Американська ретроспектива: московська аґресія проти України, Зимова і Корейська війни

Якщо Захід хоче покінчити з війною в Україні, то слід пригадати події 85-річної давнини. На цьому наполягає адмірал Військово-морських сил Армії США у відставці та колишній Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставридіс. Він чомусь переконаний, що у будь-яких перемовинах про припинення бойових дій історія може стати потужним інструментом створення шляху до миру.

   Зараз, дивлячись на жорстокий конфлікт на українській землі та намагаючись уявити, чим може закінчитися московитська агресія, пригадуються дві війни XX століття. Перша – це Зимова війна (1939-1940) між СССР і Суомі, друга – Корейська війна. Адмірал Ставриді запитує: чого ми можемо навчитися у цих двох конфліктів і що може бути основою для врегулювання ситуації в Україні?

   Почнемо із Суомі, де паралелі дуже сильні, що аж в очах постають ледь не ідентичні картини: Буча наче Суомуссалмі, а зруйнований дронами й ракетами Київ нагадує розбомблений Гельсинкі. Зимова війна почалася із раптового нападу у листопаді 1939 р., коли Червона армія (номінально) під керівництвом Іосіфа Сталіна здійснила неспровокований напад на набагато дрібнішого сусіда. Попри колосальну перевагу у чисельности й озброєнні, фінляндці орґанізували енерґійну і творчу оборону.

   Використовуючи на свою користь зимову погоду, ландшафт, а також імпровізовану зброю, таку як знаменитий "коктейль для Молотова", захисники Суомі до останнього боролися з совєцькими військами та по праву цим пишаються до нині. Але погані новини у тому, що зрештою вони були змушені віддати Москві майже 11% своєї території, яким би запеклим не був усенародний опір. Величезна нерівність у живій силі та бойовій техніці зробила це неминучим.

   Фінляндці також мали пообіцяти Кремлю, що залишаться нейтральними (позаблоковими) та не приєднаються до жодних західних коаліцій. Це був неприємний вибір, але він зберіг Суомі як суверенну державу. Урок тут очевидний: зіткнувшись із потужнішим противником, ви повинні зберігати гнучкість і бути готовими обміняти землю на світ; можливо, вам також доведеться відмовитися від вступу до оборонних союзів на свій вибір.

   «Живіть, щоби боротися далі, як це зробила Суомі, і, можливо, одного разу ви опинитеся в НАТО. Це моя особиста порада нейтральним країнам Європи», – зауважує адмірал Ставридіс. Далі він згадує події Корейської війни, яка залишила не лише шрами, а власні два потужні уроки майбутнім поколінням.

   Підтримувані СССР і КНР комуністичні загони корейці вдерлися з півночі на південь півострова у червні 1950 р., і бойові дії тривали протягом трьох наступних років. Знадобилися важкі перемовини, щоби привести конфлікт до "замороженого" стану шляхом перемир'я. Перший урок із Кореї, який можна застосувати до України, полягає у необхідності створення значної фізичної демілітаризованої зони між супротивними сторонами (хоча всім відомо, що Кремль на це не погодиться).

   Лінії поділу між Північною та Південною Кореєю довжиною понад 240 км існують 70 років, за цей час вона пережила безліч суперечок і вторгнень з обох боків, але наявність демілітаризованої зони допомогла зберегти непросту стабільність і відносний мир на півострові. Розмір, структура, комплектування та фундаментальна орґанізація корейської демілітаризованої зони є непоганим набором прецедентів та питань для України. Але звісно, вибір за Києвом:

1. Чи має будь-яка зона після масштабного конфлікту укомплектована виключно українцями та московитами по обидві сторони фронту?
2. Або, можливо, війська ЄС стануть з одного боку, а китайці з іншого?
3. Як щодо сил НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ)?
4. Чи цілком нейтральні миротворчі сили ООН, набрані, можливо, з Південної Америки та країн Африки на південь від Сахари, та як вони мають бути влаштовані?

   Корейська демілітаризована зона – це глибина у 5 км, де не повинна розміщуватись армія (хоч обидві сторони побудували військові позиції трохи далі). І хоча здебільшого її охороняють війська двох Корей, там також наявні сили ООН, у тому числі американські солдати. Коли йдеться про Україну, можна розглянути безліч комбінацій, але історія демілітаризованої зони дуже повчальна та навряд згодиться, враховуючи екзистенційність цього 11-річного конфлікту.

