Суфлер Кекконена – залаштунковий диригент Війни-продовження

На початку совєцько-фінляндської війни 1941-1944 рр. (відома, як Війна-продовження) президент Ристо Рюті хотів, щоби Суомі та СССР не мали спільного кордону, терени довкруж Лєнінграда стали б фінляндськими, а саме місто – "вільним від червоної чуми" під контролем фінів і німців. Ці плани виявлено у записах маловідомого дипломата, які раніше не публікувалися. Мова про Ааро Пакаслагті.

   Сучасний історик і багаторічний співробітник міністерства закордонних справ Суомі пан Маркку Реймаа дослідив біографію так званого "суфлера" (радше, нашіптувача) Урго Калеви Кекконена. Дипломат Ааро Пакаслагті виявився "сірим кардиналом" у надскладні для фінської нації та фінляндської державности часи. Зокрема, у фокусі уваги події літа-осені 1941 р. і літа 1944 р., коли Третій Райх чинив тиск на свого північноєвропейського союзника.

   Виявилося, що президент Рюті у розмові із послом нацистів у Гельсинкі паном Віпертом фон Блюхером запропонував варіянт розмежування державних кордонів, після поразки СССР у війні. Головна лінія пролягала б від гирла річки Нева, річищем Сювярі й далі дрібними водоймами до Білого моря. Уряд Суомі за допомогу Німеччині в агресії мав намір здобути чималу територіяльну винагороду – приєднати цілковито Кольський півострів і тогочасну совєцьку Карелію; найкращим варіянтом для фінляндців стала б відсутність спільного кордону із залишками СССР чи іншою Московією.

   Натомість Третій Райх міг би розпоряджатися теренами Інґрії й сусідніми із нею південними та східними областями. Війна-продовження тривала вже кілька місяців на момент згаданої вище розмови Рюті із Блюхером, який доповів викладене телеграмою своєму начальству у Берлін. Своєю чергою, пан Пакаслагті згадує, що міністр закордонних справ Суомі пан Рольф Віттинґ координував майбутню демаркацію та делімітацію, що мала відбутися відразу із завершенням війни.

   Але, як тоді з'ясувалося, райхсканцлер Адольф Гітлер ще не був готовий займатися цими питаннями, оскільки був зосереджений на захопленні Москви. Плани про переділ земель і креслення кордонів у воєнний час розроблялися на нижчому рівні чиновники й дипломати у Гельсинкі. Доктор технічних наук Рейно Кастрен, який служив у розвідці Головного штабу та у військовій адміністрації Східної Карелії, пропонував зібрати у межах Великої Суомі всі спорідненні фінам у мовно-культурному вимірі народи: мокшан, ерзян, марійців, удмуртів, комі, ба навіть хантів і мансі.

   Вважалося, що на територіях, прилеглих до Суомі, проживало приблизно 850 тисяч фіно-угрів, а на інших впритул до Уральських гір – приблизно 2,5 мільйона. Попри всі труднощі воєнного часу, цю ґрупу потрібно було зібрати разом на фінляндській державній території, з якої водночас депортувався б "сторонній матеріял" (слов'яни та ґерманці, а також євреї й татари). Лєнінград, у планах Кастрена і Віттинґа названо "відверто штучним витвором і тягарем, який необхідно демонтувати за непотрібністю", на його місці мало б постати спільне німецько-фінляндське поселення, вільне від московських впливів.

   Як згадує пан Пакаслагті, знаменита "Клятва меча" Карла Ґустафа Еміля Маннергейма, виголошена 11 липня 1941 р. викликала роздратування у чиновників і деяких депутатів, зокрема Кекконена. Він зателефонував до інформаційного відділу Ставки Головнокомандувача у місті Міккелі та відчитав його співробітників за втручання у зовнішню політику. Пакаслагті та Кекконена у своїх відомствах вели запеклу боротьбу проти поширення військового впливу на цивільну сферу.

   Лише після завершення Другої світової війни з'ясувалося, що автором оригінального тексту "Клятви меча" був бойовий генерал Вільо Туомпо, який зробив це відповідно до вказівок маршала. Самому Маннергейму плани приєднати себе сусідню Карелію згадували  не лише критики та опоненти, а й ветерани із правими поглядами, котрі не пробачили невідповідність гучних слів зі справами. Фінляндські дипломати змушені були заспокоювати світову громадськість, особливо країни-переможці, які перекроювали Європу на власний розсуд, але то вже інша історія.

За матеріялами "Ilta-Sanomat"

Американська ретроспектива: московська аґресія проти України, Зимова і Корейська війни

Якщо Захід хоче покінчити з війною в Україні, то слід пригадати події 85-річної давнини. На цьому наполягає адмірал Військово-морських сил Армії США у відставці та колишній Верховний головнокомандувач Об'єднаними збройними силами НАТО в Європі Джеймс Ставридіс. Він чомусь переконаний, що у будь-яких перемовинах про припинення бойових дій історія може стати потужним інструментом створення шляху до миру.

   Зараз, дивлячись на жорстокий конфлікт на українській землі та намагаючись уявити, чим може закінчитися московитська агресія, пригадуються дві війни XX століття. Перша – це Зимова війна (1939-1940) між СССР і Суомі, друга – Корейська війна. Адмірал Ставриді запитує: чого ми можемо навчитися у цих двох конфліктів і що може бути основою для врегулювання ситуації в Україні?

   Почнемо із Суомі, де паралелі дуже сильні, що аж в очах постають ледь не ідентичні картини: Буча наче Суомуссалмі, а зруйнований дронами й ракетами Київ нагадує розбомблений Гельсинкі. Зимова війна почалася із раптового нападу у листопаді 1939 р., коли Червона армія (номінально) під керівництвом Іосіфа Сталіна здійснила неспровокований напад на набагато дрібнішого сусіда. Попри колосальну перевагу у чисельности й озброєнні, фінляндці орґанізували енерґійну і творчу оборону.

   Використовуючи на свою користь зимову погоду, ландшафт, а також імпровізовану зброю, таку як знаменитий "коктейль для Молотова", захисники Суомі до останнього боролися з совєцькими військами та по праву цим пишаються до нині. Але погані новини у тому, що зрештою вони були змушені віддати Москві майже 11% своєї території, яким би запеклим не був усенародний опір. Величезна нерівність у живій силі та бойовій техніці зробила це неминучим.

