пʼятниця, 26 серпня 2022 р.

Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Автор – Донісі Човганонь

вівторок, 16 серпня 2022 р.

Дух степового кордону і Гетьманат

Після падіння залізного муру, що обмежував права громадян колоніальної совєцької України, до нас бурхливою хвилею з початку 1990-х рр. хлинули небачені свободи (ринкова економіка, демократія, парламентаризм, партійщина, свобода слова і віросповідання, державна самостійність, гуманізм, толерація). Їх ми ніяк не відсортуємо по поличках до сьогодні. Із крахом СССР у Києві ніби почалось формування справжньої незалежної України, яке, проте на вигляд було вишиванковим і шароварним, по суті залишилося шкіряним і кривавим!
   Зміна влади протягом останніх 30 років було ефемерним показовим явищем для спраглого населення і показовою виставою для урядів-позичальників з країн Заходу, бо зрушення в українській державі та суспільстві відбуваються не демократичним (циклічним) шляхом на кшталт виборів, а виключно революційним (хаотично флібустьєрським) у вигляді багатотисячного віча на Майдані. Така наша ментальність і національна ідентичність! (Невеличка заувага: тепер до вищенаведеного додалося пристосування до рутинних буднів повномасштабної війни проти московитської агресії).
   З історії нам усім відомо, що саме зборами на майданах вирішувалися важливі питання у часи княжої Русі, між козаками на Запорожжі та серед повстанців Холодного Яру. Цьому ментальному впливу та історичній долі ми повинні завдячувати географічному розташуванню Української Держави та Українській Нації. У світі відомі лише 2 націєтворчі місцини, які вивільняли воїнський дух і потяг до свободи – це американський дикий Захід та український степовий Південь (і частково Схід). Безліч істориків називають цей культурологічний феномен як фронтир або "великий кордон", концепція якого тісно пов'язана зі змішуванням 2-х різнопланових цивілізацій – азійського Сходу та європейського Заходу в Україні, дикого індіанського Заходу і культурно-промислового Сходу в США.
   Основна ідея українського степового кордону полягає у тому, що через терени нашої держави проходить зона пограниччя між дуже різними етнічно-культурними світами – варварською Московією (нащадком Золотої Орди) та католицькими країнами Європи (нащадками Римської Імперії). Саме в Україні в зоні взаємодії 2-х ворожих один одному світів і культур у часи Середньовіччя утворився абсолютно новий – 3-й етнокультурний тип (український). Його особливості не притаманні жодному з 2-х взаємодійних, і водночас ворогуючих.
   Явище козацтва стало цим унікальним симбіозом, поєднавши в собі войовничий дух азійського Сходу з хоробрим героїзмом скандинавських варягів, а також культурність європейського Заходу і візантійську релігійність. Ця сукупність дала неймовірну суміш, яка щоразу виявляла себе неймовірним чином – бунтами й повстаннями з одного боку, та філософією гуманізму і національним державотворенням з іншого. Здавалося, поєднати азійське нутро ординського московита і польського католика-гуманіста дуже важко, а проте, саме українцям вдалось зробити неможливе – створити власну цивілізаційну контркультуру протиставляючи себе Заходу і Сходу.
