Асадівські садисти просять захисту від справедливої кари

Сирія після падіння диктатури алавітів під проводом родини аль-Асад опинилася в замкнутому колі помсти, де надії на нове життя щоразу розбиваються об хвилю жорстокости та безкарности. Біднякам не буде куди йти, а хто зможе – поїде, як уже тікали після поразки революційних подій Арабської весни 2011-2013 рр. У зовсім новому для себе становищі опинилися вчорашні небожителі, яким на рівних опікувалися Московія та Іран.

   Нова Сирія для алавітів – членів релігійної громади на північному заході арабської країни, з якої походить і скинутий диктатор Башар аль-Асад – гірша за в'язницю, адже їх убивають цілими сім'ями. Затримки у розслідуваннях, які здійснюють правоохоронці-суніти, свідчать про загравання влади перед численними сирійцями, які вважають алавітів винними у кривавих злочинах колишнього режиму. Алавіти ж вимагають міжнародного захисту, побоюючись репресій за те, що вони були пов'язані, за своєю волею чи примусом, із кланом аль-Асад і його терором державного рівня.

   Після завершення громадянської війни торік у грудні часу почастішали викрадення та вбивства алавітів. Внаслідок спалаху насильства цьогоріч у березні загинули 1 334 особи, а перехідний президент країни Ахмед аш-Шараа пообіцяв переслідувати винних незалежно від їхнього походження та віросповідання. Для розслідування масових вбивств було створено незалежну комісію, яка діятиме до початку липня.

   Новостворені (чи пак реформовані) правоохоронні та судові органи пояснюють затримку великою кількістю свідків, яких необхідно допитати, та величезною кількістю відеозаписів, які необхідно проаналізувати. Ролики зафільмували самі злочинці та розмістили їх задля залякування сирійців у соціяльних мережах. Тепер учасників (орґанізаторів і виконавців) державного терору чекає або законний суд, або ж справедливе спонтанне судилище.

   Іноземні дипломати також бачать у цьому деяке замішання сирійської влади, оскільки головними підозрюваними виступають люди та уґруповання, з якими теперішня офіційна влада у Дамаску іноді не хоче, а іноді не може впоратися. Наприклад, протурецькі збройні загони сирійських туркменів (туркоманів), іноземні джихадисти, які входять до складу Міністерства оборони, або співробітники служби спільної безпеки. Президент аш-Шара і його посадовці, вихідці з угрупування "Hāy'āt Tāhrir al-Shām", не мають ні чисельної переваги, ні військових засобів, щоби контролювати ці радикальні угруповання, які суперечать його політиці поміркованости.

   Чи зможе новий уряд Сирії, який прагне зробити країну пристойним членом міжнародної спільноти, домогтися зняття санкцій і відбудуватися від колишніх жахів асадівського режиму, зупинити вбивства цілих сімей без суду та слідства і чи захоче? На узбережжі, де більшість алавітських сіл зазнали нападів, ситуація, як і раніше, нестабільна. Алавітів сприймають як внутрішнього ворога, що у душі тужать за колишнім порядком, тому без системи перехідного правосуддя під наглядом хоча б Туреччини, всі ці розправи продовжуватимуться і посилюватимуться.

За матеріялами "Le Monde"

Що робить нас чесними?

Вичерпна і частково парадоксальна відповідь на це питання можна знайти у величного британського економіста (шотландського походження) Адама Сміта. У своїй фундаментальній праці "Розгляд природи та причин багатства народів" він розмірковує над тим, як щоразу, коли в країні з'являється торгівля, її супроводжують чесність і педантичність. (На жаль, цей підхід можна застосувати переважно до західних держав).

   Зі всіх європейських народів голландці (тепер ми їх знаємо як нідерландці), найбільш схильні до торгівлі, найбільш вірні своєму слову. Анґлійці вірніші йому, ніж шотландці, але значно поступаються голландцям. Зі слів Сміта, у віддалених частинах Туманного Альбіону вірних йому набагато менше, ніж у прибережних, поблизу великих міст (скажімо, Лондон, Бристоль чи Ліверпуль).

   «Це аж ніяк можна пояснити своєрідним національним характером, як стверджують деякі. Немає жодної природної причини, через яку анґлієць чи шотландець має бути менш педантичний у виконанні договорів, ніж той таки голландець. Що вже говорити про валлійців чи ірландців, яким чужа або й зовсім не притаманна така поведінка», – переконує загальновизнаний у світі економіст.

   Посередник боїться втратити обличчя (радше імідж та престиж, зароблені роками праці), а відтак скрупульозно виконує всі зобов'язання. Коли ж торговці становлять більшість населення у межах конкретного суспільства – етносу чи нації, – чесність і педантичність входять у моду, стають загальною вартістю. Отже, стверджує Адам Сміт, вони є провідними чеснотами здорового народу, котрий прагне величі:

   «Парадоксальність полягає в тому, що більшість критиків капіталізму та ненависників "торгашів" кричать з усіх куточків про їхню брехливість і схильність до обману. Однак саме торгівля дає людям імпульс до співпраці, взаємодії та мотивацію бути чесними. Понад те, торгівля (особливо за умов інтенсивної конкуренції) не лише сприяє розвитку чесності й репутації, але й підвищує рівень довіри серед населення».

Автор – Ревуч Січовий

Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Сперечаюся, отже існую

Коли країна різко розриває зі своїм нещодавнім минулим, завжди виникають розбіжності щодо того, що з цього минулого зберегти, а що відкинути. Так сталося, зокрема, в СССР у 1920-1940-х рр. Наприклад, такі постаті минулого, як Пьотр I чи Міхал Кутузов – це ненависні експлуататори трударів чи надихаючі взірці для наслідування, а Пушкін – це "великий російський поет" чи "виразник інтересів панівного дворянського класу"?

