Антигетьманський переворот: від псевдомонархії до уявної республіки

   Холодного осіннього дня, 13 листопада 1918 р. на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Петро Андрієвський, Андрій Мака­ренко і Федір Швець. Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

Герб Української Держави (ІІ-го Гетьманату)

   У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки Володимир Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії для координації революційної акції. Відозву розклеїли на вулицях Києва вже 15 листопада 1918 р. — одночасно з грамотою Павла Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією. Паралельно із поширенням відозви Директорії з Білої Церкви Симон Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі особливий наголос робився на військовому аспекті заходів.

   Вістря виступу спрямовувалося на гетьманський Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і обхопити ними Київ — перевагу було надано другому. Але реалізацію планів істотно скоригував Симон Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Гетьман Павло Скоропадський

   Повстання почалося з Білої Церкви, Бердичева і Харкова 16 листопада 1918 р. Полковник Євген Конова­лець (Січові стрільці), Василь Пелещук (Чорноморський кіш) і Петро Болбочан (Запорозька дівізія) одночасово виступили з своїми військами на бій з ворогом. Одночасово запалало на Правобережній і Лівобережній Україні. Скрізь філії УНСоюзу робили перші кроки, скидали представників старої влади і призначали нову іменем УНСоюза. Військову владу стави­ла Директорія і військова команда. Скільки було міст на Україні — скільки переворотів, скинутих і поставлених влад, море незарегістрованого героїзму, необчислених жертв, згорілих в пристрасті сердець, саможертвенно віддано на службу Україні.

   Розпочавши виступ з Білої Церкви, повстанці наступного дня зайняли Фастів. Просуваючись далі, того ж дня їм вдалося зненацька захопити й станцію Мо­товилівка куди прибула добре озброєна офіцерська дружина (570 багнетів і шабель) під проводом князя Святополк-Мирського, полк особистої охорони Гетьмана — сердюки (700 багнетів) і бронепотяг. На під’їзді до станції офіцери залишили ешелони і почали наступ через відкрите поле на позиції січовиків (400 багнетів, 10 кулеметів і 2 гармати), які засіли в лісі, що оточував Мотовилівку.

Схема бою під Мотовилівкою

   Припустившись тактичного прорахунку, недооцінивши суперника (гетьманці гадали, що їм доведеться втихомирювати бунт малоорганізованої банди — так їм пояснювали сутність справи в Києві), зазнавши розколу в своїх лавах (сердюки відмовилися йти в атаку за офіцерами), дружинники зазнали нищівної поразки. Половину їхнього особового складу було буквально викошено кулеметним вогнем. Шлях на Київ було відкрито. Сердюки — елітна частина гетьман­ського війська — після бою під Бояркою перейшли на бік повстанців. Так само чинили й інші гетьманські підрозділи.

   Свій внесок у розвиток подій зробив й Український Війсь­ково-Революційний комітет (УВРК), сформований Директорією відразу ж після свого створення для координації повстанської боротьби в Києві й поза ним. Комітет (М. Авдієнко, В. Че­хівський, З. Висоцький, М. Га­лаган, Н. Завгородній і М. Марченко) існував при ЦК УСДРП і готував виступ проти гетьманської влади безпосередньо в столиці. З наближенням республіканських військ УВРК призначив окремий оперативний штаб — М. Авдієнко, М. Галаган і Г. Горобець, який почав організовувати бойові групи.

Члени Директорії УНР — А. Макаренко, Ф. Швець та С. Петлюра

   Коли 19 листопада 1918 р. війська Директорії наблизилися до Києва, ВРК вирішив розпочати в місті повстання. В ніч з 22 на 23 листопада 1918 р. революційні загони захопили Поділ, Либідський район, частину Старокиївської дільниці, Лук’янівки і Куренівки. Але через відсутність належної координації дій захопити все місто не вдалося, й за наказом комітету повстанці відступили. Порушивши укладену 15 листопада 1918 р. у Білій Церкві угоду про невтручання німців у боротьбу між Директорією та гетьманською владою, окупанти висунули на підступи до Києва свої частини. А згідно саме з угодою повстанці зобов’язувалися не нападати на австро-німецькі війська. Проте чимало німецьких та австро-угорських солдатів відмовлялися брати участь у каральних акціях, вести боротьбу з повстанцями й дедалі настійливіше вимагали відправити їх на батьківщину. Частішали випадки відкритих порушень дисципліни, непокори офіцерам, створення позастатутних організацій на зразок тих, що існували в Росії й Україні — рад, комітетів тощо.

