Путінізація американської геополітики

Купа порад і закликів запобігати перед американською адміністрацією. Лестити, йти на поступки тощо; я розумію маневри, вразливість і все інше... Проте, не можу позбутися відчуття déjà vu: ми ж це вже проходили багато років з москалями та узурпатором Путіним особисто.

   Після своєї програмної промови у Мюнхені 2007 р. кремлівське хуйло взялося системно тиснути на Україну, врахувавши невдалі попередні проєкти. Тузлу чи розпалювання сепаратизму під час і після виборів 2004-2005. Підрив міжнародної репутації, виконування рук із газом, тиск щодо флоту у Криму, активне втручання у внутрішню політику, економічний тиск, інформаційна війна, розпалювання антиукраїнської істерії у власній країні та за кордоном, просування своїх аґентів впливу та підрив обороноздатності.

   Все помножене на системну давню ненависть і зневагу до нас у москалів. Тоді ми багато разів проходили всі етапи, йшли на поступки й отримували нові все більш кабальні та абсурдні умови, а тиск ставав усе сильнішим та агресивнішим. І не тільки з Москви.

   Усередині країни та за кордоном всі повчали, як треба задобрювати Путіна, "не провокувати", бути смиренним. Хоча провокував його сам факт існування України, яку він завжди хотів знищити, стерти, що минулі 3 роки робить у "кращих" нацистських та більшовицьких традиціях. У 2014 р. на нас тиснули, щоби ми фактично проковтнули окупацію Криму, а потім окупацію інших територій.

   Всі прекрасно знали про те, що це було військове вторгнення, але мов якісь дурні йшли у фарватері російської пропаганди про "зелених чоловічків". Розповідали про якихось "повстанців" та проблеми, значну частину яких вигадали кремлівські пропагандисти. Ні вторгнення у Сакартвело 2008, ні в Україну 2014, ні Сирія нічого не змінили!

   Спроби "не провокувати", поступки та ігнорування активної підривної роботи проти України не змінили нічого. Вимоги ставали всі більш абсурдними та не виконуваними. Московія на чолі з хуйлом просто хоче нас знищити, позбавити власної держави та знищити нашу ідентичність.

   Поступки лише збільшували апетит, а зрозумівши, що українське суспільство не дозволить проковтнути себе, москалі вирішили вдатися до повномасштабної війни. Жодна поступка за 30 років не врятувала нас від цього. Схоже, те саме ми починаємо проходити з Дональдом Трампом і компанією; всі хочуть, щоби поступалися і поводилися сумирно у відповідь на тиск, погрози та шантаж.

   Цього не проходили такою мірою наші сусіди у Європі, тож можливо їм це буде складніше зрозуміти та прийняти, що ми мусили приймати багато років. Я не вірю, чесно кажучи, що будь-які поступки приведуть до відновлення допомоги (дуже хочу помилятися). Проти нас уже зараз ведуть повноцінну смислову війну і роблять нас винними в тому, що на нас напала РФ.

   Це вже зараз завдало величезної шкоди, ба більше: процес системний. Блокування постачання зброї та обладнання, блокування передачі розвіданих, шантаж блокуванням супутникового інтернету тощо; ці рішення прийняли явно не через дрескод на відомій зустрічі. Сподіваюся, ми зробимо правильні висновки зі свого досвіду.

Автор – Олександр Солонько

Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

Ідеальний шторм Путіна в Україні

У травні 2024 р. Україну очікує найнебезпечніший період історії з часу відновлення Незалежности. Буде тривожно і гаряче! Власне, не Україна очікує, а бункерний дід путін ретельно готує "ідеальний шторм", залучивши всі свої ресурси, а особливо вітчизняну "п'яту колону", яка в його планах відіграватиме ключове значення.

   Операція "нелегітимний Зеленський", хвилями якої за планами ворога після 21 травня має змити українську державність, ретельно готувалася. Будьмо відверті, Путін намагався використати вікно можливостей із затримкою американської допомоги. За його планами, рішення про підтримку України мало бути в ідеалі скасоване або принаймні затримане до президентських виборів в США у листопаді 2024 р.

   І за цей час російські війська без огляду на отримані втрати мали б прорвати фронт. Ну, або принаймні посунути його, виснажуючи українську армію безперервними штурмами. Але ключову роль має виконати "п'ята колона", завдання якої: а) максимально делегітимізувати легітимність влади в очах суспільства; б) посіяти суспільний розкол, хаос; в) підірвати єдність суспільну і єдність між керівництвом держави, військом і народом.

   Пам'ятаючи із досвіду історії "винахідливість" росіян і здатність до фантастичної брехні слід очікувати 21 травня неймовірного шабашу і хаосу. Прямі російські агенти (слідкуйте до речі, за заявами цими днями, думаю в бій кинуть все що було залегендоване, завербоване і куплене) з кожної праски волатимуть, що президент нелегітимний, а відтак його команди, накази нечинні. Вже зараз люди із політичних кіл, яких ще раніше підозрювали у роботі на КГБ (є серед них і відомі дисиденти) роблять заяви метою яких є не розв'язування будь-яких проблем, а максимальна дезорієнтація та демобілізація суспільство.

   Активно працює пропагандивна машина РПЦ-ФСБ, мільярди кинуті на інформаційно-психологічні операції. Прямі агенти (у владі та опозиції) "корисні ідіоти", політичні та інформаційні заробітчани, ображені відсунуті від корита політики – все піде в хід, щоб актуалізувати "війну всіх проти всіх", в якій призом буде не влада, а знищення України. Паралельно РФ веде подібну роботу на Заході, тому наступ на фронті – це лиш відвертальний момент Путіна, головний наступ він планує в тилу, і при тому давно.

   Віримо, що історичний досвід, знання, яке було після чергових "чорних рад" і криків "зрада", безглуздих і бездумних горожанських воєн, громадянських протистоянь під час війни, дозволить зробити правильні висновки. Передусім суспільству. Так само переконані, що потрібні жорсткі превентивні кроки та невідворотна і швидка реакція на будь-який "дриг" із боку російської агентури.

   При чому, каратися мають незалежно від політичних таборів і наближеності до влади. Корупціонер такий же агент путіна як і його відвертий клікуша із проросійського колаборантського табору. До речі, не меншим ворогом є й той, який постійно часто бездоказово волає про гіперкорупцію, підриваючи довіру до України як всередині, так і ззовні.

