четвер, 23 жовтня 2014 р.

Проголосуйте за "Правий Сектор"!

24-го січня 2014-го р. літак рейсу "Амстердам-Бориспіль" приніс мене в Україну. Попереду чекав Майдан - мета тієї подорожі. Вірніше, мене цікавила вулиця Грушевського. Туди я й направився...
   Вранці, після моєї першої ночі у Києві, безсонної ночі серед вибухів гранат, сльозогінного газу, палаючих шин та пострілів беркутні на Грушевського, вщент мокрий після мєнтовських брандспойтів на морозі в мінус двадцять п’ять, ледве стоячи на ногах, я приплентався у Жовтневий Палац, де, як казали хлопці, я можу знайти місце для відпочинку. На записі сиділи представники ВО "Свобода" зі Львова, мого рідного міста! Я подумав, що мені сильно підфортило, до своїх потрапив! Коли вони мене реєстрували, зі здивуванням розглядаючи голландський паспорт, хтось з них звернув увагу на мій зовнішній вигляд, сліди капоті шин на обличчі та одежі, на сморід...
   На запитання «Що це?» я відповів, що всю ніч провів на Грушевського. Як же ж я здівувався, коли почув: «Ми провокаторів-екстремістів не підтримуємо! Ми тебе прийняти не можемо...».
   Злий, справді шокований я вийшов звідти та пішов на Майдан... Побачив заклик записуватися у Самооборону та вирішив спробувати там... Запитався когось куди треба йти. Мені вказали на намет Конгресу Українських Націоналістів. Я увійшов, привітався. Літній чоловік у військовій формі, який розпалював пічку, подивився на мене і відразу все зрозумів: «Ти з Грушевського?».
   Я подумав, що мене знову виставлять на мороз, але брехати не став – «Так...». Господи! Мене відразу напоїли гарячим чаєм, майже насильно нагодували та дали місце для спання під купою ковдр на тапчані... Кожну ніч та частково кожен день я проводив на барикаді і ніхто мене більше не називав провокатором... КУН, ДЯКУЮ ВАМ!
   Саме на барикадах вулиці Грушевського я познайомився з хлопцями з Правого Сектору. Пізніше я бачив там й прапорець Свободи, але у пам’яті назавжди закарбувався ранок 25-го і те, що "провокаторів" вони не підтримують... Бог їм суддя! Але, як мене мокрого і виснаженого свободівці виставили на мороз, я забути вже не зможу...
   Ті два тижні, які я пробув там, стали найкращою згадкою мого життя... Хлопці, чоловіки, діди, які з’їхалися на Майдан з цілої України, щоб захистити честь та свободу свого народу, дівчата, жінки та бабусі, які і вдень і вночі приносили нам чай, каву та канапки, молоді "медики", які погрожуючи нам, "страшним екстремістам", змушували нас одягати респіратори, щоб не труїтися димом палаючих шин, та годували нас ліками проти простуди, Я ВАС ВСІХ НЕ ЗАБУДУ! НІКОЛИ! Через вас, ваш героїзм та самовідданість я відчув таку повагу до свого НАРОДУ, що вирішив бути серед вас, назавжди повернутися в Україну. Тепер я тут, тепер я з Правим Сектором.
  Наша Революція ще не закінчена, зараз знову лізуть до влади ті покидьки, проти яких ми з вами повстали, билися та перемогли. Вони хочуть відібрати нашу перемогу, змарнувати жертовні смерті нашої Небесної Сотні! НЕ ДАМО! А якщо буде треба, я знову пліч-о-пліч з вами стану на барикадах і буду захищати нашу честь і свободу. І перемога все одно буде наша! Бо нас НЕ ЗДОЛАТИ!
   Я закликаю ВСІХ віддати на цих виборах свій голос за ПРАВИЙ СЕКТОР, бо саме в ньому досі живе той вогник Революції, та ЧЕСТЬ, та ГІДНІСТЬ, які повернули мені батьківщину, які дали мені розуміння однієї дійсно дуже важливої речі, того, що УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!
   Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!

Бойове хрещення

Перша точка на моєму бойовому шляху – штурм Марїнки, залишила мабуть найбільш яскраві спогади. Звучить команда «По бойовій, 5-ти хвилинна готовність!» і ти накидуєш на себе набридший за місяці тренувань бронік, затягуєш наколінники, які постійно намагаються сповзти, хапаєш зброю і боєкомплект і мчиш до свого КамАЗу, який за мить полетить кудись в темряву і повезе тебе на зустріч невідомому. У вухах пульсує приємне збудження, ось воно-перший бойовий. Радість змішується з легким мандражем.
   КамАЗ прибув на якийсь унилий блокпост, отримуємо карти і розвіддані. Значить – Марїнка. Колона наших КамАЗів зупиняється перед в’їздом в містечко і по нас відкривають вогонь. Вороги ще далеко і ти не сприймаєш їх як реальну загрозу. Хлопці пішли на штурм, а наш підрозділ залишився в резерві. Дивне відчуття, коли чуєш звуки війни – постріли з танка, ЗУшки, десь гупають тяжкі кулемети.
   І ось настав наш час – нас зривають і ми їдемо зачищати сєпарський блокпост. Йдемо в бойовому порядку за танком Т-64. Пройшли одну вулицю – чисто. Проходимо наступну – чисто. Завертаємо в перехрестя, йдемо приватним сектором і тут бах – по танку відкривають вогонь. Всі залягли і оцінюють обстановку. Танк відкриває вогонь і пробує просунутись вперед. Ми наступаємо. Над нами свистять кулі сєпарських АКМів, пролітають РПГшні “морквини”. Це відчуття, коли ти переборюючи власний страх, продовжуєш йти вперед – залишиться назавжди в памяті тих, хто це відчув.
   Погляд воїна – холодний і глибокий, світ стає набагато простішим. Тут немає брехні, понтів і гнилих людей. Є ти, твої побратими і війна. В кожному бою ти можеш загинути чи отримати поранення. Ти можеш втрачати товаришів. Моральна відповідальність перед побратимами не дає тобі навіть думати про відступ. Важко передати ту радість з якою бійці йдуть в бій. Тоді,з декількох спроб ми таки зачистили блокпост. 
   Марїнка – це дуже важливий крок в історії батальйону. Вона відсіяла всіх зайвих і багатьом залишила шрам на пам’яті, дала зрозуміти бійцям, що вони в своєму руслі. Військові намагались захопити Мар’їнку шість разів. Купка ентузіастів і фанатиків війни з вогнем в очах і униленькою совковою зброєю захопила Мар’їнку за декілька годин. Як на мене чудовий приклад того, що дух і воля вирішують набагато більше за кількість вояків і матеріально-технічне забезпечення.
   Присвячую Стафу, воїну який багато чого втратив в цій війні. До нових перемог!
(Лексику та пунктуацію оригіналу збережено)

понеділок, 20 жовтня 2014 р.