   Фінляндці також мали пообіцяти Кремлю, що залишаться нейтральними (позаблоковими) та не приєднаються до жодних західних коаліцій. Це був неприємний вибір, але він зберіг Суомі як суверенну державу. Урок тут очевидний: зіткнувшись із потужнішим противником, ви повинні зберігати гнучкість і бути готовими обміняти землю на світ; можливо, вам також доведеться відмовитися від вступу до оборонних союзів на свій вибір.

   «Живіть, щоби боротися далі, як це зробила Суомі, і, можливо, одного разу ви опинитеся в НАТО. Це моя особиста порада нейтральним країнам Європи», – зауважує адмірал Ставридіс. Далі він згадує події Корейської війни, яка залишила не лише шрами, а власні два потужні уроки майбутнім поколінням.

   Підтримувані СССР і КНР комуністичні загони корейці вдерлися з півночі на південь півострова у червні 1950 р., і бойові дії тривали протягом трьох наступних років. Знадобилися важкі перемовини, щоби привести конфлікт до "замороженого" стану шляхом перемир'я. Перший урок із Кореї, який можна застосувати до України, полягає у необхідності створення значної фізичної демілітаризованої зони між супротивними сторонами (хоча всім відомо, що Кремль на це не погодиться).

   Лінії поділу між Північною та Південною Кореєю довжиною понад 240 км існують 70 років, за цей час вона пережила безліч суперечок і вторгнень з обох боків, але наявність демілітаризованої зони допомогла зберегти непросту стабільність і відносний мир на півострові. Розмір, структура, комплектування та фундаментальна орґанізація корейської демілітаризованої зони є непоганим набором прецедентів та питань для України. Але звісно, вибір за Києвом:

1. Чи має будь-яка зона після масштабного конфлікту укомплектована виключно українцями та московитами по обидві сторони фронту?
2. Або, можливо, війська ЄС стануть з одного боку, а китайці з іншого?
3. Як щодо сил НАТО та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ)?
4. Чи цілком нейтральні миротворчі сили ООН, набрані, можливо, з Південної Америки та країн Африки на південь від Сахари, та як вони мають бути влаштовані?

   Корейська демілітаризована зона – це глибина у 5 км, де не повинна розміщуватись армія (хоч обидві сторони побудували військові позиції трохи далі). І хоча здебільшого її охороняють війська двох Корей, там також наявні сили ООН, у тому числі американські солдати. Коли йдеться про Україну, можна розглянути безліч комбінацій, але історія демілітаризованої зони дуже повчальна та навряд згодиться, враховуючи екзистенційність цього 11-річного конфлікту.

   Другий урок Корейської війни зовсім неприємний – війна може продовжуватися навіть після припинення вогню: дві Кореї технічно досі перебувають у стані війни й часто трапляються випадки, які майже завжди спровоковані КНДР, коли військові обстрілюють один одного артилерійськими снарядами, торпедами та іншими боєприпасами. Проте хитке перемир'я зберігається. Аналогічно, РФ і Україна навряд чи зможуть повністю примиритися найближчим часом.

   Корейська війна (1950-1953) показує, що не обов'язково розв'язувати всі проблеми відразу, країни можуть принаймні домовитися про розумне припинення вогню, що веде до перемовин, а потім перемир'я (але з Москвою у такі ігри краще не бавитися). «Не дозволяйте прагненню ідеального результату стати ворогом хорошого – особливо якщо це дозволить гарматам замовкнути», – закликає адмірал Ставридіс.

За матеріялами "Bloomberg"

Що спільного між війною в Україні, Палестині й до чого тут Карелія?

Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.

   Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.

   Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.

   «Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.

   Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.

   Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та  інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.

   Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).

   Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.

   Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).

   Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.

   Основні принципи світового порядку, що базується на правилах, можна побачити й на практиці. Нещодавня заява Міжнародного суду з приводу окупації Ізраїлем палестинських земель, яка розпочалася у 1967 р., також ґрунтувалася на забороні завоювань. Суд у Гаазі вважає єврейську колоніяльну присутність на Західному березі річки Йордан "незаконною та дискримінаційною щодо населення окупованих територій".

   Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.

   Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.

   Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!

За матеріялами "Yle Mielipide"

Тихий голос України в озерному краї Суомі

Цьогоріч лютневий номер тематичного додатка найбільшої фінляндської газети "Гельсинґін Саномат" (HS Teema) присвячений Україні. У ньому вміщено і мій есей під назвою "Тихий голос України". Нижче спробую подати читачам його основні тези.

   Початок: ілюстрація того, наскільки голос України чутний у Суомі. У жовтні 2022 р. відбувся Гельсинський книжковий ярмарок, на якому було із десяток панельних дискусій та інших заходів про події в Україні, але... без жодного гостя з України. З наших там була аж одна учасниця, яка мешкає у Суомі, і говорила вона не про політику, а про українську поезію, та це було вдалині від двох головних сцен.

   Натомість російських учасників ("хороших русскіх") було як мінімум двоє (а може, й троє), і два "політичних" заходи з їх участю відбулися на головних сценах, із трансляцією і викладеним записом. На жаль, така ситуація не дуже мене й здивувала, бо у Суомі звикли дивитися на Україну та багато інших колишніх частин СССР не безпосередньо, а крізь російську призму. Навіть повномасштабне вторгнення не змінило цієї оптики, чи принаймні зміни відбуваються дуже повільно, із великою інерцією.

   За рік стався прогрес, і на торішньому книжковому ярмарку було вже три заходи з українськими гостями. Один із них – на головній сцені, за участю Олександра Михеда, але шлейф проблем тягнеться далі: якщо фіни захочуть почитати Михеда фінською мовою, нічого не вийде – таких перекладів просто нема. А взагалі переклади української літератури фінською мовою – велика рідкість, це стосується і класиків, і сучасників.

   Далі: приклад того, що інтерес до української літератури існує. У муніципальних бібліотеках фінляндського столичного регіону є два примірники «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (фінською мовою), і на них – довжелезна черга, 32 людини. Потім – короткий огляд української літератури, починаючи від Івана Котляревського, зі згадкою про несприятливі умови її розвитку, утиски української мови, "Розстріляне Відродження", але із констатацією того, що попри це в її середовищі регулярно з'являлися видатні письменники.

   На шпальтах HS Teema згадую і про відмінності між українцями та росіянами внаслідок різної історії двох народів, а також про те, що російський дисидент чи класик російської літератури – аж ніяк не завжди друг України. Наводжу слова Володимира Винниченка, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І як висновок: «Нема чого дивуватися, що в сучасній Україні різні відомі діячі, від Пушкіна до Солженіцина, ідуть услід за російським кораблем» (ну, сформулював я це, може, й не зовсім так...).