   Нині (як і завжди) наш головний ворог у Кремлі. Це варто завжди пам'ятати, а будь-які вибори можливі лише після закінчення війни, важливо переможного закінчення. Дуже дорого дається нам Незалежність, щоби дозволити будь-кому знищити її зсередини, тому: будьмо пильні!

Автор – Юрій Сиротюк

"Кишеньковий ананас" Кремля з Бразилії вимагає капітуляції України

76-річний "abacaxi brasileiro" зі штату Пернамбуку має намір повернутися у президентське крісло у Палаці Планалту. Йдеться про засудженого за корупцію відвертого неомарксиста і поплічника кремлівського бункерного щура з Бразилії Луїза Інасіу Лилу да Силву. Ця істота вишкірилася на Україну, забуваючи, що серед його потенційних виборців цілком можуть бути етнічні українці.

   Кампанія-2022 за океаном у самому розпалі й вона б лишилася непомітною у нас, якби не скандальна заява експрезидента (обіймав посаду у 2003-2011 рр.). У намаганні вислужитися перед своїм давнім партнером із Москви (Лула з Пуйлом знайомі ще з часу розпаду СССР, їх пов'язує один ідейний стрижень – потяг до химерних лівацьких утопій), старий-новий кандидат взявся нападати на нового суб'єкта міжнародної політики. Головний конкурент чинного бразильського лідера Жаїра Мессіаша Болсонару переконаний, що цим догодить Кремлю, який позичить кілька мільйонів ненависних американських доларів для зомбування електорату.

   Так от, у чому суть проблеми? Лула да Силва поспілкувався з журналістами авторитетного видання "Time", на шпальтах і обкладинці якого наче суддя виніс вирок Володимиру Зеленському. Сеньйор ананас (як кличуть його критики  з правоконсервативного табору) відверто заявив, що Президент України (увага!) – «відповідальний за війну, не менше, а може навіть більше за Путіна».

   І на цьому провідник бразильських неомарксистів не спиняється. Лула да Силва називає Зеленський «пихатим і самозакоханим комедіантом (десь ми вже таке чули!), який вважає себе королем "Coca-Cola", замість того щоби вести перемовини про негайне припинення війни». Ініціатора, організатора та виконавця бійні в Україні, сеньйор ананас, звісно, не вказує.

   Президент України, на думку Лули да Сілви, мав би не виступати у парламентах інших країн світу, не просити зброю для захисту від агресора, а домовлятися на умовах Кремля, який нібито пропонує мир. Далі буде невеличкий уривок із великого "словесного посліду" цього пропутінського бразильського політика, який не палає бажанням іти на пенсію:

   «Я критично ставлюся до позиції, яку зайняв Зеленський. Він міг би попрацювати більше, щоби менше людей гинуло у цій непотрібній нікому війні. Іноді я дивлюся, як Президент України виступає з екранів перед депутатами різних держав, отримує овації, наче він не президент, а досі актор, розумієте? У цій війні Зеленський має таку саму відповідальність, як Путін. Вони рівні, вони винні. Скажімо, як Саддам Хусейн і Джордж Буш-молодший обидва винні у розв'язанні війни в Іраку. Я переконаний, Зеленський хотів війни. Якби він не хотів війни, він би домовлявся за будь-що. Але я думаю, що тепер ніхто не прагне сприяти миру. Люди заохочують ненависть до Путіна. Це не вирішить конфлікту. Нам потрібно заохочувати домовленість між Москвою та Києвом. Однак західні країни, а особливо США, мають іншу думку. Вони підбадьорюють цього хлопця [Зеленського] і він продовжує думати, що він найкращий. Це не так. Якби я зараз був президентом [Бразилії], то серйозно поговорив би з ним. Я б сказав йому наступне: – "Агов, чоловіче, ти хороший артист, ти хороший комік, але нам не потрібна війна, щоб ти з'явився і підкорив весь світ своєю посмішкою, це зайве". І передай Путіну: "Гей, Путіне, у тебе багато зброї, але тобі не потрібно застосувати зброю проти України, мирімося". Ось, що я б сказав».

   Фактично, недокандидат у президенти Бразилії вирішив знову осідлати улюблену тематику всіх ліваків – пацифізм. При цьому, Лула да Силва у "найкращих традиціях" всіх, хто "за мир", вперто не хоче визнавати призвідником війни московитів із їхнім Пуйлом. Але повсякчас і де тільки може покладає вину ще й на жертву, тобто нас із вами, шановні українці.

   До речі, ледве не забув, цей 76-річний "abacaxi brasileiro" став першим політиком своєї країни, який висловився публічно з приводу кремлівської агресії. Натомість пан Болсонару поки стабільно відмовчується й уникає будь-яких розмов на цю тему. Як і його син Едуарду, котрий торік відвідав Київ із робочим візитом і навіть заприятелював із депутатом від "Слуги народу" Святославом Юрашем, але це, очевидно, не посприяло нашій з вами справі.

   І на останок про європейських партнерів бразильського неомарксиста. Вірніше у нього він один, але найліпший – Олаф Шольц. Бувши пересічним партійцем, німецький соціал-демократ брав участь у налагодженні двосторонніх відносин із заокеанськими "єдиновірцями", розповідав їм про практику узаконення одностатевих "шлюбів" і запровадження криміналізації за порушення прав представників ЛҐБТ-спільноти, а нині вже як канцлер намагається всидіти на кількох стільцях одночасно, не даючи Україні необхідну зброю напряму, але через Нідерланди, ну, з ким не буває.

   Що ж, побажаємо Лулі да Силві з тріском пограти цьогорічні президентські перегони, а Болсонару нарешті схаменутися й обрати правильну сторону. Оскільки мовчання, переконаний, гратиме проти нього. Українці Бразилії, останнє слово за вами!

Автор – Павло Ковальов

Крим безводний, бо залюднений

Ось уже 7 років, як український півострів Крим перебуває в окупації у московських аґресорів. За цей час вони не тільки встигли привласнити стратеґічні підприємства (включно з санаторіями та дитячими таборами), але й посприяти еколоґічній катастрофі, відновити сталінські репресії та заселити реґіон своїми орками. В одному лишень Сімферополі наближені до очільника Кремля оліґархи-будівники звели кілька нових житлових комплексів для "нових кримчан".