   Ми не можемо відкинути нашу історичну спадщину, зокрема тотальну русифікацію і польську пацифікацію, навпаки, ми використаємо цей трагічний досвід для подальшої боротьби із нашими ворогами! Степове прикордоння, український фронтир – є цивілізаційною ланкою формування української національної ідентичності (нашою природно традицією), що сполучає давньоруські віча з Запорозькою Січчю та народними радами УНР і УГВР. Вінцем цієї сполуки є сучасна революційно налаштована молодь, а не вчорашні комсомольці та чекісти. Саме постмайданна і фронтова українська молодь, серед яких добровольці й учасники бойових дій на Донбасі (а нині вже й Полісся, Сіверщини, Слобожанщини та Таврії), торують шлях нового українського військового духу – традиціоналізм і менталітет оборонця національного фронтиру.
   Дух воїна (богатиря, козака, гайдамаки, опришка, махновця, упівця) – це та ментальна сутність української нації, котра не дає спати ворожим сусідам по обидва боки нашого державного кордону, розуміючи, що збудження і відродження цього духу призведе до вибуху і постави Великої України від Сяну до Дону як традиційної держави – Гетьманату. Саме новітній український традиціоналізм сьогодні символізує собою занепад модернової епохи постсовєцької руїни та демоліберального хаосу. Традиціоналізм перш за все є тугою за втраченим: героїчна минувшина походів князя Святослава Хороброго на хазарів, національно-визвольна війна Богдана Хмельницького проти поляків, народна борня Симона Петлюри на 3 фронти, повстанче лицарство під проводом Романа Шухевича у боротьбі із нацистами та більшовиками – і скоріше навіть не часом, скільки особливим духом минулого, коли національне почуття ще було агресією, котре тепер лише інерція, що спонукає націю на героїчний зрив.
   Політично традиціоналізм не визначений, він набуває свого значення лише коли втілюється в похідних доктринах, як, наприклад, інтегральний націоналізм Дмитра Донцова чи новий націоналізм Теодора Рузвельта. На сьогодні, головною метою кожного українця має бути побудова виключно національного державного утворення – Україна – не тільки за історичними традиційними зразками, але й з огляду на досвід інших країн світу, таких як Японія, Естонія, Ізраїль, Ісландія та Албанія. Лише в разі того, як всю владну верхівку (від голів сільрад до генпрокурора і президента-гетьмана) посядуть етнічні українці, головно справжні патріоти та ветерани московитсько-української війни, тільки тоді ми можемо говорити про появу незалежної Української Держави. Цього вимагає не тільки сьогодення, але й поклик нашої традиції й дух козацького фронтиру.
   Маючи з плечима історичний вантаж досвіду І-го Гетьманату, УНР, ІІ-го Гетьманат, УГВР – ми не дозволимо ординським військам панувати на нашій землі. Як показали події останніх пів року (з 22.II.2022) у нас на генетичному рівні включається тотальна мобілізація щодо захисту кордонів Батьківщини, покликаний козацьким духом. Тепер мусимо стреміти не тільки здолати зовнішнього агресора, але й, об'єднавшись в єдиний кулак, завершити розпочату Революцію Гідності до переможного кінця побудовою Гетьманату, в якому відродимо нашу приспану національну ідентичність і той дух воїна зі степового прикордоння.
Автор – Ревуч Січовий

