Законотворці РФ прирівняли російськомовних українців до росіян

Кремль повертається до колоніальної практики щодо перетворення етнічних білорусів і українців на етнічних росіян. Причиною тому є глибока демографічна криза, що охопила територію РФ. Відповідний законопроєкт вже винесено на розгляд Державної Думи та Ради Федерації.
   Як вдалося з'ясувати, московські законотворці планують змінити кілька пунктів у наявному федеральному законі про громадянство РФ, прирівнявши до росіян осіб, що розмовляють у побуті російською мовою, але є громадянами сусідніх держав, у першу чергу України та Білорусі. Цих іноземців (тобто — українців і білорусів) пропонується визнати носіями російської мови, у разі якщо вони або їхні родичі по прямій лінії постійно проживали на території РФ, СССР чи Російської імперії. Визначати "російськість" українців і білорусів буде спеціальна комісія, створена при Державній Думі.
   Ця так би мовити законодавча ініціатива передбачає можливість визнання носіями російської мови громадян Республіки Білорусь і громадян України без проходження особистої співбесіди з представниками спецкомісії. Головна умова — у письмовій заяві вказати як свою рідну мову російську, етнічна складова чи якісь інші фактори враховуватися не будуть! Таким чином, кілька мільйонів російськомовних українців і білорусів (ті, що є заробітчанами на території РФ на заробітках, чи ті, які там перебувають тимчасово з особистих причин) будуть іменуватися росіянами.
   На разі невідомо, чи буде поширена ця норма після її ухвалення народними обранцями й на тих українських і білоруських громадян, що опинилися в РФ не з власної волі, скажімо — біженці з окупованого Криму і Донбасу. Але цілком зрозумілий хід думок всієї владної вертикалі: по-перше, Кремль має закрити "демографічну дірку" наявними людським ресурсом "братніх народів"; а по-друге, законопроєкт має більш стратегічну мету — перетворити усіх російськомовних громадян сусідніх держав на росіян, щоб згодом регулярною армією захищати права без їхньої ж згоди, чи в Білорусі, чи як вже 6-й рік це робиться в Україні. Тому ті, хто продовжує іменувати себе "російськомовним патріотом" має нарешті визнати свою хибність, оскільки його "російськомовність" стала зручним інструментом у руках нашого ворога, який засів у московському Кремлі.

За матеріалами "Правих новин"

Пам'ятники московським окупантам на скривавлених землях фіно-угрів

Кремль мітить територію сусідніх держав своїми пам'ятними знаками, нагадуючи, що колись ці землі входили до її сфери впливу. Останнім часом московська агентура заворушилась у країнах Балтії, зокрема в Естонії, та у Фінляндії. Влада ж цих країн стурбована намаганням Кремля увічнити наступного року русифікатора Ніколая Бобрікова і патріарха Російської православної Церкви Алєксія Рідіґера.
   Вже пів року на Московщині збирають кошти для спорудження погруддя генерал-губернатору Великого Князівства Фінляндського, курує проєкт особисто міністр закордонних справ країни-агресора — Сєргєй Лавров. Пам'ятник русифікатору Фінляндії Ніколаю Бобрікову передбачається встановити в його колишньому маєтку поблизу Великого Новгорода. За повідомленням місцевих ЗМІ, у Кремлі знають про ставлення фінляндців до фігури колишнього царського намісника, але це становить якоїсь перешкоди для встановлення погруддя (просто московити чхати хотіли на чиїсь бажання і потреби, окрім своїх власних!).
   Тим часом в естонському місті Йигві готують місце для статуї московському православному патріарху Алєксію II (Рідіґеру). Її планують спорудити на території місцевої Богоявленської церкви, де свого часу служив чекіст-ієрарх. Цікаво, що у даному випадку ініціаторами виступила не Москва чи РПЦ, а саме місцеві мешканці Йигві, здебільшого російськомовні, які оголосили збір коштів на пам'ятник (орієнтовна вартість — 50 тис. євро).
   Слід зауважити, що активні представники російськомовної громади Йигві вважають за потрібне увічнювати саме своїх одноплемінників, натомість всіляко зневажають наявні у місті пам'ятники видатним естонцям. Зокрема героя Визвольної війни 1918-1920 рр. Александра Тиннісона люди називають опудалом, який плюндрує середмістя одним своїм виглядом і все тому, що він допоміг своїй Батьківщині здобути хоч нетривалу, але ж таки справжню державну самостійність від Москви, до якої тягне російськомовну громаду. Що й казати, це просто неповноцінні особи, які не поважають історію, якою б вона не була.

