Підпільна організація "Kagaali": фінляндський опір московському самодержавству

Історія є ціквим предметом, з точки зору вивчення як помилок, так і досвіду минувшини. Характерно, що сучасні покоління в різних країнах світу трактують власний історичний шлях по-своєму: хтось зневажає погляди та дії своїх попередників; а дехто, навпаки, надихається і творить справжні героїчні культи. Але неодмінно у лави тих, кого зневажають і ким надихаються потрапляють палкі патріоти і націоналісти, така їхня доля!..

   Сьогодні хотілося б розповісти про невідому в Україні організацію патріотів вільної Фінляндії, яка діяла підпільно у важкі роки царської політики русифікації і, члени якої не бажали допустити зникнення власної національної ідентичності у плавильному казані підкорених династією Романових народів. Спочатку зауважимо, що для Великого князівства Фінляндського перша половина ХХ ст. була дійсно неспокійною. На території фінляндської автономії, яка була затиснута між Шведським королівством із Заходу та Російською імперією зі Сходу, національна самосвідомість дозрівала набагато активніше, ніж в деяких інших народів Європи, що були у той час складовими багатонаціональних імперій. Провідну роль в історії зародження фінського модерного націоналізму протягом 1899-1905 рр. відіграли активісти підпільної організації “Kagaali”, заснованої на початку бобріковської русифікації Озерного краю Суомі.
   Організація “Kagaali” була заснована в маєтку Тургольма у селищі Лааясало на острові Туллісаарі. Господар цього маєтку, генерал Якоб-Юліус аф Ліндфорс успадкував капітал від свого вітчима – промисловця і торгового магната південно-західної Фінляндії Генріка Борґстрьома, що був одним з батьків-засновників свекоманської “Ліберальної партії” у 1880-му р. Під час перших зборів активісти підпільної організації “Kagaali” проголосили своєю метою розгортання опору політиці русифікації генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Помітну роль у створені цієї антицарської організації відіграв лідер свекоманського руху Леопольд Мехелін, однак згодом через свої розбіжності з прихильниками фінізації Фінляндії, він вимушений був відійти від участі у діяльності організації “Kagaali”. Тож згодом почергово керівні місця займали: 1) младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд, Гейккі Ренвалль; 2) Карл Маннергейм (старший брат майбутнього маршала і 6-го президента Фінляндії), Адольф фон Бонсдорфф і Вільгельм Зілліакус від “Шведської народної партії”. Члени організації “Kagaali”, у першу чергу младофіни Ееро Еркко, Пер-Евінд Свінгуфвуд та Гейккі Ренвалль були налаштований проти дій царського намісника у Фінляндії, що мали нівелювати будь-які розбіжності між метрополією та автономією.
   Варто наголосити, що фінляндський генерал-губернатор Ніколай Бобріков відкрито провадив антифінську політику й забороняв будь-які громадсько-політичні організації, окрім легальних партій, що мали представництво у Сеймі Великого князівства Фінляндського, тому діяльність організації “Kagaali” була підпільною. Навіть попри те, що до складу цієї організації входили відому в Озерному краї публіцисти, аристократи, депутати фінляндського Сейму і сенатори, царський намісник дозволяв існування виключно культурних об’єднань, що мали провадити лиш просвітницьку роботу серед безграмотних селян та робітників, однак не більше. Тож члени організації “Kagaali”, не дивлячись на свій статус та привілеї, діючи підпільно, закликаючи співгромадян хоч і до пасивного, але опору, майже щодня наражали себе на небезпеку у вигляді тимчасовго арешту, конфіскації майна, тривалого позбавлення волі та інших можливих “сюрпризів” з боку бобріковської жандармерії, адже діяли проти політичної волі царського намісника і всієї правлячої династії Романових.
   Першим головою підпільної організації “Kagaali” був Леопольд Мехелін, який проголосив основною зброєю своїх соратників пропаганду. Слово, чи-то у пресі, а чи під час публічних заходів, мало показати фінляндським підданим, що методи русифікатора Ніколая Бобрікова є незаконними і такими, що підривають майже 100-річну унію між двома державами: Великим князівством Фінляндським та Російською імперією. Леопольд Мехелін закликав фінляндців до пасивного опору діям царського намісника: не обслуговувати дислокований у фортеці Свєаборґ військовий гарнізон, не купляти у заїжджих московітських купців товари і тому подібні дії на межі саботажу. Леопольд Мехелін завдяки активістам організації “Kagaali” ініціював збір підписів до всенародної антибобріковської петиції направленої у вересні 1901 р. до царя Ніколая ІІ. Цю петицію підписали близько 500 тис. мешканців Озерного краю, тому вона стала відома в історії як “Велика Адреса” (від фін. Suuri adressi).
   Цікаво, що в цей же час до діяльності підпільної організації “Kagaali” активно приєднуються жінки Фінляндії. Вони проявляли свою активну громадянську позицію вже на початку ХХ ст. – у травні 1902 р. дружини Леопольда Мехеліна, Пера-Евінда Свінгуфвуда та Карла Маннергейма створили жіночу секцію організації “Kagaali” під назвою “Naiskagaali”. Жінки-активістки підтримували родини постраждалих від царської влади під час агресивної кампанії бобріковської русифікації Фінляндії. У часи московсько-японської війни членкині “Naiskagaali” займались контрабандою і поширенням забороненої у автономному Великому князівстві Фінляндському націоналістичної та антицарської преси зі Швеції та Данії, також передавали секретні повідомлення від ув’язнених активістів до лідерів свекоманського і фенноманського руху, займались збором коштів на будівництво шкіл у сільській місцевості.
   У 1903 р. Леопольд Мехелін залишає лави організації “Kagaali” через ідеологічні суперечки щодо того, чи варто і надалі продовжувати ненасильницький опір діям генерал-губернатора Ніколая Бобрікова. Брат Вільгельма Зілліакуса, відомий своїми подорожами в місцях компактного проживання фінів у США та Канаді, радикал-націоналіст Конрад-Віктор Зілліакус закликав активістів організації “Kagaali” вийти з підпілля і чинити більш активний опір по відношенню до москалів-узурпаторів. Конрад Зілліакус у своїх численних статтях в нелегальній пресі закликав фінську молодь до вбивств через атентати представників царської влади у Фінляндії, а також розгортання революційного запілля для опозиційних партій з центральної частини Російської імперії – есерів та меншовиків.
   Коли у 1905 р. Російська імперія зазнала принизливої воєнної поразки від Японії, це викликало соціальні хвилювання по всій державі. Струснула революція і Фінляндію – нарешті пасивний опір, до якого закликав Леопольд Мехелін мав зійти нанівець і відкрити шлях більш активному: народному гнів через бунт і повстання. Після загального страйку, що відбувся у всіх промислових містах Російської імперії, зокрема в Гельсінґфорсі, Таммерфорсі та Виборзі, організація “Kagaali” припинила своє існування і була розпущена. Доба русифікаційного гноблення була завершена, діяльність організації “Kagaali” вже була не потрібна, на її місце прийшли нові організації, метою яких був активний опір та далекосяжна мета – виборення державної самостійності для Фінляндії.