середа, 10 серпня 2022 р.

Історичні елементи української національної вдачі

Українська національна вдача витворилася повільно із загальнолюдської; під впливом умов, в яких перебували предки українського народу та перебуває він сам тепер. Сучасна українська нація є наслідок біологічного й культурного розросту первісного людства, що в певних умовах природо-географічного оточення сформувалося в породу арійців, яка згодом під впливом переселень, мандрівок, переміни природо-географічного оточення й умов життя оформилося в кілька племен слов'ян. Крім того, українська нація є наслідок біологічного (кровного перемішання) й культурного впливу ріжноманітних сусідів, а також пристосування певного слов'янського племені до природо-географічного і суспільного оточення Дніпро-Дністрового басейну та прояву власної творчости, діяльности, культури того племені для задоволення своїх потреб в рамцях свого розселення.
   Ймовірно тому українська національна вдача є сумою історичних наверствовань властивостей кількох ріжноманітних суспільних колективів, а саме: первісного людства, арійців, слов'ян, українського народу та його історичних сусідів. В українській національній вдачі є такі властивости:
   1) вселюдські, що виникли під впливом природно-біологічних законів людського існування, тобто властивости, які є у всіх народів (любов, ненависть і тому подібне) і розріжняються лише темпераментом, силою, способом, частістю, кількістю виявів;
   2) арійські, що склалися в тих умовах, в яких перебували українські предки арійці (дещо в мові, звичаях, темпераменті);
   3) слов'янські, витворені й здобуті в час загальнослов'янського побуту українських предків, коли слов'яни мандрували ще по ріжних країнах (дещо в мові, звичаях, світоглядах, суспільнім устрої, господарстві, мистецтві тощо);
   4) ріжних сусідніх народів, що впливали на українців через своє сусідство, війни, торгівлю і тому подібне;
   5) українські, витворені й здобуті українським народом на теперішніх просторах розселення, після виділення з середньовічної слов'янської ойкумени, десь із V-VI ст. по Христі, в мові, звичаях, світогляді, суспільному устрої, господарстві, мистецтві, одежі, житлі, харчуванні й тому подібне.
   Оселення слов'ян на певних просторах вплинуло на витворення з них окремих народів з окремими вдачами: «Словинець у горах неминуче пристосувався до іншого способу життя й світогляд, ніж українець в степах» (Е. Халупний). Любов до свободи — загально людська вдача, — але певні умови існування сформували її в певні способи прояву, так наприклад: вільний, рівнинний простір виробляє звичку до свободи; сприяє виробленню світогляду про рівність і свободу; непримиримість до підпорядкування, неволі, а гори, навпаки, притлумлюють людину, гнітять долу, прищеплюють розуміння ступньовання, необхідність впорядкування тощо. Через те загальнолюдське чуття любови до свободи в гірських умовах формується не у звичку до свободи, а лише в тугу до неї; в бажання вирватися з пригнобленого стану.
   Звички й туга — це ріжні національні способи вияву вселюдського почуття любови до свободи. Тому у слов'ян ріжних просторів виробилися своєрідні прояви любови до свободи. У великій мірі на формування національних слов'янських вдач вплинули їх сусіди та сусідська культура: «Німецький вплив на чехів спричинив інші наслідки, ніж мадярський на словаків, татарський на москалів, а турецький — на болгар» (Е. Халупний).
   На вдачу українців впливали сусідство, культурні, торгові й військові відносини та біологічне (кровне) й територіальне перемішання з ґотами, аварами, хозарами, греками, скандинавами, Руссю, поляками, мадярами, печенігами, чорними клобуками, половцями, татарами, Литвою, москалями, німцями, жидами. Тому у сучасній українській національній вдачі багато є елементів, перебраних від: а) предків (арійців та слов'ян); і б) сусідів. Отже, це не є вдача чиста, цілком оригінальна, але сума ріжних властивостей (українських предків, українських сусідів і самого українського народу!).
   Відтак, наскільки в ріжні часи, в ріжних місцях були ріжні сусіди, то й властивости, перебрані від них, ріжні. Інші там, де впливали на українців поляки; інші там, де впливали мандрівники половці, чорні клобуки, татари; й інші, де впливали москалі. Тому українська національна вдача не цілком одностайна на всіх просторах українського розселення.

четвер, 4 серпня 2022 р.

Вяйнямьойнен і Тюштєнь: що різнить і єднає леґендарних героїв?