   Другий урок Корейської війни зовсім неприємний – війна може продовжуватися навіть після припинення вогню: дві Кореї технічно досі перебувають у стані війни й часто трапляються випадки, які майже завжди спровоковані КНДР, коли військові обстрілюють один одного артилерійськими снарядами, торпедами та іншими боєприпасами. Проте хитке перемир'я зберігається. Аналогічно, РФ і Україна навряд чи зможуть повністю примиритися найближчим часом.

   Корейська війна (1950-1953) показує, що не обов'язково розв'язувати всі проблеми відразу, країни можуть принаймні домовитися про розумне припинення вогню, що веде до перемовин, а потім перемир'я (але з Москвою у такі ігри краще не бавитися). «Не дозволяйте прагненню ідеального результату стати ворогом хорошого – особливо якщо це дозволить гарматам замовкнути», – закликає адмірал Ставридіс.

За матеріялами "Bloomberg"

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

Західна преса свідомо критикує Україну

Якби 24 лютого 2022 р. окупаційно-терористичний континґент Московії здобув "блискавичну перемогу", без жодного пострілу загарбавши другу за розмірами країну Європи, західні суспільства не змигнули б оком. Вони не помітили б щезнення із мапи світу України, про яку стали дізнаватися тільки під час ґеноцидального бойовища. Торгувати на крови та смертях із Кремлем для них – business as usual.

   Сьогодні, коли Українська Nація спростувала безліч мітів про себе і про ворога із РФ, західні масової (дез)інформації надто багато часу приділяють критиці саме України. То не такий літній контрнаступ на Південному фронті, то не так боронять Бахмут з Авдіївкою, то передрікають поразку ному напрямку... При цьому європейська, а головне американська преса ніби цілеспрямовано забувають про наявний букет проблем, які накопичили на Московії.

   Прикметно, що найзатятішим оборонцем правди та свободи слова на Заході став заступник головного редактора "Bild" Пауль Ронцгаймер. Це так зване німецьке "жовте видання" із накладом 1 000 000 примірників лишається одним із тверезих голосів, доносячи з поля бою пропаґанди. За його словами, Україна потребує підтримки не лише у грошах і зброї, а й у висвітленні адекватного сприйняття війни.

   «Ці бої на Курщині показують те саме, що ми вже бачили на початку конфлікту. Я пам'ятаю це, бо був тоді у Києві, який московити намагалися взяти з наскоку. І всі ці колони танків у напрямку Києва були досить легко знищені українцями. Я думаю, за минулий рік ми надто багато говорили про Україну у критичному тоні, що несправедливо. Але водночас ми надто мало говорили про те, наскільки й досі великі проблеми російської армії. У них все ще величезні проблеми з озброєнням, хай вони перебудувалися на військову економіку, це їх не рятує», – зауважив Пауль Ронцгаймер.

   Події на теренах "Курської народної республіки" західним журналістам, кореспондентам, репортерам, експертам, редакторам й аналітикам слід визнати абсолютною ганьбою для Владіміра Путіна, адже саме люди по той бік фронту це відчувають. І це те, чим медіяспільнота ЄС та США завжди нехтує, іґноруючи мінливу дійсність, вигадуючи "інсайдерські прогнози", котрі не збуваються. Насправді не українська, але російська армія – зовсім не та, якою має бути, якою собі уявляли до 24.II.2022 лякливі західні акули пера; мусимо їм втовкмачувати правду способами.

За матеріялами "Bild"

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.

   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.

   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.

   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.

   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.

   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільству. Так само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.

   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.

   Нині (як і завжди) наш головний ворог у Кремлі. Це варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!

Автор – Юрій Сиротюк

Майже всі сусіди цураються РФ через геноцид українців

Імідж Росії залишається підмоченим на її колишньому "задньому дворі". Імперська велич і військова міць перебувають у найгіршому стані після 1991 р. Наразі у РФ, як і раніше, безліч невирішених негараздів. Це стосується і її найближчого оточення, де багато держав-сусідів були найбільшими шанувальниками Кремля. У кожній із цих 12 республік померлого СССР, опитані у 2023 р. громадяни поставилися до Москви негативно, ніж це було ще десятиліття тому.

   Важливо зауважити, що популярність РФ падала у 3 етапи. Це почалося не з України – приблизно від 2000 р., коли Путін посів президентське крісло у Кремлі, Москва тричі вступала у воєнний конфлікт із сусідами. Після кожного збройного втручання "чистий бал" схвалення Росії (різниця між відсотком тих, хто схвалює і відсотком тих, хто її не схвалює), знижувався у дедалі більшої кількості колишніх совєцьких республік.

