Що робить нас чесними?

Вичерпна і частково парадоксальна відповідь на це питання можна знайти у величного британського економіста (шотландського походження) Адама Сміта. У своїй фундаментальній праці "Розгляд природи та причин багатства народів" він розмірковує над тим, як щоразу, коли в країні з'являється торгівля, її супроводжують чесність і педантичність. (На жаль, цей підхід можна застосувати переважно до західних держав).

   Зі всіх європейських народів голландці (тепер ми їх знаємо як нідерландці), найбільш схильні до торгівлі, найбільш вірні своєму слову. Анґлійці вірніші йому, ніж шотландці, але значно поступаються голландцям. Зі слів Сміта, у віддалених частинах Туманного Альбіону вірних йому набагато менше, ніж у прибережних, поблизу великих міст (скажімо, Лондон, Бристоль чи Ліверпуль).

   «Це аж ніяк можна пояснити своєрідним національним характером, як стверджують деякі. Немає жодної природної причини, через яку анґлієць чи шотландець має бути менш педантичний у виконанні договорів, ніж той таки голландець. Що вже говорити про валлійців чи ірландців, яким чужа або й зовсім не притаманна така поведінка», – переконує загальновизнаний у світі економіст.

   Посередник боїться втратити обличчя (радше імідж та престиж, зароблені роками праці), а відтак скрупульозно виконує всі зобов'язання. Коли ж торговці становлять більшість населення у межах конкретного суспільства – етносу чи нації, – чесність і педантичність входять у моду, стають загальною вартістю. Отже, стверджує Адам Сміт, вони є провідними чеснотами здорового народу, котрий прагне величі:

   «Парадоксальність полягає в тому, що більшість критиків капіталізму та ненависників "торгашів" кричать з усіх куточків про їхню брехливість і схильність до обману. Однак саме торгівля дає людям імпульс до співпраці, взаємодії та мотивацію бути чесними. Понад те, торгівля (особливо за умов інтенсивної конкуренції) не лише сприяє розвитку чесності й репутації, але й підвищує рівень довіри серед населення».

Автор – Ревуч Січовий

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Історія дублінського "генерала в законі"

Мартін Кегілл почав свою кримінальну кар'єру ще хлопчиськом в дублінських трущобах. Від дрібних крадіжок і шахрайства він поступово перейшов до злочинів національного, та світового масштабу. За організаторські здібності та професійний підхід до пограбувань він отримав прізвисько "Ґенерал".

   Щотижня він проводив збори банди, на яких ретельно планувалися такі злочини. Під час або відразу після нальотів "Ґенерал"-Кегілл приїжджав до поліцейського відділку. Він лягав там спати, забезпечуючи собі алібі...

   Народився Мартін Кегілл на Ґренвілл-стріт у Дубліні і був другим із 12 дітей у родині. Його батько Патрік Кегілл працював наглядачем місцевого маяка, при цьому страждаючи на алкоголізм. Ще в школі Мартін і його старший брат Джон почали красти їжу.

   У 1960 р. сім'я Кегілл переїхала в столичний район Крумлін, де Мартіна одразу відправили в католицьку школу. У 15 років він спробував вступити до королівського флоту Великої Британії, але його не взяли; у 16 років був визнаний винним в двох крадіжках. За це був поміщений у школу-інтернат для "сиріт і кинутих на призвояще дітей" під протекцією аббатів-місіонерів пресвятої і непорочної Діви Марії в Денґані, ірландське графство Оффалі.

   Після набуття повноліття Мартін Кегілл одружився на Френсіс Ловлесс, дівчині з дублінського району Ратмайнс, куди переїхала його родина. Саме у цьому населенному пункті Мартін Кегілл разом з братами здійснив кілька квартирних крадіжок в кварталах Дубліна, де мешкали заможні громадяни. Йому також вдалось пограбувати сховище конфіскованої вогнепальної зброї в комісаріаті поліції. Затим брати Кегілл зайнялися збройним розбоєм. До початку 1970-х рр. вони грабували інкасаторів.

   У 1978 р. фірма "Dublin Corporation" вирішила знести багатоквартирні будинки, де мешкала родина Кегілл. На той час Мартін відбував 4 роки позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку; він боровся через суди, щоб запобігти цьому руйнуванню. Після того, як будинки все ж були знесені, Мартін Кегілл продовжував жити в наметі на тому ж місці.

