Зимова війна. Рік 2022-й

Як кажуть у народі: «Краще побачити один раз – аніж почути сотні раз». Це про торішню бійню на Півночі України у лютому-березні. Я, з походження, – удмурт (по мамі), а по батькові маю предків з Естонії, які потім переїхали до Польщі, котрий народився на початку 2000-х рр. в Україні на Донеччині, у Бахмуті.

   Тепер цей напрямок фронту найгарячіша точка. Відверто, тут у нас – справжній Верден чи Марна, тобто, випалена ворогом земля, а замість дерев і будинків: випалені пні й руїни. Але про Бахмут якось іншим разом, зараз – про Зимову війну 2022 р.

   Це відбулось на початку лютневого вторгнення. Ми виїхали з полігону 23.II.2022, треба було забрати пару людей у Чернігівській області, а приїхали на місце призначення наступного дня, де нам сказали, що почалася широкомасштабна війна. Зв'язалися із командуванням, бо збирали усіх, хто був поблизу, – і нам дали згоду.

   Ми зайняли позиції, бо вертатися було небезпечно; ніхто знав, як фронт буде рухатись і куди саме. «Це ж бляха друга армія світу!», – міркували ми й тільки на 7 день війни ми зрозуміли, щó це їм – пизда, а не нам. Але ось перший, день нашого бойового хрещення...

   Із нас зробили зведений підрозділ і там ще були рекрути з учебки. Тобто, вони не пройшли її до кінця. Зі старшин нам прислали двох інструкторів (головний сержант і старший сержант) усе з той самої учебки, хоча один – узагалі медик, викладав тактичну медицину, а затим нас повели кудись у ліс.

   Сказати, що я там був взагалі не місцевий, – нічого не сказати. Треба було зробити позиції та зустріти ворога, протримати позиції скільки це можливо по часу. Із важкого озброєння був тільки один ПК; навіть чим копати особливо не було чим, а до місця розташування їхали нашим же КрАзом із ППД.

   Потім із цього КрАзу ще зняли тент, аби накривати наметом дим від багаття, бо у більшості навіть не було запасних шкарпеток; були лопати, але теж не у всіх, бо деяких як і нас вирвали прямо з дороги. Добре що якийсь інструмент був у КрАзі, він і став нашим порятунком (його кабіна стала другим пунктом обігріву) під час "роботи". Від огнища підігрівали воду та будь-яку рідину, звиняйте за подробиці, але навіть сечу, але позиції ми зробили.

   Далі сидиш 4 години в окопі: одну грієшся, а для цього треба було відійти до спецпункту, десь так метрів за 500, стежкою. Але бляха вони нас обійшли! Москалики були вже справа і зліва; нам це повідомили по новітнім нанотехнологіям – радіостанції "Redmi 9T".

   Тобто, нас обійшли навіть не помітивши. Хоча там була головна стежка, вони рухалися саме дорогою, після якої починається ця наша широка стежка; але десь, мабуть, не туди повернули москалики... Тоді "Док", так ми кликали командира, ухвалив рішення виходити з оточення, хоча було зрозуміло – справа ризикована і ось чому.

   Ми намотали собі червоні стрічки, як у ворога. Ми не зрозуміли спочатку, – а нафіга?! Та "док" переконав, що це – маркування рашистів; але тоді ми ще їх навіть не бачили, ні на фото, ні на відео, і не знали, як їхня форма виглядає, бо не було ні часу, ні можливості дивитись інформацію в мережі.

   Вже потім через "Redmi 9T" ми попередили, що будемо виходити з червоними стрічками, але форма буде наша. Це було зроблено для того, якщо нас помітили рашисти, то може прийняли б за своїх. Виходити повинні були "чисто" пішки, без ні якого транспорту; обличчя водія треба було бачити, бо це буде загуба транспорту...

   А далі – пробіжки, повзання, повний бушлат снігу; то холодно то жарко. І тут ми зупинилися, бо з нами рашисти встановили голосовий контакт: ми почули, як вони намагалися до нас звернутися, майже в упор. Метрів 50, 70 до них було, але ми відкрили вогонь.

   Спочатку було видно їх, коли попадали. Ті, кого було видно, то відразу почалося якесь полювання: то стрільба відновлювалась, то знов тиша, то якийсь вибух чи гранату хтось кинув, чи фіг його розбере. Взагалі не зрозуміло було – що й хто, – і це тривало майже годину!

