями: 1) вона очолює й веде суто політичну творчість і боротьбу і 2) вона стимулює розгортання й підпорядковує своїм напрямним все національний фронт державнотворчих зусиль на як найширшій базі всіх площин зустрічі з ворогом і всіх можливостей власного національного росту. (Ясно, що оба названі завдання е й єдиною боротьбою, і єдиними державнотворчими зусиллями). Друге завдання є вищою стадією розвитку руху й вичерпання його можливостей стоїть перед нами на порядку дня. Зокрема, коли йде про "легальні можливості", то всі аргументи з комплексу "не варта, бо стоїмо напередодні...", або "зопортунізуємося", або "все розгромить і так пястук займаная" - нестійкі!
   Як було досі й е сьогодні з цими справами? Всі уступки Москви українському життю й українській ідеї (у рамках так назв, національної політики) були б не до подумання без існування й діяння за ввесь час московсь. панування в Україні, українських організованих центрів революційних сил і боротьби. Так само певне звязання польських рук у боротьбі з, нами спричинене досі тільки діянням анальогічних сил на Західніх Українських Землях. (До речі: всі приклонники української "будь - що - будь" держави над Дніпром і опортуністи з ЗУЗ мусіли б бути цього свідомі!). Це правда, що один і другий займанець намагається на основі цих своїх уступок будувати власний політичний капітал: на СУЗ - на паску аполітичної українізації, чи можливостей для творення української фахової інтелігенції - затягнути українство в трясовиння політичної ідеї "єдиної, неділимої"; на ЗУЗ - в подібний спосіб завести українську політичну думку на манівці ідеї "П'ємонту". Але ні одному, ні другому займанцеві ці його зазіхання досі не вдалися! Бо ціла проблема відтинка легальних можливостей української сили в умовинах займанщин полягає власне в тому, щоб ставити займанця кожночасно перед необхідністю йти на уступки українському життю, чи то відбираючи йому змогу репресій, чи то змушуючи його до концесій - паралізуючи одночасно його намагання політично капіталізувати власні уступки. Провідною думкою такої постановки боротьби є, як згадано, те, щоб намагатися розгорнути нашу державницьку творчість уже сьогодні на можливу широчінь, і щоб боротьба з ворогом розширилася на таку ж широчінь усіх можливостей життєвої організованости.

   Правда, є річчю не без значення, чи клали б ми при роздумуваннях проблематики цього сектора сильніший наголос надержавницьку творчість, яку він собою уявляє, чи на площину боротьби з займанцем. Перше, звичайно, може перерішувати пястук займанця. Засадничо треба ствердити: оба моменти мусять бути однаково наголошені. Коли перші засадничі уступки займанця були диктовані фактом існування певних наших організованих революційних сил, то - льогічно річ беручи - скріплення цих сил мусить мати теж сильніший вплив на уступчивость займанця. А це скріплення наступає, коли революційна організованість діє на базі одночасного підпорядкування її цілям і акціям та скоординуваиня з ними цілого суспільного жит тя нації. Коли ж займанець рішається вже дуже скоро на отверту реакцію, так само, коли "рішаючі події" стануться вже дуже скоро, то наша перемога тим певніша: бо наша боротьба буде безпримірна в багацтві своїх психольогічних стимулів, своїй суспільній ширині й можливостях випадів. Ані засада "чим гірше, тим ліпше", ані засада "голий розбою не боїться" для нас - як з ґрунту хибні - не існують!
   Як згадано, існують усе можливості якнайширшої суспільної творчости й боротьби ще й поза політично-кадровою організованістю із "легальним" сектором; можливості, які можуть вишукувати собі різні форми - "легальні" тільки як прикривка для "нелегальної" боротьби, і "нелегальні" по самій формі. Важне, щоб вони були сперті на власнопідметних основах і йшли по лінії, окреслюваній одним політичним проводом і його політичним "вірую" та конкретними плянами діяння. Остаточно, сутополітична, інтегруюча, будуюча, кермуюча, виховна чинність організованого націоналізму буде все вирішальною для того, щоб і "легальний" і "нелегальний" суспільно-революційний фронт реалізував мету боротьби. Для націоналістичного українства закордоном обовязують ці самі принципи, з тим, що все життя стоїть тут перед ним здебільша куди більше отвором, що сфера діяння тут подекуди ширша в своїх реально, політичних умовинах. Це українство мае свої окремі завдання в площині закордонної політики. Але чи вичерпало вже націоналістичне українство закордоном вповні всі можливості бути вільною кузнею, де виконується не один державнотворчий і суспільно-мобілізуючий експеримент із ділянки нашої загальної внутрішньої політики? Найгірше, що ті "вічні майбутники" - про яких ми згадували вище, що залюбки відриваються від дійсности й линуть, проковтуючи роки, в прийдешнє - доходять густо-часто до крайньо хибного способу думання. Це й зрозуміло, хто не стоїть твердо ногами в реальній дійсності, для того образ майбутнього не є органічним розвитком завтрішнього з теперішнього, а відірваною, вільно уявленою візією. Ця візія може мати з усім щось спільного, але не з законами історії й суспільною льогікою...