   Аналогічні питання постають і в сьогоднішній Україні. Як, скажімо, ставитися до Олександра Довженка, Павла Тичини, Максима Рильського, Кіри Муратової чи Лариси Кадочнікової? Наша (маю на увазі сучасну Україну) відмінність від СССР у тому, що там "правильну відповідь" не одразу, але проголошував або ЦК КПСС, або особисто "вождь", або партійний орган ("Правда").

   У XXI ст. українці ж такого авторитетного ідеологічного проводиря, слава Богу, не мають – і, не приведи Господь, аби був. А це означає, що ми всі приречені на постійне "різнодумство" та перманентний "демократичний срач". Якщо в Україні збережеться демократія, змінитися і проґресувати може хіба тональність дискусії – у плані більшої аргументованості та поваги до незгодних, – але не спектр і не гострота розбіжностей.

   Але сьогодні й цього очікувати важко, бо поза межами демократичної дискусії неминуче залишаються – і мають залишатися! – такі погляди, толерування яких загрожує самознищенням самої демократичної спільноти. Проте хто і як має визначити, які погляди в сьогоднішній Україні загрожують самознищенням її загроженої спільноти, а які ні? І тут демократична дискусія заходить на нове коло.

   Бо те, що на думку щирих прибічників новоявленого політика Геннадія Друзенка чи вправного політичного технолога Сергія Гайдая Україну має врятувати, на погляд їхніх опонентів (зокрема, й на мою власну) може її лише занапастити. І нема на то ради, крім хіба Верховної Ради, – маючи на увазі тимчасове підсумування таких суперечок у формі демократичних виборів. Словом, закликаємо ставитися до цих перманентних срачів по-філософськи: «Arguo ergo sum. Arguimus ergo sumus».

Автор – Олексій Панич

Наступні тижні стануть вирішальними у війні в Україні

Апокаліптичні сценарії малюють на шпальтах впливової американської газети "The Washington Post". За минулі кілька днів це видання розійшлося не на жарт і приголомшило українців матеріялом про те, що наша Батьківщина... прогрáє війну. Як доказ, наведені "глибоко аналітичні" приклади втрат української армії, що нібито набагато вищі за офіційні 400 000 полеглих і поранених, причому у пропорції 1 до 8 (43 000 полеглих до 370 000 поранених).

Однак, навіщо газеті, яку нещодавно купив олігарх Джеф Безос, такі уточнення, коли достатньо назвати цифру і з усією відповідальністю заявити, що вона занижена, щоправда, не надавши фактажу на підтвердження такої заяви. Відверто кажучи, нагадує характер подачі інформації від кремлівських пропаґандистів, або від американських конспірологів. Наприклад, хабалки Марґо Сімонян, полковника Даґласа МакҐреґора або ж підполковника Деніела Девіса.

Ці наведені великі поціновувачі вигадок завше радо розповідають про те, що «втрати української армії катастрофічні» й «українців полягло вже майже 1 мільйон осіб». Зрозуміло, що подібними брехливими заявами користується ворожа пропаґанда і затягує у свій інформаційний простір цю епістолярщину як "авторитетну" думку. На жаль, але у США вже давно склався прошарок "горе-експертів", з якогось дивного збігу, думка яких в унісон звучить із кремлівськими "балакучими головами".

Видається, що у США наявні серйозні проблеми із контррозвідувальною діяльністю, якщо серед аґентів РФ по той бік Атлантичного океану так багато саме військовиків. Але, схоже, криза не лише у контррозвідувальній діяльності, а й у редакції "The Washington Post", якщо такий непрофесійний матеріял викладений у розділі "Думка: Редакційна колеґія". Невже вони справді вірять у те, що написали?

Крім усього іншого, у згаданій статті звучить дивне твердження про те, що "українські війська можуть бути оточені" у... Курській області народній республіці. Зауважимо, що це принципово неможливо і латентний натяк на необхідність зниження мобілізаційного віку до 18 років, за що у США висловлюються також досить сумнівні за рівнем афіліяції особистості. Наприклад, товаришка Вікторія Спаркс, – етнічна українка і за сумісництвом позірна українофобка.

Тому стаття від літературних рабів Джефа Безоса не виглядає неупередженою, розважливою та глибоко опрацьованим аналітичним матеріалом. Радше це спроба накидати на вентилятор журавлинних наративів, які використовуються роками конспірологічною спільнотою США, що вторить кремлівській пропаґанді. Фактично, відбувається створення відповідного сприйняття та розуміння, у всіх можливих спотворених сенсах, від того, що ж у дійсности відбувається в Україні.

За матеріялами "Злого Одесита"

Народи обирають королів

Постійність держав із монархічною формою урядування дивує людей XXI ст. Сукупна кількість цих країн у світі зараз обмежена 20 (мова як про абсолютистські, так і напівабсолютистські режими). Дослідників соціології та політології турбує одне питання: як цим королівствам удається зберегти свою систему у постмодерний період, коли монархії стали начебто реліктом попри технологічні прориви людства?

   На це питання вже існує відповідь, яку дав відомий філософ Семюел Гентінґтон у своїй книзі "Політичний порядок у мінливих суспільствах", сформулювавши так звану "дилему короля": «Перед цими політичними системами постала фундаментальна проблема. З одного боку, централізація влади у руках монарха була необхідною для здійснення соціальних, культурних та економічних реформ, а з іншого, – ця ж централізація ускладнювала чи унеможливлювала розосередження влади та включення до системи влади традиційного суспільства нових груп, породжених модернізацією. Здавалося, що участь цих ґруп у політиці можна досягти лише ціною скасування монархії. Перед монархом це ставило серйозну проблему: чи слід йому ставати жертвою власних досягнень? Тобто монарх мав або гальмувати процес модернізації або очолити його, ризикуючи згодом втратити владу».

