Панфіноуґризм як відповідь на слов'янофільство

Серед науковців-гуманітаріїв існує усталена думка, що ідеологія і рух з об'єднання та культурної взаємодії фіно-уґорських народів з'явилися у так званий міжвоєнний період (1919-1938 рр.). Однак насправді коріння панфіноуґризму чи панфеннізму (фін. Panfennismi, нім. Panfinnougrische) сягає першої половини позаминулого століття. Він постав не на порожньому місці, на відміну від офіційного імперського наративу держави Романових — "православ'я-самодержав'я-народність" — запровадженого графом Сєргєєм Уваровим й ідеологом слов'янофільства Міхаілом Погодіним.

   Оскільки царська ідеологія панславізму не була актуальна для Великого Князівства Фінляндського, її місце заступила гідна місцева альтернатива, розробкою якої в 1830-1850 рр. займалися члени Фінського літературного товариства, відомі нам як фенномани. Вони пропагували зверхництво великих фіно-уґорських народів (головно фінів у Суомі та Карелії, естонців в Естляндії й Ліфляндії, а також мадярів на землях корони святого Іштвана) над малими (саамами, карелами, лівами тощо). Задля підкріплення беззаперечності теорії панфіноуґризму, здійснювався збір і публікація власне фінських фольклорних творів.

   Крім того, фенномани налагоджували перші тісні культурно-політичні зв'язки із представниками естонського та мадярського національних рухів. Спільно вони мали не тільки наукову, але, в першу чергу, ідеологічну спрямованість, оскільки воліли узаконити свою мовно-культурну асиміляцію менш розвинених братніх, а то й зовсім чужих народів (як до прикладу, здійснювалася мадяризація словаків і українців). Знаково, що попервах ні московський царат, ані австрійське цісарство не вважали панфіноуґризм якимось серйозним викликом собі, він-бо розвивався галузях науки, літератури, мистецтва і тільки з подіями "Весни народів" й після — набув відверто політичного забарвлення.

   У другій половині ХІХ ст. найпалкіші адепти цієї течії (племінного націоналізму або Heimoaate) на теренах Суомі та Мадярщини оголосили династії Романових і Габсбурґів колоніалістами й визискувачами фіно-угорської спільноти. Адже монархи, зокрема такі, як Ніколай I, репрезентували інтереси не всіх своїх підданих, а переважно російської та німецької націй. Тому вони вдавалися до репресивної державної політики проти інших, кількісно малих народів своїх багатоетнічних імперій — фіно-уґрів якщо не змосковщували, то понімечували.

   Фактично, панфіноуґризм став цілком природною відповіддю на такі дії влади: з культурно-наукової сфери боротьба стала політичною, вийшовши далеко за межі проживання тих же фінів, естонців і мадярів. Будителі останніх прагнули залучити до руху й інші фіно-уґорські (здебільшого безграмотні) племена, котрі мешкали на берегах Волги та на Уралі, але ті не змогли зберегти власну самобутність через імперський мовно-культурний тиск. Слід насамкінець додати, що такий погляд на Схід від Гельсінкі, Таллінна й Будапешта не мав на меті плекати створення спільного державного утворення для всіх фіно-угорських народів, а лише їхнє відособлення (усамостійнення) від імперського центру і набуття власної національної ідентичності через поголовне просвітництво.

