Одна з причин плутанини у системі політичних координат "лівий-правий" полягає у тому, що багатьма соціалізм та антикапіталізм асоціюються виключно з марксизмом. Хоча в дійсності марксизм створено на замовлення капіталістів задля просування капіталізму. Марксизм виходить на політичну сцену у другій половині ХІХ ст., в час стрімкого розвитку промисловості у Європі та Америці. Внаслідок перемоги буржуазних революцій індустрія формується на засадах приватної власності. З цим пов'язано кілька потреб власників промислових підприємств та банків.
По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.
Із цього ми робимо найважливіший висновок. Одна з основних облуд марксизму полягає у тому, що він переносить соціалізм – суспільну власність на засоби виробництва та свободу праці від експлуатації, на майбутнє та заперечує її у минулому, для чого штучно та грубо очорнює феодальну епоху та, як наслідок, постулює ідею прогресу суспільних відносин: від "темного" феодалізму, через "сірий" капіталізм, до "світлого" комунізму... Це й видає, що марксизм є одним з інструментів світового капіталу, що завжди допомагає йому будувати все більш і більш збочені форми капіталізму.
Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.
По-перше, ідеологічний контроль нового класу, індустріального робітництва. Для забезпечення керованості нової суспільної верстви створюється політична теорія, що видає себе за репрезентанта чаянь пролетаріату. Стратегічне завдання полягає у створенні альтернативи справді антикапіталістичним ідеям: в першу чергу, монархічним (до прикладу, вандейський рух і повстання шоанів проти Французької Революції мали антибуржуазний характер).
По-друге, розділення та володарювання. Після вкорінення в робітничих масах Європи марксистських ідей робітничий рух штучно фрагментується на поміркованіші соціал-демократичні, і радикальніші комуністичні партії. Перші стають на позиції відкритої співпраці з капіталом з метою "пом'якшення" його дій, другі – позірно займають безкомпромісну позицію.
По-третє, закабалення жіноцтва. При вивченні праць засновників марксизму не полишає питання – до чого тут фемінізм та емансипація жінки? Ці ідеї доволі строкатою плямою вплетені у тканину марксового вчення. Відповідь проста: стрімке розростання промисловості вимагало суттєвого збільшення кількості робочих рук, а жіноча праця виявилась набагато більш ефективною, ніж дитяча. Фемінізм та "урівняння в правах" на ділі були і є покликані добровільно заводити жінок у кабалу до капіталістів.
По-четверте, перерозподіл власності. Як зазначав Генрі Форд у своїх мемуарах, марксистські організації часто слугують інструментом знищення бізнесу, що належить представникам корінних народів Європи та його підпорядкування фінансовому капіталу довгоносих сатириків. Тогочасним аналогом сучасного Сороса можна вважати промисловця Енгельса, який щедро фінансував Маркса та його задуми.
До 1930-х рр. марксистам та їх спонсорам вдавалось тримати під своїм ідеологічним контролем значну частину робітництва. Однак, на зламі 1920-1930-х рр. завершують формування нові антикапіталістичні ідеології: націонал-соціалізм, іспанські фалангізм та націон-синдикалізм, український чинний націоналізм. Перше з них здобуває владу в Німеччині та успішно вибудовує власний проект соціалістичної держави. Ідеологи фалангізму і націонал-синдикалізму гинуть на початку громадянської війни в Іспанії, тому їх проекти залишаються нереалізованими за режиму прагматичного військового Франсіско Франко. Український же націоналізм не знаходить у собі сили охопити увесь український народ, спертись на надійних союзників, тому не здобуває влади.
Починаючи з 1929 р. італійський фашизм поступово рухається в бік антикапіталізму, спочатку – через встановлення державного управління стратегічними підприємствами, потім, завдяки розвитку фашистівського профспілкового руху, і аж до введення робітничого контролю на великих промислових підприємствах Італійської соціальної республіки (існувала у 1943-1945 рр.). Військова поразка перериває соціалістичне будівництво в Європі під керівництвом правих сил.
Після 1945 р. розгортається ідеологічна, військова та економічна боротьба між лібералізмом і комунізмом. Однак у цей час комунізм вже служить не інтересам світового капіталу, як це було в більшовицький період Леніна-Троцького, а виступає формою кремлівської неоімперської ідеї. Соціалізм пізнього СССР не можна вважати таким у повній мірі, оскільки капіталізмом є будь-яка концентрація власності в руках невеликої групи осіб. Такою невеликою групою осіб у СССР була партійна номенклатура. У той же час, до елементів соціалізму в пізньому СССР можна віднести державні програми забезпечення житлом, повну відсутність безробіття, загальну доступність медицини та освіти.
