Консервативне прочитання капіталу

Особистий капітал, який ми отримуємо від наших батьків і який передаємо нашим дітям, належить не тільки нам, а й нашому роду. І це визначає економічну суб'єктність людини. Тобто, її здатність на примноження та передачу отриманої спадщини своїм нащадкам.

   Якщо ж розглянути отримання спадкового капіталу у масштабі не родинного, а національного масштабу – то ми повинні поставити 2 питання:

   а) По-перше, ми маємо ми відношення до того національного капіталу, що був здобутий попередніми поколіннями?

   б) По-друге, якщо так – то чи можемо ми стверджувати, що цей капітал на сьогодні належить нам чи він є узурпований?

   Відповідь на питання захисту національного спадкового капіталу може дати консервативний підхід до даної проблеми, хоча ані лібералізм, ані марксизм не можуть не тільки адекватно вирішити це завдання, а й навіть поставити це питання на порядок денний. Оскільки лібералізм є, переважно, філософією приватного капіталу, а марксизм, в першу чергу переймається працею, ніж спадщиною. Звичайно, що як у лібералізму, так і у марксизму є свої вимоги до влади.

   Скажімо, у лібералів це: «Ми платимо податки, відповідно, ми можемо питати з тих, хто ними розпоряджається». Натомість у марксистів цю роль відіграє додаткова вартість: «Влада, як агент капіталу живе коштом додаткового продукту, створеного нашою працею». А у консерваторів же вимога до влади полягає в іншому: «Влада розпоряджається нашою спільною національною спадщиною – або напряму, або визначає правила її використання».

   Кожна з цих підстав безумовно важлива, однак за сьогоднішніх умов перші дві з них або несуттєві, або фіктивні. Ми виставляємо свій рахунок сьогоднішній владі не тому, що ми є платниками податків і не тому, що ми є трудівниками. Бо корінь проблеми полягає не в тому, що сьогоднішня влада стягує з нас податки чи експлуатує нашу працю, а в тому, що вона через свою олігархічну природу узурпує суспільний капітал, який включає не тільки уречевлену працю наших пращурів, а й нашу землю з її надрами.

   Тому завданням консерватизму є цілковитий захист. Тобто, захист від обмеженого кола осіб, нашого національного спадкового капіталу, як основи загальної свободи. До речі, це безпосередньо стосується і нематеріального капіталу, отриманого нами в спадщину – нашої культури.

Автор – Сергій Чаплигін

Американські ліберали "деколонізують" середньовічну історію

Чим ближче дата початку президентської кампанії у США, тим активніше проявляють себе різні лівацькі угруповання. Так, нещодавно у мічиґанському місті Каламазу відбувся щорічний Міжнародний Конґрес дослідників середньовічної історії, метою якого стало "перезавантаження" сучасних поглядів на період так званих "темних віків". Зокрема, учасники зібрання запропонували "викреслити" з навчальних посібників згадку позитивний вплив хрестових походів, Реконкісту і боротьбу з відьомством, адже це "відверта пропаганда сексизму та ісламофобії".
   Свої думки так звані дослідники Середньовіччя аргументували зростанням крайніх правих рухів у США та Європі та частими маршами білих націоналістів вулицями міст, де використовують середньовічні символи (кельтський хрест, щит тамплієрів, тощо). Аби зупинити "викривлене" позиціювання даних символів, було запропоновано передати міністерствам освіти США та Канади підписану учасниками згаданого конґресу петицію щодо "деколонізації" середньовічних досліджень задля протидії "білому расизму". Власне їх не лякає, що наступні покоління будуть вчити історію Середньовіччя переписану на догоду ліволіберальній меншості, головне — усунути білих чоловіків з посібників та обговорення суспільно важливих тем.
   Найголовнішою проблемою сучасних історичних досліджень доби Середньовіччя учасниками конґресу у Каламазу було визначено наукове поєднання романтичного націоналізму ХІХ ст. з інститутом держави як безпосереднім виявом національних прагнень того чи іншого народу. Щоб відкинути цей "ганебний пережиток минулого", було запропоновано акцентувати викладення важливих моментів середньовічної історії на основі толерантних, расово- та ґендерно-нейтральних поглядів не надаючи великої уваги саме білим чоловікам як таким, що здійснили великий внесок у розвиток людства. Таким чином, політизація історичної науки у США досягла чергової критичної позначки, що загрожує викреслити з суспільної свідомості правду про Середньовіччя не скореговане ліволіберальними тлумачами на догоду певним елітам.

За матеріалами "The New York Times"

Націоналісти — фаворити виборчих перегонів в Естонії

У неділю, 3 березня, в Естонській Республіці пройшли парламентські вибори. Вони відбувались у 2 етапи — шляхом тижневого електронного дистанційного голосування громадян і безпосереднього недільного волевиявлення на дільницях. За останніми підрахунками більшість місць у Рійґікоґу матимуть члени опозиційної "Реформістської Партії" (ест. Reformierakond).

   Але справжній електоральний прорив здійснили націоналісти з лав "Естонської Консервативної Народної Партії" (ест. Eesti Konservatiivne Rahvaerakond, EKRE). Вони подвоїли кількість своїх депутатів (з 7 до 19), попри 3-тє місце у партійних перегонах. Таким чином, націоналісти цілком ймовірно претендують на те, аби бути впливовими гравцями естонської політичної шахівниці.

   Варто наголосити, що EKRE стала рупором тих верств населення, які найбільше постраждали від євроінтеграції та політики мультикультуралізму. Мешканці сільських регіонів (Пярнумаа, Вирумаа, Валґамаа, Пилвамаа), захисники традиційних цінностей, критики Кремля і євроскептики — головні цьогорічні виборці націоналістів. Ця вагома підтримка вкотре демонструє, що світ повертає у право.

