Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

100-річчя Української консервативної революції

Саме відродження української державності 100 років тому йшло всупереч з логікою історії. Ми постали з попелу мов жар-птиця, коли цього всі якраз найменше чекали. Україні заходились відновлювати давню державність, державність козацької нації, квінтесенцією якої мало стати відновлення інституту гетьманства. І це сталось 29 квітня 1918 р. На гетьманство у столиці Русі, місті Києві, був помазаний Павло Скоропадський.

   Нині годі дискутувати про те, хто був кращим століття тому УНР (і які саме — петлюрівці там чи болбочанівці), гетьманці, отаман Григор'єв чи нарком Скрипник з футуристами... Гетьманський проект, проте вабить чимось особливим, чимось глибинним і невимовним. І справа не тільки в стилі, його не бракувало і твердим унрівцям.
   Гетьманство виступило як український проект що йшов проти "сучасного світу", адже містив явні монархічні відсилання (які ідеологічно оформились, щоправда, в еміграції) та навіть відновлення де-юре воїнського стану — козацтва. Серйозний виклик пролетаризації та ліберальній демократії.
   Гетьманський проект зміг об'єднати людей різних політичних орієнтацій і походження. Його підтримали як галичани, так і колишні "малоросійські чорносотенці". Перші до речі вже після проголошення ЗУНР вкрай негативно оцінювали перспективу повалення гетьманату. Можна скільки завгодно говорити, що Гетьман був "криптомоскаль", однак фактом після нього, завдяки листопадово-грудневому Майдану (прокляті місяці в українській історії!) ми вже точно отримали владу москалів, але й купно з жидами, які забирали в селян хліб значно більше і значно ефективніше аніж німецькі емісари з гетьманською державною вартою.

   Титанічний (в античному, "поганому" і власне початковому сенсі цього слова) український характер проявив себе якнайсильніше — поставити надзадачу і в результаті отримати над жахливу катастрофу. Зауважимо, вірними до кінця Гетьманові лишились саме українського духу люди, такі як Микола Сахно-Устимович чи Іван Полтавець-Остряниця. Характерно, що прихильники Гетьмана в еміграції витворили оригінальну ідеологію — Українську трудову монархію, яка б поєднувала традиційну, християнську вертикальну ієрархічну структуру суспільства з якнайширшим залученням трудящих до розподілу створених ними благ.
   Чи не вперше українці витворили власну ідеологію без копіювань чи то західного прогресизму, чи то західних же правих ідеологій. 29 квітня 1918 р. попри все є і буде спалахом українського духу, що живиться з глибин одвічної традиції.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Заклик до українців

Українці! Любіть один одного, допомагайте один одному. Допомагайте один одному, навіть якщо ненавидите, один одного!  Наша сила – в єдності! В ній запорука нашого успіху, наш порятунок і процвітання. Завдяки національному колективізму ми пройдемо через віки, окріпнемо і підкоримо світ!
   Національна єдність – це мета, але вона ж і засіб для досягнення мети. Ось в чому сенс, до чого необхідно прагнути. Все інше – вторинне, воно прийде само собою. Допомагайте один одному, не бійтеся, що Вас назвуть націоналістами, не бійтеся протекціонізму – це наш головний інструмент. Більше співпрацюйте з людьми близькими Вам за кров’ю і за генами, тільки своїм одноплемінникам ви можете довіряти. Формуйте свої національні кадри. Кадри – свята святих. Вони вирішують все! Кадри сьогодні – це наше завтра. Кожен університет, кожен факультет, кожна кафедра повинні готувати наші національні кадри.
   Готуйте Українську молодь прийняти естафету поколінь. Хай кожне покоління неукраїнців стикається з нашою потужною обороною. Кожен раз, коли зі сцени сходить старше покоління, його місце має зайняти ще більш потужна когорта заздалегідь підготовлених і зміцнілих Українців. Для цього необхідно як можна раніше висувати на керівні посади наших молодих людей, доводячи їхню зрілість, відповідальність, геніальність. Хай насправді це зараз не так, вони дозріють на своїй посаді. Чия влада – того й правда! Ми повинні передати нашим дітям більше, ніж ми прийняли у своїх батьків, а ті, в свою чергу збільшать отримане від нас, і передадуть своїм дітям. Від покоління до покоління наша нація повинна ставати сильнішою!
   Світ жорстокий, в ньому немає місця для сентиментів. Кожен народ сам кує своє щастя. Не наша справа турбуватися про інородців. Якщо ми будемо думати про добробут чужинців, хто потурбується про нас? – Створюйте свої колективи і цими колективами виштовхуйте неукраїнців. Пам’ятайте: всі високооплачувані і впливові посади – це наш національний прибуток. Чи варто віддавати інородцям те, що може і повинно належати нам? Хай чужинці живуть своєю примітивною ідеологією – ми будемо жити своєю. Не бійтеся конкуренції, не бійтеся битв. Хай поразки не вибивають Вас із колії і не лякають. Зробивши правильні висновки із поразки в наступному бою Ви здобудете перемогу. Уникаючи ж зіткнення з ворогом, Ви ніколи не відчуєте смак перемоги. Пам’ятайте: що не вб’є мене, те зробить мене сильнішим! Все, що знають і вміють інородці, знаємо і вміємо ми. Багато з того, що знаємо і відчуваємо ми, інородці не знають і не відчувають. Все що вони мають сьогодні – це їхня межа. Все що ми маємо сьогодні – це засіб для досягнення більшого завтра. Все що вони мають сьогодні – це наше завтра, в їхньому тимчасовому користуванні. Повернути собі своє – ось наша задача. Коли інородці гризуться, підкиньте дров у вогонь ненависті! А потім добийте втомленого переможця! Хай все їхнє стане вашим. Не існує аморальних речей, якщо вони тільки сприяють процвітанню нашого народу. Мета виправдовує засоби! Інородці тупі і обмежені в своїх можливостях, тому вони ставлять межі всьому. Ми ж кажемо, що можливості людини безмежні, тому ми будемо керувати обмеженими!