Роздуми про контрреволюцію

Нікчемні люди потребують ідолів, вождів, лідерів, наказу, перспективи, стабільності, надії. Вони не здатні на подвиг, чудо чи самопожертву. Вони не вірять власним очам (або самі себе дурять), але вірять ЗМІ, громадським діячам, знаменитостям і штучним героям.
   Вони завжди не доводять справу до кінця, ховаючи свою слабкість, лінь, боягузство, тупість за ширмою людяності, законності, якихось штучних цінностей, типу гуманізму.
Звісно, легше тупо виконувати чиїсь накази ніж взяти відповідальність на себе. Будучи імпотентами і пасивами Духу, мріють всіх оточуючих загнати у стійло, як у себе. Не маючи Мрій, Ідеї і Цілей, готові всіляко опиратися боротьбі кращих!
   МИ МАЄМО ВИЗНАТИ, КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ПЕРЕМОГЛА!
 І не завдяки діям влади, а завдяки бездіяльності, пасивності, наївності чи продажності суспільства, його широких мас. Адже жодну Революцію не зробить кілька тисяч вовків серед 40 мільйонів "свійських тварин". Війна чи АТО, чи чиясь узгоджена з двох боків постановка, коли гинуть сотні кращих, а хтось робить собі статки, піар чи добуває посад.
   Так от, така ВІЙНА триватиме ще ДУЖЕ ДОВГО. Шкода хлопців – добровольців і мобілізованих, шкода їх родини. Але це плата за наївність і шаблонне мислення. Хтось вклав в голови патріотам, що зовнішній ворог найстрашніший, і все зміниться тільки після перемоги над ним і понеслось. Нація отримала Ціль, олігархи і чиновники - надприбутки, влада і система в цілому отримали безстрокову індульгенцію своїх гріхів і обіцянку НЕ РОЗПЛАТИ, а того, що змін і кари НЕ БУДЕ.
   ВСЕ зміниться докорінно ЛИШЕ коли бійці (адже зараз лише озброєні групи можуть щось змінити) повернуть свою зброю вбік Печерських пагорбів і звільнять Київ, а з ним і всю Україну від цього олігархічного, корупційного, продажного кодла, що тримає нас у рабстві. Коли кожен усвідомить, що ворог, зрадник, мусор, прокурор, чиновник – НЕ людина, що у нього нема родини, не треба пробувати його зрозуміти, стати на його місце, увійти в положення чи пробачити – лише тоді ВСЕ ЗМІНИТЬСЯ! 
   НАЦІЯ постане і переможе! 
Краще втратити (тимчасово) Донбас, але врятувати Україну, ніж утримувати Донбас ціною постійних жертв серед патріотів, при цьому віддавши Україну в руки зрадників і ворогів! Бо чи треба було смертей на Майдані, на Донбасі, щоб все залишилося як було (лиш кільки рил змінилося біля кормушки)? Нам важлива площа України? Чи якість наповнення? Реальні зміни чи балачки про те, як все зміниться (колись) на краще?
   P.S. Нині, українські націоналісти все краще розуміють, чому убили САМЕ Сашка Білого і, що продовження Революції НЕ буде!. Не знаю на, що розраховують зрадники та Юди по смерті. Як не кайся і не молися – 30 срібняків не пустять до Раю!

субота, 18 жовтня 2014 р.

Arditi della Ucraina

October 14th all Ukraine celebrated the triple holiday – St. Mary's Day, the Cossacks’ Day and the anniversary of the establishment of the UPA. All channels and Internet-media again talk as a year ago about the hand of Moscow, the FSB provocation that if Ukrainian people who came with their requirements under the walls of Verkhovna Rada of Ukraine is unable himself to radical actions against the government by democratically chose well, and similar nonsense.
  No dear citizens who blame radical youth for her actions until recently most demanding radical action against the owner of the gold but a long loaf against separatists Crimea, the Moscow occupier Donbas. Now, these are not dear sirs protect mode pseudo chocolate President of provocation! It is not difficult to guess that the so-called nationalists, who yesterday spent the morning meeting in honor and glory of warriors to disown their own activists and supporters. Thus, the leader of the "Freedom" Oleg Tyahnybok and head of the Information Center "Pravyi Sektor" Borislav Bereza unanimously stated that provocateurs nothing to do with honoring Heroes of UPA that they condemn the actions of provocateurs and require investigation.
   These gentlemen have forgotten that through provocation like this was even possible a radical change of power in Ukraine! Youth activists informal radical organization "Revenge" despite intimidation and threats of power came to protest and proved Euromaidan not become a national revolution as such, but only its precursor. So, therefore, nationalists tried to prove revanchists Ukrainian society, and a first, despite the war or something truce in the Donbas, power rear must fundamentally change, not rename and become president under the banner of chocolate. Here are some arguments direct participants in the turbulent events of the Parliament of Ukraine in 14th of October in 2014.


