вівторок, 31 травня 2022 р.

Криза думки

«Минуле не завжди тягне назад. У ньому розсипані нечисленні, але потужні пружини, які розпрямляючись, штовхають нас в майбутнє...». – Це слова видатного японського вояка XX ст. і консервативного революціонера Юкіо Мішіми, який сповідував істинні цінності земного життя.
   "Істина" у спотвореному постмодерністському задзеркаллі звучить приблизно так: "адепти" традиційних цінностей" є природженими рабами, які звикли до свого рабства і бісяться, якщо хтось бути рабом не хоче. Власне цю, так би мовити "істину", ми чуємо усюди, куди б ми не пішли. Подібні думки нам підносять як "прогрес" людської думки.
   Зараз гуманісти відкрито заявляють, що сучасний світ створений виключно прогресом і загальним розвитком людства. Проте, як ми розуміємо, сучасний світ створений постійними підмінами і спотвореннями початкового світу традиції та релігійності. Схожі спотворення сталися майже 300 років тому під час Великої Французької Революції; так сталося і під час самогубства Європи у часи Першої світової війни.
   Все це призвело до хворих побічних реакцій у вигляді червоної революції 1917 р. на просторах колись великої імперії Романових. Кращий приклад потворності висловив білогвардійський генерал Пьотр Краснов: «Їхня релігія "лєнінізм", а "заповіти Ілліча"  це їхні заповіді».
   Затим красиві гасла зароджувалась в нетрях ліберальної демократії і призвели до того, що зараз прийнято називати суспільством споживання. На зміну скинутим монархам прийшли "обранці народу"  президенти й інші політикани. Сьогодні більшість із них незалежно від власних намірів, у першу чергу, зобов'язані рахуватися не зі своїми союзниками, сюзеренами, васалами та народом, як їхні далекі попередники, а з головами різних корпорацій і компаній, про багатства яких не могли мріяти королі та імператори, які існували до них.
   У руках цих глобалізаторів і різного роду інтеграторів поняття добра та зла постійно міняються місцями. В усі часи люди, які істерично збирали в своєму будинку безліч зайвих речей вважалися ненормальними: якби були вони бідняками, котрі збирають у себе вдома все міське сміття або ж багатіями, що забивають свої маєтки зверху до низу дорогим одягом і розкішними меблями. Однак сьогодні люди, що набивають свої будинки грошима, нещадно обкрадаючи все населення, прикрашають обкладинки таких популярних журналів як "Time" і "Forbes".
   Попри це, таких людей шанують, поважають і ставлять в приклад іншим, менш заможним, а то й зовсім бідним і знедоленим. Так само і шлюб колись вважався сакральним божественним проявом вищих людських почуттів, що нині перетворився всього лише в юридичну формальність. У наш час звично бачити, як дружина звичайного роботяги йде до коханця-багатія втілювати свої статеві забаганки, а дружина багатія навпаки ублажає якого-небудь колгоспного жиголо у брудних нетрях міста.
   Все це відбувається від того, що у суспільстві споживання людство позбавило себе першого сенсу свого існування. Людина прагне споживати все більше і більше не знаючи меж своїм бажанням. Сучасному людству постійно чогось не вистачає: людина стала подібна до комара, який істерично шукає за чий рахунок він може продовжити своє існування – ось і все чого досягло це "суспільство людини новітнього часу".
   Основними рисами сучасного суспільства є його безхарактерність, втрата власної гідності, бажання жити одним днем. Навіть в епоху християнських імператорів все це вважалося життєвим досвідом язичників греків і римлян, враховуючи при цьому їхні помилки та культурні досягнення. Сучасний мультикультурний ліберальний світ, з якогось дива називає лицарське Середньовіччя відсталим і похмурим періодом європейської історії, відкидаючи його на смітник самої історії.
   Все це говорить про деградацію суспільства, про його падіння, а може і повернення навіть не в язичницьку епоху, а в часи бронзового століття 
 у Содом і Ґоморру. Тому сучасним християнам ні в якому разі не можна піддаватися на ту потворну брехню, яку несе верхівка ліберального суспільство. Не дивлячися на все, в цьому світі криза людської свідомості дуже сильно впливає на сучасних християн і на всю християнську проповідь в цілому.
   Якщо в апостольські часи поняття добра і зла були присутні в суспільстві, то сьогодні для кожної людини вони "індивідуальні". Однією з основних завдань є мужність прийняти виклики цього згубного для людства часу. Тому впадати в почуття безвиході і капітулювати перед духом цього часу для християн сьогодні є одним з найстрашніших злочинів проти людини і Господа Бога.
   Цей світ не може відповісти на справжні лицарські чесноти нічим крім брехливих фікцій, бо життя християн в усі часи було найкращою проповіддю віри. Саме тому християнству ще належить зайняти свою справжню позицію в серцях нинішніх європейців. Щира віра і бажання відстояти те, що нам дорого послужить початком для побудови нового Середньовіччя!
За матеріалами "Катехизму"

