Що робить нас чесними?

Вичерпна і частково парадоксальна відповідь на це питання можна знайти у величного британського економіста (шотландського походження) Адама Сміта. У своїй фундаментальній праці "Розгляд природи та причин багатства народів" він розмірковує над тим, як щоразу, коли в країні з'являється торгівля, її супроводжують чесність і педантичність. (На жаль, цей підхід можна застосувати переважно до західних держав).

   Зі всіх європейських народів голландці (тепер ми їх знаємо як нідерландці), найбільш схильні до торгівлі, найбільш вірні своєму слову. Анґлійці вірніші йому, ніж шотландці, але значно поступаються голландцям. Зі слів Сміта, у віддалених частинах Туманного Альбіону вірних йому набагато менше, ніж у прибережних, поблизу великих міст (скажімо, Лондон, Бристоль чи Ліверпуль).

   «Це аж ніяк можна пояснити своєрідним національним характером, як стверджують деякі. Немає жодної природної причини, через яку анґлієць чи шотландець має бути менш педантичний у виконанні договорів, ніж той таки голландець. Що вже говорити про валлійців чи ірландців, яким чужа або й зовсім не притаманна така поведінка», – переконує загальновизнаний у світі економіст.

   Посередник боїться втратити обличчя (радше імідж та престиж, зароблені роками праці), а відтак скрупульозно виконує всі зобов'язання. Коли ж торговці становлять більшість населення у межах конкретного суспільства – етносу чи нації, – чесність і педантичність входять у моду, стають загальною вартістю. Отже, стверджує Адам Сміт, вони є провідними чеснотами здорового народу, котрий прагне величі:

   «Парадоксальність полягає в тому, що більшість критиків капіталізму та ненависників "торгашів" кричать з усіх куточків про їхню брехливість і схильність до обману. Однак саме торгівля дає людям імпульс до співпраці, взаємодії та мотивацію бути чесними. Понад те, торгівля (особливо за умов інтенсивної конкуренції) не лише сприяє розвитку чесності й репутації, але й підвищує рівень довіри серед населення».

Автор – Ревуч Січовий

Сáмість нації формують дорослі особистості

Ідентичність не виборюють, а створюють й один із випадків – це наново створення єврейського народу у XIX-XX ст. Суть справи така: є духовний лідер, який формує поле смислів, мораль та етику; є обмежена спільнота, яка сприймає духовного лідера як авторитета для себе; є час інсталяції смислів та цінностей від духовного лідера до спільноти; є Книга, яка це фіксує; є довіра людей, вони сповідують смисли та цінності створені духовними лідерами та зафіксовані в Книзі. Потім ідентичність відстоюється у боротьбі.

   На жаль, на сьогодні, українська ідентичність – це розмите поняття, в якому негармонійно поєднуються постсовєцькі лівацькі смисли (рівність у бідності, державний патерналізм, постколоніальний дискурс), лівацько-етнічний націоналізм, який є зворотною калькою "русскаґо міра" (Армія, Мова, Віра = Православіе, Самодѣржавіе, Народность) і намагання створення ідентичности через відношення до мови, служби в армії, українського патріярхату, також витягнуті з контексту лівацько-ліберальні ідеї ("ґендерна рівність", ЄС, НАТО). Як бачимо, вся нова ідентичність побудована на чужих ідеях низького рівня. Українців позбавили їхньої національної самости.

   Існує інший показовий приклад: євреї кажуть – ця земля нам дана Богом. Українці кажуть – ми просто тут історично довго живемо. Потрібно розуміти, що сила цінності залежить від її близькості до трансцендентного: тобто євреї говорять – «ми Богом обраний народ. Ми маємо Книгу, що визначає смисли та об'єднує нашу спільноту, формує етику та мораль», а українці – «ми є українці, ми маємо українську мову. В нас є "правильні українці", що говорять та пишуть українською мовою та москвороті, ми віруємо у Христа, але у правильній" Церкві».

   Зараз наша спільнота стоїть на ціннісному розломі – далі йти із таким набором цінностей неможливо, спільнота розпадається. Потрібно обрати ціннісний код української політичної нації (а не українського етносу), який буде базуватись на таких засадах:

1. Високий духовний рівень – цінності пов'язують націю із трансцендентним.

2. Цінності визначають місце нації у людській цивілізації.

3. Цінності створюють напрямок для розвитку нації в майбутньому.

4. Цінності мають історичне коріння.

   Проте, якщо чужі ідеї працюють, їх варто привласнити й використовувати, а висока духовність не працює. Саме така позиція була по створенню Homo Sovietucus (а також людини грецької, римської, анґлійської, французької та американської). Один біологічний вид – одні моделі поведінки.

За матеріялами "Пéтровича"

Європа як ідеольоґічна цінність

Еуропа! Уявлення, що в'яжуться з цим словом, різнорідні – бо неодностайні окреслення самого цього поняття... Адже вони сягають від географічних стверджень аж до ідеольоґічних поглядів, і багато у чому собі ж суперечать; уже географічно, поняття Європи, спірне, бо ж політичні моменти побільшують непорозуміння.

   Наприклад, чи належить СССР до Європи чи ні? У школі вчили нас, що Урал є границею між Європою та Азією, сьогодні ж на просторі між Збручем і Каспієм точиться боротьба власне за пересунення границь Європи якомога далі на Схід!

   Знищення турецького панування у південно-східній Європі стерло азійські впливи з європейських народів і поставило Туреччину між азійські держави Близького Сходу. Але сучасна Туреччина збудована Мустафою Кемалєм-Пашою сама змагає до духового й цивілізаційного зближення з Європою. Еспанію й Портуґалію донедавна французькі історики називали країнами, яких можна сміло залишити поза увагою при розгляді останніх 50 років історичного розвитку Європи, хоча від 1936-го Еспанія стала її заборолом перед силами руїни, Портуґалія ж залишається при боці Еспанії.

   Дискусія над поняттєвою інтерпретацією Європи триває в усіх площинах і певно не скоро скінчиться. Європа стоїть перед нами як багатогранна (географічна, расова, політична, господарська й культурна) проблема і саме тому, так важко охопити її, як цілість. Що більш розумово підійдемо до цієї проблеми, то складнішою стає її розв'язка.