   За відчуттями, минула ціла вічність. Коли ми отямились та хоч якось зібралися, – пішов шквал в їхню сторону та вихід із тієї місцевості. А "Док" знав цю місцевість дуже добре, а  тому знав, як і куди пересуватися: ми вийшли всі, з двома пораненими побратимами, і без утрат; я вважаю, нам тоді дуже пощастило.

   Насамкінець додам важливе спостереження. В юності дуже багато читав і дивися про Зимову війну (1939-1940) або, як її називають ще совєцько-фінляндську. Але не коли не думав, що відчую на собі теж саме; мені назавжди запам'ятається той перший, скажений бій у зимовому лісі на Чернігівщині.

Автор – Фрьодо Бахмутський

Майдан як місце свободи та антимосковщини

От дивно: Московія-РФ усі ці десятиліття з моменту розвалу СССР всіляко намагалася (ще до війни та логіки руйнування, тобто до 24.II.2022) посилювати свій вплив на Україну. І при цьому не займалася реальним вивченням процесів. Всі ці великі бюджети різним проросійським прихвосням йшли виключно на пропагандистську маячню, за логікою того, що хотіли чути у Кремлі.

   Системною політикою на постсовєцькому просторі на Московії ніхто не займався, роблячи ставку виключно на силовий ресурс (війни та конфлікти), економічний шантаж та пропагандистську муть. У РФ так і не зрозуміли, що наші Майдани – це не воля якоїсь однієї з груп соціуму і тим більше – ніяке не зовнішнє втручання. Але це звична для української політичної системи та українського суспільства форма реагування на перекоси.

   Ось ці останні можуть виникати в той чи інший момент нашої історії, як прояв громадянської позиції. У нас Майдани (Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності), дострокові вибори (президентські та парламентські) були ще з 1990-х рр. Але на росії надавали перевагу спрощеному трактуванню подій, у руслі роспропаганди про зовнішнє втручання й у висліді підхід "створювати контрольований хаос" не дав очікуваного результату.

   Хаос у "хаосі" (у сенсі відсутності єдиного центру прийняття рішень, на який можна тиснути) неможливо контролювати. Влаштувати можна, а контролювати (а значить – отримати необхідний результат) ні. Тож те, що Московія розпочала широкомасштабну війну, говорить ще й про те, що там ніхто не займається і/або не хоче займатися вивченням процесів та розв'язання проблем у середині самої РФ.

   Кремлю та його пропагандистам куди простіше лякати суспільство зовнішнім ворогом. Цей хибний підхід уже колись апробовували в СССР. Урешті-решт, усе буде навпаки – зовнішня агресія активізує внутрішні процеси, а отже, імперія зла остаточно зазнає колапсу та дезінтегрується.

Автор – Олеся Яхно

Стоїмо на варті інформаційного фронту

Кремль марить знищеною до основи Україною, бо здолати чи тим паче захопити нашу Батьківщину його орди головорізів не здатні. На це є низка причин, але нині ми їх не обговорюватимемо; якось иншим разом при нагоді. Хоча стратеґічно московити вже програли, тактично у них ще є перевага у живій силі та кількости військової техніки, котра суни звідусіль на наші Схід і Південь.

   Відтак головне завдання для московитів на сьогодні – переломити ситуацію в Україні зсередини. Деморалізувати, роз'єднати, посварити між собою українців... Ворог бажає і всіляко намагається зламати нашу волю, наш дух, наше прагнення перемоги.

   Масовані ракетно-бомбові удари по об'єктах нашої цивільної енерґетичної та критичної інфраструктури мали б спровокувати всенародний гнів, однак не проти аґресора, а проти... чинної та законно обраної у 2019 р. влади України (якою б поганою чи хорошою вона не була б). Саме зараз москалі прагнуть поламати психіку українців, увігнати нас у депресію, змусити думати  про те, що все безнадійно, що війна ніколи не закінчиться нашою перемогою і, що цей жах триватиме вічно. Дарма вони такі самовпевнені.

   Способів "розкачати" Україну, як переконані наші вороги, ніби є безліч, але мета для них одна – не можеш зламати "хохлів" на фронті, отже, спробуй зламати їх зсередини. Тому Кремль хоче і має нами ламати нас із вами поодинці, хочуть ламати колективи, щоби у підсумку "обезголовити". Позбавити символізму, позбавити того чи тих, хто нам дорогий, а відтак будуть підбурювати найслабкіших по духу виходити на вулиці та перекривати рух автотранспорту, як уже було в Одесі.

