Московія буде знищена за всяку ціну!

"Смерть" Московської держави, яку нині уособлює так звана РФ, — ось запорука миру в усьому світі. Адже Кремль із дня свого заснування на березі Москва-річки завжди був вартовим азійської традиції: деспотії у найгірших її проявах і тортурах щодо власного чи підкореного чужого населення. Відтак суб'єкти федерації вже зараз повинні думати тільки про себе й відмовлятися надалі "годувати" московського всюдисущого Левіятана.

   Не варто забувати, як з народженням РФ на початку 1990-х рр., москвичі звозили 18-річних хлопчаків до Чеченської Республіки Ічкерія, яка щойно постала з уламків щойно померлого СССР. Із молодих жителів Новосибірська, Уфи та Іркутська робили "гарматне м'ясо": ненавчених і не вмілих воювати, їх свідомо ставили колонами проти добре озброєних чеченських формувань. Рештки бійців "могутньої та непереможної" армії Московії, кого недоїли собаки, тоді збирали бозна-як, повертаючи рідним у цинкових макінтошах без жодних почестей; когось каліками кинули напризволяще збирати милостиню на вулицях столиці багатонаціональної недобитої імперії зла.

   Також не варто забувати, як весь цей час мешканці Москви, хто активно, хто пасивно, взяли участь у знищенні корінного населення у різних регіонах. Евенкам, нганасанам, марійцям, вепсам, ненцям, чувашам, комі та іншим етносам влаштували справжнісінький геноцид. Вони сотнями тисяч на рік помирають на своїй малій батьківщині: від поганої екології (бо путінська банда визискує з надр корисні копалини заради власної наживи); від неякісних харчових продуктів, що поставляються Москвою (бо таким чином легко і швидко впокорити будь-який бунтівний дух); від поганої медицини, яка цілеспрямовано не фінансується федеральним центром; від тому подібних жахіть, які офіційна пропаганда Кремля (власне як і системні опозиціонери) намагається не афішувати, бо "рассіянє" мусять ненавидіти NATO і українців, а не дивитися, що робиться у них вдома.

   Крім того, мало хто знає (а українці, європейці та американці у це взагалі не посвячені), що саме москвичі постійно втягують населення регіонів так званої РФ у свої воєнні авантюри. Адже мешканцям федеральної столиці не годиться бруднити руки у крові та багнюці далеко від свого нескромного житла! Пригадайте вторгнення до Афганістану у 1979-му р., а потім кілька кампаній на Кавказі, що завершилися вервичкою ешелонів із трун, котрі тяглися з зони бойових дій до місць безпосереднього базування у Сибір, на Урал й інші окуповані досі московитами землі.

   Нині вже 7-й рік поспіль "кацапська повінь" заливає своїм "гарматним м'ясом" Україну — на Донбас і у Крим звозять зазомбованих пропагандою жебраків-строковиків із далеких регіонів, обіцяючи, як не "славну смерть в ім'я Вітчизни", так чималий бариш "за ліквідацію чи упокорення укронацистів". І головне, що треба пам'ятати: весь цей час москвичі забирали й забирають ресурси корінного населення суб'єктів федерації, поставляючи їх собі та своїм вірним друзям у Мінськ, Пекін, Берлін і Париж. Розвал РФ можливий, якби того не хотів колективний Захід, готуймося і наближаймо його разом!

Автори — Андрєй Романов і Данило Катраник

Справа границь Української Народної Республіки

У березні 1918 р. із звільненням Києва від більшовиків Українська Народна Республіка отримала столицю. Сюди повернулися Центральна Рада та уряд. Тогочасні газети дають нам зараз змогу оцінювати стан української держави та суспільства. Виявляється, виклики та проблеми тих часів постають перед нами і зараз.

   Скажімо, журналісти газети "Свобода", яка видавалася українцями у США знайомили читачів із кордонами Української Народної Республіки. Що цікаво, вони абсолютно не збігалися із кордонами нинішньої України. Так, наприклад Галичина, Буковина та Закарпаття перебували у складі Австро-Мадярської імперії. Поза межами УНР був і Крим, але Гетьман Павло Скоропадський внаслідок економічної блокади домовився з урядом півострова про входження у склад Української Держави на правах автономії.

   Не були у складі України і окремі райони нинішніх Луганської та Донецької областей, до речі зараз ці райони майже повністю збігаються з територією так званих "ДНР/ЛНР". Не були визначені кордони з Молдавською Демократичною Республікою, яка увійшла до складу Румунії. Натомість українська адміністрація контролювала третину Вороніжської та Курської губерній, багато нині білоруських міст – Пінськ, Могилів, Гомель, Брест. Нині польське місто Холм із великою територією навкруги також було синьо-жовтим.

   До другої україно-совєцької війни керівництво країни працювало у напрямку підписання чітких договорів про кордони із білоруськими, польськими та румунськими колегами. У Холмській губернії поляки організовували саботаж та агітацію проти України. З Румунією велися митні війни та єкономічна блокада. Кордон із червоною Росією так і не був визначений – країни розділяла 20-кілометрова нейтральна зона. Конструктивно з Донською козацькою республікою вів переговори Павло Скоропадський – в обмін на Таганріг та землі, що прилягали до сердця її території, Ростова, донці віддали Українській Державі райони, що прилягали до Луганська та порту Маріуполя.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Наш вибір — свобода, а не хліб!

Українські націоналісти — праві добровольці впевненні у перемозі України! Непохитну певність дає нам віра — віра в Бога. А ще, віра в українську націю, в її правду...

   Вірність ідеї українського націоналізму — це найбільша сила української визвольної революції! Її жодними способами не може зламати підступами необільшовицька Московія та внутрішні окупанти. Ведучи тепер боротьбу проти одвічного ворога та його посіпак всередині країни, мусимо туди спрямовувати всю увагу, всю енергію.

   Не дарма казав Степан Бандера: "Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний..." Тож наш шлях — це свобода!

За матеріалами НВР "Правий сектор"

Армія Фінляндії – приклад духовного оновлення нації

Автор цього допису далекий від "дискусій" на військову тематику, особливо з приводу святкувань усіляких там днів ВДВ чи поліції, а особливо від запровадження нової форми Національної Гвардії України. Чи це вплине на загальну ситуацію на фронті та в запіллі? Та, мабуть, що ні!

   Влада та її посіпаки можуть скільки завгодно гратись у "на гражданкє" та "модернізувати військо", на виході все одно – пшик... Або, в гіршому випадку, новий Майдан, з озброєним до зубів розлюченим натовпом зубожілих громадян. Не приведи Господи до цього!

