Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)

   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.

   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!

 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.

   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.

 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.

   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.

 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.

 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.

 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).

   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.

  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.

  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.

  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.

Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.

   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.

Автор – Лесь Кондратенко

Місто-привид на Дніпрі

   На місці Січеслава (Дніпропетровська) був центр козацької паланки Новий Кодак. Проте царській владі було вигідніше "учредить" місто "заново", як Катеринослав. Традиція говорити про Південно-Східну Україну як про Дике поле, що до приходу росіян було незаселеним та нецивілізованим, утвердилася також і в українській суспільній думці. Натомість не лише Одеса заснована на місці Гаджибея, Сімферополь – на місці Ак-Мечеті. Місто, що було закладене для прославляння Катерини ІІ, також використало українське поселення – Новий Кодак. Проте згадувати про це "не було прийнято". А між тим Новий Кодак був заснований ще 1645 р.

Сучасний герб міста Січеслав (Дніпропетровськ)

   Скільки років Дніпропетровську? Запитання, що навряд чи буде складним для більшості дніпропетровців. Трохи попорпавшись у пам’яті й пригадавши яскраві білборди з останнього ювілею, вам упевнено скажуть: «Двісті тридцять чотири роки!». А старше покоління пригадає 1976-й, коли з великою помпою відзначалося 200-річчя міста. На перший погляд видається, що з арифметикою все гаразд, але якщо відкрутити колесо історії на століття назад, то виявиться, що, приміром, сторічний ювілей відзначався не 1876-го, а 1887-го. Це справді так, бо в ХІХ ст. відлік вели від візиту імператриці Катерини ІІ та монаршого благословення міста. Та в ХХ ст. місто раптово постарішало. Як відомо, в історії Росії були часи допетровські, петровські та дніпропетровські. Проте Леонід Брєжнєв, не чужий місту над Дніпром, був не вічним, і місцеві партійні бонзи сумнівалися, що він доживе до чергового ювілею в 1987 р. А тому, згадавши, вочевидь, історію про Ходжу Насреддіна, який брався навчати грамоти віслюка, сподіваючись, що «за цей час хто-небудь точно помре: або я, або ішак, або емір», вирішили поквапити історію.

   До ювілею можна було отримати непогане фінансування з бюджету, та й нагороди традиційно знаходили своїх героїв під якісь урочистості. Історики піднапружилися і видали дату – 1776 р. Дата, відверто кажучи, має вельми віддалений стосунок до виникнення міста – саме цього року азовський губернатор Васілій Чєртков підготував план побудови Катеринослава біля впадіння річки Кільчень у Самару. Навіть тепер, коли Дніпропетровськ вже не є мільйонником, ця місцевість розташована далеченько за містом.

План Катеринослава-Кільченського (1776-1786 рр.)

   Тож від якого року вести літочислення міста? Повертаємо 1887-й, лаємо комуністів за чергову історичну фальсифікацію і спимо спокійно? Не все так просто. У чому обидві дати єдині, то це в ідеології. Обидві вони спираються на міфологему, що не було тут до Катерини ІІ нормального життя. Дике поле, та й поготів. Прийшла ж матінка-імператриця, тупнула ніжкою – і стало людям щастя. Теза ця формувалася ще за життя Катерини, і пов’язана вона не тільки (а радше не стільки) з її марнославством.

   Катерина ІІ не зносила запорожців, і це мало прагматичні підстави. Поки січовики переважно жили війною, їх ще терпіли. Але вільна праця вільної людини – страшна сила. Та й кошовий Петро Калнишевський розумів, що лише війною не проживеш. Тому населення Вольностей запорозьких за його правління зросло вдвічі, ремесла, торгівля – все вирує, кипить і багатіє без батьківської опіки російського уряду. А відтак з’явився не лише указ про ліквідацію Січі, а й настанова, щоб ім’я запорозьке було забуте.

Спасо-Преображенський кафедральний собор, що заклала Катерина ІІ

   Яким боком усе це пов’язано з Дніпропетровськом? Дуже просто: з "времен очаковских и покоренья Крыма" історики воліли не згадувати про те, що насправді місто виросло на системі козацьких поселень. Гість Дніпропетровська може провести експеримент – зупинити десь, наприклад, на центральній вулиці людину і спитати: «Як потрапити до Кайдаків?». Вам із задоволенням підкажуть. Сіль у тому, що все це назви козацьких поселень, відомих щонайменше із середини ХVІІІ ст. Тож Катеринослав часів Катерини ІІ розбудовувався, спираючись на старовинне місто Новий Кодак, перша згадка про яке сягає 1645 р. Розкинулося воно на правому березі Дніпра, неподалік сучасного Кайдацького мосту, там, де здіймаються до неба хрести Миколаївської церкви – найстарішої в місті. До речі, в цьому тихому районі Дніпропетровська з козацьких часів збереглося навіть планування вулиць.

   Що таке місто? Це передусім центр – адміністративний, військовий, господарський, культурний та церковний. Новий Кодак був центром Кодацької паланки (аналогічно до сучасного поділу на області, Вольності Війська Запорозького мали свої адміністративно-територіальні одиниці – паланки), територія якої перевищувала 12 тис. км². Тож трохи жартома можна сказати, що "обласним центром" Дніпропетровськ був уже на початку XVІІІ ст. На чолі паланки стояв полковник, якого козаки в Січі переобирали щороку, а то й частіше, щоби до місця не приріс та не піддавався різним спокусам.

План селища Нові Кайдаки (1898 р.)

