Показ дописів із міткою ВО "Свобода". Показати всі дописи
Показ дописів із міткою ВО "Свобода". Показати всі дописи

середа, 9 листопада 2016 р.

Наша Революція

Будь-яка революція є свого роду битвою еліт, а не мас! Це, на противагу марксистам, має розуміти кожен традиціоналіст та прихильник ідей українського націоналізму. Саме тому, наші активні та дієві читачі, кидайте різні популістські лозунги в топку і пишіть власні книги!
   Ліві поки перемагають, бо пафосні типи набираються якихось незрозумілих знань про політику з книг авторів-марксистів. Адже знайти на полицях праці німця Карла Маркса нині куди простіше аніж француза Рене Ґенона чи італійця Юліуса Еволу. Ви знаєте багато правих авторів, яких знають маси? Отож-бо й воно... Маси у кращому випадку назвуть всім відому і жодного разу нечитану працю "Mein Kampf" Адольфа Гітлера у якості книги для правих.
   Яка ж тоді може початися революція справа, якщо люди не знають нічого про це? Як тоді можна формувати інтелектуальне поле для вдалого правого виступу, якщо тотально і по усім фронтам усі праві (від радикальних націоналістів і фашистів до поміркованих традиціоналістів і консерваторів) програють навіть у бібліотеках? Колись француз Жан-Жак Руссо сказа: "Революції починаються у бібліотеках!", - і не прогадав.
   Різного роду ліві публіцисти та просто письменники змогли за тривалий час створити тонни літератури і заспамили нею університетські бібліотеки. Колись вони робили це так само, як нині роблять сектанти. Дійшло до того, що українські праві навіть революцію розуміють з лівих позицій, а саме як "масовий стихійний виступ народу". У той час як дійсно цікаві праві режими приходили внаслідок переворотів чи навіть демократичних виборів (згадайте того ж австрійського художника з його боротьбою!), праві вирішили діяти інструментами лівих.
   В сучасному українському суспільстві насправді є лише два інститути, досі придатні для формування правого дискурсу в суспільстві: українське вояцтво, що захищає нашу землю від московської орди, та наука. Лише перші зможуть повернути хід подій вправо, якщо їм допоможуть другі. Вірити у праві перевороти внаслідок того, що наприклад ВО "Свобода" потрапила у Верховну Рада є марною справою. У суспільстві завжди є критичний відсоток тих, хто здатний завадити правим чи лівим прийти до влади демократичним шляхом без інформаційної обробки. Це все антикорупційні групи, правозахисники, неурядові громадські організації та інші рухи. А їх потужність куди більша, аніж у більшості правих сил країни. Бо увесь цей час замість формувати дійсно сильний інтелектуальний правий дискурс українські праві намагалються кинути в активістів ЛГБТ-спільноти якомога більше петард чи лайна (річ звичайно похвальна, але її мають робити прості обивателі під впливом нашої пропаганди). А ось пропаганду вже мають створити виключно праві сили...
За матеріалами "Чорної Ради"

пʼятниця, 2 жовтня 2015 р.

Поразка як віра

Сидить депутат від "Блоку Петра Порошенка" на одному з каналів і каже: "Ми всі за мир, а всі інші пропозиції - це провокація перед виборами...". Це він так відреагував на слова командира батальйону ОУН Миколи Коханівського про те, що треба воювати далі.
   Читаю òхання щодо бомбардування еРеФією бунтуючої Сирії, що вони от "фашисти", погані, тощо. Бачу як дискурс "миру за будь-яку ціну" став панівним у наших ЗМІ. Так, навіть деякі націоналісти пишуть!
   І ось я подумав, а якщо той, хто скріплює свою суб'єктність, той фашист. А фашист - це будь-яка погана людина! То чи не були "фашистами" будь-які завойовники? Невже всі держави створені "фашистами"?.
   Виходить, що вся історія - це історія фашизму. Адже перський цар Дарій, Александр Македонський, римські імператори, візантійські, Чингізхан, Тімур, британські імператори, французькі королі, китайські імператори, німецькі князі і канцлери, російські імператори, африканські королі та й врешті вожді племен в Австралії, Папуа, в Намібії тощо - всі фашисти. Якби у цей ряд поставити Гітлера і Сталіна, багато хто з "свідків повсюдного фашизму" сказав би, що ці двоє випадають з ряду. Наполеон І Бонапарт от романтиком був, а про Александра Македонського зняли красиве кіно...
   Цей прихований за стражальницькою колективною пам'яттю пацифізм породив неадекватне трактування сили як зла, поданого у дискурсі "фашизму", який загалом описує волю панувати - врешті може описати всю історію людства як історію суцільного "фашизму".
   Вся наша література та історія просякнуті сумом з приводу військових поразок. Це історія, як казав один відомий дослідник, може читатися тільки з бромом. Чи декілька разів побитий хлопчик у школі не висловлює ті ж емоції щодо кривдників, що і наша література ХІХ ст. і ХХ ст.? Що і наш "національний" образ минулого як "терпіл", терпець яких шліфує? Що і нинішній панівний дискурс миру за будь-яку ціну? Що і бажання сховатися за євроінтеграцією від жаху складнощів політичної суб'єктності? Чи плазування перед закордоном і мігрантськими настрооями?
   Чи не ця ідеологія сцикливості "ліш би не била вайни!" частини суспільства і ліберальних політичних верхів - Порошенка, Турчинова, Яценюка - допомогла у захопленні 27 лютого 2014 р. Кримської обласної ради? Тоді б сила означала не просто справжнє АТО, а зупинка війни в Криму! Чи не вона зокрема блокувала рішення про атаку Луганська і Донецька, коли були ціною крові створені оперативні можливості?
   Ясно, що ці колективні хворі образи - наслідок важкого минулого. Однак для чого нам цей плач і стинання чи звинувачення ворога у завтрашньому? Тим більше, якщо у нас є ціннісний рецепт подолання цих комплексів, даних творчістю мислителів українского націоналізму? - Єдиного вартісного і підтвердженого досвідом минулого і сьогодення серед світоглядних систем в Україні!
   Друзі, треба любити силу і застосування сили, адже це роблять всі. Московія ворог, але вона діє відверто у своїх інтересах, як і США. Чи коаліція країн Заходу вибачилися, вже не кажучи про те, що пішла геть, з Іраку після визнання, що інформація про ядерну зброю Саддама Хусейна була брехнею? - А, ні!
   Сидить і далі такий собі депутат від "Блоку Петра Порошенка" на каналі і каже: "Та ми всі за мир, однак всі інші пропозиції - це провокація перед виборами!". Така його ракція на слова комбата Коханівського, який стверджує про потребу воювати далі, до перемоги... Ну ось таке політичне мислення? Микола Коханівський відповів так, як він, як і всі інші, були навчені націоналізмом: "Війна далі!".
   Інший депутат від влади говорить: що Путін на виступі в ООН не підняв голови, читаючи промову з листка, це свідчить, що він знає, що він не правий. Хотів би додати: він знає, що він "фашист"?!
   Якщо зараз Україна не може перемогти, то хтось чує, що ми готуємося? Якщо цього не треба говорити публічно, то для чого так умисно навантажувати суспільство ідеологією поразки? Це значить, що стратегія лібералізму, не продовжувати війну, а провести вигідні для Заходу реформи, зробити косметичний ремонт для народу, назвати це Європою і не повертатися до втрачених територій... Адже керівники "втраченої країни" мовчать про те, що ми наразі програли бій.
   І якщо ми хочемо виграти війну, то нема чого стинати і поширювати ідеологію поразки "свідків фашизму і миру".
   Слава Україні!
Автор - Юрко Ноєвий