Автор — Денис Ковальов

Фенномани – будителі фінської модерної нації

Маленька північна країна Фінляндія увійшла до складу безмежної Російської імперії у 1808-1809 рр. Згодом нова влада, в обличчі призначених по черзі генерал-губернаторів, почала наводити лад у новоприєднаній провінції. У свою чергу російські імператори Алєксандр І та Ніколай І, додавши до своїх численних регалій ще й титул Великого Князя Фінляндського, спробували видатись реформаторами – розпочали кодифікацію та уніфікацію місцевого законодавства. Однак до радикальних реформ справа так і не дійшла, адже царська влада не хотіла псувати лояльні відносини з новими підданими.
   Тим часом у новоутвореному фінляндському суспільстві, окремому від прямого втручання Стокгольма та Санкт-Петербурга, почала прокидатися національна свідомість. Деякі ознаки такого пробудження з'явилися ще в кінці XVIII ст., але тільки після того, як Фінляндія була відділена від Швеції та стала частиною держави Романових, в ній міг розпочатися поступ національного руху. Пізніше серед фінських істориків він отримав назву фенноманії, тобто ідеології, яка була спрямована здебільшого на фінськомовне населення пропагуючи "фінляндську ідею", згідно з якою країна Суомі визнавалась окремою державою (як від Швеції, так і від Росії) за мовним принципом.
   Чому так сталося? Все дуже просто – нові віяння романтизму звільнили фінляндське суспільство від цензури та інтелектуального тиску самодержавної дійсності Російської імперії, яка тільки планувала русифікаторський тиск і крадькома спостерігала за суспільно-політичною ситуацією в Озерному краю Суомі. Враховуючи це, представники фенноманії розпочали свою діяльність у літературно-науковому руслі. Не дивно, що спочатку чолі руху стояли професор філософії та історії Юган-Вільгельм Снелльман, поет Юган-Людвіґ Рунеберґ, збирач народного карело-фінського епосу "Kalevala" Еліас Льоннрот та історик Адольф-Івар Арвідссон. Пізніше супротивниками фенноманів на політичній арені стали шведомани, які відстоювали права шведської мови як знаряддя шведського культурного впливу у Фінляндії.
   Саме фенномани Арвідссон та його товариш Юган-Якоб Тенґстрьом почали говорити про створення "незалежної держави" Фінляндії тоді, коли про це навіть мріяти було не можливо. Вони наголошували, що вільна країна Суомі буде орієнтуватись на Європу, але зберігатиме тісні зв’язки із Росією. Історик Арвідссон закликав до пробудження фінського національного духу і самосвідомості та вважав, що спільна фінська мова об'єднає фенноманів «внутрішнім ідейним та духовним зв'язком, який зміцнює всі партії та об'єднання…». Згодом ці ідеї були доповнені філософом та політичним діячем Ісраелем Гвассером у памфлетах у 1830-х рр. Саме він сформував підвалини теорії про Фінляндську Державу, яка мала звільнитись від будь-яких уній з Санкт-Петербургом чи Стокгольмом, укласти військово-політичний союз із Лондоном та Парижем, таким чином зарекомендувавши себе як новий гегемон у Східній Балтиці.
   Радикальні ідеї Арвідссона, Тенґстрьом, Гвассера згодом підхопив молодий філософ Юган-Вільгельм Снелльман, який народився у родині шведськомовного священика і змалечку виховувався у шані як до навколишніх фінських традицій, так і до спадщини Шведського королівства. Восени 1822 р. у віці 16 років Снелльман був зарахований до Імператорської Академії в місті Обу (нині Турку). Він планував стати священиком, і незабаром отримав стипендію для проходження теологічної практики. Періодично йому доводилося переривати навчання і працювати приватним учителем, що мало значний вплив на його майбутні погляди щодо про родину та виховання. У 1928 р. Снелльман успішно склав іспити та зосередився на фундаментальному вивченні філософії Ґеорґа Геґеля.
   На початку 1830-х рр. майбутній лідер фенноманського руху тісно контактував з іншими студентами, що перейнялися ідеями "фінляндського патріотизму". Однодумці об'єдналися у літературно-філософський гурток "Суботнє товариство" (фін. Lauantaiseura), до складу якого увійшли, зокрема, Рунеберґ, його дружина Фредріка, Сакаріас Топеліус, Юган-Якоб Нервандер, Маттіас-Александр Кастрен і Фредрік Цюгнеус. Щосуботи учасники товариства збиралися в будинку одного з його членів і обговорювали нові твори літератури, філософські трактати та політичну ситуацію в державі Романових і Європі. Головним предметом бесід зазвичай була класична німецька філософія, її осмислення з точки зору завдань фінського національного руху й розвитку літератури у Фінляндії. Спочатку товариством керував Нервандер, потім – Рунеберґ, а у 1832 р. був заснований друкований орган "Суботнього товариства" – газета "Helsingfors Morgonbladet".
   Однак Снелльман, бувши активним учасником гуртка, не публікувався на сторінках газети через деякі розбіжності з редакторами. Впродовж 1833-1840-х рр. він володів величезним впливом як куратор та інтелектуальний лідер на чисельне фінляндське студентство, адже надихав молодь до дискусії щодо національного питання на прикладі пригноблених поляків та ірландців. Влітку 1840 р. Снелльман у листі до своїх друзів критикував фінляндське суспільство та соціальну "прірву", що відділяла привілейовані стани та університетське середовище від простого народу. Цю "прірву" він розумів передусім через мовне питання: освічені люди розмовляли в побуті шведською мовою; діловодство було на французькій чи російській; а переважна більшість селян та ремісників спілкувались та розуміли лише фінську мову та її діалекти.