   Нарешті, Бен Бріско, мер Дубліна, наніс візит в його намет і умовив його переїхати в новий будинок в більш престижному районі ірландської столиці. Бувши найвідомішим злочинцем Ірландії, Мартіну Кегіллу вдавалося приховувати свою зовнішність від докучливої преси та інших сторонніх осіб. На людях він з'являвся в масці, капюшоні або прикривав обличчя рукою.

   Однак інших частин свого тіла він особливо не соромився і любив тролити журналістів і поліціянтів, роздягаючися до нижньої білизни із зображеннями мультяшних героїв. Родина Кегілла також не могла не привертати уваги громадськості. Адже Мартін проживав з двома жінками, які були рідними сестрами між собою, і мав від них в цілому 9 дітей!

   Проте найгучніший злочин банди "Ґенерала" – це викрадення цінних полотен славетних художників Вермеєра, Рубенса, Ґойї та інших з приватної колекції на суму £30 мільйьонів фунтів стерлінґів у 1986 р. Бандити скористалися ідеєю фільму "Як вкрасти мільйон" з Одрі Гепбьорн і кілька разів влаштувавши помилкову тривогу, домоглися відключення сигналізації. У поліції Дубліна була створена група спостереження під кодовою назвою "Загін Танго", метою якої був постійний моніторинг діяльності членів банди Кегілла.

   Спостережний пункт був в сусідньому будинку від помешкання "Ґенерала". Але на початку 1990-х рр. над головою відомого дублінського грабіжника навис домоклов меч не правоохоронних органів, а ірландських бойовиків... У середині серпня 1994 р. Мартін Кегілл у справах вийшов з власного будинку в середмісті Дубліна. Доїхавши до перехрестя Оксфорд-Роуд і Чарльстон-Роуд, він був кілька разів поранений в обличчя та зазнав поранень у верхню частину тулуба; від великої кровотечі "Ґенерал" помер майже миттєво.

   Вбивця був озброєний револьвером "Magnum-357", а вже за кілька годин відповідальність за вбивство, взяла на себе "Ірландська Республіканська Армія". Їй допомогли "Добровольчі сили Ольстера". Однак попри політичні заяви ірландських бойовиків, на сьогодні вбивство Мартіна Кегілла залишається нерозкритим.

Автор – Павло Ковальов

Хто володіє інформацією, той володіє світом

Ми живемо в епоху постмодерну, коли первісну роль відіграють не якісь умовні матеріальні цінності, а семе те, що не можливо взяти до рук, а саме інформація та інтелект! Існує дуже влучна приказка на цю тематику: "Хто володіє інформацією, той володіє світом!". Цю фразу, яку ми так часто звикли чути зідусіль, що й ніхто точно не пам'ятає, яка видатна історична постать сказала ці слова...

   А проте, витоки даного висловлювання лежать не у такому далекому минулому, як наприклад латиснькі висловлювання римських полководців чи давньогрецьких філософів. Однак і тут не обійшлося без відомих дотепер закулісних сил. Вважається, що ця фраза, стала знаменитою завдяки прагненню єврейських заможних магнатів з династії Ротшильд першими дізнаватися новини. Саме це їхнє прагнення, а також єдине (крім грошей!) хобі - розведення поштових голубів - одного разу допомогло їм зробити ціле багатство! Це було в 1815 р., коли після тріумфального повернення Наполеона І Бонапарта, так званих "100 днів", фондові біржі чекали результату вирішальної битви при Ватерлоо. Чекали його і брати Ротшильди: Натан - в Лондоні, а Якоб - в Парижі, попередньо неабияк поповнивши свої голубники в північно-західній Європі. Початок битви явно було за французьким імператором, про це сповістили Лондон. Але спостерігачі не передбачали, що на допомогу армії генерала Артура Веллінґтона прийде прусський корпус Гебхарда фон Блюхера, який і вирішить результат бою...

   Наполеон І Бонапарт був повалений. Голуби з шифрованими донесеннями про це були терміново відправлені Ротшильдам. Вранці Натан Ротшильд уже журився з приводу успіхів французького імператора і продавав свої акції. Той же трюк виконав в Парижі і Якоб Ротшильд. На біржі почалася паніка - адже Ротшильди, які всі новини дізнавались першими, продавали папери. Продавати почали всі, стався обвал англійських, австрійських, прусських цінних паперів. А в цей час агенти Ротшильдів скуповували ці ж папери за безцінь! Тільки через 2 доби на біржі дізналися, що насправді Наполеон І Бонапарт битву програв. Люди втрачали все майно, а Ротшильди за один день заробили 40 млн. фунтів стерлінгів і стали володарями значної частини британської економіки.