вівторок, 11 серпня 2015 р.

Атентат як вихід з кризи

Український правий рух, нині перебуває в гострій кризі виходом з якої має бути пошук нових методів боротьби. Відтік головного активу на війну призвів до маргіналізації правого руху, яка поглиблюється домінацією старої школи в організації боротьби (само собою, що досвід гарна штука, але не в нашому випадку, коли акції протесту оперативно вакцинуються нашою владою). 
 Щось подібне переживало УВО: затухання стихійного духу молодості в старих фронтовиків, що породжувало прагматичний підхід до організації спротиву, але вони змогли трансформуватись і запалити вогник екстремізму в націоналістичному русі, який заклав підвалини до приходу в нову організацію радикальної молоді. Молоді, яка не думала за вільний ринок, а мріяла про помсту за кривду нації, репресованих польським урядом батьків або втрачену в фронтовій боротьбі ідею незалежності. Ці хлопчики і дівчата не збиралися організовувати мирні акції протесту, оточувати урядові установи або оголошувати про голодування. Вбивство польського міністра, радянського консула або підрив місцевого відділка міліції – ось, що входило в їхні плани. Вони не збирались лячно говорити, як соціаліст Винниченко, бо як казав Коновалець: «Настане час, і не словами будемо з'ясовувати суть невмирущої...».
   Не за гарну англійську мову, як то кажуть в джерелах, пам’ятають, тих молодих студентів, і зовсім не за знесення паркану на Оскорках, а за влучний постріл в голову совєцькому консулу. Італійські праві також це зрозуміли, як наслідок світ пізнав всю велич боротьби часів ‘’свинцевих сімдесятих’’. Нові праві змогли подолати вплив старого двіжу, можливо шляхом запозичення деяких методів лівих, але не можна сказати, що від цього вони не перемогли, вони були на правильному шляху. Ми не повинні чекати повернення правих бойовиків з фронту, війна - дивна штука, що кардинально змінює людину, тільки ідейна меншість продовжить боротьбу і це при умові, що влада не встигне їх репресувати. 
   Українські праві мають якісно оновитися або остаточно маргіналізуватися. Від того, як швидко ми це зрозуміємо, і залежить успіх нашої боротьби. Але не все так погано, навіть при нинішньому стані речей ми вже маємо перший атентат. Так-так, можете бути впевнені: вбивство Бузини виконали праві хлопчики, але цього замало, нажаль ще не було ліквідовано жодного прокурора-хабарника на пару з регіоналом. Суддя випустив хабарника? Пригости його свинцевим сніданком і не забудь про самого хабарника. Генерали зливають країну? Проведи суд над зрадниками, краще в ручному режимі. Влада не хоче наступати? Формуй диверсійні загони.
   Часи жбурляння коктейлів Молотова в офіс комуністів мають піти в небуття. Підпали мають змінити вибухи. Сміттєву люстрацію має змінити свинцева. Атентати, як вихід із кризи, бо коли не діє закон, говорить вулиця.

четвер, 23 жовтня 2014 р.

Проголосуйте за "Правий Сектор"!