   Перша збройна інтервенція назовні, якщо не враховувати дві чеченські війни, відбулася під час російсько-грузинської кампанії у серпні 2008 р. У Сакартвело чисте схвалення помітно знизилося на 27 пунктів упродовж 2008-2009 рр. Оскільки у жодній іншій країні регіону не спостерігалося такого падіння, вплив цього конфлікту на сприйняття російського керівництва виявився значною мірою локальним, і це зіграло з усіма ними злий жарт.

   Друге збройне втручання Москви відбулося відразу після Революції гідности в Україні. Чисте схвалення російського керівництва впало на 94 пункти в Україні впродовж 2013-2014 рр., але поведінка РФ також вплинула і на сприйняття у країнах Балтії: чисте схвалення впало на 24 пункти в Естонії, на 34 пункти в Латвії та на 40 пунктів у Литві. Ці бойові дії, схоже, не вплинули на імідж Росії в інших країнах колишнього СССР (перш за все середньоазійських).

   Третя російська інтервенція – початок повномасштабного конфлікту в Україні, що триває й по тепер – викликала помітне зниження в усіх країнах, окрім Узбекистану й Таджикистану. Причини дедалі похмурішого ставлення до російського керівництва (а іноді й до самих росіян) частково унікальні для кожної країни. Однак перетворення Росії зі стабілізаційної на дестабілізаційну регіональну силу пропонує загальне пояснення.

   Як наслідок РФ втрачає позиції на користь КНР і США. У 2013 р. чистий рейтинг схвалення Росії перевищував рейтинг комуністичного Китаю та демократичної Америки у 8 із 11 країн. А вже 2023 р. її перевага збереглася лише у Кирґизстані та Узбекистані (у Таджикистані питання про лідерство КНР і США в опитуванні не фіґурувало).

За матеріялами "Gallup"

Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.

   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATO. Такий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.

   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO – це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.

   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.

   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення, та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Прагматизм німців слід сприймати як наслідок поразки у Другій світовій війні, окупації союзниками та подальшій денацифікації кількох поколінь. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.

За матеріялами "Foreign Policy"

Жертовна Брама Європи проти Історії

В одному з інтерв'ю Еміль Чоран 1982 року сказав: «По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони – її жертви». Не знаємо, наскільки мав рацію румунський філософ, що оселився у Парижі. Коли він утікав від війни, режимів, що проростали в його країні, містах, селах Карпат.

   Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати й писав... Але пізніше, ближче до смерти заговорив у різних інтерв'ю. Власне, як би не звучали його слова, але нині вони своєчасні (актуальні, як ніколи доти).

   І справді, нас огортає тиша і смерть, бо щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоби бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами.

   Скільки потрібно принести людей в жертву, щоби стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою – 1 мільйон, 5 мільйонів, 30, 45, 50 чи ще більше?.. Можливо просто зникнути і стати історією. Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного.

   Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоби нас почули, а тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоби всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоби ці голоси виїдали свідомість кожному, що РФ-Московія є втіленням зла, що це – ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти.

   Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда Росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія.

   На жаль, світ нас бачить як породженням Московії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу та мовчання померлих людей зі Східної Європи – жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно і саме тому ми є проти Історії!

За матеріялами "Обранців духів"

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська

Традиція, віра і проґрес

За останні кілька десятиліть традиційний устрій життя більшості людей змінювався з року-в-рік із небувалою швидкістю, і сьогодні ми живемо в епоху інформаційних технологій, де, здавалося б новітній винахід здатен безнадійно застаріти в найкоротший строк. Тож нині, в добу нанотехнологій, сенсорних телефонів і гігантських бетонних мегаполісів, ми часто замислюємося що в нинішніх життєвих умовах повсякчасних змін глобалізму вже не залишилося місця Традиції та Вірі. Іноді, ми запитуємо себе, – а що є насправді Традиція та Віра, і які вони посідають місце в сучасному світі?

   Відповідь на це питання дуже просте: Традиція – це наш культурний код. Це те, що ми всмоктуємо із молоком матері в дитинстві, а саме – свою мову, свою етнічну культуру, свою систему цінностей або менталітет, а також, безумовно, такий важливий елемент як релігія! Безрелігійне суспільство нікому до наших днів збудувати не вдалось.

   Навіть московськими більшовиками та їхніми імітаторами з країн так званого "третього світу" (Куба, Венесуела, Болівія, КНР, Монґолія, КНДР і В'єтнам) не було зруйноване релігійне чування в народних масах своїх підданих. Кожне історичне суспільство на Землі мало свої релігійні вірування, і не дивлячись на спроби різного роду комуністів та тоталітарних виродків нав'язати в окремо взятих країнах так званий "науковий атеїзм на державному рівні". З рештою, переважна більшість людей так, або інакше має втримала свою власну систему сакральних ценностей, зберегла віру предків...