   Навесні 1843 р. Снелльман був призначений ректором середньої школи у місті Куопіо, де була друкарня, але не було місцевої газети. Тож з січня наступного року він організував видання шведськомовної газети "Saima", яка відображала вимоги нового індустріалізованого сучасного суспільства Озерного краю, критикуючи при цьому старе існуюче, яке, живучи в нових реаліях держави Романових, застрягло у шведській королівській традиції середини XVIII ст. Однак, на думку письменника Топеліуса, програма Снелльмана була утопічна і передчасна з точки зору умов і можливостей Фінляндії середини ХІХ ст. Основу часопису "Saima" становили статті, пов'язані з проблемами виховання дітей, жіночої освіти, розвитку шкіл та університетів. Багато місця відводилося також оглядам зарубіжної, насамперед, шведської літератури.
   З літа 1845 р. фінляндський генерал-губернатор князь Алєксандр Мєньшиков почав стежити за статтями газети "Saima", які для нього спеціально перекладали. Він розпочав листування зі Снелльманом, пропонуючи йому долучитись до поліпшення суспільного життя в Озерному краю. Царський намісник наголошував, що спершу слід звертатися безпосередньо до влади, а не викликати публічне невдоволення "нинішнім становищем країни". Снелльман мав власну думку, через що вже навесні 1846 р. до часопису був приставлений суворий цензор. Чиновників не влаштовував  різкий та саркастичний тон Снелльмана, що підривав їх авторитет. Цей аспект став ще гострішим на фоні загальнополітичної кризи в Європі навесні-влітку 1846 р. у зв'язку із повстанням в Кракові, діяльністю "професорського парламенту" в Німеччині, а також через питання належності Шлезвіґ-Гольштайна. Все це так чи інакше було пов'язане з інтересами Російської імперії. Наприкінці 1846 р., під тиском генерал-губернатора, фінляндський Сенат скасував дозвіл на діяльність газети "Saima", а Снелльман переїздить до Гельсінґфорсу (нині Гельсінкі).
   "Весну народів" 1848-1849 рр. Фінляндія зустріла дуже спокійно, без масових демонстрацій та повстань. Проте наступна доба, так званого "похмурого семиріччя" (1849-1856 рр.), що прийшла за хвилею європейських революцій, природно позначилася на внутрішньополітичному житті Фінляндії. Озерний край почав розглядатися царизмом як зона проникнення революційних ідей, що підривають цілісність "єдінай і нєдалімай". Фінський національний рух було запідозрено в демагогічних тенденціях, тому його активні представники, зокрема Снелльман і Арвідссон, зазнали переслідувань з боку генерал-губернатора Мєньшикова. А у 1850 р. було видано закон про заборону друкувати книги фінською мовою, виключення  зробили тільки для релігійної літератури.
   Ставши "неблагонадійним", Снелльман вирішив припинити свою діяльність у сфері громадської критики та літератури, зосередившись на проблемі передумов економічного прогресу Фінляндії. У грудні 1854 р., під час Кримської війни, він приходить до висновку, що запорукою автономії Фінляндії є політика лояльності стосовно російського імператора, як того вимагала загальнодержавна безпека. Таким чином, Снелльман і фенномани стали на той момент в певній мірі противагою до зростаючої ліберальної опозиційної лінії, яку займали шведомани. Для остаточного культурного оформлення фінської нації під заступництвом російського імператора було необхідно, щоб більшість підданих Озерного краю могла користуватися плодами освіти, що, у свою чергу, було неможливим без зміцнення становища фінської мови, якою говорили широкі верстви населення. Тож Снелльман, який після Кримської війни був призначений професором філософії Гельсінґфорського університету і очолив рух фенноманів, починає опікуватись питанням надання мові більшості населення Великого князівства Фінляндського офіційного статусу.
   За царювання Алєксандра ІІ у 1863-1868 рр. Снелльман займав посаду віце-голови фінляндського Сенату, активно демонструючи лояльність до російського імператора і навзаєм одержуючи підтримку царської влади в здійсненні своєї програми переходу до державної фінської мови в Озерному краю. Проте, і Великий Князь Фінляндський, і його намісник грали у свою гру. Вони знали, що домінування шведської мови в громадському житті Фінляндії сприятиме проникненню небезпечних політичних впливів зі Швеції, але не вірили, що фінська мова зможе коли-небудь дорости до рівня державної. Постало питання – підтримати ініціативу руху фенноманів, чи замінити шведську мову російською, примусово зробивши її єдиною офіційною мовою провінції, як це вже було зроблено в Наддніпрянській Україні? Далекоглядний Алєксандр ІІ обрав перший варіант, адже не бачив у фінів загрози для самодержавства, яку, приміром, несли ті самі покірні малороси-українці чи бунтівні поляки.
   Під час інспектування царських військ у Суомі в 1863 р. Великого Князя Фінляндського приймала делегація на чолі зі Снелльманом. Імператор схвалив його "Положення про мови", згідно з яким фінська мова після двадцятилітнього перехідного періоду ставала рівноправною мовою у всіх сферах життя – від побуту до діловодства та судочинства. Водночас така реформа зробила мовне питання політичним "яблуком розбрату" й активізувала фенноманський народний рух під гаслом Снелльмана «Єдина нація – єдина мова!». Фіни не хотіли мати кілька державних чи офіційних мов. Їхньою метою була загальна фінізація всього суспільного життя Озерного краю. Таких поглядів не поділяли опозиційні ліберали-шведомани, що були вихідцями зі шведськомовних родин, вважаючи їх необґрунтованими й небезпечними. Опоненти фенноманів мотивували свою позицію тим, що шведська мова – берегиня західноєвропейського культурного спадку у Фінляндії, а також, на їхню думку, гарант контактів зі Скандинавією. Важливо наголосити, що обидва угрупування керувалися виключно патріотичними й національними почуттями – вони хотіли блага, у першу чергу, для мешканців Фінляндії. Однак і перші, і другі сперечалися про те, що саме могло би стати найприйнятнішим для Фінляндії, тобто, як уникнути надалі поглинання Озерного краю Російською імперією та її варварською культурою, як це сталося у Польщі після січневого повстання 1863 р.
   Рішення підсказав імператор Алєксандр ІІ. Майже відразу після сходження на престол, ще до офіційної коронації, в травні 1856 р. він виголосив у Гельсінґфорсі програмну промову для фінляндського Сенату, в якій окреслив основні напрямки модернізаційної програми для Фінляндії, серед яких була так звана "Сеймова реформа". Восени 1863 р. – вперше за 54 роки! – російський імператор дав дозвіл скликати станово-представницький орган для розв’язання внутрішніх проблем, питань оподаткування, а також, одержати право більшої маневровості в усіх справах, окрім конституційних і зовнішньополітичних. Таким чином, поки піддані в Наддніпрянській Україні та Царстві Польському конали в кайданах самодержавства, люто ненавидівши царя, він здобув собі найбільшу прихильність серед фінів. А вже весною 1869 р. у Санкт-Петербурзі Великий Князь Фінляндський проголосив "Сеймовий статут", яким на законодавчому рівні було погоджено сферу діяльності станово-представницького органу.

