Розправа над українським вояцтвом – дуже погана ідея

Нинішній керівний склад Генерального штабу Збройних Сил України далекий від непомильності, ба більше – таврá відвертих саботажників нема де й ставити. Прикро, що пересічним українцям (як у шанцях, так і у далекому запіллі) невідомо, ці відверто шкідницькі дії вчиняються цілеспрямовано чи є наслідком совєцького гарту. Головнокомандувачу ЗСУ генералу Олександру Сирському не варто повторювати помилок своїх попередників 100-річної давнини.

   Про що, власне, мовиться? Одним із найвеличніших офіцерів у нашій історії був Петро Болбочан. З військового училища, насиченого російськими імперіялістами та московитськими шовіністами, цей майбутній воїн-державник випустився свідомим патріотом усього українського; тому не дивно, що саме під його командуванням у 1918 р. звільнено Донбас і Крим від комуняцьких зайд.

   Без жодного перебільшення, дуже щиро поважало його все військо тогочасного II-го Гетьманату, а згодом і Української Народньої Республіки. Любило Болбочана і суспільство, а найголовніше – боялися й лютували кляті вороги (причому, не лише зовнішні, але й внутрішні). Проте, як це бувало не раз у нашій історії, злочинна влада в особі лівака Володимира Винниченко дуже сильно боялася, що Болбочан, користуючись своїм авторитетом та підтримкою населення, прийде до влади на багнетах.

   На жаль, не прийшов... Його розстріляли 28 червня 1919 р. за наказом Симона Петлюри, звинувативши у захопленні влади корпусом, бо не було зареєстровано відповідного наказу на призначення. Армія УНР після того втратила будь-який бойовий дух як і патріотичні частки населення: уже за рік почали зникати будь-які ознаки державності, за 13 років – українці їли своїх дітей, а за 19 років – українці вже почали брати участь у чужих загарбницьких війнах, до якого не мали жодного відношення і мерли мільйонами.

   Окремо пригадаймо, що ж писав В'ячеслав Липинський, «такими фактами, як розстріл отамана – Болбочана, правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору». Власне, а чого очікувати від ідейних ліваків, які не далеко пішли від своїх більшовицьких товаришів із Москви? Тому теперішньому командуванню ЗСУ, а особливо Генштабу, варто пам'ятати помилки й трагедії минувшини, щоби за жодних обставин їх не повторювати.

За матеріялами "Юнкера"

Генерал Безручко — козак з лав Армії УНР

Славетний уродженець Запорожжя — генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко. Від 1918 року і до кінця своїх днів він лишався відданим Україні. Після повалення ІІ-го Гетьманату він не став ворогом Директорії УНР, а долучився до війни проти більшовиків. Справа честі — трощити червоного окупанта!
   Він був в авангарді українсько-польських військ у травні 1920-го, коли звільняли Київ від більшовицьких банд. Марко Безручко керував і героїчною обороною Замостя у серпні-вересні того ж року, коли червона чума знову сунула на Захід. Там, маючи у підпорядкуванні 4000 вояків, він дав потужну відсіч 16-тисячній кінній армії Сємьона Будьонного.
   Людина, яка напряму доклала своєї руки до порятунку Європи від пожежі "світової революції", якої прагнули Лєнін і Троцкій. Марко Безручко не бігав з боку в бік. Він не укладав союзів із ворогами України задля тимчасової вигоди так, як це робив інший діяч із Запорозьких степів Нестор Махно.
   Але на Батьківщині, у Токмаку, про славетного полководця Армії УНР досі мало хто знає. Хоч на його честь вже названо вулицю. І не лише у Токмаку: у Києві є вулиця названа його ім’ям, а у Рівному — проспект...
   Поляки, віддаючи шану нашому земляку, назвали на його честь перехрестя у Вроцлаві. У 2016-му міністр оборони Польщі Антоній Мацеревич особисто поклав квіти на могилу генерал-хорунжого Армії УНР, який захищаючи рідний край, оборонив від більшовиків і польські землі. Слава генералові Маркові Безручку!