За матеріалами "DELFI"

Телевізор як засіб внутрішньої окупації

Багато хто з націоналістів і патріотів вже давно забув, що таке перегляд "зомбоящика". І лише таке свято як Новий рік відкриває нам вікно в інший, чужий світ, який є реальним для абсолютної більшості сучасних українців. Світ "українського" телебачення...

   Невеличка ремарка! Щоб бути об’єктивним, автор цієї статті спеціально подивився в мережі дані соціології. Цифри дещо різняться, але найменший вказаний відсоток громадян, які вважають своєю рідною мовою українську – це 60%, найбільший – 67%. Навіть якщо ми беремо першу цифру, логічно очікувати хоча б такого ж відсотка української мови у новорічному телеефірі. Це так, якщо вважати, що ТБ-ящик просто механічно задовольняє потреби аудиторії, а насправді, жодної мовної та культурної політики у країни, яка воює проти РФ немає! Однак реальність показує, що мовна та культурна політика у телеефірі присутня, навіть дуже активна й агресивна. І ця активна, подекуди занадто агресивна мовна і культурна політика йде зі Сходу, а отже є продуктом Москви.

   Ми свідомо залишаємо поза увагою випуски новин (хоч і з ними ситуація, м’яко кажучи, не "україноцентрична"), але тут є дуже значні відмінності каналів – від геть московського "Інтера" до цілком патріотичних "ТСН" на "1+1". Мільйони глядачів вмикають телевізор для того, щоб розважитися та відпочити – і з перших хвилин потрапляють у міцні обійми "русскава міра". Варто пройтися послідовно від 1-ї кнопки на пульті до 12-ї впродовж новорічної ночі, і що ж ми побачимо і почуємо? Українська мова була лише на 2-х телеканалах. З них лише на одному вона переважала, на іншому – була мовою кепкування міських новоукраїнців з селюків Старої України. Вся решта каналів являє собою безальтернативне панування "вєлікава і маґучєва язика".
   Весь натовп "українських" зірок, всі ці Полякови, Потапи, Манатікі, Дорни, Зеленські, Могилевські, у новорічну ніч радісно розважались у колі своїх – нашого малоросійського "бомонду", і звісно ж спілкувались між собою мовою цього "бомонду" – російською. Цією ж мовою "наші" зірки співають своїх пісеньок... Адже хто такі 40 млн. української аудиторії, щоб заради них вчити "сєльскоє нарєчіє", коли значно більші збори можна "зрубати" на концертах у країні, яка на сплачені гастролерами податки, вбиває наших громадян на Сході та утримує окупаційний контингент у Криму? І оті самі 60-67% україномовних українців мусили це ковтати – бо хто ж вони такі у порівнянні з "сталічнимі звьоздамі"?..
   Ця зневага тих, хто вибився у так звану міську богему і навіть – найвище визнання та мрія всього життя! – час від часу гастролює у Москві. Прихильники "українських" зірок – це мільйони тих, хто їх годує, що гидкіше за цинізм та брехню наших політиків (останні хоча б дають собі працю нас дурити та прикидатись своїми), ці ж "клали" на нас з усією відвертістю колоніальної містечкової псевдо-еліти!
   Але спробуємо на секунду абстрагуватись від форми (мови) та подивитись на зміст. І, о дивне відкриття – філософський принцип зв'язку форми та змісту виявляється не абстракцією, а жорстокою реальністю, і мовою окупанта нам у вітчизняному телеефірі, свободу якого ми відстояли кров’ю українців Небесної Сотні, насаджують абсолютно послідовні окупаційні повідомлення. Мова не про відверті рупори Кремля, як вже згаданий вище "Інтер" чи ахметівська ТРК "Україна", а про такі, здавалося б, "чисті" українські канали як "НТН", "СТБ", "1+1" та "ICTV". Вони майже добу транслювали нескінченний марафон старого совєцького лайна з постійними алюзіями та обігруваннями старої естради доби та штампів кіно доби СССР у всіх жартах конферансьє. Вишенькою ж на торті виглядав ну дуже "патріотичний" і архі-комедійний "Вечірній Квартал", чиї актори послуговувалися виключно мовою окупанта, а всі їхні пісеньки з нібито "актуальним" змістом були покладені на музику совєцької старовини.
   Що маємо у підсумку? Перегляд новорічного телеефіру – дуже пізнавальна річ, яка допомагає багато що для себе прояснити та розставити по поличках. На четвертому році війни з РФ "наше" телебачення не тільки не допомагає нам захищатись та перемагати, але навпаки – є найпотужнішим інструментом агресії проти України! Путінські танки змогли окупувати лише Крим і третину Донбасу, тоді як імперським насиченням ТБ і культурними кодами повністю окуповано український медіапростір. За межами випусків новин (які робляться журналістами, хоч якось дотичними до реального світу) телевізійний вимір належить компанії провінційних недо-зірок, рівня сільської команди КВК (він же КВН).
   У світі цієї недоелітки нема нашої війни, нема нашої мови, історії та культури, тобто того, що ми власне захищаємо у цій війні. Їхній світ дуже примітивний! А через незнання іноземних мов та брак освіти він весь складається з простеньких штампів совєцької мас-культури. Верхівкою ж досконалості для них є так би мовити "культур-мультур" їхніх трохи більш успішних колег з Москви; нашу ж культуру, історію та мову вони по-перше не знають, а не знаючи – наперед зневажають і не люблять; по-друге, вони зневажають і не люблять не нашу реальну Україну, а своє убоге уявлення про неї, сформоване крізь фільтри єдиної доступної їм культури – москальської.