   Ризикнемо оскаржити твердження пана Гентінґтона, звернувши увагу на один важливий момент: розмір монархічної держави (населення + територія). У таких (зовсім невеликих) державах стійкість забезпечується двома чинниками: інституційний консерватизм (анґл. institutional fidelity) та уособлення (анґл. personalization), – які дозволяють монархіям на сучасному етапі утримуватися на плаву. Красномовним доказом слугують Королівство Тонґа, Королівство Бутан і Князівство Ліхтенштайн.

   Вивчивши все політичну еволюцію всіх трьох країн, доходимо висновку, що монархічний устрій влади там не втрачає своєї сили навіть попри ухвалення de jure демократичної форми правління (конституція, парламент тощо). У цих трьох монархіях, всупереч появі інститутів демократії, монархічна влада продовжує відігравати важливу роль внаслідок згаданих вище 2 факторів. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   По-перше, інституційний консерватизм визначає відсутність внутрішньої динаміки до значних змін: населення вищезгаданих країн (навіть еліти) не хочуть відмовлятися від монархії. У Тонґа та Бутані наявність монархії врятувала ці країни від колонізації Заходом (перш за все, навали британців), а тому багато хто пов'язує незалежність і виживання держави із монархічним устроєм влади. Скажімо, у Бутані королю довелося змусити підданих ухвалити демократичні атрибути влади й підтримати його реформи, а у Ліхтенштайні виборці підтримали князя Ганса Адама II у боротьбі із політичними елітами на референдумі у 2002 р., який дарував монарху розширені повноваження та уповноваження; лише у Тонґа еліти зуміли вчинити щось схоже на опір, але король з усім тим зберіг вплив і владу. Спробуймо пояснити стисло, але ґрунтовно.

   Ну, а по-друге, невеликий обшир держави та кількість населення сприяє близькості державця до народу, і народу – до державця. Монарх у маленькій країні більшою мірою користується прихильністю населення, ніж у великих (хоча велика Швеція може бути виключенням на відміну від такої ж громіздкої Саудівської Арабії, де влада тримає населення дуже міцно). Таким робом, маленькі монархії зуміли зберегтися за допомогою вищезгаданих чинників, а демократичні атрибути не сильно похитнули їх вплив і владу.

За метеріялами "Taylor & Francis"

Вигадане протистояння Просвітництва і Романтизму

Часто доводиться читати й чути, що, мовляв, Просвітництво і Романтизм – антиподи. Нібито Просвітництво – це "доба розуму", натомість Романтизм – це буяння почуттів. На жаль, цей поширений опис (штучна дихотомія) абсолютно хибний.

   Слід наголосити, що вся доба Просвітництва культивувала чуттєвість і опікувалася почуттями не менше за будь-якого романтика. У релігійній площині вже на початку XVIII ст. (тобто за століття до Романтизму) це вилилося у пієтизм; у театральній – у "слізну комедію" (франц. comédie larmoyante). Загалом же у літературі – у мистецтво сентименталізму.

   Тому насправді пропорція уваги до ratio та чуттів із переходом від Просвітництва до Романтизму практично не змінилася. Змінилося інше, і цю зміну найкраще можна описати метафорою: «Романтизм почався тоді, коли типові персонажі літератури Просвітництва самі стали авторами». Розумієте сутність штучної проблеми, якою згодом жонглюватимуть мислителі Декадансу?

   Щоби отримати типову романтичну прозу, достатньо уявити собі, що "Історію Тома Джонса, знайди" написав сам Том Джонс, а "Черницю" Денí Дідрó справді написала ця черниця (а не Дідро, який пише цей твір від її імені). Наприкінці XVIII ст. ця грань між автором та персонажем починає стиратися аж настільки, що Йóґанн Вóльфґанґ фон Ґьоте пише свого "Вертера" як "альтернативну автобіографію" (опис того, що з ним не сталося, але могло статися). А натомість читачі "Вертера" починають вкорочувати собі віку за його прикладом, намагаючись вже суто практично стати "авторами власного життя" (хай навіть за готовим взірцем) і самотужки поставити у цьому житті "фінальну крапку".

   Тому, якщо Романтизм для Просвітництва і є чимось "іншим", то це, безумовно, "своє інше" – у діалектичному розумінні Ґеóрґ Вільгéльм Фрíдрих Гéґеля, який мав не менше раціоналізму, ніж будь-хто з мислителів Просвітництва, і водночас описав розвиток свого Абсолютного Духа у цілком романтичному ключі. А оманлива казочка про "раціоналізм Просвітництва" найчастіше зумовлена тим, що інформацію про суть Просвітництва багато хто отримує із других рук Іммануїла Канта, який насправді проспав у своєму "доґматичному сні" чи не всю цю добу. Тож, мітичний "раціоналізм Просвітництва" – це зазвичай всього лише раціоналізм Канта, неправомірно екстрапольований на цілу епоху культурного розвитку.

Автор – Олексій Панич

Західна преса свідомо критикує Україну

Якби 24 лютого 2022 р. окупаційно-терористичний континґент Московії здобув "блискавичну перемогу", без жодного пострілу загарбавши другу за розмірами країну Європи, західні суспільства не змигнули б оком. Вони не помітили б щезнення із мапи світу України, про яку стали дізнаватися тільки під час ґеноцидального бойовища. Торгувати на крови та смертях із Кремлем для них – business as usual.