У фіно-угорській мітолоґії існує поширений, але вельми умовний, образ "сплячого богатиря" (фін. Nukkuva baghatur | мокш. Нувси батор), хоча не всі сучасні історики згодні з таким твердженням. Він притаманний багатьом народам, котрі мешкають на обширі від Скандинавії аж до Алтаю, і, зазвичай, має один той самий сюжет, закарбований в епосі: скажімо, у "Калевалі" – це Вяйнямьойнен, а у "Мастораві" – Тюштєнь. Обидва названі благородні герої фінського (та карельського) і мокшанського (та ерзянського) народів відповідно, мають неймовірну силу та волю, але водночас добросердні, наділені великою мудрістю й жагою до справедливости. У кожного з них власні своєрідні характеристики, які жива пам'ять того чи іншого етносу зберігає й передає з покоління в покоління, прикрашуючи новими яскравими сюжетами, ніби прагнучи повернути з небуття втрачену "золоту добу". Знаково, але у певні доленосні миті (кризи, революції, війни) дехто навіть наважується уособити їх, перенісши образ леґендарного мужа на конкретну історичну постать сучасности.
   Важливо зауважити, смерть або загибель у бою "сплячого богатиря", за переказами, не є остаточною; він знову прийде, як тільки його покличуть на допомогу. (Тут дехто може бачити алюзію на розп'яття і воскресіння Ісуса Христа, але це доволі сумнівне порівняння). Як правило, місцем "тимчасового" спочинку героя слугує печера, пагорб, гора чи курган; або ж він просто втомлений іде під землю – на самоти чи з військом. Однак у разі крайньої потреби (а саме, коли народ перебуває на межі зникнення через дії чужинців!) нащадки, згуртувавшися, посеред поля просто неба прикликають його збудитися від сну і прийти на допомогу (фін. Väinämöisen soitto | мокш. Тюштянень пшкядема). Натомість, коли якийсь невіглас, бажаючи перевірити правдивість давніх переказів чи просто заради жарту вирішує закликати велета, той, з'явившися, бачить, що прийшов дарма, – а відтак розчаровується і йде назавжди, ніколи не вертаючися, залишаючи нащадків на одинці з бідами.
   Розглянемо на прикладі Вяйнямьойнена і Тюштєня. Перший, за "Калевалою" (укладеною та упорядкованою Еліасом Льоннрутом), є старим і мудрим першочоловіком, впливовим шаманом, який імовірно жив у VIII-IX ст., володів могутнім, чарівним, співочим голосом. Вважається старшим сином Калева (також леґендарного богатиря-велета, засновника мітичної держави балтійських фіно-угрів на березі Віру) і первісної богині повітря Ілматар, яка чомусь була запліднена морем та вітром одночасно. Вяйнямьойнен перебував в утробі своєї матері 730 років, поки вона плавала у човні під час утворення земля, саме після молитви до Сонця, Місяця та Великої Ведмедиці, зміг покинути лоно, пірнувши у глибини моря. Його земне життя сповнене безліччю випробувань – борючися зі злими й темними духами, створив навколишній світ, дарував людям кантеле і хотів принести їм достаток у вигляді млина-Сампо, але поряд із добрими справами іноді несвідомо чинив кривди.
   Головний калевальський герой постає суворим "вічним бардом", який співом встановлює жорсткий порядок над безладом, рівнобіжно шукаючи собі дружину (фактично, викрадає обраних ним дівчат, вбиваючи їхніх суджених). Яскравий приклад – траґедія норовливого лапландця Йоукагайнена з юною сестрою Айно. Старець Вяйнямьойнен не тільки перемагає у співочому змаганні суперника, а й заклинає його потонути у болотяному трясовинні, на що молодиця відповідає самогубством, відмовляючися одружитися з тим, хто позбавив життя її брата. Окремий сюжет – протиборство з чаклункою Лоугі з Погйоли, яка не бажає віддавати людям відібране Сампо. Цей унікальний маґічний артефакт, що символізує щоденний достаток, під час переходу з рук у руки випадково розбивається на друзки й губиться по світу не лишаючи слідів.
   І все ж кінець леґендарного старця не менш епічний, ніж прижиттєві подвиги, які були затьмарені поодинокими підступами. Одного дня приносять на оглядини дивну дитину, запліднену від ягоди, котру Вяйнямьойнен вирішує стратити. Натомість двотижневе немовля привселюдно починає говорити по-дорослому й дорікати герою за допущені гріхи, які той мусить визнати й присоромлений вирішує залишити Озерний край Суомі. Він відпливає на мідному човні геть до країни мертвих – у Туонелу. На прощання обурений "сплячий богатир" таки обіцяє знову повернутися, коли людям знадобляться його навички, вміння, ремесла та міць, і коли комусь вдасться відновити Сампо.