   І це тільки початок історії головних ляльководів... Сьогоднішні реалії куди складніше, проте політичні процеси здійснюються не без їх участі.

Автори - Друг Арій та Ревуч Січовий

"V for Vendetta" – прихована сутність

Ніч Ґая Фокса... В історія відома як ніч "порохової змови" (англ. Gunpowder Plot’s Night) – невдала спроба групи англійських католиків на чолі з дворянином Ґвідо Фоуксом підірвати будівлю парламенту з метою знищення прихильного до протестантів короля Якова-Джеймса I, що почав ряд репресій щодо католицького населення країни. Вибух планувалося здійснити 5 листопада 1605 р., під час тронної промови монарха, коли крім нього, в будівлі Палати лордів були б присутні члени обох палат парламенту і верховні представники судової влади країни. У наш час деякі історики називають змову терористичним актом, однак за своїми цілями він кардинально відрізнявся від дій сучасних терористів і швидше нагадував невдалу спробу державного перевороту.

   Отже, перейдемо до суті. Оце щойно переглянув фільмець "V означає Вендетта" (англ. V for Vendetta). Тільки зараз чомусь до нього дійшли руки і з’явився час. Переглянув і здивувався: А чого це ціла купа  "революціонерів" у Facebook приліпила собі замість аватарки маску пана V-Ві? Здавалося фільм про революцію, яку ми ну так вже чекаємо, що аж свербить в усіх місцях... Але ЯКУ революцію пропонують нам творці цієї агітки?

  Ну почнімо з антагоністів, тобто носіїв антитези, негативних героїв. Хто вони і які? Яку символіку носять, які їхні погляди? Звісно ж, вони прибічники жахливого диктатора, вороги плюралізму і демократії, мерзенні боягузи і садисти. Носять чорну уніформу і мають штурмовиків та спецслужби, які викрадають нещасних громадян, а потім піддають їх жахливим тортурам і знущанням у таборах смерті, де ставлять над ними жахливі медичні досліди. Аналогії напрошуються самі собою! Малюнок вже набив оскому, але... ось і ідеологія:

1) Прапори прибічників хунти чорні з червоним хрестом. Навіть з двома хрестами, як на прапорі Великобританії.

2) Прикол чи ні? Отже, у християнській Великобританії (а дія фільму відбувається саме там). Хрест автори фільму вже пропонують вважати символом тоталітаризму і диктатури? Про червоно-чорні кольори прапорів навіть і не казатиму нічого…

3) Всі антагоністи є націоналістами. Їхній головний пропагандист тільки й робить, що оперетково волає з екранів ТБ: «Британія понад усе!» Отже і націоналізм, читай патріотизм, також ознака тоталітарного режиму?

4) Головним співучасником і укривачем всіх злочинів режиму є... католицький єпископ... ще й педофіл на додачу.

5) Антагоністи у цьому пасквілі ну просто по тваринному не перетравлюють всілякого роду гомосексуалістів, лесбіянок, тощо...

  Отже, який узагальнюючий портрет носія негативного світогляду, на думку авторів цього фільмеця, судячи з вищенаведеного?

  Це, національно свідомий християнин, який дотримується нормальної сексуальної орієнтації. Капець... Чи не так? Плювок у Церкву, мабуть й годі обговорювати. Намісник Папи зображений, як збоченець, вбивця і садист.

  Тепер розглянемо протагоністів (носіїв позитивної, на думку авторів, ідеї у фільмі) за яких так дієво і запекло бореться пан V-Вi. Які ж ідеї Він захищає? Отже:

А) Один з рятівників і помічників анорексичної героїні фільму Іві Гамонд, роль якої виконала Наталі Портман – гомосексуаліст і ховає, як найбільшу  святиню, у  своєму підземному тайнику порнографічні знімки геїв і… Коран XIV ст.! Бо то, бачте, краса. Яке символічне і доречне сусідство! Цікаво, а мусульман воно аж ніяк не обурює? Принаймні, протестів від них з цього приводу чути не було.

Б) Підтримують героїню в ув’язненні листи від лесбіянки, яка була за своє збочення заарештована, піддана дослідам у секретній лабораторії і там померла (ну а як же ж без цього).

В) А хто ж сам пан Ві-V, який весь фільм ховає своє обличчя за маскою Ґая Фокса, релігійного фанатика, організатора так званої “порохової змови”, який 5 листопада 1605 р. намагався зі своїми прибічниками підірвати британський парламент під час виступу в ньому короля Якова-Джеймса І? За що й позбувся життя на шибениці. Він – мутант, продукт тих самих нелюдських дослідів і викликав би симпатію своєю начитаністю, почуттям гумору, бойовими навичками, але... що ж він пропонує?

