неділя, 19 травня 2024 р.

Європа як ідеольоґічна цінність

Еуропа! Уявлення, що в'яжуться з цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття... Адже вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольоґічних поглядів, і багато у чому собі ж суперечать; уже географічно, поняття Європи, спірне, бо ж політичні моменти побільшують непорозуміння.
   Наприклад, чи належить СССР до Європи чи ні? У школі вчили нас, що Урал є границею між Європою та Азією, сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Європи якомога далі на Схід!
   Знищення турецького панування у південно-східній Європі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина збудована Мустафою Кемалєм-Пашою сама змагає до духового й цивілізаційного зближення з Європою. Еспанію й Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи, хоча від 1936-го Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж залишається при боці Еспанії.
   Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Європи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться. Європа стоїть перед нами як багатогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблема і саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розв'язка.
   Європа – це скорше душевне її визнання... Європа все відкриває нові карти історії людства, як така, вона проломила кордони власного простору через чужі континенти та океани; а все ж вона втілена у самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва. Європа неодностайна і її не можна звести до спільного знаменника, бо вона не була й очевидно не буде одним політичним табором.
   Європа, як певне визначення, узмістовлюється у різнорідности історичних націй нашого континенту. Європу переживається найсильніше тільки у власній нації! Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму: як існує Європа Хвильового, так і є Європа Донцова!
   Слово "Еуропа/Європа" вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво, бо ж Європа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фаустівські процеси народження нового. В історії світу записуються перші розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто європейський дух і стиль! Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні духової постави її носіїв і не тільки своєю пов'язаністю з тим усім, що хвилює Європу, тою пов'язаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку європейського духа, йде насамперед про виразно окреслене місце "Європи" в ієрархії наших ідеольоґічних цінностей.
   Європи існує в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної ідеї?
   Ми підходимо тут до одної із найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях. Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з собою. "Нація", як дійсність, існує, відколи є історія й у своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку.
   Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість ще некристалізована  це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомости – можливі знову 2 випадки: у першому  нація своє національне кредо й назовні називає власним ім'ям; в другому — вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу, а у цьому другому випадку (наприклад, впливи французької революції 1789-го, або московського комунізму від 1917-го) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх висувають, і їхні діяння назовні. Ідеї французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції у світі на ціле століття.
   Для інших же націй, що стикалися із впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від "метрополії" цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини "свободи, рівности й братерства" була найважнішою  зовнішньополітичним післанництвом. Подібно і з московським большевизмом...
   Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився у сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не виправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема, супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольоґій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці.
   Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР у значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789 і 1917 рр.) втрачають своє зовнішньополітичне значення. Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення свого оточення в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли мати ідеольоґії, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, а проте забезпечували їм світове панування.
   Засуджена на компромітацію ідея  жила далі, зрівноважуючи зовнішньополітичними осягами свій внутрішній "дефіцит". Натомість доба націоналізму  це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енерґії  отже примат внутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!
   І націоналістичні нації змагаються з оточенням  в обороні, або у наступі. Цей змаг мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині. Бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним ім'ям, голою національною правдою, обеззброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости?
   Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію «як духове й моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кілометра землі». І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в противенстві до минулого, не діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.
   Отже, коли йде про ідею поступу й удосконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких націй, інтенсифікації життя "спецієс", і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні 
 вона посуває людство більше вперед, аніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів... Так було, але так уже не буде.
   Ми бачимо в італійському "післанництві Риму", в італійському "латинстві", в нордійському післанництві III-го Райху Німеччини (що пристосоване для неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми говоримо про "Європу" в українській націоналістичній ідеольоґії, то з того погляду, щоб ця ідеольоґія була звернена не тільки навнутр. Але й щоби переходила до ідейного наступу на оточення із більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу.
   Московська "Протиеуропа", українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, у стику з другими європейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом. Ось моменти, які кличуть нас за "Європою", що вже відчута й вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна цінність. Слава Nації!
Автор – Ярослав Оршан

пʼятниця, 17 травня 2024 р.

Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.
   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.
   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.
   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.
   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?
За матеріялами "Afemina"

середа, 15 травня 2024 р.

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!
   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів  річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.
   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita"  невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення  розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.
  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.
   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...
Автор – Ярослав Божко

понеділок, 13 травня 2024 р.

КНР, Іран і КНДР воюють в Україні проти Заходу

Російсько-українська війна давно стала світовою в тому сенсі, що вона є опосередкованим зіткненням між західною продемократичною коаліцією, з одного боку, та авторитарними режимами Сходу з іншого. Останні – це горезвісна "вісь зла" за участи РФ, комуністичного Китаю, Ірану та Північної Кореї. Поки незрозуміло, хто із них переможе у протистоянні планетарного масштабу.
   Війна РФ проти України не тільки змусила країни Північноатлантичного альянсу підвищити військові витрати, а й підштовхнула американських союзників в Азії терміново зміцнювати співпрацю проти КНР. Однак авторитарні режими теж згуртувалися довкола Владіміра Путіна, побоюючись, що рішуча перемога України зміцнить Захід. Так і станеться, навіть не думайте інакше!
   Іран поставив тисячі безпілотників "Shahed", надіслав інструкторів для навчання операторів та допоміг Росії налагодити їхнє виробництво. Тим часом КНДР надіслала, за різними даними, від 1 до 3 мільйонів снарядів приблизно стільки ж, скільки США та їхні союзники поставили Україні, а також передала ракети. КНР допомагає не так прямо, але також забезпечує РФ продукцією подвійного призначення.
   Крім цього, автократи (чи все ж таки нові азійські деспоти?) вклалися у торговельні шляхи, захищені від санкцій. Зосередженість США на Європі дозволила Китаю, Північній Кореї та Ірану відчути себе вільніше у своїх регіонах. Перемогти у такій війні можна подвійно  по-перше, на полі бою, а по-друге, ефективніше використовуючи сам конфлікт, тобто вивчаючи уроки із військових дій, зміцнюючи співпрацю із союзниками та готуючи себе до наступного етапу.
За матеріялами "Bloomberg"

пʼятниця, 10 травня 2024 р.

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.
   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.
   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.
   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.
   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.
   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільствуТак само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.
   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.
   Нині (як і завжди) наш головний ворог у КремліЦе варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!