   Звірствами, насильством, бомбардуванням, ударами по енергетиці, облудливо-брехливими новинами, інформаційними атаками, постійними погрозами... Абсолютно все, що роблять і намагатимуться робити москалі, – це одна величезна інформаційно-психолоґічна спеціальна операція, і вона лише набирає обертів. Грошей у цю кампанію ворогами аж надто багато, не пошкодували ні рубля, ні долара, щоби спопелити Україну; тому не ведіться на "вкиди" у соціяльних мережах, бережіть своє ментальне здоров'я і допомагайте Збройним Силам України наближати нашу спільну перемогу.

"Nаціональна Ініціятива"

Найміцніші ланцюги для рабів кують із мечів переможців

Наразі не всі громадяни України усвідомлюють важливість моделювання і планування нашого повоєнного життя, а дарма. Бо ми не маємо права вкотре занапастити долю прийдешніх поколінь! Які проблеми на нас чекають після Перемоги над одвічним ворогом зі Сходу?..

   У тому, що ми здобудемо Перемогу, в Україні ніхто (крім пришелепкуватих колаборантів, зрадників і сепаратистів) немає сумнівів. Перемога буде на основі Кремлівських помилок, американської та совєцької зброї, але, найголовніше, завдяки самопожертві всього нашого народу. Це вже очевидний факт!

   Водночас перед нами купа нерозв'язаних проблем довоєнної доби. Не чекайте жодного очищення держави від корупції, ні економіки від олігархів, ні розвитку. Залишиться спалена країна, зґвалтоване та залякане населення, не здатне на протест, новий Майдан та революцію.

   Лави патріотів теж будуть значно меншими. Але головне, всім нещасним ветеранам, які вижили, які спробують розпочати "розмову після війни" на всі "чому?" і "як таке могло бути?" заткнуть рот цією самою Перемогою. Подібне вже було в історії, просто більшість забула.

   Так, Америка, певно нам допоможе, але все буде як із дорогами та "Великим Будівництвом": дороги зробили, а жити краще не стали. Так буде і з усім іншим – усе полагодять, як було до 24.II.2022, включаючи корупційні схеми та систему примусу Нації до вимирання та виродження, але вже ніхто не захоче згадувати, що так ми вже жили й нам було погано. Замисліться над тим, що на початку відновленої державної самостійності (24.VIII.1991) нас було 52 мільйони, а зараз заледве 35 мільйонів, які вимирають і роз'їжджаюся світ за очі з України.

За матеріалами "Chaos Militar"

Історія України – це, перш за все, історія українців

Що таке історія України? Це звісно ж розповідь про минуле  території, яка зараз належить державі під назвою Україна. Але територія не творить історію (хоч звісно її особливості впливають на перебіг подій і географічний детермінізм має певну рацію). Територія не є суб'єктом історичного процесу, лише об'єктом дії. Вона сцена вистави під назвою "історія".

   Хто є головним акторами на ній? Звісно люди! Тому історія країни, – це історія людей, що жили і діяли на цій території, об'єднувалися для досягнення спільних цілей. Однією  з яких було створення, забезпечення існування та розвитку країни, яка своєю чергою забезпечувала подальше існування цієї спільноти, яку називають нацією. Якщо коротко історія країни – це історія нації!

   Заяви про смерть національної історії, які лунають у тому числі від істориків, виявилися передчасними. Адже національні держави досі залишаються головним і напевно таки найефективнішим способом організації людства. Способом який найкраще забезпечує можливості для реалізації потенціалу окремої особистості, захисту її прав і свобод, збереження культурної різноманітності світу. Тому поки є національні держави (а наразі саме вони формують мапу світу) актуальною залишатиметься національна історія.

   В українському випадку зрозуміти історію України переповідаючи виключно історію її території навіть складніше ніж з історіями інших країн. Адже ця територія, за відсутності української держави, протягом століть була об'єктом дій інших народів. Їх ціллю було інкорпорувати ці терени (повністю чи частково) до власних держав. Поява та розвиток на нинішній території України держави під такою назвою із власним баченням свого минулого і майбутнього стали можливими саме завдяки українцям. Тому вони головний суб'єкт історії України.