   Також до Рійґікоґу увійдуть ще 3 політичні сили:

- колишня урядова Центристська Партія (ест. Keskerakond) матиме 26 депутатів, втративши 2 мандати через ухвалення Міграційного Пакту ООН на користь націоналістів;

- правоцентристська Партія "Вітчизна" (ест. Isamaa Erakond), члени якої також були в уряді центриста Юрі Ратаса, займе 12 місць у парламенті;

- у свою чергу Соціал-Демократична Партія (ест. Sotsiaaldemokraatlik Erakond) опинилась на перехідній межі з 10-ма мандатами та втраченими 5 місцями у попередньому скликанні, тому не матиме шанс на входження у коаліційний уряд.

   Звісно, що нас — українців, цікавить інше: чи вплинуть результати естонського волевиявлення на відносини офіційних Києва і Таллінна? — Скоріш за все, українсько-естонська дружба не зазнає істотних змін, адже усі учасники партійних перегонів у своїй риториці ґрунтувались виключно на внутрішніх проблемах Естонії. Тому побажаємо націоналістам з EKRE нарешті увійти до складу уряду й навести лад в країні!

За матеріалами "МоУН"

Права реакція бере гору в Європі

Помста за червоний травень 1968-го. Саме так лаконічно називають експерти те, що сталося впродовж останнього року на політичній арені в європейських країнах. Можна цілком точно визначити, що з плином 60 років культурмарксисти почали здавати позиція, віддаючи їх правій контрреволюції. Чорний відгомін червоних подій став неминучим саме тому, що ліві загралися у толерантність та всюдисущу рівність. Загнавши корінні нації Європи у ґетто, прибічники мультикультуралізму прагнули омолодити старий континент біженцями з мусульманських країн Азії та Африки, а отримали – постійні теракти, ґвалт і насилля, праву реакцію.
   Візьмемо до прикладу останні загальні вибори в Італії. Цьогорічні переможці з націонал-популістського табору "Рух п'яти зірок" (італ. Movimento 5 Stelle) і "Ліга Півночі" (італ. Lega Nord) насправді вийшли з комуністичної колиски "свинцевих 1970-х". Скажімо творець сепаратистської ліги Умберто Боссі – затятий шанувальник праць ідеологів Франкфуртської школи, який з плином часу обрав правий фланг через засилля своєї батьківщини кольоровими чужинцями. Його наступник Маттео Сальвіні молоді роки теж провів у лівому таборі, а фундамент політичної кар'єри заклав у виборчому списку італійських комуністів. Нині ж обидва представники "Ліги Півночі" – це речники повсталого правого табору, який вимагає рішучих змін.
   Аналогічний підйом націоналістів українці спостерігають на своєму західному кордоні. У Польщі та Мадярщині з року в рік дедалі більше громадян голосують за відвертих шовіністів і ксенофобів, які намагаються не стільки займатися внутрішньою політикою своїх країн, скільки загострити історичні та мовно-етнічні суперечки з Україною. Візьмемо до прикладу мадярів. Вже за тиждень там відбудуться парламентські вибори, які вирішать подальшу долю нашого сусіда з Паннонської рівнини – бути членом мультикультурної спілки під назвою ЄС чи обрати кардинально інший шлях. Звісно, що Будапешт не буде повторювати "Brexit", але у разі перемоги правих сил ("Fidesz" і "Jobbik") він і надалі зможе демонстративно зневажати вказівки Брюсселя на догоду своїм виборцям.
   Дехто з аналітиків вважає, що економічний успіх країн Європи кінця ХХ ст. змінив суспільство. Високі зарплати, доступна медицина, пристойні пенсії, відсутність бунтівного пролетаріату стали стрижнем сучасної цивілізації, яка невпинно опановує технічний проґрес. Та модернізація не завжди та не всюди відбувається безболісно. Адже за добробут, мир і стабільність необхідно чимось жертвувати: європейці віддали свою свободу і батьківщину новоприбулим мігрантам, обравши розмірене життя...
   Півстоліття тому повстале лівацтво споруджувало барикади на вулицях Парижу, з метою кардинально змінити устрій нашої цивілізації. Юнацький максималізм, одурманений ідеями Карла Маркса і Лейби Бронштейна, прагнув розконсервувати старий порядок із його усталеними традиціями. Їм вдалося збудувати комфортний, заможний і водночас псевдототалітарний світ, здавалося б, без жодних упереджень. Та це була помилка, яка революцією аморального духу породила революцію радикальних ідей. Ламаючи стіну мовчання, брехні та лицемірства, збудовану поколінням 1968-го, сьогодні бунтують ті, кому остогидла рівність, цензура, нав'язані правила міграційного розподілу варварів з тропіків і пустелі. Нові націоналісти відстоюють зовсім інший принцип: «Корінним народам Європи – справедливі права! Заїжджим нелегалам – сувора депортація!». І хто знає, може настане день, коли й в Україні також запанує права реакція, що своїми діями не тільки струсне підмурки, але й повністю ліквідує номенклатурно-олігархічну систему, котра панує нині "на нашій, не свої землі".