Автор — Артем Доротенко

Соборна України у вогні

Століттями розірвана на шматки між ворожими сусідами українська нація на початку ХХ ст. (1917-1921 рр.) нарешті змогла отримати шанс скинути багатовікові пута неволі і возз'єднались на своїй землі в єдиній Українській державі (УНР). Акт возз'єднання, злуки двох Україн (УНР та ЗУНР) підписаний у січні 1919 р. був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни (з боку членів Директорії УНР та уряду ЗУНР) спільності тоді не було попри схожі ідеологічні засади.
  «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо».
  Чому не відбулась довгоочікувана злука? Все через те, що Україна з усіх боків була оточена ворогами:
   1) з півночі і сходу – Радянська Росія;
   2) з півдня – Добровольча армія Антона Денікіна;
  3) з заходу – Румунія, Чехословаччина та Польща, яку підтримували країни Антанти (Велика Британія та Франція).
   Особливо жорстокими була війна УНР проти Польщі та Радянської Росії. Слід зазначити, що українсько-російська війна 1918-1921 рр. на сьогодні більш широко відома, а от українсько-польська війна 1918-1919 рр. і участь у ній країн Антанти залишається загадкою. Ось цікавий факт – цілковитий брак боєприпасів примусив частини УГА відступити на вихідні позиції між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією Юзефа Галлєра, яку французький уряд забезпечив всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна.

Інтерв'ю з представниками УNГ

   Польська армія Юзефа Галлєра була формована французьким, американським та британським урядами у Франції з метою подальшого її використання польським урядом у Варшаві в боротьбі проти більшовицьких військ. Під час славетної Чортківської офензиви армія Юзефа Галлєра зазнала значних втрат, однак, отримавши допомогу від Антанти, польські війська витіснили УГА за річку Збруч.
   Отже, Європа допомагаючи полякам у відтворенні власної держави зруйнували прагнення українців на відновлення власної. Європа, у яку ми сьогодні так прагнемо увійти, допомогла полякам і більшовикам у крові знищити Соборну Україну, тому не маємо повзати на колінах і просити у злочинців нічого, наш час настав.
   Починається доба ІІІ-го Гетьманату – Великої України від Сяну до Дону, не маємо змарнувати цю мить, маємо повернути нашій нації та державі одвічну славу та силу!
   Слава Nації!

Автор – Денис Ковальов

Антигетьманський переворот: від псевдомонархії до уявної республіки

   Холодного осіннього дня, 13 листопада 1918 р. на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Петро Андрієвський, Андрій Мака­ренко і Федір Швець. Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

Герб Української Держави (ІІ-го Гетьманату)

   У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки Володимир Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії для координації революційної акції. Відозву розклеїли на вулицях Києва вже 15 листопада 1918 р. — одночасно з грамотою Павла Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією. Паралельно із поширенням відозви Директорії з Білої Церкви Симон Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі особливий наголос робився на військовому аспекті заходів.

   Вістря виступу спрямовувалося на гетьманський Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і обхопити ними Київ — перевагу було надано другому. Але реалізацію планів істотно скоригував Симон Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Гетьман Павло Скоропадський

   Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада 1918 р. Полковник Євген Конова­лець (Січові стрільці), Василь Пелещук (Чорноморський кіш) і Петро Болбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні.

   Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка куди прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони Гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Схема бою під Мотовилівкою

   Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

   Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Че­хівський, З. Висоцький, М. Га­лаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який почав організовувати бойові групи.

Члени Директорії УНР — А. Макаренко, Ф. Швець та С. Петлюра

   Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. революційні загони захопили Поділ, Либідський район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська. Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

   Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена Гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії Павло Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф. Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника Петра Болбочана та "сірожупанники".