неділя, 29 травня 2022 р.

Рашизм – не фашизм, а сурогат неонацизму з необільшовизмом

Нарід-пацюк, який населяє просторий терен від загарбаного у німців Кьоніґсберґу до відібраного в японців Карафуто, не здатен мислити самостійно. Відтак він здебільшого (статистично це не можливо уточнити на сьогодні зі зрозумілих обставин) підвладний брехливій пропаґанді. У цілому росіяни несуб'єктна маса, людський пластилін для створення покірних виконавців забаганок режиму: ординського, царського, комуністичного, олігархічно-ґебістського тощо.
   Велетенська ресурсна федерація під вкраденою назвою "Росія" ніколи не була, а нині й поготів не є монолітною державою так званого "титульного народу", тобто московитів чи пак великоросів. Навіть з'єднане спільним кордоном на кілька тисяч утворення з центром у Кремлі та підперезане сурогатною псевдоідеолоґією рашизму продовжує існувати як клаптикова країна, яку населяють не менше 50 етносі із власними мовами та віруваннями. За конституцією, до складу РФ офіційно входить 21 національна республіка (Чечня, Удмуртія, Саха тощо), де лунають поодинокі, але вже публічні заклики до виходу й набутті суверенітету як у 1917 і 1991 рр.
   Тá кого на Московії хвилюють якісь основні чи будь-які інші, особливо Божі, закони, коли їхня солдатня взялася нести на Захід крізь український терен лютий морок замість світла?! Поєднавши більшовизм із нацизмом псевдофілософи (радше наближені до влади старці з високою самооцінкою) на кшталт Алєксандра Дугіна породили рашизм, який має певні схожості з фашизмом, але насправді ним не є. Навпаки, це з ворожого табору летять звинувачення на адресу українців і перш за все наших захисників у прихильності та навіть практиці фашистівської ідеолоґії, притаманної виключно італійцям, про що неодноразово стверджував її основоположник Беніто Муссоліні.
   Доволі знаково, що на Сході (у ресурсній федерації) та на Заході (в Європейському союзі та США) панує спільна негласна єдність щодо таврування інакодумців саме словом-ярликом "фашист". Хоча ніхто з тих, кого обмовляють, а подекуди це – цілі нації, не тільки не розуміють сенс поняття, зародженого у вирі Великого войовища 1914-1918 рр. на Апеннінах, але і плутають його з подібними ідеолоґічними доктринами (тобто, московитським більшовизмом і німецьким нацизмом). Означена колізія на руку ворогам, котрі своєю пропаґандою маніпулюють термінами, підмінюючи зміст не так формою, як словесним навантаженням, а пересічні громадяни не обтяжують себе пошуком його первинного походження.
   А проте існування фашизму, не кажучи вже про панування, і взагалі всіх споріднених із ним ідеолоґічних практик можливе у розвиненому індустріальному суспільстві, натомість у постіндустріальному – люди-громадяни атомізовані, їм немає діла до держави, як і державі більше немає діла до тих, хто підтримує її податками та службою в орґанах влади задля підтримки правопорядку. На Московії ця тенденція доведена до краю, у  зв'язку з чим ніякого фашизму там бути не може a priori. Реальний максимум можливої ​​"ідеолоґії", котра поверхово присутня серед обмеженого кола "обраних" жителів ресурсної федерації – анархо-капіталізм чи анархо-соціалізм, оскільки як державне утворення РФ в основі є безідейною мафіозною структурою.