   Враховуючи те, хто формує український телепростір, і те, чим він наповнений, перестаємо дивуватись нашим поразкам і проблемам у повсякденні. Ми починаємо швидше дивуватись перемогам і тому, що ми ще тримаємось на фронті та на плаву як держава. Скоріш за все, цей наш український шалений запас міцності та внутрішньої впевненості у собі успадкований від предків. Адже лише загартовані духовно можуть спокійно жити у такому ворожому, токсичному інформаційному просторі, всупереч щоденному промиванню мізків з окупаційного зомбоящика, і все ж залишатись українцями!
   Так ми воюємо і не перестаємо дивувати себе і свого ворога. Але так не може тривати вічно. Внутрішній фронт – запорука перемоги на зовнішньому, а на ньому ми, поки що, програємо вщент. Програємо всім цим ненашим зірковитим індивидам, ненашим продюсерам, і в першу чергу – програємо власникам телеканалів, ненашим олігархам, відвертим ворогам нашої країни та нації. Програємо, бо ще навіть не почали на цьому фронті наступати! Ще навіть не почали розмовляти з власниками телеканалів і тією найманою шоблою, яка на їхні (тобто на наші, вкрадені олігархами) гроші, промиває нам мізки єдиною мовою, яку вони розуміють – мовою сили та примусу. То може, нарешті вже час дати їм гідну відсіч, шановні українці?..

Автор – Євген Дикий

Проблема сепаратизму на Закарпатті

Однією з найбільших проблем з якими зіштовхнулась сучасна Україна є питання сепаратизму. Не будемо вдаватись до теми Донбасу та Криму, адже за 2,5 роки було написано достатньо аналітичних матеріалів на цю тему. Натомість питання закарпатського сепаратизму маловідоме серед широких мас.