Автор – Денис Ковальов

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Метод революції

Питання про свободу волі знов і знов постає протягом тисячоліть і по духу часу отримує позитивну або негативну відповідь. Матеріалістична епоха, з якої ми походимо, повинна була визнати її, а у самій людині вбачати рухливий принцип історичного звершення. Здається, що в наші дні чималий ступінь переживання війни викликає якийсь внутрішній рух, а тому виникла якась нова установка. Звідусіль нас наздоганяє якесь сподівання щодо поглибленої релігійності, бажання увірувати в вищі сили; воно позначається і в оживлянні наших старовинних церковних спільнот аж до високоінтелектуальних кіл у великих містах, де відшукуємо своє втамування в окультизмі, спіритизмі та інших дивовижних різновидах.
   Водночас у біології намагаються звільнитися від механістичних теорій дарвінізму і вважають за краще сприяти віталізму як вченню про особливу життєву силу, котра має свої творчі закони. Освльд Шпенґлер у своїй праці "Загибель Абендланда" розгорнув перед нами потужну картину, на якій культури, великі життєві єдності світу, проростають наче рослини, цвітуть і блякнуть, викликані таємничою рушійною волею. Прийняти такий світогляд зовсім не означає кинутися в обійми бездіяльного фаталізму. У ставленні до особистого доречний, скоріше, досвід судді, який у відповідь на спробу вбивці захиститися тим, що його неминуча доля вбивати, відповів: «А моя доля –засудити тебе до смерті». І якщо ми визнаємо внутрішню необхідність революції, то це аж ніяк не означає, що ми визнаємо революціонерство і його форми.
   Коли ми у великому обрамленні долі виходимо на маленьку політичну сцену і намагаємося досліджувати питання провини, ми повинні почати з себе. Розділова лінія, якою розрізнені народ і революція, на відміну від інших революцій, протиставила один одному не класи, не віросповідні спільноти, вона протиставила національній людині ненаціональну. Водночас і національна людина несе провину за революцію, оскільки вона допустила її появу, майже не опираючись буремному часу. Проте, якщо державне керівництво спасує вже при першому спалаху повстання, якщо воно не наважиться використати з належною гостротою всю повноту своїх владних повноважень, що ж тоді може зробити окрема людина, до того ж вихована у дусі послуху? Однак те, у чому революція дорікнула своїм священним вождям, є її великої виною.
   Оскільки тут ми судимо з точки зору фронтовика, його позиція щодо революції для нас найбільш істотна. Людина, яка повернулась на батьківщину після чотирьох років запеклої боротьби, яка навмисно залишилась фронтовиком до останнього подиху, яка жила і воювала в міцному єднанні зі своїми побратимами, зіткнулася з новим, чужим натиском урбанічних міст і не може зрозуміти цього. Ця людина, яка звикла відмовлятися від усього, що придає цінність життю, заради цих самих цінностей, більш великих ніж окрема доля, не знаходить собі місця в цій розбещеності голого, ненаситного індивідуалізму. Тип революціонера він одразу почав протистовляти як смертельного ворога із дієвим виразом. Також людина-фронтовик змушена вчитися думати в нових тезах, що обрушилися на неї потоком помітних слів, аби внутрішньо подолати їх і знайти стійкість у шаленому коловороті подій.
   Серед таких помітних тез була і так звнаа "на ґрунті даних фактів", яка означає, що діяльна людина має зважати на жорстоку дійсність і пристосовуватися до будь-якої зміни обставин. Але не було і не має жодного підґрунтя, на якому міг би стояти фронтовик. Так, якби революція опанувала цілим суспільством, якби вона не тільки вимагала прав, а й брала на себе обов'язки, тоді в її рамках знайшлося б місце і для фронтовика. Для цього досить було, щоб вона розподіляла посади, займала вакансії та пожирала старі капітали; їй слід було б взяти на себе оборону країни, щоб довести війну, якщо не до переможного, то хоча б до гідного завершення. При цьому революція не тільки не могла б не зберегти ядро ​​народної мужності, а й знайшла б для себе традицію, якої до сих пір їй явно не вистачає.
   Іноді запитують, чому ця революція з часом не опанувала молодими національними вождями та перш за все хоча б частиною офіцерського корпусу, щоб їх робота забезпечила збройною силою здійснення її ідей, як це з успіхом відбулося в Парижі в 1789 р. та в Росії Леніна в жовтні 1917 р. Відповідь проста: тоді не було жодних ідей, а без ідеї до революції можна залучити ще менше людей, ніж зулучити їх без грошової винагороди. З'явилися люди досить сильного революційного запалу, але вони вирушили туди, куди мали вирушити, а саме у лави добровольчих корпусів, які продовжували воювати на східному кордоні. Там вони виконували роботу, яка на даний момент ще не оцінена. Решта була навіть рада позбутися їх так само, бо, захопивши владу без боротьби, вже ніхто не прагнув подальшого розвитку, а виключно спокою.
   Поводирі революції задовольнялися фразами, на кшталт "революція на марші", яких було цілком достатньо, щоб тримати в страху безсиле бюргерство. Один тільки Ґустаф Носке обдумував спробу підкріпити революційний рух владою. Але і він за своїм форматом не був тією людиною влади, подібною до більшовика Льва Троцького. Адже перед обома сторонами конфлікту він вважав за краще постати в білій жилетці, сидячи поміж двома стільцями: для робітників він був "кривавою собакою", а для офіцерів – партійним секретарем. Його дії не доросли до вогневої проби, розпочатої в дні путчу Каппа. Та й "Червона армія", яка виступила в дусі тих днів, через брак професіоналів виявилася безпечною.
   Поки комунізм працює в основному з пролетарськими масами під керівництвом тонкого шару інтелектуалів, він буде поступатися порухам, в яких діє природжений вождь, особливо якщо цей вождь до того ж досвідчений офіцер. Не виключено, що у комуністів була можливість, спираючись на Росію, оголосити війну Франції й таким чином залучити на свою сторону більшу частину національних сил, бо питання про власність не належить до того суттєвого фактора, що роз'єднує нас з комунізмом. Безсумнівно, комунізм як бойовий рух нам ближче, ніж демократія, і, без сумніву, між нами було б яке-небудь залагодження, мирне або збройне. Але не можна не підкреслити: люди того часу зовсім не хотіли боротьби, не хотіли особистої залученості, не хотіли крові, вони хотіли спокою...
   Німецький комунізм не був російським комунізмом! Там була ідея, і її здійснювали незважаючи ні на що. Боролися всередині країни та воювали за нові кордони, робили історію, а у нас робили балаканину. У Росії заради цілей, які можна схвалювати або не затверджувати, викорінювали цілі верстви населення і під керівництвом царських офіцерів вдерлися в Польщу, тоді як у Німеччині в коливанні між стилем кафе і ганебними, але нудними вчинками визначною була тільки внутрішня слабкість. Не вистачало породи, мучеників, драматичного розвитку, тієї переконливої логіки, з якою нещадна хода великої ідеї поєднує діяння; коротко кажучи, не вистачало революції! Цілком можна припустити, що недовгий потужний розвиток без огляду на жалюгідну долю одинаків завів би нас далі, ніж заклеювання великих гнійних виразок пластирами парламентських заходів. Російська революція мала би бути національною, але її інтернаціоналізм став ідеальним методом для розширення можливостей більшовизації Європи. Якби у німецьких комуністів було стільки витримки та впевненості, що вони могли обпертись на наполеонівський інтернаціоналізм, тоді Берліном замість Москви панував би на континенті, тоді б з ними варто було розмовляти на рівних.