   Повертаючися до рашизму, зауважимо, що синкретизм більшовизму (уточнимо – чекізму або ґебізму) і нацизму також поверховий, оскільки після заглиблення у сутність цього сурогату стане зрозуміло наступне: коріння цієї псевдоідеолоґії, химерного вчення спадкоємців так званого Южинського гуртка, тримається за імперський реґресивний шовінізм середини XIX ст., оздоблений сумнозвісним євразійством. Окрім того, означене явище сучасності озброєне тваринною ненавистю до чужого (демонізацією всього українського, європейського, американського) та вивищенням власного, мутованого єства, яким керує абсолютне зло у вигляді смерті. Тож як би сучасні авторитетні інтелектуали, подібно Тимоті Снайдеру, не намагалися прирівняти рашизм до фашизму (на правду реакційної ідеолоґії проґресу, породженої добою Модерну), у них це не виходить через жорстку дійсність "тюрми народів", де буряти з мокшанами відверто вважають себе "русскімі", відмовляючися від власної ідентичності.
   Ось цé населення Московії, де замість проєкту із формування покірного homo sovieticus кремлівський режим взявся ліпити мовчазний і бездушний "російський народ", достоту атомізоване й відірване від дійсності. Ресурсна федерація, на відміну від волелюбної України чи навіть слабкодухої Білорусі, позбавлена громадянського суспільства та справжньої еліти, замість яких є "терпіли" (континґенти-поселення) й "вертухаї" (корумповані службовці та обранці), котрі виконують забаганки обмеженого кола осіб (тобто, банди ґебістів сполученої з оліґархами). Тому все це "господарство", весь цей московитський устрій не годиться для визначення жорсткої, зібраної та від природи футуристичної політичної системи (фашизму), орієнтованої на завоювання життєвого простору не стільки силою зброї, скільки силою ідеї та слова.
   "Прапороносцями" рашизму є невеликий гурт путіністів. Цілком очевидно, що вони не будуть захищати власноруч вигаданий світогляд на фронтах, за них це зроблять безідейні "бойові буряти" та TikTok-піхота Рамзана Кадирова. Більшості населення РФ вказане явище хоч і зачепило лишень поверхню мозку, одразу під черепною коробкою, проте завдало непоправної ментальної шкоди, вивернувши на спід так звану масову свідомість.
   Подібному тому, як після 1918 р. німці страждали на "Ваймарський синдром", а мадяри на "Тріаноський", сучасні московити-росіяни зовсім не виглядають страждальцями, радше пацієнтами психічної лікарні. Адже після 1991 р. вони невиліковно хворіють на гіпертрофовані розлади, викликані розвалом СССР, що його роками хочуть відновити (наче трупи здатні повертатися до існування), а ми воліємо не допустити, заплативши надвисоку ціну – життя тисяч українців. Ось це і є звичайний рашизм, пропахлий мертвою плоттю, що відійшла у потойбіччя шляхом найстрашніших передсмертних мук у безмежному мороці; його ми маємо здолати раз і назавжди, допоки він не опанував наш світ.
Автор – Денис Ковальов

пʼятниця, 27 травня 2022 р.