Автор – Ярослав Оршан

Де стоїмо: орден та провід

Де стоїмо? В нас уже стільки написалося й наговорилося про "напередодні рішаючих подій", що рука не повертається, щоб написати сьогодні ще раз, оте "напередодні"... Бо річ із цим дороговказом, "напередодні", дуже відповідальна: коли кажеться (або не кажеться), що треба бути свідомим, бо ж наслідки (в одному й другому випадку) далекойдучі. Коли казати раз-по-раз "напередодні", треба бути приготованим, що якась частина енергії, зуживана на труд розбудови й труд на довшу мету, відвязується від дотеперішнього свойого об'єкту діяння, і демобілізується в чеканні на ці "рішаючі події".

   Так є нажаль у нас у багатьох випадках! Казати, що рішаючі події "за горами" в нас ніхто не збирається, але не витягати ніяких нових висновків із того, що діється за останній час – так само було б зле, бо ж ситуація нагально домагається конфронтації з нею... Остаточно, нічого тут другого не видумати: вирішальною буде в цілій справі проблема людей, які погорджують однаково бездіяльним чеканням і, які вічно напружені до скоку, самі не дадуться нічому й нікому заскочити. Тому питанням про активних людей – про видвигання на чоло наших справ усюди того нового типа, що є вже в нас і що його імперативно вимагає момент – мусимо очолити тему: де стоїмо?!

   Український націоналізм репрезентує цього типа в українській дійсності; треба, щоб і в наших лавах найкращі з оцих людей енергії й здорового інстинкту прийшли всюди на вирішальних постах до слова! Бо одне певне – найближче майбутнє ставитиме нечувані вимоги до твердости людей і не менші вимоги до їх здібносте самостійно приймати рішення, кермуючися здоровим відчуттям конечностей. Важкий молот крушить скло, але виковує сталь!

   В умовах займанщини є доволі критеріїв пізнати твердість людини й доволі теж факторів цю твердість викути. Треба, щоб і в тих людей, які хвилево, де вони не були б, не чують на собі молота  –  не бракло цієї конечної твердости, бо йнакше може нам буря завалити неодин дімок із карт. А з другого боку, теоретично мусимо бути приготовлені на те, що наш фронт у часі цієї бурі не буде зорганізованою бойовою лінією, а розкиненими, відірваними від себе відтинками, які будуть, довше або коротше, кожний фронтом для себе – з існуванням єдиного проводу може тільки в моральній площині. Найперші і головні займанщини: 1) можливість розбиття нашого фронту на кілька самостійних баз у кожній із них зокрема; 2) порізання світа здовж і поперек замкнутими кордонами, воєнними бльокадами; 3) брак преси й усякого другого зв'язку; 4) діяння ворожої пропаганди – все це кликатиме в стоголоси за провідниками, що доростатимуть до хвилі! Це мусить бути справжній орден – ті, що вхоплять долю України в вирішальні хвилини в свої дужі руки. Вживаємо слова "орден" тільки для порозуміння в площині світових прикладів...