24-го січня 2014-го р. літак рейсу "Амстердам-Бориспіль" приніс мене в Україну. Попереду чекав Майдан - мета тієї подорожі. Вірніше, мене цікавила вулиця Грушевського. Туди я й направився...
   Вранці, після моєї першої ночі у Києві, безсонної ночі серед вибухів гранат, сльозогінного газу, палаючих шин та пострілів беркутні на Грушевського, вщент мокрий після мєнтовських брандспойтів на морозі в мінус двадцять п’ять, ледве стоячи на ногах, я приплентався у Жовтневий Палац, де, як казали хлопці, я можу знайти місце для відпочинку. На записі сиділи представники ВО "Свобода" зі Львова, мого рідного міста! Я подумав, що мені сильно підфортило, до своїх потрапив! Коли вони мене реєстрували, зі здивуванням розглядаючи голландський паспорт, хтось з них звернув увагу на мій зовнішній вигляд, сліди капоті шин на обличчі та одежі, на сморід...
   На запитання «Що це?» я відповів, що всю ніч провів на Грушевського. Як же ж я здівувався, коли почув: «Ми провокаторів-екстремістів не підтримуємо! Ми тебе прийняти не можемо...».
   Злий, справді шокований я вийшов звідти та пішов на Майдан... Побачив заклик записуватися у Самооборону та вирішив спробувати там... Запитався когось куди треба йти. Мені вказали на намет Конгресу Українських Націоналістів. Я увійшов, привітався. Літній чоловік у військовій формі, який розпалював пічку, подивився на мене і відразу все зрозумів: «Ти з Грушевського?».
   Я подумав, що мене знову виставлять на мороз, але брехати не став – «Так...». Господи! Мене відразу напоїли гарячим чаєм, майже насильно нагодували та дали місце для спання під купою ковдр на тапчані... Кожну ніч та частково кожен день я проводив на барикаді і ніхто мене більше не називав провокатором... КУН, ДЯКУЮ ВАМ!
   Саме на барикадах вулиці Грушевського я познайомився з хлопцями з Правого Сектору. Пізніше я бачив там й прапорець Свободи, але у пам’яті назавжди закарбувався ранок 25-го і те, що "провокаторів" вони не підтримують... Бог їм суддя! Але, як мене мокрого і виснаженого свободівці виставили на мороз, я забути вже не зможу...
   Ті два тижні, які я пробув там, стали найкращою згадкою мого життя... Хлопці, чоловіки, діди, які з’їхалися на Майдан з цілої України, щоб захистити честь та свободу свого народу, дівчата, жінки та бабусі, які і вдень і вночі приносили нам чай, каву та канапки, молоді "медики", які погрожуючи нам, "страшним екстремістам", змушували нас одягати респіратори, щоб не труїтися димом палаючих шин, та годували нас ліками проти простуди, Я ВАС ВСІХ НЕ ЗАБУДУ! НІКОЛИ! Через вас, ваш героїзм та самовідданість я відчув таку повагу до свого НАРОДУ, що вирішив бути серед вас, назавжди повернутися в Україну. Тепер я тут, тепер я з Правим Сектором.
  Наша Революція ще не закінчена, зараз знову лізуть до влади ті покидьки, проти яких ми з вами повстали, билися та перемогли. Вони хочуть відібрати нашу перемогу, змарнувати жертовні смерті нашої Небесної Сотні! НЕ ДАМО! А якщо буде треба, я знову пліч-о-пліч з вами стану на барикадах і буду захищати нашу честь і свободу. І перемога все одно буде наша! Бо нас НЕ ЗДОЛАТИ!
   Я закликаю ВСІХ віддати на цих виборах свій голос за ПРАВИЙ СЕКТОР, бо саме в ньому досі живе той вогник Революції, та ЧЕСТЬ, та ГІДНІСТЬ, які повернули мені батьківщину, які дали мені розуміння однієї дійсно дуже важливої речі, того, що УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!
   Хай живе Українська Самостійна Соборна Держава!

неділя, 22 січня 2012 р.