Однак, соціалізм, побудований на матеріалістичних началах, гине, поглинений власною духовно-філософською порожнечею: життя, зведене до боротьби за матеріальні блага, виявляється позбавленим іншого сенсу, крім цих благ. Комуністична еліта, яка не могла служити ідейно інтересам народу в силу відсутності ідеї вищої, ніж матеріальні блага, задля перерозподілу цих матеріальних благ обирає шлях розподілу держави та переходу на ліберальні економічні начала.
Тріумф лібералізму тривав недовго. Менш ніж за 20 років панування внутрішні протиріччя з'їдають його. Індивід (неділимий в перекладі з латини) виявився ділимим – з'являються концепції ґендеру, шизоаналіз та інші подібні деструктивні рефлексії. Після загибелі трьох класичний ідеологій (націоналізму в 1945 р., комунізму у 1991 р. і лібералізму у 2000-х рр.), на світову політичну сцену виходять постідеології. Кожна з них є формою косплея на своїх попередників, однак, може приховувати в собі абсолютно що завгодно: посткомуніст може бути православним расологом; постліберал – виступати проти ринкової економіки, приватної власності та свободи слова; український постнаціоналіст – радіти перемозі татарки на євроокупаційному конкурсі дегенеративного мистецтва...
У час постідологій – епоху постмодерну – найбільш послідовними марксистами є троцькісти. Вони, як істині продовжувачі справи більшовиків, є служками №1 світового капіталу після власне лібералів. Тому цікаво, що їх діяльність в Україні фінансує як "Фонд Рози Люксембурґ", що наповнюється, зокрема, грошима транснаціональних корпорацій, так і фондом "Відродження" нашого старого знайомого Джорджа Сороса, ізвісно, ще й USAID через ГО "Трудові ініціативи". Їх завдання в Україні – під приводом профспілкової діяльності пропагувати толерантність, ЛГБТ, мультикультуралізм та інші "права людини". Права корінних народів на існування та власні робочі місця на своїй землі вони, звісно, до прав людини не відносять. Цікаво, що навіть вони визнають – "Жовтнева революція" була в першу чергу капіталістичною!
Дійсно, у її результаті захоплені до того робітниками фабрики і заводи були передані у концесію світовому капітал в межах так званої "Нової економічної політики" (НЕП). Істині цілі цієї революції видає і саме марксистське вчення, яке стверджує, що першим завданням революції є завершення побудови капіталістичних відносин і лише другим – перехід до соціалізму. Це обґрунтовується необхідністю подолання "пережитків феодалізму". Хоча кожному учню старших класів має бути відомо, що епоха феодалізму закінчилась в Європі в ХV ст., і поступово скрізь було запроваджено капіталістичні відносини. Так, кріпацтва ніколи не існувало при феодалізмі. Основою феодальної економіки було натуральне (а не товарне) селянське господарство та ремісничі майстерні, об'єднані у цехи. Як селянин, так і ремісник, були особисто вільними, у їх власності, як правило, знаходилось і їх житло, і засоби виробництва, а у випадку із селянами – також земля і худоба. Феодальне право на землю (або феод) – не слід ототожнювати із правом власності! Це лише "лен" – право лицаря (ландскнехта, шляхтича, дворянина) збирати феодальні повинності з селян цієї землі (у вигляді продуктів, одно чи дводенного відробітку, дуже рідко – грошовій формі), що було аналогом податку, та обов'язок нести військову службу, захищати ці землі, а також здійснювати на них суд та підтримувати правопорядок. Інші питання життя общин вирішувались традиційними селянськими самоврядними органами. І лише перехід до товарно-грошових відносин, завезення предметів розкоші з Америки і Сходу, поява банків та спекуляції, призвели до переходу від феоду до алоду – приватної власності на землю, що спричинило сумнозвісне закріпачення селян та введення відомої в Україні панщини. Тому і війни Богдана Хмельницького мали яскраво виражений антикапіталістичний характер і були, по суті, спробою реставрації феодалізму та першою спробою української консервативної революції.
Марксизм та лібералізм як ліві – тобто антитрадиційоналістичні ідеології – є братами-близьнюками, що з різних позицій будують світову капіталістичну систему експлуатації та знищення народів. Їх остаточна мета – довершення процесу перетворення людини на сірого безликого споживача та гвинтика у систему продукування капіталу, а в перспективі – на постлюдину, генетично та кібернетично модифікований організм з обмеженою волею та необмеженим життям заради служби своїм господарям, світовим корпораціям. Єдина сила яка протистоїть їм – це традиціоналізм, що заперечує прогрес суспільних відносин, ставить науково-технічний прогрес на службу людині та проголошує єдиним шляхом вдосконалення людини використання закладених у неї природою здібностей і зв'язок із Богом, а не машинами та технологіями.
За матеріалами "Зентропа Україна"
Немає коментарів:
Дописати коментар