   Та цим перемога фенноманів і лояльність царя до підданих Фінляндії не завершились. У 1872 р. була здійснена шкільна реформа, яка створила систему початкової та середньої освіти, яка зберігалася у загальних рисах до 1960-х рр. В економічному плані мешканці Озерного краю отримали небачені до того преференції – безмитний продаж власної продукції як на всій території Російської імперії, так і у сусідній Швеції. Тому, не варто дивуватись, що колись відстала аграрна провінція за якихось 25 років перетворилась на одну з найзаможніших країн у світі з розгалуженою мережею залізниць та промисловою інфраструктурою.
   Немає жодного сумніву в тому, що експорт і зовнішня торгівля були рушійною силою індустріалізації Фінляндії. Підвищений попит на товари фінляндського виробництва збільшував потік грошових коштів, які оживляли внутрішню економічну діяльність в Озерному краю. Однак обмежений внутрішній ринок не сприяв розвитку широкомасштабного промислового виробництва. Серед підданих було чітке розуміння того, що Фінляндія не може диктувати правила гри, пристосовуючись до потреб основних ринків. Разом з тим, бувши аутсайдером в індустріалізації, країна Суомі мала можливість використовувати технології, розроблені закордоном. З легкої руки "царя-визволителя" Алєксандра ІІ фінляндці отримали свою митницю, поштову службу та незалежні органи правосуддя. Водночас прибутки Великого князівства Фінляндського не вливалися до загальноімперської скарбниці, а прямували на власні потреби провінції.
   Тому не дивно, що лояльний до царизму та його реформ національний рух фенноманів отримав шалену підтримку серед підданих Озерного краю. Населення провінції, як фінськомовне, так і шведськомовне, з роками стаючи заможніше, поповнювало ряди борців за фінську Фінляндію, розпрямляючи крила до розуміння того, що можна бути зовсім незалежними від царя і його намісника. Звісно, що у цій ситуації визначну роль відіграв Снелльман і його послідовники-фенномани. Вони вплинули на остаточні рішення Алєксандра ІІ у так званому "фінляндському питанні". Роки літературно-наукової діяльності заступили місце для справжньої політичної боротьби партій та рухів, яка з плином часу мала принести фінам їх вільну Батьківщину-Фінляндію.

Автор – Денис Ковальов

Підпільна організація "Kagaali": фінляндський опір московському самодержавству

Історія є ціквим предметом, з точки зору вивчення як помилок, так і досвіду минувшини. Характерно, що сучасні покоління в різних країнах світу трактують власний історичний шлях по-своєму: хтось зневажає погляди та дії своїх попередників; а дехто, навпаки, надихається і творить справжні героїчні культи. Але неодмінно у лави тих, кого зневажають і ким надихаються потрапляють палкі патріоти і націоналісти, така їхня доля!..