   Соціальними мережами справжні місцеві мешканці півострова, які досі зберігають вірність Україні й не проміняли наше громадянство на триколорний ура-патріотизм, ширять світлини, на яких видно масштаби будівництва. Багатоповерхові мурашники постають на околицях, де ще донедавна стояли відібрані у кримських татар приватні хати-самобуди. Тá путінська банда пішла далі й розпропаґувала серед громадян РФ усі принади від переїзду на окупований півострів – тепер колишні мешканці Костроми, Челябінська і Тюмені (не кажучи вже про нахабних гостей із Північного Кавказу) активно скуповують земельні ділянки на всій території півострова Крим.

   А тим часом прилеглі до Сімферополя, Бахчисараю, Алушти, Феодосії та Севастополя ставки, озера, водосховища і річки продовжують стрімко міліти. Не рятують ситуацію зі зневодненням реґіону навіть поодинокі дощі – оскільки зимово-весняні опади так і не сформували необхідного стоку, що наповнив би водойми життєдайним ресурсом. У зв'язку з цим окупаційна адміністрація в особі сепаратиста і колаборанта Сергія Аксьонова рекомендувала запровадити у Криму жорсткий (de facto вибірковий) графік подачі води: місцеві отримують її двічі на день по 2 години зранку і ввечері; приїжджі ж включно з "туристами" необмежено і цілодобово.

   Очевидно, що загарбаний московськими орками весною 2014 р. в України півострів поступово стає занадто дорогим задоволенням для Кремля. Навіть двох блокад (у 2015 і 2017 рр.), організованих українськими патріотами, виявилося досить, щоби зайве довести, наскільки Крим залежний від материкової України. Ціни на продукти уперто зростають, попри наявність розрекламованого Керченського мосту, а об'єми прісної води зменшуються, що неодмінно призведе до соціального невдоволення (а може навіть і політичного вибуху).

   Своєю чергою, ватажок ґебістів Московії продовжує блокувати всі спроби міжнародних орґанізацій, в тому числі ОБСЄ та ООН, здійснити хоч якийсь прозорий моніторинґ на території тимчасово окупованого Криму. Влада України, що за каденції президента Петра Порошенка, що за Володимира Зеленського, так і не спромоглася перейти від обговорення "Кримського питання" до практичних кроків (подивимося, чим обернеться так звана цьогорічна "Кримська платформа") – лише кволий осуд і латентна колаборація. А у цей самий час півострів, з якого репресіями намагаються вигнати українців і кримських татар, перетворюється на потужний військовий плацдарм для ймовірного наступу Кремля, тому і заселяють його "безрідними Іванами" з усіх усюд, котрі мають істотно змінити кримську демоґрафічну мапу на користь окупантів.

За матеріалами "Krym.UA"

Опозиціонери на РФ — актори погорілого театру

Ніякої позасистемної опозиції на території Московії немає. Можна з упевненістю стверджувати, що є актори погорілого театру, котрі імітують боротьбу з путінським режимом. Вони грають відведену спецслужбами Кремля роль таким чином, що їм мало хто щиро вірить.

   Останні стихійні, проте безрезультативні протести на підтримку Алєксєя Навального, якому "Крим — не бутерброд", яскраво демонструють змову. Влада РФ дозволила погратися опозиції у мітинги, аби виявити найбільших активних бунтівників у регіонах і заґратувати їх. Проводирі ж масових мирних протестів у суб'єктах федерації фактично прив'язані до московської імперської "тусовки", яка досить закрита (це своєрідний привілейований клас, і щоби туди потрапити, потрібно заслужити).

   У сучасній Московії опозиції не має та бути не може, оскільки все протиурядове інформаційне поле контролюється кремлівськими спецслужбами, що постійно "зачищають неугодних". Те саме стосується й решти: бракує справжніх незалежних і незаангажованих ЗМІ; немає правозахисників; відсутні політичні та громадські організації, але є ті, хто грають роль борців із режимом, отримуючи свої крихти з путінського столу... Не має сумнівів, що теперішній керманич Кремля доживає свій вік, тож його оточення зробило ставку на "бутербродного" опозиціонера.

   Задурені пропагандою громадяни РФ, вийшовши на протести з підтримкою А. Навального, не здатні в один момент (як у 1917 р.) зруйнувати тюрму народів. Мирним шляхом усталений роками ґебістський режим не зламаєш! На Московії все під контролем ментів і спецслужб, які не дадуть простолюду змінити кровожерливу імперську систему.

   І не варто марно створювати ілюзій, що показний ліберал А. Навальний, у разі зайняття кремлівського трону, прихильно поставиться до України та решти сусідів РФ: він такий самий імперець як і В. Путін. Прикметно, що таке хиже москальське нутро доволі характерно змалював Степан Бандера: «Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений. А російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння».

За матеріалами "Свободного Уралу"

Московія вагітна руїною, штовхнемо її до прірви!

Затяжні війни в Україні, Сирії та Лівії позбавили Кремль права надягати на себе мантію "світового жандарма". Наш східний сусід вже немає достатніх можливостей вести тривалу агресивну політику зовні та всередині. Останні тому приклади — ситуація в Хабаровську, Білорусі, Киргизстані та Нагірному Карабасі.

   Дехто сприймає кволе реагування Москви на нові виклики наслідком пандемії коронавірусу. Не варто скидати з рахунків і невдачі путінського режиму у воєнній сфері — НАТО (переважно США з Туреччиною) сильно дали по руках агресору, показавши, що буде, коли РФ сунеться за власні межі з бойовою технікою і "зеленими чоловічками" наводити лад. Падіння світової ціни на нафту і газ також слід згадати, бо без валюти за паливо економіка Кремля буде стрімко просідати.

   Знаково, що на відміну від влади, пересічні громадяни Московії нарешті почали усвідомлювати, до якої прірви їх підвів власний уряд на чолі з ґебістами. Бюджетні кошти, котрі мали йти на соціальне забезпечення, Кремль спрямував на дотації маріонеткових режимів (Абхазія, "ДНР/ЛНР", Південна Осетія, "ПМР", Сирія під проводом Башара аль-Ассада) і фейкове переозброєння армії. Не варто дивуватися тому, що зараз тереном від Калінінграда до Владивостоку блукає привид "нещадного російського бунту", який путінський режим вперто не помічає чи удає, що його немає.