   Говоріть і вчиняйте впевнено, напористо і агресивно. Не демонструйте невпевненості ні в словах, ні в рухах (навіть якщо ви й сумніваєтеся). Спрага – ніщо! Імідж – все! Хто має правильний імідж, той не помре від спраги, тому що завжди знайдуться люди готові прислужити володарю світа – вони вам наллють. Звинувачуйте в українофобстві тих, хто виступає проти нас. Звинувачуйте голосно, і не забувайте додати ще кілька звинувачень: в педофілії, гомосексуалізмі, інтелектуальній недорозвиненості. І немає значення чи відповідає це дійсності. В суспільній свідомості "українофоб" і "педераст" повинні стати словами синонімами. Не забувайте нагадувати про горе яке виніс Український народ сторіччями позбавлений незалежності. Нагадайте про різанини, які нам влаштовували загарбники, нагадайте про голодомори. Нехай жиди, кацапи, ляхи та інші пам’ятають про свій вічний борг перед Українським Народом! Пропускайте всі явища через призму наших інтересів, кожне явище має бути розглянуте з точки зору вигідно чи не вигідно це Українцям.
   Українці, приділяйте особливу увагу контролю над засобами масової інформації. Телебачення, радіо, преса, книговидавництво, Інтернет – ми повинні володіти цим. Чи хоча б гарним шматком цього пирога. Ганебним є той факт, що "українськими" телеканалами володіють жиди, кацапи, молдованин і татарин. Жодного Українця! Яку "правду" можуть повідомити ці власники? Яку завгодно, тільки не Українську! Якщо телебачення в якийсь момент є недоступним для Українців, потрібно зосередитися на пресі і Інтернеті. Газети і веб-сторінки мають бути цікавими і не обмежуватися суто партійною, чи суто політичною інформацією. Українець, що випускає нецікаву газету Українською мовою, робить злочин проти України.
   Будьте в усьому лідерами, намагайтеся завжди бути першими. Виховуйте в собі і своїх дітях керівний характер щоденно і щогодинно, навіть в дрібницях повсякденного життя. Не поступайтеся ні в чому: хай навіть це буде черга в магазині! В будь-якому колективі беріть владу в свої руки і керуйте їм в наших інтересах. Адміністративну і творчу частину ми повинні виконувати самі. На долю інородців нехай залишиться чорнова низькооплачувана фізична праця. Хай вони будуть не вищі за вантажника або прибиральницю. Якщо у Вас є пристойна вакансія, беріть на роботу лише Українця! Якщо не можете зробити цього – ліквідуйте посаду. Не можете зробити ні першого, ні другого – візьміть на роботу представника малої білої нації, що не має власної держави, або здобула її нещодавно (білорус, литовець, ірландець, але ні в якому разі не жид, не кацап, і не кольорова афро-азіатська потвора!).
   Знищуйте пам’ятники ворогів Українського Народу. По відношенню до цього бидла термін "вандалізм" не діє! Всіма засобами боріться з українофобами: звертайтеся із закликами до суспільства і адміністрації, тягніть їх в міліцію і суд, поливайте їх брудом де тільки можна. Право на привілеї і спокійне життя отримає лише той, хто смиренно йде за нами і разом з нами. Той хто хоче йти своїми незалежними шляхами, потенційно небезпечний і має бути позбавлений всякої підтримки з боку Української спільноти. Треба позбавити таку особу засобів до існування. Або наш націоналістичний порядок, або повна дезорганізація. Там де намагаються обійтися без Української Національної Ідеї повинен бути хаос!
   Інородці всіх країн і у всіх країнах мають працювати під нашим керівництвом і приносити нам користь. Поза межею наших інтересів не існує суспільних інтересів. Хто не з нами, той проти нас! Викиньте із себе почуття покори і смиренності по відношенню до тих, хто нас ображає. Будьте непримиренні до ворогів наших! Якщо Ви сьогодні пробачите їм малу образу – завтра вони нанесуть Вам велику. Не звикайте до образ самі, і відбивайте в інших бажання ображати Вас. Хай інородці умовляють один одного бути обережними, толерантними і гнучкими по відношенню до нас. Хай вони обережно стримують свій натиск. Ми повинні діяти рішуче і швидко, ставлячи їх перед фактом. Хай вони довго й нудно дискутують, як нам протистояти. Ми не обмежимося дискусіями. Ми будемо діяти! Нас не цікавить, що про нас скажуть, адже антиреклама – це теж реклама. Реклама наших ідей, наших цінностей, нашої сили. Хай опір наших ворогів буде для нас стимулом до посилення агресії, а не гальмом. Їхня протидія необхідна нам для підтримки бойового духу, але не більше того.  Ніколи не зменшуйте тиск. Чим жорсткіший опір неукраїнців, тим більшими мають бути покарання. Вони повинні в десятикратному обсягу компенсувати нам наші збитки. Якщо зараз інородці грабують Україну і вивозять з неї капітали, то в ідеалі ми повинні досягти того, що інші країни будуть піддаватися нашому грабунку. Що було їхнє – має стати нашим. Не забувайте, завоювання бувають не лише військовими, але й економічними, або культурними.