   Ми ніби розбудовуємо українську Україну, а парамілітарні структури все одно наскрізь пропитані "духом совка": Національна Гвардія України продовжує ідеалізувати свою історію від Вищої школи ОГПУ, поліціянти не цураються методів Дзержинського та Вишинського, в ЗСУ ще діє статут та система РККА... Це не суха статистика, а наявний факт, який ми ніяк не витравимо.

   Як фаховому історику, котрий займається вивченням зародження та розвитку фінської модерної нації та фінського націоналізму, мені до вподоби символічна традиція військовиків далекої країни Suomi. Погляньте-но (на світлинах знизу!), яка краса! Жодного пафосу, без претензійності, лише дисципліна й продовження справи, розпочатої не тільки маршалом Маннергеймом, а й такими героями як Пааво Талвела, Лаурі-Аллан Тьорні, Сімо Гяюгя...

   Фінська нація також пережила власну "комуністичну чуму", але її армія ніколи не рівнялась на каральні загони – виключно ідеалізація патріотів! Чому ж українці вклоняють голову перед "червоними визволителями" різних періодів, а родовід ведуть від вбивць власної нації? Оновлення держави мало розпочатись з духовного очищення від тоталітарних пут. Маємо заявити: ЗСУ є нащадками Армії УНР та УПА, СБУ продовжуватиме справу СБ ОУН, і так далі... Відторгнення (хочте, ампутація!) гангрени прищепленої Москвою розпочинається з думок та слів. Залишивши у минулому "рассєянство" у всіх його проявах, не спокушаючись на облуду сучасного "європейства", оберемо власний правильний шлях на майбутнє!

   Avanti al futuro, comerati!

Автор – Kalev Korpinen

У роковини проголошення Акту відновлення Української Держави

І радість, і журба переплелися... Проте люди не падали духом. Кожна мисляча людина міркувала так: роками у нашій славній Україні клекотіло большевицьке пекло, а це розстріли, депортації громадян у найдальші закутини "червоної імперії" на поневіряння і на смерть, визиск, топтання елементарних людських прав, розпиячування населення, нищення усіх морально-етичних засад, московщення та інші "блага"...

   І ось західна (брунатна) сила вдарила на нашого найлютішого ворога. То за всіма правилами логіки – це повинна б бути сила нам прихильна. Але не так сталося... Большевицького дідька замінив гітлерівський чорт. Змінилися тільки окупанти: на місце червоних прийшли брунатні, такі ж убивці, головорізи, людиноненависники!

   Вже 5 липня 1941 р. гітлерівці арештували Провідника ОУН Степана Бандеру, а чотири дні пізніше його першого заступника Ярослава Стецька, який вів Народні Збори у Львові в будинку колишньої "Просвіти", що на площі Ринок, і якого Збори обрали Головою Державного Правління. Чого німці домагалися від арештованих? Відкликати Акт 30 червня! Ані Степан Бандера, ані Ярослав Стецько не дали себе зламати, не покорилися німцям, заявляючи, що вони не злочинці, що виконували, волю українського народу, який споконвіку жив державним життям, боровся за віднову української державної суверенності і має Богом дане право бути господарем на своїй предківській землі. З боку нових "визволителів" посипалися умовляння і погрози, але Степан Бандера і Ярослав Стецько категорично відмовилися виконати побажання німців. Арештованих помістили у найстрашнішому концтаборі Заксенгавзен поблизу Берліну.

   Вранці 30 червня 1941 р. Дружина Українських Націоналістів увійшла до Львова. Дружиною (легіоном) командував сотник Роман Шухевич, якому саме того дня виповнилося 34 роки. Потрійна радість: визволення міста Львова і роковини народин, а ввечері проголошення Акту віднови Української Держави. На тому проголошенні Романові Шухевичу неодмінно слід було би бути, проте участі в Національних Зборах він узяти не міг. Тікаючи зі Львова, большевики замордували рідного брата Романа –Юрія Шухевича – у тюрмі "на Лонського", тож треба було зайнятися похороном. День великої радості і невимовного болю для майбутнього Провідника ОУН на Рідних Землях і Головнокомандувача Української Повстанської Армії – Національного Героя України...

   Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 р. має велетенське значення: він прискорив процес політичного прозріння українського народу. Цим Актом змушено німецьких окупантів відкрити своє обличчя, звірячу суть націонал-соціалістичної кліки Гітлера, який разом зі Сталіним несе відповідальність за розв’язання Другої світової війни, за знищення щонайменше 50 млн. населення, за руїни, за муки й поневіряння волелюбних народів!

   Акт відновлення Української Держави разом із постановами ІІ-го Великого Збору ОУН став ідейно-політичною основою Української Повстанської Армії – всеукраїнської збройної сили, що стала на захист народу перед брунатними й червоними окупантами.

   Збройна боротьба ОУН-УПА створила незнищенний фундамент для борців за українську державну суверенність. Пролита кров Героїв не пропала марно. І те, що ми маємо сьогодні проголошену й визнану країнами світу Державу, завдячуємо національно-визвольній боротьбі, що точилася на наших землях, а одним із головних дороговказів для тієї боротьби був історичний державний Акт 30 червня.

   Сьогодні, за винятком двох-трьох осіб, немає серед живих Тих, які були учасниками підготовки Акту 30 червня і проведення його у Львові. Злочинна рука Москви обірвала життя Провідника ОУН Степана Бандери, а ще раніше – Романа Шухевича. 5 липня цього року минає 31 рік, як Голова Державного Правління Ярослав Стецько відійшов у вічність. Мільйони українців схиляють голови перед світлою пам’яттю тих, що і життя не завагались віддати за Україну, за її державно-суверенне існування тих, що у найгрізніші хвилини на весь світ заявили, що Україна не підкориться чорним силам, які силкуються і далі посягають на честь і славу та на свободу українського народу.

Автор – Петро Дужий

Цивілізований каталонський сепаратизм

Сепаратизм – явище далеко не нове в іспанській політиці та й на Іберійському півострові загалом. Адже Королівство Іспанія являє собою складну мозаїку етнічних та лінгвістичних елементів, що представлені різного роду політичними гравцями.