   Усвідомлення того, що РФ знаходиться у стані важкої кризи, з'явилося задовго до пандемії коронавірусу. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного у кінці 2019 — на початку 2020 рр. у Приморському краї. 72% респондентів із різним рівнем доходу найсхіднішого регіону країни вважають, що Московія існує в умовах кризи, на подолання якої підуть не роки — десятиліття!

   Відтак менше ніж рік знадобилося для того, щоби прикра дійсність увійшла у домівку майже кожного московита, крім хіба заможних мешканців Рубльовки, Грозного, Санкт-Петербурга і Казані. Решта — мусить скніти у злиднях через власну дурість і відмову виходити на вуличні протести, ховати у труні ґебістський режим. Маємо надію, що системні проблеми в економіці, істотне падіння рівня життя, зростання цін і податків унаслідок неясності перспектив на майбутнє все ж дадуть поштовх внутрішній руїні в РФ, а її керманичі, нарешті, полишать нас у спокої та займуться власними проблемами (хоча, це малоймовірний сценарій).

За матеріалами "Тлумача"

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!

За матеріалами "Русской Фабули"

Війни не буде, розходьтеся по домівках!..

Важко змиритися з тим, що більшість співгромадян воліють наповнити шлунок і безперестану споглядати у блакитний екран, замість того, щоб розвиватися. Коли ми виходили на Майдан (взимку 2013-2014 рр.), вірили, що нарешті настає час переконливих змін на краще життя в Україні. Однак московська агресія у вигляді щоденних обстрілів Донеччини та Луганщини спільно з викривленням дійсності через пропаганду продемонструвало нашу хибність.
   Українство не змогло довго бути єдиним, стояти на варті власної гідності, самостійності та свободи. Ворожі маніпуляції та постійні загравання української еліти з прислужниками Кремля даються взнаки всьому суспільству. Щомісячні лякалки попереднього Президента України та його уряду про напад В. Путіна не справдилися і не справдяться, бо володарю московського Мордору легше (радше дешевше) підкупити продажних чиновників і політиків з Печерських пагорбів, ніж кількасоттисячною ордою і ракетними залпами прасувати нашу Неньку від Луганська до Ужгорода.
   Можливо, як вказував на початку ХХ ст. Микола Міхновський, «причина наших нещасть через брак націоналізму серед широкого загалу українців». Так, ми самі винні у тому, що вкотре підставили шию московському кату, хоч тепер у наших руках вже не шабля, а новітнє стрілецьке озброєння. «Нам не страшні московські воші, нам страшні українські гниди», — наголошував Симон Петлюра і мав рацію на 100%, бо ж саме гниди з українським паспортом знову втягують нас в окупаційне ярмо, бо дешева ковбаса і бовван маршала Георгія Жукова їм рідніший за вишиванку і Володимирів Тризуб.
   Те, що чекає нас вже цієї осені — це передбачена ще 5 років тому реакція українофобів, котрі сплять і бачать, як палає Україна, перевертається у труні Великий Кобзар, а панцерна техніка ворога під своїм триколором паплюжить святу землю Козаччини. Цього не мало статися, але станеться, бо весною-влітку 2014 р. ми замість того, щоб "не робити картинку Москві", пішли з нею на замирення, яким нас приспали. Війна, що триває на Сході, нині з шанців перейде виключно у медіапростір, і ми більше не почуємо про загиблих захисників України, добровольців і заробітчан, котрих ніхто вже не рахуватиме.
   Українці можуть опинитися у ситуації, яку отримали їх пращури 100 років тому. Тоді відмова від оборони власної державності та умовна втома від постійної війни спричинила небачену зраду — мільйони українців повірили московській пропаганді про мир, що невдовзі приніс їм Голодомор і ГУЛАГ. Так, війни, яку ми знали та бачили, але не розуміли й не усвідомлювали 5 років тому вже не буде, бо замість масштабного наступу московитів верхи на танках путінський режим підготував нам "привабливіше майбутнє" — вгодовану непотребом напівколонію Україну, якою керуватимуть підконтрольні йому олігархи за мовчазної згоди більшості з нас українців.
   Таки нетлінним є заповіт Тарас Шевченко, що «доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають!..». Ми так хотіли влізти у ту занапащену лібералами та культурмарксистами Європу, що забули про головне — розбудову власної держави на наших природних, традиційних і національних засадах. Розходьтеся по домівках, блудні діти Неньки, ви тепер гідні обраного собою ярма та хіба нам простять цю зраду Батьківщині нащадки, ой ні, але ж то біда, яку ми виправлятимемо кров'ю, залізом і життям вже дуже скоро!

Автор — Ревуч Січовий

Блазня на царство?!

Існує припущення, що будь-які негаразди, котрі їх переживає на собі Українська Nація, є наслідком невивченості помилок минувшини. Скажімо члени Центральної Ради УНР (як і ІІ-й Гетьманат наприкінці 1918-го) – прямі спадкоємці Переяславської ради 1654 р., бо апофеозом їхньої політики була автономія України в межах оновленої Московії, не важливо під яким прапором. Так само як два Майдани (2004 і 2013-2014 рр.) – це свого роду відгомін подій 100-річної давнини, наслідки яких будуть розв'язувати вже наші діти та онуки.
   Цьогорічні вибори Президента України стали демонстрацією слабкості панівної еліти та розгубленості патріотів, що зіграли на руку ворогу зі Сходу. Власне перемога опонента чинного голови може зіграти з українцями злий жарт, коли телевізійний комедіант (без 5 хв. очільник держави!) посяде головне владне крісло й почне домовлятися про повернення нашої Батьківщини у кайдани "русскава міра". Цікаво, що той, кого підтримує більшість виборців, не розуміється у політиці, от зовсім, і це на руку Москві.
   Можна було б розписати про всі негативні сторони, які має пан Володимир Зеленський, але й Петро Порошенко не пухнаста тваринка, тому спробуємо трохи відволіктися від виборчої істерії та згадати, чи були в історії випадки, коли блазень опинявся у владі цілком законно? – Звісно, прикладів немало, але нас цікавить той, що був у 2000-х рр. саме на Московії, і це не може не тішити.
   Наприкінці 1-ї каденції Владіміра Путіна мешканці бідного та нікому непотрібного Алтайського краю обрали собі губернатором актора Міхаіла Євдокімова. Це було наче диво для країни, де ніколи до цього демократичним шляхом не приходили до влади так би мовити "люди з народу", тим паче, без солідного політичного досвіду, чіткої програми та реальної команди. "Феномен Євдокімова" насправді доволі сумний приклад приходу непрофесіонала у нову для себе галузь: очільник Алтайського краю розсварився з місцевою елітою; приймав взаємовиключні рішення; не маючи підтримки серед "смотрящих" Кремля намагався спиратися на авторитетів; і, у підсумку — загинув у досить дивній аварії, яку можливо інсценувала федеральна влада.
   Який маємо зробити висновок з даної ситуації ми — українці? — По-перше, депресивний регіон Московії за управління телевізійного комедіанта так і залишився серед найбідніших. А по-друге, не можна довірити куарці чи двірнику таку важливу справу, як управління великої (найбільшої) держави в Європі, що перебуває вже 6-й рік у стані війни, тож думайте!