   Сила наша, як було сказано – в національному колективізмі. Тому важливо, щоб жоден Українець від малого до старого не залишався осторонь Націоналістичного Руху. Він має залучатися до проукраїнських політичних партій, молодіжних патріотичних рухів, дитячих спортивних секцій, що пропагують національні види єдиноборств (наприклад бойовий гопак), культурно-етнографічних гуртків, де Українців знайомитимуть з національною культурою (танці, вишивка, національна кухня). Засоби національної самоідентифікації повинні широко використовуватися не лише Українцями України, але й нашою діаспорою, яка до того ж повинна підтримувати матеріально і морально Націоналістичний Рух в межах самої України!

Автор – Ярослав Оболонський

Куди поділась наша аристократія?

Втрату національної еліти слід розглядати як ключову причину нашої віковічної бездержавності. Були, щоправда, діячі які вбачали у втраті еліти більш ніж позитивний момент - перш за все мова про українських соціалістів, але це їхні особисті проблеми мислення, які потім вилилися в катастрофу державотворення доби УНР. Антиелітистські погляди в нашій суспільній думці є ще і антидержавними - пак, жодна держава не може бути збудована без хребта - еліти. Однак, безхребетність держави навпаки допомагає усім, хто хоче її інкорпорувати до якихось наддержавних проектів - еліта не заважає інкорпорації, бо не боїться втратити статус-кво в державі.

   Міхновський та Донцов розглядали проблему еліти невідривно від проблем нації, і вважали що причиною втрати її українською нацією є перш за все денаціоналізація, полонізація та русифікація - українські роди Чарторийських, Скоропадських, Лизогубів, Вишневецьких, Сангушко та інші з радістю переходили до чужої віри, до чужої мови, займали державні посади, навчали дітей в чужих школах та університетах, так власне і втратилась еліта доби Козаччини - козацько-шляхетська верхівка українського суспільства. Власне, тут українська думка розколюється надвоє : проповідники егалітаризму (Винниченки) вважають, що так і краще - на мужицькій культурі легше збудувати соціялізм! (Мужик-бо менш стійкий до брехні, аніж аристократ, мужик-бо чекає на провідника, якими і хотіли виступати соціалісти).

  Натомість, націоналісти-елітаристи - перш за все "свята Трійця" нашого націоналізму - Міхновський, Донцов та Липинський вважали, що нова еліта і лише вона може збудувати нову державу, лише участь вищих верств суспільства здатна збудувати щось серйозніше за махновську комуну (про такі "хлопські" форми національної державності в нашій історії можна писати цілі опуси - нестача еліт спричиняє казуси в державотворенні).

   Нове дворянство може витворитися лише спільною участю в військових операціях, бойових діях - дворянство шпаги. Є сенс розраховувати, що з колишніх солдатів та офіцерів після війни буде сформовано надійний кістяк суспільства, якого воно не мало досі. Слід сказати, власне, інші види дворянства зараз практично нереальні для наслідування - служиле дворянство є утопічним конструктом, позаяк з сучасного чиновництва дворянство було б просто жахливе. Бачимо, однак, намагання наслідувати елітність - бажання міністрів та губернаторів носити ордени, отримувати почесні звання, іноді навіть купляти в шарлатанських конторах шарлатанські документи про власне шляхетне походження. Така мімікрія викликає лише сміх - нова еліта не буде ні служилою, ні спадковою. Нові шевальє зараз скоріше за все сидять у окопах або в університетських бібліотеках...

Автор - Ярослав Божко

Конституція Українського Гетьманату

Конституційні Збори України іменем Української нації, здійснюючи виключне право громадян України встановлювати конституційний лад в нашій державі, спираючись на предковічний досвід попередніх поколінь, прагнучи становити на землі України справедливий та ефективний устрій всього суспільства та його державних органів,  для щастя теперішнього і майбутніх поколінь Українського народу, приймаємо цю Конституцію, як Головний Закон України.

Загальні засади

Стаття 1. Україна є суверенна, правова, демократична держава української нації, та громадян України, що одержали українське громадянство у спосіб встановлений Законом. Суверенітет України поширюється на всю її територію, на відповідний водний, морський та повітряний простір, а також на її об’єкти рухомого та нерухомого майна, що правомірно перебувають за межами кордонів України.

Стаття 2. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є воля її громадян. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно Народу України, котре він здійснює шляхом проведення Загальноукраїнських конституційних зборів і референдуму.

Стаття 3. Ця Конституція має найвищу юридичну силу, всі інші нормативно-правові акти приймаються на її підставах.