   Сьогодні хотілося б розповісти про невідому в Україні організацію патріотів вільної Фінляндії, яка діяла підпільно у важкі роки царської політики русифікації і, члени якої не бажали допустити зникнення власної національної ідентичності у плавильному казані підкорених династією Романових народів. Спочатку зауважимо, що для Великого князівства Фінляндського перша половина ХХ ст. була дійсно неспокійною. На території фінляндської автономії, яка була затиснута між Шведським королівством із Заходу та Російською імперією зі Сходу, національна самосвідомість дозрівала набагато активніше, ніж в деяких інших народів Європи, що були у той час складовими багатонаціональних імперій. Провідну роль в історії зародження фінського модерного націоналізму протягом 1899-1905 рр. відіграли активісти підпільної організації “Kagaali”, заснованої на початку бобріковської русифікації Озерного краю Суомі.
   Організація “Kagaali” була заснована в маєтку Тургольма у селищі Лааясало на острові Туллісаарі. Господар цього маєтку, генерал Якоб-Юліус аф Ліндфорс успадкував капітал від свого вітчима – промисловця і торгового магната південно-західної Фінляндії Генріка Борґстрьома, що був одним з батьків-засновників свекоманської “Ліберальної партії” у 1880-му р. Під час перших зборів активісти підпільної організації “Kagaali” проголосили своєю метою розгортання опору політиці русифікації генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Помітну роль у створені цієї антицарської організації відіграв лідер свекоманського руху Леопольд Мехелін, однак згодом через свої розбіжності з прихильниками фінізації Фінляндії, він вимушений був відійти від участі у діяльності організації “Kagaali”. Тож згодом почергово керівні місця займали: 1) младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд, Гейккі Ренвалль; 2) Карл Маннергейм (старший брат майбутнього маршала і 6-го президента Фінляндії), Адольф фон Бонсдорфф і Вільгельм Зілліакус від “Шведської народної партії”. Члени організації “Kagaali”, у першу чергу младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд та Гейккі Ренвалль були налаштований проти дій царського намісника у Фінляндії, що мали нівелювати будь-які розбіжності між метрополією та автономією.
   Варто наголосити, що фінляндський генерал-губернатор Ніколай Бобріков відкрито провадив антифінську політику й забороняв будь-які громадсько-політичні організації, окрім легальних партій, що мали представництво у Сеймі Великого князівства Фінляндського, тому діяльність організації “Kagaali” була підпільною. Навіть попри те, що до складу цієї організації входили відому в Озерному краї публіцисти, аристократи, депутати фінляндського Сейму і сенатори, царський намісник дозволяв існування виключно культурних об’єднань, що мали провадити лиш просвітницьку роботу серед безграмотних селян та робітників, однак не більше. Тож члени організації “Kagaali”, не дивлячись на свій статус та привілеї, діючи підпільно, закликаючи співгромадян хоч і до пасивного, але опору, майже щодня наражали себе на небезпеку у вигляді тимчасовго арешту, конфіскації майна, тривалого позбавлення волі та інших можливих “сюрпризів” з боку бобріковської жандармерії, адже діяли проти політичної волі царського намісника і всієї правлячої династії Романових.
   Першим головою підпільної організації “Kagaali” був Леопольд Мехелін, який проголосив основною зброєю своїх соратників пропаганду. Слово, чи-то у пресі, а чи під час публічних заходів, мало показати фінляндським підданим, що методи русифікатора Ніколая Бобрікова є незаконними і такими, що підривають майже 100-річну унію між двома державами: Великим князівством Фінляндським та Російською імперією. Леопольд Мехелін закликав фінляндців до пасивного опору діям царського намісника: не обслуговувати дислокований у фортеці Свєаборґ військовий гарнізон, не купляти у заїжджих московітських купців товари і тому подібні дії на межі саботажу. Леопольд Мехелін завдяки активістам організації “Kagaali” ініціював збір підписів до всенародної антибобріковської петиції направленої у вересні 1901 р. до царя Ніколая ІІ. Цю петицію підписали близько 500 тис. мешканців Озерного краю, тому вона стала відома в історії як “Велика Адреса” (від фін. Suuri adressi).
   Цікаво, що в цей же час до діяльності підпільної організації “Kagaali” активно приєднуються жінки Фінляндії. Вони проявляли свою активну громадянську позицію вже на початку ХХ ст. – у травні 1902 р. дружини Леопольда Мехеліна, Пера-Евінда Свінгуфвуда та Карла Маннергейма створили жіночу секцію організації “Kagaali” під назвою “Naiskagaali”. Жінки-активістки підтримували родини постраждалих від царської влади під час агресивної кампанії бобріковської русифікації Фінляндії. У часи московсько-японської війни членкині “Naiskagaali” займались контрабандою і поширенням забороненої у автономному Великому князівстві Фінляндському націоналістичної та антицарської преси зі Швеції та Данії, також передавали секретні повідомлення від ув’язнених активістів до лідерів свекоманського і фенноманського руху, займались збором коштів на будівництво шкіл у сільській місцевості.
   У 1903 р. Леопольд Мехелін залишає лави організації “Kagaali” через ідеологічні суперечки щодо того, чи варто і надалі продовжувати ненасильницький опір діям генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Брат Вільгельма Зілліакуса, відомий своїми подорожами в місцях компактного проживання фінів у США та Канаді, радикал-націоналіст Конрад-Віктор Зілліакус закликав активістів організації “Kagaali” вийти з підпілля і чинити більш активний опір по відношенню до москалів-узурпаторів. Конрад Зілліакус у своїх численних статтях в нелегальній пресі закликав фінську молодь до вбивств через атентати представників царської влади у Фінляндії, а також розгортання революційного запілля для опозиційних партій з центральної частини Російської імперії – есерів та меншовиків.
   Коли у 1905 р. Російська імперія зазнала принизливої воєнної поразки від Японії, це викликало соціальні хвилювання по всій державі. Струснула революція і Фінляндію – нарешті пасивний опір, до якого закликав Леопольд Мехелін мав зійти нанівець і відкрити шлях більш активному: народному гнів через бунт і повстання. Після загального страйку, що відбувся у всіх промислових містах Російської імперії, зокрема в Гельсінґфорсі, Таммерфорсі та Виборзі, організація “Kagaali” припинила своє існування і була розпущена. Доба русифікаційного гноблення була завершена, діяльність організації “Kagaali” вже була не потрібна, на її місце прийшли нові організації, метою яких був активний опір та далекосяжна мета – виборення державної самостійності для Фінляндії.

   В якості висновку хотілося б зазначити, що попри свій задекларований пасивний опір підпільна організація “Kagaali” змогла вивести на значно новий рівень боротьбу фінської нації за свою національну окремішність. Тож наступні громадсько-політичні рухи мали в своєму запасі міцний теоретико-практичний досвід аби чинити вже активний опір самодержавному царизму. Крім того, можна провести своєрідну історико-географічну паралель з діяльністю першої української політичної організації, що постала у 1891 р. в Полтаві на засадах націоналістичної ідеології – мова про “Братство Тарасівців”. Так само як і організація “Kagaali”, “тарасівці” визнавали державу Романових окупантом, яка нищить всі політичні і культурні надбання і поневолює вільні народи, вимагали припинити русифікацію як в культурній, так і суспільно-політичній сфері. “Братство Тарасівців”, аналогічно до діяльності організації “Kagaali”, провадило власну працю у підпіллі, а свої ідеї українські “братчики” ширили через літературні твори та публіцистичні статті, друковані в українській пресі на Галичині, що нелегально переправляли в Наддніпрянщину.
   Ось так пасивний опір фінляндських патріотів зміг вивести з ладу царську машину самодержавства і дати поштовх молоді для здійснення самостійницьких прагнень та майбутніх державотворчих процесів. Те ж саме було і з “тарасівцями”, які заклали міцну ідеологічну та практичну основу для здійснення в Наддніпрянській Україні суспільно-політичних звершень з побудови єдиної Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ. А вже те, яким саме чином скористались набутим досвідом від “Братства Тарасівців” та організації “Kagaali” наступні покоління – тема для іншої статті.

Автор – Денис Ковальов

Кримська війна – бої за Балтику

Восени 1853 р. між Російською та Османською імперіями розпочалася війна. В історії війна отримала назву Кримської, проте бойові дії велися не тільки в Криму, але і на Камчатці, і в Дунайських князівствах (Молдавія, Волощина), і на Кавказі та в Балтійському морі – біля берегів Фінляндії.