Автор – Данило Катраник

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.

   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.

За матеріалами "DELFI"

Матеріалізм нашого ворога

Кожна людина звикла сприймати світ крізь призму власного світогляду, що формується впродовж цілого життя з таких елементів як: життєві обставини, батьківське виховання, ідеологія та генетична пам’ять. Всі ці моменти змушують нас розглядати речі виключного під власним кутом. Це є вкрай помилковим підходом, який приречений постійно помилятись у своїх спробах провести коректний аналіз того чи іншого явища, події чи окремо взятої людини.

   Яскравим прикладом цього є сприйняття націоналістичним середовищем нинішніх ворогів України, як ідейних фанатиків відродження московської імперії та адептів ідеології шовінізму (використання слова "націоналізм" в даному контексті було б вкрай неправильним, виходячи хоча б з його лексичного значення). На перший погляд всі їхні дії дійсно підпадають під всі категорії вищезгаданої ідеології, зміст котрої полягає у примарному звеличенні власного народу шляхом територіальної, воєнної та політичної експансії своєї країни.

   Втім, дані висновки з’являються при аналізі категоріями, якими звикли міркувати націоналісти, себто категоріями народу, нації, їх добробуту та історичної ролі. Помилковість подібного підходу стає дедалі виразнішою, якщо ми починаємо розглядати окремі гвинтики цієї машини. У ролі гвинтика в нас виступить фронтмен і, водночас, уособлення цілої системи сучасної РФ – пан В.В. Путін.

   Говорячи про даного персонажа, невільно спливає цілий ряд риторичних питань: «Коли людина, що прожила більшу частину свого життя в СССР і була буквально нафарширована комуністичною, матеріалістичною ідеологією почала перейматись такими ідеалістичними питаннями, як велич нації? Коли чоловік, що наживав мільйони доларів за програмою "нафта в обмін на продовольство" так різко змінив свій світогляд меркантильного пройдисвіта, що творив статки на власних напівголодних співвітчизниках, на світогляд месії цілого народу та Батька Нації? І, зрештою, чому цей його збочений патріотизм дрімав всі ті роки поки бюджет РФ не наповнився нафтодоларами?». Ці цікаві, хоч і доволі суперечливі для когось, питання дають нам змогу зазирнути у минуле цієї людини та зрозуміти, що, окрім грошей, її, за великим рахунком, нічого не цікавить, а міжнародні авантюри, у які вона так любить влізати це лиш спосіб примножити статки або принаймні не загубити того, що вже є.

   Саме така історія відбувається зараз у Сирії, де даний персонаж намагається не допустити будівництва газопроводу з Близького Сходу до Європи, аби Газпром лишався монополістом у нафтогазовій галузі. Саме така історія відбувається з усіма спортивними змаганнями, які у себе приймає, або у яких бере участь путінська РФ, і які є лишень ширмою для розпилу бюджетних чи призових грошей. І саме така історія відбувається, коли пан В.В. Путін намагається придушити повстання у пострадянських республіках, які можуть стати гарним посібником зі скидання клептократії для росіян, а отже становлять суттєву небезпеку для статків кремлівського володаря і його найближчого оточення.

   З іншого боку це прекрасна наука як для України, так і для будь-якої іншої країни світу, де панівну роль намагається отримати матеріалістична ідеологія, роль якої зараз грає перероджений соціалізм під сучасною назвою "неолібералізм". Якщо населення держави живе виключно заради матеріальних благ або тілесних задоволень, то рано чи пізно таке суспільство деградує до рівня, яким його представлено у путінській РФ. А отже, призведе до подібної катастрофи.

Автор — Олександр Вайс

Невидимі війни і сучасні тенденції

Невидима війна – це один з найпотужніших різновидів війн, що її активно застосовує проти України, як глобалізований Захід, так і агресивна імперіалістична еРеФія. Характеризується цей вид ворожих дій, захопленням контролю над вітчизняною елітою і спрямуванням її діяльності в збиток рідній державі при збереження зовнішніх національних атрибутів.

   Це ситуація, в якій, у незмінну форму підкладають чужий шкідливий зміст, на зразок того, як зозуля підкидає свої яйця в чуже гніздо. Захоплення державної еліти може супроводжуватись її підкупом, грошовим закабаленням через кредити, економічним шантажем, просуванням у її владні щаблі своєї "п’ятої колони". Через українську продажну еліту, Захід, розкладає українську націю деструктивними цінностями, антикультурою, руйнує підвалини здорової родини і особистості, денаціоналізує, руйнує освіту, культивує споживання, виводить капітал руками перевертнів, залишаючи злидні і економічну руїну. Цей удар по країні обчислюється багатомільйонними демографічними втратами для народу і еквівалентний геноциду. Російський імперіалізм, руками зрадницької бюрократії, активно русифікує українське населення і намагається знищити навіть цю формальну незалежність.

   Останнім часом, у світі спостерігаються сплески неоімперіалізму, інтенсивне озброєння, об’єднання держав у військові союзи-блоки, розбудову ССО або Сил Спеціальних Операцій (відбірних, відмінно тренованих, диверсійно-повстанських, антитерористичних, високомобільних військ), які краще воюють в локальних конфліктах, швидше розгортаються, завдають ворогу великих втрат малими силами, дешевше обходяться в утримані і служать чудовим ядром для створення масової армії за потреби. Загострюється світова боротьба за мінеральні ресурси. Енергетичні війни ввійшли уже в звичність. Захоплені колись гігантські простори Росією, дають зараз свої щедрі девіденти у вигляді грандіозних, покладів нафти і газу. Це приносить Москві колосальні доходи для фінансування своїх мілітарних програм та імперіалістичної експансії. Збереження російського контролю над цими мінеральними ресурсами, дає Росії владу над європейськими і азійськими покупцями, загрожує перетворенню України у розмінну монету, живить її войовничість, перешкоджає незалежності пострадянських республік. Модерним диверсійним загоном є також іноземний бізнес (інвестори), який використовує фінансово-економічні важелі впливу на політику уряду країни. 