   Також важливим елементом Традиції залишається й Сім'я, не випадково девізом португальського націонал-традіціоналістської, корпоративної держави епохи правління Антоніу ді Олівейра Салазара було: «Бог, Вітчизна, Сім'я!», – так звані "3 кити" традиціоналізму. Традиціоналізм, як своєрідна та природна ідея, насамперед спрямований на захист національних цінностей – він є фундаментом і точкою відліку абсолютно будь-якого народу. А отже, поки будуть існувати різні народи, буде існувати й їхній власний традиціоналізм.

   Сам по собі Традиціоналізм як ідея суто елітарна. Хоча, і не відірвана від реалій, а так чи інакше сучасна нам як західна цивілізація, нехай перекручена ліволіберальною корозією мультикультурної асиміляції, з усіма її плодами та досягненнями: науково-технічним проґресом, розвиненою медициною, високою культурою, які стали зразком для всього іншого світу, – є de facto плодом і Традиції, і традиціоналістів. Тобто, тієї войовничої, традіційної меншини про яку говорили Карл Ґустаф Юнґ, Юліус Евола і Хосе Примо де Рівера.

   Власне, саме вони, не дивлячись на нарікання облудлої навколишньої сірої маси, яка часто і легко піддається згубним лівацьким ідеям, впевнено вели людство вперед, до вершин Олімпу історії, здійснюючи часом найграндіозніші звершення. Традіціоналістами були всі великі завойовники: від Рамзеса ІІ, який покінчив з єресю всередині давньої єґипетської релігії до Наполеона І Бонапарта, який створив свій славнозвісний "Кодекс", заснований на традіційних цінностях. А ще, всі суворі законодавці: від вавилонського Хамураппі, який поважав заповіти предків, до американця Бенджаміна Франкліна, переконаного консерватора і християнина...

   Саме тому, завданням сучасних традиціоналістів є збереження національної ідентичності народів, до яких вони належать. Для нас важливо перш за все не допустити розкладання західної, радше європейської цивілізації – Традиції, що стала двигуном Проґресу, проґресу заснованого на романському, німецькому, давньоруському і староеллінському фундаменті. Традиція та Проґрес чітко окреслили майбутнє, спираючись на славетне минуле та предковічні релігійні устої окремо взятих народів: католицтво для поляків та іспанців, протестантство для шведів та англійців, православ'я для українців та греків.

   Цей перелік не є вичерпним! Сучасна цивілізація дісталася нам від наших предків, войовничих традиціоналістів, які зі зброєю в руках захищали Вічні Міста на кшталт Риму чи Києва від навали нових варварів із Півдня та Сходу, раз-по-разу захищаючи нашу історію, звичаї, вірування. Тепер жереб у цій боротьбі за Віру, Традицію і Проґрес випав нам.

   Що правда, нині цивілізаційна війна знайшла дещо інший формат – війна за серце і розуми людей, війна за те, щоби наша спадщина не була поглинена мультикультурним монстром, породженим гнилою лівацькою ідеологією, спрямованою на знищення, але ніяк не на творення. Зі шляху цієї війни проти потворністи, варварства і рабства, шляху Традиції та Національної Ідентичности нам вже не зійти. Бо він веде вперед не одну сотню років не одне покоління, і перемога в ній залежить тільки від нас, від тієї войовничої традиційної меншини, що подібна атлантам і титанам, які тримають небосхил від неминучого падіння у безодню мороку.

За матеріалами часопису "Січовик"

Ми не заслуговували цієї війни

Українці – нація, яка вийшла зі складної історії та умов. Ми розвивалися абсолютно природно і навіть максимально швидко, якщо враховувати, що йшли ми зі стану Homo Sovieticus, куди нас насильно ввели московитські загарбники. Бувши повністю стерилізовані національно і культурно.

Нагадаю, навіть такі фільми як "Пропала грамота" чи "Козацький марш", були цензуровані. Бо комуністи боялися, як вони самі казали, "прояву націонал-буржуазних почуттів в українцях"; тобто, прояву елементарної свідомості в українцях. Про ще ранішні роки, розстріли й мор голодом – взагалі не згадуємо.

Так, ми у дуже складному геополітичному становищі, а ворогів багато. Проте нині нас рятує те, що атлантизм працює і там, на Заході, є сильні держави, яким вигідна і наша Незалежність. А також нам пощастило, що європейський проєкт попри всі проблеми – працює; це пом'якшує стан, але не робить його простим.