   Про свою інакшість найчастіше заявляють такі регіони як – Каталонія (кат. Catalunya) та Країна Басків (баск. Euskadi), трохи менше Галісія (ґал. Galiza). І не безпідставно: адже каталанська мова відрізняється від іспанської (яку інколи називають кастильською, де нею найбільше розмовляють). А мова басків – унікальна і належить до окремої мовної сім'ї. Деякі фахівці з лінгвістики зазначають, що баскська мова, може бути далеким родичем картвельських мов Грузії. Саме тому мовно-культурні фактори стали підґрунтям для сепаратизму.
   В ході історичного розвитку Іспанія втрачала та набувала територій, тому питання незалежності в Каталонії назрівало давно, а зараз спалахнуло з новою силою. Так 2 роки тому, 27 вересня 2015 р. в Каталонії відбулись місцеві вибори і мешканці бунтівного регіону Іспанії вирішили скористатись своїм шансом. Вони проголосували за партії, які пропагують незалежність регіону від Мадриду: "Демократична конвергенція Каталонії" (кат. Convergencia Democratica de Catalunya) та "Ліві республіканці Каталонії" (кат. Esquerra Republicana de Catalunya) спільно отримали 62 із 135 місць у регіональному парламенті – 47,8% у відсотковому співвідношені, що становить абсолютну більшість! Вибори зафіксували рекордну явку виборців – 76%.
   Зауважимо, що за тиждень до виборів відбувся колосальний мітинг, так званий "марш незалежності", в столиці регіону – Барселоні. На ньому свою позицію висловило 1,5 млн. людей. А для Мадрида це чіткий сигнал до повної бойової готовності! Тим часом, партії-переможці анонсують ухвалення рішення щодо проведення референдуму, на якому хочуть розглянути питання від'єднання від Іспанії. Каталонські ліві націоналісти пргануть здійснити, аналогічний до шотландського, крок і звільнити себе від будь-яких союзницьких зобов'язань з рештою Іспанії. Щоправда, офіційний Мадрид виступив з різкою критикою таких ініціатив. Пообіцявши, як і раніше, блокувати такі спроби.

   Якщо такий референдум відбудеться, то це може стати вагомим кроком для здобуття незалежності Каталонії. Тому що каталонці обрали політичний метод досягнення мети. На відміну від басків, які обрали шлях збройного протистояння і програли офіційній владі. Каталонці, незважаючи на всі промислово-екномічні зв'язки з Іспанією, хочуть від'єднатись і побудувати власну державу... Чи вийде у них збудувати власне "Ельдорадо", а може нову каталонську Абхазію чи ДНР, покаже час.

   Ми ж, звісно, у свою чергу, жодним чином не пропагуємо підтримку сепаратистських рухів в Європі, адже розуміємо, як це може відіграти на стані сучасної України. Нам достатньо того, що вороги Української Держави з нуля досягли тимчасових успіхів в Криму та на Донбасі, і нині намагаються розіграти сепаратистську карту як "боротьбу якоїсь окремої нації за своє самовизначення". На нашу думку, цілком закономірним є підтримка суто правих і державоцентричних сил, які стоять на захисті національної традиції та історичної спадщини! Саме знайшовши порозуміння з представниками таких рухів, українцям вдасться не тільки зламати кремлівську пропаганду на Заході, але й долучити до своєї новітньої національної боротьби велику кількість прихильників спільною ідеєю та методами здійснення чину.
   Так переможемо: "Слава Україні! – ¡Viva España!".

Автор – Володимир Дітчук

Оргія на Московії як ефект хмільного мухомора

Хмільні напої на Русі – з сивої давнини, з ритуалів і традицій, з державної і побутової атрибутики. П'яним ритуалам, цим хмільним традиціям, цій нетверезій атрибутиці вірно служили, били та били поклони скляному божкові, й ревне поклоніння невситимому й завжди спраглому божкові, що спільно зі своїми вірниками складало нерозривну двоєдину суть, багато додає до характеристики й розуміня "безодні" народної душі. 

   Іноземці, що прибували в Московію, неминуче мали прилучитися до цього ритуалу, пошанувати традиції, "возалкати" з чаші звичаїв. Венеційський посол Амброджо Контаріні (був у Москві в 1476-1477 рр.) розповідає про аудієнцію у великого князя Івана III. Після необхідних протокольних пошанувань йому піднесено велику срібну чашу, повну медового напою, і сказано, що государ наказує осушити її всю і дарує йому цю чашу. Такого звичаю, мовляв, дотримуються тільки в тих випадках, коли хочуть виявити вищу честь послу, або ж кому іншому. Одначе йому було важко випити таку кількість - адже там було дуже багато напою! Випив лише четверту частину, а його величність, помітивши, що венецієць випити більше не годен, і наперед знаючи про це його невміння, повелів узяти в нього чашу – і вже порожню повернути йому. 

   Хитрий венецієць легко відбувся. Сиґізмунд фон Герберштайн розповідає, що під час першого посольського строку в Москві інколи вони у государя Василя III Івановича "обідали навіть упритул до першої години ночі". На прийомах подавали різні напої: мальвазію, грецьке вино й навіть всілякі меди. Государ на знак особливої своєї милості пригощав послів зі своєї чаші. Посол від австрійських Габсбурґів зазначає, що взагалі на розв'язання сумнівних справ чи на пиятику вони витрачають цілий день і розходяться тільки з настанням темряви. Після високих аудієнцій іноземних послів супроводжувано до гостиних дворів, і цей чиновний супровід заявляє, що йому доручено зостатися й повеселити послів. Приносять срібні чаші й багато посудин, кожна з певним напоєм, і всі стараються, щоб «зробити послів п'яними, а вони прекрасно вміють запрошувати людей до пиятики, і, коли в них нема іншого приводу до випивки, вони починають нарешті пити за здоров'я цесаря, брата його, государя і нарешті за благополуччя тих, хто, на їхню думку, наділений якимись чеснотами та почестями...» і так далі.

   А ось проводжають із Москви до Персії ґольштинця Адама Олеарія – це вже друга чверть XVII ст. Гофмайстер Борис Морозов супроводжує по річці Москві у маленькому човні, далі пересідає у великий до іноземних послів і п'є з нашими дворянами майже до ранку, після чого він, зі сльозами на очах, сповнений любові й вина, попрощався з ними. В Адама Олеарія, дипломатичного представника німецького князівства Ґольштінія у Московії, в його "Описі подорожі в Московію" (цей опис зажив колись заслуженої популярності) знаходимо, що монастирські служки «охоче дають себе пригостити добрим друзям, так що інколи доводиться везти їх п'яними з домівок у монастир», що «серед простого народу кращими ліками є... горілка і часник». Звичайно, так лікувалися ще до приїзду в 1633 р. спостережливого й переконаного протестанта Олеарія – так лікуються й тепер. Чи раніше в Московії (а не тільки, скажімо, в часи Андропова чи Горбачова) велася так звана антиалкогольна боротьба? Адам Олеарій засвідчує, що велася! Він сам бачив 24 вересня 1634 р. публічну екзекуцію, застосовану до порушників указу великого князя продавати тютюн і горілку: «Оголених, їх нещадно били канчуками, які різали, наче ножі, і після кожного удару рясно бризкала кров. Кількох забили на смерть. Торговцям горілкою на шиї прив'язали пляшки, зв'язали руки по двоє, далі з побоями вигнали з города, потім знову пригнали до Кремля».