На Балтиці дві дивізії Балтійської фльоти Російської імперії були залишені для посилення оборони Кронштадта, а третя – розташована у фортеці Свєаборг (Суоменлінна).

З очищенням моря від льоду, сильна англо-французька фльота (11 гвинтових і 15 парусних лінійних кораблів, 32 пароплаво-фрегата і 7 парусних фрегатів) 11 березня 1854 р. під командуванням віце-адмірала Ч. Нейпіра та віце-адмірала А. Парсеваля-Дешена увійшла в акваторію Балтійського моря і блокувала Балтійську фльоту Російської імперії. Не зважившись атакувати бази Балтійської фльоти, англійці та французи рушили в глиб Фінської затоки. Коли вони опинилися біля берегів Фінляндії, місцеві мешканці почали озброюватися.

«Буря війни наближається до наших берегів. Для шляхетної душі не важко дотримуватися голосу честі, коли цей голос закликає до благородної справи. Ніхто з наших моряків не спокусився англійським золотом, а фінський морський екіпаж сформувався так легко, як ніби ми вже давно чекали небезпеки. Сьогодні, ми можемо тільки благословити мужність, з яким ви захищаєте свою Вітчизну, і вічно шанувати вашу пам'ять, якщо майбутній бій буде для вас останнім!..» – з такими словами звернувся до моряків професор Цігіус 16 квітня 1853 р. на прощальному святі в Гельсінґфорсі (Гельсінкі), влаштованому для І-го та ІІ-го фінських морських екіпажів.

Британська карикатура ''Двоголова ворона у Криму''

Передчуваючи небезпеку дворянство і землевласники будували сховища для зберігання хліба і лазарети для поранених, фінляндські жінки створювали товариства сестер милосердя. Для уточнення – абоський купець Берстнер віддав під батареї на острові Рунсало свою мизу (садибу) і надав для розміщення російських військ власний будинок; бйорнеборзькій купець Ольденбурґ влаштував за свій рахунок телеграфну лінію – 35 верст від острова Ревсе до Бйорнеборґа (Порі).

Не зважившись напряму атакувати Кронштадт та Свєаборґ (Суоменлінна) через російські мінні загородження, англо-французька фльота почала блокаду узбережжя Фінляндії та бомбардування ряду населених пунктів.

18 травня 1854 р. англійці на трьох фрегатах підійшли до міста Брагестад (Раахе). Наблизившись до човнів, що стояли на рейді, і прогнавши всіх робочих з верфі, англійці почали палити з гармат в напрямку міста.

26 травня 1854 р. два англійських пароплаво-фрегата здалися поблизу міста Ґамлакарлебю (Коккола). За годину до опівночі почався наступ російської армії. Дві гармати залогової артилерії, дві роти фінляндського лінійного батальйону №12 і близько 100 місцевих мешканців відбили атаку англійців. Особливо відзначились при обороні міста – радник комерції Доннер і селянин Канкконен, які ​​були відзначені в імператорському указі. З волі імператора Миколи І відставному поручику художнику Володимиру Сверчкову, уродженцю Фінляндії, були замовлені портрети Доннера і Канкконена, які згодом прикрасили стіни Гельсінґфорского палацу.

Фінська пісня присвячена Кримській війні на Балтиці

У червні 1854 р. недобудована фортеця Бомарсунд на острові Аланд виявилася ізольована від решти Російської імперії і представляла привабливу мішень для першого удару англо-французької фльоти на Балтійському морі.  Англія мала парові човни, які дозволяли більш легко переміщатися вузькими каналами і таким чином зайти в тил російської фортеці.

Перша пробна спроба атаки Бомарсунда була зроблена 21 червня 1854 р.

Залогою фортеці Бомарсунд, в якому налічувалося в 2200-2500 чоловік, командував полковник артилерії Яків Бодіско, який походив з дворян Орловської губернії. Вступивши на службу в 1811 р. сімнадцятирічним юнаком, він брав участь у боях при Тарутині, Вязьмі та Дрездені у часи наполеонівських війн. Комендант фортеці – полковник Яків Бодіско був переведений в чин генерал-майора за вдалу відповідь супротивнику і героїчність під час бою.

З 10 липня 1854 р. англо-французька фльота (25 лінійних кораблів) блокуючи острови, почала перегрупування у затоці Лумпарн перед фортом, очікуючи прибуття десанту з Франції.

3-4 серпня 1854 р. французькі війська і англійська морська піхота, всього близько 12 тисяч чоловік, висадилися на острові Аланд за 7 верст на захід від фортеці, в затоці в той час знаходилося близько 40 човнів союзників. Залога спалила всі дерев'яні будівлі в безпосередній близькості від фортеці і приготувався до оборони.

10 серпня 1854 р. фортеця Бомарсунд була з усіх сторін блокована військами англійців та французів, а вже за п'ять днів залога та комендант Я. Бодіско здались на милість переможців…

Взявши довготривалим та виснажливим штурмом фортецю, англо-французькі союзники прийнялися грабувати не тільки Бомарсунд, але й найблищі до фортеці поселення – Фьорштаден, Грінкарудден та Фінбю.

Після взяття фортеці Бомарсунд і фактичної окупації Аландських островів, англо-французькі союзники запропонували вступити у володіння островами Швеції, однак шведський король Оскар І вирішив дотримутися нейтралітету і відмовитися від пропозиції щодо Аландських островів.

Мапа фортеці Суоменлінна (Свєаборґ)

У січні-лютому 1855 р. фортеця Свєаборґ (Суоменлінна) кілька разів піддавалася бомбардуванню з боку англо-французької фльоти.