 За прикладом свого кумира Ґая Фокса, він планує підірвати будівлю парламенту Великобританії. Сенс цього діяння абсолютно не зрозумілий... Парламент – символ демократії, він, наче як, обмежує свавілля тирана. То чому ж замість вбивства диктатора прем’єр-міністра і його прибічників, пан V-Вi пропонує знищити будівлю Парламенту. Він це пояснює цілком прямолінійно: «Аби знищити традицію…»

  Це ж яку таку традицію? Традицію демократії? Традицію опору самодержавству? Яку традицію?

   Ну добре, підірвали Парламент, а далі що? Натовп врятованих гомосеків, мусульман і толерастів постояв, сп’янілий від щастя і захоплення від феєрверку, а далі що?! А далі… Традиція знищена, християнство з його цінностями здискредитоване, влада повалена. То що на їх місце має прийти, за логікою авторів фільму, після тої “революції”? Судячи з їхніх симпатій на місце поваленого режиму мають прийти анархія, ісламізація, розгул збоченців і манкуртів. Автори ЦЕ називають “справедливістю”? Яка ж тоді дивна в них справедливість!

   Може хтось щось інше угледить? Отже, узагальнюючий портрет носія позитивного світогляду в цій толерастичній лабуді – гомосексуаліст, мусульманин, космополіт, запеклий ворог традицій та історії своєї країни. І тепер питання: до якої ницості треба було дійти авторам фільму, аби витворити отаку агітку, яка пропагує всі ці збочення? Яким хворим має бути британське суспільство щоби цілком спокійно її сприймати та ще й розповсюджувати по всьому світі?

   І найголовніше: якими ж сліпцями треба бути нашим доморощеним "революціонерам", аби не розгледіти всього того загноєного бруду, який міститься у цій малохудожній гидоті?

   Ось так, панове, маємо кіно з пропагандою псевдореволюції толерантності та гомофілії…

Автор – Сіґурд Сварт

Кримська війна – бої за Балтику

Восени 1853 р. між Російською та Османською імперіями розпочалася війна. В історії війна отримала назву Кримської, проте бойові дії велися не тільки в Криму, але і на Камчатці, і в Дунайських князівствах (Молдавія, Волощина), і на Кавказі та в Балтійському морі – біля берегів Фінляндії.

На Балтиці дві дивізії Балтійської фльоти Російської імперії були залишені для посилення оборони Кронштадта, а третя – розташована у фортеці Свєаборг (Суоменлінна).

З очищенням моря від льоду, сильна англо-французька фльота (11 гвинтових і 15 парусних лінійних кораблів, 32 пароплаво-фрегата і 7 парусних фрегатів) 11 березня 1854 р. під командуванням віце-адмірала Ч. Нейпіра та віце-адмірала А. Парсеваля-Дешена увійшла в акваторію Балтійського моря і блокувала Балтійську фльоту Російської імперії. Не зважившись атакувати бази Балтійської фльоти, англійці та французи рушили в глиб Фінської затоки. Коли вони опинилися біля берегів Фінляндії, місцеві мешканці почали озброюватися.

«Буря війни наближається до наших берегів. Для шляхетної душі не важко дотримуватися голосу честі, коли цей голос закликає до благородної справи. Ніхто з наших моряків не спокусився англійським золотом, а фінський морський екіпаж сформувався так легко, як ніби ми вже давно чекали небезпеки. Сьогодні, ми можемо тільки благословити мужність, з яким ви захищаєте свою Вітчизну, і вічно шанувати вашу пам'ять, якщо майбутній бій буде для вас останнім!..» – з такими словами звернувся до моряків професор Цігіус 16 квітня 1853 р. на прощальному святі в Гельсінґфорсі (Гельсінкі), влаштованому для І-го та ІІ-го фінських морських екіпажів.

Британська карикатура ''Двоголова ворона у Криму''

Передчуваючи небезпеку дворянство і землевласники будували сховища для зберігання хліба і лазарети для поранених, фінляндські жінки створювали товариства сестер милосердя. Для уточнення – абоський купець Берстнер віддав під батареї на острові Рунсало свою мизу (садибу) і надав для розміщення російських військ власний будинок; бйорнеборзькій купець Ольденбурґ влаштував за свій рахунок телеграфну лінію – 35 верст від острова Ревсе до Бйорнеборґа (Порі).