   Варварська боротьба, варварські методи – як у тодішні, так і в недавні часи, їхня ефективність не те що нульова, а завжди з історично відчутним знаком мінус, ще одна вражаюче колоритна картина отієї зафіксованої Фьодором Достоєвським "безодні" московського менталітету, від якої ніколи й нікуди не подітися, бо так судилося, бо така не зовсім і загадкова містика психіки, чиї параметри начебто не піддаються визначенню, та як же не піддаються, коли піддаються, хіба що не дуже в приємних конкретних характеристиках.

Автор – Євген Гуцало

Наш впертий Донбас

...Витривалий та впертий український Донбас завжди ходив босоніж по горчій золі ворожих багать. Так, de-facto узаконений та дозволений третьою республікою за Доби Януковича-Порошенка другий кремлівський анклав майже в самому українському Гартленді не передбачав найдрібнішого шанса для правдивого українства у чорних межах своїх...
   Проте, грімуча суміш неолібералізма, націонал-більшовизма, євразійства та й простого скотства жирно помножена на звіролюдську пролетарську расу залізноголових морлоків, інтуїтивно відчувала ворога!
   Низка жорстоких вбивств та зубодробильних терактів, підпалених будівель "Просвіти", розгромлених штаб-квартир таких партій як ВО "Свобода" та "Народний Рух України", загрозливо велика кількість зарізаних людей, людей, забитих до смерті ногами, молотками, кастетами, людей, спалених заживо у своїх помешканнях та й просто покалічених за мову та вишиту сорочку тяглася криваво, лячно та нескінчено ще від ранніх 1990-х рр.
   Маємо сказати відверто, наш український Донбас був на лінії вогню вже від 1991-го р., з моменту путчу членів ГКЧП і падіння СССР. Війна для нього фактично не припинялася... У 2010-2014-х рр. донецький картель підім'яв Київ та спробував зробити з усіма українцями те, що робив з донецькими українцями увесь час. Не вийшло!
   Донецькі та луганські українці воюють у добробатах, створюють безжальне підпілля на окупованих землях, кияни, які голосували свого часу за оновлених "регіоналів" з "Опозиційного Блоку" та перефарбованих комуняк гидливо ж відмовляються здавати їм житло, тому на них нападають у київських передмісттях через надто правильну кацапську вимову. Їм палять автомобілі через донецькі або луганські номери, хворі на габсбурґівщину головного мозку галиційсько-манірні письмаки-андрогіни вимагають віддати їх на поталу кацапам, але вони вперто, зчепивши зуби продовжують воювати за Україну! Вони до цього звикли...
   Український Донбас постане ж з попелу Кремля та його біснуватих бандитсько-олігархічних кривавих анклавів!

За матеріалами "Карпатської Січі"

Невидимі війни і сучасні тенденції

Невидима війна – це один з найпотужніших різновидів війн, що її активно застосовує проти України, як глобалізований Захід, так і агресивна імперіалістична еРеФія. Характеризується цей вид ворожих дій, захопленням контролю над вітчизняною елітою і спрямуванням її діяльності в збиток рідній державі при збереження зовнішніх національних атрибутів.

   Це ситуація, в якій, у незмінну форму підкладають чужий шкідливий зміст, на зразок того, як зозуля підкидає свої яйця в чуже гніздо. Захоплення державної еліти може супроводжуватись її підкупом, грошовим закабаленням через кредити, економічним шантажем, просуванням у її владні щаблі своєї "п’ятої колони". Через українську продажну еліту, Захід, розкладає українську націю деструктивними цінностями, антикультурою, руйнує підвалини здорової родини і особистості, денаціоналізує, руйнує освіту, культивує споживання, виводить капітал руками перевертнів, залишаючи злидні і економічну руїну. Цей удар по країні обчислюється багатомільйонними демографічними втратами для народу і еквівалентний геноциду. Російський імперіалізм, руками зрадницької бюрократії, активно русифікує українське населення і намагається знищити навіть цю формальну незалежність.

   Останнім часом, у світі спостерігаються сплески неоімперіалізму, інтенсивне озброєння, об’єднання держав у військові союзи-блоки, розбудову ССО або Сил Спеціальних Операцій (відбірних, відмінно тренованих, диверсійно-повстанських, антитерористичних, високомобільних військ), які краще воюють в локальних конфліктах, швидше розгортаються, завдають ворогу великих втрат малими силами, дешевше обходяться в утримані і служать чудовим ядром для створення масової армії за потреби. Загострюється світова боротьба за мінеральні ресурси. Енергетичні війни ввійшли уже в звичність. Захоплені колись гігантські простори Росією, дають зараз свої щедрі девіденти у вигляді грандіозних, покладів нафти і газу. Це приносить Москві колосальні доходи для фінансування своїх мілітарних програм та імперіалістичної експансії. Збереження російського контролю над цими мінеральними ресурсами, дає Росії владу над європейськими і азійськими покупцями, загрожує перетворенню України у розмінну монету, живить її войовничість, перешкоджає незалежності пострадянських республік. Модерним диверсійним загоном є також іноземний бізнес (інвестори), який використовує фінансово-економічні важелі впливу на політику уряду країни. 

   Війна – це загальнолюдське і природнє явище. Вона точиться в тисячах і мільйонах проявів, вічно. Вона точиться між добром і злом; між старим і новим; в людській душі – між різними її рисами: завзятістю і ледачістю, радикальністю і поміркованістю; між різними думками; науковими концепціями; релігійними течіями; політично-економічними устроями…
   Обрій її виявів неосяжний і збройна війна між народами – це лише один з фронтів, цього фундаментального вселенського явища. Видима війна – це результат невидимої війни – війни інтересів, принципів, амбіцій, ідеологій, рівняння міжнародних сил. Бачимо, що світ тримається на боротьбі суперечностей, яка і є війною.