   Успіхи повстанців зумовлювались і тим, що гетьманат практично нічого не міг їм протиставити. Загальна мобілізація, оголошена Гетьманом, майже нічим не зарадила загальному станові справ. Головнокомандувачем української армії Павло Скоропадський призначив генерала від кавалерії графа Ф. Келлера, якому наказувалося якнайшвидше приборкати повстання. Генерал дістав дик­таторські повноваження, адже йому підпорядковувалися всі збройні сили й місцеві органи влади. Розцінивши це як передачу всієї повноти влади в його руки, він утворив підпорядковану персонально йому Раду оборони. В оточенні головнокомандувача визрівала змова з метою повалити гетьмана. Відомий своїми антиукраїнськими поглядами граф Ф. Келлер загострив стосунки з командуванням багатьох військових частин. Відтак на бік повстанців перейшли За­порозька дивізія під командуванням полковника Петра Болбочана та "сірожупанники".

Російський генерал граф Федір Келлер

   Вже 26 лис­топада 1918 р. Павло Скоропадсь­кий звільнив Ф. Келлера з посади командувача, а на його місце призначив генерал-лейтенанта князя О. Долгорукова. Однак після поразки гетьманців під Мотовилівкою у Павла Скоропадсь­кого не було сил чинити серйозний опір військам Директорії. Однак, в той же час, намагаючись не вийти за межі досягнутої з окупантами угоди та й, вочевидь, побоюючись вступати у відкриту боротьбу з австро-німецьким військом, Директорія відвела свої повстанські загони від Києва — спочатку до Фастова, а потім і до Вінниці. Тим часом австро-угорські та німецькі війська поспіхом залишали Україну. Республіканські загони на кінець першої декади грудня знову наблизилися до Києва. Останній ешелон окупантів покидав українську столицю 12 грудня 1918 р., а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

   У ніч на 14 грудня 1918 р. за наказом оперативного штабу українські робітничі й військові групи захопили Печерськ, Куренів­ку, Шулявку, Лук’янівку і район залізниці. До ранку було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Гене­ральний штаб і Військове міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись із сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій у Пущі-Водиці. В районі залізниці загін ревкому захопив панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з’ясувалося, що повстання перемагає, частини колишніх гетьманських військ почали надсилати до Оперативного штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. Пообіді Павло Скоропадсь­кий оголосив, що він зрікається гетьманської влади. Переодягнений у німецьку військову форму, Павло Скоропадський деякий час переховувався в Києві, а потім санітарним поїздом виїхав за межі України.

Проекти державного гербу УНР

   Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня 1918 р. УВРК призначив Раду комісарів як тимчасову найвищу політичну владу в Києві до прибуття членів Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з тюрем Києва близько 500 політич­них в’язнів. 17 грудня 1918 р. УВРК, з огляду на те, що військо­ва влада в Києві перейшла до командувача Осадного корпусу Євгена Ко­новальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

   Вже 19 грудня 1918 р. Директорія урочисто в’їхала до Києва й від­разу почала наради щодо вироблення платформи відроджуваної УНР. Зокрема було відхилено план частини українських есерів-центристів про відродження Центральної Ради, відновлення її законодавства і наступної передачі влади заново сформованому, правоздатному центральному робітничо-селянському органові Української Республіки, який би гарантував дальший поступовий розвиток української революції. Після тривалих дискусій було погоджено "Декларацію Директорії Української Народної Республіки", яку оприлюднили 26 грудня 1918 р. Документом сповіщалося про знищення гетьманського режиму та його місцевих органів.

Мапа УНР за 1918 р.

   Директорія урочисто заявила, що вона передасть владу, свої права й повноваження лише трудовому народу Української Народної Республіки. Селянам, робітникам і трудовій інтелігенції пропонувалося обрати делегатів на Конгрес трудового народу України, який матиме верховні права й повноваження вирішувати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки. Втілена в Декларації Директорії концепція розвитку Українсь­кої Народної Республіки стала відправним моментом якісно нового етапу національного державотворення. Вона дуже непросто, часом навіть украй суперечливо й непослідовно почала втілюватися в життя, що заслуговує на спеціальну предметну розмову.

Автор – Валерій Солдатенко

(світлини взяті з сайту wikipedia.org)