   Коли йде про моральні цінності, які репрезентує кожний орден – то 3 літери, що є для кожного з нас початком духової азбуки: ОУН – є поняттям настільки конкретним, що слово "орден" не може бути якимсь постулятом майбутнього...
   Вимогою майбутнього може бути вічний гін самодосконалення, заздрість за чистоту власних лав і політична зрілість стрінути хвилі, що грядуть!

   Український орден не мусить бути, не є й не буде великий числом, але ці люди, що до нього увійшли, мусять бути тверді, не боятися вмерти, знати, чого хочуть, і мати одну сильну віру, яка дасть їм отой непомильний інстинкт, що властивий расам провідників. Вони мусять мати горде самопочуття свойого вибранства й самопевности, в них мусить бути врешті тверда моральна дисципліна, яка не дозволить їм зійти на манівці отаманії, хоч би їх найвищий провід, точніше – його екзекутиви, були довше чи коротше фікцією. Цей провід може бути хвилево так чи інакше зліквідований, у тюрмі, або тровлений у глибокому підпіллі, може хвилево не мати доступу до батьківщини – цього всього можна очікувати. В серцях ордену цей провід має бути найбільшими святошами. Самі ж люди мусять мати те стовідсотково певне почуття, що за кожного з них стане й провід, і останній член ордену – всі вони разом творять спільноту, в якій панує здорова солідарність еліти!

   Суворість і нетолерантність, скорість і категоричність рішень, відвага казати "так" або "ні", а не "так" або "так"; подавання нації правда до вірування, а не до роздумування – ось дальші вимоги для тих, що вхоплять керму української історії. Українська революція мусить бути вільна від невимовлених або недосказаних заповідей! В неї мусить бути вміння створити певні сакральні (священні) поняття – нація, суверенність, революція, надати цим поняттям єдиний і повний зміст, і оперувати ними з фанатизмом і такою "однобічністю", щоб вхопилися за голови всі "інтелігентні" обєктивісти й професори від політики!

   Отже такий орден може творитися передусім на підставі добору характерів. Цей добір відбувається в свойому найосновнішому правилі так односторонньо на принципі характерности, що це може бути навіть коштом інтелігенції (коли розуміти під нею тільки конкретне набуте знання) поодиноких носіїв ідеї. Це не значить, що цим звільняється когось від обовязку вчитися й учити. Маємо тільки відвагу сказати, що не боїмося закидів ні сьогодні ні завтра, що між нами мало шанобливих професорів – бо цього не боялися всі еліти! І тільки рухи, що не переростають стадії ідеольогічних гуртів і не ведуть революційної боротьби за владу – не мають потреби ставити на такі крайності. З другого боку, з таким самим притиском кажемо, що ті характери не будуть орденом, коли їх не зобовязуватиме інтелігентність і знання. Сама їх приналежність до ордену, вимоги, які стоять перед тими, що керують суспільним життям – кажуть їм учитися! Інакше ці люди не характери, бо ставлиться легковажно до святих завдань служби нації. Орден вимагає від свойого члена перш за все характеру; член ордену свідомий, що його дальше досконалення – це синтеза школення характеру й інтелекту. Важно тільки розрізнити, що школення й самошколеннн в ордені має ясно окреслені стимули та цілеве назначения, і тому воно не має нічого спільного з безплідною інтелектуальщиною.

   Коли на українських землях в умовинах займанщин, ці принципи добору стали вже більше або менше самозрозумілими, то тепер вони домагаються свойого права всюди й серед українських націоналістичних лав поза Україною. Бо за цим кличе хвилина, в обличчі якої стоїмо! Це правда, що закордонні пости, головно, де ходить про стик із чужинцями, вимагають великої інтелігенції й знання, але така сама правда, що служба справі закордоном в умовинах частої ізольованости, відірвання від етосу боротьби на рідному грунті, в умовинах тієї переборщеної, але коли йде про слабі характери то вповні слушної, правди, що "політика псує характер" – ця служба вимагає характеру й ще раз характеру!