Українська Соборність – реальна чи міфічна

   22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною, який днями раніше було підписано між урядами Західноукраїнської та Української Народних Республік у Фастові. Слід зазначити, що роком раніше, а саме 22 січня 1918 р. Центральна Рада в Києві своїм ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.
Агітаційна листівка до дня Соборності України
   Згідно з підписаним "Актом Злуки" на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині мала постати єдина Велика Україна. Мрії, задля запровадження яких, найкращі сини України боролися і вмирали, мали стати дійсністю і реальністю, однак цього не сталося. Не будемо вдаватися у подробиці поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., слід детально вивчити проблемо реальності і міфічності української соборності тоді і зараз.
   Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ ст. — на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Мадярщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.
Оригінал Універсалу злуки УНР та ЗУНР
   "Акт Злуки" від 22 січня 1919 р. був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію української нації про незалежну, соборну, самостійну, і що головне, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. "Акт Злуки" мав  надати завершеної форми самостійній українській державі, і сприяти подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало на меті і практично-політичний аспект, адже обидві держави, ЗУНР і УНР, потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
   Етнонаціональна консолідація двох українських держав базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Важливим є й факт легітимності завершального процесу Соборності, який передував "Акту Злуки". Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 р. уклали "Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території" обох українських державних утворень в одній державі.
Соборна Україна
   Однак Соборність виявилась лише на папері. Керівництво ЗУНР і УНР стояли на різних політичних та ідеологічних платформах, які заважали спільно діяти проти ворогів та окупантів. Так президент УНРади Євген Петрушевич був  затятим самостійником-націоналістом, стояв на позиціях проголошення незалежності України, такі самі погляди підтримував і голова Української радикальної партії віце-президент УНРади Лев Бачинський. Голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський та перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко були далекі від українського націоналізму і стояли на соціал-демократичних засадах, яка мала дещо спільне з Російською соціал-демократичною революційною партією меншовиків, а Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, займав поміж ними усіма центристську позицію, однак не виключав можливості її радикалізації в бік націоналізму.
Михайло Сергійович Грушевський
   Таким чином, незважаючи на спільну мету – здобуття Української Соборної Самостійної Держави, автори "Акту Злуки" не знайшли спільне у своїх політико-ідеологічних відмінностях. Тимчасовий парламент Соборної Української Держави – Трудовий конґрес України був свого роду дорадчим органом, який корився наказам Директорії УНР і не мав реальної влади. Важливо зазначити, що протягом літа 1919 р. – весни 1920 р. Соборна Україна знаходилась у так званому "трикутнику смерті" – з заходу загрозливо наступали польські війська, зі сходу та півдня у наступ перейшли більшовицька Червона Армія та Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Це поставило під питання існування Соборної України.
   Консолідації Соборній Україні завадили наступ трьох ворожих армій, з жодною, з яких не можливо було домовитись про мир без втрати території чи повної самостійності. Поки Директорія УНР домовлялась про спільні військові дії проти більшовицької Червоної армії, Українська Галицька Армія та Українські Січові Стрільці домовились про мир з Добровольчою Армією генерала Антона Денікіна. Домовлятись з більшовиками для уряду Соборної України було ганьбою.
Винниченко Володимир Кирилович
   Після двох зимових походів на Київ спільного українсько-польського війська і їх поразки, Червона Армія перейшла у насту і дійшла до Вісли, однак у Польщі військові перемоги більшовиків закінчились. Славнозвісне "диво на Віслі" і повна катастрофа Червоної Армії змусила більшовиків піти на підписання мирної угоди. Так, 18 березня 1918 р. уряд РРФСР, УСРР й Польщі підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія Соборної України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений польськими союзниками до переговорів, що означало зраду. Таким чином, існування Соборної України було ліквідовано без її згоди, колишнім військовим союзником.
   Об'єднання українських земель в Соборну Україну все ж таки відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося, з вищенаведених причин. Одже, перед фактом військової катастрофи восени 1919 р. і в 1920 р. уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої власні регіональні інтереси, а не про інтереси єдиної Соборної України. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. кабального Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.
Симон Васильович Петлюра
   Таким чином, окупація Польщею західноукраїнських земель, а більшовиками Наддніпрянської України, знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних прагнень української нації, а як результат таємної радянсько-німецької змови, зазначеної у пакті Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри більшовицького керівництва на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. Свято свободи, що прийшло зі сходу, обернулося для населення жорстокими буднями, багатотисячними смертями. На жаль, об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній Соборній Україні виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, ворожих і досі до України. А методи, якими було здійснене нове об'єднання ходу" і "Заходу" в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
Євген Омелянович Петрушевич
   Все ж таки об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. Сьогодні, славну традицію живого ланцюга повторюють мільйони українців в різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу нарешті вже Соборної України. Однак питання про те чи є Українська Соборність реальною чи міфічною і досі залишається.
   Нажаль, сучасний антиукраїнський режим диктатури Президента Віктора Януковича ставить під сумнів всі ідеали Української Соборності. Не потрібно перераховувати всі "досягнення" олігархічної влади з Данєцка, які і так всім відомі. Однак, все ж згадаємо, що саме завдяки Віктору Януковичу і його команді в Соборній Україні зменшено вдвічі кількість українських шкіл, збільшено чисельність службовців правоохоронних, а надто, каральних органів, з великим успіхом панує корупція і бандитизм, за патріотами і націоналістами йде постійне спостереження як за "ворогами народу", і це все вдалося зробити за якісь два роки при владі!
Живий ланцюг від Львова до Києва у 1990 р.
   Однак надія, як відомо, вмирає останньою, на щастя, надія української нації буде жити вічно! І про це свідчить виступ Олега Тягнибока, лідера ВО "Свобода" на Софійській площі у Києві, де зазначено, що нарешті прийшов час зробити докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній системі. Щоденна боротьба української нації за виживання пробуджує генетичну пам'ять та інстинкт самозбереження. Це надихає нові й нові тисячі українців на спротив антиукраїнському антинародному режиму. У новітній історії України було дві революції. Першу, 1989–1991 рр., коли постала незалежна Соборна Українська Держава, не було завершено. Другу, 2004 р., було зраджено. А 2012 р. має стати початком третьої революції – революції справедливості – справедливості соціальної і національної, яка завершиться перемогою і перетворить Соборну Україну з "держави для олігархів" у державу для українців, де пануватиме соціальна і національна справедливість!
Живий ланцюг через р. Дніпро у Києві у 2011 р.
   Одже мета, яка вела десятки поколінь українців вже давно зрозуміла, залишилось з твердим і холодним розумом її здійснити – завершити здобуття Соборної України перетворивши її в дійсно вільну Українську Соборну Самостійну Державу, в Україну без холопа і без пана!
   Слава Україні!
Автор – Денис Ковальов
(cвітлини взяті з сайту istpravda.com.ua)

понеділок, 2 січня 2012 р.

