З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.

   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.

   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.

   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.

   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).

   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.

   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.

За матеріялами "Jacobin"

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"