   У всякому разі, так званій "листопадовій революції" не вдалося послужити фронтовикам, і це для неї є доволі характерно. Хитрі паньки дозволили собі відмовитися від таких символів, як мужність, честь, доблесть, символи, які приводили та призводитимуть до перемоги... Те, що революція з необхідністю зайняла ворожу позицію по відношенню до справжніх фронтовиків, небезпечно для неї й для тих, хто взяв на себе її духовний і матеріальний спадок.
   Якби творці революції дійсно зробили висновки, мали б у запасі безкорисливі ідеї, що виросли не з інстинктів, а з внутрішнього сподівання, тоді б ядро ​​мужності само собою повинно було випасти на їх частку. Адже фронтовик у кінці війни, виснажений жахливими зусиллями, відчув себе раптом зовсім самотнім у повній духовній занедбаності. Якби при цьому було хоч що-небудь відповідне здатності цих людей до саможертви, вони б з радістю протягнули руку помочі владоможцям. Але на цьому ярмарку революції, дешевому розпродажі держави, були не потрібні тверді натури. Так сила, яка показала себе настільки грізною на всіх кордонах і фронтах, розсіялася, як можуть розсіюватися сили тільки в Німеччині.
   Якщо відбулися протести, часом доволі криваві, то тепер вже не на часі досліджувати, чия в цьому вина. Будуть ще поставлені пам'ятники, про які сьогодні годі й мріяти. Ця революція після такої війни не залишила в нас нічого, щоб підносило дух, тільки гнітючу відразу до часу. Адже коли людина йшла, хитаючись, крізь події, вона виявила себе тільки в оголеній користі, спрямованій лише на власну вигоду.

Автор – Ернст Юнґер

Наша Америка

У ставленні до США існують 2 крайнощі – примітивна ненависть і сліпа любов. Або американці у всьому винні, або американців треба запросити очолити власний уряд. Америка нині – це найсильніша держава світу, і так чи інакше, вона впливає на кожного з нас. Саме тому для нас, націоналістів, важливо розуміти поточний стан речей в США і як це впливатиме на нас... Сьогодні ми її детально розповімо про дві різні Америки – глобалістичну та патріотичну!

   Глобалізм – це не поширення зв’язків між різними культурами, як про це навчають у вишах, бо загалом ми не значно більше знаємо про культуру якихось індусів, аніж наші предки знали 100 років тому. Це не купівля-продаж товарів в далеких народів, бо цим теж займалися тисячоліттями. Глобалізм – це пропаганда расового змішування. Це мульти-культуралізм. Це фемінізм! Це ґендер! Це кар'єризм! Це споживацтво! Це розпродаж економіки торгашам! Це культура світських хронік замість національної культури! Це знищення довкілля! Це толерантність! Це ґей-паради та одностатеві шлюби! Це знищення сімей та child-free як ідеал! Це забувати свою історію! Це космополітизм!.. Точніше, це тотальне нав’язування цих цінностей. Адже це нав’язування іде фактично у всіх країнах світу – і особливо в країнах, заселених корінними народами Європи.
   Можна сказати, що для глобаліста весь світ – це просто один, великий, толерантний ринок без кордонів, рас, націй, статей, цінностей, мрій, та емоцій. Все на світі – товар, який купується і продається, від дружби до землі. Америка нині – це центр і столиця глобалізму! Це щось таке, як СССР для комунізму. Теоретично, глобалізм існував би без Америки, але лише в дуже маргінальних середовищах.
   Глобалісти взяли США під свій контроль, і тепер активно її силу використовують для нав'язування всьому світу своїх ідей. Це вони роблять за допомогою контролю над американськими ЗМІ і найбагатших "американських" олігархів: Рокфеллерів, Ротшильдів, та Соросів та їм подібних, які купують того, кого треба. Девід Рокфеллер, який нещодавно відійшов до своїх родичів у Пекло – це мабуть найцікавіший випадок, який прекрасно ілюструє всю суть глобалізму. Він – архітектор тієї глобалістичної Америки, яка знищила патріотичні США зразка 1930-х рр. Він походив з багатої єврейської династії, яка заробила свої статки за допомогою фінансових махінацій. Його ставленики нині контролюють більшість американських ЗМІ, і також федеральну резервну систему – по-суті фінансову систему США. На нараді Білдерберзського Клубу – щорічному зібранні тих же глобалістів – він зазначив: «Марш до єдиного світового уряду вже готовий, за що я вдячний ЗМІ! Наднаціональний суверенітет світових банкірів значно краще національного права на самовизначення, яке практикувалося в попередні століття. Ми майже досягли єдиного світового уряду – нам всього потрібна дуже велика катастрофа, і всі з радістю зустрінуть світовий уряд. Дехто підозрює нас у змові проти США та її національного суверенітету, і звинувачують нас в у тому, що ми хочемо побудувати єдиний світовий уряд. Так, ми в цьому винні! І я пишаюся цим».
   Все б нічого, тільки саме на честь цього ідеолога глобалізму названо цілий квартал в самому центрі Нью-Йорка – фінансової столиці навіть не країни, а всього світу! І тут настає головний момент: програють від глобалізму не лише умовні українці чи поляки. Так само програють американці – ті, які будували Америку, скажімо умовний Джон Сміт з Техасу чи Теодор Гаррісон з Вірджинії. Їхні цінності знищуються! Їхні робочі місця віддають мігрантам! Їхні заводи капіталісти закривають і створюють заново в Мексиці! Їм нав’язують відвертих дегенаратів в якості героїв і розповідають, що будували США расисти, яким не можна довіряти!
   Проте нещодавно цій глобалістичній істерії постав кінець. Дональд Трамп перший відомий політичний діяч в історії США, який публічно виступив проти глобалізму. Під час виборчої кампанії в Америці, глобалісти були однозначно на боці його суперника – Гіларі Клінтон. Про це свідчить майже тотальна підтримка пані Клінтон збоку олігархічного лоббі та найбільших ЗМІ. Попри всі спроби зайняти крісло в Білому Домі, вони зазнали поразки. Це свідчить про те, що в самому центрі глобалізму, відбувається щось схоже на те, що відбувалося в СССР всередині 1980-х. Фактично, в США йде повстання пригноблених – повстання чесних та гордих білих американців, які вперше отримали кандидата, який говорить від їх імені. Головна перевага містера Трампа в тому, що він сам мільярдер, завдяки своєму батькові, який створив будівельну фірму, яка з часом переросла в сильного гравця на ринку нерухомості. Його не купиш!
   Коли націоналісти критикують капіталістів та олігархів, дехто помилково думає, що ми проти багатства як такого. Мовляв – мільйонер означає ворог! Це не зовсім так... Ми проти того багатства, яке здобувалося несправедливим чином – скажімо за допомогою фінансових маніпуляцій як у випадку Рокфеллерів або Соросів, за допомогою прихватизації як в Україні.