Стаття 4. Державною мовою в Україні є українська мова, інші мови можуть використовуватись згідно відповідного Закону.

Стаття 5. Всі Державні організації України,  Земля,  надра, повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться під юристдикцією України є об’єктами права власності громадян України, котрі делегують право використання цих суб’єктів і об’єктів права, органам державної влади і органам місцевого самоврядування в межах визначених Конституцією і спеціальними Законами. Держава Україна, щорічно виплачує кожному громадянину України, котрий включений на підставі Закону до Електронного Реєстру Працюючих Громадян, його рівну зі всіма, Частку від прибутку економічної діяльності держави. Ця Частка,  обов’язково враховується у видатковій частині Закону про Бюджет. З Електронного Реєстру Працюючих Громадян вилучаються особи, котрі на протязі календарного року працювали менше восьми місяців, а також особи, що мають кримінальну судимість. Жінка, котра має дитину віком до трьох років, за будь яких обставин має право перебувати на обліку в даному Реєстрі.

Стаття 6. Держава гарантує вільний розвиток політичної діяльності, котра проводиться у відповідності до законодавства.  Цензура допускається лише у питаннях пов’язаних з національною безпекою, суспільною мораллю та здоров’ям громадян.

Права та обо’вязки  людини і громадянина

Стаття 7. Держава охороняє природовідповідні права людини. Всі громадяни є рівними перед законом. Кожен має право вільно сповідувати будь яку релігію, дотримуватись власного світогляду, але водночас, це право може бути обмежено в передбаченому Законом порядку, чи судовим рішенням , в тому випадку коли організовані форми цих ідеологій, або їх публічне проголошення визнано таким, що шкодить Українському суспільству.

Стаття 8. Громадяни України мають право на свободу об’єднання в громадські організації за для здійснення ефективного громадського контролю за діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, задоволення своїх політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Громадянин України, зобов’язаний з пошаною відноситись до всієї Української нації, її історії, традицій, мови та її держави. А також, приймати участь у виборах, та референдумах; берегти суверенітет та територіальну цілісність України. Політичні партії в Україні заборонені.

Права власності  та їх розрахунки

Стаття 9. В Україні на законних підставах існують різноманітні форми власності. Ключовими формами власності визнаються приватна і державна форма власності. Всі форми власності є рівноправні. Держава забезпечує розвиток чистої конкуренції, та запобігає зловживанням монопольним становищем.

Стаття 10. Громадяни України, та юридичні особи зареєстровані в Україні, котрі повністю контролюються громадянами України, звільняються від обов’язку сплачувати державі податки і збори. Вся сукупність державних органів України, та органів місцевого самоврядування, зобов’язана створювати для громадян сприятливі умови для ведення господарської та підприємницької діяльності. За виконання цього обов’язку, всі суб’єкти фінансової діяльності за кожну фінансову дію, згідно спеціального Закону, зобов’язані оплати вищезазначену послугу державі та органам місцевого самоврядування. Дана оплата у розмірі 2% відсотків від суми операції, стягується з ініціатора фінансової дії (покупця), банківською чи іншою фінансовою установою, котра обслуговує угоду купівлі- продажу, або будь яку іншу безготівкову фінансову дію. Вище зазначене правило діє й відносно суб’єктів підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю за готівкові кошти. Торгівля без застосування касових апаратів, або короткотермінових ліцензій,- забороняється.

Стаття 11. В разі укладення Угоди при здійснені якої, ініціатор фінансової дії, ухилився від оплати послуг держави та органів місцевого самоврядування, за рішенням суду вона визнається протиправною і в зв’язку з цим, вся сума фінансової дії, за рішенням суду конфіскується в солідарному порядку, на користь держави і органів місцевого самоврядування. Одержані від суб’єктів фінансової діяльності кошти, одразу розподіляються між загальнодержавним та місцевими бюджетами згідно порядку передбаченому спеціальним Бюджетним Законом.

Стаття 12. Окрім загальної послуги по створенню умов для ведення господарської та підприємницької діяльності, державні організації та органи місцевого самоврядування, надають й інші послуги, за що справляється передбачене нормативними актами – мито. За перетин кордону України оплачується ввізне та вивізне мито з продукції, товарів, чи предметів.

Стаття 13. Земля є винятково важливим об’єктом права власності. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть належати тільки громадянам України. Орендарем землі сільськогосподарського призначення може бути тільки громадянин України, або юридична особа, що перебуває у повній власності громадян України.

Стаття 14. Будь яка юридична особа в Україні, незалежно від форми власності та країни походження її засновників, повинна очолюватись найвищою посадовою особою, котра має громадянство України.

Територіальний устрій України

Стаття 15. Систему адміністративно-територіального устрою України складають 25 областей, 250 територіальних громад і територіальних громад у місті, міста, селища і села. Межі територіальних громад співпадають з межами виборчих округів. Місцеве самоврядування громадян, що постійно мешкають у адміністративно - територіальному утворенню України, здійснюється безпосередньо шляхом виборів, громадських зборів і місцевих референдумів, а також опосередковано через органи місцевого самоврядування: головою територіальної громади та місцевими радами.

Гетьман України

Стаття 16. Гетьман України є головною посадовою особою в державі, представляє Україну та виступає від її імені.