   Одне з основних завдань полковника – захист людей. Для татар особливо неприємною була наявність фортеці. Але часто гірше за татар дошкуляли кодачанам представники імперської влади, які прагнули повернути переселенців. Проте й для них у козацьких полковників знаходилися аргументи. Наприклад, 1703 р. озброєні кодацькі козаки виїхали назустріч такому загону і "переконали" його не чіпати втікачів. У ході "дискусії" вбили кількох коней. А коли в 1753-му до Нового Кодака прибув такий собі Григорій Лесенко, щоби зібрати податки з переселенців, то полковник Семен Савеліїв розбив об його голову черпак для води й порекомендував забути дорогу на Запорожжя. Добре, що черпак був дерев’яний.

   Полковник судив, збирав податки, ганявся степами за розбійниками, але основним нер­вом життя Нового Кодака було не управління, а торгівля. Адже місто виникло на перетині важливих торговельних шляхів, на перевозі через Дніпро. Сюди приїздили купці з Правобережної та Лівобережної України, Польщі, Росії, Дону, Кримського ханства. Могли вони прибувати суходолом, могли Дніпром (Новий Кодак мав зручну гавань). Купцям треба відпочити – і в місті виростають шинки та заїжджі двори, яких на 1773 р. було понад три десятки.

Свято-Миколаївський храм у Нових Кайдаках

   Великими торговельними подіями були ярмарки – 15 сер­пня, 26 вересня та в грудні. Щоденна торгівля відбувалася в магазинах на базарному майдані, яких налічувалося понад 40. Зупинка базарної торгівлі загрожувала нормальному життю міста, і тому 1760 р. кодацький полковник Іван Горбоніс мусив писати до Коша, що в Новому Кодаку поширилася чутка стосовно чуми, яка немовби вирує на Січі. Торгівці злякалися, і базар припинив свою роботу, як наслідок – мешканцям Нового Кодаку не вистачало хліба та інших харчів. Полковник просив Кіш надіслати офіційне повідомлення, що заспокоїло б переляканих людей.

   Згадки про ремесла іноді трапляються в найнесподіваніших документах. Наприклад, у слідчий справі Григорія Сотниченка, який "випадково" зустрів у плавнях чотирьох волів. Перейнявшись долею бідної худоби, Сотниченко перегнав її до свого приятеля в Новий Кодак. Після цього пішов до слюсаря, якому залишив для ремонту рушницю. У цьому випадку цікавить не так провина козака, як наявність у місті майстрів, котрі професійно лагодять вогнепальну зброю. Загалом у документах Нового Кодака згадуються ковалі, гончарі, ветеринари, слюсарі, ткачі, різники, кушніри тощо. Приміром, в одній лише майстерні Лазаря Глоби працювали 15 кравців.

Катеринослав та його околиці (план-схема 1903 р.)

   Перші згадки про церкву в Новому Кодаку сягають сере­дини XVІІ ст., а в середині наступного тут уже був центр, що керував усіма церквами в північних паланках Вольностей Війська Запорозького. Очолював його священик новокодацької Миколаївської церкви Стефан Андріїв. Ця церква була популярна в усьому Запорожжі завдяки чудотворній іконі Божої Матері. Важливий момент, який не так просто прояснити, – кількість мешканців Нового Кодака. Січ постійно занижувала дані, щоб уряд не мав формальних підстав вимагати повернення кріпаків поміщикам.

   Проте в середині 1750-х рр. у Новому Кодаку був городовий отаман (зараз, напевно, ми назвали б його мером) Ничипор Пластун, схильний до зловживань. До його обов’язків належав збір податків із кожного обійстя. Яким же було здивування січових старшин, коли виявилося, що Пластун "забув" внести до списків близько 100 дворів. А загалом їх у місті налічувалося 500. Пластун домовився з найвпливовішими мешканцями Нового Кодака і не брав із них жодної копійки. Цікаво, що у внутрішніх документах, де не було потреби замилювати очі російському уряду, фігурує цифра 500 дворів. Двір у Новому Кодаку на той час – це дві-три хати та щонайменше десять мешканців. Відповідно отримуємо цифру  5 тис. осіб. Багато це чи мало? Для прикладу візьмімо одну цифру. Катеринослав через 100 років, у середині ХІХ ст., налічував 10 тис. мешканців...

Катериненський проспект у Катеринославі (1895 р.)

   Але як пов’язані Катеринослав і Новий Кодак? Річ у тім, що побудувати нове місто без використання старих козацьких поселень не вийшло. Зручних для життя, але ще не заселених місць у краї було обмаль. І в 1784 р. з’являється указ про перенесення будівництва губернського центру з берегів Кільчені до Нового Кодака. На його базі починається будівництво, тут живе катеринославський мер, саме тут зустрічають Катерину ІІ. Далі центр міста змістився на 7 км, на гору, де справді ніхто не хотів жити, бо незручно. Довелося перенести новокодацьку торгівлю, заборонити користуватися перевозом, перевести з Нового Кодаку повітові установи. А проте центр таки "з’їхав" із гори до зручної Половиці, ще однієї козацької слободи, де й лишається досі. Чимало районів міста зберегли козацькі назви. Погляньмо на правий берег сучасного Дніпропетровська – Таромське, Діївка, Сухачівка, Новий Кодак, Мандриківка, Лоц-Кам’янка.

   Якщо прийняти концеп­цію виникнення Катеринослава з нуля, то доведеться стверджувати, що російський уряд винищив місцеве населення й завіз сюди абсолютно нових людей. Побутування старої топоніміки свідчить про інше. У багатьох січеславців знайдуться предки поміж мешканців міста XVІІІ ст. – варто лише зазирнути до міської телефонної книги, де ховається величезна кількість смаковитих козацьких прізвищ. То, може, повіримо російському офіційному документу 1784 р.: «Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка, Новым Кодаком называемого…»

Автор – Олег Репан

(cвітлини взяті з сайту gorod.dp.ua)