   Сьогодні, коли Українська Nація спростувала безліч мітів про себе і про ворога із РФ, західні масової (дез)інформації надто багато часу приділяють критиці саме України. То не такий літній контрнаступ на Південному фронті, то не так боронять Бахмут з Авдіївкою, то передрікають поразку ному напрямку... При цьому європейська, а головне американська преса ніби цілеспрямовано забувають про наявний букет проблем, які накопичили на Московії.

   Прикметно, що найзатятішим оборонцем правди та свободи слова на Заході став заступник головного редактора "Bild" Пауль Ронцгаймер. Це так зване німецьке "жовте видання" із накладом 1 000 000 примірників лишається одним із тверезих голосів, доносячи з поля бою пропаґанди. За його словами, Україна потребує підтримки не лише у грошах і зброї, а й у висвітленні адекватного сприйняття війни.

   «Ці бої на Курщині показують те саме, що ми вже бачили на початку конфлікту. Я пам'ятаю це, бо був тоді у Києві, який московити намагалися взяти з наскоку. І всі ці колони танків у напрямку Києва були досить легко знищені українцями. Я думаю, за минулий рік ми надто багато говорили про Україну у критичному тоні, що несправедливо. Але водночас ми надто мало говорили про те, наскільки й досі великі проблеми російської армії. У них все ще величезні проблеми з озброєнням, хай вони перебудувалися на військову економіку, це їх не рятує», – зауважив Пауль Ронцгаймер.

   Події на теренах "Курської народної республіки" західним журналістам, кореспондентам, репортерам, експертам, редакторам й аналітикам слід визнати абсолютною ганьбою для Владіміра Путіна, адже саме люди по той бік фронту це відчувають. І це те, чим медіяспільнота ЄС та США завжди нехтує, іґноруючи мінливу дійсність, вигадуючи "інсайдерські прогнози", котрі не збуваються. Насправді не українська, але російська армія – зовсім не та, якою має бути, якою собі уявляли до 24.II.2022 лякливі західні акули пера; мусимо їм втовкмачувати правду способами.

За матеріялами "Bild"

Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Фінляндизація позбавила фінів незалежного погляду на Московію

Відома своїм естонсько-фінським походженням письменниця Сóфі Óксанен не припиняє таврувати наслідки ганебної політики у Суомі. Так, під час щорічної Конференції Енна Соосаара у Таллінні вона виголосила чергову промову із нещадною критикою фінляндизації. (Ми вже неодноразово писали, як це вплинуло на жителів Озерного краю під час співіснування із СССР).

   На переконливий погляд пані Оксанен, фінляндизація була справжнім успіхом червоної Москви, застосованої проти свого переможеного маленького північно-західного сусіда. Фактично, через це совєтам довелося відмовитися від повноцінної окупації Суомі, як у 1920-1930-х рр. планував диктатор Іосіф Сталін. Власне з відтоді фіни навчилися реагувати на будь-які провокації очікувальним чином.

   «Я вважаю, що настав час згадати, що фінляндизація позбавила Суомі здатности писати свою офіційну, власну історію і публічно висловлювати незалежну думку щодо Московії. Цьому сприяло поширення цензури, яку люди несвідомо підтримували. Багато фінляндських громадян до недавнього часу свідомо стверджували, що свобода критикувати політику Росії все ж таки існує, і вона, ця політика, негативно вплинула на наше суспільство у цілому», – зазначає письменниця.

   На її погляд, фінляндизація де-не-де все ще продовжує впливати на те, як фіни говорять про Росію, як ставляться до держави-агресора, що нищить Україну 10 рік поспіль. Тому будь-яка критика російської політики часто вважається проявом безвідповідальної сміливости. Звісно, що після 22.II.2022 відбуваються карколомні зміни, але публічно критикувати росіян усе ще не comme il faut.

   «Знаєте, для мене особисто, як для дитини батьків-дисидентів, які втекли від совєтів, це є великою проблемою. Тому що критика країни, яка свідомо здійснює політику експансії, не повинна розглядатися як надто "смілива". Це має бути звичайнісіньким явищем, таким, наприклад, як критика комуністичного Китаю за відсутність свободи слова та репресії проти уйґурів. Того, хто критикує КНР, адже не називають фашистом, провокатором чи "повією НАТО" [вислів, який часто використовується у Суомі − прим. ред.]. У нас же це все ще усталена суспільна норма», − невтішно коментує ситуацію Софі Оксанен.

За матеріялами "Up North"

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.

   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.

І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.

   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.

   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" – у запіллі – законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!

За матеріялами "Запорізької Солі"

Україна не має права уподібнюватися Московії

Оцей дурнуватий міф про наявність у нас якихось одвічно-споконвічних демократичних традицій є живучим ще й тому, що в Україні завжди побутував європейський тип авторитаризму. Що в порівнянні з "азійським" типом (притаманним також Візантії та московській державі) може виглядати для дилетантів у сфері суспільних наук, як "демократія". Бо дає ширший простір для свободи особистости.

   Азійський і європейський авторитаризм співвідносяться між собою десь так, як акула з дельфіном. Обидва організми в очах людей, не знайомих з наукою, виглядають, як риби, плавають, як риби. Але акула є доволі примітивною хрящовою рибою, а дельфін – ссавцем із розвиненим мозком.

   Цю зовнішню подібність активно використовують різні маніпулятори, щоби під вереск про "уподібнення Москві" нав'язати нам таку форму політичного устрою, яка робить національного лідера і постгеноцидний народ беззахисними перед  смертельними загрозами. А коли до влади доривається якась зденаціоналізована істота з замашками деспота, розводять руками. «Ну, хто ж думав, шо так получицця, ми хотіли як луччє...».