Стаття 17. Гетьман України обирається громадянами України строком на 4 роки, шляхом загальнодержаного голосування. Гетьманом України може бути обраний громадянин України віком старіше 40 років, котрий раніше обіймав чи обіймає посаду голови територіальної громади, міністра, судді, прокурора області, командуючого армією,члена Наглядової Ради, Голови ЦВК, Голови Служби Безпеки України.

Стаття 18. Кандидат на посаду Гетьмана представляє громадянам програму своїх дій на цій посаді з переліком основних правочинів, котрі він має намір вчинити в разі обрання на посаду, та очікувані результати.  Після обрання Гетьмана, його програма діяльності вважається Договором між Гетьманом і Народом України.

Стаття 19. В забезпечення виконання Гетьманом своїх зобов’язань перед Народом, він на термін своїх повноважень передає у заставу фінансовому Фонду Працюючих Громадян України, все своє майно, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось. У заставу, цьому ж Фонду передається також майно і майнові права, громадян, котрі в передвиборчій компанії виступали гарантами добросовісної діяльності майбутнього Гетьмана.

Стаття 20. За 30 днів до завершення терміну роботи Гетьмана, в Україні проводиться загальний референдум з питання, чи виконав Гетьман свої  договірні зобов’язання перед Народом, чи ні. В разі позитивного результату Гетьман, одержує право знову виставляти свою кандидатуру на наступних виборах, або змінити вид діяльності. В разі негативного результату референдуму, Генеральний Прокурор України порушує та розслідує кримінальну справу за ознаками службового недбальства, відносно громадянина, котрий перебуваючи на посаді Гетьмана зганьбив себе невиконанням Договору з Народом України. Ця справа передається до Верховного Суду України.

Стаття 21.  Повноваження Гетьмана України:

   * Гетьману України, для виконання своїх договірних зобов’язань перед Народом надається право видавати Закони та Укази.

   * Гетьман України особисто очолює Уряд України, формує та змінює його особовий склад. Представляє Україну в міжнародних відношеннях. Призначає та звільняє послів України до інших держав.

  * Гетьман України має право скасувати будь який нормативний акт, виданий органами місцевого самоврядування, головами територіальних громад чи іншими посадовими особами, в разі якщо вони суперечать Конституції України, її Законам та суспільним інтересам народу, окрім нормативних актів, що видані судом, Генеральним Прокурором, Генеральним Міліціонером, Наглядовою Радою України, та Центральною Виборчою Комісією.

   * Гетьман України кожні три місяці, скликає Головну Раду України, котра складається з 250 голів територіальних громад, та 25 голів областей України. Приймає до відома їх законодавчі ініціативи, та пропозиції по вдосконаленню ефективності життєдіяльності суспільства.

  * Гетьман України є головнокомандуючим Збройними Силами України, очолює Раду Національної Безпеки.

   * Гетьман України повноважний спеціальним Законом вводити соціальну майнову санкцію, відносно громадян віком від 25 до 45 років, за не перебування у шлюбі, за бездітність та малодітність.

  * Гетьман України надає громадянство України, а також в передбачений Законом спосіб,  позбавляє ганебних осіб Українського громадянства.

Велике  Віче

Стаття 22.  Велике Віче України є постійно діючим дорадчим органом Гетьмана України. До її складу входять, за своєю посадою, голови територіальних громад, та голови обласних рад. Термін повноваження учасника Великого Віча визначається терміном його повноважень на посаді голови органу місцевого самоврядування.

Стаття 23. Велике Віче України , більшістю голосів, повноважне звертатись із законодавчими ініціативами, до Гетьмана України, а також із зверненнями до Наглядової Ради України,  інших державних органів України та Народу України.

Стаття 24. Велике Віче обирає до складу Наглядової Ради України шість осіб з числа осіб, що мають видатні заслуги перед Україною.

Стаття 25. Велике Віче, за погодження з Гетьманом України, призначає та звільняє з посади Генерального Прокурора України.

Стаття 26. В період між сесіями Великого Віча, постійно діє її секретаріат, та інститут законотворчих  ініціатив.

Уряд  України

Стаття 27. Уряд України є системою державних організацій та установ по виконанню Конституційних цілей та задач держави, а також виконання умов Договору Гетьмана з Народом України.

   * Гетьман України очолює Уряд, формує та змінює його особовий склад.

  * До складу Уряду входить Головний міністр Уряду, його перший заступник, заступники, міністри.

 * Головний міністр України, керує всією поточною роботою Уряду, координує роботу міністерств, та спрямовує їх на виконання програми дій Гетьмана по виконанню його договірних зобов’язань перед Народом України.

  * Уряд України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, та здійснює управління держаними об’єктами прав власності.

 * Уряд України створює сприятливі умови для ведення господарської та підприємницької діяльності в Україні, та для української підприємницької діяльності за межами України.

 * Уряд України організовує здійснення бюджетних програм, контролює надходження до центрального та місцевих бюджетів коштів, організовує митну справу в країні та на її кордонах.

 * Уряд України  здійснює свої функції в областях, територіальних громадах і містах, через місцеві Урядові адміністрації, котрі взаємодіють з органами місцевого самоврядування.