   Перш за все, існує декілька проектів: так званий "русинський", який ставить за мету утворення русинської автономії, або ж навіть незалежної держави. Так, в грудні 2008 р. священник УПЦ МП отець Дімітрій Сидор оголосив про створення республіки "Подкарпатская Русь", за який отримав умовний термін та не зрікся своїх ідей і продовжував з'являтись та заявляти свої ідеї на заходах "Українського Вибору", під протекцією кума Путіна, пана Медведчука. Водночас не можна повністю ігнорувати "русинське питання" як таке, адже єресь московського попа підтримують не всі русини, натомість багато з них прагне певної культурної автономії. Русини мають бути інтегровані в загальноукраїнську спільноту на рівні лемків чи бойків. Не варто заперечувати їхню самобутність у той час, коли всі країни навколо визнають їх. Хоч в Московії і досі існують суперечки про станову чи етнічну належність "казаків", для нас русини мають стати тим, що для Кремля було Військо Донське. Отож, вони мають захищати наше прикордоння від зазіхань західних сусідів, таких як Мадярщина та Словаччина, які намагаються їх використати в своїх інтересах.
   По-друге, разом з тим існує ще один, "мадярський" проект, який опосередковано через діяльність різних мадярофільських (чи радше мадяронських) організацій, або прямо через державну політику із захисту мадярів, пов'язані на пряму з політикою Будапешта. Ще з 2001 р. у Мадярщині діє закон "Про мадярів, які проживають в сусідніх країнах", що підсилює гуманітарну залежність мадярів, котрі мешкають поза власною державою, видаючи допомогу, стипендії та різні пільги. Проте діяльність Мадярщини не обмежується лише гуманітарною допомогою. У жовтні 2015 р. почався процес формування "добровільних народних дружин", на який згідно постанови уряду Мадярщини виділено 40 тис. євро! Ще одним важливим елементом цієї нової гібридної війни є діяльність культурницьких організацій, які просувають мадярську культуру. На даний момент в Закарпатській області діє 99 шкіл з викладанням мадярської мови, які лише посилюють вплив Будапешту на цей український регіон. Таким чином, їхня діяльність прямо загрожує національній безпеці України! Не можна було оминути той факт, що зараз владу в Мадярщині зосередила консервативна партія "Fidesz" під проводом Віктора Орбана. Значною підтримкою користуються і різні націоналістично-шовіністичні сили, які не визнають Тріанонську мирну угоду від 1920 р. та прагнуть відновити "Велику Мадярщину", серед них і славнозвісна партія "Jobbik".

   Звісно, що не варто негативно ставитись до цієї сусідньої європейської держави в світлі зазначених процесів. Проте, не слід не поважати її! Адже ця країна разом із Польщею є для нас прикладом відстоюванням власних інтересів, незважаючи на тиск демоліберального Брюсселю.
   Природа не любить порожнечі! Якщо влада України протягом 25 років відновленної незалежності не займалась послідовно питанням захисту інтересів населення Закарпаття, то цим займалась Мадярщина через власні інтереси. Тому маємо багато вчитись у сусідів-мадярів та сусідів-поляків: не кланятись єврокомісарам, дбати лише про себе, вести правильну інформаційну політику, захищати інтереси своїх громадян та підіймати життєвий рівень українського населення. Таким чином проблема ймовірного сепаратизму на Закарпатті зникне сама по собі. Українці, ми сильніші, у нас більше ресурсів, ми маємо більший потенціал. Чому б і нам не ставати успішними?!

Автор – Юрій Бондаренко

Підпільна організація "Kagaali": фінляндський опір московському самодержавству

Історія є ціквим предметом, з точки зору вивчення як помилок, так і досвіду минувшини. Характерно, що сучасні покоління в різних країнах світу трактують власний історичний шлях по-своєму: хтось зневажає погляди та дії своїх попередників; а дехто, навпаки, надихається і творить справжні героїчні культи. Але неодмінно у лави тих, кого зневажають і ким надихаються потрапляють палкі патріоти і націоналісти, така їхня доля!..