   Однією з найзапекліших війн – є війна старого і нового. Щоб перемогти, нове, мусить у всьому протиставлятись старому, всюди робити розлам – чітке розмежування. Нове мусить бути такої сили, розгону, енергії, нетерпимості, самовіддачі, творчості, ідейного магнетизму, ораторського гіпнозу, інтелектуальності, унікальності, новизни та утопічності – щоб при зіткненні збити з ніг старе і швидко задушити. Адже старе дуже сильне. Воно має глибоке і міцне коріння в душах і свідомості. Воно ненавидить зміни, швидку течію, вторгнення, галас. Воно ненавидить майбутнє і зорієнтоване в минуле, знищує кожного хто посягнув на його спокій. Воно вважає себе Богом теперішнього. 
   Якщо нове з недостатньою силою вдарить по ньому, то воно акумулює цей удар, розсіє його, втопить у в’язкості свого консерватизму. Тому сильного удару недостатньо – потрібен нищівний удар, щоб збудувати новий світ. Це революція і контрреволюція! Нове змагає до кращого життя, пробиває собі хід на верх і штовхає історичний поступ цивілізації вперед. Коли нове переможе в одній країні – вона стане Нова. Та на цьому війна нового зі старим не зупиняється. Сусідні країни ще старі, тому зіткнення цих стихій сходиться вже у міжнародній площині і вхід йдуть гвинтівки, танки, літаки…
   Війна нового зі старим – це обов’язково війна на знищення, знищення поточного балансу сил, устроїв і світоглядів і їх заміна на нові. Без війн нового зі старим, поступ історії зупиняється...

Автор – Друг Огнен

Смерть нечувана розкіш, коли ти такий молодий

Коли ми оголошуємо на усі усюди про війну проти сучасного світу, ми розуміємо, що за націоналізм можна вмерти!
   Я б’юся в пам'ять своїх предків, за тріумф Традиції тих, хто були до мене в розумах тих, хто буде після мене. Я воїн Христа! Я гайдамака Залізняка! Я солдат з кожного боку Другої Світової Війни! У мене влучає куля, яку вистрілив я ж... Я співаю про війну, бо вона дає найвище право — убити за своє, і найвищий обов’язок — бути убитим при обороні найріднішого. Я відчуваю зв'язок з тими, хто бився на цих полях до мого приходу сюди...
   Наша війна буде тягнутися спальними районами і забутими індустріальними центрами. Ми впадемо на холодний асфальт, і скривавленими руками не зможемо знайти навіть крихту ніжної землі. І буде страшне гавкання зашкарублої індустріальної говірки перемежованою благим матом. Війна у стилі постмодерн, міська ґерилья — що ви іще чекали?! У наших пращурів був молодий чорнозем під тілом товариша, що впав поряд з ними, тоді значно більше потребувалося від бійця хоробрості й відваги, і значно менше — терпіння і досвіду. Були мрійливіші літа і міцнішою була віра. Але на останньому подиху ми хрипітимемо ті ж слова, що хрипіли вони. Згадуватимемо матерів і коханих. Будемо дивитися у високе небо. Буде сонячно і тепло... А за нами лежатиме Україна, тріскотітимуть кулі і рватимуться снаряди!
   Ми будемо переможцями, навіть якщо наші війська програють! Ми будемо героями, навіть якщо наші імена очорнять! Ми будемо святими, навіть якщо гріхи наші не можна буде виправдати! — "А з мене виросте трава для коня того, хто прийде після мене". Колесо сансари від Юрія Горліса-Горського. Уроки мужності від тих, хто вмер надто давно, щоб розказати тобі про неї, коли ти ще хотів слухати...
   Любов до Батьківщини, тихі води, ясні зорі, Шевченко, рідний дім, мати, кохана, п’яна юність, поцілунки, міцні шеренги, перша бійка з ідеологічними опонентами, газ, кийки, знову поцілунки, ніжність, вороги, друзі, мрії про далеке. Гвинтівки, шанці, плями крові, порох, кулі, знову Шевченко, смерть, що пролітає над вухом, бої, гармати, сталь і вогонь, тепер вже перевірені часом і простором вороги і друзі, танки, панцерники, гранати, останній набій, полон, визволення з присмаком терпкості. Перші партизанські рейди, бомби в держустановах, тремтлива романтика підпільництва, динаміт, піроксилін, тротил, атестат, терористи, схвальні вигуки народу, зброя в сховищах, душі в тілі, шалене серце в клітці юнацьких грудей. Омріяна перемога!..

   Хіба можна так вмерти за лібералізм? Кров, пролита за права ЛГБТ-спільноти, не харчує землю, вона стікає пустими патьоками вниз. Кулі, випущені за фемінізм, не досягають цілі, змінюють траєкторію, падають хрущами в темний обшир бетонних джунглів. Життя, покладені за бодіпозитив, є марною втратою, вояком загиблим від нещасного випадку при чистці картоплі.
   Ідея за яку ти вмираєш, має мати хоча б назву рідною мовою! Смерть в ім’я англіцизму — нечувана розкіш, коли ти такий молодий! А боротьба лібералів смішна і карикатурна. Маніфестації фриків і ходи блазнів. За таке не хочеться дати і ламаного гроша, не те, що більше. Ліберал обтинає тонку нитку між ним і минулим, саме тому його смерть це одиничний випадок, коли смерть націоналіста — крапля в морі обірваних життів. Колись це море пересилить гатку, що тримає його, сильне й глибоке, в межах, встановлених Великим братом і розіллється навкруги. Тому ти, ліберале, вмреш... А я вічно житиму в просторах свого народу. Саме тоді у мене буде багато часу, щоб вичитати твоїх ідеологів і проаналізувати характер твого руху уважніше. Слава Богу, тоді тебе вже не буде...

За матеріалами "Реваншу"