   На жаль, глобалістичною Америкою керують значно розумніші люди за тих, які керували комуністичним СССР. Тому посада президента в США не дозволяє змінювати систему на пряму. Скажімо, Дональд Трамп майже півроку намагається видати простий наказ з обмеження імміграції – але судова система країни, як і Конґрес забороняють йому це робити. Тим не менше, дуже вузькі важелі впливу це таки дає. В першу чергу тому, що це дозволяє обходити інформаційну блокаду головних ЗМІ. Містер Трамп вперше в історії дав доступ до прес-конференцій Білого Дому – тобто час в ефірі перед 300 млн. американцями! – ряду відверто націоналістичним ресурсам, які регулярно розповідають про злочини глобалістів проти США. Крім цього, 45-й американський президент виступає проти безкінечних війн за участю США закордоном з метою поширення "демократії". Це може здатись лише краплею в морі, але насправді це величезні кроки на шляху повернення Америки до мрії її білих творців-колоністів. Без постійних війн і знищення нетолерантних іноземних режимів, глобалізм перестане розширюватися і з'являться альтернативи. Без тотального контролю над наративом, глобалісти впадуть – рівно як і без такого контролю впали комуністи у 1980-х рр. Чи впадуть глобалісти теж покаже лише час, але зараз хоча б маленька надія є...
   Позитивні зміни в США змінять весь світ, і тому це має нас цікавити! Наша Америка – це американська Америка, яка повстає проти глобалістичної Америки! Чи буде це повстання успішним покаже лише час... Тож давайте дружно скажемо вголос: «God bless America and death to globalism!».

За матеріалами "Zentropa-Україна"

Цивілізація повертає вправо

Зараз ми живемо в дуже важливий час – у добу несподіваних змін, катастроф, злетів і падінь. Ще 25-30 років тому ми навіть і уявити собі не могли, на що перетвориться тая історична Європа, строгість і міць якої завжди залишаються в наших мріях та спогадах – на величезний табір для біженців, гігантський будинок розпусти і райдужну галявину з єдинорога в одній особі...
   Так, звичаї змінюються, держави постають і йдуть у небуття, одні конфлікти залагоджуються, інші тільки загострюються, треті починають набридати, постійна боротьба угруповань і партій... Ось так і ми, хто звик обертатися на всі боки, проживаємо все своє життя!
   Останні роки не подавали нам ніяких надій на хоч якесь благополучне майбутнє для людської цивілізації, у першу чергу, європейської. В таких умовах більшість щирих людей завжди скочувались до маргіналів, які були зрозумілі тільки дуже вузькому колу осіб. А що ще залишалося робити посеред масового насильства і несправедливості? Вибачте, але почуття відплати завжди притлумлює здоровий глузд. Як легко було уявити справедливість ще якихось 50-100 років тому, але як складно її досягти сьогодні. Саме тому лунають постріли: в степах Донбасу, на вулицях Парижу і Лондона, у сирійській пустелі...

   Під зачиненою кришкою ящика Пандори залишилась тільки надія. Ми жили, робили щось і сподівалися та ефемерним. У Польщі до влади прийшла націонал-консервативна партія "Право і Справедливість", яка вже вирішує проблеми демократичної кризи. Тобто, запускає роботу різних адміністрацій та інститутів, які будуть надавати допомогу молодим родинам (іпотечні кредити), знижує пенсійний вік, підвищує виплати грошей на дітей, якщо бере мігрантів (відгомін демографічного занепаду) то виключно з європейських країн, ґрунтовно зміцнює національну армію (чисельність армії збільшилася на 50%), розвиває власну промисловість, а владна верхівка Республіки Польща обговорює питання щодо атомної зброї. І цей перелік, як-то кажуть, можна продовжувати.