Symbol of the modern Ukrainian Nationalism

The path of the hero is to force his own faith abyss
between what a person wants, and what is real…
Yaroslav Stetsko
   After WWI, Western Ukraine were incorporated in the newly restored Poland. With the outbreak of war between Nazi Germany and the Soviet Union in 1941, many nationalists in Ukraine thought that they would have an opportunity to create an independent country once again. Some even collaborated with Nazi administration and military units. However, the German treatment of the local population quickly put an end to this. Many of the fighters who had originally looked to the Nazis as liberators, quickly became disillusioned and formed the Ukrainian Insurgent Army (UPA) from members of the Organization of Ukrainian Nationalists (OUN), which waged military campaign against Germans and later Soviet forces. The primary goal of OUN was «the rebirth, of setting everything in order, the defense and the expansion of the Independent Council of Ukrainian National State». OUN also revived the sentiment that «Ukraine is for Ukrainians!». The leader of OUN was Stepan Bandera.
   Stepan Bandera has been gone for nearly half a century, but people continue quarreling over him even more than over living political activists. The difference in approach is huge: some people consider him a hero, while others claim he was a Nazi servant and traitor of Ukraine. Stepan Bandera to be a weighty personality from recent history, a person who could generate heated discussions among historians only. In the times of the Soviet Union, Stepan Bandera and his brothers-in-arms were scarecrows for the country’s citizens. The Communist Party, which declared itself internationalist, was fiercely fighting against the so-called Ukrainian ''bourgeois'' nationalists. A Moscow that could not tolerate the very thought of Ukraine becoming an independent state painted all those who fought for it in the the blackest colors. So Stepan Bandera became the symbol of Ukrainian ''bourgeois'' nationalism.
   When Stepan Bandera was born in Uhryniv Staryy on January 1, 1909, as the son of a Ukrainian Greek-Catholic priest, Andriy Bandera, Ukraine was under the rule of two empires – Russian and Austria-Hungarian. The "Springtide of the Peoples" of 1848 had also spread to Ukraine and the seeds that it had sown germinated and throve, nurtured in every sphere of life of the Ukrainian people by prominent Ukrainian personalities, politicians, scientists, artists and clergymen. This seed ripened fully in the stormy years of the WWI, when the independent Ukrainian People’s Republic was established in Kyiv (1917—1918) and the West Ukrainian People’s Republic, which three months later became part of the All-Ukrainian state, was founded in the West Ukrainian territories in November 1918. These important events in the history of the Ukrainian people had a decisive influence of the awakening of the national political consciousness of ten-year old Stepan Bandera.
   But the joy of the Ukrainians at attaining their independence was only short-lived. During the early days of its existence the young state was already obliged to defend its independence against four enemies, the Russians, Poles, Rumanians and Czechs, by armed force. After a year of heavy combat against the Poles, the Ukrainian Galician Army, owing to lack of weapons and equipment, was obliged to retreat across the River Zbruch and abandon the West Ukrainian territories to the Poles. With the army, the army chaplain and deputy of the West Ukrainian parliament, Andriy Bandera, also left his native country, and thus Stepan Bandera at an early age came to know the tragic lot of the homeless after his family fled before the brutality of the Poles. After the mandate granted by the Entente on June 25, 1919, Poland occupied the West Ukrainian territories and enforced a ruthless occupation regime there. By June 1919 more than 250,000 of the 3.5 million Ukrainians in Galicia were confined in Polish prisons and internment camps as prisoners, and this number also included 1,000 clergymen.
   But the Ukrainian people did not submit resignedly to their fate. In the central and eastern regions of Ukraine countless insurrections continued to break out for years and the Russian occupants had hard work to crush them. In the West Ukrainian territories, which after the Polish-Russian Treaty in Riga were occupied by Poland, the Ukrainian Military Organization (UVO), whose nucleus consisted of officers and men of the best detachment of the former Ukrainian army, the Ukrainian Sich infantry, was formed. This Military Organization, under the experienced leadership of the military expert and politician, colonel Yevhen Konovalets, developed a lively underground activity. By means of armed insurrections against representatives of Polish rule, assassinations, destruction of Polish landed property and estates, and the dissemination of propaganda literature, the UVO in an active and concrete manner gave the Ukrainian people moral support in their independence aims, brought about the restriction of Polish interference and atrocities, and, in addition, did its share in informing and warning the rest of the world that this disregard of human rights would lead to a dreadful catastrophe.
  Because of its courageous action the UVO won the sympathy and support of Ukrainian youth, who deeply felt the subjugation and humiliation of the Ukrainian people. Young people at school began to organize secret groups and cells, which were based on the ideological principles of the UVO and whose members were trained in the national revolutionary spirit to become fighters and champions of the cause of freedom of Ukraine. At the same time, the purpose of these groups was to appeal to the Ukrainian population to give its active support to the revolutionary underground movement. This support included, amongst other measures, donations for the secret Ukrainian university in Lviv, the circulation of Ukrainian publications printed abroad, which were prohibited by the Poles, the boycotting of Polish societies, as well as the boycotting of the census and the elections for the first Polish Sejm or parliament.
  Stepan Bandera, a pupil in the forth form of the grammar school in Stryy, also joined one of these secret youth groups. In addition to physically hardening himself in the Boy Scouts and in the Sokil Sports Society, he acquired in this secret nationalist group the moral and ideological principles which were later to have such a decisive influence on his course in life. Because of his exceptional intelligence and talent, his good qualities of character, his spirit of comradeship, sense of duty, and modesty, and his happy disposition, he was outstanding amongst his schoolmates of the same age. After passing his school-leaving examination in 1927, Stepan Bandera intended to go to Czecho-Slovakia in order to study at the Ukrainian College of Technology and Economics in Podebrady, but the Polish authorities refused to give him a permit to leave the country. It is interesting to note that the Polish authorities in the West Ukrainian territories showed no political farsightedness at all in this respect, a fact which undoubtedly also explains the increasing strength of the Ukrainian revolutionary liberation movement.
Stepan Bendera — the Ukrainian hero
   In order to consolidate their rule in the Ukrainian territories and to assimilate the Ukrainian population, the Poles introduced their so-called "borderlands policy" — that is to say, the ruthless extermination of Ukrainian cultural creativeness. And the first victim of this "policy" was the Ukrainian educational system, a fact which is even corroborated by Polish sources. In the meantime the numerous secret nationalist groups and organizations in West Ukraine united and in 1929, at the 1st Congress of the Ukrainian Nationalists which took place in Vienna, founded the Organization of Ukrainian Nationalists, the OUN, and elected colonel Yevhen Konovalets, hitherto Head of the UVO, as chairman. The UVO was gradually assimilated in the military section of the OUN. The OUN owed its development and its strength to its founders, whose names have mentioned above, and in particular to Stepan Bandera, whose outstanding qualities as an organizer and a leader had a chance to develop to the full during the years 1928 to 1933. Since he was constantly in contact with colonel Yevhen Konovalets, who at that time was abroad, Stepan Bandera was able to realize the plan for the development and expansion of the national liberation movement which he and his closest co-workers had drawn up.
  The OUN now began to extend its organization network and to increase its cadres in all the Ukrainian territories under Polish rule and abroad, particular importance was attached to the West Ukrainian territories, which were threatened by Communist subversion. In order to consolidate the power of the organization, it now included in its activity the masses of the farming and working classes, who saw in the OUN their protector and champion of the fight for freedom. At the initiative and instructions of the OUN the Ukrainian population carried out an anti-monopoly and a school campaign. In order to achieve a moral and political effect, the Ukrainian population, at the initiative of the OUN, boycotted the purchase of goods under the state monopoly. This campaign was a big success, and the Polish state suffered a considerable financial loss.