   Сьогодні хотілося б розповісти про невідому в Україні організацію патріотів вільної Фінляндії, яка діяла підпільно у важкі роки царської політики русифікації і, члени якої не бажали допустити зникнення власної національної ідентичності у плавильному казані підкорених династією Романових народів. Спочатку зауважимо, що для Великого князівства Фінляндського перша половина ХХ ст. була дійсно неспокійною. На території фінляндської автономії, яка була затиснута між Шведським королівством із Заходу та Російською імперією зі Сходу, національна самосвідомість дозрівала набагато активніше, ніж в деяких інших народів Європи, що були у той час складовими багатонаціональних імперій. Провідну роль в історії зародження фінського модерного націоналізму протягом 1899-1905 рр. відіграли активісти підпільної організації “Kagaali”, заснованої на початку бобріковської русифікації Озерного краю Суомі.
   Організація “Kagaali” була заснована в маєтку Тургольма у селищі Лааясало на острові Туллісаарі. Господар цього маєтку, генерал Якоб-Юліус аф Ліндфорс успадкував капітал від свого вітчима – промисловця і торгового магната південно-західної Фінляндії Генріка Борґстрьома, що був одним з батьків-засновників свекоманської “Ліберальної партії” у 1880-му р. Під час перших зборів активісти підпільної організації “Kagaali” проголосили своєю метою розгортання опору політиці русифікації генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Помітну роль у створені цієї антицарської організації відіграв лідер свекоманського руху Леопольд Мехелін, однак згодом через свої розбіжності з прихильниками фінізації Фінляндії, він вимушений був відійти від участі у діяльності організації “Kagaali”. Тож згодом почергово керівні місця займали: 1) младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд, Гейккі Ренвалль; 2) Карл Маннергейм (старший брат майбутнього маршала і 6-го президента Фінляндії), Адольф фон Бонсдорфф і Вільгельм Зілліакус від “Шведської народної партії”. Члени організації “Kagaali”, у першу чергу младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд та Гейккі Ренвалль були налаштований проти дій царського намісника у Фінляндії, що мали нівелювати будь-які розбіжності між метрополією та автономією.
   Варто наголосити, що фінляндський генерал-губернатор Ніколай Бобріков відкрито провадив антифінську політику й забороняв будь-які громадсько-політичні організації, окрім легальних партій, що мали представництво у Сеймі Великого князівства Фінляндського, тому діяльність організації “Kagaali” була підпільною. Навіть попри те, що до складу цієї організації входили відому в Озерному краї публіцисти, аристократи, депутати фінляндського Сейму і сенатори, царський намісник дозволяв існування виключно культурних об’єднань, що мали провадити лиш просвітницьку роботу серед безграмотних селян та робітників, однак не більше. Тож члени організації “Kagaali”, не дивлячись на свій статус та привілеї, діючи підпільно, закликаючи співгромадян хоч і до пасивного, але опору, майже щодня наражали себе на небезпеку у вигляді тимчасовго арешту, конфіскації майна, тривалого позбавлення волі та інших можливих “сюрпризів” з боку бобріковської жандармерії, адже діяли проти політичної волі царського намісника і всієї правлячої династії Романових.
   Першим головою підпільної організації “Kagaali” був Леопольд Мехелін, який проголосив основною зброєю своїх соратників пропаганду. Слово, чи-то у пресі, а чи під час публічних заходів, мало показати фінляндським підданим, що методи русифікатора Ніколая Бобрікова є незаконними і такими, що підривають майже 100-річну унію між двома державами: Великим князівством Фінляндським та Російською імперією. Леопольд Мехелін закликав фінляндців до пасивного опору діям царського намісника: не обслуговувати дислокований у фортеці Свєаборґ військовий гарнізон, не купляти у заїжджих московітських купців товари і тому подібні дії на межі саботажу. Леопольд Мехелін завдяки активістам організації “Kagaali” ініціював збір підписів до всенародної антибобріковської петиції направленої у вересні 1901 р. до царя Ніколая ІІ. Цю петицію підписали близько 500 тис. мешканців Озерного краю, тому вона стала відома в історії як “Велика Адреса” (від фін. Suuri adressi).
   Цікаво, що в цей же час до діяльності підпільної організації “Kagaali” активно приєднуються жінки Фінляндії. Вони проявляли свою активну громадянську позицію вже на початку ХХ ст. – у травні 1902 р. дружини Леопольда Мехеліна, Пера-Евінда Свінгуфвуда та Карла Маннергейма створили жіночу секцію організації “Kagaali” під назвою “Naiskagaali”. Жінки-активістки підтримували родини постраждалих від царської влади під час агресивної кампанії бобріковської русифікації Фінляндії. У часи московсько-японської війни членкині “Naiskagaali” займались контрабандою і поширенням забороненої у автономному Великому князівстві Фінляндському націоналістичної та антицарської преси зі Швеції та Данії, також передавали секретні повідомлення від ув’язнених активістів до лідерів свекоманського і фенноманського руху, займались збором коштів на будівництво шкіл у сільській місцевості.
   У 1903 р. Леопольд Мехелін залишає лави організації “Kagaali” через ідеологічні суперечки щодо того, чи варто і надалі продовжувати ненасильницький опір діям генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Брат Вільгельма Зілліакуса, відомий своїми подорожами в місцях компактного проживання фінів у США та Канаді, радикал-націоналіст Конрад-Віктор Зілліакус закликав активістів організації “Kagaali” вийти з підпілля і чинити більш активний опір по відношенню до москалів-узурпаторів. Конрад Зілліакус у своїх численних статтях в нелегальній пресі закликав фінську молодь до вбивств через атентати представників царської влади у Фінляндії, а також розгортання революційного запілля для опозиційних партій з центральної частини Російської імперії – есерів та меншовиків.
   Коли у 1905 р. Російська імперія зазнала принизливої воєнної поразки від Японії, це викликало соціальні хвилювання по всій державі. Струснула революція і Фінляндію – нарешті пасивний опір, до якого закликав Леопольд Мехелін мав зійти нанівець і відкрити шлях більш активному: народному гнів через бунт і повстання. Після загального страйку, що відбувся у всіх промислових містах Російської імперії, зокрема в Гельсінґфорсі, Таммерфорсі та Виборзі, організація “Kagaali” припинила своє існування і була розпущена. Доба русифікаційного гноблення була завершена, діяльність організації “Kagaali” вже була не потрібна, на її місце прийшли нові організації, метою яких був активний опір та далекосяжна мета – виборення державної самостійності для Фінляндії.