   Наостанок – узагальнення. Україна воює за своє існування і водночас робить важливі кроки, щоб інтеґруватися в Європу. Імовірно, фіни й українці дедалі частіше ставатимуть партнерами у різних процесах, а знання культури одне одного завжди допомагає краще порозумітися, тому бажано працювати на популяризацію української культури у Суомі.

   Способи можуть бути різні: інтенсифікація викладання української мови, збільшення кількості носіїв фінської мови, які знають українську і завдяки цьому зможуть перекладати нашу літературу. Було б непогано видати фінською бодай кілька класичних українських творів. Є потреба й у традиційних великих фінсько-українському та українсько-фінському словниках, слів так на 50 000 – 80 000, але саме собою це все навряд чи зробиться, треба фінансування.

   Найбільше приголомшило існування фонду Cultura-säätiö, який щороку надає ґранти на загальну суму 200 000 євро на «вивчення, викладання і дослідження російської мови та пов'язаної із нею культури». Тож я запитую в кінці: з огляду на те, що знання російської культури у Суомі й так уже набагато більше, ніж знання української, а з другого боку внаслідок відомих подій інтерес до рос. мови дуже впав, то чи не краще буде переорієнтувати бодай частину цих коштів на українську культуру? (До речі, це державні кошти, і таке їх цільове використання базується на ухвалі фінського парламенту від 2013 року).

Автор – Юрко Зуб

Плазування перед московським Ґоліятом

Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.

   «Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.

   Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.

   «Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.

   З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.

   «У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.

Автор – Kalev Korpinen

Непереможність російської армії – це міф

Непереможність російської армії – це міф, відірваний від реальності. У ХІХ-му та на початку ХХ ст. вона регулярно програвала європейським військам. Нумо, перелічимо їх нижче:

1) російсько-австро-французька війна (1805) – росіян розгромили під Аустерліцем, вони втратили третину армії, їхній імператор втік з поля бою;

2) російсько-пруссько-французька війна (1806-1807) – росіян розгромили в битві під Фрідландом, вони втратили 25% армії та підкорилися вимогам Наполеона I Бонапарта;

3) Кримська війна (1853-1856) – англо-французькі війська завоювали Крим, росіянам довелося знищити Чорноморський флот і повернути Туреччині частину земель;

4) російсько-японська війна (1904-1905) – японці розгромили балтійський флот і завоювали головну військово-морську базу росіян у Китаї (Порт-Артур), також їм дістався південний Сахалін.

   І, от після цього всього влітку 1914-го спалахує "Велика війна" (вона ж – Перша світова війна), внаслідок якої Російська імперія розпалась. На її уламках утворилися десятки держав. Проблемою для них і для всіх інших у світі став "привид комунізму", що оселився у московському Кремлі й захопив 1/6 суходолу планети Земля.

   Нападаючи, росіяни перемагали лише відсталі країни (Туреччина, Персія, держави Середньої Азії) та племінні союзи (кавказці, казахи, індійці). У ХІХ-му та на початку ХХ ст. європейцям лише двічі не вдалося відбити напади росіян. Так, шведи програли у Фінляндській війні (1808-1809) через нестачу солдат, проблеми з економікою та низький моральний дух. Натомість французи зазнали поразки у 1814 р. після того, як їхню головну армію заманили вглиб Росії та майже повністю знищили.

   "Непереможна совєцька армія" та сучасні збройні сили РФ теж зазнавали поразок при нападі. "Непереможність" армії СССР (як і РСФСР) – це вигадка. Лише у 1918-1921 рр. совєцькі війська програли аж 4 кампанії:

1) совєцько-литовська війна (1918-1919) – комуністи спробували захопити Литву, але їх армія зазнала поразки і відступила;

2) совєцько-фінляндська (1918-1920) – Суомі оголосила війну РСФСР, здобула ряд перемог і територіально збільшилася;

3) совєцько-естонська війна (1918-1920) – естонці відбили напад червоних загарбників за підтримки німців, фінів і скандинавських добровольців;

4) совєцько-польська війна (1919-1921) завершилася розгромом окупантів під Варшавою та Німаном, а Польща отримала західні території України та Білорусі, їй виплатили репарації.

   У 1939 р. СССР удруге напав на Фінляндію, розраховуючи на "маленькую победоносную войну", маючи 70-кратну перевагу у танках та 20-кратну перевагу у авіації. Проти 250-тисячної армії Суомі воювали 750 тисяч більшовиків (у тому числі й українці). Фіни 105 днів героїчно тримали оборону та знищили понад 100 тисяч окупантів, ще 250 тисяч солдатів СССР утратили боєздатність через поранення, хвороби, обмороження.

   Формально, совєцька армія перемогла у війні (Московії дісталися 11% території Фінляндії), однак комуністам не вдалося завоювати фінів. Головне досягнення "червоних визволителів" було здобуто в оборонній війні. Після 1945 р. СССР уникав масштабних вторгнень у незалежні країни, тільки у 1979 р. вдереться до Афґаністану – ця війна протриває 10 років, завершиться поразкою та стане однією з причин розпаду тюрми народів.

За матеріалами "Clio"

Рівняння на європейську Північ

Важко знайти якийсь міжнародний рейтинґ, в якому країни Північної Європи або інакше Фенноскандії не займали б провідних позицій. Норвеґія, Швеція, Данія, Фінляндія найчастіше входять до top-країни за різними показниками: економічний розвиток, якість інфраструктури, стан довкілля, соціяльна підтримка тощо. В умовах стрімкого розвитку постіндустріяльного проґресу підвищується роль і значення науки та технологій, які визначають ефективність держав у XXI ст.

   Але й тут країни Північної Європи перебувають в аванґарді. Так, наприклад, у галузі розробок близько 70% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на теренах Фенноскандії фінансується приватним сектором. Малий і середній бізнес активно підтримують стартапи, а зацікавлені у збільшенні власних прибутків транснаціональні корпорації вкладають кошти у дослідні й освітні центри, як от фінська "Nokia" чи данська "Vestas".

   На сьогодні шведська столиця Стокгольм є другим після Кремнієвої Долини місцем  за кількістю стартапів з оборотом $1 мільярд на душу населення. Сусідня ж Суомі лідирує серед країн Європи (власне, Євроспілки) у галузі цифровізації громадського сектора (електронний уряд, доступність цифрових державних послуг) та є першою у світі країною за рівнем розвитку людського капіталу. Норвеґія – перша у списку найбільш безнапасних країн світу, а Данія – лідирує за світовим індексом щастя.