   Перш, аніж відповісти на питання, хто ж такі українці варто пригадати, що таке нація загалом. Пропоную таке, трохи ліричне і неакадемічне визначення: нація – це спільнота людей, які читають однією мовою про спільне минуле і вірять у спільне майбутнє. Процес формування нації – це поширення від верхівки до загалу: грамотності, друкованого слова, історичних наративів. Активними учасниками цього процесу є вчителі та священики, які навчають грамоти,  поети та письменники, які оформляють мову, видавці, які роблять твори нею загальнодоступними та історики, що формулюють історичний наратив. Потім у процес включаються політики, які створюють державні інструменти (іноді створюють чи намагаються створити саму державу) для розвитку нації: систему освіти, мережу інституції культури, економічну базу.

   Нації формуються на базі етнічних груп (одніє, або кількох) від яких успадковують традиції мовні та культурні основи. Саме елементи етнічної культури забезпечують унікальне позиціонування однієї нації посеред інших. У бездержавних націй  спільність походження, мови, традицій є первинною основою для об'єднання в спільноту, вирізнення від інших. У державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка. Бездержавні нації  будуються на одній етнічній спільноті, наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи, так постають політичні нації, приналежність до яких стає тотожною до громадянства держави.

   Виходячи з таких позицій – хто такі українці? Нині відповідь виглядає оманливо простою – громадянин держави Україна, той хто користується паспортом із тризубом на обкладинці. Але ж є люди, які живуть поза межами України не мають чи навіть ніколи не мали українського громадянства і тим неменше вважають себе українцями. Маємо потужну українську діаспору (мільйони людей!), значна частина яких народжена поза Україною, але тим неменше асоціюють себе з нею. Маємо ситуацію, коли задовго до створення незалежної держави у 1991 р. люди, які не визнавали совєтської України і жили поза її межами, вважали себе українцями.

   З іншого боку є ті, які будучи громадянами України протягом більше як 30 років досі не визнали й можливо не визнають себе українцями, або навіть не визнають існування українців взагалі. То ж може досить просто вважати себе українцем, щоби бути ним, незалежно від того де ти живеш? Адже як казав Ернест Ренан, «l'existence d'une nation est un plébiscite de tous les jours», прийшов, проголосував «Я українець» і досить? Ні, не досить!

   Національний вибір передбачає прийняття певних національних правил гри. Бути українцем – це прийняти як свої  національні традиції у культурі і навіть трохи в побуті. І так – прийняти (чи зберегти) мову, яка найчіткіше виокремлює одну національну групу від іншої, позиціонує її серед інших, бо є найкращим інструментом збереження особливостей національної культури. В українські ситуації саме мова є головним маркером, який вирізняє нас від сусідної російської нації. Наявність схожих елементів культури та традиції, використовується росіянами для заперечення самого факту окремішності української нації. Тому мова відіграє у нас визначальну  роль у процесі формування та розвитку нації, якому личить бізнесове гасло: «Позиціонуйся, або зникни».

   Все вище сказане стосується сьогодення.  Але бути українцем (американцем, французом, китайцем...) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що навпаки пам'ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою  входження в клуб "українці" – це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього.

   Прийняття цих критеріїв (мови, традицій, поглядів на минуле, бажання будувати спільне майбутнє) і робить людину представником тієї чи іншої нації. Якщо ці мова, традиція, погляди на минуле українські то людина може вважати себе українцем. Звісно прийняти ці правила гри легше тому хто виростає в самому "клубі", де вони формувалися.

   Народжений в Україні, в українській родині (тобто, тій, яка приймає мову, традиції, погляди на минуле і бачиь спільне майбутнє) стає українцем по замовчуванню. Хоч не виключається ситуація свідомої відмови від успадкованої національної ідентичності. В українській історії  такі відмови в минулому були спричинені зовнішнім тиском  спрямованим на знищення українців як нації, відтак бажанням людини пристосуватися до обставин в яких наявність української ідентичності стає завадою у самореалізації.

   Тому наявність  в особи українського паспорта не обов'язкова ознака її української національності. І навпаки його відсутність не заперечує такої можливості. Тож підсумовуючи і повертаючись до початку: історія України – це у першу чергу історія українців.

Автор – Володимир В'ятрович