Смерть нечувана розкіш, коли ти такий молодий

Коли ми оголошуємо на усі усюди про війну проти сучасного світу, ми розуміємо, що за націоналізм можна вмерти!
   Я б’юся в пам'ять своїх предків, за тріумф Традиції тих, хто були до мене в розумах тих, хто буде після мене. Я воїн Христа! Я гайдамака Залізняка! Я солдат з кожного боку Другої Світової Війни! У мене влучає куля, яку вистрілив я ж... Я співаю про війну, бо вона дає найвище право — убити за своє, і найвищий обов’язок — бути убитим при обороні найріднішого. Я відчуваю зв'язок з тими, хто бився на цих полях до мого приходу сюди...
   Наша війна буде тягнутися спальними районами і забутими індустріальними центрами. Ми впадемо на холодний асфальт, і скривавленими руками не зможемо знайти навіть крихту ніжної землі. І буде страшне гавкання зашкарублої індустріальної говірки перемежованою благим матом. Війна у стилі постмодерн, міська ґерилья — що ви іще чекали?! У наших пращурів був молодий чорнозем під тілом товариша, що впав поряд з ними, тоді значно більше потребувалося від бійця хоробрості й відваги, і значно менше — терпіння і досвіду. Були мрійливіші літа і міцнішою була віра. Але на останньому подиху ми хрипітимемо ті ж слова, що хрипіли вони. Згадуватимемо матерів і коханих. Будемо дивитися у високе небо. Буде сонячно і тепло... А за нами лежатиме Україна, тріскотітимуть кулі і рватимуться снаряди!
   Ми будемо переможцями, навіть якщо наші війська програють! Ми будемо героями, навіть якщо наші імена очорнять! Ми будемо святими, навіть якщо гріхи наші не можна буде виправдати! — "А з мене виросте трава для коня того, хто прийде після мене". Колесо сансари від Юрія Горліса-Горського. Уроки мужності від тих, хто вмер надто давно, щоб розказати тобі про неї, коли ти ще хотів слухати...
   Любов до Батьківщини, тихі води, ясні зорі, Шевченко, рідний дім, мати, кохана, п’яна юність, поцілунки, міцні шеренги, перша бійка з ідеологічними опонентами, газ, кийки, знову поцілунки, ніжність, вороги, друзі, мрії про далеке. Гвинтівки, шанці, плями крові, порох, кулі, знову Шевченко, смерть, що пролітає над вухом, бої, гармати, сталь і вогонь, тепер вже перевірені часом і простором вороги і друзі, танки, панцерники, гранати, останній набій, полон, визволення з присмаком терпкості. Перші партизанські рейди, бомби в держустановах, тремтлива романтика підпільництва, динаміт, піроксилін, тротил, атестат, терористи, схвальні вигуки народу, зброя в сховищах, душі в тілі, шалене серце в клітці юнацьких грудей. Омріяна перемога!..

   Хіба можна так вмерти за лібералізм? Кров, пролита за права ЛГБТ-спільноти, не харчує землю, вона стікає пустими патьоками вниз. Кулі, випущені за фемінізм, не досягають цілі, змінюють траєкторію, падають хрущами в темний обшир бетонних джунглів. Життя, покладені за бодіпозитив, є марною втратою, вояком загиблим від нещасного випадку при чистці картоплі.
   Ідея за яку ти вмираєш, має мати хоча б назву рідною мовою! Смерть в ім’я англіцизму — нечувана розкіш, коли ти такий молодий! А боротьба лібералів смішна і карикатурна. Маніфестації фриків і ходи блазнів. За таке не хочеться дати і ламаного гроша, не те, що більше. Ліберал обтинає тонку нитку між ним і минулим, саме тому його смерть це одиничний випадок, коли смерть націоналіста — крапля в морі обірваних життів. Колись це море пересилить гатку, що тримає його, сильне й глибоке, в межах, встановлених Великим братом і розіллється навкруги. Тому ти, ліберале, вмреш... А я вічно житиму в просторах свого народу. Саме тоді у мене буде багато часу, щоб вичитати твоїх ідеологів і проаналізувати характер твого руху уважніше. Слава Богу, тоді тебе вже не буде...

За матеріалами "Реваншу"