Російський генерал граф Федір Келлер

   Вже 26 лис­топада 1918 р. Павло Скоропадсь­кий звільнив Ф. Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у Павла Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії. Однак, в той же час, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

   У ніч на 14 грудня 1918 р. за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Пообіді Павло Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається гетьманської влади. Переодягнений у німецьку військову форму, Павло Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Проекти державного гербу УНР

   Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня 1918 р. УВРК призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття членів Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Євгена Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

   Вже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції. Після тривалих дискусій було погоджено "Декларацію Директорії Української Народної Республіки", яку оприлюднили 26 грудня 1918 р. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Мапа УНР за 1918 р.

   Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки. Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.

Автор – Валерій Солдатенко

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)

Ідеолог ОУН з Полтавщини

   В українському суспільстві і нині досить живучими залишаються стереотипи, нав’язані колишньою тоталітарною системою. Значна частина людей продовжує вважати, що борцями за волю України були лише уродженці Західної України (Галичини і Волині). Навіть і сьогодні можна почути вислови, якими одні люди прагнуть дорікнути іншим лише за приналежність їх до певного регіону. Причому для одних такі вислови звучать лайкою, для інших – високими компліментами, адже для останніх слова "мазепинці", "петлюрівці", "бандерівці", "оунівці" давно стали символами боротьби за незалежність України, нескореності та незламності духу.

Символ УВО (з 1929 р. – ОУН)

   Ім’я Дмитра Андрієвського ще маловідоме широкому загалові, але воно добре знане поміж гуманітаріїв-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андрієвський – один з фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів (ПУН), делегат установчого Конґресу ОУН, політичний та ідеологічний референт у Проводі ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України. Тож, як бачимо, підстав для представлення визначного діяча ОУН землякам більш ніж достатньо.

   Дмитро Юрійович Андрієвський народився 27 вересня 1892 р. в селі Бодаква Полтавської губернії в родині священика. Здобувши вищу освіту, фах інженера-архітектора, він деякий час мешкає в Петербурзі. Та з початком української революції 1917-1921 рр. повертається до Києва і активно поринає у громадсько-політичне життя. За Директорії УНР він працює у складі дипломатичної місії у Швеції, консулом УНР у Швейцарії, а в 1922 р. переїжджає до Брюсселя.

Дмитро Юрійович Андрієвський

   Маючи нахил до мистецтва та літератури, Дмитро Андрієвський допомагає організовувати у Бельгії виставки творів українських митців, дописує до науково-літературних часописів, займається громадсько-політичною роботою. Зважаючи на активність та різнобічні зацікавлення Дмитра Андрієвського, його незабаром обирають головою Українського комітету Бельгії. У цей період він активно співпрацює з українською еміграційною елітою, яка продовжує репрезентувати за кордоном ідеї Української Народної Республіки, його численні статті національно-державницького спрямування з’являються друком у часописах "Національна думка" та "Тризуб".

   Дмитро Андрієвський мав аналітичні здібності, а тому намагається спрогнозувати розвиток подій на терені СРСР, і, зокрема, в Україні. У колі діаспори відомим стає його гасло: «Петлюра загинув, нехай живе петлюрівщина!», яке Дмитро Андрієвський виголошує в "Тризубі" після загибелі Головного отамана військ УНР Симона Петлюри у Парижі. Потяг до органічного взаємного об’єднання націоналістичних організацій посилився внаслідок проведеної в Берліні 3-7 листопада 1927 р. Першої конференції українських націоналістів під головуванням Дмитра Андрієвського. Ця конференція стала знаковою подією в житті українського націоналістичного руху, оскільки фактично завершила нескоординований етап розвитку цього руху і започаткувала новий етап створення єдиної організації.