   Європа – це скорше душевне її визнання... Європа все відкриває нові карти історії людства, як така, вона проломила кордони власного простору через чужі континенти та океани; а все ж вона втілена у самій собі, коли не має вмерти й зректися свого післанництва. Європа неодностайна і її не можна звести до спільного знаменника, бо вона не була й очевидно не буде одним політичним табором.

   Європа, як певне визначення, узмістовлюється у різнорідности історичних націй нашого континенту. Європу переживається найсильніше тільки у власній нації! Це пережиття є одною з наймаркантніших рис українського націоналізму: як існує Європа Хвильового, так і є Європа Донцова!

   Слово "Еуропа/Європа" вимовляється сьогодні з особливим значенням, як післанництво, бо ж Європа – це сьогодні знов чудесна реторта, в якій відбуваються фаустівські процеси народження нового. В історії світу записуються перші розділи доби націоналізму – доби в якій відчувається чисто європейський дух і стиль! Українська національна революція повинна бути європейською не тільки в розумінні духової постави її носіїв і не тільки своєю пов'язаністю з тим усім, що хвилює Європу, тою пов'язаністю, в якій наша творчість має бути сповненою почуттям вкладу власної цеглини в історію розвитку європейського духа, йде насамперед про виразно окреслене місце "Європи" в ієрархії наших ідеольоґічних цінностей.

   Європи існує в різних її виявах: релігії, культури, цивілізації й політичної доктрини. Чи це все сьогодні необхідне й доцільне? Чи не загрожує це нашому рухові втратою внутрішньої правдивости власної ідеї?

   Ми підходимо тут до одної із найважніших проблем доби націоналізму, а відповідь на поставлений запит мусимо шукати в наступних міркуваннях. Існування й свідомість належать до двох різних площин, і не завжди покриваються з собою. "Нація", як дійсність, існує, відколи є історія й у своїй внутрішній суті, є явищем метафізичного порядку.

   Чи вона має виразну окреслену (національну) самосвідомість, чи ця свідомість ще некристалізована – це залежить від різних умовин. При існуванні національної свідомости – можливі знову 2 випадки: у першому – нація своє національне кредо й назовні називає власним ім'ям; в другому — вона може своє завдання й силу бачити в реалізації певного понаднаціонального принципу, а у цьому другому випадку (наприклад, впливи французької революції 1789-го, або московського комунізму від 1917-го) необхідно розрізняти значення цих ідей для націй, які їх висувають, і їхні діяння назовні. Ідеї французької революції піднесли духове й політичне значення самої Франції у світі на ціле століття.

   Для інших же націй, що стикалися із впливами Франції, вони не мали такого значення з багатьох причин. Зокрема тому, що витворювали ту чи іншу залежність від "метрополії" цих ідей (Франції), а також не характеризувалися тою прикметою, що для батьківщини "свободи, рівности й братерства" була найважнішою – зовнішньополітичним післанництвом. Подібно і з московським большевизмом...

   Він конає сьогодні не тільки тому, що опинився у сліпому куті, в якому мусить опинитися кожна розкладова ідея, але й тому, що не виправдав себе як імперіалістичний інструмент московської нації назовні (зокрема, супроти поневолених націй). Необхідно ствердити, що в діянні цих понаднаціональних ідеольоґій, як вияву свідомости даної нації, згадані зовнішньополітичні моменти відбиваються й на внутрішній політиці.

   Сьогоднішня внутрішня криза провідних демоліберальних держав і СССР у значній мірі спричинюється тим, що ідейні впливи обох революцій (1789 і 1917 рр.) втрачають своє зовнішньополітичне значення. Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення свого оточення в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, яка вже минає, могли мати ідеольоґії, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, а проте забезпечували їм світове панування.

   Засуджена на компромітацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньополітичними осягами свій внутрішній "дефіцит". Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енерґії – отже примат внутрішньої політики. Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

   І націоналістичні нації змагаються з оточенням – в обороні, або у наступі. Цей змаг мусів би відбуватися в чисто матеріяльній площині. Бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним ім'ям, голою національною правдою, обеззброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости?

   Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. Італійський фашизм розуміє імперію «як духове й моральне поняття. Імперію, себто націю, що кермує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кілометра землі». І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духової боротьби, але, в противенстві до минулого, не діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй.

   Отже, коли йде про ідею поступу й удосконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких націй, інтенсифікації життя "спецієс", і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, аніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів... Так було, але так уже не буде.

   Ми бачимо в італійському "післанництві Риму", в італійському "латинстві", в нордійському післанництві III-го Райху Німеччини (що пристосоване для неї, як для нації з перш за все континентальними аспіраціями) первні з другої площини, як абсолютна правда про націю. Коли ми говоримо про "Європу" в українській націоналістичній ідеольоґії, то з того погляду, щоб ця ідеольоґія була звернена не тільки навнутр. Але й щоби переходила до ідейного наступу на оточення із більшою й більше реалістичною, ніж досі, свідомістю шляхів цього наступу.

   Московська "Протиеуропа", українська (зовсім нового порядку) місія на чужонаціональних теренах теперішньої московської експансії, і, нарешті, необхідність мати нам, у стику з другими європейськими націоналізмами, світогляд, що не виказував би порожнечі в ніякій сфері, і був би заповнений життєвим бойовим змістом. Ось моменти, які кличуть нас за "Європою", що вже відчута й вимовлена, але ще невловні усвідомлена й розбудована, як органічна ідеольогічна цінність. Слава Nації!

Автор – Ярослав Оршан

Козацький край, а не Terra Incognita

Якось так сталося, що світ найбільше в історії говорив про Україну не коли житомирянин Сергій Корольов виводив першого космонавта Юрія Гагаріна на орбіту, і не коли наш Максим Березовський обганяв свого однокурсника Вольфґанґа Моцарта у майстерности гри на фортепіано, не коли наш Майкл Стренк піднімав зі своїми бійцями прапор США на Іводзімі. Ні, не тоді. А коли ми давали комусь ляща – перш за все у часи Козаччини, коли оповідями про чубатих дядьків лякали пів Європи (деякі герби східноєвропейських міст досі зображують відрубані голови ворогів-козаків)!