Довкруж нас є ще дикі недоімперії. І їх наявність вимагає відповідного рівня суспільства. Нам доведеться перейти на куди ще більшу мілітаризацію; не прямо як ізраїльську, але схожу на неї, та найголовніше, – приймати реальні умови, не тікати від них будуючи відірвані думки та концепції, можуть зрілі люди й народи.

Ми до такого йдемо і приймемо своє становище у весь ріст із повним розумінням такого. Та на все треба час. І найголовніше: ми дуже розвиваємося, дуже йдемо вперед, адже ми – сильна нація, ми – дуже крута нація.

Тому, всі розумники, котрі розповідають, що "ми самі накликали цю війну", – відверто й прямолінійно йдуть у сраку. Бо без імперій і геноцидів ми – звичайний народ Центрально-Східної Європи з хорошим рівнем життям і суспільного розвитку. На жаль, на цьому етапі, і раніше, нам не подаровано контексту Словаччини чи Чехії, але ми його неодмінно набудемо без всратих скигліїв.

Зростай українська нація! У тебе все вийде. Ми не ідеальні, робили багато помилок, розвивалися повільніше, але ми йшли вперед; ми не дали олігархічному договору статися остаточно у 2004-му, виборовши демократичність.

Так, українці не справилися багато з чим, розчарувалися. Демократично віддали владу "регіоналам", але ніхто не віддавав владу під азійський договір. І як тільки "регіонали" почали порушувати демократичний процес, ми знов знесли їх, бо ми розвивалися і формували стандарти, ми йшли вперед і будемо йти далі.

Нумо рубати саркастичну "правду-матку": хто винний у Грузинських війнах? – Певно, сама Грузія. А у Чеченських війнах? – Звісно, що Ічкерія. А у Придністровській війні? – Та переконливо Молдова. У совєцько-фінській? – Ну, Суомі ж, ясно. Все це коротка методичка людей з обмеженим розумінням навколишньої реальності. Але нам своє робити на благо України.

Автор – Валентин Краснопьоров

Незручне українство?

Днями змусили прочитати статтю Сергія Дацюка "Що таке Україна?"; у принципі враження від творчости цього філософа геть паскудні. До того його колеґа Андрій Баумейстер "зашкварився" з одним відеороликом, також згадали за Віктора Малахова, який побачив загрозу своїй ідентичности імперця ще у 2014 році та виїхав до Ізраїлю. Ці та інші їм подібні мислителі активно вбивали нам у голови російську "етичну дичину", але ж ми цілком можемо мати своє. Навіть, якщо цього совго немає, тоді його варто створити.

   Не зрозуміло, навіщо читати тисячі сторінок Бєрдяєва, Шестова, Достоєвського і Ко?! Загалом ці (Дацюк, Малахов, Баумейстер) "українські" філософи – цікава коґорта людей, які намагаються втулити у нашу свідомість, що в Україні існує місце малоросам, які люблять усе російське і вважають його надзвичайним і дуже особливим (типу філософії, літератури, культури тощо). Без того всього Україна ж просто не виживе, бо вона надто сконцентрована на собі, а не цивілізаційно налаштована (це сарказм!).

   Дацюк, для наочного прикладу, робить ось такий висновок: «Україна в перспективі – це цивілізація, що означає різні соціалізовані і легітимні групи, які поєднанні спільно-угодово, разом (а не в єдності) задля цікавості Інакшого», – і продовжує тим, що намагається змусити нас думати, що ми без російського якісь неповноцінні покручі. От тут саме у нагоді стануть малороси для того, щоби реалізувати наступне: «Україна – це екзистенційне і транзистенційне. Україна – це трансцендентне, космічне, роботичне, штучно-інтелектуальне, віртуальне і так далі. У такій Україні мова, культура, традиції, ритуали, dress-code і тому подібне не має того домінуючого ресентиментального значення, як це собі вважали націоналісти».

   Пан Дацюк певен, що без них не буде того орґанічного поєднання "русской души" та української свободи, щоби створити цивілізацію: «Російський імперіалізм та український націоналізм – це ідеальна пара, бо не дивлячись на те, що вони хочуть знищити один одного, вони – смисл існування один одного. От чому вони обоє не мають перспективи. Як закінчиться один, має закінчитися і інший». Також в його статті аналізується багато поезії, розповідається, що у нас тут прагнення нездорового героїзму і багато чого засновано на некротичному. Як от пропаще у Шевченка чи Сизіфове лупання скали Франка.