9 серпня 1855 р. почалося інтенсивне бомбардування південних фортечних укріплень. Людські втрати гарнізону Свєаборґ (Суоменлінна):

1)      вбитими нижніх чинів 44 особи;

2)      пораненими 110 осіб, штаб-офіцерів 2 осіб, обер-офіцерів 3 особи;

3)      контужених – штаб-офіцерів 4 особи, обер-офіцерів 12 осіб, нижніх чинів 18 осіб.

      Таким чином війна англо-французької коаліції в Балтійському морі проти росіян закінчилась у серпні 1855 р. протривавши 519 днів. Паризька мирна угода 1856 р. вперше в історії присвоїла Аландським островам статус демілітаризованої зони, який зберігається і в даний час. Цей акт, як частина угоди на сьогодні відомий як – "Аландський сервітут".

Автор – Денис Ковальов  

Via Finnica: per Suecia ad Russia

  Шлях фінів до власної державної незалежності й створення самостійної держави був драматичним та довгим. Все почалося у буремні роки наполеонівських війн, коли могутні імперіалістичні країни Європи прагнули розподілити сфери впливу, однак на шляху цих планів постала маленька північна країна – Фінляндія.

Герб Великого князівства Фінляндського

   У Фінляндії на початку ХІХ ст. дуже відчутною була присутність шведської політичної еліти, яка протягом багатьох століть експлуатувала фінську націю. Під вплив зовнішніх політичних намірів російського уряду Фінляндія вперше потрапила ще за часів Північної війни (1700–1721 рр.): наприкінці 1700 р. Петро І програв битву під Нарвою шведським військам на чолі з Карлом ХІІ. Однак поразка не призвела до відчутного послаблення військової могутності Росії. Коли Карл ХІІ після перемоги під Нарвою повів свої війська на Польщу, Петро І у 1702 р. зміг вторгнутись до Інґерманландії, і захопити фортецю Шліссельбург. А в 1703 р. розпочалося будівництво нової столиці Петербурга і оборонної фортеці Кронштадт.

   Однак завоювання Карелії та інших фінських провінцій відбулося пізніше – після перемоги Петра І під Полтавою в 1709 р. Так, головна східна фортеця Швеції – Виборг (Вііпурі) був взятий влітку 1710 р., Кексгольм – восени 1710 р., Савонлінна протрималась до 1714 р., останньою в 1716 р. впала Каянська фортеця у Карельських болотах. На півночі Фінляндії російські війська досягли Оулу та містечка Ій, у Східній Фінляндії головною базою росіян стала Савонлінна.

Мапа російської "Старої Фінляндії"

   Мета Росії в цьому регіоні була військово-стратегічна: новій столиці, Петербургу, потрібно було забезпечити просторову зону військової безпеки. Зокрема, Виборг мав стати заслоном для посилення безпеки нової російської столиці з півночі. Але свої основні завдання Росія мала намір вирішувати не в північній, а у південній частині Фінської затоки, в Естляндії та Інґерманландії. Остаточний кордон встановлений за Ніштадтським миром у 1721 р. був, власне, визначним компромісом: Росія отримала всю Ладогу, але Швеції вдалося не допустити вторгнення росіян до області озера Сайма. Кордон був проведений "суворо по лінійці", що навіть окремі садиби та маєтки виявилися поділеними навпіл.

   У війні 1742–1743 рр. Швеція спробувала взяти реванш і повернути втрачені фінські землі, прагнучи встановити кордон, який пролягав би від Білого моря до Ладоги. Але вийшло інакше: росіяни знову захопили всю Фінляндію аж до провінції Пох'янмаа (Естерботнія). Аби полегшити процес подальшого завоювання, російська імператриця Єлизавета І обіцяла зробити з Фінляндії "незалежну" країну під заступництвом Росії. Проте, коли завоювання було повністю завершено, про незалежність більше не згадували.

Головний північно-західний форпост Росії – Савонлінна

   На розпочатих мирних переговорах зі Швецією, в міру того як вона погоджувалася на все нові й нові умови, пропонували "викупати" території, що опинилися завойовані Росією (тобто Фінляндія). Внаслідок цієї угоди новий кордон мав би пролягти таким чином, що тільки Пох'янмаа та губернії Турку (Або) й Порі (Бйорнеборґ) входили б до складу шведської держави. Окремими пунктами на переговорах стояли також питання щодо губерній Гяме (Тавастланд) й Саво (Саволакс). За Абоською мирною угодою 1744 р., новий російсько-шведський кордон пролягав по річці Кюмійокі, потім повертав на схід, обгинаючи Савонлінну з заходу й з півночі. Новий кордон в цілому відповідав старим кордонам між провінціями та збігався з водними шляхами, виняток становила лише невелика ділянка кордону довкола Савонлінни.

  "Війна капелюхів" у Швеції за владу, а слідом за нею російська окупація 1742–1743 рр. показали як шведам, так і іншим скандинавським народам, що військова та політична розстановка сил на півночі Балтики докорінно змінилася на користь зростаючої Росії. Війна, розпочата королем Ґуставом ІІІ, хоч і завершилася визнанням status quо у селища Вяряля, не змінила балансу сил у цьому регіоні.

Російсько-шведська війна 1742-1743 рр.

