Європейські народи довгі століття вели незліченні та майже безперервні війни. У цих збройних конфліктах гартувався дух європейських націй, народжувалися їх герої і вожді. Але неважко помітити, що характер цих війн був цілком відмінним коли порівняти збройне протистояння двох європейських народів з протиборством у якому Європа ставала до бою з військовою потугою іншої цивілізації.
У першому випадку ми мали справу з конвенціональною війною, що велася за певними правилами, передбачала повагу до супротивника, дотримання слова і всього того, що ми називаємо рицарським кодексом честі. Ці війни безумовно надають нам і приклади нерицарського поводження, зламання слова, підступного поводження з ворогом. Але подібна поведінка ніколи не мала схвалення. Підлі переможці ніколи не ставали героями епічних творів, їхні вчинки не наслідували, а їхніми іменами не називали дітей. На відміну від них переможені герої, що до кінця лишалися вірними рицарським чеснотам, не раз ставали об’єктом прославлення. Попри поразку їм віддавали належне як соратники, так і вороги.
У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?
Звичайно наші воїни сподівалися на дотримання слова, особливо після того, як під "чесне офіцерське" наше командування випустило російське угруповання зі Слов’янська – у такій самій ситуації, що згодом склалася під Іловайськом. Але ж наші солдати й офіцери знають, що таке слово честі. А от наші супротивники навіть не уявляють, що воно таке. Тож безсенсово навіть питати з них за це.
Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.
У внутрішньо європейських конфліктах у рівній мірі важили як сама перемога, так і шляхетний спосіб її досягнення. Для європейського воїна краще було програти у чесному поєдинку рівному собі супернику, ніж безчесно здолати останнього. Зовсім іншого типу були війни, які європейські народи вели на своїх рубежах. У зіткненні з військовим потенціалом інших цивілізацій європейські принципи конвенціональної війни переставали діяти. Інша ментальність, інші уявлення про добро, справедливість, шляхетність (за великим рахунком – відсутність уявлень про такі у наших супротивників) робили неможливими баталії за правилами.
Європейські вожді (королі, князі, полководці), що звикли вести за собою своїх воїнів, перебуваючи на вістрі атаки, часто гинули від підступних пострілів монгольських чи турецьких вояків, чиї ватажки (хани, візирі, паші, султани) ховалися за їх спинами далеко у тилу. Досвід важких війн з арабами і тюрками, печенігами і половцями, сельджуками і монголами, османами і татарами, а згодом з іншими народами на підкорюваних європейцями континентах, давав приклади системних порушень з боку наших візаві найелементарніших приписів ведення війни, так як їх мислили європейці. Цей досвід настійливо доводив – не можна вірити жодним домовленостям і присягам, не можна проявляти безпечність, і у полон краще не здаватися.
Наша країна, розташована на грані двох світів, мала чи не найдовшу історію ведення обох типів війни практично одночасно. Руські князі за своє життя могли встигнути повоювати водночас з ляхами і уграми з одного боку, а з іншого – з печенігами чи половцями; здійснити похід на Візантію і Болгарію, і спопелити степову імперію хозарів; втрутитися у династичний конфлікт у Чехії чи міжусобицю у Німеччині, а по тому "іспити шоломами із синього Дону". Згодом руська шляхта і запорожці в однаковій мірі здобували славу, як у війнах з західними сусідами, так і у виправах на Крим, Оттоманську Порту чи Москву. І щоразу одні й ті самі люди гостро відчували різницю в характері війн, які вони вели на Заході чи на Сході. Відповідно, цілком інакшим було й їхнє ставлення до супротивників, які знали, що таке воювати за правилами, на відміну від тих, що не мали уявлень про рицарську честь і вірність слову.
По великій, майже сімдесятилітній, перерві ми знову маємо на своїх кордонах велику війну. Війну з могутнім супротивником, що загрожує самому нашому існуванню, але перемога над яким відкриває перед Нацією небачені перспективи панування, не "незалежного" існування між двома полюсами тяжіння, а саме – панування. Для перемоги у цій війні найперше варто оцінити її характер. І врешті зрозуміти, що у разі з путінським "New USSR" ми маємо справу не просто із супротивником, який слабко орієнтується у нормах міжнародного права чи різноманітних військових конвенціях, а органічно не може сприйняти саму ідею ведення конвенціональної війни, не те що її принципи і правила. Без цього розуміння ми не в стані адекватно оцінити перипетії нинішньої війни, та її перспективи. Можна зрозуміти бажання Путіна захопити Крим, але не можна збагнути, як лідер держави може пишатися таким винаходом, як прикривати своїх солдат тілами дітей і жінок. Подібне визнання було б ганебним для будь-якого європейського лідера, але не для правителя нової Орди.
Наша нація болісно переживала трагедію під Іловайськом. Але нас вражав не так сам факт поразки, як те, що наших воїнів підступно виманили у зелений коридор під "чесне офіцерське" лише з тим, що б зручніше було розстріляти оточені сили. Один з наших військових у гніві та відчаї на похованні своїх побратимів говорив про безчесність російських офіцерів. Але чи не наївно було сподіватися на чесність від споживачів кремлівської пропаганди?
Україна не повинна, не має, вести з путінським режимом конвенціональну війну. Інакше нас чекають лише поразки. Це звичайно не значить, що ми маємо так само як і кавказькі садисти різати голови чи знущатися над полоненими, або як "ДНР"-івські гопники відрубувати кінцівки лише за те що на них написані певні гасла чи символи, або як "РФ"-івські спецслужбісти страчувати мирних мешканців лише за їхні політичні переконання. І не тому, що це може не сподобатися комусь із корумпованих Путіним західних "спостерігачів". Лише тому, що це не в природі нашої рицарської нації. Знущатися над безсилим супротивником уділ "шарікових".
Але на рівні прийняття політичних чи військових рішень ми повинні взяти за залізне правило – не вірити жодному слову, не дотримуватися жодних угод, діяти всіма можливими методами для досягнення своїх цілей, не мати жалю і не давати поблажок. У війні з силою, що не дотримується правил, таки не має бути жодних правил.
Автор – Олег Однороженко
Немає коментарів:
Дописати коментар