Наглядова  Рада

Стаття 28.  Наглядова Рада є найвищим контролюючим органом України. Наглядова Рада складається з 9-ти осіб, що мають видатні заслуги перед  Україною в галузі державотворення, духовності, науки, культури та мають бездоганну репутацію і повагу серед громадян. За своєю посадою до складу членів Наглядової Ради входить Голова Служби Безпеки, Голова Верховного Суду, Генеральний Прокурор. Інші 6-ть членів Наглядової Ради обираються Великим Віче строком на 5-ть років.

Стаття 29.  Повноваження Наглядової Ради:

  * призначає на посаду Голову Центральної Виборчої Комісії, та здійснює контроль за діяльністю цього державного органу.

  * здійснює загальний нагляд за станом виконання Гетьманом України, Конституції, законодавства, своїх службових обов’язків, та виконання умов Договору з Народом України. У разі якщо більшість членів Наглядової Ради дійшли висновку, про незадовільну роботу Гетьмана, то в країні проводиться Референдум з питання довіри, чи недовіри Гетьману. Якщо Народ України підтримав висновок Наглядової Ради, то Гетьмана переобирають. В разі, якщо Народ України висловить довіру Гетьману, то звільняються із своїх посад ті члени Наглядової Ради, котрі голосували за таке рішення.

   * контролює добросовісність роботи всіх посадових осіб, котрих обрали на посади громадяни України. Для цього, приймає скарги громадян на їх діяльність. І в разі необхідності, разом із Головою ЦВК, проводять місцевий плебісцит (опитування) із питання довіри до обраної особи посадовця. Відміняє свідоцтво на право здійснення правосуддя.

   * має право приймати участь у роботі Великого Віча, та вносити законотворчі пропозиції на розгляд Великого Віча та Гетьмана України.

Місцеве самоврядування

Стаття 30. Місцеве самоврядування це право та громадський обов’язок громадян, що постійно мешкають на території села, селища, територіальної громади, територіальної громади в місті, міста, і області обирати посадових осіб та формувати органи самоврядування, для вирішення завдань, що віднесені законодавством до їх повноважень.

Стаття 31. Організація роботи по виконання функцій, що віднесені до компетенції місцевої громади, покладається на її обраного Голову. Голова місцевої громади, повинен бути громадянином України, віком старіше 21 року, котрий раніше обирався учасником місцевого Віча. На час роботи на посаді Голови, все його рухоме та нерухоме майно, знаходиться у заставі Фонду комунальної власності місцевої громади.

Стаття 32. Повноваження та обов’язки Голови місцевої громади:

   * Формує виконавчий апарат місцевої громади, здійснюючи підбір кадрів та контроль за їх роботою.

   * Координує роботу керівників комунальних підприємств місцевої громади. Погоджуючи своє рішення з рішенням Віча місцевої громади, призначає та звільняє керівників комунальних підприємств.

   * Згідно з публічною програмою своїх дій, управляє майном місцевої громади.

  * За своєю посадою, очолює місцеве Віче і організовує його роботу. Забезпечує проведення місцевих виборів та референдумів.

  * Взаємодіє з органами місцевої Урядової адміністрації, та здійснює інші повноваження віднесені Законом до його компетенції.

Стаття 33. Голови Територіальної громади, Голови Територіальної громади в місті, та Голови Обласних Громад за своєю посадою, по сумісництву, одночасно є повноважними учасниками Великого Віча України.

Стаття 34. Місцеве віче обирається громадянами, що постійно мешкають на території відповідної місцевої громади строком на 4-ри роки. Місцеве віче є дорадчим органом місцевої влади, котрий очолює  обраний загальним місцевим голосуванням Голова громади. До компетенції місцевої Ради відноситься:

   * Створення програми соціального та економічного розвитку адміністративної одиниці.

  * Сприяння здійснення громадського контролю за діяльністю виконавчого апарату місцевої громади ефективного використання майна, що знаходиться у комунальній власності.

  * З числа учасників місцевого Віча, обирають місцеву Наглядову Раду, та здійснюють інші повноваження передбачені Законом.

Прокуратура

Стаття 35. Прокуратура України становить єдину систему , на яку покладаються обов’язки:

  * підтримувати державне обвинувачення в суді;

 * здійснювати нагляд за додержанням законності посадовцями, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

* загальний нагляд за додержанням Конституції та законодавства України.

Стаття 36. Прокуратуру України очолює Генеральний Прокурор України, котрий призначається та звільнюється з посади рішенням Великого Віча за згодою з Гетьманом України. Організація і порядок діяльності органів прокуратури визначається спеціальним Законом.

Правосуддя

Стаття 37. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Головними засадами на яких побудована судова система України є Справедливість, Добросовісність та Законність, а також виборність громадянами суддів місцевих судів першої інстанції, судове самоврядування, незалежність та недоторканність суддів, громадський контроль. Претендент на обрання на посаду судді, повинен мати вищу юридичну освіту і стаж роботи за юридичною спеціальністю понад 5-ть років, здати відповідний іспит на професійну придатність кваліфікаційній комісії обласного управління юстиції та одержати Свідоцтво про право здійснювати правосуддя. Суддя місцевого суду, першої інстанції, обирається на 5 років, громадянами України мешканцями територіальної громади на чергових або позачергових місцевих виборах. Обласний з’їзд суддів, повноважний призначати на посаду суддів Апеляційної, другої інстанції, з числа осіб, котрі мають стаж роботи суддею, більше 6-ти років. Судді судової установи обирають Голову суду, котрий здійснює адміністративні та представницькі функції. Загальноукраїнський З’їзд голів судів першої та другої інстанції, призначає на посаду суддів Верховного Суду України з числа найбільш досвідчених і шанованих суддів.