   Many citizens argued that the October 14, if not lead to power the junta, but clearly define further activities and discourse show how we are all ready to board soldiers. The day soon, given our understanding of where gaps in activity. Wider problem remained the lack of coordination between the forces standing in front of tuned street. Disclaimer radical representatives of all patriotic forces represented in higher political sidelines, showed complete solidarity of interests Poroshenko and Putin.
   Once again confirmed truth that tirelessly trying to be heard radicals to the masses: the consolidation of oligarchs in maintaining the existing system is very high, they serve only their own interests. The biggest enemies and Poroshenko and Putin have these, today's "provocateurs" tomorrow "black men" that endure tomorrow dictates economic, along with thousands of former heads of the members of government.
   Ukrainian politicians and the media again called the young masked provocateurs. They blame again throwing bottles with gasoline in office buildings and throwing stones at police. Journalists race again guys put up photos that appeared in the Parliament with sticks and chains. Like a year ago nationalist youth, Ukrainian Arditi, will judge will say that now is not the time to scare democratic government. But nationalist youth do not understand the political schedules Democrats and liberals. Corruption has become many times more. Losers who came to power through our heroism year ago, the policy proved to be an even greater failure.
   But the spirit, the body breaks up fight makes every normal person prepare bricks, rebar and bottles of gasoline. To be the Ukrainian it's an instinct. Know woke Ukraine December 1, 2013 and more politicians, corrupt police, showmen. Beware Ukrainian Arditi! After all, anger Ukrainian Arditi is terrible!
   Despite all the problems, now torn Ukraine, its nationalistic younger generation, the Orange Revolution and the Revolution of Dignity, which is not give up requirements multiculturalism and the laws of the new regime will continue to defend the right to receive really Ukrainian National State – to built the Hetmanate. Ukraine needed, albeit temporarily, but much needed junta military dictatorship that will keep steel claws the economy, foreign and domestic policies.
  However, as the junta in power should be people who sweat blood and demonstrated their commitment to Ukraine and its nation. Instead corrupt MPs should be formed Council authorized military commanders among the volunteer battalions and youth ranks Ukrainian Arditi. Victory can only obtain it by force! If the enemy requires blood he shed it yourself! Without overcoming internal occupation regime without provocation, foreign occupation regime is defeated. Ukraine does not need peace for a conditional truce with Moscow horde. Ukraine requires a full-scale victories with the destruction of his lair without compromises and agreements.
   Ukrainian nation is a strong-willed folk community, which considers the state as its power-political organizational form. Sacred duty of every law-abiding citizen is an act of effective neutralization potential criminals, degenerates as permitted by law, especially in the undeclared war or ATO. But turbulent times call for drastic, even sacrificial changes! Ukrainians should get your n6atsionalistychnyy revenge! Either Ukraine will win or die during boot Moscow occupier with the tacit consent real politicians and the power renegades!
   The objective is to eradicate Ukrainian Arditi liberal style of shares in the realities of Ukrainian politics. At the request of abstinence we meet uncompromising radicalism and only Ukrainian break so complex frightened sheep. We already have experience of mass heroism but we need experience mass of individual self-esteem. Ukrainian prince should feel, regardless of social status and social role. Modest nation remain modest colonies aggressive empires.
   Tactics of the Ukrainian Arditi is a black wave of revolutionary action. Mass and painful blows to the system will result in failure of the device. Ukrainians managed to overthrow the weak and Tormented undercurrents vertical power failures camp democrats and oligarchs. Revolutionaries have to confront hypocrisy of liberals, fear the inhabitants, the Russian factor and criminal oligarchy. But first we must test our strength and power of our columns.
Author Denis Kovaljöv, photos by Ann Volnitsova

середа, 15 жовтня 2014 р.