Подібні ж тенденції простежуються і в ряді багатьох інших країн Європи, на кожній з яких немає сенсу зупинятися так детально. Безліч правих партій займає досить переконливі позиції в національних і регіональних радах. Сьогодні для нас важливо ось що: 1) путіністка Марін ле Пен з французького "Національного Фронту" є безумовним фаворитом на майбутніх президентських перегонах; 2) "Партія Свободи" Ґерта Вільдерса – отримала велику підтримку нідерландців, попри те, що не змогла стати переможцем парламентських виборів; 3) прокремлівська партія "Альтернатива для Німеччини" за своє коротке існування входить в трійку найвпливовіших партій країни і з кожним роком її рейтинги тільки зростають на тлі кризи в ЄС; 4) лідер "Австрійської партії свободи" Норберт Гофер хоч і не переміг на президентських виборах (отримавши лише 49,7%), але є фаворитом австрійської політики, тож наступні вибори обіцяють бути вдалими. Пригадайте хоча б славносзвісний "Brexit" і дуже важливу для всього світу перемогу на президентських виборах у США мільярдера-консерватора Дональда Трампа.

   Тож, як бачимо, вся важливість подій не обмежується цими короткими згадками. Наш заклик спрямований до читачів має одну суть: все тільки починається, а консерватизм повертає втрачені раніше позиції!

За матеріалами "Діорами"

Наступна революція буде консервативною

Ви не задумувались, який виток історії буде наступним? Чи побачимо ми знову світлий ренессанс гуманізму у ще більш антилюдських його формах, чи нас знову зачарує сталь темного Середньовіччя?

   Є всі підстави розуміти, що наступна епоха буде "темна", тобто більш дика і комбатативна, ніж нині існуюча. Можливо, буде більш розвинена технологічно, але міф прав людини, загальної рівності і войовничий фемінізм як і нафта - вичерпні, і котел ось-ось був спустошений до рівня абсурду.

   Захищати фундаментально вже нічого, отож цей вектор буде вже безперспективним - окрім вигадування, де ще приховані утиски нацменшин та жінок (зверніть увагу, до речі, на постері для цього тексту немає жодної жінки чи афроамериканця, а більшість літер написані шрифтом білого кольору) і публічне їх розкриття продажними писаками, які існують на гроші фондів Сороса та інших лівоолігархів світу цього.
   Пихатими та зарозумілими нині стали вже не праві, а саме ліві - нині викрик "Фашист!" настільки ж безпідставний, як іноді викрик "Єретик!" за доби інквізиції, що у більшості випадків вів до спалення незгодного з суспільною мораллю. Саме тому невдовзі "борці" за права усього, борці з трансфобією та фалологоцентризмом тріснуть як мильна булька - історія, здається, вже не залишає їм простору для нормальної діяльності, отож вони перебиваються з дурних тем по типу заборонити чоловікам, що сидять в вагоні метро широко розставляти ноги, викорінити з громадських туалетів пісуари (бо жінки не можуть ними користуватися, а це дискримінація), тощо.

   Коли історія і фортуна йдуть від вас, вони залишають вам абсурд - згадайте останні дні СССР та Російської імперії, коли долі цілих епох вирішувались випадково, бо "караул устал". З постмодерном буде те саме - караул вже не той, аби охороняти ліві дискредитовані цінності. Тоді і станеться наша велика і консервативна революція - силова, інтелектуальна, інституційна - будь яка. Звичайно, це вже буде не революція Юнґера та Еволи, але їх імена історія також відмиє від образів ідеологічних збоченців в лавах нацизму, нарешті це явище всіма буде сприйняте як самостійне і незалежне.

   Але проблема, мабуть, ще і в тому, що ми - не локомотив цієї революції. Насправді ми лише угрупування беззбройних і неписьменних одиниць революції без жодного проводу над собою. Ми не здатні вести за собою Європу, бо поки не ведемо навіть своїх громадян, та і самі йдемо десятьма, не менше, колонами...

Автор - Ярослав Божко

Концепція українсько-польського союзу

...Далі відносини до Польщі. Розгляньмо концепцію союзу Польщі й України, оперту на тім, що Україна зречеться своїх земель зайнятих тепер Польщею, а Польща має зректись претензій до дальшої України. Концепцію таку ширить як відомо У.Н.Р., а ми цю концепцію поборюємо, як утопійну і йдучу проти всіх даних нашої історії і вимог нашої сучасности.

   Історія, почавши од Болеславових походів, розстріляння Виговського, і на вигноєнню в таборах петлюровських “союзників” скінчивши, показала, що для такої концепції перш за все в Польщі ніякогісенького ґрунту нема. І найбільше навіть твердолобі повинні були переконатись, що нема чого нам набиватись із предложениями Польщі, коли вона не є й ніколи не буде схильною ті предложения щиро трактувати. Бо Варшава може ще раз використати недобитки української еміграції для зайняття ще частини України, але Україну творити вона не поможе ніколи. Не поможе хочби тому, що сотворения України в союзі з Польщею означало-б для Польщі відречення від своєї історичної місії одинокого заборола Заходу на Сході. На таке самовідречення нації живі добровільно не йдуть...

  Що-ж до союзу з Польщею проти Москви, то знов таки тисячелітня історія показала, що Польща в боротьбі України з Москвою не союзниця. Не союзниця тому що для Польщі і Москва і Україна це одна Русь, яка чим дикіша, і чим більше жереться між собою, тим для Польщі краще, що коли вже вибирати між двома Русями, то Варшава волітиме завжди Москву, з якою у неї менше протилежних інтересів, ніж з Україною.