   В результаті Ніштадтської та Абоської мирних угод виникли, територіально, дві різні Фінляндії: шведська – "Нова Фінляндія" та російська – "Стара Фінляндія". Спочатку російською "Старою Фінляндією" була власне Виборзька губернія, поки її не розділили на дві – Виборзьку губернію (східну) та губернію Кюмменкартано (західну). Цей поділ стався після розширення території за Абоським миром у 1744 р. Адміністративне управління над російською Фінляндією здійснювала "Колегія ліфляндських, естляндських та фінляндських справ", що підкорялася Сенату Російської імперії. Таким чином, Фінляндія отримала право на самоврядування та особливі привілеї, аналогічні до тих, що мали Ліфляндія та Естляндія.

   В період війни 1788–1790 рр. виділяється диференційована зовнішня політика Росії щодо Швеції та Фінляндії. Чітко утримуючись на ґрунті власного легітимізму, Росія і на цей раз не схотіла зовсім залишати Швецію без Фінляндських земель, аби не загострювати з нею відносини. Російський уряд дотримувався тієї точки зору, що досягнена лінія розмежування у Фінляндії по річці Кюмійокі є найбільш розумним й задовольняючим обидві сторони рішенням прикордонної проблеми, так як, з одного боку, забезпечувалась безпека нової столиці – Петербурга, а з іншого – залишає за Швецією більшу частину Фінляндії.

Коронний герб Великого Князя Фінляндського

   Однак шведський уряд не сприймав таку позицію Росії. Густав ІІІ ультимативно вимагав від Росії повернення усіх територій Фінляндії та Карелії, що й спричинило тісні взаємовідносини російського уряду з представниками "незалежної" влади Фінляндії – Ан'яльським союзом. Але російський уряд намагався аби ці взаємовідносини не мали статус офіційних, тому подальші обговорення зайшли у глухий кут.

   Уряди Катерини ІІ та Павла І у продовж кінця ХVІІІ ст. підтримували міцні дружні відносини зі Швецією, й навіть неодноразово допомагали їй придушити антиурядові заколоти 1793 р. та 1799 р. за допомогою військового вторгнення. Такої ж політики до 1807 р. дотримувався й Олександр І. Однак все змінилося після підписання мирної угоди у місті Тільзіт між Росією та Францією. За якою обидві держави ставали союзниками й мали повне право поширювати свою гегемонію у Європі: Франція у Західній, Південній та Центральній Європі, Росія у Північній та Східній Європі, разом з турецькою частиною Балканського півострова.

Зустріч Наполеона І та Олександра І у Тільзіті

   Згідно з Тільзітською угодою Росія брала на себе обов'язок тиснути на Швецію з метою змусити її приєднатися до континентальної блокади Англії. Така політика  призвела за рік до російсько-швецької війни. Саме тоді почались процеси загальнополітичної адаптації фінського суспільства до нових історичних реалій, а саме початок їх співіснування з російським суспільством. Соціальні взаємовідносини між різними верствами населення Великого князівства Фінляндського та новою владою розпочалися з Борґоського сейму.

   У лютому 1809 р. російським урядом та військовою окупаційною адміністрацією було видане розпорядження про скликання сейму в фінському містечку Порвоо (Борґо). І вже 16 березня російський імператор Олександр I особисто відкрив його у Кафедральному соборі Порвоо, підписавши напередодні маніфест про державний устрій Фінляндії. Як свідчать документи, 17 березня члени Борґоського сейму принесли присягу в тому, що «…визнають своїм государем Олександра I імператора і самодержця Всеросійського, Великого Князя Фінляндського, і будуть зберігати корінні закони і конституції краю в тому вигляді, як вони в даний час існують…».

Мапа новоутвореннного Великого князівства Фінляндського

   На станових зборах під час засідання Борґоського сейму було розглянуто 4 питання:

1) про військове відомство (збереження системи військових поселень);

2) про податки до державної та місцевої скарбниці (податки збирали російськими рублями та шведськими ріксдаллерами);

3) про фінансове відомство;

4) про заснування Фінляндської Урядової Ради.

   Олександр I наголосив на тому, що має на меті підняти Фінляндію до рівня «нації серед націй», тобто була номінально проголошена національна держава для фінів, яка знаходилась у фактичній державній власності Російської імперії. Чому так? – Бо ідеї французької революції та просвітництва тоді були модними і у Європі, і у Росії, тому аби не допустити бунту серед новоприєднаних підданих, Олександр І вирішив закріпити певні успіхи своєї псевдоліберальної політики саме таким чином.

Засідання Борґоського сейму

   Тим часом Борґоський сейм затвердив своєрідну "нейтральну" автономію Великого князівства Фінляндського, пов’язаного тісно лише з Російським імператорським домом Романових особистою унією. Ця автономія виражалася у тому, що Олександр І офіційно надавав собі, з дозволу Борґоського сейму, титул Великого Князя Фінляндського, зобов’язувався зберігати головні державотворчі акти видані за шведських часів – "Про форму правління" та "Про об’єднання та безпеку" та не втручатись у внутрішні справи Фінляндії, однак ці зобов’язання втратили свою силу після придушення декабристського повстання у 1825 р.

   Однак те, що російський імператор Олександр І додав до своїх чисельних титулів титул Великого Князя Фінляндського, само по собі ще не означало створення, а ні автономного, а ні залежного Великого Князівства, адже його кордони ще й досі не були визначені –"шведська" й "російська" Фінляндії не були об’єднані. Фінляндське суспільство, що очікувало на радикальні зміни на свою користь, не могло собі уявити, які зміни прийдуть із новим російським імператором-поліцаєм Миколою І, і що "дарована автономія" перетвориться у фікцію для тотального впровадження російського царизму.

Автор – Денис Ковальов

(світлини взяті з сайту wikisource.org)