   При цьому, жодна із цих країн за геополітичними мірками не є "великою державою". Їхні збройні сили не йдуть у жодне порівняння з арміями США, КНР чи РФ, а розмір їхніх територій можна порівняти із площею окремих американських штатів, китайських провінцій або суб'єктів московської ресурсної федерації... Та це не головно, головне – інтелектуальна спроможність і невпинний поступ кожної із північноєвропейських країн, які показують решті світу приклад для наслідування.

За матеріалами Центру Дослідження Фінляндії

Ніхто і ніщо не може ставити себе вище за владу народу

Ілюзія переваги, непридатна для суспільства без цінностей, особливо, коли такий соціюм очолюють затяті відвідувачі вечірок, позбавлені внутрішнього ідеолоґічного (себто, ідейного) стрижня. У Суомі прикладом слугує експрем'єр-міністр Санна Марін, яка хоч і очолює соціял-демократів, але навряд щиро сповідує заповіти "батьків-засновників" партії. Виступаючи нещодавно із промовою перед випускниками приватного Університету Нью-Йорка, вона представила себе "провісницею феміністичного проґресу" і назвала консервативні цінності "загрозою свободі, правам людини та демократії".

   На думку пані Марін, як і достоту молодих однопартійців, «нині триває протистояння поглядів, тому кожен має обрати свою сторону [правий чи лівий], адже "золотої середини" – немає». Власне, поділ на два ворожі табори під час найбільшою після Другої світової війни геополітичної кризи загрожує демократії як такій, особливо у США, де трампісти-путіністи воліють закритися у власній шкарлупі, бо ж "America first", а решта світу най розраховує на себе. Сумно, що експрем'єр-міністр Фінляндії зайняла наступальну позицію, підливши бензину у вогонь поляризації думок, лишень наростивши кількість підписників і вподобань у соціяльних мережах.

   Під час 4-річної каденції пані Марін разом із партнерками по урядовій коаліції йшлося про створення "кращого світу без прихильности жодної з існуючих ідеолоґій"; нині ж її риторика значно полівішала, хоча цінностей та знань від цього у Санни не побільшало. Ганьбище ситуації, перш за все для Суомі, полягає у тому, що гасла (тобто, слова) підміняють дії, коли місію демократії, прав і свобод, ґлорифікують відверті популісти вмілим жонґлюванням термінів. Схожа ситуація була понад 100 років тому, коли крайньо ліві сили скористалися революційним хаосом і захопили владу, яка лежала у всіх під ногами.

   "Неправильний" ціннісний вибір людей (якщо точніше, – виборців) був очищений шляхом "правильної" політики, так само як шалена популяризація серед широкого загалу користи від винаходів (скажімо, протикоронавірусної вакцини) у гарній обгортці підмінила сенс науки. Світові цілителі, як Санна Марі зліва чи Дональд Трамп справа керовані якоюсь "вищою місією", забувають, що ніхто з них, як і ґрупа їхніх прихильників у всіх суспільних верствах, не є вищим за реальну владу народу. Намагання виглядати "мудрішим аванґардом" є більш руйнівним фанатизмом, аніж конструктивною дискусією, яку зазвичай зводять до водоспаду нищівної критики безмовного й заляканого опонента.

   Зрештою, безрідним космополітам сучасности, які є виразниками безідейного популізму, слід розуміти, – у державі з республіканською за Конституцією формою устрою відбувається не боротьба взаємовиключних цінностей, а співіснування всіх видів і систем цінностей. Соціял-демократи можуть дебатувати з етнонаціоналістами на рівних, бо обом цим таборам держава й Основний закон забезпечують таке право. Замість насадженого згори масової "згоди натовпу" вільні люди розмірковують по-своєму, адже цінності (якщо вони панують у конкретному суспільстві) – це не факти, але думки, висловлення яких є ознакою зрілости.

За матеріалами "Yle Mielipide"

Зимова війна. Рік 2022-й

Як кажуть у народі: «Краще побачити один раз – аніж почути сотні раз». Це про торішню бійню на Півночі України у лютому-березні. Я, з походження, – удмурт (по мамі), а по батькові маю предків з Естонії, які потім переїхали до Польщі, котрий народився на початку 2000-х рр. в Україні на Донеччині, у Бахмуті.

   Тепер цей напрямок фронту найгарячіша точка. Відверто, тут у нас – справжній Верден чи Марна, тобто, випалена ворогом земля, а замість дерев і будинків: випалені пні й руїни. Але про Бахмут якось іншим разом, зараз – про Зимову війну 2022 р.

   Це відбулось на початку лютневого вторгнення. Ми виїхали з полігону 23.II.2022, треба було забрати пару людей у Чернігівській області, а приїхали на місце призначення наступного дня, де нам сказали, що почалася широкомасштабна війна. Зв'язалися із командуванням, бо збирали усіх, хто був поблизу, – і нам дали згоду.

   Ми зайняли позиції, бо вертатися було небезпечно; ніхто знав, як фронт буде рухатись і куди саме. «Це ж бляха друга армія світу!», – міркували ми й тільки на 7 день війни ми зрозуміли, щó це їм – пизда, а не нам. Але ось перший, день нашого бойового хрещення...

   Із нас зробили зведений підрозділ і там ще були рекрути з учебки. Тобто, вони не пройшли її до кінця. Зі старшин нам прислали двох інструкторів (головний сержант і старший сержант) усе з той самої учебки, хоча один – узагалі медик, викладав тактичну медицину, а затим нас повели кудись у ліс.

   Сказати, що я там був взагалі не місцевий, – нічого не сказати. Треба було зробити позиції та зустріти ворога, протримати позиції скільки це можливо по часу. Із важкого озброєння був тільки один ПК; навіть чим копати особливо не було чим, а до місця розташування їхали нашим же КрАзом із ППД.

   Потім із цього КрАзу ще зняли тент, аби накривати наметом дим від багаття, бо у більшості навіть не було запасних шкарпеток; були лопати, але теж не у всіх, бо деяких як і нас вирвали прямо з дороги. Добре що якийсь інструмент був у КрАзі, він і став нашим порятунком (його кабіна стала другим пунктом обігріву) під час "роботи". Від огнища підігрівали воду та будь-яку рідину, звиняйте за подробиці, але навіть сечу, але позиції ми зробили.