   Всі типи авторитаризму жорстко обмежують політичні права всіх суспільних станів. Але на цьому подібність і закінчується. Авторитарна система європейського типу поважає священне право приватної власності і залишає широкий простір для економічних свобод, не втручається в приватне життя і культурні процеси.

   Азійська ж система не визнає святості приватної власности й стоїть на всеохопному контролі над усіма сферами життя. Тому європейська цивілізація після краху римської республіки не тупцяла на місці, а розвивалася, і народила врешті-решт нову демократію, з якої ми так бездарно ліпимо карґо-культ. А азійська деспотія ходить по колу і народжує тільки хаос, з якого виходить тільки нова деспотія.

   Люди, які бояться поступитися своїм священним, даним царьом-батюшкой Міхал Сєргєічєм, правом виборів-перевиборів в умовах інформаційної окупації, ніякої ментальної, культурної, економіко-географічної різниці між Україною й Росією, між українцями й росіянами, між Богданом-Зиновієм і Ляксєй Міхаличєм, між Мазепою й Петром, між Скоропадським і Лєніним не бачать. І європейської природи України не помічають і не розуміють, що Україна ніколи не уподібнитися Москві, поки не дасть їй себе окупувати. Вони абсолютно бездумно й лицемірно лають "рабську Орду", виступаючи її сліпим знаряддям у планомірному процесі геноциду українського народу.

Автор – Софія Дніпровська

Рівняння на європейську Північ

Важко знайти якийсь міжнародний рейтинґ, в якому країни Північної Європи або інакше Фенноскандії не займали б провідних позицій. Норвеґія, Швеція, Данія, Фінляндія найчастіше входять до top-країни за різними показниками: економічний розвиток, якість інфраструктури, стан довкілля, соціяльна підтримка тощо. В умовах стрімкого розвитку постіндустріяльного проґресу підвищується роль і значення науки та технологій, які визначають ефективність держав у XXI ст.

   Але й тут країни Північної Європи перебувають в аванґарді. Так, наприклад, у галузі розробок близько 70% науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт на теренах Фенноскандії фінансується приватним сектором. Малий і середній бізнес активно підтримують стартапи, а зацікавлені у збільшенні власних прибутків транснаціональні корпорації вкладають кошти у дослідні й освітні центри, як от фінська "Nokia" чи данська "Vestas".

   На сьогодні шведська столиця Стокгольм є другим після Кремнієвої Долини місцем  за кількістю стартапів з оборотом $1 мільярд на душу населення. Сусідня ж Суомі лідирує серед країн Європи (власне, Євроспілки) у галузі цифровізації громадського сектора (електронний уряд, доступність цифрових державних послуг) та є першою у світі країною за рівнем розвитку людського капіталу. Норвеґія – перша у списку найбільш безнапасних країн світу, а Данія – лідирує за світовим індексом щастя.

   При цьому, жодна із цих країн за геополітичними мірками не є "великою державою". Їхні збройні сили не йдуть у жодне порівняння з арміями США, КНР чи РФ, а розмір їхніх територій можна порівняти із площею окремих американських штатів, китайських провінцій або суб'єктів московської ресурсної федерації... Та це не головно, головне – інтелектуальна спроможність і невпинний поступ кожної із північноєвропейських країн, які показують решті світу приклад для наслідування.

За матеріалами Центру Дослідження Фінляндії

Ніхто і ніщо не може ставити себе вище за владу народу

Ілюзія переваги, непридатна для суспільства без цінностей, особливо, коли такий соціюм очолюють затяті відвідувачі вечірок, позбавлені внутрішнього ідеолоґічного (себто, ідейного) стрижня. У Суомі прикладом слугує експрем'єр-міністр Санна Марін, яка хоч і очолює соціял-демократів, але навряд щиро сповідує заповіти "батьків-засновників" партії. Виступаючи нещодавно із промовою перед випускниками приватного Університету Нью-Йорка, вона представила себе "провісницею феміністичного проґресу" і назвала консервативні цінності "загрозою свободі, правам людини та демократії".

   На думку пані Марін, як і достоту молодих однопартійців, «нині триває протистояння поглядів, тому кожен має обрати свою сторону [правий чи лівий], адже "золотої середини" – немає». Власне, поділ на два ворожі табори під час найбільшою після Другої світової війни геополітичної кризи загрожує демократії як такій, особливо у США, де трампісти-путіністи воліють закритися у власній шкарлупі, бо ж "America first", а решта світу най розраховує на себе. Сумно, що експрем'єр-міністр Фінляндії зайняла наступальну позицію, підливши бензину у вогонь поляризації думок, лишень наростивши кількість підписників і вподобань у соціяльних мережах.

   Під час 4-річної каденції пані Марін разом із партнерками по урядовій коаліції йшлося про створення "кращого світу без прихильности жодної з існуючих ідеолоґій"; нині ж її риторика значно полівішала, хоча цінностей та знань від цього у Санни не побільшало. Ганьбище ситуації, перш за все для Суомі, полягає у тому, що гасла (тобто, слова) підміняють дії, коли місію демократії, прав і свобод, ґлорифікують відверті популісти вмілим жонґлюванням термінів. Схожа ситуація була понад 100 років тому, коли крайньо ліві сили скористалися революційним хаосом і захопили владу, яка лежала у всіх під ногами.

   "Неправильний" ціннісний вибір людей (якщо точніше, – виборців) був очищений шляхом "правильної" політики, так само як шалена популяризація серед широкого загалу користи від винаходів (скажімо, протикоронавірусної вакцини) у гарній обгортці підмінила сенс науки. Світові цілителі, як Санна Марі зліва чи Дональд Трамп справа керовані якоюсь "вищою місією", забувають, що ніхто з них, як і ґрупа їхніх прихильників у всіх суспільних верствах, не є вищим за реальну владу народу. Намагання виглядати "мудрішим аванґардом" є більш руйнівним фанатизмом, аніж конструктивною дискусією, яку зазвичай зводять до водоспаду нищівної критики безмовного й заляканого опонента.