   Тодішню Україну так і називали – Terra Cossacorum – земля козаків. Ніхто особливо не думав про те, що на цих землях живуть ще тисячі простих землеробів-українців, яких насправді завжди було незрівнянно більше ніж козацької верстви. Справа не в неосвіченості тодішніх картографів – річ у тому, що ці часи яскраво показували, що обличчям країни виступає не аморфна маса, не "всі", а особлива верства, верства панівна і воююча.

   Існують епохи, які змушують усіх рахуватися з "усіма". Доба усіх може бути названа як доба "Terra Incognita" – невідомої землі, бо безелітна нація – нація без обличчя, а точніше, нація на яку накинули чужу маску (московську та польську маски наш народ носив досить-таки довго). Однак справа основна у тому, що нікому ця шана до простолюду і безелітність не приносить жодного покращення – розбещена маса швидко прозріває й уже за пару літ безвладдя починає стогнати: «Нам лідера! Хоч поганенького аби...», – тут і приходять вороги нації, ті, хто ніколи не взяв би її доки в неї є тверезий провід, доки є еліта.

  Особливою якістю еліти є здатність поставити свої інтереси понад інтереси інших – претендувати на керівні посади й бути готовим брати на себе відповідальність там, де прості люди від відповідальності відмовляються заради спокою. Сучасні адепти гуманізму, людинолюбства, інших видів гуманітарних збочень всіляко намагаються накинути нам думку, що панувати – соромно, що це архаїчно. Мовляв, це зупиняє проґрес, і взагалі руйнує утопію громадянського суспільства, яке насправді так само складається із маленьких ватажків, які тягнуть за собою усю громаду.

   Панування і боротьба – ось робота чільної верстви, найкращих людей, чиї обличчя є обличчями цілого народу. Панування починається з усвідомлення власної волі до влади. Нам пощастило, в нас нація без керівників з купою вакантних місць, усе лише починається...

Автор – Ярослав Божко

Ідея українського етатизму – відроджений Гетьманат

За минулі 33 роки українцям неодноразово з ТБ-екранів та зі сторінок друкованої преси повідомляли, що найкращий шлях сучасного державотворення – це модель західноєвропейської демократичної республіки на кшталт Польщі чи Франції. А проте, нам всім зрозуміло, що під цим крилось зовсім інше прагнення політичної верхівки (олігархів та колишньої совєцької партійної номенклатури) роздерибанити незалежну Україну й утекти за кордон відпочивати...

   Сучасна Україна – це сурогат постколоніальної УРСР з так званими європейськими демоліберальними "цінностями" визискую чого західного капіталізму. Сьогодні українському суспільству потрібна не якась нова чи іноземна модель державності, а власна і традиційна. Звернімо увагу, хоча б на відносно забуту ідею Гетьманату – він є справжнім уособленням теорії українського етатизму.

   Почнімо коротко з теорії та історії... Отже, термін етатизм у перекладі з французької означає напрям політичної думки, що розглядає державу як найвищий результат суспільного розвитку. Етатизм – це сильна політико-ідеологічна противага хаосу та анархії.

   Хоча засновником теорії етатизму і був француз Алексіс де Токвіль, його ідеї сприйняли далеко за межами Франції: у Туреччині – урядом Мустафи Кемаля, в Італії – фашистами Беніто Муссоліні, у Фінляндії – президентом республіки Кюості Калліо, у Китаї – комуністами Мао Цзедуна та націоналістами Чана Кайші, у Сакартвело – урядом Звіада Гамсахурдії, а в Арґентині – прибічниками Хуана Перона. Цей перелік можна продовжувати й надалі, але наше завдання полягає в іншому... Дещо інакше склалось в Україні та сусідній Московії.

   На відміну від Ніколая Карамзіна та Павла Мілюкова, український історик Михайло Грушевський та його політичний соратник Володимир Винниченко не були етатистами-державниками, як нам сьогодні малюють псевдоісторики, бо ж їхнім credo було – "народництво, автономія, федералізм", а не "самостійництво, нація, держава", які пропагували їхні політичні опоненти. До переліку українських етатистів-державників можна сміло зарахувати таких велетів думки, як Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Сціборський та Євген Онацький. Саме вони несли в народ ідею сильної та незалежної української держави з опертям на націю, що є дуже важливою умовою етатизму.

   А от виконавцями в цьому плані могли спокійно стати президент ЗУНР Євген Петрушевич та гетьман Павло Скоропадський, проте через свої ідейні розбіжності та амбіції втратили не тільки владу, але й довіру українців. Український етатизм сьогодні, враховуючи історичний досвід та багатовікову колоніальну трагедію нашої нації, має спиратись на більш ніж 100-річну державницьку спадщину, особливо на козацькі традиції Гетьманату. Українська традиційна держава – Гетьманат – не обов'язково має бути монархією, як-то уявляли собі Липинський та Скоропадський, радше своєрідний еквівалент так званому європейському республіканізму.

   Українська гетьманська традиція державності завжди народжувалась і мала розвиток у часи визвольних змагань, такі як Хмельниччина 1648-1657 рр., а також буремних революцій, як-от Перші Визвольні Змагання 1917-1921 рр. Проте, самої лише військової сили, так званої військової диктатури чи хунти, для подальшої розбудови українського Гетьманату не є достатнім, це довела історія! Головною вадою, притаманною сучасним моделям управління країнами, є розподіл гілок влади.

   Чомусь вважається аксіомою, роздільність влади, на 3 гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Однак, це суперечить самій природі влади як такій. Розділена влада породжує антагонізми державного управління, бо ж для здійснення та проявлення своєї волі, народ створює владу, як інструмент примусу.

   Тільки об'єднавши законодавчу та виконавчу владу навколо однієї державної особи – всенародно обраного гетьмана – українці зможуть отримати у своє розпорядження ефективний інструмент для контролю над державним апаратом. І мова тут не йде про спробу узурпації влади гетьманом за прикладом путінської Московії чи лукашенківської Білорусі, зовсім ні. Бо ж будь-яка спільнота прагне отримати лідера, який буде ефективним у своїх діях і повинен бути мотивованим маючи повну відповідальність за своє керівництво державою.

   Українці свого часу зуміли створити такий державний устрій, при якому всі ці вимоги та очікування були реалізовані як найкраще та як найповніше. Козацька модель устрою, яка була спадкоємицею княжої Русі, полягала в тому, що гетьмана або кошового отамана обирали на велелюдних народних вічах/радах, наділяючи його всією повнотою влади. Він ставав "батьком", зосереджував у своїх руках законодавчу та виконавчу владу, часто разом з судовою.