Симон Васильович Петлюра

   На Першій конференції українських націоналістів було створено Провід українських націоналістів, до якого увійшли голова ПУН, полковник Євген Коновалець і члени Проводу – Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Для поширення націоналістичних ідей було вирішено видавати журнал "Розбудова нації" – офіційний орган ПУНу. Новоствореній організації ОУН (діяла від 1929 р.) потрібний був час для усвідомлення своєї ролі і місця в українському визвольному русі та завоюванні в ньому передових позицій. І цю важливу обставину добре розумів провідник ОУН, полковник Євген Коновалець. Мало хто міг тоді передбачити, що через 10 років ОУН стане не тільки реальною, але й провідною силою в українському визвольному русі.

   На початку 1930-х рр. Дмитро Андрієвський перебирає на себе організаційні справи, пов’язані із закордонною політикою ПУНу, пропагує українську визвольну чинність у світі. Основні засади закордонної політики ОУН він викладає у своїй праці "Українська пропаганда за кордоном" ("Розбудова нації", 1931 р., ч. 1-2), в якій доводить необхідність цієї діяльності в боротьбі за державну незалежність України. Водночас він уважно відстежує події, що відбувалися на теренах СРСР, усіма засобами намагається популяризувати українську визвольну справу, привернути до неї увагу світової громадськості.

"Розбудова нації" – ідеологічний часопис ПУНу

   Отримуючи інформацію з України, де на той час уже лютував голод та відбувалися масові репресії, він 1934 р. від імені Європейського об’єднання українських націоналістичних організацій пише протест проти вступу СРСР до Ліги Націй. У роки Другої світової війни полтавчанин за завданням ПУН координує дії українських повстанців за кордоном. Але 1944 р. разом з іншими провідниками ОУН Дмитра Андрієвського заарештовує гестапо і відправляє до табору Бреці, де ув’язненим націоналістам інкримінують поширення антинімецької пропаганди та спроби створення в межах тодішнього Третього Райху ще однієї держави – незалежної України. Лише за щасливим збігом обставин Дмитру Андрієвському тоді вдалося врятуватися від загибелі.

   У повоєнний період українськими політичними об’єднаннями та групами (крім колишніх гетьманців) було зроблено важливий крок до об’єднання. 1948 р. в Баварії створено Українську Національну Раду (УНРаду), яка незабаром і стає основою Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі. Членом УНРади та її виконавчого органу обирають Дмитра Андрієвського. У своїх численних статтях він намагається об’єднати українців задля великої мети, він переконаний, що тільки через національну та націоналістичну єдність лежить шлях, що приведе до української державності, що на цьому шляху мають виступати єдиним фронтом, у тісній співпраці як діаспора, так і народ поневоленої України.

Пам'ятний знак братам Андрієвським у Лохвиці на Полтавщині

   Дмитро Андрієвський належав до плеяди інтелектуалів, вихованих на засадах гуманізму та християнської моралі, у своїх поглядах він гармонійно поєднував ті риси, що виніс із батьківської хати, з тими духовними набутками, які дала йому інтелектуальна Європа. Для кількох поколінь української молоді за кордоном він став справжнім учителем, на його працях виховалася ціла когорта українських націоналістів. «Майбутнє совєтської імперії, – писав Дмитро Юрійович ще в 1958 р., – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться!».

   Як ми вже знаємо, ці його слова виявилися пророчими, але самому побачити розпад СРСР йому вже не довелося. 30 серпня 1976 р. Дмитро Андрієвський відійшов у вічність в місті Дорнштадт, що у ФРН, а похований був у Мюнхені. Вже у незалежній Україні 22 січня 2010 р. прах Дмитра Андрієвського перепоховали на полі героїв Личаківського цвинтаря у Львові.

Автор – Тарас Пустовіт

(світлини взяті з сайту gromada-lv.at.ua)

Українська Соборність – реальна чи міфічна

   22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною, який днями раніше було підписано між урядами Західноукраїнської та Української Народних Республік у Фастові. Слід зазначити, що роком раніше, а саме 22 січня 1918 р. Центральна Рада в Києві своїм ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу.