   Зрештою, безрідним космополітам сучасности, які є виразниками безідейного популізму, слід розуміти, – у державі з республіканською за Конституцією формою устрою відбувається не боротьба взаємовиключних цінностей, а співіснування всіх видів і систем цінностей. Соціял-демократи можуть дебатувати з етнонаціоналістами на рівних, бо обом цим таборам держава й Основний закон забезпечують таке право. Замість насадженого згори масової "згоди натовпу" вільні люди розмірковують по-своєму, адже цінності (якщо вони панують у конкретному суспільстві) – це не факти, але думки, висловлення яких є ознакою зрілости.

За матеріалами "Yle Mielipide"

Повоєнна Україна, якою вона буде?

Багато українців дотепер усе ще не усвідомлюють – наше життя вже не буде таким, як до широкомасштабної війни. Не знаємо, буде вона краща чи гірша, але так, як раніше, вже не буде, і це цілком очевидно. Бо ця гілка розвитку України вже мертва.

   Проте це не усвідомлюють ні пересічні громадяни, ні тим більш багато наших політиків. Їх поєднує нерозуміння процесів, що відбуваються, адже вони живуть цим поверненням до життя. Відтак життя, яким воно було до 24 лютого 2022 року не буде ніколи, затямте!

   Мене у всій цій історії цікавить 2 наступних моменти: перше, коли вони усвідомлять безповоротність змін, і друге, якою буде їхня реакція? Це той випадок, коли я не в змозі спрогнозувати чи навіть уявити тимчасові рамки та рефлексію на подію. Можу лише озвучити варіанти різних сценаріїв, але тá мить, коли більшість дійде розуміння того, що повернення до довоєнної моделі (тобто, до 24.II.2022) існування вже неможливо, тому вважаємо початком формування нового майбутнього України та появи нових запитів на його реалізацію.

   А ось тут варіантів безліч – від прогресивної демократії з сервісною функцією держави до диктатури з культом особистості. Якась із варіацій стане основною, але в будь-якому разі залишається головним триптих питань, а хто ж формуватиме нові сенси, хто сформує візію держави та хто вестиме до реалізації? Адже від цього залежатиме і те, яку Україну будуватимуть.

   І відповідей у ​​мене поки що немає; ні добрих, ні поганих. Тому що у цій формулі з багатьма невідомими складно дати точний прогноз. Але вже зрозуміло, що у сильно збіднілого населення залишиться запит на популізм, посилюватимуться рухи з лівою ідеологією, що спираються на обіцянку дати соціальну рівність, створити всім рівні можливості й, звичайно ж, запропонують усе відібрати у багатих і поділити під гаслом "перерозподіл доходів від багатих до бідних" і через цей інструментарій пообіцяти покращити життєві умови українців.

   Ось це одна з небезпек, тому що тоді Україна матиме шанс перетворитися на суміш Білорусі з Венесуелою, а поки що... Поки що є й інші варіанти – і це варіанти побудови цивілізованої демократичної держави. Тож удасться чи ні, залежить від українців, але хотілося б, щоби вдалося, інакше заради чого все це?

Автор – Борислав Береза

Неоднозначні підсумки виборів у Бразилії

Офіційний виступ 38-го президента Федеративної Республіки Бразилія (далі ФРБ) з приводу своєї поразки на цьогорічних виборах завершив увесь плин найбільш напруженої доби 32-ї елекції в історії Землі Святого Хреста. З цього моменту, коли з-за усіх політичних бар'єрів пролунали політичні позиції, починається нова, не менш драматична та, у всій своїй глибині, трагічна постелекторальна доба в історії країни, що розділить її на "до" та "після". З цієї причини наш канал, який був одним з кількох в українському медіапросторі, що ознайомлював аудиторію з усіма критичними подіям у Terra de Santa Cruz під час цих двох кульмінаційних днів, оголошує про припинення трансляції виборчого марафону, і публікації відносно ситуації у країні будуть виходити за крайніх змін.

   Надалі будемо щоденно молитися за бразильську націю, лише від волі якої та Божого знамення буде залежати подальший хід існування цієї великої країни! Відтак пропонуємо підбити неоднозначні підсумки звершеного у неділю (30.X.2022) президентського голосування. Чому неоднозначні? Бо ми хочемо звернути вашу увагу на неординарні аспекти, які потрібно враховувати при подальшій аналітиці цьогорічного плебісциту, проведеного у Південній Заокеанщині. Це волевиявлення з одного боку, призвело до катастрофічної поразки сил здорового глузду перед обличчям комуністичної тиранії, та напроти – принесло справжній тріумф консерваторам у ряді даних питань.

   У першу чергу, дуже сильним аргументом на користь якісної першості результатів Жаїра Мессіаша Болсонару стала висока здатність чинного президента об'єднати довкола себе більш, ніж 70% поміркованого електорату з таборів аутсайдерів, які вибули з електоральної кампанії за результатами першого туру виборів. Варто зазначити, що настільки високою мобілізація "третіх" голосів не змогла реалізуватись у жодного кандидата в історії Бразилії, який міг брати участь у другому турі загальнонаціональних президентських голосувань.