Стаття 38. В Україні діють на підставі спеціальних Законів Господарські, та Військові Суди.

Стаття 39. Притягнення до кримінальної відповідальності суддів можливе лише з дозволу Гетьмана України, або Наглядової Ради України. В разі недбалого відношення до своїх професійних обов’язків, що призводить до системних відмін вироків та рішень судді вищестоящими судами, то його Свідоцтво на право здійснення правосуддя може бути відмінене рішенням колегії Верховного Суду України, або Наглядовою Радою України.

Прикінцеві положення.

Стаття 40. Конституція України, та зміни до неї, обов’язково приймається на загальному референдумі, після публічного обговорення та Конституційних Зборів, що проводяться на підставі спеціального Закону при широкій участі представників громадських організацій, наукових колективів, профспілок, діячів культури та мистецтва, духовних лідерів. На Конституційний референдум можуть одночасно виноситись поряд з проектом від Конституційних Зборів, й проект від Великого Віча України, чи Гетьмана України. Приймається той проект Конституції, чи змін до неї, котрий набрав більше підтримки голосами громадян України.

Автори – Юрій Якуба та Олександр Писаревський

Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)

   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.

   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!

 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.

   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.

 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.

   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.

 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.

 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.

 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).

   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.

  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.

  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.

  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.

Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.

   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.

Автор – Лесь Кондратенко

У пошуках ІV-ї республіки

Попередньо хочу зазначити, що ідея даної статті первісно зародилася як своєрідна відповідь на ідею ІІІ Гетьманату, але на відміну від останнього ми не будемо поринати у містику і творити організацію орденського типу, тим більше, що фактично ІІІ Гетьманат почив у бозі, хоча окремі його осередки ще продовжують діяти.

  Після лютневої революції в Росії політичні права на українські землі заявила Центральна Рада. Перед українським народом замайоріли примарні перспективи створення власної держави. Цілий рік було згаяно на те, щоб зрозуміти, що потрібно будувати власну соборну державу. І як показує історія, згаяний час для розбудови державного апарату і війська – це була головна помилка діячів ЦР УНР, яка вартувала життів мільйонів українців вбитих у громадянській війні, замордованих різнокольоровими окупантами, заморених голодом, розтоптаних брудним чоботом сталінських репресій.

   Сьогодні у нас, тих, хто вивчає події тих далеких буремних років, звичайно, виникає безліч запитань і до Грушевського, і до Винниченка, і до Петлюри, і до всіх інших, хто тією чи іншою мірою був причетний до Української Катастрофи ХХ ст., але це питання, на які ніхто вже не дасть відповіді, бо кожен заплатив за це свою ціну. Ми ж пропонуємо поглянути на українське державотворення трохи інакше. Можливо наш погляд буде не оригінальним, у чомусь компілятивним чи еклектичним, втім ми, принаймні для себе, маємо виробити певне бачення онтологічної основи подальшого державотворення України, щоби в подальшому мати змогу уникнути поширення тих думок та ідей, які можуть призвести до наслідків, які наш нарід пережив у ХХ ст.

   В одній із попередніх робіт (дивись Україна – незавершений проект) ми вже висловлювали думку про те, що політична історія власне України як держави починається з ХІХ ст., а саме зароджується у творчості Тараса Шевченка. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Великим Кобзарем. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Тарасові вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо сказати, що саме у Шевченка Україна чи не вперше повсюдно називається саме Україною.

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону рідної землі. Саме з цього заклику і починається вже політичний проект “Україна”. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Поета.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став саме “Кобзар” Шевченка. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, ніби Шевченка і не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

  Таким чином, опускаючи ряд історичних подій з усим їхнім трагізмом і драматизмом, ми можемо стверджувати, що І, ІІ, ІІІ і IV Універсали, а також Акт Злуки УНР і ЗУНР стали тією юридичною основою, на якій постала І-ша республіка, яка хоч і проіснувала недовго, але по суті створила політико-правовий прецедент, заявивши право нашого народу жити у своїй власній державі.

  Наприкінці 1922 р. юридично і політично оформлюється суспільно-політичне явище у державницькому житті українського народу, яке ми умовно назвемо ІІ-га республіка, тобто Радянська Україна. Цьому квазідержавному утворенню Богом була відпущена довша історична доля, ніж його попереднику – 69 років. За цей час трапилося багато чого не менш трагічного і драматичного у житті нашої нації, ніж у 1917–1922 рр., але тим не менше нам вдалося вибороти для себе певні політичні права (створення квазідержавного утворення) та гарантії (на кшталт членства в ООН) та зібрати під одним дахом приблизно 60% всіх етнічних українських територій, підготуватися інституційно і юридично до нового етапу українського державотворення, який розпочався із проголошенням у 1990 р. державного суверенітету, а у 1991-му – незалежності України.