   В якості висновку хотілося б зазначити, що попри свій задекларований пасивний опір підпільна організація “Kagaali” змогла вивести на значно новий рівень боротьбу фінської нації за свою національну окремішність. Тож наступні громадсько-політичні рухи мали в своєму запасі міцний теоретико-практичний досвід аби чинити вже активний опір самодержавному царизму. Крім того, можна провести своєрідну історико-географічну паралель з діяльністю першої української політичної організації, що постала у 1891 р. в Полтаві на засадах націоналістичної ідеології – мова про “Братство Тарасівців”. Так само як і організація “Kagaali”, “тарасівці” визнавали державу Романових окупантом, яка нищить всі політичні і культурні надбання і поневолює вільні народи, вимагали припинити русифікацію як в культурній, так і суспільно-політичній сфері. “Братство Тарасівців”, аналогічно до діяльності організації “Kagaali”, провадило власну працю у підпіллі, а свої ідеї українські “братчики” ширили через літературні твори та публіцистичні статті, друковані в українській пресі на Галичині, що нелегально переправляли в Наддніпрянщину.
   Ось так пасивний опір фінляндських патріотів зміг вивести з ладу царську машину самодержавства і дати поштовх молоді для здійснення самостійницьких прагнень та майбутніх державотворчих процесів. Те ж саме було і з “тарасівцями”, які заклали міцну ідеологічну та практичну основу для здійснення в Наддніпрянській Україні суспільно-політичних звершень з побудови єдиної Української Самостійної Соборної Держави від Сяну по Кавказ. А вже те, яким саме чином скористались набутим досвідом від “Братства Тарасівців” та організації “Kagaali” наступні покоління – тема для іншої статті.

Автор – Денис Ковальов