Агітаційна листівка до дня Соборності України

   Згідно з підписаним "Актом Злуки" на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині мала постати єдина Велика Україна. Мрії, задля запровадження яких, найкращі сини України боролися і вмирали, мали стати дійсністю і реальністю, однак цього не сталося. Не будемо вдаватися у подробиці поразки національно-визвольної боротьби 1917-1921 рр., слід детально вивчити проблемо реальності і міфічності української соборності тоді і зараз.

   Ідея соборності бере свій початок від об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків її практичним втіленням займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ ст. — на початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Московією, Румунією, Австро-Мадярщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

Оригінал Універсалу злуки УНР та ЗУНР

   "Акт Злуки" від 22 січня 1919 р. був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію української нації про незалежну, соборну, самостійну, і що головне, національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації. "Акт Злуки" мав  надати завершеної форми самостійній українській державі, і сприяти подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти. Об'єднання мало на меті і практично-політичний аспект, адже обидві держави, ЗУНР і УНР, потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.

   Етнонаціональна консолідація двох українських держав базувалася на таких засадничих принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Важливим є й факт легітимності завершального процесу Соборності, який передував "Акту Злуки". Ініціатори об'єднавчого руху — Українська Національна Рада та Директорія УНР — ще 1 грудня 1918 р. уклали "Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території" обох українських державних утворень в одній державі.

Соборна Україна

   Однак Соборність виявилась лише на папері. Керівництво ЗУНР і УНР стояли на різних політичних та ідеологічних платформах, які заважали спільно діяти проти ворогів та окупантів. Так президент УНРади Євген Петрушевич був  затятим самостійником-націоналістом, стояв на позиціях проголошення незалежності України, такі самі погляди підтримував і голова Української радикальної партії віце-президент УНРади Лев Бачинський. Голова Центральної Ради УНР Михайло Грушевський та перший голова Директорії УНР Володимир Винниченко були далекі від українського націоналізму і стояли на соціал-демократичних засадах, яка мала дещо спільне з Російською соціал-демократичною революційною партією меншовиків, а Симон Петлюра, другий голова Директорії УНР, займав поміж ними усіма центристську позицію, однак не виключав можливості її радикалізації в бік націоналізму.

Михайло Сергійович Грушевський

   Таким чином, незважаючи на спільну мету – здобуття Української Соборної Самостійної Держави, автори "Акту Злуки" не знайшли спільне у своїх політико-ідеологічних відмінностях. Тимчасовий парламент Соборної Української Держави – Трудовий конґрес України був свого роду дорадчим органом, який корився наказам Директорії УНР і не мав реальної влади. Важливо зазначити, що протягом літа 1919 р. – весни 1920 р. Соборна Україна знаходилась у так званому "трикутнику смерті" – з заходу загрозливо наступали польські війська, зі сходу та півдня у наступ перейшли більшовицька Червона Армія та Добровольча Армія генерала Антона Денікіна. Це поставило під питання існування Соборної України.

   Консолідації Соборній Україні завадили наступ трьох ворожих армій, з жодною, з яких не можливо було домовитись про мир без втрати території чи повної самостійності. Поки Директорія УНР домовлялась про спільні військові дії проти більшовицької Червоної армії, Українська Галицька Армія та Українські Січові Стрільці домовились про мир з Добровольчою Армією генерала Антона Денікіна. Домовлятись з більшовиками для уряду Соборної України було ганьбою.

Винниченко Володимир Кирилович

   Після двох зимових походів на Київ спільного українсько-польського війська і їх поразки, Червона Армія перейшла у насту і дійшла до Вісли, однак у Польщі військові перемоги більшовиків закінчились. Славнозвісне "диво на Віслі" і повна катастрофа Червоної Армії змусила більшовиків піти на підписання мирної угоди. Так, 18 березня 1918 р. уряд РРФСР, УСРР й Польщі підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія Соборної України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений польськими союзниками до переговорів, що означало зраду. Таким чином, існування Соборної України було ліквідовано без її згоди, колишнім військовим союзником.