Традиція і демократія: далекосхідна адаптація

Часто згори та ззовні конкретну ситуацію, річ чи явище можна бачити краще ніж перебуваючи всередині. Іноді здається, що країни так званого Міжмор'я (у трикутнику Фінляндія-Хорватія-Україна) втратили власні традиції, призвичаївшися до західного стилю життя. Скажімо, більшість фінів не читають щодня "Калевалу", а українці навіть не гортають "Кобзар", бо ґлобалізований світ вимагає уніфікації, попри проголошений мультикультуралізм.
   Незалежно від того, зберігаємо ми власну традицію чи ні, у світлі історії зрозуміло, східні європейці, котрі населяють каїни між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями мінімально корумповані та демократичні нації, чого не скажеш про сусідів. Водночас на адміністративному рівні, певно, важко поєднати демократію з традиціоналізмом, адже бюрократам явно не до подібного зіставлення. Звичайно, завжди можна сказати, що наша традиція – це демократія (фінляндський Сейм, козацькі ради на Січі тощо), яка, втім, слабне і гальмується жорсткою адміністративною формою за посередництва конкретних управлінців (здебільшого кар'єристами), стаючи своєрідним ігровим полем для політичних гравців.
   Одну з теоретичних моделей сучасної демократії на початку 1920-х рр. презентував батько-засновник Китайської Республіки (нині це Тайвань) і палкий ідеаліст Сунь Ятсен. Його принципи ґрунтуються на "трьох китах" народовладдя: націоналізм, демократія та умови життя. Як такі, перелічені терміни майже ніде не втілювалися у життя одночасно, але у різних країнах Далекого Сходу вони вплинули на ідеї соціального розвитку і більш-менш запроваджувалися окремо одна від одної, залежно від політичної ситуації.
   Просто і коротко Сунь Ятсен уявляє суспільство як свого роду машину, орієнтований на розвиток кожного громадянина механізм, оснащену хорошою трансмісією та контролем. У складових цієї системи, зокрема тих, хто відповідає за запуск, – повинна бути свобода діяти відповідно до своїх обов'язків інакше громадяни-виборці мають демократичне право зупинити машину для необхідного ремонту; трансмісія та кермо зберігається у руках найкращих (у давньоіндійській філософії: брахманів і кшатріїв). Зазначена модель приваблива тим, що звільняє від такої відповідальності слабкодухих з одного боку, та ласих до корупції ділків з іншого, але все одно дозволяє спити та переформатувати всю адміністрацію у разі потреби.
   Ідеолоґ китайського республіканізму виходить із того, що прагнення до демократії та її цілі не можуть бути рівнозначними, але рівність між ними є відправною точкою. Сунь Ятсен переконаний, на практиці мова йде про рівність можливостей, що дозволяє різним особам-громадянам реалізувати себе якнайкраще. З приводу запобігання надмірній бюрократії, тиску адміністративному механізму та амбіціям окремих кар'єристів пропонується ставити чиновниками тільки тих, хто заслужив довірі народу (вужче – громади) своїми діями, а не словесним популізмом.
   Водночас Сунь Ятсен закликає усувати з адміністрації тих, хто більше не користується довірою народу, або й зовсім шкодить, порушуючи закон, – це була б справжня демократія. Засновник Китайської Республіки вважав, якби його модель можна було запровадити на практиці, вона також була б постійним і глибоко вкоріненим у національній традиції. На сьогодні окремі теоретичні надбання Сунь Ятсена все ж реалізуються урядовцями Тайваню, такі, як національний республіканізм і пряме представницьке народовладдя.
За матеріалами "Sarastus"

середа, 25 травня 2022 р.