   Ось, як висновує позитивну гіперболізацію постаті Вяйнямьойнена провідний фінський фольклорист і мітолоґ минулого століття Уно Гарва: «Він до тепер залишався невизначеною фіґурою, частково через різкі розбіжності серед дослідників. Дійсно, навіть навколо реальної історичної особи чи події може бути витканий таємничий ореол казки, особливо якщо ця особа чи подія досить великі, щоби породити її штучно в уяві багатьох людей. Якби Вяйнямьонен просто керував рибальськими та мисливськими подорожами у північній глушині або від імені шведської корони був збирачем податей у лопарів, було б важко зрозуміти, як стільки леґендарного могло чіплятися за його особистість. Його добрі вчинки рівнобіжно межуються з хибними, з помилками, і ніхто не може сказати, чому саме йому відведено унікальне місце у світі наших старих оповідальних віршів-рун. Тож можна лише здогадуватися, що для цього була особлива причина, закарбована у нетлінній народній пам'яти, пронесеній у віках».
   Другий – Тюштєнь, за "Масторавою" (укладеною та упорядкованою Шарононєм Сандро), є родоначальником племені мокша і ерзя, земним правителем-оцязором (який, можливо, жив у IV ст., але, швидше за все, – набагато раніше), народжений смертною дівчиною Літовою після запліднення богом-громовержцем Атямом. Він з'явився на світ із залізною п'ятою, кам'яною потилицею й обмотаними дротом колінами. Свою владу деміурґ отримав з рук ради старійшин за надприродні здібності та наявні мудрість зі справедливістю. У цілому період його правління зветься "золотим століттям" (мокш. Тюштянень пинге) – саме в цей час жінки народжували тільки хлопчиків. Найпомітнішим атрибутом героя, що завжди носив із собою, була велика мідна труба у вигляді вигнутого рогу – тóрама.
   Як доброзичливий господар сприяв вирішенню суперечок, зокрема щодо рівномірного поділу лісів і полів, навчав людей землеробства і плекав збереження родючости. Одночасно, як головний воїн, уміло відбивав ворожі напади чужинців. Із-поміж його постійних помічників виділяють мітичного залізодзьобого Ворона-Провидця, Королеву Бджолу і Білого Лебедя. Разом із ними Тюштєнь бере участь у космоґонії – поборює злих духів, які приносять жахливі посуху та злидні з Заходу. На старости літ усе ж вирішує добровільно приєднатися до своїх батьків на небесах, залишаючи захованою у лісових хащах тораму, чий звук наче грім і голос предків, а також послання для нащадків: якщо над його народом нависне серйозна загроза, він повернеться, щоби дати відсіч, але у цій битві може згинути весь світ.
   Упродовж свого земного життя Тюштєнь робить багато різних вчинків: зі своїми помічниками об'їжджає Рідний край (мокш. Мáстор), споглядаючи за тим, як працює народ; споруджує місто-фортецю, в основу якого замуровують дівчину Куляшу; перемагає у бою сильного і могутнього хана Сарду; насамкінець залишає мудрі настанови задля плекання морально-етичного розвитку. Його мета – орґанізація якісно нового суспільства у порівнянні з попереднім первісним і диким, де культурі й традиції відведено особливе місце. Характерною здатністю Тюштєня є потрійна зміна власного віку: юнак, коли Місяць молодий; зрілий у повню; і старець, коли Місяць спадає. Одним поглядом чи помахом руки він зупиняє течію річки, будує міста, зводить мости, з очей випускає блискавки та вражає ними ворогів, живе кілька людських поколінь. У цілому оцязор мислиться як добрий покровитель (не цар!), обраний старійшинами від імені всього народу, якому і служить, а відтак жодних взаємних конфліктів між ними немає (принаймні руни цього не фіксують), бо Тюштєнь любить свій народ, а народ любить Тюштєня, – така поетична схема їхніх стосунків.
   А ось, як узагальнює його образ у живій народній пам'яти мордовський дослідник старовини Андю Маскаєв: «За час свого розвитку Тюштєнь проходить 3 стадії, котрі цілісно доповнюють одна одну – мітолоґічну, де він божество; епічну, де виступає як боголюдина; історичну, де він правитель з ознаками дійсного вождя племені. Його постать чітко виражає ідеї етноцентризму та етнічного скептицизму одночасно прагматичних мокшан і рішучих ерзян, які зберегли відповідні традиційні пісні героїчного змісту. Тюштєнь сам багато у чому нагадує леґендарного біблійного вождя євреїв Мойсея, бо і долю має таку ж. В усній поезії мокшан і ерзян він постає справедливим господарем-азором, який доводить своє високе походження і право на владу викликом прикмет, а здатність чинити дива дозволяє визначити Тюштєня як повноправного правителя-деміурґа – творця громадських підвалин і хранителя моральних цінностей. Він великий не лише на ратному полі, а й у щоденному служінні народу та у захисті тих, хто сам себе захистити не може, але чекає на його обіцяне повернення».