Перед великим іспитом

Велика світова війна і революція, що прийшла у висліді цієї війна в Росії, захопивши всю Україну в кругоровот бурхливих подій, заставили український самостійницький рух до великого життєвого іспиту...
   Тільки ж, на змаг прийшлось йому стати не тільки зі сподіваними ворогами українського народу — білою і червоною Москвою та з польськими імперіялістами, що, тільки що вирвавшись самі з неволі, простягли свої загарбницькі руки на Західньо-українські землі, але й з отруйними політичними течіями, дбайливо виплеканими підступним порогом внутрі самого українського народу, з москвофільством у Галичині, і "українським" соціялізмом на Наддніпрянщині. І це надало тому іспитові характер незвичайного трагізму.
   Про те зловісне ідеологічно-політичне роз'єднання українського активу напередодні першої світової війни говорить у своїх споминах один із чільних членів РУП, Юрій Коллард у "Спогадах юнацьких днів" у ЛНВ, і опісля УНП: "В перших часах існування РУП не було у нас ані "мішаного характеру", ані "мішаного складу" членів. То була ліга, лицарський орден молодих ентузіастів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій народ. Вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти. Не було в нас, скутих в одну могутню скелю, "мішаного характеру й мішаного складу", а була "одна думка й одна воля". Роз'єднання почалися пізніше, завдяки впливам з табору російських соціялістичнах партій і їх централістичних програм. Поволі стали щораз упертіше говорити про соціялізм, соціялістичний устрій і ось на сторінках "Гасла" появляється роз'яснення, що нібито нашу політичну мету треба розуміти як "Самостійну Україну" з широко розвиненим соціялістичним устроєм”. На місцях почалися суперечки в РУП. Одні стояли за соціялістичні гасла, другі відстоювали позиції національно-українські. Все це вносило дезорганізацію й розклад у партію. Наші непогодження з другою групою були глибшим, як то на перший погляд здавалося: вони полягали в різниці двох поглядів: ідеалістичного й матеріялістичного, які тоді почалися в нас вироблятися. Матеріалістичний світогляд полягає в тому, що нібито історія людства залежить від природніх умов, господарсько-економічних та географічно-політичних, тобто від матерії. Особа в історії людства значення не має. Особиста воля також не має значення. Змінити щось в історично-господарському процесі людська воля не може. Капітал зростає й централізується, а коли досягне та централізація найвищого ступеня, то само собою наступить кінець буржуазно-капіталістичною устрою. Коли згинуть менші господарства, а також менші нації, то це й приблизить людство до соціальної революції, тобто до Царства Божого на землі. Світогляд ідеалістичний, якого симпатиками були ми, полягає в тому, що людська свідома воля — велика двигаюча сила в історії. Людська жива воля керує нами, а не мертва природа. Тому ми стоїмо за волю особи, громади, нації. А в економічному відношенні наш принцип: вільна праця і право на здобутки нашої праці".

   Так, ото, український політичний актив, — у висліді єхидної дії російського соціялізму, що йому Михайло Драгоманов промостив шлях до умів і сердець великої частини української революційно настроєної молодої інтелігенції, приспавши лукаво їхню національну свідомість і сторожкість, ішов до великого життєвого іспиту роз'єднаним. По одній стороні барикади, поруч з московськими соціялістами, стали українські соціялісти, які всю увагу народніх мас звертали на соціяльно-економічні проблеми, проповідуючи "єдність усіх працюючих" під проводом "великого русского народу" й висміюючи ідею національно-державної суверенности українського народу. А по другій стороні — українські націоналісти, які в програмі первісної РУП, а опісля в УНП сформували ціль своїх змагань так: "Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від визиску!".

Автор - Петро Мірчук

Суспільство і тотальна війна

Остаточну перемогу над московським імперіалізмом у самому широкому розумінні може забезпечити лише воєнізоване суспільство, а не тільки армія, навіть якщо остання професійно підготовлена та технічно забезпечена високотехнологічним озброєнням.

   Аналіз військових конфліктів сучасності дає зрозуміти, що успішно протистояти геополітичним гігантам вдається не кадровим військовим формуванням, а саме невеликим групам ідеологічно вмотивованих бійців, що опираються на підтримку включених у процес протистояння широких верств населення.

   Розглядаючи проблему новітньої московсько-української війни, не важко погодитись із тезою про те, що оперувати цифрами тут недоречно. Хоча, варто визнати, що міф про непереможність російської армії, після влучних попадань українських гранатометників, давно заржавів на полях Донбасу...

   Прокремлівські сепаратисти на Сході України на справі являються лише уламком російського імперіалізму, що після подій 2013-2014-х рр. почав умовний процес запалення та інтоксикації організму нашої держави. У той же час, сепаратизм - це зброя яку ми свого часу повернемо проти Московії. Лінія фронту на Донбасі повинна розширитись фронтом в Чечні, Дагестані, Татарстані, Сибірі, Ростові-на-Дону і так далі на південь та схід. Зброї на українських військових складах вистачить на всіх! 

   Отже, така стретегія вимагає всебічної народної творчості та ентузіазму. Ресурси для боротьби не потрібно шукати зверху. Ти, твої друзі та коло знайомих - це найголовніше!
   Я з подивом для себе зрозумів, що у більшості молодих людей у віці 16-18 років здебільшого немає навіть власного комплекту форми (і це після двох років війни!), про серйозніші речі годі і думати. Цей факт говорить про те, що наше суспільство і його найцінніша складова - молодь, поступово відчужується від армії, що загрожує остаточно перетворити останню на державний інститут повністю підконтрольний політикам. Альтернатива відсутня, перемога буде куватись знизу. Якщо державі немає справи до молоді, за неї візьмуться націонал-революціонери...

Автор - Богдан Ходаковський

Коли ми підемо на Крим

Закономірно, що в період деескалації безпосереднього збройного конфлікту з Московією, різні по своїй природі сили у ворожому їй таборі, починають уважніше придивлятись один до одного, не завжди знаходячи там бажаних для себе якостей.

   Отож, все частіше доводиться натрапляти на дискусію щодо формату стосунків між українськими націоналістами та кримськими татарами. Загравання перших із Туреччиною, що підтриває авторитет Києва, пасивність під час анексії, провокативні звинувачення від окремих діячів цієї національної меншини у сторону націоналістичного табору і подекуди абсолютно неадекватні тези у відповідь, створюють ряд недоречних непорозумінь.
   Втім, ключовим є інше, Москва однаково ненавидить і кримських татар і українських націоналістів. Останні, претендуючи на владу в Україні, здебільшого декларують військове вирішення проблеми окупації півострову. Ця надзвичайно серйозна справа, у якомусь сенсі навіть військова авантюра, вимагає готувати сприятливі для неї умови вже зараз, в тому числі, на міжособистіному рівні між представниками зацікавлених етносів.
   Якщо ми дійсно всерйоз розглядаємо можливість того, що одного сонячного дня чобіт українського солдата ступить на кримську землю з метою вибити звідти росіян, ми маємо тверезо оцінити роль татар у цьому ризикованому задумі. Останні, при належній підтримці із материка, в силі організувати плідний грунт для українського наступу. Не будемо вдаватись в деталі але зауважимо, що без підтримки місцевого населення подібні операції приречені на провал. Нам, націоналістам не варто обманювати себе та вірити у байки про те, що жителі Криму знемагають під гнітом Владіміра Путіна. Давайте залишимо це для широких верств населення. Як би не біснувався керманич Кремля, і як би спритно та переконливо ми не кривили нещирі посмішки кримчанам, більшість проросійських жителів півострову сприйматимуть нас відвертими окупантами, чинитимуть запеклий опір і будуть надавати всю необхідну підтримку московським військам. 