   Маємо здобути й удержати владу в Україні! Для цього потрібно боротьби й ще раз боротьби! Для цього потрібно здорових нервів, безоглядности й здібности ставити у великій, грі на "пан, або пропав". Моментові влади й боротьби підпорядковуємо все – отже в людях глядимо перш за все за прикметами, які для цієї влади й боротьби найважніші. Тому буде найприроднішою в світі річчю, коли революційні дні в Україні приведуть із села й з фабрик у місто до революційних штабів у великому відсотку нашого здорового, нічим не здеморалізованого, довго спутаного – українця "з низів", що почне надавати свій стиль революції. Щоб цей елемент уповні сповнив свою ролю, він мусить бути підготованим і інтелектуально. Ця підготовка потрібна ще для одного: щоб зуміти притягти в процес ставання української державности й могутньости – інтелігенцію тих, які не мають більше нічого, крім неї.

   Коли приглянутися сучасним елітам націоналізму в других країнах, то кидається у вічі їх нехіть до так званих відірваних правд. Вони всі свищуть на шабльонові догми! Їх не манять ідеали "раїв" майбутнього! Усіх ущасливлювачів світа, що захвалюють один одинокий середник для осягнення блаженности – вони нагнали на сто чортів, як шарлятанів? Не вірять у непомильні науки й у незмінимі програми – а вірять у боротьбу! Не має. для них одноразового визволення – хай воно буде політичної, господарської чи моральної натури. Бо життя повне противенству а людині чину призначений вічний труд зводити ці противенства до рівноваги. Таке ж розуміння своєї ролі в українського ордену розвязує його відношення до часто видвиганого в нас, як кардинального, питання програми.

   Наша ідеольогія, світогляд розбудовані на зараз доволі добре, так само програму маємо... Отже маємо основні вихідні заложения й метові назначения нашого руху та основні шляхи їх реалізації. Сьогодні в цій площині треба не готових подрібних рецептів на майбутнє, а ще деякої розбудови цих заложень і назначень. Мусимо тепер класти головну увагу на плян діяння, плян боротьби, а отже не протиставлення програмовості, але відповідне її розуміння...

Автор – Ярослав Оршан

Утворення та ідейна основа УПА

Національне Відродження України - це найхарактерніша риса сучасности, (що підтверджується результатами Всеукраїнського референдуму від 1 грудня   1991 р.) - стало можливим завдяки багатолітній політичній діяльності українських патріотів-націоналістів і збройній боротьбі Української Повстанської Армії.
  Покликана до життя з ініціятиви Організація Українських Націоналістів (Бандери), опираючись на всебічне сприяння народу (бо захист його життя ставила собі за основну мету), Українська Повстанська Армія, що стала всеукраїнською національною збройною силою, протягом більше десяти років вела важку, безпрецедентну в історії боротьбу проти двох мілітарних потуг того часу - гітлерівських націонал-соціялістів і московсько-большевицьких імперіялістів.
   Вороги України сіяли безсоромну брехню про національно-визвольну боротьбу українського народу, про її учасників, які у найскрутніший час не жаліли праці й крови, без вагань ішли на смерть в ім’я прийдешніх  поколінь.