Історія дублінського "генерала в законі"

Мартін Кегілл почав свою кримінальну кар'єру ще хлопчиськом в дублінських трущобах. Від дрібних крадіжок і шахрайства він поступово перейшов до злочинів національного, та світового масштабу. За організаторські здібності та професійний підхід до пограбувань він отримав прізвисько "Ґенерал".
   Щотижня він проводив збори банди, на яких ретельно планувалися такі злочини. Під час або відразу після нальотів "Ґенерал"-Кегілл приїжджав до поліцейського відділку. Він лягав там спати, забезпечуючи собі алібі...
   Народився Мартін Кегілл на Ґренвілл-стріт у Дубліні і був другим із 12 дітей у родині. Його батько Патрік Кегілл працював наглядачем місцевого маяка, при цьому страждаючи на алкоголізм. Ще в школі Мартін і його старший брат Джон почали красти їжу.
   У 1960 р. сім'я Кегілл переїхала в столичний район Крумлін, де Мартіна одразу відправили в католицьку школу. У 15 років він спробував вступити до королівського флоту Великої Британії, але його не взяли; у 16 років був визнаний винним в двох крадіжках. За це був поміщений у школу-інтернат для "сиріт і кинутих на призвояще дітей" під протекцією аббатів-місіонерів пресвятої і непорочної Діви Марії в Денґані, ірландське графство Оффалі.
   Після набуття повноліття Мартін Кегілл одружився на Френсіс Ловлесс, дівчині з дублінського району Ратмайнс, куди переїхала його родина. Саме у цьому населенному пункті Мартін Кегілл разом з братами здійснив кілька квартирних крадіжок в кварталах Дубліна, де мешкали заможні громадяни. Йому також вдалось пограбувати сховище конфіскованої вогнепальної зброї в комісаріаті поліції. Затим брати Кегілл зайнялися збройним розбоєм. До початку 1970-х рр. вони грабували інкасаторів.
   У 1978 р. фірма "Dublin Corporation" вирішила знести багатоквартирні будинки, де мешкала родина Кегілл. На той час Мартін відбував 4 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку; він боровся через суди, щоб запобігти цьому руйнуванню. Після того, як будинки все ж були знесені, Мартін Кегілл продовжував жити в наметі на тому ж місці.
   Нарешті, Бен Бріско, мер Дубліна, наніс візит в його намет і умовив його переїхати в новий будинок в більш престижному районі ірландської столиці. Бувши найвідомішим злочинцем Ірландії, Мартіну Кегіллу вдавалося приховувати свою зовнішність від докучливої преси та інших сторонніх осіб. На людях він з'являвся в масці, капюшоні або прикривав обличчя рукою.
   Однак інших частин свого тіла він особливо не соромився і любив тролити журналістів і поліціянтів, роздягаючися до нижньої білизни із зображеннями мультяшних героїв. Родина Кегілла також не могла не привертати уваги громадськості. Адже Мартін проживав з двома жінками, які були рідними сестрами між собою, і мав від них в цілому 9 дітей!
   Проте найгучніший злочин банди "Ґенерала"  це викрадення цінних полотен славетних художників Вермеєра, Рубенса, Ґойї та інших з приватної колекції на суму £30 мільйьонів фунтів стерлінґів у 1986 р. Бандити скористалися ідеєю фільму "Як вкрасти мільйон" з Одрі Гепбьорн і кілька разів влаштувавши помилкову тривогу, домоглися відключення сигналізації. У поліції Дубліна була створена група спостереження під кодовою назвою "Загін Танго", метою якої був постійний моніторинг діяльності членів банди Кегілла.
   Спостережний пункт був в сусідньому будинку від помешкання "Ґенерала". Але на початку 1990-х рр. над головою відомого дублінського грабіжника навис домоклов меч не правоохоронних органів, а ірландських бойовиків... У середині серпня 1994 р. Мартін Кегілл у справах вийшов з власного будинку в середмісті Дубліна. Доїхавши до перехрестя Оксфорд-Роуд і Чарльстон-Роуд, він був кілька разів поранений в обличчя та зазнав поранень у верхню частину тулуба; від великої кровотечі "Ґенерал" помер майже миттєво.
   Вбивця був озброєний револьвером "Magnum-357", а вже за кілька годин відповідальність за вбивство, взяла на себе "Ірландська Республіканська Армія". Їй допомогли "Добровольчі сили Ольстера". Однак попри політичні заяви ірландських бойовиків, на сьогодні вбивство Мартіна Кегілла залишається нерозкритим.
Автор – Павло Ковальов

понеділок, 23 травня 2022 р.