Не зважившись напряму атакувати Кронштадт та Свєаборґ (Суоменлінна) через російські мінні загородження, англо-французька фльота почала блокаду узбережжя Фінляндії та бомбардування ряду населених пунктів.

18 травня 1854 р. англійці на трьох фрегатах підійшли до міста Брагестад (Раахе). Наблизившись до човнів, що стояли на рейді, і прогнавши всіх робочих з верфі, англійці почали палити з гармат в напрямку міста.

26 травня 1854 р. два англійських пароплаво-фрегата здалися поблизу міста Ґамлакарлебю (Коккола). За годину до опівночі почався наступ російської армії. Дві гармати залогової артилерії, дві роти фінляндського лінійного батальйону №12 і близько 100 місцевих мешканців відбили атаку англійців. Особливо відзначились при обороні міста – радник комерції Доннер і селянин Канкконен, які ​​були відзначені в імператорському указі. З волі імператора Миколи І відставному поручику художнику Володимиру Сверчкову, уродженцю Фінляндії, були замовлені портрети Доннера і Канкконена, які згодом прикрасили стіни Гельсінґфорского палацу.

Фінська пісня присвячена Кримській війні на Балтиці

У червні 1854 р. недобудована фортеця Бомарсунд на острові Аланд виявилася ізольована від решти Російської імперії і представляла привабливу мішень для першого удару англо-французької фльоти на Балтійському морі.  Англія мала парові човни, які дозволяли більш легко переміщатися вузькими каналами і таким чином зайти в тил російської фортеці.

Перша пробна спроба атаки Бомарсунда була зроблена 21 червня 1854 р.

Залогою фортеці Бомарсунд, в якому налічувалося в 2200-2500 чоловік, командував полковник артилерії Яків Бодіско, який походив з дворян Орловської губернії. Вступивши на службу в 1811 р. сімнадцятирічним юнаком, він брав участь у боях при Тарутині, Вязьмі та Дрездені у часи наполеонівських війн. Комендант фортеці – полковник Яків Бодіско був переведений в чин генерал-майора за вдалу відповідь супротивнику і героїчність під час бою.

З 10 липня 1854 р. англо-французька фльота (25 лінійних кораблів) блокуючи острови, почала перегрупування у затоці Лумпарн перед фортом, очікуючи прибуття десанту з Франції.

3-4 серпня 1854 р. французькі війська і англійська морська піхота, всього близько 12 тисяч чоловік, висадилися на острові Аланд за 7 верст на захід від фортеці, в затоці в той час знаходилося близько 40 човнів союзників. Залога спалила всі дерев'яні будівлі в безпосередній близькості від фортеці і приготувався до оборони.

10 серпня 1854 р. фортеця Бомарсунд була з усіх сторін блокована військами англійців та французів, а вже за п'ять днів залога та комендант Я. Бодіско здались на милість переможців…

Взявши довготривалим та виснажливим штурмом фортецю, англо-французькі союзники прийнялися грабувати не тільки Бомарсунд, але й найблищі до фортеці поселення – Фьорштаден, Грінкарудден та Фінбю.

Після взяття фортеці Бомарсунд і фактичної окупації Аландських островів, англо-французькі союзники запропонували вступити у володіння островами Швеції, однак шведський король Оскар І вирішив дотримутися нейтралітету і відмовитися від пропозиції щодо Аландських островів.

Мапа фортеці Суоменлінна (Свєаборґ)

У січні-лютому 1855 р. фортеця Свєаборґ (Суоменлінна) кілька разів піддавалася бомбардуванню з боку англо-французької фльоти.

9 серпня 1855 р. почалося інтенсивне бомбардування південних фортечних укріплень. Людські втрати гарнізону Свєаборґ (Суоменлінна):

1)      вбитими нижніх чинів 44 особи;

2)      пораненими 110 осіб, штаб-офіцерів 2 осіб, обер-офіцерів 3 особи;

3)      контужених – штаб-офіцерів 4 особи, обер-офіцерів 12 осіб, нижніх чинів 18 осіб.

      Таким чином війна англо-французької коаліції в Балтійському морі проти росіян закінчилась у серпні 1855 р. протривавши 519 днів. Паризька мирна угода 1856 р. вперше в історії присвоїла Аландським островам статус демілітаризованої зони, який зберігається і в даний час. Цей акт, як частина угоди на сьогодні відомий як – "Аландський сервітут".

Автор – Денис Ковальов