  Минає 73 роки від утворення УПА. Найсправедливішу оцінку її діям дав народ, у часи боїв складаючи пісні про неї, а нині - насипаючи в кожному селі високі могили героям. Тепер, коли проголошення незалежности України стало доконаним фактом, правду про ОУН-УПА люди можуть дізнатися уже не з підпільних, а цілком легальних видань.
   Сьогодні весь світ знає, що підписаний 23 серпня 1939 р. у Москві пакт Молотова-Ріббентропа відчинив ворота Другій світовій війні. У вересні 1939 р. московські війська під гаслами “єднання єдинокровних братів” нахлинули на землі Західньої України. Результат цієї “месіянської” акції обійшовся нашому народові в півтора мільйона знищених і депортованих людей за неповних два роки. Десятками тисяч трупів наповнили “наші визволителі” тюремні підвали в червні-липні 1941 р. Багнетами та наганами імперія Леніна-Сталіна писала історію нечуваного у світі геноциду. Вже тоді тисячі українських завзятців поклялися: згинемо в боях,  а не дамо себе знищити! Такими були умови для формування самооборонних бойових загонів, які згодом зформувалися у військові частини Української Повстанської Армії.
   22 червня 1941 р. розпочалася війна між двома могутніми імперіялістичними державами за новий розподіл світу. А вже 30 червня 1941 р. з волі українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголосила у Львові Акт відновлення Української Держави, утворивши Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком. Гітлерівські окупанти не визнали цього Акту. Бандеру та Стецька, а згодом тисячі українських націоналістів вони запроторили в тюрми й концтабори.

   Акт 30 червня має епохальне значення у нашій історії. Заманіфестувавши перед світом, що єдиним правосильним господарем української землі може бути і є тільки український народ, Акт 30 червня 1941 р. став головною ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії.
  ОУН-УПА своїм першочерговим завданням завжди ставили захист народу, а не упривілейованої касти партократів, загальнонародню справу, а не вигоди якоїсь нібито вищої кляси. Своєю жертовністю, повною відданістю народові борці за волю України здобули міжнароднє визнання.
   Під час Другої світової війни в європейських країнах виник рух Опору, учасники якого боролися проти окупантів в ім’я загальнолюдських прав. В Україні розгорнулась аналогічна діяльність, проте вона набрала ширшого характеру: це була боротьба за життя нації, ґарантоване Українською Самостійною Соборною Державою. Така боротьба стала смислом діяльности кожного українського націоналіста (це виразно з’ясовано ще в Політичних Постановах Другого Великого Збору ОУН у квітні 1941 р.; читаємо: “Організація Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну Соборну Державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Европи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СССР. Організація Українських Націоналістів продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Европи”.
   Перші українські бойові групи появилися ще восени 1941 р., але їх дії  були некоординовані. Найсприятливішим місцем злиття більших збройних груп було Полісся. Першу таку групу на Поліссі зорганізував військовий референт Крайового Проводу ОУН Північно-Західніх Українських Земель Сергій Качинський. На Волині подібну групу зформував сотник Іван Перегійняк (обидва вони загинули в боях з гітлерівськими окупантами).

   ІІІ-тя Конференція ОУН, яка відбулася у днях 17-21 лютого 1943 р., стверджувала: "Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім’я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму і московського большевизму... це насамперед війна з приводу України, яку обидва імперіялізми трактують у своїх загарбницьких плянах як центральну проблему їх імперіялістичної політики... Тому для українського народу є невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з іншими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу і на цій площині шукати спільні інтереси західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського й інших імперіялізмів". Це визначення Конференції ОУН укріплювало ідейно-політичну основу УПА.
   З ініціятиви ОУН і УПА 21-22 листопада 1943 р. на Рівненщині відбулася Перша Конференція Поневолених Народів Сходу Европи і Азії. На Конференції були учасниками представники 13 народів: грузини, осетини, вірмени, казахи, черкеси, кабардинці, азербайджанці, татари, чуваші, білоруси, узбеки й українці. Конференція закликала всі поневолені народи посилити політично-революційну боротьбу проти імперіялізму. "Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібен один спільний фронт усіх поневолених народів", - підкреслювалось у Постановах Конференції. Йшлося передовсім про те, щоб на територіях усіх уярмлених Москвою народів запалити вогонь національно-визвольної боротьби, подібно, як це сталося на всіх українських землях.