   Війна – це загальнолюдське і природнє явище. Вона точиться в тисячах і мільйонах проявів, вічно. Вона точиться між добром і злом; між старим і новим; в людській душі – між різними її рисами: завзятістю і ледачістю, радикальністю і поміркованістю; між різними думками; науковими концепціями; релігійними течіями; політично-економічними устроями…
   Обрій її виявів неосяжний і збройна війна між народами – це лише один з фронтів, цього фундаментального вселенського явища. Видима війна – це результат невидимої війни – війни інтересів, принципів, амбіцій, ідеологій, рівняння міжнародних сил. Бачимо, що світ тримається на боротьбі суперечностей, яка і є війною.

   Однією з найзапекліших війн – є війна старого і нового. Щоб перемогти, нове, мусить у всьому протиставлятись старому, всюди робити розлам – чітке розмежування. Нове мусить бути такої сили, розгону, енергії, нетерпимості, самовіддачі, творчості, ідейного магнетизму, ораторського гіпнозу, інтелектуальності, унікальності, новизни та утопічності – щоб при зіткненні збити з ніг старе і швидко задушити. Адже старе дуже сильне. Воно має глибоке і міцне коріння в душах і свідомості. Воно ненавидить зміни, швидку течію, вторгнення, галас. Воно ненавидить майбутнє і зорієнтоване в минуле, знищує кожного хто посягнув на його спокій. Воно вважає себе Богом теперішнього. 
   Якщо нове з недостатньою силою вдарить по ньому, то воно акумулює цей удар, розсіє його, втопить у в’язкості свого консерватизму. Тому сильного удару недостатньо – потрібен нищівний удар, щоб збудувати новий світ. Це революція і контрреволюція! Нове змагає до кращого життя, пробиває собі хід на верх і штовхає історичний поступ цивілізації вперед. Коли нове переможе в одній країні – вона стане Нова. Та на цьому війна нового зі старим не зупиняється. Сусідні країни ще старі, тому зіткнення цих стихій сходиться вже у міжнародній площині і вхід йдуть гвинтівки, танки, літаки…
   Війна нового зі старим – це обов’язково війна на знищення, знищення поточного балансу сил, устроїв і світоглядів і їх заміна на нові. Без війн нового зі старим, поступ історії зупиняється...

Автор – Друг Огнен

Чого насправді хоче Путін?

Протягом тривалого часу значний відсоток українського суспільства не помічав московської небезпеки. Хтось мав скалічений, колоніальний світогляд, невід’ємним елементом якого був міф двох (або трьох) “братніх народів”. Хтось вважав, що часи московського імперіалізму минули. Хтось узагалі не задумувався над подібними проблемами. 2013-2015 рp. відкрили багатьом українця очі. Проте, як це часто буває, денне світло засліпило, не давши побачити справжнього стану речей.

   Я не претендую на істину в останній інстанції, проте аж ніяк не можу погодитися з поширеними стереотипами щодо поточної московської агресії та планів Путіна. Серед цих стереотипів можна виділити наступні:

   1) Путін хоче захопити всю Україну, причому йдеться не про встановлення політичного диктату, а про буквальне захоплення, окупацію з перспективою подальшого територіального приєднання.

   2) Сьогодні через конфлікт в Україні між Москвою та Заходом відновлюється Холодна війна.

   3) Потенційний об’єкт путінської агресії – уся Європа.

   Загалом, те, що такі стереотипи існують – це не так вже й погано (якщо для деякого відсотка громадян такі стереотипи є межею україноцентричного думання, їх потрібно було б створити). Одначе плекання цих стереотипів може мати доволі негативні наслідки.

  Спробуємо подивитися на московську агресію проти України очима Заходу. На тлі геополітичного бандитизму США, які не гребують повною окупацією незалежних держав, московська агресія – це дрібничка. Москва не вперше воює на чужій території. Прикладами є Грузія (Абхазія та Осетія), Арцах та Придністров’я. Тут ми бачимо дії, симетричні діям Заходу відносно Сербії (Косово). Є лиш один нюанс: вперше після падіння СССР Москва вдалася до прямої анексії чужої території (Крим). Щоправда, реально високий рівень підтримки Росії на Кримському півострові, поєднаний із пасивністю Києва (так, наче Крим йому не належав), підвищили в очах світових гравців рівень легітимності дій Кремля.

   Хочемо ми того чи ні, нинішня Україна з точки зору сильних геополітичних гравців є недодержавою, державою-олігофреном, що не володіє повноцінною правосуб’єктністю. Її сутність – бути буферною зоною, таким собі відкритим акціонерним товариством, власник контрольного пакету акцій якого періодично змінюється. Після Майдану та усунення від влади Януковича більша частина акцій України нібито повернулася Заходу. Путін із цим не погодився і став на шлях реваншу. Для Заходу в цілому це аж ніяк не оголошення Холодної війни і навіть не порушення існуючого status’y quo – це всього лиш новий етап конкуренції.

   Для Німеччини та Франції нинішня війна в Україні – це всього лиш економічні ризики. Здавалось би, надмірні амбіції Путіна мали б серйозно стурбувати Америку. Проте у США президентом є ультрадемократ Обама, для якого культурний імперіалізм, здається, значно важливіший за політичний. Був би при владі республіканець – ми могли б очікувати серйозного клінчування. Наразі ж ми маємо те, що маємо: “чорношкіру Лісу Сімпсон”, як слушно висловився Олександр Маслак, і тиск на нього з боку республіканців.

   З огляду на змальовану щойно ситуацію ми можемо говорити, що Путін грає в межах дозволеного, не перетинає планку “беспредела”. Крим анексовано мирним шляхом, анексія легітимізована нехай і карикатурним, але референдумом. На материковій Україні ведеться “гібридна”, а не відкрита війна. Таким чином політика Путіна не порушує status’y quo, не руйнує вавилонську вежу нового світового порядку, не заперечує закріплену за Штатами роль світового жандарма (звісно, далеко не всесильного).