   Що ж у підсумку? Назверх обидва наведені вище "сплячі богатирі" (герої наділені силою, доблестю, невгамовною енерґією, гордістю, уособлюючи у монументально ідеалізованій формі норму поведінки людини ідеального виду, яку не витворить жоден хірург, а тільки уява) мають спільні риси – вони у дечому справедливі, допомагають людям (перш за все землеробам), захищають рідний край від загарбників, "озброєні" власними унікальними музичними інструментами (кантеле і торамою) й у відповідну мить залишають земний світ, відходячи в інший, незримий та потойбічний, зробивши покладену долею на них справу. Одначе є тут і відмінності: якщо син Калева сам міг спровокувати конфлікти з сусідами, бо волів довести власну кращість і безстрашність, шукаючи чудодійні предмети задля примноження достатку й наражаючи при цьому супутників на небезпеку, то син Атяма ніколи на таке наважувався, адже злагода поміж людей та їхній добробут перш за все для нього було породженням щоденної мирної праці. У Тюштєня спостерігається далебі бездоганна репутація, натомість Вяйнямьойнен аж ніяк не є непомильною постаттю, котру ще й привселюдно присоромило дитя (на схилі літ він мучиться від визнаного тягаря завданих кривд стороннім, ні в чому невинним жителям Калевали та Погйоли, які волів би стерти й забути, але пам'ять не дозволяє зробити цього, тож рушає до Туонели замолювати скоєні гріхи).
   Попри мітолоґічне походження вони все ж постають для декого певними ідеалами правителів, захисниками інтересів своїх народів, на які мають рівнятися їхні наступники, щоби завадити зникненню всього племені. Фінський (і карельський) Вяйнямьойнен та мокшанський (і ерзянський) Тюштєнь також різняться важливими особливостями характеру, притаманними народам, які пронесли крізь віки непідробні руни-перекази про великі діла "сплячих богатирів". Якщо перший назверх постає войовничим чоловіком без дотримання усталених правил, хто здатен переступити "червоні лінії" заради виконання своєї місії, то другий – сумирний орач (трудівник, який об'єднує народні маси), хто підтримує життєвий цикл на землі та зв'язок із небесним світом богів. Ці епічні герої з леґенд давно пішли від нас, зберігши обітницю повернутися у лиху годину, котра вже обійняла грозовими хмарами війни та голоду пів світу в очікуванні їхнього пришестя. Настала мить грати гучно на кантеле і трубити у тораму, щоби незримі велети відновили рівновагу.
   P.S. Вищевикладений авторський матеріал не претендує на звання "істини в останній інстанції", але є суб'єктивним порівнянням так званих "кабінетних" творів Еліаса Льоннрута та Шарононя Сандро. Адже і "Калевала", і "Масторава", зрештою, – це все ж таки дві кардинально різні світосистеми, як толкінівський "Володар кілець" та юнґеріанські "Скляні бджоли". У першому випадку спостерігаємо впевнену спробу здійснити фінізацію спільних із карелами та іжорцями завітів і переказів про славні дні, що минули. Тоді як у другому – якусь мордвинізацію чи спробу змішання мокшанських й ерзянських пісень, незаслужено названих "загальнонародним епосом". У підсумку, щоби знайти реальну схожість сюжетів у мокшанському та фінському фольклорі, можна покласти життя, оскільки потрібно буде точно відновити всю історію, і то мінімум – до скитського періоду.
Автор – Данило Катраник

понеділок, 1 серпня 2022 р.

Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.
   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:
   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?
   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?
   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.
   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».
   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.
   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.