   Цей період, який фактично триває і донині, ми пропонуємо умовно називати періодом ІІІ республіки. За цей час відбулася інституціоналізація України як незалежної держави, ствердилися усі її атрибути. Втім характерною особливістю цього політико-правого явища було і залишається засилля “совка” в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства і на всіх територіях. Саме ці обставини дозволяють говорити нині про режим внутрішньої окупації і його антиукраїнське наповнення. Тобто набувши форми, Українська Держава так і наповнилася українським змістом. Ця ситуація дає можливість багатьом науковцям і політичним діячам говорити про незавершеність України як політичного проекту та про непевні перспективи подальшого поступу. У зв’язку з цим вкотре постає питання суспільно-політичного ідеалу, певного політико-міфологічного концепту, до якого має прагнути Українська Держава як політичний інститут, що знаходиться у прогресивній динаміці.

   На нашу думку, весь цей політико-міфологічний концепт чи то суспільно-політичний ідеал як комплексне явище можна спробувати об’єднати концептом IV Республіки. Деякі скептики можуть заявити: «Ха! Теж мені вигадали велосипед! Все це підробка під епохи політичної історії Франції з її поділами на республіки!» Втім, це твердження буде так само вірним, як і те, що ми навели на самому початку статті у зв’язку з ідеєю ІІІ Гетьманату.

  На захист нашої точки зору ми можемо сказати, що запропонований нами концепт вочевидь не є позбавленим певних історичних та ідейно-політичних алюзій і в тому чи іншому вигляді має певні аналоги у Світовій історії. Але з іншого боку ми також хочемо зазначити і те, що, вочевидь, саме такий поділ на республіки буде найбільш відповідним у підході до дослідження політичної історії України. Принаймні він дає можливість не лише виокремити характерні етапи політичного розвитку України, але й зрозуміти певний генетичний зв’язок, або спадковість між тими чи іншими формами політичного життя українського народу в межах своєї власної держави.

   Іншим важливим моментом в даному контексті є спроба підкреслити народницький, себто республіканський характер Української Держави, який так чи інакше, але все ж зберігався на протязі усіх трьох етапів які вже пережила Україна, і який має бути збереженим в майбутньому з наповненням українським змістом Української Держави. Таким чином, Україна для нас є громадська справа, rzeczpospolita, або res publica, якщо комусь вухо ріже польська мова.

   IV Республіка має ґрунтуватися на таких засадничих принципах, які матимуть норми прямої юридичної дії і мають бути відображені у Конституції:

1) Верховенство Права (норми Конституції мають бути вищим законом для чиновників і суддів усіх рівнів);

2) Україноцентризм, який виражається у максимі: «Україна понад усе!»; введення кримінальної відповідальності за українофобські вчинки і висловлювання;

3) Рівноправ’я (соціальне, національне, гендерне тощо);

4) Соціальна справедливість (розподіл суспільного блага має бути пропорційним і не дозволяти надприбутки одним за рахунок зубожіння інших);

5) Панукраїнізм (такий характер зовнішньої і внутрішньої політики який покликаний забезпечити культурну монолітність українського народу як всередині України, так і поза її межами; орієнтація на створення Великої України в територіальних межах і на принципах задекларованих у IV Універсалі Центральної Ради та підтверджених Актом злуки та іншими в тому числі і міжнародними актами);

6) Український духовний простір (на території України має бути заборонена діяльність всіх конфесій, які ведуть богослужіння іноземними мовами або мають духовні центри поза межами України);

7) Подолання наслідків тоталітаризму і русифікації (законодавчо мають бути визначені юридичні механізми і часові проміжки ліквідації в топоніміці українських міст і сіл назв більшовицької і російської імперій, а також чітка відповідальність за порушення вимог закону. Наприклад, місцева рада, яка не вжила заходів у визначений строк із перейменування вулиць, прибирання з них ідолів більшовицької та російської імперій має бути розпущена (без права переобрання осіб, які брали участь у невиконанні закону), а посадові особи притягнуті до кримінальної відповідальності за зраду Україні);

8) Люстрація органів державної влади, правоохоронних органів, органів безпеки держави, судової системи, запровадження суду присяжних у кримінальних справах.

  За наявності часу і бажань усі ці засадничі принципи можна детальніше розвинути і доповнити. В даному разі вони пропонуються лише як можливий перспективний напрямок. І не менш важливим на нашу думку має стати пункт про укладення Нової Суспільної Угоди між громадянином України і Українською Державою. Ідея полягає в тому, що кожен громадянин України, який набуває повноліття має підписати з Українською Державою Суспільну Угоду, якою будуть визначатися права та обов’язки Громадянина та Держави та відповідні гарантії. Подібну угоду мають також підписувати всі особи, які претендують на громадянство України. Особа, яка з тих чи інших причин відмовляється від підписання суспільної угоди не може набути повноти прав і обов’язків громадянина Української Держави.

   Крім того, Конституція, зміни до неї, а також рішення щодо Державного Прапора, Гімну та Герба також повинні прийматися шляхом народного волевиявлення після громадського обговорення. До подібних рішень має відноситися і рішення про встановлення IV Республіки. Тільки тоді, коли справа державотворення стає справді громадською справою – республікою – вона виповнюється вищого сенсу в ім’я своєї нації.

   Слава Україні!

Автор – Володимир Махновець