  In addition to its revolutionary activity against the Polish oppressors of West Ukraine, the OUN also began a fight for freedom on the second front, anti-Bolshevist fight in all the Ukrainian territories. In West Ukraine the OUN conducted its campaigns in two directions, — against the Communist Party of West Ukraine, its propaganda and agents from the USSR, as well as against the diplomatic representatives of Bolshevist Russia and the Sovietophil trend. In a relatively short time the OUN, with the assistance of the masses, succeeded in breaking down Bolshevist diversion maneuvers in Ukraine. During World War II these territories became the base for the fight of the Ukrainian revolutionary liberation movement against Russian Bolshevist rule in the central and eastern territories of Ukraine.
  By means of attacks on Soviet diplomats and leading Communist functionaries, the OUN demonstrated the unity of the Ukrainian liberation front and the solidarity of the West Ukrainians with the anti-Bolshevist fight in the central and eastern territories. At the same time, these measures were also a protest against the famine which had been artificially created by Moscow in order to force the Ukrainian farmers to accept the system of collectivism. About 6 million Ukrainians died during this artificially created famine. During his trial before the court in Warsaw in 1936, Stepan Bandera defined the fundamental motives of the anti-Bolshevist fight conducted by the OUN and said: «We are fighting Communism not only by means of propaganda but also with armed force, since Communism is fighting Ukrainian nationalism with the aid of a hitherto unheard-of ruthless physical mass-terrorism, namely by mass-executions in the Cheka and GPU prisons, by starving millions of people, and by ceaseless deportations to Siberia. By means of the system of Bolshevism, Moscow has destroyed the Ukrainian state and has subjugated the Ukrainian people».
Don't agree with Moscow!
   In 1933 Stepan Bandera was appointed Chairman of the Executive of the OUN in Ukraine. It was during this period that the OUN reached the height of its development. In reply to the "borderlands policy"Polish measures of oppression Stepan Bandera organized a counter-campaign including an attempt on the life of the Minister of the Interior Pieracki. This was carried on June 15th, 1934, in Warsaw. In 1934 Stepan Bandera was arrested and at the beginning of 1936 he was sentenced to death in Warsaw as being responsible for the entire activity of the UVO and OUN, this sentence was later commuted to imprisonment for life. In the autumn of the same year he was once more sentenced to imprisonment for life in Lviv.
   In 1941 the 2nd Congress of the Ukrainian Nationalists elected Stepan Bandera as the new leader of the entire OUN. The revolutionary OUN under Stepan Bandera now assumed the leadership of the national fight for freedom of the Ukrainian people. A resolution was also passed by the same Congress to the effect that the OUN should continue the fight for freedom of the Ukrainian people with all the means at its disposal and regardless of any political or territorial changes. The OUN now began to enlarge and strengthen the organization network in all the Ukrainian territories under Russian occupation, at the outbreak of the German-Russian war it had at its disposal in these territories over 20,000 organized members who bad had a thorough military and ideological training. The restoration of the independent Ukrainian State was proclaimed on June 30, 1941, and a provisional government was set up. It consisted of representatives of various political trends and was headed by Yaroslav Stetsko, a leading member of the OUN. The proclamation of the restoration of the Ukrainian state was an event of national rejoicing; moreover, the two highest dignitaries of the Ukrainian Orthodox and Ukrainian Catholic Church, Bishop Polikarp and Metropolitan Count Andriy Sheptytsky, gave the proclamation their blessing.
   But the independent policy of the OUN and its proclamation had crossed Adolf Hitler's plans with regard to Ukraine. Consequently mass-arrests were carried out. To begin with, certain circles of the German High Command were in favour of the idea of an independent Ukrainian state, which they thought would be an ally. They were, however, powerless to influence Adolf Hitler's policy. Stepan Bandera was at first interned by the Gestapo, but when he refused to deny his participation in the proclamation, he was immediately arrested. The Gestapo took him to Berlin, where they put him into prison, he was later transferred to the concentration camp in Sachsenhausen.
  At the end of 1944, when there was no longer any doubt about the fact that Germany would lose the war, the Gestapo released Stepan Bandera, Yaroslav Stetsko, Stepan Lenkavsky, and many other members of the OUN from the concentration camps. In this hopeless situation the German politicians made a last attempt to remedy the errors which they committed at the beginning of the war. They tried to convince the Ukrainian nationalists of the necessity of a collaboration with Germany. But the OUN refused to allow itself to be taken by the German wishes and promises and, together with the UPA, continued its fight against Bolshevist Russia. With the help of friends, the members of the OUN who had been liberated from the "protection" of the Gestapo managed to get through to the West and waited there for the war to end.
  As a result of the renewed Russian occupation of Ukraine, countless Ukrainians of all social classes were forced to leave their native country and emigrate. As exiles abroad they met many members of the OUN once more, who had been released from concentration camps and prisons. Under the leadership of Stepan Bandera, they united to form the Units Abroad of the OUN. The main task of the Units Abroad of the OUN became the general support in every way of fighting Ukraine. In the course of time the Units Abroad of the OUN began to inform and enlighten the peoples of the free world on the Ukrainian fight for freedom and on the threat to the whole free world by Bolshevist Russia.
  The lively activity of the OUN amongst the emigrants and the name of Stepan Bandera, who became the symbol of the fight for freedom, eventually come to be regarded by Moscow as a danger and a threat. In addition to its ruthless extermination of the Ukrainian people, Moscow for 15 years endeavored to exterminate the spokesman and champion of the Ukrainian independence aspirations, Stepan Bandera, since his name had become the symbol of freedom in every region of the Russian "peoples' prison" from the Syan to Sakhalin and Kamchatka amongst all classes of the population, in the Red Army and amongst the millions of prisoners in the Russian concentration camps. At the instructions of the Central Committee of the Communist Party of the Soviet Union, the NKVD (Committee for State Security) tried by every possible means to discredit and destroy the moral greatness of Stepan Bandera, state enemy No. 1, amongst the population. By every means available the NKVD, for years endeavored to liquidate Stepan Bandera, who lived in Munich under the name of Stefan Popel, physically, until finally on October 15, 1959, it succeeded in doing so.
The new symbol of the Ukrainian Nationalist
   But even with this vile murder Moscow did not succeed in breaking the will to freedom of the Ukrainian people. But despite this fact, the spirit of Stepan Bandera lives in hearts of modern Ukrainian Nationalists. In October 2007, the city of Lviv erected a statue dedicated to the OUN and UPA leader Stepan Bandera. The appearance of the statue has engendered a far-reaching debate about the role of Stepan Bandera and UPA in Ukrainian History. On October 18, 2007, the Lviv City Council adopted a resolution establishing the Award of Stepan Bandera.
   For example, OUN’s policy in modern Ukraine continues All-Ukrainian Union ''Svoboda'' (VO ''Svoboda''). This political party is a Ukrainian nationalist party, in favour of a purely presidential regime, and has anti-Western stances. VO ''Svoboda'' is known for its anti-Communist stance, and several party activists over the years have been accused of trying to destroy Communist-era statues. According to party leader Oleh Tyahnybok, VO ''Svoboda'' is not an extremist party, he said that «depicting nationalism as extremism is a cliché rooted in Soviet and modern globalist propaganda». Besides the ideology of the party is based on Stepan Bandera, Dmytro Dontsov and Yevhen Konovalets nationalists thesis. That is why the spirit of Stepan Bandera lives in hearts of modern Ukrainian Nationalists and Patriots.
Writer – Kalev Korpinen