   Не секрет, що цей конфлікт дуже швидко набуде ознак етніної різанини. І тут для татар також знайдеться багато корисної для нас роботи: оперативно вказавши необхідні цілі нашим силовикам, ми позбудемось серйозного головного болю у майбутньому. Досвід 2-го травня 2014-го р. в Одесі вказує на два головні наслідки подібних кривавих інцидентів: відносно швидка ліквідація головних конденсаторів ворожого спротиву знімає загрозу широкомасштабного протистояння для цілого регіону але спонукає потужну мобілізаційну хвилю людських ресурсів у ворожому таборі, що буде спрямована на інші відрізки українсько-російського фронту. Це що стосується потенційних ворогів серед представників цивільної частини населення Криму.
   Головну загрозу, безумовно, становить присутність регулярної російської армії, яку україно-татарські диверсійні групи повинні будуть випатрати з середини з одночасним зовнішнім ударом потужного військового з'єднання Збройних Сил.
   Нещодавно, я зрозумів для себе одну важливу річ. Ключовим у майже будь-якій сфері життя має бути чесність перед собою. В українців і татар не багато мотивів любити одне одного, але те, що зараз нас споріднює, затьмарює буд-які дріб'язкові протиріччя. Нас об'єднує ненависть до Москви. Знищити її - це наш першочерговий обов'язок, а далі? А далі можете робити все, що вам заманеться...

Автор - Богдан Ходаковський

Біла Реконкіста під Чорним Сонцем

Так сталося, що ми живемо на зломі історичних епох. В це полум'яне століття, коли руйнуються колишні держави, політичні нації та стереотипидекількох останніх століть...

   На зміну застарілим приходят ті феномени та ідеї, що самі по собі набагато старіші, а тому чистіші, важливіші, та є первинними у порівнянні з багатьма символами епохи, що минає. В час випробувань, в благородних серцях завжди просинається віра у себе.

   Разом з цією вірою просинаються вічні праобрази-архитипи, що сплять у крові кожного гідногосині Європи. Одвічно обертається Чорне Сонце! Круги Часів змінюють один одного! Недарма філософи назвали наш час "Новим Середньовіччям". Минулої зими старовинний князівсько-козацький Київ, прокинувшись від довгого сну, знову побачив сталь кольчуг, почув рокіт щитів та гуркіт розгніваної катапульти. Ідея Nації та раси оновилася та зросла кров'ю героїв, ставши наймогутнішою з усіх ідей сьогодення. З тих часів ми змінили стародавню сталь на нову смертоносну броню, але дух європейського лицарства нідуки не дівся. Він лише яскравіше розгорівся в наших серцях.

   Ми пам'ятаємо, як наші праотці прийшли с Півночі у незапам'ятні темні століття, ми пам'ятаємо, як наші предки поливали кров'ю ворогів зростаючі кордони колись славетних європейських держав, ми пам'ятаємо юність наших дідів та прадідів, які повстали проти мерзотності більшовизму тоді ще в молодому та трагічному ХХ-му сторіччі.

    Ми вічно молоді та ми нескінченно старі. Ми - майбутнє, і ми вже прийшли х давніх епох. Частиною героїчної епопеї блискавичного Середньовіччя була Реконкіста або відвойовування. Так називалася Велика Війна європейців з арабами, яка проводилася впродовж семи сотень років.

   Нащадки германців-візіґотів та іберо-римлян, які до 714 р. зазнали ряд сильних поразок від мусульманських орд, що ринули в Європу з Північної Африки та дійшли аж до Центральної Франції, долаючи гіркоту рогромлення та сором завоювання, в, здавалося б, вже безвихідній ситуації, знайшли в собі силизнову повірити у себе та, взявши у руки меч, сім століть поливали кров'ю Іспанію, щоб к 1492 р., скинутиостанню державу маврів - Гранадський емірат у безодню Середземного моря... На південь від Гранади є гірський перевал, що називається Суспіро-дель-Моро або "Подих Мавра", де, за легендою, останній арабський володар Іспанії, емір Боабділь останній раз подивився на Гранаду, та, зітхнувши, безутішно заплакав. За легендою, його мати тоді з болем промовила: "Той, хто не зміг захистити Гранаду як чоловік, оплакує її як жінка".

   Як стародавні лицарі Європи, у ніч розпачу, ми підняли знамена Чорного Сонця. Ми прийшли втоптати у бруд серпи, молоти, зірки та півмісяці. Ми прийшли повернути собі свою землю. Так нехай наші вороги плачуть, як жінки, як колись голосив останній арабський володар Європи.

   Ще в далекому 2004 р. нами було написано - ми бачимо свою землю знищеною, обсміяною, приниженою та розтоптаною, перетвореною у колоніальний придаток, розп'ятий між хижим Західом та божевільним Сходом. Все, що колись робило нас великими, все, що давало народу віру у майбутнє: армія, промисловість, мова, культура, наука, фізичне та духовне здоров'я нації - послідовно знищувалося. Але головне - знищувався сам національний дух - все, що робило нас шляхетними, сильними та розумними. І зараз Україну продовжують давити та шматувати на "економічні та політичні зони впливу" капіталісти Заходу та олігархи Сходу.
   Українська нація була загнана до резервації на своїй же землі. Як колись вестґотам та астурам сереньовічних Піренейських гір, що піднялися на Реконкісту, самовпевнені правителі інтернаціональних імперій дали нам простий вибір: тиховмерти на відведених нам задвірках, у загонах та норах, як зацькованим тваринам, або ж встати на захист своїх споконвічних прав. В нас живе славетний дух стародавнього лицарства! Те неприборкуване полум'я гніву, пожежа благородної гідності, що гукає в найбезнадійніший час, незважаючи ні на що, взяти у руки зброю і наступати на ворога, коли він почав думати, що остаточно взяв над нами верх?

   Ми відповідаємо так: тільки наступати, наступати, ще раз наступати! Не оборонятися, а вести експансію! Наступати по всім фронтам до повної перемоги Ідеї Nації! Тільки у полум'ї війни народжуються нові нації та повтають із попелу старі народи, що є одне і теж саме! Ідея Nації, образ Стародавньої Києво-Русської імперії, дух самої Великої Європи народжується у горні нової війни. Тільки у війні юнак знаходить мужність, а найсильніший знаходить право. Тільки у крові героїв народжуються видатні нації. Колір крові не забувається. Кров героїв яскраво червона, як багрянець світанку над кромкою темного лісу. Цю кров ліпше видно богам, ніж безкольорові сльози святих та чорнила мудрих. Кров героїв стукає у серці цього світу! Ім'ям цієї крові ми проголошуємо нову очищувальну Війну...
   Ми проголошуємо Нову Реконкісту! Проти мерзотності нових азіатів. Проти боягузливої гнилі Западу.  Молоде сонце! Давнє світило! Слухай присягу сталевої молодості! Сьогодні Украіна! Завтра Московія та вся Європа... Ми вирішили повернути свою землю! Тож нехай буде нова Реконкіста!