   Головний Військовий Штаб УПА складався з  оперативного, розвідувального, вишкільного, організаційно-персонального, тилового і політично-виховного відділів. Останній із них був найважливіший, бо УПА була не тільки військовою, а й політичною формацією.
   УПА - сила всенародня, оскільки всі її учасники, від рядового стрільця до Головного Командира, взяли на себе преважкий, але вельми почесний обов’язок служити інтересам народу і в боротьбі за народ життя віддати.
   УПА - сила високоідейна, бо шляхи її боротьби завжди освітлювала найвища Ідея Нації.
   УПА - сила, побудована на добровільних засадах, на глибокому почутті відповідальности перед українським народом, перед історією.
   УПА - непереможна сила, бо найголовніша її зброя - Ідея України, і ніяка фізична сила не спроможна її знищити.
   У народі УПА черпала нездоланну наснагу. Незламність духу бійців УПА окрилювала й окрилятиме всіх борців за вільну Україну.

Автор - Петро Дужий

Атентат як вихід з кризи

Український правий рух, нині перебуває в гострій кризі виходом з якої має бути пошук нових методів боротьби. Відтік головного активу на війну призвів до маргіналізації правого руху, яка поглиблюється домінацією старої школи в організації боротьби (само собою, що досвід гарна штука, але не в нашому випадку, коли акції протесту оперативно вакцинуються нашою владою). 

 Щось подібне переживало УВО: затухання стихійного духу молодості в старих фронтовиків, що породжувало прагматичний підхід до організації спротиву, але вони змогли трансформуватись і запалити вогник екстремізму в націоналістичному русі, який заклав підвалини до приходу в нову організацію радикальної молоді. Молоді, яка не думала за вільний ринок, а мріяла про помсту за кривду нації, репресованих польським урядом батьків або втрачену в фронтовій боротьбі ідею незалежності. Ці хлопчики і дівчата не збиралися організовувати мирні акції протесту, оточувати урядові установи або оголошувати про голодування. Вбивство польського міністра, радянського консула або підрив місцевого відділка міліції – ось, що входило в їхні плани. Вони не збирались лячно говорити, як соціаліст Винниченко, бо як казав Коновалець: «Настане час, і не словами будемо з'ясовувати суть невмирущої...».

   Не за гарну англійську мову, як то кажуть в джерелах, пам’ятають, тих молодих студентів, і зовсім не за знесення паркану на Оскорках, а за влучний постріл в голову совєцькому консулу. Італійські праві також це зрозуміли, як наслідок світ пізнав всю велич боротьби часів ‘’свинцевих сімдесятих’’. Нові праві змогли подолати вплив старого двіжу, можливо шляхом запозичення деяких методів лівих, але не можна сказати, що від цього вони не перемогли, вони були на правильному шляху. Ми не повинні чекати повернення правих бойовиків з фронту, війна - дивна штука, що кардинально змінює людину, тільки ідейна меншість продовжить боротьбу і це при умові, що влада не встигне їх репресувати. 
   Українські праві мають якісно оновитися або остаточно маргіналізуватися. Від того, як швидко ми це зрозуміємо, і залежить успіх нашої боротьби. Але не все так погано, навіть при нинішньому стані речей ми вже маємо перший атентат. Так-так, можете бути впевнені: вбивство Бузини виконали праві хлопчики, але цього замало, нажаль ще не було ліквідовано жодного прокурора-хабарника на пару з регіоналом. Суддя випустив хабарника? Пригости його свинцевим сніданком і не забудь про самого хабарника. Генерали зливають країну? Проведи суд над зрадниками, краще в ручному режимі. Влада не хоче наступати? Формуй диверсійні загони.
   Часи жбурляння коктейлів Молотова в офіс комуністів мають піти в небуття. Підпали мають змінити вибухи. Сміттєву люстрацію має змінити свинцева. Атентати, як вихід із кризи, бо коли не діє закон, говорить вулиця.

Автор – Ярослав Божко

Під прапором перемоги

«В усякій боротьбі і в усякій розумній політиці сенс полягає в тому, щоб, жертвуючи малим, частинними позиціями і вартостями, здобути головну мету. В цьому полягає всяка перемога, виграш. А пожертвувані, втрачені вартості — це ціна перемоги. Що більша мета, що тяжче змагання — то більші бувають жертви…», — сказав колись ідеолог українського націоналізму та Провідник ОУН-Р Степан Бандера.