субота, 8 жовтня 2011 р.

''Справжні фіни'' – соратник ВО ''Свобода'' у боротьбі із ''московською загрозою''

7 жовтня 2011 року державний телеканал Фінляндії YLE повідомив про разюче зростання рейтингу націоналістичної партій ''Справжні фіни'' на всій території країни, а особливо у прикордонних із Росією провінціях Кайнуу, Північна та Південна Карелія. Це призвело до того, що фінські націоналісти стали другою популярною серед населення партією після правлячої Коаліційної партії.
Таке зростання популярності фінських націоналістів на сході Фінляндії не є дивним, а навіть, навпаки, прогнозованим. Все це дуже добре пояснити тим, що східні провінції Фінляндії (Кайнуу, Північна та Південна Карелія) з початку 1990-х рр. стали туристичною Меккою для росіян. Мало того, що росіяни щотижня їздять на пікніки на фінські озера і засмічують недоторкану фінську природу, вони ще й скуповують будинки, дачі та земельні ділянки у прикордонній смузі, таким чином, створюючи прецедент для майбутнього захоплення цих земель, хоча, це тільки моя думка.
ВО "Свобода" та "Справжні фіни"
Може ця зона масового заселення росіянами стане російською ірредентою (частиною етносу, що становить меншість населення в межах даної держави, але компактно проживає в безпосередній близькості до держави, в якому близький або ідентичний їй народ становить більшість)? Маю надію, що ні! Так як сучасне фінське суспільство не таке, яке воно було за часів Холодної війни, воно не буде пасивно споглядати на незаконне ''вторгнення'' чужоземців, серед яких першість займають сусіди Фінляндії – росіяни. І зараз, ми можемо це побачити на власні очі.
Протягом останніх двох місяців у сходом Фінляндії прокотились антиросійські погроми. Саме так назвали російські ЗМІ випадки грабежу і вандалізму в будинках і квартирах, що належать громадянам Росії. Нерухомість в тихих і спокійних прикордонних містечках давно приваблює росіян: тут комфортно, безпечно і зручно як проводити відпустку, так і працювати, бо не існує терористичною загрози. Втім, не всі фіни раді гостям. Керівництво фінського приватного телеканалу MTV3 нещодавно висловлювало припущення, що росіяни, які скуповують землю і нерухомість в Східній Фінляндії – це шпигуни та майбутні окупанти. Або таким чином ''відмиває'' свої гроші російська мафія.
Рейтинг політичних партій Фінляндії восени 2010 р.
Але це все не пояснює саме національну ворожнечу. «Як врівноваженні і спокійні фіни можуть робити такі неадекватні речі?» – запитують себе росіяни. Існує дуже проста і логічна відповідь. Так, партія ''Справжні фіни'', яка отримала на останніх парламентських виборах 19% голосів і зайняла третє місце, давно закликає скоротити приплив мігрантів у країну. Звичайно, що до відкритих погромів вони не закликають, проте нерідко згадують про відібрану в ході Зимової війни 1939-1940 років значної частини Карелії разом з містом Виборг.
Подібна подвійна позиція громадських і політичних сил у Фінляндії підігріває агресію певної частини молоді. Місцева поліція упевнена: злочини не просто вчинені на ґрунті ксенофобії (нападу піддалася власність саме російських громадян!), а й здійснені за одним сценарієм. Стіни та меблі в багатьох випадках забруднені червоною фарбою (натяк росіянам на радянське минуле!), а частина речей та меблів порізані і розтрощені. Хто влаштовує антиросійські погроми, фінська поліція досі не встановила. Втім, не так багато росіян, після цього згодні розлучитися з власністю у Фінляндії – це надто привабливий для них тихий і близький європейський куточок.
Рейтинг політичних партій Фінляндії восени 2011 р.
Привабливий він не тільки для росіян. Образ Північної Європи, країн так званого ''скандинавського соціалізму'', благополучних і малозаселених, дійсно привабливий. Питання полягає в тому, наскільки довго він буде залишатися таким? 22 липня цього року норвежець Андерс Берінг Брейвік підірвав будівлю в урядовому кварталі норвезької столиці Осло, а через півтори години відкрив вогонь по молодим хлопцям в літньому таборі правлячої Трудової партії на острові Утейа. Він що, фанатик-одинак? Так, безумовно. Але хто сказав, що цей випадок залишиться єдиним і неповторним? Звісно, що ніхто.
Повертаючись до впливу "Справжніх фінів" на радикальні дії щодо громадян Російської Федерації, слід зазначити, що більшість членів цієї партії є якраз вихідцями зі східних провінцій Фінляндії. Тому, їм не потрібно закликати населення цієї частини Фінляндії робити погроми по відношенню до росіян, можливо, під впливом ідеології фінського націонал-консерватизму і євроскептицизму, місцева молодь почала сприймати росіян-туристів як їх діди сприймали у 1939 р. росіян-загарбників. Можливо саме цим подіям і мають дякувати "Справжні фіни" зростанню свого рейтингу і популярності.
Регіони антиросійських погромів
Згідно з повідомленням державного телеканалу Фінляндії YLE, найбільш популярними партіями країни є правляча ''Коаліційна партія'' і опозиційні ''Справжні фіни''.
Так ''Коаліційну партію'' підтримують 24,1%, ''Справжніх фінів'' – 21,7% від усього населення Фінляндії. Втрачають популярність правляча Соціал-демократична партія, яку підтримують 17,5% від усього населення Фінляндії. Українська націоналістична партія