   Врешті зрікатись західних українських земель ніякому українському політикові під загрозою політичної смерти не вільно. Не вільно тому що без опертя об Карпати, іншими словами без безпосереднього контакту з Західньою Европою, Україна своєї конкуренційної боротьби з Москвою за первородство або навіть за рівнорядне місце в Руськім Світі видержати не може. Що Західні Землі для України (так само, як Західні Землі для Польщі) єсть джерелом національної свідомости і резервуаром тих західних елементів, що в Руськім Світі відріжняють Україну від Москви і одинокі дають їй супроти Москви відпорну силу. А що оставленія Західних Земель під Польщею ширить в них москвофільство і таким чином убиває українську відпорність супроти Москви в самім серці цієї відпорности!

Автор – В'ячеслав Липинський (з неоголошеного листа)

Буржуазність та ми

З вуст лівих часто можна почути прикметник "буржуазний", яким іноді наділяють вони націоналізм і взагалі праві ідеї. Про буржуазність можна сперечатись довго, адже для лівих по факту буржуазним є все, що не підтримує ліву ідею (буржуазними для них є і фашизм, і лібералізм, і навіть інші ліві рухи, якщо вони сповідують ревізіоністські ідеї щодо лівих ідеологій). Однак, чи слід звати буржуазним націоналізм?

  Буржуазна ідеологія в усіх сенсах це саме лібералізм, адже багато у чому ліберали утверджують саме ідеали буржуазного життя. Навіть популярний нині вираз "громадянське суспільство" цілком можна інколи нарікати "буржуазне суспільство", оскільки буржуа-бюргер-громадянин це поняття практично тотожні. Важливо сказати, що і ліберальна ідея, і соціалістична ставлять понад усе інтерес класовий (однак, ліберали одного класу,а соціалісти – іншого), оскільки намагаються якомога сильніше встановити залежність між політикою і економікою.

   Окремо має стояти традиціоналістський націоналізм, що декларує власну позаекономічну характеристику політики, яка її визначає. Такий націоналізм не може бути буржуазним, оскільки не виражає інтереси середнього класу, буржуазії etc, він прагне навпаки до максимального єднання усіх верств і відповідного місця в ієрархії суспільства для кожного. Замість ідеї середнього класу як основи суспільного ладу він пропонує ідею провідної верстви, "луччих людей", вищої касти, і вищої зовсім не у майновому сенсі (нагадаємо, економіка тут не має стояти над політикою), а вищої інтелектуально та морально.

  Буржуазним націоналізмом може вважатися лише націоналізм, що прагне до ліберальних цінностей – націонал-лібералізм, або ж націонал-демократія. Тут, безумовно, можна казати про буржуазність руху, навіть зважаючи на назви різних націонал-ліберальних партій, де постійно зустрічається назва "Громадянська" (як-ось Російський громадянський союз, що стоїть на націонал-демократичних позиціях). 
   Окрім цього, націоналізм (традиціоналістичний) бачить буржуазність не лише як характеристику класу, але ще і як таку собі обивательщину, що породжує бажання замінити політику економікою.

Автор – Ярослав Божко

Що є фашизмом нині?

Що є фашизмом нині? Що зі старої політичної доктрини сьогодні може бути взято на прапор успішно, а що ні? – Перш за все слід відійти від розуміння фашизму як виключно тоталітарного руху. Це не є базовою характеристикою і навіть більше, жорстка асоціація фашизму з тоталітарністю це лібералістичне бачення, що скрізь хоче бачити політику через призму політичних свобод та інших власних цінностей.

 Тоталітаризм не може бути детермінуючою ознакою "вічного фашизму", того який тепер намагаються чи-то встановити, чи-то відновити деякі діячі; тоталітаризм слід бачити лише як характеристику саме італійського фашизму 1920-1940-х рр., яка не може бути реалізована тепер, в умовах діяльності "постфашистського" руху. В тому числі і за тоталітаризм критикував дієвий фашистський рух теоретик традиціоналізму та консервативної революції Юліус Евола, що виступив певного роду "надфашистом". Тоталітаризм не є цінністю фашизму, а лише тимчасовим засобом, інструментом втілення фашистських ідей.

   Звичайно, не можна говорити про фашизм і як про рух ліберально-демократичний, однак, система, яка буде встановлена постфашизмом (якщо це взагалі колись відбудеться) не буде ліберал-демократією, а відобразить унікальний і дійсно по-старому новий тип правління, у якому, скоріше за все, будуть відображені аристократичні або меритократичні засади. Детермінуючою характеристикою фашизму можна вважати апеляцію до ідеї, взагалі домінування світу духовного над матеріальним, а у деяких трактуваннях – і волі над "раціо".

   Фашизм не боїться змінювати світ не заради економічного зиску, а заради ідеї. Поборення культу матерії, чи то культу безідейного "раціо", який принесла епоха Просвітництва – основна мета фашизму. Це власне така собі звірина реакція традиційного суспільства на раптову смерть і аристократичних принципів, і Бога, і ідеї, і віри (не лише у релігійному сенсі) заради економічних інтересів. Через особливу "ідейність" фашистського руху, його особливу "пасіонарність", є сенс думати, що постфашизм принесе з собою подолання постмодерну (чи навпаки, подолання постмодерну принесе з собою постфашизм), оскільки епоха зневіри має остаточно змінитись на час нового романтизму, в тому числі і ідейного, і національного. Це буде, безумовно, розквіт нового націоналізму, але також і нового фашизму, оскільки фашизм є загальноєвропейським знаменником для місцевих недемократичних націоналізмів різних країн – у націоналізму не має спільної ідеологічної точки зору на необхідний устрій Європи, і взагалі відсутня хоч якась спільна ідеологія, спільна для всіх націоналістів Європи ідеологічна база. Європа націй же, як альтернатива ЄС, пропагується найбільше неофашистами і антиглобалістами правого толку.