  Але іноді, боротьба за свої переконання переходить усілякі межі, бо ціна виграшу – поневолення іншої нації, її інтелекту та життєвого простору. Ось наприклад, минулими вихідними на могилі лідера ОУН-Р Степана Бандери у Мюнхені було вчинено акт вандалізму невідомими особами. Як повідомив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, була здійснена спроба розкопування поховання. За його інформацією, вандали зламали надгробний хрест і почали розкопувати поховання.

  Невже ті, хто зробив цей акт вандалізму гадають, що їм так просто це зійде з рук? – Ні! Невже вони, ці вандали, гадають, що українці не знають чиїх це рук справа? – Звичайно, що знаємо, Кремля! Але справа тут не в тому, що московські виродки прагнули знищити свого одвічного ворога та не дати українцям завершити національно-визвольну боротьбу, ні. Все це пов’язано з тим, що вперше українці всієї України відчули себе вільними – узявши червоно-чорний бандерівський прапор вони пішли у кривавий бій із псами режиму Віктора Януковича і ліквідували його, хоча не вибудувану Партією Регіонів та КПУ корупційну систему влади. Однак, це лише початок. Люстрація і кастрація вже чекає на своїх "героїв" з числа сепаратистів, комуністів, регіоналів, олігархів, і всіх інших українофобів та україножерів.

  Глум над могилою українського націоналіста стався тому, що ім’я Степана Бандери вже звучить на весь світ голосом повсталої України, що кров’ю підтверджує свою незалежність, яку колись хтось ніби нам просто дав! Степан Бандера та червоно-чорний прапор стали символами нової України, яка не повернеться у совєцьке минуле, яка буде йти до встановлення в державі Гетьманату та Nаціократії!

   Але, серед представників українського суспільства є й ті, хто радів вандалізму на могилі Степана Бандери. Це вже названі українофоби та манкурти-ліберали, що захищають примарні "пам’ятки історії", консервуючи в свідомості української нації комуністичні ідеї про світле майбутнє завдяки Лєніну, Сталіну та СССР!

  Донедавна, ще рік-два тому, уся Наддніпрянщина, Донбас та Крим були заставлені фалічними ідолами часів совєцького панування в Україні. Революція Гідності все змінила – почався повномасштабний члєнінопад! Початок якого був покладений знесенням пам'ятника Лєніну в Києві на Бессарабській площі 8 грудня 2013 р. Однак після повідомлень про смерті активістів Майдану і появи Героїв Небесної Сотні, які загинули під час Революції Гідності в Києві, ліквідація совєцьких монументів стала невідворотною. Валячи пам'ятники, українці таким чином заявляють, що вони позбавляють свої населені пункти від символу тоталітаризму і відкривають шлях до оновленої України.

  Характерним є повалення Лєнінів у Січеславі (Дніпропетровську). Українські патріоти зібралися після обіду 21 лютого на площі Лєніна з метою повалити пам'ятник. Вже ввечері на площі розпочалися збори територіальної громади міста, які одностайно прийняли 2 рішення: 1) знести пам'ятник Лєніну на виконання Указів Президентів України про знищення символів тоталітаризму та осіб, причетних до організації Голодомору 1932-1933 рр.; 2) Перейменувати площу Лєніна у площу Героїв Майдану. Протягом 7 годин активісти намагалися повалити пам'ятник вручну, але це не давало результатів. Після опівночі вже 22 лютого українським патріотам вдалося повалити ідола своїми силами, після того як одна з ніг була підпиляна болгаркою.

 Але на цьому справа не завершилась. Представники міської влади та наступники ідеї Лєніна-Сталіна виступили проти перейменування центральної площі міста та засудили "акт вандалізму"! Лише рішучі дії містян, що вийшли 22-23 лютого на масові мітинги під державним синьо-жовтим і бандерівським червоно-чорним прапорами, змусили офіційно визнати перемогу українців над совєцьким гнобителем поставивши крапку на кривавому минулому.