За матеріалами "Арійського Права"

Ментальність орди. Раби рабів

Материк історії Московії - це постійні сейсмічні вибухи, тектонічні розриви, більші чи менші, й мало чи не після кожного такого розриву-вибуху здавалось, що минулої історії вже начебто й немає, хід її різко змінився, й саме тепер настає ера нового життя і нової історії.

   І сьогодні ми разом із громадянами путінської еРеФії (адже у нас спільний цей історичний материк) переживаємо черговий тектонічний вибух-розрив, коли знову здається, що різко міняється історичне русло, що починається нова історія, і ми вкотре покладаємо великі надії на це оманливе грядуще, яке, вважаємо, достойне нас, а ми ж достойні його. Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні?
   Але яке невмолиме пришестя - настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й вивергаються з неї у вигляді ось таких викидів - викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі. 

   Заворушення, бунти, повстання - це терор чи не терор? Безумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою боротьбою, прагненням соціальної справедливості, та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з природи ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Алєксандр Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив «подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе...». Важко не погодитися з Герценом, ось тільки виходить, що «революционное начало, скрытое в русском народе...», це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина...

   Отже, перманентний стан - терор знизу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути категоричним, хотілося б помилитися. А ось, що сказав про терор історик Константін Кавеліним: «В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а какая-то этнографическая протоплазма...». Звичайно, в такому разі в контексті історії Московії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші Константіна Аксакова про Петра І: «Во имя пользы и науки, добытой из страны чужой, не раз твои могучи руки, багрились кровию родной...», - то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Московії і задумуєшся - чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів? - Постійне протистояння влади і народу!

   Таке враження, що в історії сусідньої Московії весь час хтось готує «покушение на товарища Сталина...», і весь час за це хтось розплачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і щоб знешкодити можливий чи уявний замах - організовується терор. «Ленин жил, Ленин жив, Ленин будет жить!» - Отже, проблема була, є, буде, і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'язати її?! Забальзамований "Ленін та його шайка", забальзамована трупна ідеологія - усвідомлюють це чи не усвідомлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології - водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозване покласти самих себе, забальзамованих і відносно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений наркотиками брехні і фата-моргана "комуністичної Білої Арапії" народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї... 
   Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі "народи Рассії", як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних провідників не тільки так було, а й досі так є: «...живее всех живых!». То до якого ж це оруеллівського оскотиніння власної психіки треба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нострадамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих народів, то що ж це за геть неможливий прах живих народів порівняно з тим, котрий "живее все живых"?! 

Автор - Євген Гуцало

Не закінчена війна із Московією

Те що ми будемо воювати з Московією вже не звучить дивно, це закономірність — як тільки ми йдем проти політики Расєї розпочинається боротьба, а в деяких випадках і війна!

  Не дивно, що еРеФія зараз воює проти України. Тим паче те, що вона піде проти нас війною можна було з легкістю передбачити і раніше, для цього достатньо лише згадати уроки історії, а саме — події Руїни, події, котрі трапились під час існування І-го Гетьманату (перехід Івана Мазепи на сторону шведського короля Карла ХІІ, катування гетьмана Павла Полуботка, утиски з боку Петра І по відношенню до українців у їхніх правах та свободах, ліквідацію самої Гетьманщини, Коліївщину 1734 р. і 1768 р., знищення Запорозької Січі та закріпачення українського народу вовчицею-Катериною ІІ, тощо).

   Цей перелік можна продовжувати і далі без кінця аж до сьогодні! А достатньо лише згадати обман Олександра І українців під час війни з Наполеоном І 1812 р., придушене повстання декабристів і Чернігівського полку у 1825 р., ліквідацію Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., яке ставило на меті встановити республіку на зразок як у США чи Франції, більше того заборону української мови Валуєвським циркуляром і Емським указом.
   Повторилось це і 1917 р., коли Україна вирішила стати самостійною — Росія розпочала війну проти нас, вона робила все щоб ми ніколи не мали власної держави, щоб працювали на неї! Коли наш опір в боротьбі був зламаний, Ленін і більшовики втягнули нас в свою нову імперію, яка мала назву СССР. Це було поневолення більш як на 70 років, придушувалися буль-які спроби протесту та встановлення нашої держави. Сталін, опасаючись, що українці піднімуться з колін, влаштував Голодомор 1933-го р., репресії 1937-го р., після "звільнення" України 1944-го р. розпочав війну проти УПА. Утискали нас крім Сталіна Брєжнєв, та інші учасники партійної чехорди в середині 1980-х рр. Лише при Горбачові більш-менш були терпимі умови для розвитку націоналістичних ідей, але КГБ теж не спало, однак ситуація була не та вже, яка була при папєрєдніках Горбачова, нарешті, МИ ПІДНЯЛИСЯ З КОЛІН!!!

  Згадуючи ті події можна спокійно сказати, що в переважній більшості випадків московський уряд не поважав як Україну, так і українців в цілому — ми були для них сировинною і людською базою. Достатньо згадати, що саме на козацьких кістках стоїть Санкт-Петербург, колишнє шведське місто Нюенсканс, що саме Україна слугувала для Росії своєрідним складом з продуктами, який буде годувати її все життя. Ленін же ж говорив — робіть все щоб було бульше, більше хліба, а де ж його взяти? В Сибіру? — НІ! Його відбирали в України. Ще при царському уряді заявляли — "нє доєдім, но вивєзєм на експорт"! І це при тому, що народ цукор бачив лише на прилавках магазинів!
  Нам нав'язували, що ми брати, прикривалися Руссю, православ'ям і при цьому били батогом, ще й прикалували — ми вас не скривдим, ми ж брати! Як тільки ми йшли проти політики Кремля, як тільки підіймали українського прапора від слів "ми брати" Московія переходила до фраз про "зрадництво", а якщо ситуація виходила з-під її контролю брала до рук зброю і придушувала волю нашої нації в боротьбі за незалежність.

   Всім відомий фюрер Великої Німеччини колись говорив: "Люди повинні вчитись історії не для того, щоб забути її уроки якраз тоді, коли потрібно їх практично застосовувати, а також не для того, щоб припустити, ніби в дану хвилину історія піде зовсім іншим шляхом в розріз зі всім тим, що ми бачили до цих пір. Вивчати історію потрібно саме для того щоб вміти застосувати її уроки до поточної сучасності..."

   Те що ми будемо воювати вже не звучить дивно, це закономірність — як тільки ми йдем проит політики еРеФії розпочинається боротьба, а в деяких випадках і війна!

Автор — Олександр Нахтігаль