Націоналістичний реванш і хунта

Вчора вся Україна святкувала потрійне свято – Покрову Пресвятої Богородиці, День Козацтва та чергову річницю з дня створення УПА. Від учора до них приєдналося ще одне офіційне державне свято – очікуваний День захисника Батьківщини. Здавалося б, ніби все йде до того, аби шоколадний президент став послідовником президента-бджоляра, а проте, в нього залишився ще старий дикторський апарат влади, що лишився від власника золотого батона з Межігіря.
   Усі канали та інтернет-видання один поперед одним вже 2-й день поспіль розповідають як і рік тому про руку Москви, про провокацію ФСБ, що ніби український народ, який вийшов зі своїми вимогами під стіни Верховної Ради України не здатен сам на радикальні дії проти влади, яку демократично обрав, ну і тому подібні нісенітниці.
   Не шановні громадяни, які звинувачують радикальну молодь за її дії донедавна самі вимагали радикальних дій, але проти власника золотого батону, проти сепаратистів Криму, проти московських окупантів Донбасу. Нині, ці не шановні добродії захищають псевдодемократичний режим шоколадного президента від провокацій!
   Не важко здогадатись, що і так звані націоналісти, що вчора проводили вранішній мітинг на честь і славу вояків УПА відхрестились від своїх же активістів та однодумців. Так, лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок та керівник інформаційного центру "Правого Сектору" Борислав Береза в один голос заявили, що провокатори нічого спільного не мають з вшануванням Героїв УПА, що дії провокаторів вони засуджують і вимагають розслідувати.
   Ці шановні добродії забули, що завдяки ось таким провокаціям стала взагалі можлива радикальна зміна влади в Україні! Молодіжні активісти неформальної радикальної організації "Реванш" попри залякування та погрози влади вийшли на протест і довели, Євромайдан не став національною революцією як такою, а лише її передвісником. Отже, таким чином, націоналісти-реваншисти намагались довести українському суспільству, і собі в першу чергу, що попри війну чи-то перемир’я на Донбасі, влада в тилу повинна докорінно змінитись, а не перейменуватись і стати під стяги шоколадного президента. Наведемо кілька аргументів безпосередніх учасників бурхливих подій під Верховною Радою України 14 жовтня 2014 р.
   Аня Вольніцова, активістка Реваншу: «Багато хто стверджував, що 14-те жовтня, якщо й не приведе до влади хунту, але чітко визначить подальший дискурс діяльності і покаже наскільки ми всі готові до правління воїнів. Цей день, швидше, дав розуміння де наші пробіли в діяльності. Широкою проблемою лишилася недостатня координація між силами, що стоять попереду настроїв вулиці. Відмова від радикалів всіх представників патріотичних сил, представлених у вищих політичних кулуарах, продемонструвала повну солідарність порошенківсько-путінських інтересів. Зайвий раз підтверджується істина, яка невтомно намагається доноситись радикалами до мас: консолідація олігархів у збереженні існуючого ладу вкрай висока, вони виступають лише за власні інтереси. Найбільшими ворогами і Порошенка і Путіна є ці, сьогоднішні "провокатори", завтрашні "чорні чоловічки", що післязавтра знесуть диктат економізму, разом із тисячами голів колишніх властителів».
   Олексій Середюк, боєць добровольчого батальйону: «Вони знову називають молодь в масках провокаторами. Вони знову осуджують кидання пляшок з бензином у адмінбудівлі і закидування бруківкою правоохороні органи. Журналісти знову наввипередки виставляють фото хлопців, що проявилися під ВРУ з палицями і ланцюгами. Ми всі вже це десь бачили! Як і рік тому нас будуть осуджувати. Будуть казати, що зараз не час лякати Пороха. Але ми, малолєткі, не розбираємося у ваших політичних розкладах. Ми бачимо, що корупція проти якої ми боролися стала в рази більша. Невдахи, що прийшли до влади завдяки нашому героїзму рік тому, в політиці показали себе ще більшими невдахами. То чи не справа честі показати владі, що ми є? Мова не йшла про переворот, штурм, революцію. Мова про зрадників у владі і про те, що поки всі гратимуться в політику і вибори ми не будемо це терпіти. Всі партії відсторонилися від вчорашніх бунтів. Всі організації “впали на мороз” – і їх можна зрозуміти. Але дух, що тіло рве до бою змушує кожну нормальну людину готувати цеглини, арматуру та пляшки з бензином. Українець – це інстинкт. Знайте, Україна прокинулася 1 грудня 2013 р. і більше політикани, корупціонери, шоумени та міліціонери її не присплять. Бійтеся нас. Адже наш гнів буде страшним».
   Попри всі негаразди, що нині розривають Україну, її молоде націоналістичне покоління, покоління Помаранчевої революції та Революції Гідності, яке не скорилось вимогам мультикультуралізму та законам нового режиму буде і далі відстоювати право на здобуття дійсно Української Національної Держави. Хтось, серед них і автор цієї статті, прагне побудови Гетьманату, хтось – УССД чи щось схоже на УНР, але всі ми єдині в тому, що демократична влада у військові часи не може керувати державою так, як це можуть зробити військові.
   Ми маємо всі усвідомити, Україні потрібна, нехай і тимчасово, але конче необхідна хунта, військова диктатура, що будуть тримати у сталевих пазурах всю економіку, зовнішню та внутрішню політику. Однак, в якості реальної влади хунти мають бути люди, які кров’ю і потом довели свою відданість Україні та її нації. Замість продажним народних обранців має бути утворена рада військових уповноважених з числа командирів добровольчих батальйонів "Донбас", "Айдар", "Шахтарськ", полків "Дніпро", "Азов" та "ДУК". Цей перелік умовний, але не вичерпний. Такі люди зброї Юрко Береза, Дмитро Ярош, Андрій Білецький і Дмитро Корчинський можуть керувати країною у часи війни. Вони наші сучасні Коновальці, Болбочани, Чучупаки, Шухевичі, Куки, Бульби-Боровці.
   Наша перемога можлива лише здобуття її шляхом сили! Якщо ворог вимагає крові, він її проллє власноруч! Без подолання внутрішнього окупаційного режиму без провокацій, зовнішній окупаційний режим не буде переможений. Україні не потрібен мир заради умовного перемиря з московською ордою. Україна вимагає повномасштабної перемоги над ворогам із знищенням його лігва без компромісів та угод.
   Не зважаючи на всі негаразди, ми переможемо, як перемагали у боях вояки УПА!
   Слава Героям України!
Автор – Денис Ковальов

понеділок, 13 жовтня 2014 р.