   В якості висновку хотілося б зазначити, що попри свій задекларований пасивний опір підпільна організація “Kagaali” змогла вивести на значно новий рівень боротьбу фінської нації за свою національну окремішність. Тож наступні громадсько-політичні рухи мали в своєму запасі міцний теоретико-практичний досвід аби чинити вже активний опір самодержавному царизму. Крім того, можна провести своєрідну історико-географічну паралель з діяльністю першої української політичної організації, що постала у 1891 р. в Полтаві на засадах націоналістичної ідеології – мова про “Братство Тарасівців”. Так само як і організація “Kagaali”, “тарасівці” визнавали державу Романових окупантом, яка нищить всі політичні і культурні надбання і поневолює вільні народи, вимагали припинити русифікацію як в культурній, так і суспільно-політичній сфері. “Братство Тарасівців”, аналогічно до діяльності організації “Kagaali”, провадило власну працю у підпіллі, а свої ідеї українські “братчики” ширили через літературні твори та публіцистичні статті, друковані в українській пресі на Галичині, що нелегально переправляли в Наддніпрянщину.
   Ось так пасивний опір фінляндських патріотів зміг вивести з ладу царську машину самодержавства і дати поштовх молоді для здійснення самостійницьких прагнень та майбутніх державотворчих процесів. Те ж саме було і з “тарасівцями”, які заклали міцну ідеологічну та практичну основу для здійснення в Наддніпрянській Україні суспільно-політичних звершень з побудови єдиної Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ. А вже те, яким саме чином скористались набутим досвідом від “Братства Тарасівців” та організації “Kagaali” наступні покоління – тема для іншої статті.

Автор – Денис Ковальов

Русифікація Фінляндії (1899-1907)

   Русифікація Фінляндії – політика Російської імперії щодо Великого князівства Фінляндського в кінці XIX – на початку XX ст., спрямована на поступову ліквідацію автономії Фінляндії, її інтеграцію до складу імперії та введення самодержавної форми правління. Найбільш послідовно політика русифікації проводилася в період 1899-1907 рр., який увійшов у фінську історіографію під назвою "час гонінь" (фін. sortovuodet).

Символічне зображення Діви-Фінляндії

   Вагомий внесок у вивчення проблеми русифікації Фінляндії зробили радянські вчені І.І. Кяйвяряйнен, Л.В. Суні. Так, відомий історик В.В. Похльобкін, спростовує загальноприйняту у фінській і російській історіографії точку зору про насильну русифікацію краю в кінці XIX – на початку XX ст. «Ни в одном документе, ни в одном официальном, полуофициальном, секретном и публичном заявлении с русской стороны за 100 лет автономии нельзя найти при всем желании и какой-либо тени отрицания права на национальную и религиозную самобытность за финляндцами», – стверджує історик.