   Тá як не іронічно – за виключенням нового-старого президента Луїза Інасу Лули да Сілви, якому за допомогою численних фальсифікацій і підкупів вдалося не тільки стати лідером для виборців, обранцям яких не поталанило з проходженням на наступний щабель електоральної драбини, а й через кампанію цензури та "чорних" політичних замовлень вкрасти голоси у свого ж опонента Жералду Алкміна. Другий аспект, яким теж потрібно апелювати у проблемі якісності консервативних показників на цьогорічних виборах, став феномен одночасної перемоги чинного голови країни у трьох найбільш вагомих центрах усього життя Бразилії, так званій "Федеральній Аванґардній Трійці" у складі трьох основоположних штатах, що задають grand narrative у сьогоднішньому суспільному дискурсі держави. Йдеться про місто-столицю Бразилíа (політичний полюс), адміністративний округ Ріу-ді-Жанейру (одвічне осердя культурної еліти) та мегалополіс Сан-Паулу (сполучення всіх міських агломерацій найбільшого промислового басейну Південної Америки).

   За давніми статистичними поняттями, які існували до президенства Жаїра Болсонару, всі ці 3 різночинні полюси Бразилії ніколи не могли дійти спільного консенсусу, що характеризувався переважанням у цих регіонах абсолютно антиподових соціальних категорій відповідно до їхньої політичної орієнтації. Перемога Болсонару у цих адміністративних пунктах не тільки утвердила маєстат лідерства правих сил на життєво важливих для країни майданчиків, а й стала символом єднання всіх найбільш продукуючих верств населення у прагненні до перемоги над червоними концтаборами. Феноменальності ситуації додає і той факт, що подібне явище бразильська держава могла спостерігати лише одного разу до цього, – а саме під час минулих виборів, коли Болсонару за підтримки цих самих штатів став нинішнім очільником ФРБ.

   Окремо варто зазначити успіх консервативних сил у більшості штатів країни. У рамках всенародної елейсії, що супроводжується різким контрастом за кількістю жителів у тих чи інших адміністративних одиницях, цей параметр не відіграє суттєвої ролі. Проте є дуже суттєвим сигналом реальної єдності регіонів довкола постаті Жаїра Болсонару, яка, фактично, стала тією засадою, що на даний момент розколола країну на умовно консервативний Захід та комуністичну Східну Приатлантику.

   Не варто також забувати і про те, що Бразилія є федеративною державою! Розбудова федеративної системи, яка до президенства Болсонару була лише на папірці, дала поштовх для розвитку справжньої влади регіонів у країні. Одним з нереалізованих за час правління 38-го президента пунктів курсу на федералізацію держави стала виборча реформа, згідно якої Земля Істинного Хреста мала відійти від практики загальнонаціонального плебісциту та увібрати основоположні начала непрямої електоральної системи, притаманних іншій федеративній республіці – Сполученим Штатам Америки.

   Відповідно до незвершеного зачину, президента мали б обирати окремі штати у складі своїх унікальних виборників. Їхня ж кількість дорівнювала б чисельності представників даної територіальної диференціації в обох палатах Національного Конґресу, голосування яких мало орієнтуватись на абсолютні результати регіонального градуювання. Як виявилося, недоведення державного діла до кінця зіграло свою фатальну роль для майбутнього бразилійського народу...

За матеріалами "Плуга та Меча"

Традиція і демократія: далекосхідна адаптація

Часто згори та ззовні конкретну ситуацію, річ чи явище можна бачити краще ніж перебуваючи всередині. Іноді здається, що країни так званого Міжмор'я (у трикутнику Фінляндія-Хорватія-Україна) втратили власні традиції, призвичаївшися до західного стилю життя. Скажімо, більшість фінів не читають щодня "Калевалу", а українці навіть не гортають "Кобзар", бо ґлобалізований світ вимагає уніфікації, попри проголошений мультикультуралізм.

   Незалежно від того, зберігаємо ми власну традицію чи ні, у світлі історії зрозуміло, східні європейці, котрі населяють каїни між Адріатичним, Балтійським і Чорним морями мінімально корумповані та демократичні нації, чого не скажеш про сусідів. Водночас на адміністративному рівні, певно, важко поєднати демократію з традиціоналізмом, адже бюрократам явно не до подібного зіставлення. Звичайно, завжди можна сказати, що наша традиція – це демократія (фінляндський Сейм, козацькі ради на Січі тощо), яка, втім, слабне і гальмується жорсткою адміністративною формою за посередництва конкретних управлінців (здебільшого кар'єристами), стаючи своєрідним ігровим полем для політичних гравців.

   Одну з теоретичних моделей сучасної демократії на початку 1920-х рр. презентував батько-засновник Китайської Республіки (нині це Тайвань) і палкий ідеаліст Сунь Ятсен. Його принципи ґрунтуються на "трьох китах" народовладдя: націоналізм, демократія та умови життя. Як такі, перелічені терміни майже ніде не втілювалися у життя одночасно, але у різних країнах Далекого Сходу вони вплинули на ідеї соціального розвитку і більш-менш запроваджувалися окремо одна від одної, залежно від політичної ситуації.

   Просто і коротко Сунь Ятсен уявляє суспільство як свого роду машину, орієнтований на розвиток кожного громадянина механізм, оснащену хорошою трансмісією та контролем. У складових цієї системи, зокрема тих, хто відповідає за запуск, – повинна бути свобода діяти відповідно до своїх обов'язків інакше громадяни-виборці мають демократичне право зупинити машину для необхідного ремонту; трансмісія та кермо зберігається у руках найкращих (у давньоіндійській філософії: брахманів і кшатріїв). Зазначена модель приваблива тим, що звільняє від такої відповідальності слабкодухих з одного боку, та ласих до корупції ділків з іншого, але все одно дозволяє спити та переформатувати всю адміністрацію у разі потреби.