   На мою думку, основні бажання Путіна відносно України цілком описуються прийнятим з подачі Порошенка законом “Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” та результатами мінських домовленостей 12 лютого. Цінністю-в-собі для Путіна була анексія Криму (по-перше, суттєве підвищення рейтингу і консолідація суспільства, по-друге, реалізація потреб, що випливають із геополітики, спертої на метафізику історії). Тепер же Путін має можливість повернення собі контрольного пакету акцій всієї України.

   Про “Новороссию” та похід аж до Львова мріють наркомани та імперці-ідеалісти. Путіну ж буде достатньо реалізації вище згаданого закону та готовність Києва йти на подальші поступки (див., зокрема, п. 11 “Комплексу заходів по виконанню Мінських домовленостей”). Судіть самі: заколотники отримують амністію, легалізуються під виглядом “загонів народної міліції” і зберігають фактичну владу в регіоні. Регіон економічно інтегрується в Росію. Московські інтереси в Україні закріплюються на конституційному рівні (у разі відсутності поступок з боку Києва “ополчение Новороссии” продовжує наступ у західному напрямку). Таким чином Москва повертає собі контрольний пакет акцій.

Автор – Ігор Загребельний

"Русскій мір": терор, злидні, українофобія

Славнозвісний “руській мір” тримається на страху громадян РФ та її пригноблених сателітів. Ідея “русскава прєвасходства” вбивається століттями у суцільному тваринному і загальному колі страху. Люди бояться влади, але для них це настільки природний стан, що вони не знають терміну для цього почуття.

   Громадяни бояться, не відчувають у собі сил щось змінити, а тому самі себе переконують, що поважають і люблять різних вусатих і плішивих упирів, портрети яких висять в кожному кутку.

   Вони “вірять” пропаганді. Чому? Адже вона тупа? І тупість легко перевірити? Справа в тому, що пропаганда знімає проблему морального вибору. Ось, припустимо, ви не повірили у пропаганду. Що далі? Ви дізнаєтесь, що стали громадянином тоталітарної антинародної держави, яка систематично знищує людей різних національностей і різного громадянства, а головне тих, у кого є інші політичні переконання. Що управляють вами упирі, поряд з якими Дракула та Ержбет Баторі – наймиліші та найдобріші люди. Що побудована ваша країна на крові та брехні. На величезній брехні та річках крові не православних, не “іконно русскіх” людях...

   І як далі жити? Є два варіанти. Перший варіант, боротися з цим – тоді вас чекає складне і не дуже довге життя, яке не призведе до особливих результатів в боротьбі з упирями, бо упирів так багато, а ви – один, а навколо ще й зрадники, ренегати упирів. Це означає зламані долі, глузування і загрози. Не всі готові до такого, правда? Другий варіант – робити вигляд, що все нормально, усвідомлюючи всю глибину того, що відбувається і спиватися потроху від тиску даного факту.

Очевидно, що простіше не робити ніякого вибору, а вірити Вовє Путіну, щиро перекладаючи вибір на інших. У Росії немає ошуканих. Немає їх на Донбасі та в Криму.

   Пам'ятаєте, з чого все там починалося? З показових страт місцевих патріотів. Щоб усі бачили – “вони повернулися”. Повернулися ті, хто раніше розстрілював у підвалах людей, за чиїмось доносом вирваних з життя і сім'ї просто тому, що... Та без причини! Адже для нащадків Дзержинського та Єжова, Берії та Андропова не важливо кого і за що, важливо як! Всі вже зрозуміли, що повернулася влада “воронків”, катів та вбивць. І полюбили її. Так само, як їхні предки "любили" Сталіна.

ОГЛЯДАЧ. Московська отрута більшовизму

   Люблять владу катів і вбивць, виконуючи створену репресіями та голодоморами програму. Кати сильніше за демократію. Вони завжди повертаються. Завжди мстять. Завжди вбивають. Від них нікуди не дінешся. Значить, треба жити за їхніми правилами і демонструвати лояльність. Це не пропаганда і не райське життя.

   Вбитий страх як соціальна програма. Не чекайте бунтів і збурень. Жителі Донбасу будуть вмирати від холоду і голоду, славлячи тих, хто їм це влаштував. Їх вони реально бояться більше…

Автор – Петро Олещук

Хто такі бандерлоги і чого вони хочуть

«Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди – лише тим зломимо Москву спочатку у своєму серці, а потім і "на нашій, не своїй землі"…» – писав колись Дмитро Донцов  у своїй статті "Душа москаля", передчуваючи останні зойки та передсмертні муки кремлівського більшовизму в Україні. Слова ідеолога українського націоналізму нині звучать все актуальніше та гостріше, бо війна із східним сусідом для багатьох українців стала невідворотним і гнітючим фактом.

  Ніхто, окрім українських націоналістів не вірив, не готувався та не горлав на весь світ про те, що завтра буде війна із Москвою. Найгірші передчуття справдились! Війна з Москвою стала реальною. Однак вона триває не відкрито, як колись у часи наших визвольних змагань 1917-1921 та 1938-1959 рр., а приховано, підступно, без усіляких правил ведення війни. Найбільшою потугою цієї новітньої російсько-української війни стала інформація. Інформація, завдяки інтернету, соціальним мережам та ЗМІ, що її поширює Кремль та його маріонетки (терористи так званих ДНР та ЛНР, сепаратисти Криму) веде найбільшу загрозу українській нації!

   Проте, ми знову встояли! Наразі, маємо окупований Крим та засилля неосовєцького терору на Донбасі (Донеччина і Луганщина), що прагне зупинити національний поступ України, не дати йти своїм незалежним шляхом розбудови національної держави. Найгірше в тому те, що керівник Кремля у своїй антиукраїнській вакханалії використовує люмпенів та криміналітет.

  Вперше, цей антиукраїнський злюмпенізований елемент показав себе в 2002-му р. посівши крісло прем’єр-міністра України. Вже у 2004-му р. прем’єр-люмпен заволів стати Президентом України. Не сталось! Однак 2010-й та 2012 рр. змінили кардинально хід української історії – люмпен та його промосковські зайди захопили "з волі народу" всі владні крісла: від президентського і прем’єрського до крісел голів сільських та районних рад.