   Загалом українці у Дацюка такі собі дурники, які вічно борсаютсья у війнах та революціях, бо це – "красівоє". А варто всього лише от прийняти потенціал малоросійства і ми ото заживем як цивілізація, будемо читати Булгакова і "восхіщатися", який ж він "класний українець", бо його полюбили росіяни й завдяки цьому він став відомим на весь світ. У цілом ж закрадається думка, що цей філософ намагається якось активізувати голос людей, які відчувають ресентимент щодо ситуації, в якій опинилися. Дуже легко перекласти відповідальність на те, що тут українці якісь не такі чи коментатори неправильні та просто не розуміють глибину причастя Росією.

   Внутрішня Росія людей, які не можуть відмовитися від своєї причетности до людожерської культури кричить від тих страждань, що посипалися на голови любителів Толстоєвського. Дуже часто забувається, що бути інтелектуалом і писати такі от статті про те, яке ж українство "ущєрбне" та імпотентне – це нести відповідальність за свою позицію. Якщо комусь комфортно бути малоросом – будь ласка, однак тут варто окреслювати подібну ідентичність дуже чітко і без всіляких різноманітних постмодерних підмін на розрізнені угнітьоні групи. Достатньо просто взяти відповідальність за приналежність до малоросійства.

   У статті Дацюк виокремлює 3 лінії політики українства і приправляє їх визначиними рисами такими як от: «У засновку творення національної України лежали мислительно помилкові засади: опора на волю національного еґоїзму, інтелектофобія та ресентимент, здебільшого антиросійський, але також антипольський, антиугорський, антиєврейський». А самі 3 лінії наступні: «Лінія національного спрощення; Лінія соціалістичного спрощення; Лінія ускладнення, інтелектуалізму, стратегування». Всі ці 3 лінії не такі, як треба. Не забуваємо, що українець – неповноцінний селюк; звісно автор про це прямо не говорить, але імперський шовінізм в інтерпретації малороса зчитується у статті досить легко.

   За останній рік спостережень щодо рефлексій українських інтелектуалів зчитується якась образа, що вони не змогли стати Кантами, Ніцше чи Гайдеґґерами навіть локального маштабу. Типу от таке: у нас народ бидло не понімає глубокую філософію і тягу к "вєлікому", але от росіяни ж розуміють. Тому умовному Баумейстеру завжди було комфортно продавати свій інтелектуальний продукт нашому недоброму сусідові чи "причащьоним Росією малоросам".

   Можливо, як би ці інтелектуали більше цікавилися дійсною історією української філософії, вони звернули б увагу на спадщину Івана Мірчука. Зокрема він підводить до розуміння чим є українство; його стаття "Світогляд українського народу. Спроба характеристики" дуже чітко все пояснює. Насправді, – це недооцінена фіґура серед наших інтелектуалів. У нас можуть 2 чи 3 раз перекладати твори Канта або Ніцше, але спадщину цього мислителя ми іґноруємо. У своєму есе він дав відповідь на питання: «Чому із нами відбувається те, що відбувається?». Більшість його праць були видані німецькою, він вважався одним із найавторитетніших дослідників Совдепії в Німеччині у свій час і редагував журнал "Sovetietstudien", який видавав Інститут із вивчення СССР. (Можливо таки якесь видавництво наважиться опублікувати його спадщину і це було б прекрасно!).

   Щодо пана Дацюка і йому подібних – все у свій час прояснив Євген Маланюк у своєму есе "Малоросійство", а закріпити цей дискурс пропонуємо есе Уласа Самчука "Нарід чи чернь?", аби врешті зрозуміти чому імперська спадщина має бути лише історією, а не матеріалом для розбудови України. Бо вона завжди про другорядність, із приставкою "мало-". Тому так і погано живеться нашим малофілософам, які розсипають ресентимент у своїх публікаціях, а наша чернь любо смакує цим інтелектуалізмом.

   Загалом ці три есе, як і загалом творчість цих людей і їм подібних (які, певна річ, не потрапляють у три лінії Дацюка) сформували мій особистий погляд на ситуацію із імперською російською спадщино в Україні. Якщо комусь зручно нести це в собі – нехай. Просто варто взяти на себе відповідальність і водночас прийняти, що ця культура століттями чинила геноцид українства – і жити з цим.

За матеріалами "Обранців Духів"

Час дезінтеґрації РФ-Московії настав

Ще у 2000-х про розвал ресурсної федерації Московії (ну тá, що Росією незаконно зветься) й пересотворення простору до Уралу і за Урал  говорили одиниці українських політиків. Ні, не так! Не політики, але майстри політичного фентезі...

   У народі їх кликали взагалі "фанатиками" гасел ОУН часів Другої світової війни. Однак ті часи, на біду для московитів, – безповоротно минули. Тепер про розвал РФ не говорить лише дурень і колаборант, ну, або ж китайський комуніст, якому вигідне тимчасове існування Московського улусу у надмірних кордонах від прусського Кьоніґзберґу до японського Карафуто.