Політична боротьба – мати нації

Матерю нації є боротьба. Боротьба потребує для своїх цілей існування спільноти і сама витворює спільноту. Приймаючи державу як політичну організацію суспільства, треба розрізняти зовнішню та внутрішню боротьбу. Обі роблять в одному напрямі, але не однаково. Зовнішня війна впливає передовсім на ті частини державної суспільності, які в даному моменті є вже політично активними і об’єднує передовсім сі частини.
   Так, Столітня війна Англії з Францією загострила в обох краях національне почування та довела держави острова до закінчення процесу злиття елементів різних народів. Бо щойно політичні противенства та ворожі відношення та суперництва причинилися до того, що англійці згодом увільнилися від могучого впливу, який мали по тому боці каналу французька мова і поезія від часу норманського підбою. Але се відносилося до верхніх, пануючих клас. Вони воліють вводити в письменство нову, спільну англійську мову, але дух сього письменства постає неанглійським, космополітичним, як космополітичною була вся культура сих клас. Се було, безперечно, на шляху творення англійської нації великим кроком вперед, але далеко не довершенням сього творчого процесу. Він закінчується тоді, коли демократія шляхом боротьби дістає владу в державі, ліквідує, бодай в засаді, внутрішній поділ народу на поневолених та пануючих і втягає його загал в політичну активність. Так, щойно в періоді народження демократії і пізніше її великих революційних змагань, зв’язаних з реформацією, приходить розцвіт власної англійської літератури як чинника та визначника самосвідомої національної культури.
   Щойно тоді виступають такі її корифеї як Вільям Шекспір та трагічний геній революції Джон Мільтон – як трьома століттями скоріше, серед відмінних відносин, але теж в атмосфері боротьби за політичну самостійність, виступив в Італії Данте. І з великою революцією починається в Англії розцвіт розумової культури, який в’яже сю революцію з великою французькою, але рівночасно творить та поглиблює народну індивідуальність англійців. Згодом стає власна культура, а зокрема мова прикметою нації, але, треба зновy підкреслити се з натиском, тільки згодом. Об’єктивно випередила самостійність мови як в Англії, так і в інших народів народження сучасної нації. Але зразу, в періоді свого народження, нація не проявляла сього зацікавлення справою мови як пізніше.
   В національній свідомості народна мова стояла зразу на задньому плані; не тільки уживання латинської мови, але й мови народу, з яким дана нація находилася в стані боротьби не вражало національних почувань. Вистарчить нагадати з української історії постать Гербурта, або письменників, які пізніше в московській мові заступили політичну українську думку. Піднесення мови до значіння національного чинника є тісно і не випадково зв’язане з демократичним рухом. Сей зв’язок між обома має своє джерело в цілому ряді причин.
   Демократія, будучи по своїй суті лиш раціоналістичним рухом, який змагав до “спілкового” типу політично-суспільної організації, мусіла практично опертися на спільноті, що розбиваючи старі феодальні спільноти, вона мусіла поставити на їх місце нову. В першу чергу демократія покористувалася для сеї цілi релігією, опановуючи витворені нею спільноти.
 Але противенство між раціоналізмом демократії та ірраціональним характером релігії грозило конфліктом між обома: власне в Англії доба великої революції означає також початок розумового руху, деїзму, скептицизму – яким розпочинається секуляризація культури не тільки в Англії. Далі релігійне життя не скрізь творило спільноти, на яких могла б опертися демократія так, як се було в Англії. Так, приміром, для французької демократії, коли вона досягла влади в державі, ситуація представлялася зовсім інакше. Так само іншою була ситуація в Італії. Через те було треба поза релігією витворити спільноту спеціально для цілей демократії. І власне мова була чинником, до якого нав’язала демократія свою творчість.
   Вже найбільш практичні мотиви наказувані їй інакше відноситися до народної мови, як відносилася до неї феодальна аристократія. Коли остання з природи своєї мусить відокремлюватися від маси, берегти для себе шляхом окремої мови чи письма знання усього, чим держалося її становище, то інтерес, а вслід за сим і всі змагання демократії йдуть в противному напрямі. Вона мусить народну мову як мову маси зробити своєю. Переклад Мартіном Лютером Євангелія на німецьку мову був політичним вчинком першорядної ваги і симптомом.
   Формальна націоналізація культури, се була її демократизація. Освіта на народній мові, се освіта беззастережна тільки для упривілейованих кругів, але доступна всім, усьому народові. А що освіта, якийсь мінімум її, се конечна умова для того, щоби народна маса могла бути політично активною, то ясно, як сильно інтерес демократії штовхав її на шлях культу народної мови.
  Пізніше, з розвоєм капіталізму, дальші ще причини піднесли та загострили політично-суспільне значіння мови. Хоч не в однаковій мірі але — з виїмком може селянства — для всіх суспільних клас в національно мішаній розвиненій капіталістичній державі становить питання мови одно з дуже важних питань. Не ходить тільки про правний примус уживати народної державної мови в уряді та публічних установах. Поза сим правним примусом, ставлять фактичні суспільні відносини язикове питання в дуже виразній формі. Сільська біржа праці стратила свій локальний характер. Сільський заробітчанин потребує бодай слабого знання другої мови. Воно є засобом, що відв’язує його від ріллі. У вищих верствах робітників промисловості росте економічний примус знання двох мов, він є значний також серед міщанства малих місточок областей з мішаною мовою, найсильнішим є він серед інтелігенції, бо тут не вистарчає сама можність з бідою зрозуміти та порозумітися, але вимагається повного володіння чужою мовою.
   Проте зв’язаність національної спільноти з культурою стало довершеним фактом. Культурні цінності стали цілями на які звернена увага сучасних націй. Суспільний розвій, зокрема політичний та розумовий розвій народної маси, їхнє зростаюче заінтересованість культурою, каже сподіватися, що власне область культури буде в будучності в чимраз більшій мірі основою національної спільноти.
   Обставина, що роль культурного чинника для нації зросла та проявляє тенденцію далі рости, зв’язана тісно з політичним та соціальним визволенням трудящого народу не стільки тому, що його визволення обіймає з собою з неминучою конечністю також культурне його піднесення, отже поширює заінтересовані в культурі частини суспільства, вона робить ще в іншому напрямі. Визволення нації означає тріумф витвореної нею ідеології, піднесення світогляду, який відповідає її соціальному положенню, на становище пануючого в суспільності світогляду. Се означає важні пересунення в системі цінностей під знаком яких відбувається все публічне життя, зокрема, воно означає піднесення становища, яке припадає в сій системі на долю культурних цінностей. Досі вони стоять в тіни поза цінностями іншого роду.
   “Американізм є характеристичною віхою не тільки американської суспільності. Те що в Америці виступає явніше в чистішій формі є спільною віхою всіх буржуазних, капіталістичних суспільностей: пониження культурних цінностей та заставлення їх служити справі матеріальних інтересів великому транснаціональному капіталу. Натомість для трудової народної маси, для нації та її ідеології, культурні цінності мають абсолютне значення. Тенденція нації стати також культурно окремішньою є тільки тенденцією. І далі є можливі випадки, що приналежність національна не покривається з культурною. Не тільки одиниці – головно з-поміж переселенців – є цілі групи, що свідомо рівномірно бережуть два роди патріотизму. Се є головно колоніальні відломки великих європейських націй, що без надії на об’єднання з народом, з якого вийшли, приєдналися з лояльною любов’ю до держави, до якої тепер належать, але не відрікаються своєї відмінної народності.
   З погляду культури, мови, літератури, міщанства є вони ще членами старої батьківщини, від якої одержують свою духовну поживу та якої питоменностi заздро хоронять та бережуть. Ми маємо до діла з недокінченим ще процесом, то й тоді є воно доказом, що значення культури для нації ще не є абсолютне…
Автор – Володимир Старосольський

пʼятниця, 10 жовтня 2014 р.

Шавки, це не ваш символ!