   Далі сидиш 4 години в окопі: одну грієшся, а для цього треба було відійти до спецпункту, десь так метрів за 500, стежкою. Але бляха вони нас обійшли! Москалики були вже справа і зліва; нам це повідомили по новітнім нанотехнологіям – радіостанції "Redmi 9T".

   Тобто, нас обійшли навіть не помітивши. Хоча там була головна стежка, вони рухалися саме дорогою, після якої починається ця наша широка стежка; але десь, мабуть, не туди повернули москалики... Тоді "Док", так ми кликали командира, ухвалив рішення виходити з оточення, хоча було зрозуміло – справа ризикована і ось чому.

   Ми намотали собі червоні стрічки, як у ворога. Ми не зрозуміли спочатку, – а нафіга?! Та "док" переконав, що це – маркування рашистів; але тоді ми ще їх навіть не бачили, ні на фото, ні на відео, і не знали, як їхня форма виглядає, бо не було ні часу, ні можливості дивитись інформацію в мережі.

   Вже потім через "Redmi 9T" ми попередили, що будемо виходити з червоними стрічками, але форма буде наша. Це було зроблено для того, якщо нас помітили рашисти, то може прийняли б за своїх. Виходити повинні були "чисто" пішки, без ні якого транспорту; обличчя водія треба було бачити, бо це буде загуба транспорту...

   А далі – пробіжки, повзання, повний бушлат снігу; то холодно то жарко. І тут ми зупинилися, бо з нами рашисти встановили голосовий контакт: ми почули, як вони намагалися до нас звернутися, майже в упор. Метрів 50, 70 до них було, але ми відкрили вогонь.

   Спочатку було видно їх, коли попадали. Ті, кого було видно, то відразу почалося якесь полювання: то стрільба відновлювалась, то знов тиша, то якийсь вибух чи гранату хтось кинув, чи фіг його розбере. Взагалі не зрозуміло було – що й хто, – і це тривало майже годину!

   За відчуттями, минула ціла вічність. Коли ми отямились та хоч якось зібралися, – пішов шквал в їхню сторону та вихід із тієї місцевості. А "Док" знав цю місцевість дуже добре, а  тому знав, як і куди пересуватися: ми вийшли всі, з двома пораненими побратимами, і без утрат; я вважаю, нам тоді дуже пощастило.

   Насамкінець додам важливе спостереження. В юності дуже багато читав і дивися про Зимову війну (1939-1940) або, як її називають ще совєцько-фінляндську. Але не коли не думав, що відчую на собі теж саме; мені назавжди запам'ятається той перший, скажений бій у зимовому лісі на Чернігівщині.

Автор – Фрьодо Бахмутський

Фінська права сцена підтримала грошима армію України

Мабуть, так склалося історично, хоч українці з фінами далекі один від одного ґеоґрафічно, але близькі по духу (ментально). Адже починаючи з 24.II.2022 більшість жителів Суомі підтримали нашу визвольну борню проти московитських загарбників. Певно, далася в знаки пам'ять про страшні злочини окупантів у минулому, які завжди приходять зі Сходу.

   Ще у розпал боїв за Маріуполь, Харків і Київ різні фінські рок-гурти об'єдналися й записали спільний музичний альбом на славу та підтримку наших незламних захисників. До збірки "Suomesta veljille Ukrainan" (у перекладі дослівно – "З Суомі до братів України") увійшло 11 потужних композицій відомих представників правої сцени, котрі таким чином забажали підтримати український збройний опір аґресорам. Впродовж останніх пів року продана чимала кількість цього CD-альбому на теренах Європейської спілки, вторговані кошти від яких уже переказано на рахунок Збройних Сил України та Окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

   Тá, певно, вас цікавить, хто сáме долучився до створення збірки? Знайомтеся, запальні фінські гурти "Goatmoon", "Sielunvihollinen", "Circle of Dawn", "Norhem", "Pyhä Kuolema", "Hiidenlintu", "Pagan Skull", "Kaarna", "Vapaudenristi", "Fatherland" і "Stormheit", які поділилися зі слухачами своїми раніше невиданими, але відомими завдяки концертам аудіотреки. Лейтмотив альбому "Suomesta veljille Ukrainan" пронизаний повагою героїчної боротьби України як вартового європейської цивілізації проти азійських варварів із Московії; це багато про що говорить.

   Представлені композиції виконані у декількох жанрах – від Rock against communism до металу і неофолку. Як стверджують самі учасники благодійної ініціативи, «через пам'ять про Зимову війну (1939-1940) фіни відчувають природну симпатію до тих народів, які також час від часу потрапляють у зуби московитської великодержавної політики, проте не здаються, а воюють», зустрічаючи ворожі орди із відкритим забралом. Висловлюємо переліченим рок-гуртам фінської правої сцени велику вдячність за проявлену небайдужість до борні за нашу і їхню свободу.

За матеріалами "Центру Дослідження Фінляндії"

Відлуння Зимової війни у Слобожанських лісах

Наприкінці листопада 1939 р. совєцькі загарбники, серед армійських загонів яких перебували етнічні українці, вдерлися у незалежну Суомі. 105 днів фінляндці героїчно стримували ворожу навалу, завдавши значних втрат у живій силі та військовій техніці. Вже у лютому 1940 р. до Гельсинкі прибув холодноярський отаман Юрій Горліс-Горський, який ініціював створення добровольчого підрозділу з  полонених українців, але знатне бойовище добігало свого кінця й начистити пики більшовикам вони не встигли.

   Тепер, 83 роки по тому, нащадки ветеранів Маннергеймового вояцтва стоять пліч-о-пліч із нащадками, ймовірно, тих українців, які волею долі опинилися у засніженому Озерному краї Суомі. Невеличкий загін фінських добровольців воює з українцями проти спільного ворога зі Сходу, знову. Деякі з них навіть наважуються викладати фотозвіти зі своїх полювань на московитів у соціальні мережі, як-от 30-річний боєць Ральф Сірен; він командує чотою, зібраною з його земляків у складі Інтернаціонального леґіону територіяльної оборони України.

   Молодий доброволець родом із Кіркконуммі, але тривалий час живе у Нідерландах. На початку березня 2022 р. він вирушив до України, щоби допомогти нашій нації чинити спротив московитській аґресії. Власне крім українців і фінів, його братами по зброї (фін. Aseveljet) – норвежці та американці з бойовим досвідом.