Всеукраїнське об'єднання "Свобода" розцінює великі успіх фінських націоналістів як продовження загальноєвропейської тенденції зростання популярності націоналістичних сил, що зумовлено прагненням збереження національної ідентичності. Адже саме націоналісти здатні гідно відповісти на виклик масштабному глобалізму, протистояти нелегальній міграції з країн Азії та Африки, зберегти суверенітет європейських націй, серед яких українці та фіни, що постраждали від радянського тоталітаризму,, кожен по-своєму.
Цей разючий успіх — результат протесту не чисельної фінської нації проти традиційних партій, що здатен докорінно змінити політичну сцену сучасної Фінляндії. За останнє десятиліття політичний клімат у цій країні став більш радикальним, і ''Справжні фіни'' спромоглися цим скористатися. Що ж допомогло ''Справжніх фінів'' отримати такий успіх весною цього року, а тепер і восени, за півроку до президентських виборів у Фінляндії?
Передвиборча агітація "Справжніх фінів"
Намагаючись зрозуміти, які чинники дали можливість націоналістам здобути перемогу, варто звернути увагу на той факт, що шведська меншина відіграла тут не останню роль. Бо, хоча шведи і становлять лише 6% від 5,4-мільйонного населення країни, Фінляндія має дві офіційні мови — фінську і шведську. ''Справжні фіни'' пропагують, що Фінляндія має бути одномовною, як і ВО ''Свобода'' в Україні наголошує на тому, що українська має бути єдиної державною мовою.
Наступним чинником стало те, що більшість фінів переконані: іммігранти і біженці становлять серйозну економічну загрозу для країни, особливо росіяни, араби, китайці, індуси. І хоча лише 2,8% жителів Фінляндії народилися поза її межами, зростання незадоволення імміграцією вилилося в результати цьогорічних парламентських виборів. Останнім чинником, який зіграв на підтримку ''Справжніх фінів'', стало небажання фінської спільноти надавати посилену фінансову допомогу країнам — членам Європейського Союзу, котрі переживають кризу (Греція, Італія, Іспанія, Португалія та Ірландія). Фіни вважають, що ця допомога надаватиметься за їхній рахунок.
Агітація ВО ''Свобода''
''Справжні фіни'' спромоглися публічно сказати речі, про які народ думає, але яких не здатен сам озвучити. Розуміння небезпеки як легальної, так і нелегальної імміграції має постійно бути на політичному порядку денному. Аби не довести ситуацію до такого стану, коли негативні тенденції виявляться незворотними. Фіни переконані, що немає жодного сенсу фінансувати країни, які марно витрачають свій бюджет. Безумовно, фінський приклад здатен істотно вплинути не тільки на відносини між країнами ЄС, а й на їхнє ставлення до проблеми міграції. Адже Фінляндія, не маючи, поки що, істотної проблеми з арабсько-африканською імміграцією, як, наприклад, Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди, Італія чи Іспанія, волею народу діятиме на випереджання, аби не допустити ісламізації своєї території. Бо якщо мусульманське населення прибуватиме на терени Європи такими темпами, як тепер, то не виключено, що років через 20 воно становитиме понад половину населення країн Європейського Союзу. Саме тому передбачливі фіни не бажають, аби в один ''чудовий'' момент ''гості'' почали витісняти господарів.
Сьогодні ''Справжні фіни'' ставлять перед європейцями, а українці, це теж европеці, дуже непросте запитання: куди має йти Європа? Адже голоси національного піднесення у Фінляндії почули всі європейці, і стає дедалі очевидніше, що в такому вигляді, в якому нині функціонує ЄС, він далі існувати вже не може. Країна-континент на кшталт Австралії, до якої ведуть зверхники ЄС, не влаштовує багатьох її членів. І розмивання берегів національної самобутності мігрантами з країн третього світу, фактично, забезпечило перемогу націоналістів у Фінляндії. Українці, як і інші європейці, мають прокинутись від того летаргічного пострадянського сну, який ще й досі вкриває деякі країни Європи. Українське суспільство, за прикладом фінського, має нарешті збагнути свою значущість у житті Європи та всього світу.
Поліція Фінляндии шукає вандалів, які знищують майно на дачах росіян
Сучасний "фінський націоналізм" – це позиція нейтрального фінського громадянина, якому просто набридли "поради" із Брюсселя та засилля арабсько-африканських іммігрантів. "Справжні Фіни", як і ВО ''Свобода'', відносно молода партія (заснована в 1995 році). В економічній політиці фінські націоналісти виступають за побудову соціально відповідальної держави з прогресивною моделлю оподаткування. Важливе місце фінські націоналісти надають і державній підтримці сільських провінцій Фінляндії. В культурно-духовній сфері партія домагається зупинки масової міграції в країну, пропагує фінську культуру як домінантну в державі.
На сам кінець, хотілося б зазначити, що діяльність обох націоналістичних партій як "Справжні Фіни" і ВО ''Свобода'', перш за все направлена на збереження національної само ідентичності і самобутності. Попри своєрідне і певне не сприйняття радикальних ідей цих партій частиною населення Фінляндії та України, "Справжні Фіни" і ВО ''Свобода'' йдуть одним шляхом, мета якого здобути єдину неподільну суверенну соборну національну державу, де не буде внутрішньої окупації та узурпації влади прихильниками союз із Росією чи ЄС, або навіть комуністами. Як би там не було, але фінська націоналістична партія ''Справжні фіни'' є головним соратником ВО ''Свобода'' у боротьбі із щоденно наростаючою ''московською загрозою''.
Автор – Денис Ковальов
(схеми зроблені дизайнером-оформлювачем Nаціональної Ініціативи, агітаційні матеріали взяті з сайтів www.svoboda.org.ua та www.perussuomalaiset.fi)