Історія московського імперіалізму – це історія постійних запозичень та крадіжок ідеології. Почнемо з того, що Москва вкрала нашу назву (Русь) і нашу історію (вони виводять власну державність із середньовічної Київської Русі). Певний час московський імперіалізм спирався на ідею Третього Риму, мовляв, «Перший Рим упав, Другий Рим (Константинополь) упав, Третій Рим – Москва, а Четвертому – не бути!».
 Щоправда, у Римі тоді навіть не здогадувалися, що їхнє Вічне Місто впало”, що ж стосується Другого Риму, то він дійсно упав, передавши Москві найгірші свої риси – деспотизм, традиції двірцевих переворотів, спотворене православіє, повністю поставлене на службу імперським інтересам. Згодом московити вкрали у чехів ідеї панславізму. Нарешті, після 1917 р. московський імперіалізм спирався на ідеї німецького єврея Карла Мордохея Маркса.
   Московські традиції сьогодні продовжують так звані сепаратисти на сході нашої країни. Творці необільшовицької Наваросії вибрали собі за символ… прапор американських конфедератів! Як уже говорилося, московський імперіалізм і крадіжки ідей – це нероздільні речі. Але ідеологічні вподобання “сепаратистів” і той прапор, який вони собі обрали, – це, м’яко кажучи, важко поєднувані речі!
Передусім, трішки історії. У 1861 р. у США вибухнула громадянська війна між Півднем та Північчю. Саме прапор Півдня став основою для плагіатчиків із ДНР та ЛНР. В чому ж була суть конфлікту між Півднем та Північчю?
Загалом, коли говорити про США, відразу пригадуються слова Дмитра Яроша: «Про Сполучені Штати Америки багато говорити не потрібно. Держава, заснована масонами і ними ж керована до сьогоднішнього дня. Зараз це єдина суперімперія, яка намагається контролювати весь світ. Вона “пхає носа” у всі “шпарини”, нерідко по носі й отримуючи (наприклад, в Іраку та Афганістані). Поборювання націоналізмів та фундаментальних християнських засад – це і є місія сучасної Америки. При цьому, як свідчать різні джерела, власне американський націоналізм всіляко придушується керівництвом США. І це закономірно. Як відомо, і США, і Євросоюз практично повністю контрольовані і їх політика підпорядкована світовим транснаціональним корпораціям, які беруть безпосередню участь, зокрема, й у підтримці режиму внутрішньої окупації української нації. Це – третій антиукраїнський фронт».
   Перемога Півночі над Півднем була важливим етапом становлення такої Америки, якої її ми знаємо сьогодні. Пануюча сьогодні історіографія звикла змальовувати “поганий” Південь і “хорошу” Північ: Північ “демократична” і “прогресивна”, а на Півдні жили “погані-препогані рабовласники і расисти”.
  Насправді, конфлікт між Півднем та Північчю – це конфлікт між двома культурами, двома типами духовності, двома стилями життя. Північ стала жертвою дикого капіталізму, культу прибутку як найвищої цінності, невгамовної гонитви за прибутками. Південь хотів жити інакше: неквапливо, із аристократичним відчуттям честі та гідності, дотримуючись давніх традицій та звичаїв. Жителі Півдня хотіли залишитися людьми культури і аж ніяк погоджувалися робити гонитву за доларом головним змістом свого життя. Щодо “бідної долі негрів”, то, якщо вірити творцям “офіційної історії”, досить важко пояснити, чому у складі Збройних сил Конфедеративних штатів Америки “заради захисту Країни Діксі від тиранії федерального уряду Лінкольна” воювало близька ста тисяч чорношкірих жителів Півдня…
   Фактично, з двох відмінних культур постали два відмінних політичних ідеали, і війна велася саме за реалізацію одного з них. На жаль, виграла Північ…
Симпатії до конфедератів є класичним елементом історичної міфології правих – консервативних і націоналістичних сил. Прапор конфедератів для більшості європейських і американських правих є рідним символом. Натомість панівна ідеологія Домбабве і Лугандону – це необільшовизм. Говорячи правим сленгом, сепаратисти – це типові шавки або анті фа. А тому використовувати праву символіку вони не мають ніякого морального права. З таким же успіхом вони могли б украсти символіку повстанців Вандеї, які боролися проти організованої масонами “Французької революції”, або ж іспанських франкістів – борців з доморощеними комуністами та присланими Москвою учасниками “інтербригад” (такі самі “інтербригади” воюють зараз проти України).
   Чим думали донбаські комуняки, вибираючи собі символіку, – невідомо. Напевно, надвеликі порції алкоголю, котрі вживаються для підкріплення віри в русскій мір, даються взнаки…
Автор – Павло Берест

четвер, 9 жовтня 2014 р.