   Об'єднання українських земель в Соборну Україну все ж таки відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося, з вищенаведених причин. Одже, перед фактом військової катастрофи восени 1919 р. і в 1920 р. уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої власні регіональні інтереси, а не про інтереси єдиної Соборної України. Це яскраво проявилося в процесі переговорів Симона Петлюри з польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 р. кабального Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України, Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь.

Симон Васильович Петлюра

   Таким чином, окупація Польщею західноукраїнських земель, а більшовиками Наддніпрянської України, знову відсунула на невизначений період воз'єднання всіх українських земель. Воно відбулося лише у вересні 1939 р., але не як втілення в життя віковічних прагнень української нації, а як результат таємної радянсько-німецької змови, зазначеної у пакті Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. про сфери впливу, а також гри більшовицького керівництва на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. Свято свободи, що прийшло зі сходу, обернулося для населення жорстокими буднями, багатотисячними смертями. На жаль, об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній Соборній Україні виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, ворожих і досі до України. А методи, якими було здійснене нове об'єднання "Сходу" і "Заходу" в 1939 р., полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

Євген Омелянович Петрушевич

   Все ж таки об’єднавча акція 1919 р. залишила глибинний слід в історичній пам'яті української нації. Свідченням того стали січневі події 1990 р., коли крізь трухляві ідеологічні лещата агонізуючого режиму ця пам'ять вибухнула енергією інтелігенції і виструнчилась живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України. Сьогодні, славну традицію живого ланцюга повторюють мільйони українців в різних містах сходу, півдня, центру, півночі і заходу нарешті вже Соборної України. Однак питання про те чи є Українська Соборність реальною чи міфічною і досі залишається.

   Нажаль, сучасний антиукраїнський режим диктатури Президента Віктора Януковича ставить під сумнів всі ідеали Української Соборності. Не потрібно перераховувати всі "досягнення" олігархічної влади з Данєцка, які і так всім відомі. Однак, все ж згадаємо, що саме завдяки Віктору Януковичу і його команді в Соборній Україні зменшено вдвічі кількість українських шкіл, збільшено чисельність службовців правоохоронних, а надто, каральних органів, з великим успіхом панує корупція і бандитизм, за патріотами і націоналістами йде постійне спостереження як за "ворогами народу", і це все вдалося зробити за якісь два роки при владі!

Живий ланцюг від Львова до Києва у 1990 р.

   Однак надія, як відомо, вмирає останньою, на щастя, надія української нації буде жити вічно! І про це свідчить виступ Олега Тягнибока, лідера ВО "Свобода" на Софійській площі у Києві, де зазначено, що нарешті прийшов час зробити докорінні зміни в політичній, соціальній та економічній системі. Щоденна боротьба української нації за виживання пробуджує генетичну пам'ять та інстинкт самозбереження. Це надихає нові й нові тисячі українців на спротив антиукраїнському антинародному режиму. У новітній історії України було дві революції. Першу, 1989–1991 рр., коли постала незалежна Соборна Українська Держава, не було завершено. Другу, 2004 р., було зраджено. А 2012 р. має стати початком третьої революції – революції справедливості – справедливості соціальної і національної, яка завершиться перемогою і перетворить Соборну Україну з "держави для олігархів" у державу для українців, де пануватиме соціальна і національна справедливість!

Живий ланцюг через р. Дніпро у Києві у 2011 р.

   Одже мета, яка вела десятки поколінь українців вже давно зрозуміла, залишилось з твердим і холодним розумом її здійснити – завершити здобуття Соборної України перетворивши її в дійсно вільну Українську Соборну Самостійну Державу, в Україну без холопа і без пана!

   Слава Україні!

Автор – Денис Ковальов

(cвітлини взяті з сайту istpravda.com.ua)