   «Щиро кажучи, я симпатизую українцям. Цілком зрозуміло, що Московія чинить неправильно, і тут великий проти маленького, якщо хочете, як Ґоліат проти Давида. Це та сама ситуація, що була у Фінляндії під час Зимової війни, і тоді нам майже ніхто не допомагав», – стверджує Ральф Сірен.

   30-річний уродженець Суомі певен і переконує інших у тому, що нині настав час як ніколи допомагати Україні всіма наявними засобами (від санкцій до озброєння). Хтозна, можливо це своєрідний особистий борг чи відплата за події Другої світової війни на фінській землі, щільно окроплену також і українською кров'ю. Тоді, як і зараз, точиться борня цивілізації з варварством, боротьба за нашу і вашу, шановні сусіди-європейці, свободу!

За матеріалами "Ilta-Sanomat"

Meidän nykyaikaamme Mannerheim

Текст з'явиться тут незабаром, зачекайте, будь ласка! З повагою, автор.

Панфіноуґризм як відповідь на слов'янофільство

Серед науковців-гуманітаріїв існує усталена думка, що ідеологія і рух з об'єднання та культурної взаємодії фіно-уґорських народів з'явилися у так званий міжвоєнний період (1919-1938 рр.). Однак насправді коріння панфіноуґризму чи панфеннізму (фін. Panfennismi, нім. Panfinnougrische) сягає першої половини позаминулого століття. Він постав не на порожньому місці, на відміну від офіційного імперського наративу держави Романових — "православ'я-самодержав'я-народність" — запровадженого графом Сєргєєм Уваровим й ідеологом слов'янофільства Міхаілом Погодіним.

   Оскільки царська ідеологія панславізму не була актуальна для Великого Князівства Фінляндського, її місце заступила гідна місцева альтернатива, розробкою якої в 1830-1850 рр. займалися члени Фінського літературного товариства, відомі нам як фенномани. Вони пропагували зверхництво великих фіно-уґорських народів (головно фінів у Суомі та Карелії, естонців в Естляндії й Ліфляндії, а також мадярів на землях корони святого Іштвана) над малими (саамами, карелами, лівами тощо). Задля підкріплення беззаперечності теорії панфіноуґризму, здійснювався збір і публікація власне фінських фольклорних творів.

   Крім того, фенномани налагоджували перші тісні культурно-політичні зв'язки із представниками естонського та мадярського національних рухів. Спільно вони мали не тільки наукову, але, в першу чергу, ідеологічну спрямованість, оскільки воліли узаконити свою мовно-культурну асиміляцію менш розвинених братніх, а то й зовсім чужих народів (як до прикладу, здійснювалася мадяризація словаків і українців). Знаково, що попервах ні московський царат, ані австрійське цісарство не вважали панфіноуґризм якимось серйозним викликом собі, він-бо розвивався галузях науки, літератури, мистецтва і тільки з подіями "Весни народів" й після — набув відверто політичного забарвлення.

   У другій половині ХІХ ст. найпалкіші адепти цієї течії (племінного націоналізму або Heimoaate) на теренах Суомі та Мадярщини оголосили династії Романових і Габсбурґів колоніалістами й визискувачами фіно-угорської спільноти. Адже монархи, зокрема такі, як Ніколай I, репрезентували інтереси не всіх своїх підданих, а переважно російської та німецької націй. Тому вони вдавалися до репресивної державної політики проти інших, кількісно малих народів своїх багатоетнічних імперій — фіно-уґрів якщо не змосковщували, то понімечували.

   Фактично, панфіноуґризм став цілком природною відповіддю на такі дії влади: з культурно-наукової сфери боротьба стала політичною, вийшовши далеко за межі проживання тих же фінів, естонців і мадярів. Будителі останніх прагнули залучити до руху й інші фіно-уґорські (здебільшого безграмотні) племена, котрі мешкали на берегах Волги та на Уралі, але ті не змогли зберегти власну самобутність через імперський мовно-культурний тиск. Слід насамкінець додати, що такий погляд на Схід від Гельсінкі, Таллінна й Будапешта не мав на меті плекати створення спільного державного утворення для всіх фіно-угорських народів, а лише їхнє відособлення (усамостійнення) від імперського центру і набуття власної національної ідентичності через поголовне просвітництво.

Автор — Денис Ковальов

Молодь Фінляндії обирає націоналістів

Планетарна пандемія коронавірусної інфекції з КНР похитнула довіру європейських виборців до панівних в їхніх країнах партій. Тобто, скажімо, у Німеччині громадяни радо віддають свої голоси лівим силам, у Фінляндії ж навпаки – готові підтримати правих. Соціологи фіксують особливо різкий сплеск популярності "Справжніх фінів" серед тамтешньої молоді, якій набридло очікувати невідомого майбутнього від соціалістичного уряду.

   Що це означає на практиці? – Якщо, приміром, сьогодні відбулися парламентські вибори, то кожен 5-й мешканець Суомі віком від 18 до 35 років (19% опитаних громадян, з яких 29% – чоловіки, а 10% – жінки) віддав би свій голос націоналістам. Фактично, у фінляндської молоді нарешті почала прокидатися власна національна гідність, а може, навіть, бажання турбуватися про свою батьківщину (раніше були популярними різного роду лівацькі сили з їх ідеологією руїни традиційно усталеного світу).

   Слід наголосити, що зростання партійних рейтингів "Справжніх фінів" має свій ґрунт і не з'явився, мовляв, на порожньому місці. Цьому передувала активна робота з громадянами упродовж всього минулого десятиліття: на кожен запит чи прохання депутати-націоналісти давали чітку відповідь, або йшли на конкретні кроки. Крім того, самих потенційних виборців партії "Справжні фіни" об'єднує високий рівень освіченості та водночас ставлення до політики як культурної чи оперативної проблеми важливої для сучасної молоді.

   Знаменно, що фінських націоналістів під проводом Юссі Галла-аго на правду розглядають "радикальними реформаторами" суспільства, при цьому незаслужено порівнюючи з нацистами до приходу у владу на хвилі "Великої депресії". Опоненти з-поміж лівих сил закидають "Справжнім фінам" відмову від мультикультурної асиміляції нелегалів, підтримку вуличного насильства і, навіть, співпрацю з прокремлівськими марґанільними елементами (але ніхто так ще і не довів останнього). Швидше за все зростання довіри молоді Суомі до незаплямованих корупцією націоналістів, а не пандемія COVID-19, змусила уряд перенести (муніципальні) вибори до місцевих рад з 18 квітня на 13 червня 2021 року

   Насамкінець не буде зайвим додати, що під час попереднього перебування в уряді (від 29 травня 2015 р. до 28 червня 2017 р.) представники "Справжніх фінів" відверто чесно ставилися до власних програмних цілей завдань партії та передвиборчих обіцянок. Так, вони мали сміливість приймати важкі та непопулярні рішення, за які суспільство їх хоч і критикувало, але не піддало ні осуду, ні остракізму (чого не скажеш про ситуацію в Україні з міністрами від ВО "Свобода"). Відтак варто очікувати, що наступне волевиявлення завдяки молоді дасть "Справжнім фінам" великий кредит довіри, забезпечивши відповідними важелями впливу для розв'язання насущних питань і демонстрації реальної роботи патріотів на благо суспільства, а не казнокрадів чи пустомелів із грантожерських структур.