Cultural Imperialism vs. Cultural Nationalism

Make a tree good and its fruit will be good,
or make a tree bad and its fruit will be bad,
for a tree is recognized by its fruit…
(Matthew 12:33)
   The interpretation of complex phenomena of modern hermeneutic empirical reality is not an easy task, it is complicated, without taken into consideration other moments, by the absence of time border which prevents from natural to scientific or philosophical thinking abstraction from the object of investigation. However, there several ways out here too. One of them is the usage of surrounding life world of epistemological criteria which have been tested by time and proved their own non-controversy as well as efficiency in the assessment of phenomena and patterns.
   For instance, one of the national, existential and verified principles of Christology Hermeneutics which has a universal epistemological importance belongs to such criteria. It can be observed in Jesus Christ’s admonishment against the following Pharisees of Pseudochristology, “false prophets”, concealed “wolves”: “Watch out for false prophets. They come to you in sheep’s clothing, but inwardly they are ferocious wolves. By their fruit you will recognize them. Do people pick grapes from thorn bush, or figs from thistles? Likewise, every good tree bears good fruit, but a bad tree bears bad fruit. A good tree cannot bear bad fruit, and a bad tree cannot bear good fruit. Every tree that does not bear good fruit is cut down and thrown into the fire. Thus, by their fruit you will recognize them…” (Matthew 7:20-15). Thus, according to the methodology of Jesus Christ, one should behold neither man’s words nor his doings but the results of those doings – “fruit”.
   If one considers the topical processes of globalization taking into account this methodology, one may see that if he was not convinced by different apologists of these large “natural” and “inevitable” phenomena in their importance (dissemination of information, common authorization, economical benefits, world establishment of “human rights” and “democracy” etc.), they still cannot be positively assessed as the results of globalization processes –“fruit” are for all that “bad”. This “bad” can be related to the notion of denationalization as a direct and obvious result of globalization: “overcoming of nations and nationalism” and “leveling of all cultural differences” in the name of strategic, economical interest of plutocratic transnational corporations – the creation of imperial “world market” under the unofficial control of the leading world superstates (like the USA). Certainly, we will observe the presented malignity of the ideology and globalization practice unless we neglect the values of the main structures of the national entity: national existence, national ideology, national identity, cultural valuables and national country.
   The said above helps to observe the theory of globalism as a “tree” that bears “bad fruit” and, thus allows to identify the originators of globalism who by means of different intellectual and communicative channels and Media “come to you in sheep’s clothing” of postmodernistic and colonialistic rhetoric. The investigators some time ago observed that the “main component” of the imperial doctrine of globalism is only nationalism. Thus, it would be relevant at least in common features to explicit our understanding for the ideological antinomy imperialism/nationalism on the interrelated hermeneutical levels – methodology, theory of literature, culture and nationology. Our brief methodological representation without providing a complete specification of the conclusions is aimed at helping the following investigators in the essential aspects to interpret the methodological level of theory of globalization (imperial “tree”), to emphasize on the “neglectful” (M. Heidegger) essence of globalization processes (“fruit” – the consequences of colonization), to lead to the characteristic of the originators of globalism (modern “false prophets”) and oppose a theory and practice of nationalism (as a “good tree” compared to “bad fruit”) to them all.
   The methodological level of interpretation allows us to consider imperialism and nationalist as two quiet opposite systems of ideas – ideology (in the broad sense of this notion) – antagonistic types of social consciousness (with numerous empirically conditioned transitional varieties) that form their corresponding two main types of human thinking, that is, they structure corresponding dialectical forms of human activity in different fields such as in politics, religion, art, economy, science etc. – every national culture.
   Imperialism also colonialism arises as a heteronomy social consciousness and a social ideology of colonialist type. It is an intelligible strategy and its corresponding colonization practice – “totality of measures by means of which a colonizer takes over the power and establishes it over the colonized one, forcing it to act according to the resolution and to the interests of the colonizator”. In Martin Heidegger’s point of view, a German hermeneutist, it is the very type of thinking which leads to the “existence negligence” – “negligence of human existence”, “transformation of everything – world, human, the Earth into a desert”. The rehashed statement of an Australian theorist of the literary post-colonialism Simon During is that imperialism is a form of non-freedom (slavery), to be more concrete – it is a form of national slavery. The generalized thought of French semiotic (later post structuralism) Roland Barthes towards liberalism points out that this political and mythological ideology “wants to lead down the category “to be” to the category “to have” and to make a thing out of any object”.
   Occidental, above all, historical experience of the 19th and 20th centuries allows to present three main modifications of the imperial experience in the New time: demo-liberal (liberalism, neo-liberalism), social and democratic (communism, socialism) and pseudo traditionalistic (national and social; national and national bolshevism). The typical feature of all three colonialist doctrines is a motivation for the world or at least, local dominance by means of the destruction of national countries of other nations and by means of creation of global super national constructs, for instance, the world “proletarian” country for Russian Bolsheviks, “new order” in Europe for German national socialists as well as mondialist “global civilization” for modern neo-liberals.
   Imperialism in the field of culture is called cultural (or culturological) imperialism. It represents a methodological admonishment and its practical realization in the field of culture (as a system of national and moral valuables) which leads to the fraud of the reality according to the interests of the colonialist ideologies. In fact, imperialism produces in the terms of culture metronymic (foreign to the national existence or spirit) secondary semiotic systems – political myths, which deform the reality by means of different in form but common in their chauvinistic and universalistic as well as denational essence of methods. For instance, racial method in national socialism, “proletarian” internationalization in Marxism (communism) or cosmopolitisation in classical liberalism or postmodernism (neoliberalism).
   The bright examples of the cosmopolitisation method (except such post structural methods as neofeminism, destructivism, pseudocomparativism, freudism) in the field of modern Ukrainian Theory of Literature and journalism are vulgar “neomythologism” represented in the works of H. Hrabovych, O. Zabuzhko and their associates, who fraud and in fact, culturally destruct Taras Shevchenko’s creative heritage and his personality or Pseudochristology which is represented in the terms of M. Marynovych’s controversial discourse and is less reflected in the works of Y. Sverstyuk, when in the interests of liberal doctrine a Christian tradition which is axial for Ukrainian religious culture is being formed.
   If one considers cultural imperialism on the level of communication strategy between different nations, one may see that it is reflected here as a universalistic doctrine the essence of whichlies in the suggestion of own cultural (or those that are regarded to be cultural) acquisitionssuch as a language, religion, political ideologies, philosophical views, artistic methods, fiction (or non-fiction) etc. to other nations.
   The most effective respond to imperialism in all times and for different nations was, is and we hope will remain nationalism (Herder’s notion). Herewith, perhaps, it would be necessary to restrain from those falsified and labeled myths (they seemed to be xenophobic, outdated, primitive, bourgeois, zoological etc.), which were again and again imposed to nationalism, using the very practices of cultural imperialism, above all, various colonialist (and not only they) theories. It has studied well by Simon During: “I do not support the position which is taken over by the majority of humanists, modernists, Marxists, that is, nationalism is natural, “threatening ideological formation”.