   Вся діяльність гетьмана відбувалася під пильним наглядом козаків, які періодично збирались на майдані для спільного вирішення його подальшої долі. Метод, коли народ обирає, а обранець отримує посаду і несе відповідальність, був притаманний не тільки військовому устрою козаків, а й широко розповсюджений в місцевому самоврядуванні в селах Галичини, Волині, Закарпаття, Поділля та Буковини. Раніше це був війт, а наразі староста.

   Гетьманат – це візія української держави у світанкових зорях етатизму. А ще, традиціоналізму, консерватизму та українського націоналізму. Це ідеальний симбіоз патріотичних ідей, покладених на фундамент української державницької традиції, а не вибухова суміш асимільованих утопій демолібералів з совєцькою ностальгією старшого покоління.

   Сучасна постколоніальна Україна, яка веде екзистенційну борню проти одвічного ворога із Північного Сходу, має відкинути пута культурмарксизму, демолібералізму та інших антиукраїнських ідеологій, що руйнують спадковість нашої державності, та нарешті звернутись до традицій героїчної минувшини. Ми вже неодноразово бачили, до чого псевдодемократія в сучасній Україні може призвести: стара влада відпрацьовує свою каденцію, заробивши статки і йде, лишаючи народ сам на сам зі своїми проблемами... За Гетьманату все має бути інакше.

   Гетьман на час, свого служіння народу, разом з наближеними до нього особами, які поручалися в його компетентності, все своє майно, передає у заставу фонду державного майна України. Після завершення строку перебування на посаді гетьмана, проводиться всенародний референдум громадян, з 2-х питань, "виконав" чи "не виконав" гетьман свої зобов'язання перед народом України. У випадку позитивної відповіді, гетьман одержує право знову брати участь у виборах, якщо ж ні, тоді правоохоронні й судові органи (МВС, ГенПрокуратура, ДБР тощо) мають визначити міру покарання та конфіскувати майно для відшкодування збитків громадянам.

   Таким чином, ми одержуємо ефективний засіб мотивації гетьмана до плідної праці. Зрозуміло, що для багатьох ідея відродження Гетьманату є дещо смішною, міфічною, недоречною, а проте спираючись на державницьку традицію вона все ж має сенс на своє життя. Якщо у майбутньому українцям буде даний шанс на побудову справжньої національної держави, праобразом такої обов'язково має стати Гетьманат, як увіковічення сталої етатистської традиції та прагнень нашої нації до самостійності та соборності.

   І на останок додамо дуже вдалий вираз В'ячеслава Липинського: «Немає права зватись гетьманцем і бути в гетьманських рядах той, хто українцем єсть на злість полякам або москалям. Хотіння всею душою своєї власної Української Держави – ось основна прикмета, що відріжняє гетьманця від не-гетьманця...».

Автор – Денис Ковальов

Стоїмо на варті інформаційного фронту

Кремль марить знищеною до основи Україною, бо здолати чи тим паче захопити нашу Батьківщину його орди головорізів не здатні. На це є низка причин, але нині ми їх не обговорюватимемо; якось иншим разом при нагоді. Хоча стратеґічно московити вже програли, тактично у них ще є перевага у живій силі та кількости військової техніки, котра суни звідусіль на наші Схід і Південь.

   Відтак головне завдання для московитів на сьогодні – переломити ситуацію в Україні зсередини. Деморалізувати, роз'єднати, посварити між собою українців... Ворог бажає і всіляко намагається зламати нашу волю, наш дух, наше прагнення перемоги.

   Масовані ракетно-бомбові удари по об'єктах нашої цивільної енерґетичної та критичної інфраструктури мали б спровокувати всенародний гнів, однак не проти аґресора, а проти... чинної та законно обраної у 2019 р. влади України (якою б поганою чи хорошою вона не була б). Саме зараз москалі прагнуть поламати психіку українців, увігнати нас у депресію, змусити думати  про те, що все безнадійно, що війна ніколи не закінчиться нашою перемогою і, що цей жах триватиме вічно. Дарма вони такі самовпевнені.

   Способів "розкачати" Україну, як переконані наші вороги, ніби є безліч, але мета для них одна – не можеш зламати "хохлів" на фронті, отже, спробуй зламати їх зсередини. Тому Кремль хоче і має нами ламати нас із вами поодинці, хочуть ламати колективи, щоби у підсумку "обезголовити". Позбавити символізму, позбавити того чи тих, хто нам дорогий, а відтак будуть підбурювати найслабкіших по духу виходити на вулиці та перекривати рух автотранспорту, як уже було в Одесі.

   Звірствами, насильством, бомбардуванням, ударами по енергетиці, облудливо-брехливими новинами, інформаційними атаками, постійними погрозами... Абсолютно все, що роблять і намагатимуться робити москалі, – це одна величезна інформаційно-психолоґічна спеціальна операція, і вона лише набирає обертів. Грошей у цю кампанію ворогами аж надто багато, не пошкодували ні рубля, ні долара, щоби спопелити Україну; тому не ведіться на "вкиди" у соціяльних мережах, бережіть своє ментальне здоров'я і допомагайте Збройним Силам України наближати нашу спільну перемогу.

"Nаціональна Ініціятива"

Найміцніші ланцюги для рабів кують із мечів переможців

Наразі не всі громадяни України усвідомлюють важливість моделювання і планування нашого повоєнного життя, а дарма. Бо ми не маємо права вкотре занапастити долю прийдешніх поколінь! Які проблеми на нас чекають після Перемоги над одвічним ворогом зі Сходу?..

   У тому, що ми здобудемо Перемогу, в Україні ніхто (крім пришелепкуватих колаборантів, зрадників і сепаратистів) немає сумнівів. Перемога буде на основі Кремлівських помилок, американської та совєцької зброї, але, найголовніше, завдяки самопожертві всього нашого народу. Це вже очевидний факт!

   Водночас перед нами купа нерозв'язаних проблем довоєнної доби. Не чекайте жодного очищення держави від корупції, ні економіки від олігархів, ні розвитку. Залишиться спалена країна, зґвалтоване та залякане населення, не здатне на протест, новий Майдан та революцію.