Хто там ще пропаґував подібне буквально 10-20 років тому, відразу ж піддавалися остракізму та звинувачувався у (гео)політичній неграмотности. Бо завсідникам на Печерських пагорбах Києва кортіло вислужитися перед паном у Москві, який щедро одарював й одурював валютою "дурних малоросів і хохлів". Але то вже у минулому, на щастя для нас і для корінних, уярмлених народів (поки що) РФ.

  Зараз за одним столом, на якому лежить умовна "тушка Московії", збираються представники поневолених країн Кавказу, наші військовики, зважені економісти й взагалі люди різноманітних шляхетних прикладних професій. Отже, епоха фентезі закінчилася. Там, де нині конає у корчах Московія, – невдовзі буде нова реальність.

   РФ, яка успадкувала незагоєні, а ще більше роз'ятрені ракові пухлини СССР і Російської імперії, перетворилася на "хвору людину" цілого світу. І той, хто має зробити всі мислимі помилки "хворої людини", очолює цю субстанцію – довершуючи своє історичне призначення. Україна суб'єктизувалася на мапі світу й відтак має посприяти, якщо не допомогти, визволитися з-під осоружного московського ярма іншим країнам від морів Балтійського та Балтійського до океану Тихого, бо це наше призначення.

За матеріалами Ожомасоня Кірді

Кривава пісня Донбасу продовжує складати куплети

Над згарищем Бахмуту ширяють кулі та іскриться полум'я реактивних детонацій. Попри це, останні тижні пройшли під акомпанемент "заворушки" на Півночі. Про російських добровольців заговорили з новою силою, силою яка втягує нас у внутрішній контекст політики РФ.

   Відкриваючись нам у нових гранях, серед яких ми невільно губимося та ризикуємо спокуситися хибними орієнтирами. Ми симпатизуємо усміхненим хлопцям з русявим волоссям, з трохи наївним та завзятим поглядом, які лихо борознять полями Білгородщини на трофейному БТР. Симпатизувати їм легко!

   Але чи маємо ми глобальний проект для РФ? Навіть не для РФ, а для цих соковитих ресурсами та іншими благами (а лише так ми маємо їх сприймати) шматків землі, води та повітряного простору. Проєкт затверджений та узгоджений, бажано із підписом та синьою печаткою.

   Ми тримаємо руку на пульсі, але не пропонуємо жодної ідеї, а без ідеї – це лише ілюзія контролю. Так, ми спостерігаємо і підкидаємо жару туди де палає, але щось заважає нам нарешті сказати собі правду про те, що кивання демократичним догматам – давно перетворилося у дешеву оперетку. Чи потрібні нам лояльні російська уряд/партія/армія? Можливо, але це не критично...

   Ми вдало використовуємо ситуативних союзників та надаємо багатьом героям нашого часу ресурсів для реалізації їх амбіцій у протистоянні російському режиму. Але варто хоча б собі сказати правду. Кордон 1991 р. – це присмак обірваного бенкету, а нам необхідно підкинути жару в ідею повернення етнічних земель.

   Ніякого кордону між Україною та РФ бути не може, адже не може бути самої РФ! Невиправдано обізвана "застарілою" думка про необхідність "війни за землю" – є єдиним чітким критерієм перемоги. Врешті-решт, асимілювати жителів Білгороду, Воронежа чи Курська нічим не важче, а подекуди і легше, за жителів Донецька чи Севастополю.

   Це не лише площа, а і простір для отримання ресурсів усім тим злим, пошрамованим і голодним, хто виживуть після. Вам здається ця логіка трошки варварською та надто біологічною, але в основі її незмінний мотив протистояння популяцій останніх тисяч років людської цивілізації. Якщо колесо Фортуни (а це ми побачимо дуже скоро) повернеться у наш бік, ми не маємо зупинятися.

   P.S. Наші апетити мають бути обмежені лише величиною наших амбіцій. Не лише повернути вкрадене, а і привернути нове. Мечем!

За матеріалами "Реваншу"

Зимова війна. Рік 2022-й

Як кажуть у народі: «Краще побачити один раз – аніж почути сотні раз». Це про торішню бійню на Півночі України у лютому-березні. Я, з походження, – удмурт (по мамі), а по батькові маю предків з Естонії, які потім переїхали до Польщі, котрий народився на початку 2000-х рр. в Україні на Донеччині, у Бахмуті.

   Тепер цей напрямок фронту найгарячіша точка. Відверто, тут у нас – справжній Верден чи Марна, тобто, випалена ворогом земля, а замість дерев і будинків: випалені пні й руїни. Але про Бахмут якось іншим разом, зараз – про Зимову війну 2022 р.