   Нині, в центрі Січеслава (Дніпропетровська) на площі Героїв Майдану комунальні служби остаточно прибрали постамент, на якому стояв "вождь пролетаріату". Що буде на центральній площі міста замість постаменту наразі невідомо, але відомо одне – більше ніяких символів комунізму та московської окупації в славетному козацькому місті більше не буде.

   До чого було викладено весь цей матеріал? – Все дуже просто! Доки в Україні і досі стоять фалічні символи совєцької та московської епохи, доти нам українцям ще терпіти різного роду утиски як від нашої влади, де ще сила силенна українофобів та манкуртів, так і від східного ворога – Московії! Усі совєцькі та московські ідоли в Україні мають бути негайно знищені! Україна знову повстала, і цього разу, нас вже не зупинити!

  Як застереження тим, хто вважає "нашою історією" всі ці фалічні каменюки, хотілося б нагадати, що більшовики прийшовши до влади одразу знищили всі монументи та архітектурні пам’ятки, які були пов’язані із добою царизму! Не вірите, ось вам тоді довідка.

 14 квітня 1918 в газеті "Известия" був опублікований черговий декрет Ради Народних Комісарів, що називався "Про зняття пам'ятників, споруджених на честь царів і їх слуг, і вироблення проектів пам'ятників Російської Соціалістичної революції". У декреті говорилося: «В ознаменование великого переворота, преобразившего Россию, Совет Народных Комиссаров постановляет: 1) Памятники, воздвигнутые в честь царей и их слуг и не представляющие интереса ни с исторической, ни с художественной стороны, подлежат снятию с площадей и улиц и частию перенесению в склады, частию использованию утилитарного характера. 2) Особой Комиссии из Народных Комиссаров Просвещения и Имуществ Республики и Заведывающего Отделом изобразительных искусств при Наркомате Просвещения поручается мобилизовать художественные силы и организовать широкий конкурс по выработке проектов памятников, долженствующих ознаменовать великие дни Российской Социалистической Революции. 3) Областные и губернские Советы приступают к этому же делу, не иначе как по соглашению с вышеуказанной Комиссией».

   Власне, сам декрет підписали: В.І. Лєнін – як голова Раднаркому, А.В. Луначарський – як нарком освіти та І.В. Сталін. Отже, почалася війна з пам'ятниками. Був висунутий лєнінський план "монументальної пропаганди" – стратегія розвитку монументального мистецтва та його мобілізація як найважливішого агітаційного засобу революції і комуністичної ідеології у свідомості простих людей.

   А ви кажете, вандалізм! І що ж ми бачимо? Самими засновниками більшовицького режиму пам'ятники сприймалися як наочна агітація. Саме так, не історія, не мистецтво скульптури – а вид пропаганди!

   То ж скажіть, шановні читачі, якщо ж скульптури, від майстерних до бездарних, натикані в кількості сотень тисяч по всьому колишньому СССР, чи є це мистецтвом і культурою? – Звичайно, що ні! Це, як говорив сам Лєнін – "монументальна пропаганда" не більше, ні менше!

Чи потрібна нам українцям така пропаганда зараз? – Ні, не потрібна, а от для комуністів так. Чи правильно це з точки зору історичної справедливості? – Поза всяких сумнівів абсолютно правильно. Комунякам воздалося тією ж монетою, якої вони першими стали платити. Якщо завгодно – це була історична карма. Як робили вони – так вчинили і з ними.

Трохи позитиву на згадку про Революцію Гідності!

   Тому, завершуючи статтю, хотілося б зазначити, що звичайно знесення фалічних совєцьких ідолів не принесли нам мільярді у державний бюджет, але жити стало легше і вільніше без огидних члєнінів та йому подібних виродків. Наш прапор – червоно-чорне бандерівське знамено – він веде нас до перемоги як колись вів наших нащадків з УПА та ОУН! Ми переможемо Москву та її сателітів!

   Слава Україні! – Героям Слава!

Автор – Денис Ковальов