   In fact, it is relevant to consider nationalism in its broadest sense, as a national consciousness and immanent ideology as its “roots, origin, genesis… in the historical experience of the nation, but not in the sociological theories” (V. Ivanyshyn). Namely on the level of common consciousness nationalism is defined as “consciousness of independence towards the nation with feelings and desires which are aimed at its security and prosperity”, and this is pointed out by English sociologist and natiologist Anthony Smith but on the level of common ideology and politics – as an “ideological movement for gaining and establishing the independence, unity and identity of the nation”. Generally, it is the level on which Ukrainian nationalism is considered by scholars as a “ideology, main element of which is the acknowledgement of cogency, simplicity of rights for existence and legitimacy of nations in general and Ukrainian nation in particular” (H. Kasyanov). It is a “form of freedom” (S. During) in particular or to be more concrete, it is a form of national freedom.
   It seems that the very idea of nationalism is well reflected in T. Shevchenko’s letter of October, 1st in 1844 to P.I. Hesse, where the priority of the Motherland in the consciousness of every man is directly expressed (“…it seems to me that if my Motherland be the poorest, more miserable on the Earth, it would seem to be better than Switzerland and entire Italy”) and a duty for it is established: “…one must love and be proud of his beloved Motherland. I, as a member of its large family, serve it not for my own benefit but for its glory”. Herewith another false imperial stereotype is opposed to nationalism as a common (also “sacred”) “egoism”. In fact, it is difficult to call egoism, that is, selfishness as love to own “mother”, in general ontological and existential sense, to its existence as a supporting foundation of national things.
   On the cultural level nationalism emerges in the form of cultural nationalism (or as nationalism in the culture). Herewith, nationalism is considered as a “nation’s cultural doctrine and will”. Hence, E. Smith’s conclusion seems to be regular as it represents nationalism as “not a style or political doctrine, but as a cultural form which has lead to a global effect, a nation is a type of identity whose importance and priority are caused by this form of culture”. “In this sense, – continues the English scholar, – nation and national identity should be considered as nationalism’s and its followers’ creation; the importance and praise of nation and national identity are also nationalists’ creation”. It is the very dialectics of the organic connection between the national existence, on the one hand, and national/nationalistic idea on the other hand.
   About nationalism on the cultural level and not only as a “form of culture” (according to E. Smiths) but as well as a strategy of cultural emancipation and establishment gives a good idea of natiological postcolonialism (S. During, H. Bhabha, A. P. Mukerji, partially E. Said and others). It may be testified by S. During’s thoughts. The Austrian scholar as well as E. Said proves out that the whole European cultural experience is influenced by imperialism. And this is the reason why everything is pertained to nationalism which “is something quiet opposite than that what imperialism attributes to it” and the establishment of the notion “cultural nationalism” as nationalistic ideology’s powerful impact. In the investigator’s point of view, the dominance is caused by the fact that “the cultures can resist to each other more than nations; the hierarchy of cultures seems to establish the identity whereas the hierarchy of nations seem to belong to the history and politics”. Thus, S. During works out the whole nationalistic doctrine in the field of Austrian culture, above all, the literary culture: “…I am convinced that nowadays the works of such a colony of the first world as Australia must be nationalistic. (…) Here nationalism can be closely related to freedom and enables us to resist the cultural and economical imperialism and not to participate in the technology of nuclear war which by means of modern systems of communication determines the contemporary internationalism”. 
   One of the remarkable natiologists of modernity American scholar Benedict Anderson while analyzing the nations as “imaginative communities”, emphasizes on the constructive content of nationalism which is clearly reflected in the example of “cultural products” of this ideology: “In the epoch when the progressive intellectual cosmopolitans (especially in Europe) point out the pathological character of nationalism, on that it is filled with fear and hatred to the other and in its connection with racism it would be relevant to remind that the nations evoke love, often deeply sacrificed love. The cultural products of nationalism is poetry, literary prose, music, art – this love is clearly reflected in thousands of forms and styles. On the contrary, the very examples of nationalistic production is so rare and they expressed fear and hatred. Even if we take the colonized nations into consideration, those which had all the reasons to hate their imperial rulers; it is unbelievable how an inconsiderable element of hatred finds its realization in the national feelings”.
   The leading Ukrainian thinkers and scholars of nowadays by no chance are anxious as much as their predecessors about the “eternal” for the colonized nation cultural and national oriented questions. Well, for instance, the academician Mykola Zhulynskiy pondering over the problems of “national country” and gaining for “national identity”, he claimed in 1907 that “the national factor or in a broader sense- nationalism nowadays plays a significant role for the formation of moral and ideological system of valuable orientations”. The alike national and existential position (in any event close to the nationalism establishment in the culture) is observed in the works of other modern scholars: S. Andrusiv, O. Bahan, S. Kvit, L. Moroz, L. Senyk, H. Syvokon and others.
   Thus, we can conclude that the cultural nationalism (or nationalism in the culture) is a constructive ideological position of the creators of national culture which motivates to cultivate and to establish the national identity based on the national idea, gives reasons for its true interpretation and literary expression and only though this resists the imperialism. It would be relevant to say about its narrower phenomenon – literary nationalism (or nationalism in literature) if we take into account not only modern nationally oriented postcolonialists and antiglobalists but also the thoughts of J.J. Rousseau, I. Herder, J. Fichte, F. Schleiermacher, T. Shevchenko, J. Grimm, I. Franko, Lesya Ukrayinka, W. Dilthey, M. de Umanumo, D. Dontsov, Y. Lypa, F. Kafka, Ch. Maurras, V. Zhabotynskiy, M. Heidegger, Y. Malanyuk, S. Weyl and others who one way or another addressed this issue.
   For instance, in such a way early Yuriy Shevelyov-Shereh understood “nationalism” “in literatures”: these “all ideological trends, movements and slants which define a man as a determined in his deeds, admonishments, preferences, in all their spirituality take it for a positive factor…
   The main method of cultural nationalism is finely defined as a nationalization which is similar to the organic national and existential man’s “absorption” (M. Heidegger) or “obnubilation” (S. Weyl) as a motivation to look for the answers to the fundamental issues in the terms of national tradition – its own but not a “foreign” one historical and cultural “field” (T. Shevchenko). For instance, it is about those always topical Shevchenko’s hermeneutic questions in the terms of the Ukrainian “realizing thinking” (M. Heidegger): “who are we?”, “whose sons are we?”, “who are our parents?”, “who neglected us and for what?” or “whom am I writing for?”, “what am I writing for?”, “what do I love the Motherland for?” etc.
   Cultural nationalism emerges as the most effective strategy and practice for the formation ofnational and moral (cultural) immune system (through the absorption into your own existence) namely, a spiritual protection or liberation from the cultural imperialism. Thus, in terms of a cultural dialogue one must use it as a methodology of moral dominance this or that nation. The moral dominance unlike cultural imperialism does not have a suggestive effect but a suggestion of its own cultural properties to other nations. It seems to be the only possible methodology of cultural dialogue – not aggressive, immanent form of association between nations and not only during the period of globalization. And here a cultural politics of the national country should have played an important role, which Ukrainians still have not established, what a pity, they do not have it. Thus, our nation at present is an object of foreign cultural imperialists (for instance, American or Russian) but it is mostly never a subject of its own moral dominance – expansion of its incredible spiritual “Ego” in the world.
   The choice set before Ukrainian intellectual as a spiritual leader of the nation during the period of globalization, thus, the same as he used to be or will always be. One may form his own national (nationalistic) ideology (“grow a good tree”) that will help to establish and protect our own nation in the time and space (bring “good fruit”) but one may accept foreign colonialist ideas and form his antinational, imperial ideology (“to plant a bad tree”). It would not be surprising, perhaps, if the results of the creative work predetermined by such an ideology will be global “bad fruit” – nihilistic, universalistic and harmful for the man and the nation.
   “For a tree is recognized by its fruit…” (Matthew 12:33).
Author  Petro Ivanyshyn