   Однак, український народ, що животів у злиднях прагнув як і колись волі, реальних, хоча б європейських, змін. Події грудня 2013-го р. – лютого 2014-го р. стали відправною точкою кардинальних, потужних змін для української нації. Євромайдан, а радше Революція Гідності знесла режим тирана-люмпена, що не сподобалось його господарю у Кремлі. Почалась світова проросійська та антиукраїнська істерія: «Фашисти, бандерівці, русофоби, антисеміти, хунта… Вони не легітимні, бо прийшли до влади шляхом військового перевороту! Не допустимо насильницької бандерізації русскава Криму! Врятуємо Юґа-Васток!.. Бандерлоги мають жити в ізоляції в Карпатах…».

Дмитро Співак: "Бандерлоги це ви!"

  Такі заголовки, репліки та інші слова чуємо щодня від тих, хто зупиняв і зупиняє наш національний поступ! Все це зрозуміло для нас, українців, хто пройшов жорна сталінських репресій, Голодомору, війни та післявоєнного сталінізму, ГУЛАГ і Соловки. Але є й ті, кому миліше за все ковбаса за 3 рублі, ніж свобода! Вони в часи негоди були манкуртами, поплічниками окупантів, і зараз прагнуть з люмпенів увірватись до найвищого державного керма, задурюючи голови своїх співвітчизниками міфами про неіснуючих бандерлогів! А хто ж ці бандерлоги насправді? Невже, це так "любі наші брати" росіяни звуть українців? Оце така любов до брата? Може бандерлогами вони звуть нас, українських націоналістів, через погорду, ненависть і страх до нашого національного провідника Степана Бандери? Чому бандерівці і бандерлоги змішались воєдино? За це маємо завдячувати всюдисущим кремлівським ЗМІ!

  Наш мужній провідник Степан Бандера, як і натхненник українського націоналізму Дмитро Донцов, вірив у майбутню перемогу України над Москвою. Тому першим завданням для національного поступу українців мала стати національна революція: «Українська національна революція – це боротьба за саме життя і волю народу та людини, а також боротьба за зміст, підстави й форми життя, за його розвиток і за поступ. Це боротьба проти московсько-большевицького імперіялізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину. Це боротьба проти большевицько-комуністичної системи, яка в ім'я спекулятивної доктрини та на послугах імперіялізму однієї партії переводить на організмі двістімільйонових мас поневолених народів найжахливіший в історії експеримент, всупереч природі, волі та добру цілих народів і людини. Наша ідея волі, самобутносте та свобідного розвитку народів є протиставна большевицькому поневоленню, нівелюванню і винищуванню цілих народів. Ідея гідносте й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діяметрально протилежна до большевицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідносте, нівечення свободи...».

  Насправді, все не так як нам здається на перший погляд! Для того, аби пояснити суть слід подивитись у зміст самого слова "бандар-лог", що використав для назви своїх персонажів у "Книзі джунглів" Редьярд Кіплінг. Бандар-логи або бандер-логи – це мавпи (на гінді bandar — «мавпа», а log – «народ»), мета яких викрадати все, що бачиш у себе на шляху, грабувати та плюндрувати, творити хаос. Але більш за все ці тварюки бояться свого покровителя – змія Каа. Він найлютіший ворог, який гіпнозом перетворює їх на слухняну отару рабів. Йому не можливо пручатись, він діє на свідомість!

   Сучасність привнесла у цей казковий термін свої корективи, сьогодні так називають людей (приміром з Антимайдану), які легко піддаються чужому впливу чи зомбуванню. Колись заховані у нетрях міст Донбасу, Таврії та Слобожанщини поодинокі люмпени весною 2014-го р. перетворились на покірну багатотисячну отару московських рабів-бандерлогів, коло радів.

  Нехай ці здичавілі виродки біснуються та заздрять нам, українцям, бо ми маємо вже проторений шлях до нашої величі, а ці повсталі маси люмпенів – ні! Це не ми бандерлоги, це вони: люмпени, манкурти, запроданці, криміналітет, антимайданівці, українофоби, малороси, хохли, які за шмат ковбаси і чарку русскай водкі продали все на світі – від рідної матері до не своєї країни. Чому не своєї? Бо Україна для них ніколи не була рідною, адже ковбаса наймиліша за волю, за мову, за гори Карпатські і Кримські степи. Україна для них не своя, адже немає партійної бюрократії КПСС чи всюдисущого нагляду КҐБ, не генсек все вирішує, а ти сам винний за свою долю і майбутнє завтра!

  Ось через цю сувору реальність, українську буденність, біснуються та просять у Владіміра Путіна прихистку в Росії, де ще вітає затхлий дух совєцької доби! Вони, бандерлоги, що підняли свої бісівські морди, прагнуть повернення "назад в СССР", де у ярмі були стоячі на колінах перед портретами Лєніна і Сталіна, які вели їх у світле майбутнє завтрашнього небуття! Життя для цих бандерлогів – це не щоденна праця на шахті чи в полі, це щогодинне пияцтво у нетрях під наркотою та завиванням кремлівських ЗМІ. Їх потяг до кращого коротким шляхом збройного повстання вкотре доводить, що русскій бунт безпощадний і руйнівний.

   Не дарма про нашестя московських бандерлгів у своїй статті "Мафія – майбутнєнашого політичного життя" сповістив видатний український боєць національного спротиву Анатолій Лупиніс: «За структурою й методами діяльності – це зграї. Пахан – зверхник на чолі. Під його особу певні зовнішні сили башляють гроші, технічні засоби. Пахан у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. Пахана оточують пристяжні, які властиве тримають масу, ділять здобич та накидають лінію партії масам. Пахана та пристяжних оточує шобла – ті, хто вже відчув смак падла та, повні надій на легкий хліб, рвуться в долю. Вони – головний конкурент старих пристяжних, надія й опора пахана в конфліктах. Якщо формою організації є зграя, метою – годівниця, то методою просто мусить бути інтрига…».

 

  Сьогодні, як і колись наша революція є в постійному наступі. Її ідеї і програма знищили путінську дійсність для українців Сходу та Півдня, бо вони правдиві, вартісніші і сильніші. Ідеї українського націоналізму, завдяки Революції Гідності захоплюють вже ширші народні маси, тепер і в Одесі, Січеславі, Херсоні, Запоріжжі, Харкові, Миколаєві, Черкасах, а головно революційно активізують українську націю для укладання дійсно Української Самостійної Соборної Держави.

   Слава нації! – Смерть ворогам!

Автор – Денис Ковальов