Екзистенціалізм versus марксизм

У травні, в один день із різницею у 5 років, народилися – основоположник екзистенціалізму Сьорен К'єркеґор (1813) і творець політекономії та матеріалістичного розуміння історії Карл Маркс (1818). Мабуть, за цей час якось інакше склалися на небі зорі, бо ідеї ​​обох, які радикально змінили світ, мають прямо протилежне ставлення до людини. Ми відчуваємо їхній вплив прямо зараз.
   К'єркеґор побачив у людині найскладнішу натуру, якій властиві: страх, відчай, самотність, усвідомлення своєї недосконалості та обмеженість свого існування. Але разом із тим і – прагнення краси, любов до світу, загострену радість життя... І головне – людина К'єркеґора є вільною, бо вона просто приречена на свободу.
   Маркс же відніс людину до продуктивних сил, зробивши її лише гвинтиком соціального механізму, – який забезпечує технологічний прогрес. Тобто, прагне лише справедливого розподілу соціальних благ. Людина Маркса проста, безлика, завжди об'єднана у колективи та цілком не вільна.
   Екзистенціалізм перевів основний інтерес філософії від створення цілісних картин світу і від вивчення соціального устрою на окрему людину. Людина є унікальною і безцінною! Адже все, що пов'язане з нею, надзвичайно важливо: кожна мить, усіляка дрібниця, будь-яка думка, швидкоплинне почуття чи випадкове відчуття.
   Певно, нам властиво любити та ненавидіти, ми маємо право бути самотніми. І нам на користь йдуть сум і небезпека; і ми цікаві цим не лише самі собі, а й для всього світу – і саме цим ми дуже важливі для нього. Власне з цих уявлень екзистенціалізму вийшли великі літературні та філософські твори, геніальна музика, чудовий живопис, шедеври кінематографії – і у цьому кожен з нас, свідомо чи мимоволі, переконується на собі самому.
   Маркс же створив універсальну і дуже чітку суспільну економічну модель. Однак він помилився "лише" з людиною. І коли цю модель стали застосовуватися у реальності, то з'ясувалося, що саме людина не вкладається в тісне та жорстке прокрустове ложе марксизму.
   Тому що людина думає не лише про виробництво, робить не тільки те, що потрібно для будівництва комунізму, і хоче жити не в майбутньому, а тут і зараз. Ось тоді й стали спрощувати, применшувати, усереднювати людину, доводячи до заданого марксизмом примітивного зразка. Вони так і не довели людину до того зразку, вбивши значну частину людства.
   А людина (навіть і за тоталітарних режимів) залишилася людиною:
   - робила усілякі дурниці, і думала про різні нісенітниці;
   - лінувався на роботі, і страждала (іноді, без жодного приводу);
   - любила, кого не варто і брехала без потреби;
боялася не лише КҐБ, а й гусінь і мишей;
   - милувалася не верстатами, а весняними квіточками, а головне, шукала не загального, а особистого щастя...
   Суть екзистенціалізму полягає в тому, що людина у будь-якому тілі, за будь-якого розуму, з будь-якими переконаннями, за будь-яких обставин має право бути та жити. Тобто, жити так, як вона того забажає сама, а не як вказують їй інші (нехай навіть набагато авторитетніші й раціональніші). Адже наше життя єдине і неповторне!
   Мовиться про життя саме наше і тільки наше. І схильна людина за своєю природою не прокладати прямі ідеологічні магістралі, а протоптувати свою власну вузьку життєву стежку... Так що, все-таки мав рацію пан К'єркеґор: «Життя – це не проблема, яку треба вирішити, а реальність, яку потрібно пізнати з досвіду». Все інше – тлін.
За матеріалами Facebook