   Ідеолоґ китайського республіканізму виходить із того, що прагнення до демократії та її цілі не можуть бути рівнозначними, але рівність між ними є відправною точкою. Сунь Ятсен переконаний, на практиці мова йде про рівність можливостей, що дозволяє різним особам-громадянам реалізувати себе якнайкраще. З приводу запобігання надмірній бюрократії, тиску адміністративному механізму та амбіціям окремих кар'єристів пропонується ставити чиновниками тільки тих, хто заслужив довірі народу (вужче – громади) своїми діями, а не словесним популізмом.

   Водночас Сунь Ятсен закликає усувати з адміністрації тих, хто більше не користується довірою народу, або й зовсім шкодить, порушуючи закон, – це була б справжня демократія. Засновник Китайської Республіки вважав, якби його модель можна було запровадити на практиці, вона також була б постійним і глибоко вкоріненим у національній традиції. На сьогодні окремі теоретичні надбання Сунь Ятсена все ж реалізуються урядовцями Тайваню, такі, як національний республіканізм і пряме представницьке народовладдя.

За матеріалами "Sarastus"

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.

   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.

   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».

   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.

   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:

   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».

   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.

   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.

   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.

   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!

Автор – Павло Ковальов

Медійні ресурси як засоби масової пропаґанди

Доволі часто чуємо, що сучасна глобалізована доба несе людству різні небачені досі загрози. Нас лякають штучним інтелектом, який у разі своєї появи, без аргументовано зробить населення планети Земля своїми рабами. Нам втовкмачують, що сьогодні свобода не варта за те, щоб за неї боротися, бо безпека від тероризму важливіша за право особистості висловлювати свої думки, сповідувати власну релігію та відстоювати зі зброєю у руках Богом дані життя, гідність та волю.

   Якщо в стародавні часи людей контролювали через забобони та стереотипи, що передаються з покоління в покоління, то зараз основний інструмент управління працьовитими людьми — це ЗМІ (преса, ТБ, інформагентства, радіо), кінематограф, інтернет і соціальні мережі. Скажімо, кожен медія-ресурс, чи то шкільна стінгазета або телеканал "1+1", видає тільки ту інформацію й тільки під тим кутом, що диктують його власники. У глобальному світі ХХІ-го ст. ЗМІ, вірніше ЗМП (засоби масової пропаґанди) є інструментом боротьби за владу!

   Сучасні медіа покликані не виражати, а створювати громадську думку; продажні журналісти формують хибні враження, що у світі відбуваються саме ті, а не інші явища, і що світ саме такий, як про нього розповідають нам ЗМП. Від більшості політико-економічних новин правди чекати не варто. У них швидше, замовчать одні факти, але розкажуть про інші, а ще можуть накачати читачів емоціями й описати те, що відбувається так, аби ми це любили або ненавиділи.

   Один зі способів емоційного накачування — це використання ярликів, визначених слів, що виражають суб'єктивне ставлення до якогось об'єктивного явища. Ми живемо у світі вигаданих кимось ярликів, понять, назв, оцінювальних визначень. Як наводиться в класичному прикладі — лісоруб, художник і ботанік побачать в одному і тому ж лісі три різні ліси...

   Ми сприймаємо світ через фільтри переконань і вірувань, які беруться з інформації, яка завжди нас оточує. «Ти — те, що ти читаєш!», — говорить приказка. Деякі держави прагнуть обмежити різноманітність точок зору в публічному інформаційному полі, а громадяни таких країн повинні сприймати однакову інформацію, думати однаково й вірити в одне і теж саме.

   Типовий приклад цьому — суспільство сусідньої з нами РФ. Мешканці цієї країни з двоголовою куркою на багряному паспорті одна велика юрба рабів. Усі вони знаходяться у своїй божевільній реальності, не помічаючи, що за парканом їхнього ГУЛАГу зовсім інший світ, ніж з екранів ТБ.

   Влада РФ прагне сформувати у населення певний світогляд і систему цінностей — хворі точки, натискаючи на які воно буде керувати. Звісно, що у Європі та Україні є прокремлівські сили, які хочуть повторити аналогічний сценарій у власній державі, але поки що це не дуже їм вдається. А між іншим, людина у своїх рішеннях і діях виходить зі свого світогляду. То чому б не скористатись цією можливістю і не сформувати його під своє бачення?..

За матеріалами "Січовика"

Самодостатні українці: між керованим натовпом і політичною нацією

Погодьтеся, що ми живемо у справді цікаві часи. Власне живемо у таких унікальних обставинах, коли кожен сам яскраво демонструє на широкий загал те, ким він є насправді. Адже нічого вічного немає у цьому світі окрім істини.

   Так, усе в цьому світі змінюється. Особливо швидко змінюються політичні кумири та електоральні смаки. Сьогодні натовп поклоняється і славить їх, а завтра викидає цих кумирів на смітник, щиро дивуючись тому, як вони ще вчора могли їм поклонятися та різати горла за них своїм друзям, рідним і близьким, які не поділяли їх тодішні погляди...

   Сподіваємося, що швидко минуть часи подібного масового безумства. І обдурені всілякими пройдисвітами на кшталт зєльця, пєтьмєна та іншої чужородної аферистичної мразоти люди прозріють. Прозріють і будуть щиро дивуватися — як таке могло статися?!

   Чому ж громадяни однієї країни на мапі Європи стали масово вразливими перед вірусом розбрату і маніпуляцій? Може це наслідок бездуховного і фізичного рабства, принижень і терору окупаційного режиму. Чи все ж власне небажання "йти у ногу з часом", саморозвиватися й ставати кращим.

   Попри все, маю надію на те, що історія сприятиме виробленню масового імунітету нашого суспільства проти популізму, легковірності та розбрату. Маю надію, що ми добре засвоїмо цей урок. Бажаю нащадкам не повторити його у майбутньому: не ставайте на наші граблі!

Автор — Андрій Іванюк