   Це відбулось на початку лютневого вторгнення. Ми виїхали з полігону 23.II.2022, треба було забрати пару людей у Чернігівській області, а приїхали на місце призначення наступного дня, де нам сказали, що почалася широкомасштабна війна. Зв'язалися із командуванням, бо збирали усіх, хто був поблизу, – і нам дали згоду.

   Ми зайняли позиції, бо вертатися було небезпечно; ніхто знав, як фронт буде рухатись і куди саме. «Це ж бляха друга армія світу!», – міркували ми й тільки на 7 день війни ми зрозуміли, щó це їм – пизда, а не нам. Але ось перший, день нашого бойового хрещення...

   Із нас зробили зведений підрозділ і там ще були рекрути з учебки. Тобто, вони не пройшли її до кінця. Зі старшин нам прислали двох інструкторів (головний сержант і старший сержант) усе з той самої учебки, хоча один – узагалі медик, викладав тактичну медицину, а затим нас повели кудись у ліс.

   Сказати, що я там був взагалі не місцевий, – нічого не сказати. Треба було зробити позиції та зустріти ворога, протримати позиції скільки це можливо по часу. Із важкого озброєння був тільки один ПК; навіть чим копати особливо не було чим, а до місця розташування їхали нашим же КрАзом із ППД.

   Потім із цього КрАзу ще зняли тент, аби накривати наметом дим від багаття, бо у більшості навіть не було запасних шкарпеток; були лопати, але теж не у всіх, бо деяких як і нас вирвали прямо з дороги. Добре що якийсь інструмент був у КрАзі, він і став нашим порятунком (його кабіна стала другим пунктом обігріву) під час "роботи". Від огнища підігрівали воду та будь-яку рідину, звиняйте за подробиці, але навіть сечу, але позиції ми зробили.

   Далі сидиш 4 години в окопі: одну грієшся, а для цього треба було відійти до спецпункту, десь так метрів за 500, стежкою. Але бляха вони нас обійшли! Москалики були вже справа і зліва; нам це повідомили по новітнім нанотехнологіям – радіостанції "Redmi 9T".

   Тобто, нас обійшли навіть не помітивши. Хоча там була головна стежка, вони рухалися саме дорогою, після якої починається ця наша широка стежка; але десь, мабуть, не туди повернули москалики... Тоді "Док", так ми кликали командира, ухвалив рішення виходити з оточення, хоча було зрозуміло – справа ризикована і ось чому.

   Ми намотали собі червоні стрічки, як у ворога. Ми не зрозуміли спочатку, – а нафіга?! Та "док" переконав, що це – маркування рашистів; але тоді ми ще їх навіть не бачили, ні на фото, ні на відео, і не знали, як їхня форма виглядає, бо не було ні часу, ні можливості дивитись інформацію в мережі.

   Вже потім через "Redmi 9T" ми попередили, що будемо виходити з червоними стрічками, але форма буде наша. Це було зроблено для того, якщо нас помітили рашисти, то може прийняли б за своїх. Виходити повинні були "чисто" пішки, без ні якого транспорту; обличчя водія треба було бачити, бо це буде загуба транспорту...

   А далі – пробіжки, повзання, повний бушлат снігу; то холодно то жарко. І тут ми зупинилися, бо з нами рашисти встановили голосовий контакт: ми почули, як вони намагалися до нас звернутися, майже в упор. Метрів 50, 70 до них було, але ми відкрили вогонь.

   Спочатку було видно їх, коли попадали. Ті, кого було видно, то відразу почалося якесь полювання: то стрільба відновлювалась, то знов тиша, то якийсь вибух чи гранату хтось кинув, чи фіг його розбере. Взагалі не зрозуміло було – що й хто, – і це тривало майже годину!

   За відчуттями, минула ціла вічність. Коли ми отямились та хоч якось зібралися, – пішов шквал в їхню сторону та вихід із тієї місцевості. А "Док" знав цю місцевість дуже добре, а  тому знав, як і куди пересуватися: ми вийшли всі, з двома пораненими побратимами, і без утрат; я вважаю, нам тоді дуже пощастило.

   Насамкінець додам важливе спостереження. В юності дуже багато читав і дивися про Зимову війну (1939-1940) або, як її називають ще совєцько-фінляндську. Але не коли не думав, що відчую на собі теж саме; мені назавжди запам'ятається той перший, скажений бій у зимовому лісі на Чернігівщині.

Автор – Фрьодо Бахмутський

Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.

   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.

   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.

   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.

   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.

Автор – Олеся Яхно