Автор – Денис Ковальов

Планомірне заміщення замість стимулювання народжуваності завдає непоправної шкоди Європі

Природна людність корінних європейців щороку скорочується. Головними чинниками цього процесу є: відсутність у молоді та осіб середнього віку (незалежно від статі) бажання відтворювати собі подібних через уявний комфорт; панування ідеологій визиску (неокапіталізму) і розбещення (ліволібералізму), що насаджують хибну систему цінностей; сприяння міграції чужоземців із наявним варварськи світоглядом загарбників. Відтак варто очікувати того, що рівень народжуваності невдовзі сягне катастрофічної позначки, подолати яку вже буде не можливо навіть державним фінансовим заохоченням майбутніх батьків робити дітей.

   Останній тому приклад — заможна і назверх щаслива Фінляндія. Місцеві науковці з Інституту демографічних досліджень нещодавно шокували громадськість своєю заявою. Оприлюднивши результати щорічних досліджень, вони наголосили, що у гонитві за економічною стабільністю та перебуванням у так званому "першому світі" країна розплачується падінням народжуваності.

   Як виявилося, люди зі сталим достатком не мають потреби не те, що сформувати родину з 1-2 дітьми, але й взагалі не сприймають серйозних стосунків. Станом на тепер сумарний коефіцієнт новонароджених зменшився до 1,35 на 1 жінку. Для того, щоби зберегти фінську націю (кількість якої сягає 5-6 мільйонів у цілому світі) від природної загибелі, щорічний мінімальний показник повинен знаходитися на рівні 2,1-2,3.

   За словами науковців з Інституту демографічних досліджень, Фінляндія сьогодні — один із лідерів за найнижчим природним відтворенням власної людності, котру чомусь державна влада в особі міністра внутрішніх справ вирішила замінити мігрантами. Ухвалена урядом програма передбачає небачений досі для країни суспільний експеримент, який зачепить усі верстви населення. Її головними пунктами є так званий "міжсекційний фемінізм" (фактично узаконені привілеї для ЛҐБТ), "боротьба з дискримінацією" (тобто репресії проти захисників традиційних цінностей) і "позитивне ставлення" до нелегалів із країн Азії та Африки.

   Отже, замість того, аби взятися за порятунок власних громадян, кількість яких щороку невблаганно занепадає, лівацька влада Фінляндії сприяє його заміщенню чужинцями. Цілком імовірно, що урядовці з Гельсінкі керуються настановами представників так званої Франкфуртської школи, беручи до уваги лише економічну складову проблеми та запозичуючи досвід сусідньої Швеції — нестачу платників податків, які забезпечують своїми внесками державний пенсійний фонд, добровільно-примусово покривають відповідною чисельністю уродженців із далеких країв. Тому вже за 20-30 років переважну більшість фінляндських громадян становитимуть правовірні мусульмани з темним кольором шкіри, для яких фінська мова буде рудиментом.

За матеріалами "Yle Areena"

Судова система Фінляндії співпрацює з Кремлем проти регіоналістів

Період добровільно-примусової фінляндизації не минув у Фінляндії, адже безпосередні гвинтики системи лише набули нових форм, пристосувавшися до мінливої сучасності. Яскравим тому прикладом є боротьба місцевих правоохоронних і судових органів проти політичних еміґрантів із РФ. Особливо тих, хто прагне скинути московське ярмо.

   Поліції та прокуратурі міста Гельсінкі, виявляється, муляє око намет "Урал — це не Росія". Його щовихідних виставляє на сходах перед парламентом Фінляндської Республіки діяч руху "Вільний Урал" і політичний еміґрант Андрєй Романов. За таке "нахабство" йому присудили 9 годин в окремій камері та чималенький штраф в євро, які уродженець Магнітогорська не в змозі виплатити.

   За словами учасника руху "Вільний Урал", що працює тривалий час на розвал путінського режиму, суди Фінляндії теж залучені у процес боротьби з ним як регіоналістом РФ. Провідна північноєвропейська країна, що має репутацію доволі демократичної та свободолюбної, виявляється, може застосовувати репресивні заходи проти тих, кого зараз у Кремлі назвали "ворогами народу". Тобто, замість прихистку і доступу до медійних ресурсів задля широкого розголосу про репресії всередині РФ, фінляндська правоохоронна і судова система робить спроби покінчити з уральським регіоналізмом, послуговуючися при цьому допомогою відверто московських агентів впливу.

   Назверх така ситуація демонструє, що Фінляндія, попри смерть СССР у 1991 р., продовжує існувати у духовно-політичній парадигмі фінляндизації, йдучи на поступки (звісно, що тільки тактичні, а не стратегічні) своєму сильнішому та агресивнішому сусіду зі Сходу. Тому, будь-які агітаційні чи протестні акції під прапором Вільного Уралу у середмісті Гельсінкі оперативно згортаються, а безпосередній учасник і організатор щоразу мусить проходити кілька кіл бюрократично-судового пекла, відстоюючи своє право на свободу слова. Місцеві правозахисники, які звикли боронити права різних меншин і ображених, прикметно, відмовчуються й фактично закривають очі на те, що поліція, прокуратура й суди порушують так звані права людини безпосередньо під стінами фінляндського парламенту.

   За всі свої акції у середмісті столиці Фінляндії уральський регіоналіст вже встиг відсидіти в окремій камері майже добу, а місцевій пресі рекомендували жодним чином не згадувати про його протест, який створює медійний шум і заважає владі країни мати дружні відносини з Кремлем. Як наголосив Андрєй Романов, всього б цього могло й не бути, якби фінляндська влада ставилися до нього і йому подібних політичних еміґрантів із РФ як до біженців, адже варто стати неугодним путінському режиму, його вірні пси дістануть тебе у будь-якій точці світу — тобто, тебе відразу вносять у чорні списки, відразу закрита дорога до дешевого житла, доступної медицини, стаючи людиною другого сорту. Отака сумнозвісна (радше вибіркова) демократія і захист людської гідності!