   Лави патріотів теж будуть значно меншими. Але головне, всім нещасним ветеранам, які вижили, які спробують розпочати "розмову після війни" на всі "чому?" і "як таке могло бути?" заткнуть рот цією самою Перемогою. Подібне вже було в історії, просто більшість забула.

   Так, Америка, певно нам допоможе, але все буде як із дорогами та "Великим Будівництвом": дороги зробили, а жити краще не стали. Так буде і з усім іншим – усе полагодять, як було до 24.II.2022, включаючи корупційні схеми та систему примусу Нації до вимирання та виродження, але вже ніхто не захоче згадувати, що так ми вже жили й нам було погано. Замисліться над тим, що на початку відновленої державної самостійності (24.VIII.1991) нас було 52 мільйони, а зараз заледве 35 мільйонів, які вимирають і роз'їжджаюся світ за очі з України.

За матеріалами "Chaos Militar"

Історія України – це, перш за все, історія українців

Що таке історія України? Це звісно ж розповідь про минуле  території, яка зараз належить державі під назвою Україна. Але територія не творить історію (хоч звісно її особливості впливають на перебіг подій і географічний детермінізм має певну рацію). Територія не є суб'єктом історичного процесу, лише об'єктом дії. Вона сцена вистави під назвою "історія".

   Хто є головним акторами на ній? Звісно люди! Тому історія країни, – це історія людей, що жили і діяли на цій території, об'єднувалися для досягнення спільних цілей. Однією  з яких було створення, забезпечення існування та розвитку країни, яка своєю чергою забезпечувала подальше існування цієї спільноти, яку називають нацією. Якщо коротко історія країни – це історія нації!

   Заяви про смерть національної історії, які лунають у тому числі від істориків, виявилися передчасними. Адже національні держави досі залишаються головним і напевно таки найефективнішим способом організації людства. Способом який найкраще забезпечує можливості для реалізації потенціалу окремої особистості, захисту її прав і свобод, збереження культурної різноманітності світу. Тому поки є національні держави (а наразі саме вони формують мапу світу) актуальною залишатиметься національна історія.

   В українському випадку зрозуміти історію України переповідаючи виключно історію її території навіть складніше ніж з історіями інших країн. Адже ця територія, за відсутності української держави, протягом століть була об'єктом дій інших народів. Їх ціллю було інкорпорувати ці терени (повністю чи частково) до власних держав. Поява та розвиток на нинішній території України держави під такою назвою із власним баченням свого минулого і майбутнього стали можливими саме завдяки українцям. Тому вони головний суб'єкт історії України.

   Перш, аніж відповісти на питання, хто ж такі українці варто пригадати, що таке нація загалом. Пропоную таке, трохи ліричне і неакадемічне визначення: нація – це спільнота людей, які читають однією мовою про спільне минуле і вірять у спільне майбутнє. Процес формування нації – це поширення від верхівки до загалу: грамотності, друкованого слова, історичних наративів. Активними учасниками цього процесу є вчителі та священики, які навчають грамоти,  поети та письменники, які оформляють мову, видавці, які роблять твори нею загальнодоступними та історики, що формулюють історичний наратив. Потім у процес включаються політики, які створюють державні інструменти (іноді створюють чи намагаються створити саму державу) для розвитку нації: систему освіти, мережу інституції культури, економічну базу.

   Нації формуються на базі етнічних груп (одніє, або кількох) від яких успадковують традиції мовні та культурні основи. Саме елементи етнічної культури забезпечують унікальне позиціонування однієї нації посеред інших. У бездержавних націй  спільність походження, мови, традицій є первинною основою для об'єднання в спільноту, вирізнення від інших. У державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка. Бездержавні нації  будуються на одній етнічній спільноті, наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи, так постають політичні нації, приналежність до яких стає тотожною до громадянства держави.

   Виходячи з таких позицій – хто такі українці? Нині відповідь виглядає оманливо простою – громадянин держави Україна, той хто користується паспортом із тризубом на обкладинці. Але ж є люди, які живуть поза межами України не мають чи навіть ніколи не мали українського громадянства і тим неменше вважають себе українцями. Маємо потужну українську діаспору (мільйони людей!), значна частина яких народжена поза Україною, але тим неменше асоціюють себе з нею. Маємо ситуацію, коли задовго до створення незалежної держави у 1991 р. люди, які не визнавали совєтської України і жили поза її межами, вважали себе українцями.

   З іншого боку є ті, які будучи громадянами України протягом більше як 30 років досі не визнали й можливо не визнають себе українцями, або навіть не визнають існування українців взагалі. То ж може досить просто вважати себе українцем, щоби бути ним, незалежно від того де ти живеш? Адже як казав Ернест Ренан, «l'existence d'une nation est un plébiscite de tous les jours», прийшов, проголосував «Я українець» і досить? Ні, не досить!

   Національний вибір передбачає прийняття певних національних правил гри. Бути українцем – це прийняти як свої  національні традиції у культурі і навіть трохи в побуті. І так – прийняти (чи зберегти) мову, яка найчіткіше виокремлює одну національну групу від іншої, позиціонує її серед інших, бо є найкращим інструментом збереження особливостей національної культури. В українські ситуації саме мова є головним маркером, який вирізняє нас від сусідної російської нації. Наявність схожих елементів культури та традиції, використовується росіянами для заперечення самого факту окремішності української нації. Тому мова відіграє у нас визначальну  роль у процесі формування та розвитку нації, якому личить бізнесове гасло: «Позиціонуйся, або зникни».

   Все вище сказане стосується сьогодення.  Але бути українцем (американцем, французом, китайцем...) передбачає прийняти й певну національну оптику в поглядах на минуле. Особливо оцінювати ті чи інші події та особи з історії, формувати їх спільні оцінки. Що доброго, що поганого було колись, врешті що і чому варто пам’ятати, на що орієнтуватися як на приклад для наслідування, що навпаки пам'ятати, щоб не повторити. І ще одне національне правило, прийняття якого є умовою  входження в клуб "українці" – це бажання зберегти його у майбутньому, тобто бачення спільного майбутнього.