   Без традиціоналістичного сприйняття світу фашизм нового часу просто неможливий. Для 1930-х рр. Беніто Муссоліні був важливіший для фашиста, ніж Юліус Евола. Тепер навпаки, теоретики традиціоналізму є більш ідеологічно застосовними для постфашистських рухів, аніж реальні лідери фашистського руху минулого. Те ж саме можна сказати і про ідеологів консервативної революції у Німеччині, ідеї яких набагато більш корисні рухові тепер, аніж ідеї популярних у їх часи нацистських ідеологів. Можна навіть припустити, що для набуття певної політкоректності термін "консервативна революція" стане більш загальним, аніж "фашизм", і що він позначатиме не лише німецький феномен, а і увесь загальноєвропейський правий рух традиціоналістського штибу.

   P.S. Скоріше за все, старі методи фашизму по типу створення масових партій з сильними активістами напоготові вже ніким не будуть використовуватися. Фашистські активісти тепер мають освоїти мережеву модель структури, без єдиного центру. Фашистські ж еліти мають впливати в основному не на маси, а перш за все на інтелектуалів, аби створити вигідну рухові інтелектуальну атмосферу в суспільстві.

Автор – Ярослав Божко

Як народжуються консервативні революції

У своєму соціологічному дослідженні, яке дійсно є дослідженням, а не набором історичних поглядів, Моннеро, використовуючи загальну назву для всіх схожих подій, і не забуваючи, звичайно ж, про все те, що розділяє і протиставляє різні революції XX ст., більшовизм, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, революцію 1944 р. і революцію 1968 р., піддає соціологічному аналізу вплив пов'язаних із подіями феноменів натовпу, що дозволяє виявити чітку різницю між консервативними і деструктивними революціями. Основною перевагою роботи є те, що Моннеро розкриває кілька загальних важливих концептів, застосовних до будь-якої революції.

   По-перше, це "історична ситуація" – те, що ніколи не повторюється двічі, як це і було в певні періоди 1789 р., 1917 р., 1922 р., 1933 р. або 1968 р. Наступне поняття, другорядне – "катострафічна ситуація", яка характеризується не контрольованістю процесів і надзвичайно заплутаною соціальною структурою, коли її елементи більше не знаходяться на своїх місцях.

У стабільному суспільстві розрізняють нормальні (“гомогенні”) і маргінальні (“гетерогенні”) соціальні елементи. Маргінальні елементи знаходяться на периферії через те що перебувають під постійним тиском з боку елементів “гомогенних”, але коли досягається критичний поріг умов для перевороту, гомогенна частина починає розпадатися, спостерігається поширення якоїсь подібності хворобливого хаосу.

  Цікаве зауваження застосовне до консервативних революцій: «Гомогенне, навіть розпадаючись, залишається гомогенним…». Коли потрясіння радикальні, «в самому фундаменті суспільства з'являється запит на владу…». Наприклад, в 1922 р. або 1933 р. відповіддю на такий запит високорозвиненого суспільства (суспільства, яке характеризують індустрія, наука, культура) став фашизм або націонал-соціалізм. У суспільстві, де порушений порядок, гомогенні консервативні елементи тимчасово стають революційними у своєму прагненні до встановлення порядку і в запитах на владу.

  Чим зумовлена “революційна ситуація”? Загальну відповідь дав Моннеро: дефіцитом у політичній верхівці. Криза режиму характеризується цілою "різноманітністю конфліктів"; коли все вислизає від повноважень можновладців, безлад стає ендемічним, та, згодом, суспільство “закипає”. Хвилювання самі по собі ще не є революцією, це не що інше як чергова фаза, проміжок часу зі своїми початком і кінцем (охолодження), коли середовище вже “більшe не є паливом”. Після того як хвилювання вщухають, приходять нові лідери (Робесп'єра замінив Наполеон, Сталін замінив Троцького, Муссоліні замінив Бальбо).

   Далі, революційна ситуація і процес закипання починають задіяти “маси”, відбуваються короткочасні коагуляції, з'являються солдати революцій. Щоб повести маси за собою, наділити їх нервовою системою, якобінці, а пізніше і Ленін (набагато більш ефективно) використовували такий інструмент як партії.

   Те, що леніністи називали “радикалізацією мас” є тенденції політизації категорій людей, які до цього моменту були конформістськими і не охоче захоплювалися громадськими справами (насамперед, такі групи просто вимагають від держави виконання всіх його державних функцій). Потім настає фаза закипання, «суспільство пронизується цілою купою інтенсивних емоційних реакцій, подібно до того як частки залізної стружки пронизуються магнітним потоком…».

  Тяжкість ситуації виводить на авансцену радикальні силові еліти, “гетерогенних руйнівників”, аномальниx і маргінальниx настільки, що їх не зупиняють жодні звичні бар'єри. Вони сприяють наданню руйнівної сили руху. Недолік і хвороблива потреба у владі, характерні для революційної ситуації, можуть поставити на революційний шлях ті соціальні елементи, які прагнуть тільки до порядку як до такого.

  «Приходить час, коли Ардiтi, молоді ландскнехти Балтії, які все менш і менш будуть розцінюватися як негідники, стануть здаватися набагато більш обнадійливими, ніж найбільш гомогенна частина населення. Здається, що в них, наперекір усім бідам, втілені мужність, доблесть та інші якості, без яких не може існувати жодна велика країна... Навіть ті, хто не є їхніми прихильниками, стануть допускати можливість їхнього підприємства…». Гарне завершення для унікальних історичних ситуацій. Але, як уточнює Моннеро, “історична ситуація” ніколи не повторюється двічі.

   Входимо ми зараз, у Франції 2013 р., в "історичний момент"? Звичайно, поки ще немає, але вже є деякі ознаки того, що події можуть до нього привести. Чи збудуться ці передбачення? Поки ще занадто рано говорити про це, але немає нічого неможливого…

Автор – Домінік Веннер