   Основними віхами русифікації були: "Лютневий маніфест" 1899 р.,  "Маніфест про мову" 1900 р.,  "Закон про реорганізацію фінляндського Сейму" 1906 р. Політика русифікації сприяла піднесенню фінського національного руху, попри тиск російського царизму. Слід зазначити, що на відміну від ряду інших національних окраїн Російської імперії, русифікація Фінляндії проводилася насамперед у адміністративно-правовій сфері і практично не торкнулася культуру і систему освіти країни. Вона виражалася, здебільшого, у спробах інтеграції фінської економіки в загальноросійську, приведення державного устрою і законодавства Фінляндії до загальноросійським нормам і створенні єдиної оборонної системи.

Микола Іванович Бобриков

   До кінця XIX ст., після ліквідації автономії царства Польського, Фінляндія поряд з Хiвінським ханством і Бухарським еміратом залишалася однією з небагатьох територій у складі Російської імперії, які користуються настільки широкою внутрішньої самостійністю. Але в кінці 1890-х рр. в імперії посилилися тенденції централізації, почався новий виток політики русифікації національних окраїн, цілями якої, зокрема, були ліквідація сепаратистських устремлінь неросійських народів, залучення їх в російську культурну спільність і посилення адміністративного контролю над національними меншинами імперії.

   Початок планомірної русифікації Фінляндії було пов'язано з призначенням в жовтні 1898 р. генерал-губернатором Фінляндії М.І. Бобрикова. Вже в лютому 1899 р. імператор Микола II підписав маніфест, яким затвердив право монарха видавати обов'язкові до виконання на території Фінляндії закони без погодження з Сеймом і Сенатом країни. Лютневий маніфест суттєво обмежував конституційну систему Фінляндії і наближав правовий статус Великого князівства до статусу інших російських регіонів. Це викликало масові протести в Фінляндії.  У 1900 р. було видано новий маніфест про мову, відповідно до якого мовою діловодства та адміністрації було оголошено російську. Нарешті, в 1901 р. вийшов новий закон, який ліквідував окремі фінські збройні сили, призначені для оборони великого князівства, і включив їх до складу єдиної армії Російської імперії, зробивши формально можливим використання фінських військовослужбовців у будь-яких кінцях імперії. Ці законодавчі акти викликали різке обурення в Фінляндії. У країні почастішали страйки, стало розширюватися застосування тактики "пасивного опору".

Мапа Великого князівства Фінляндського

   У той же час  царизм посилював заходи проти опозиції: прихильники фінської конституції витіснялися з посад в державній системі, посилилася цензура, а в 1903 р. М.І. Бобрикова були надані особливі повноваження. Хоча в тому ж році було розгромлено фінське таємне товариство, яке боролося проти русифікації країни, його члени знайшли притулок в Швеції і продовжили звідти революційну роботу, увійшовши в контакт з російськими терористичними групами соціалістичної спрямованості. Результатом цього стало вбивство генерал-губернатора М.І. Бобрикова.

   З початком російсько-японської війни у 1904 р. радикальні групи фінських націоналістів отримали фінансову допомогу від японського уряду через полковника М. Акасі і закупили зброю для організації повстання з метою проголошення незалежності Фінляндії. Проте крах судна, що доставляв озброєння, призвів до провалу цього плану. Тим не менш, під час революції 1905 р. в Фінляндії різко посилився страйковий рух, почастішали виступи опозиції, що вимагала відновлення конституції країни. Ослаблений революційними виступами в 1905-1907 рр. і поразкою в російсько-японській війні, царизм Маніфестом 17 жовтня 1905 р.  призупинив дію русифікаційних законів і особливих повноважень генерал-губернатора і відновив дію старої фінської конституції. У 1906 р. була проведена реформа представницького органу Фінляндії – застарілий становий сейм був замінений однопалатним парламентом – Едускунтою (фін. Еduskunta), що обирався за принципом загального виборчого права.

Однопалатний парламент Фінляндії – Едускунта

   Після придушення революції 1905-1907 рр. політика Російської імперії в Фінляндії знову набула характеру поступової русифікації та обмеження фінської автономії. За ініціативою прем'єр-міністра Росії П.А. Столипіна відновилося наступ на прерогативи фінляндського парламенту.

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту finland.org.ua)