   Прийняття цих критеріїв (мови, традицій, поглядів на минуле, бажання будувати спільне майбутнє) і робить людину представником тієї чи іншої нації. Якщо ці мова, традиція, погляди на минуле українські то людина може вважати себе українцем. Звісно прийняти ці правила гри легше тому хто виростає в самому "клубі", де вони формувалися.

   Народжений в Україні, в українській родині (тобто, тій, яка приймає мову, традиції, погляди на минуле і бачиь спільне майбутнє) стає українцем по замовчуванню. Хоч не виключається ситуація свідомої відмови від успадкованої національної ідентичності. В українській історії  такі відмови в минулому були спричинені зовнішнім тиском  спрямованим на знищення українців як нації, відтак бажанням людини пристосуватися до обставин в яких наявність української ідентичності стає завадою у самореалізації.

   Тому наявність  в особи українського паспорта не обов'язкова ознака її української національності. І навпаки його відсутність не заперечує такої можливості. Тож підсумовуючи і повертаючись до початку: історія України – це у першу чергу історія українців.

Автор – Володимир В'ятрович

Фінська права сцена підтримала грошима армію України

Мабуть, так склалося історично, хоч українці з фінами далекі один від одного ґеоґрафічно, але близькі по духу (ментально). Адже починаючи з 24.II.2022 більшість жителів Суомі підтримали нашу визвольну борню проти московитських загарбників. Певно, далася в знаки пам'ять про страшні злочини окупантів у минулому, які завжди приходять зі Сходу.

   Ще у розпал боїв за Маріуполь, Харків і Київ різні фінські рок-гурти об'єдналися й записали спільний музичний альбом на славу та підтримку наших незламних захисників. До збірки "Suomesta veljille Ukrainan" (у перекладі дослівно – "З Суомі до братів України") увійшло 11 потужних композицій відомих представників правої сцени, котрі таким чином забажали підтримати український збройний опір аґресорам. Впродовж останніх пів року продана чимала кількість цього CD-альбому на теренах Європейської спілки, вторговані кошти від яких уже переказано на рахунок Збройних Сил України та Окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

   Тá, певно, вас цікавить, хто сáме долучився до створення збірки? Знайомтеся, запальні фінські гурти "Goatmoon", "Sielunvihollinen", "Circle of Dawn", "Norhem", "Pyhä Kuolema", "Hiidenlintu", "Pagan Skull", "Kaarna", "Vapaudenristi", "Fatherland" і "Stormheit", які поділилися зі слухачами своїми раніше невиданими, але відомими завдяки концертам аудіотреки. Лейтмотив альбому "Suomesta veljille Ukrainan" пронизаний повагою героїчної боротьби України як вартового європейської цивілізації проти азійських варварів із Московії; це багато про що говорить.

   Представлені композиції виконані у декількох жанрах – від Rock against communism до металу і неофолку. Як стверджують самі учасники благодійної ініціативи, «через пам'ять про Зимову війну (1939-1940) фіни відчувають природну симпатію до тих народів, які також час від часу потрапляють у зуби московитської великодержавної політики, проте не здаються, а воюють», зустрічаючи ворожі орди із відкритим забралом. Висловлюємо переліченим рок-гуртам фінської правої сцени велику вдячність за проявлену небайдужість до борні за нашу і їхню свободу.

За матеріалами "Центру Дослідження Фінляндії"

Повоєнна Україна, якою вона буде?

Багато українців дотепер усе ще не усвідомлюють – наше життя вже не буде таким, як до широкомасштабної війни. Не знаємо, буде вона краща чи гірша, але так, як раніше, вже не буде, і це цілком очевидно. Бо ця гілка розвитку України вже мертва.

   Проте це не усвідомлюють ні пересічні громадяни, ні тим більш багато наших політиків. Їх поєднує нерозуміння процесів, що відбуваються, адже вони живуть цим поверненням до життя. Відтак життя, яким воно було до 24 лютого 2022 року не буде ніколи, затямте!

   Мене у всій цій історії цікавить 2 наступних моменти: перше, коли вони усвідомлять безповоротність змін, і друге, якою буде їхня реакція? Це той випадок, коли я не в змозі спрогнозувати чи навіть уявити тимчасові рамки та рефлексію на подію. Можу лише озвучити варіанти різних сценаріїв, але тá мить, коли більшість дійде розуміння того, що повернення до довоєнної моделі (тобто, до 24.II.2022) існування вже неможливо, тому вважаємо початком формування нового майбутнього України та появи нових запитів на його реалізацію.

   А ось тут варіантів безліч – від прогресивної демократії з сервісною функцією держави до диктатури з культом особистості. Якась із варіацій стане основною, але в будь-якому разі залишається головним триптих питань, а хто ж формуватиме нові сенси, хто сформує візію держави та хто вестиме до реалізації? Адже від цього залежатиме і те, яку Україну будуватимуть.

   І відповідей у ​​мене поки що немає; ні добрих, ні поганих. Тому що у цій формулі з багатьма невідомими складно дати точний прогноз. Але вже зрозуміло, що у сильно збіднілого населення залишиться запит на популізм, посилюватимуться рухи з лівою ідеологією, що спираються на обіцянку дати соціальну рівність, створити всім рівні можливості й, звичайно ж, запропонують усе відібрати у багатих і поділити під гаслом "перерозподіл доходів від багатих до бідних" і через цей інструментарій пообіцяти покращити життєві умови українців.

   Ось це одна з небезпек, тому що тоді Україна матиме шанс перетворитися на суміш Білорусі з Венесуелою, а поки що... Поки що є й інші варіанти – і це варіанти побудови цивілізованої демократичної держави. Тож удасться чи ні, залежить від українців, але хотілося б, щоби вдалося, інакше заради чого все це?

Автор – Борислав Береза

Формуймо наш порядок денний уже на завтра

Якась в Україні безпрецедентна бідність критичного духу. Натомість повне панування одноразового, фрагментарного та сингулярного мислення. Замість того, аби зрозуміти глобальні тенденції ХХІ ст., зайнятися справжньою інтелектуальною працею, почати обговорювати сучасні ідеї – в суспільстві постійно обсмоктуються застарілі проблеми та перетравлюються думки, навіяні засобами масової інформації.