Автор — Денис Ковальов

Планетарний геноцид людства чи примусова мізантропія?

Коронавірусна пандемія спричинила небувалу до тепер паніку, психоз світового масштабу. Те, про що мріяли та чого так палко бажали праві популісти, націоналісти, євроскептики, консерватори, ба навіть екологи, — стало дійсністю. Кордони зачиняються, нелегальна міграція тимчасово зупинена, країни-агресори, здебільшого, почали займатися внутрішніми проблемами, а не зовнішніми, уряди нарешті звернули увагу на систему охорони здоров'я, борці за права різних ущербних меншин раптово принишкли, на вулицях стало малолюдно і у повітрі запахло демократурою...
   Завдяки злощасному вірусу COVID-19 планета Земля, не без людської допомоги звісно, почала самоочищення. Людська повінь, по яку писав радикальний фінський еколог і антиіндустріаліст Каарло-Пентті Лінкола, досягла своєї критичної позначки. Відтак загроза, котру представляє сучасна технологічна цивілізація, що її мета — комфортне існування, змусила сотні мільйонів людей постати перед доконаним фактом: стиль життя і ставлення до навколишнього світу мусить докорінно змінитися, бо інакше нас вб'є коронавірус (або ще якась згубна інфекція, від появи яко е застрахований ніхто, навіть олігарх чи президент).
   Те, що ми спостерігаємо з січня поточного року — швидке скорочення населення планети, — справедливо можна назвати помстою природою, геноцидом за надмірну індустріалізацію, за безконтрольну народжуваність та ігнорування встановленого Богом балансу між людством і навколишнім світом (рештою біологічними видами). Вже згаданий вище Каарло-Пентті Лінкола вважає перенаселення найбільшою загрозою для життя на Землі, раковою пухлину на тілі природи, створеною homo destructivus. «Фундаментальна, згубна помилка полягає в тому, що сучасне суспільство і життя в ньому організовані на основі того, чого хоче окремо взятий самозакохана людина, а не на тому, що добре для нього і природи, знищення якої досягло рівня екологічної катастрофи», — зазначає фінський ідеолог екофашизму.
   Проблема, перед якою постали всі мешканці планети у ХХІ ст., полягає у хибності вибраного шляху ще 50 років тому: тотальна глобалізація і віра у людство, історія якого рясніє стількома прикладами жахливих злочинів, війн, вбивств, принижень, тортур і злиднів. Спалах COVID-19 демонструє кривду, завдану нами біосфері, тому-то вірусна хвороба досягла зараз такого рівня (який мали чума та іспанський грип), коли якраз слід замислитися, що нам дорожче: природа або суспільство, збудоване на суперечливому й хиткому фундаменті. Жорсткі карантинні заходи у більшості країн світу і примусова самоізоляція населення — це, насправді, турбота владоможців і мільярдерів про економіку, але аж ніяк не про людей чи пак природу, оскільки збудований ними картковий будинок стабільного глобального ринку за один місяць зруйнувався й наслідки цього наразі важко передбачити.
   Який підсумок з вище наведеного, що ж всім нам робити зараз, перебуваючи невільній мізантропії? — Чудову відповідь вже давно дав Каарло-Пентті Лінкола: «Людство втратить принади сучасного світу (рекордні рівні самогубств, виснажливу конкуренцію, безробіття, стрес, страх втратити роботу, відчуження, депресію, потребу у медичних препаратах, тілесні недуги, індивідуалізм, корупцію, злочинність), оскільки не зможе до кінця побороти те, що вище та сильніше від нього — саму природу. Відтак, після вимушеної загибелі тисяч (якщо не мільйонів), з'явиться шанс осягнути нескінченний спектр мистецтв, постане час особисте, справжнє людське життя не обтяжене турботами про фінанси (жадоба до збагачення має лишитися у минулому), але досягти цього можна з усвідомлення простого явища: homo destructivus як надзвичайно експансивний вид homo sapiens не пан, а прислужник природи, звідси безсилість людини реагувати на такі виклики як голод, посуха чи віруси».

Автор — Денис Ковальов

"Велика чистка" у лавах фінських націоналістів

У найбільшій опозиційній і націоналістичній силі Фінляндії вкотре назрів розкол. На цей раз партія "Справжні фіни" прагне очистити свої лави від... фашистів! Відтак лідер політсили Юссі Галла-аго ініціював створення нової молодіжної організації, яка замінить неконтрольоване членство "Perussuomalaiset Nuoret".
   Причиною до такого радикального кроку став виступ другого заступник голови молодіжної організації "Справжніх фінів" Тоні Ялонена на конференції "Etnofutur IV". Під час заходу, що відбувся 23-24 лютого поточного року в естонському Таллінні, молодик назвав себе етнонаціоналістом і фашистом. Цим він викликав хвилю критики та обурення серед громадськості та політичної еліти Фінляндії, зокрема й у лавах власної політсили.
   Аби якось зменшити загострені у суспільстві пристрасті, Юссі Галла-аго закликав керівництво "PS-Nuoret" змінити організаційний статут. Проте молодіжне об'єднання відхилило вимоги головної партії, заявивши про недопущення обмеження своєї діяльності та будь-які втручання з-поміж політиків, навіть ідейних соратників. Не знайшовши точок доторку, "Справжні фіни" пригрозили завершенням співпраці з "PS-Nuoret" та оголосили про утворення керованого молодіжного крила партії під керівництвом народного депутата і поміркованої націоналістки з міста Оулу — 30-річної Йенни Сімули.
   Чому радикальний консерватор і євроскептик Юссі Галла-аго, який у 2017 р. сам висловлювався про правий поворот і нестачу націоналізму у Фінляндії став на відверто ліберально-демократичний курс не відомо. Вірогідно, що останні соціологічні опитування, які демонструють громадську підтримку його партії, істотно вплинули на ідеологію "Справжніх фінів", яка стала дистанціюватися від усього праворадикального і дрейфувати у бік правоцентризму. Навряд ця зміна допоможе політсилі зберегти поточний рейтинг, оскільки станом на тепер її підтримують саме ті громадяни, яким остогидла "політика відкритих дверей" щодо нелегалів, ну і, звісно, контрольований певними фінансовими угрупованнями мультикультуралізм. 

Автор — Денис Ковальов