середа, 30 листопада 2022 р.

Зимова війна. Рік 2022-й

Як кажуть у народі: «Краще побачити один раз – аніж почути сотні раз». Це про торішню бійню на Півночі України у лютому-березні. Я, з походження, – удмурт (по мамі), а по батькові маю предків з Естонії, які потім переїхали до Польщі, котрий народився на початку 2000-х рр. в Україні на Донеччині, у Бахмуті.
   Тепер цей напрямок фронту найгарячіша точка. Відверто, тут у нас – справжній Верден чи Марна, тобто, випалена ворогом земля, а замість дерев і будинків: випалені пні й руїни. Але про Бахмут якось іншим разом, зараз – про Зимову війну 2022 р.
   Це відбулось на початку лютневого вторгнення. Ми виїхали з полігону 23.II.2022, треба було забрати пару людей у Чернігівській області, а приїхали на місце призначення наступного дня, де нам сказали, що почалася широкомасштабна війна. Зв'язалися із командуванням, бо збирали усіх, хто був поблизу, – і нам дали згоду.
   Ми зайняли позиції, бо вертатися було небезпечно; ніхто знав, як фронт буде рухатись і куди саме. «Це ж бляха друга армія світу!», – міркували ми й тільки на 7 день війни ми зрозуміли, щó це їм – пизда, а не нам. Але ось перший, день нашого бойового хрещення...
   Із нас зробили зведений підрозділ і там ще були рекрути з учебки. Тобто, вони не пройшли її до кінця. Зі старшин нам прислали двох інструкторів (головний сержант і старший сержант) усе з той самої учебки, хоча один – узагалі медик, викладав тактичну медицину, а затим нас повели кудись у ліс.
   Сказати, що я там був взагалі не місцевий,  нічого не сказати. Треба було зробити позиції та зустріти ворога, протримати позиції скільки це можливо по часу. Із важкого озброєння був тільки один ПК; навіть чим копати особливо не було чим, а до місця розташування їхали нашим же КрАзом із ППД.
   Потім із цього КрАзу ще зняли тент, аби накривати наметом дим від багаття, бо у більшості навіть не було запасних шкарпеток; були лопати, але теж не у всіх, бо деяких як і нас вирвали прямо з дороги. Добре що якийсь інструмент був у КрАзі, він і став нашим порятунком (його кабіна стала другим пунктом обігріву) під час "роботи". Від огнища підігрівали воду та будь-яку рідину, звиняйте за подробиці, але навіть сечу, але позиції ми зробили.
   Далі сидиш 4 години в окопі: одну грієшся, а для цього треба було відійти до спецпункту, десь так метрів за 500, стежкою. Але бляха вони нас обійшли! Москалики були вже справа і зліва; нам це повідомили по новітнім нанотехнологіям – радіостанції "Redmi 9T".
   Тобто, нас обійшли навіть не помітивши. Хоча там була головна стежка, вони рухалися саме дорогою, після якої починається ця наша широка стежка; але десь, мабуть, не туди повернули москалики... Тоді "Док", так ми кликали командира, ухвалив рішення виходити з оточення, хоча було зрозуміло – справа ризикована і ось чому.
   Ми намотали собі червоні стрічки, як у ворога. Ми не зрозуміли спочатку, – а нафіга?! Та "док" переконав, що це – маркування рашистів; але тоді ми ще їх навіть не бачили, ні на фото, ні на відео, і не знали, як їхня форма виглядає, бо не було ні часу, ні можливості дивитись інформацію в мережі.
   Вже потім через "Redmi 9T" ми попередили, що будемо виходити з червоними стрічками, але форма буде наша. Це було зроблено для того, якщо нас помітили рашисти, то може прийняли б за своїх. Виходити повинні були "чисто" пішки, без ні якого транспорту; обличчя водія треба було бачити, бо це буде загуба транспорту...
   А далі – пробіжки, повзання, повний бушлат снігу; то холодно то жарко. І тут ми зупинилися, бо з нами рашисти встановили голосовий контакт: ми почули, як вони намагалися до нас звернутися, майже в упор. Метрів 50, 70 до них було, але ми відкрили вогонь.
   Спочатку було видно їх, коли попадали. Ті, кого було видно, то відразу почалося якесь полювання: то стрільба відновлювалась, то знов тиша, то якийсь вибух чи гранату хтось кинув, чи фіг його розбере. Взагалі не зрозуміло було – що й хто, – і це тривало майже годину!
   За відчуттями, минула ціла вічність. Коли ми отямились та хоч якось зібралися, – пішов шквал в їхню сторону та вихід із тієї місцевості. А "Док" знав цю місцевість дуже добре, а  тому знав, як і куди пересуватися: ми вийшли всі, з двома пораненими побратимами, і без утрат; я вважаю, нам тоді дуже пощастило.
   Насамкінець додам важливе спостереження. В юності дуже багато читав і дивися про Зимову війну (1939-1940) або, як її називають ще совєцько-фінляндську. Але не коли не думав, що відчую на собі теж саме; мені назавжди запам'ятається той перший, скажений бій у зимовому лісі на Чернігівщині.
Автор – Фріда Бахмутський

Немає коментарів:

Дописати коментар