   Перед нами стоять загрози та виклики глобалізованого світу. По-перше, це лібералізм в усіх його формах панування логіки прибутку. По-друге, перехід до нових форм спонтанного та спорадичного буття. По-третє, знищення суверенної ідентичності, культур, етносів, націй, релігій, держав. По-четверте, руйнування родин, а також поява постлюдини, яка може довільно обирати свою зовнішність, стать, індивідуальну раціональність на абиякий проміжок часу.

   У відповідь від наявних "політичних еліт" українці ж чують лише рекламні слогани та результати соціологічних опитувань. І це не дивує! Бо на політично-інтелектуальному ландшафті України політична партія чи політична фігура вже давно дорівнюється до товару, який має свою "ринкову вартість" і логістику його масового розповсюдження.

   Відповідно політичні процеси є довільними, героєм цього сюжету може бути будь-хто, а сценарії не є пов’язаними з жодними реаліями. Все що завгодно – лише крім сенсу. Політичний суб’єкт давно вже не такий, яким він декому уявляється – його внутрішній зміст настільки другорядний, що практично немає вже жодного значення.

   На це потрібно реагувати. І в першу чергу потрібно деколонізувати мислення суспільства з його хибними уявленнями та навіяними галюцинаціями. Адже політичне є продуктом людського духу, і тому як будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відбиває певну інтерпретацію сенсу та нашого шляху в людській історії та власного в ній місця.

   Це можна зробити вже – розпочавши великий дискурс з історії, філософії, політології, соціології, геополітики, мистецтва, літератури тощо. Головне, аби порядок денний був розрахований на завдання завтрашнього дня – якою ми хочемо бачити свою країну і світ навколо себе. А думки, як відомо, мають властивість матеріалізуватися...

Автор — Сергій Чаплигін

Наближаймо світанок української нації!

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз'єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об'єднана держава, а вже потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців», – хрестоматійна фраза письменника-історика, державного діяча з П'ємонту Массімо д'Адзельйо.

   В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід, і це не може не впливати на соціяльно-політичну ситуацію в країні... Наголосимо, що попри всі слова та навіть спроби довести зворотне, Україна – держава, яка вже існує, вона – дійсність. Тепер же завдання кожного з нас – створити українця; це стосується не стільки народження дітей, скільки створення óбразу (нім. Ukrainische Nation-gestalt), шляхом пропаґанди та просування основоположних націєтворчих принципів.

   Активна позиція і наполегливість порівняно невеликої кількості українців вже здійснила чималий вплив на розвиток солов'їної. Наша мова вийшла зі стану оборони, перейшовши у потужний наступ, хоч він і не такий шалений як нам би хотілося. Тепер перед українцями постала нова, ще більша загроза – руйнівна ліволіберальна ідеолоґія.

   Жоден із нас поодинці не здатен фізично протистояти насадженню збоченню на вулицях, у школах, міністерствах, культурі... Але кожен може висловити своє ставлення, поширити інформацію, вийти на протест тощо. Наша активність, віра у свою правоту, наполягання на своєму, заперечення і максимальний інформаційний спротив можуть робити дива.

   Якщо зараз здається, що насунулися найтемніші часи, то незабаром неодмінно прийде світанок. Світанок української нації! Без усвідомлення цього не можливо збудувати здорову національну державу так званого європейського типу, щоби там не казали у Москві, Брюсселі чи Вашинґтоні; вони роками переливають із пустого у порожнє, нівелюють новопосталу суб'єктність Києва на міжнародній арені, але ми йдемо своїм шляхом.

За матеріалами часопису "Січовик"

Здорове суспільство зароджується у традиційній родині

Яка різниця між близькими стосунками й далеким знайомством? — Спільна репутація та прийняття! Деякі явища, які відбуваються з родиною у суспільстві сьогодні виглядають доволі сумно.
   Між тим інститут сім'ї намагаються всіляко дискредитувати. Безліч організацій і окремих людей воліють накинути українцям сторонні цінності, які шкодять традиційній родині. Але те, що ми створюємо сьогодні — буде дорожньою картою для наших дітей завтра, і вони будуть оцінювати наш досвід.
   Як вони оцінять його? Куди поділися притаманні нашій нації: непохитність, стійкість, воля, гостинність та відкритість наших домів, справжня турбота про дітей? Відверто кажучи, у нашій історії були явища, які не сприяли зміцненню сім'ї, для цього нам слід фільтрувати минуле.
   Ми повинні прийняти те, що було прекрасним, й відкинути те, що було неправильним. Бути сміливими, щоби називати речі своїми іменами! Є багато речей, які нам намагаються накинути, і кажуть що це культурно, бо живемо у XXI ст.: "нормально" жити цивільним шлюбом; "нормально" кинути, якщо розлюбив; "нормально" передумати й вбити, якщо не хочеш народжувати; "нормально" самому вирішувати якої ти статі; "нормально" зраджувати, якщо сильно хочеться...
   Всі ці "нормальності", є результатом маніпуляцій і цілеспрямованих компаній по знищенню сім'ї в Україні та світі. Батьки не можуть, покластися на культуру для зміцнення сімейних цінностей. Чого їм слід чекати насправді, так це того, що багато культурних явищ, що впливають на їх дітей — будуть активно підривати цінності їх сім’ї, тому пильнуйте!

За матеріалами "Лабораторії дитинства"

Українці мусять ставити перед собою глобальні завдання

Усі біди самостійної держави Україна від того, що нею керують не ті, кому вона потрібна і кому болить її доля, але ті, для кого вона — об'єкт щоденного визиску й упослідження. Не варто дивуватися тому, що за останні 30 років політична еліта так і не змогла випрацювати національну ідею, якою б торувала шлях українська нація. Відтак метання між одіозними режимами, яким на сьогодні є РФ і ЄС, ні до чого доброго не приводять, а констатують безхребетність нас як суб'єкта міжнародні політики.
   Що й казати, маленькі нації (до прикладу словаки) переймаються дрібними (локальними) питаннями. Натомість великі нації (скажімо українці чи турки) мають значні амбіції та переймаються величними питаннями. Тож на порядок денний сьогочасного українства виходить давно назріла проблема — наша національна ідея (Ідея Nації, якщо хочете) мусить бути наступальною, активною, а головно не пацифістською, але агресивною (згадаймо добу Козаччини та Гетьманщини XV-XVIII ст., коли наші пращури розширяли українську ойкумену на всі сторони світу).
   Окрім того, щоб зрозуміти себе тут і зараз, необхідно виходити за наявні межі, головно — усталені державні кордони. Скажімо, з вибухом нового Майдану (сценарій цілком імовірний, враховуючи теперішній стан справ у країні) варто поставити собі за мету експортувати революційну хвилю, першочергово — на Схід до РФ, яка вже 6 рік здійснює окупацію наших земель. Експансія українського повстання відбуватиметься вже не як бунт скривджених народних мас (здебільшого його освічених верств) проти олігархічної влади, але як революція Русі-України проти Московської орди.
   Українство, як і взимку 2013-2014 рр., здатне знову показати гарний приклад і стати лідером для європейських націоналістів. Адже ми — спадкоємці федерації вільних скіфів, демократії Січі, республіки Гуляйполя, котрі своєчасно дали світу досвід самоорганізації Майдану. Нині це може стати джерелом органічного опору системі, як всередині держави, так і зовні.

   Те, що наближається революційна ситуація — абсолютний і безумовний факт, котрий не варто ігнорувати. Ланцюг раніше "неможливих явищ" вже почав збуватися, тому тепер його можна спокійно передбачати, а відтак підготуватися. Швидше за все повторення подій 2013-2014 рр., а тим паче 2004 р. не передбачається, бо зміни матимуть не регіональний (локальний), але планетарний (глобальний) характер, як 100 років до нас, тож приготування до наслідків розхитаного балансу мають розпочатися свідомими людьми вже зараз, допоки не стало запізно.

За матеріалами "Facebook"

Героїчний сенс військової служби

Військова служба – це не чиясь примха, не наслідування, не дитяча гра в солдатики і не спортивний прояв суто гімнастичної переваги. Військова служба – це вимога життя. А іноді це і необхідність для людей і народів, які хочуть врятуватися.
   Що й казати, військова служба – це категоричний імператив для тих, хто відчуває, що його Батьківщина і безперервність її історичної долі вимагають – криками висохлих джерел, хвилями наказових голосів безпосереднього включення в ієрархічну і дисципліновану силу, під командою вождя, і покори військовій науці, героїчної тактики в дії. Військова служба розставила своїх вербувальників у всі куточках національної свідомості для тих, хто ще зберіг гідність людини та патріота. Саме військова служба об'єднала тих, чиї серця все ще відчувають биття народної крові.
   Вона покликала тих, хто чує в душі голос своїх предків, похованих у рідній землі, і в чиїх серцях віддається знайоме відлуння слави людей його нації й раси, які хочуть, щоб вони продовжували існувати. Це Батьківщині потрібні наші сили та руки, це вона наказує нам надягати уніформу, бути всім як один. Це Батьківщина вишиває рукою дружини, матері, нареченої на грудях, прямо над серцем, що б’ється, яке готове до боротьби і самопожертви, нашу емблему – ярмо і пучок стріл.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Електронні петиції та після окупаційний патерналізм

Без кардинальних змін у суспільстві ми, а отже і наша держава, приречені завжди лишатися на місці, допоки інші прямують у майбутнє. Революція не можлива без єдності її рушійних сил (скажімо націоналістичного чи інтернаціоналістичного авангарду) з народними масами, які, навіть пасивно, але підтримують поступ. Інакший шлях еволюції — він менш радикальний і більш тривалий, однак так сам потребує великих зусиль для перетворення у "суспільства позавчора" у "суспільство завтра".
   Яскравий приклад змін — так званий процес "оцифрування державного і суспільного життя" (англ. digitalization). Нова влада в Україні так захопилася цим процесом, що хоч греблю гати від її ініціатив, які поки окрім суворого подиву і сміху викликають трохи огиди та жалю, адже за демагогією та популізмом реальних справ аж 0. А між тим, попередники Зе-команди теж не пасли задніх, наблизивши пересічних громадян до чиновників завдяки запровадженню інструменту електронних петицій.
   Ми не будемо деталізувати весь процес, годі буде сказати про те, що саме турбує українців, які ініціюють та підписують ці е-петиції. Ось до прикладу сайт Полтавської міської ради, де активні городяни пропонують владі розібратися з тими чи іншими нагальними проблемами. Умовно авторів петицій і їх підписантів можна поділити на 2 табори — тих, кого турбує інфраструктура і благоустрій міста (таких, звісно, більшість); і тих, хто заповзявся цементувати окупаційні символи в історичній пам'яті містян (цих меншість, але вони доволі активні).
   Саме останні, на нашу думку, є залишками старої системи (нащадками номенклатури), яка за будь-яких обставин намагається зберегти хоч щось від уже мертвого організму ім'я якого "колонія Україна", або УРСР. Ті, хто створюють і підписують е-петиції з закликами зняти українські прапори з символів московського царату чи зберегти монументи бійцям совєцької армії різних часів, навіть якщо останні були окупанти в сусідніх країнах (Мадярщина у 1956 р., Чехословаччина у 1968 р., Афганістан у 1979 р.) на правду свідомо підігрують нашим ворогам-україножерам. І це пояснюється доволі просто — наше суспільство досі не позбулося патерналістської моделі поведінки, яке зводить нанівець всі спроби його справжнього реформування!
   Цілком зрозуміло, що така абсурдна система управління не може якісно функціонувати в країні, де вже роками триває затяжна війна. Люди, які нібито від неї втомилися, насправді хочуть привести її (війну) у свій дім — у даному випадку в Полтаву. Адже плекання чужих цінностей, як от збереження недоторканим монумента слави царської зброї чи Пєтру І, маркує цю землю під плацдарм, на який невдовзі можуть прийти танки Кремля з кривавими триколорами.
   Виклик котрий зла доля кинула Україні вимагає тотального напруження всієї сили та рішучості нашого незламного народу. Якщо українці прагнуть зберегти, а найголовніше, відродити свої цінності, велич та славу, нам варто готуватись до радикальної війни проти внутрішнього й зовнішнього ворога. А що ж до е-петицій, то варто, звісно, починати з малого — вимагати та ініціювати ремонт вулиць і покращення стану громадського транспорту, концентрувати увагу місцевої влади на нагальних потребах, які в її компетенції, але аж ніяк не розпорошуватися на те, чим управляють і що контролюють високі міністерські чини в Києві.

Автор — Денис Ковальов

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий