Лівонське звірство Москви в Україні

На гравюрі 1561 р., яку бачите ліворуч, зображений звірячий розстріл московитами вже повішених голих лівонських жінок. (Нині це терен південної Естонії). Під ногами жінок – їхні розстріляні діти, включно з немовлятами.

   Ця гравюра наробила галасу в Європі тих часів. Зважаючи на те, що Лівонська війна почалася в 1558 р. і, що канали поширення інформації були відповідними, то це майже оперативне інформаційне повідомлення. Війну, звісно, почали московити, яким захотілося мати вихід до Балтійського моря.

   З рештою, окупант і аґресор програв ту безславну, доволі жорстоку та криваву різанину (війною назвати її важко), але мова про інше. Мова про Бучу, Маріуполь, Ізюм... Зруйновані вщент населені пункти, концтабори, масові вбивства, викрадення дітей, зґвалтування всіх сенсів і жах від того.

   Проте, це вже ж було: з Ічкерією, із Сакартвело, із Молдовою, із Сирією та Афґаністаном, Польщею та Суомі. Друга світова війна, – як промовистий приклад і застереження, яким знехтували нащадки. Просто світ не бажав цього бачити, навмисне спрощував...

  Світ і людство після 1945 р. легковажно забували, давав шанс на цивілізований розвиток. Кепкував над аборигенами Африки чи басейну Амазонки, а зло тим часом росло і міцніло, щоб у XXI ст. посеред Європи знову влаштувати найхимернішу подобу Середньовіччя із застосуванням сучасних методів знищення... Огидні картини Лівонської війни стали можливі в Україні!

   Вже зрозуміло, що Господь чи то махнув на них рукою, чи то залишив для балансу, але якось пєрєбор виходить з тим балансом. Добре, що міжнародна спільнота поступово приходить до усвідомлення: якщо Московії зараз не дати боляче в їбало, наступного разу знадобиться шукати всім світом ядерну зброю (і то не факт). Погано лиш те, що за прозріння вже сплачено величезну ціну – життями українців.

За матеріялами "Xenia"

Що спільного між війною в Україні, Палестині й до чого тут Карелія?

Основною частиною цінностей неоднорідних західних суспільств є міжнародна система, заснована на правилах. Рівночасно, це важливий інтерес для нас у галузі безпеки та оборони. Громадяни Суомі, як затяті поборники букви й сенсу закону, помиляються, коли вважають, що здичавілий сусід гратиме (а тим паче воюватиме) за правилами.

   Отже, Карелія (Karjala) або ж Карельський перешийк, чи варто фінам повертати ці землі до лона своєї держави? Питання складне й одночасно ні, бо після десятиліть московитської присутности там замість розвинених поселень і незайманої природи – буквально ледь заселена випалена пустка. Але у медійному просторі на тлі війни в Україні та у Палестині знову обговорюють фінляндці долю відданих після Другої світової війни теренів.

   Нові речі відбиваються через знайомі, давно забуті теми, хоч у пошкоджений часом і загарбниками карельський сосняк лізуть не тією частиною тіла. Відтак, найчастіше втрата перешийка разом із другим за кількістю населення Суомі (до 1940/1944 р.) міста Війпурі та маршрут евакуації тамтешніх жителів згадувався як приклад тяжкої долі, до якої фіни просто пристосувалися. Знання не полягало у тому, що подібна несправедливість не повинна повторитись, скоріше, говорилося, що такі речі трапляються у жорстокому світі, й іншим було б розумніше зализувати рани та не дутися.

   «Бути як фіни!», – цей заклик після 20.II.2014 (а особливо після 24.II.2022) західні чиновники, політики, депутати, аналітики й журналісти один поперед одного радили українцям. Мовляв, не противтеся злу насиллям і зайвою боротьбою, бо східний сусід усе одно переможе через свої ресурсні переваги (у людях, техніці, грошах тощо). Така помилкова сьогодні думка пов'язана із довгою історичною перспективою, котру як досвід для інших просували фінляндські дипломати та їхні колеґи у Німеччині.

   Війни були завжди, принаймні від появи згуртованих людських спільнот; кордони зрушувалися, землі завойовувалися. Тому, vae victis і вся слава переможцям. Звичайно, людина людині, як і раніше, вовк, але існує можливість змінитися, бо нинішня міжнародна система, заснована на правилах, створена після Другої світової війни, попри всі її недоліки, – найамбіційніша спроба в історії людства спробувати вирішити конфлікти мирним шляхом.

   Передовими частинами цього порядку є Орґанізація Об'єднаних Націй, Міжнародний карний суд (у Гаазі), Декларація прав людини ООН, резолюції Ґенеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН та  інші численні міжнародні угоди. Результати було отримано відразу після 1945 р. – шлейф кривавих конфліктів у тіні Холодної війни розтягнувся аж до нині. На позір локальні війни між державами, зокрема, стали ніби досить рідкісними, хоча широкий загал на планеті вдавав, що не помічав їх.

   Одна з найпоширеніших помилок стосується права завойовника. У давнину було широко визнано негласною доґмою, що будь-яка держава може розширяти свої землі (відсувати кордони) шляхом бойових дій, як от нині в Україні робить РФ. Це сталося не просто так, і ніхто нічого не міг з цим вдіяти, адже завоювання виправдовувалися з правових, теологічних та моральних підстав (тут пригадаймо багатолітній ізраїльсько-палестинський конфлікт).

   Європейський колоніальний період також ґрунтувався на праві завойовника. Порівняно недавно багато європейців вважали цілком розумним, що вони можуть завойовувати, грабувати та заселяти терени, котрі вони "відкрили" незалежно від бажань тамтешнього корінного населення (так, приміром, шведи підкоряли фінів і карелів, а данці естонців та лівів на схід від Балтійського моря). Однак право завойовника офіційно більше не визнається.

   Ні в наступальній війні, ні в оборонній війні, ні на референдумах, влаштованих після появи "зелених чоловічків". Ні, навіть якщо окупації виправдані історією, священними писаннями, вищим рівнем розвитку чи міркуваннями безпеки – ні в Криму, ні на Західному березі Йордану, ні на Донеччині, ні на Ґоланах, але не у Карелії. Кордони, які були сформовані після створення ООН та об'єднання держав, зазвичай вважаються постійними (хоч би якими штучними вони були спочатку).

   Інша сторона медалі у тому, що старі державні межі не можна викопати, крім як шляхом перемовин і взаємовигідних домовленостей. Згадавши втрачений Суомі переший, зауважимо, що його приналежність до СССР (а тепер РФ) було підтверджено Паризькою мирною угодою від 1947 р. Це в минулому – час, коли такі завоювання були звичайним явищем, фіни не хочуть повертати за жодну ціну, а тому гучне гасло «Karjala takaisin», – не більше, ніж пропаґандивний ресентимент, який більшість мешканців Суомі за жодних обставин не втілюватимуть у життя.

   Основні принципи світового порядку, що базується на правилах, можна побачити й на практиці. Нещодавня заява Міжнародного суду з приводу окупації Ізраїлем палестинських земель, яка розпочалася у 1967 р., також ґрунтувалася на забороні завоювань. Суд у Гаазі вважає єврейську колоніяльну присутність на Західному березі річки Йордан "незаконною та дискримінаційною щодо населення окупованих територій".

   Багатьом ізраїльтянам важко ухвалити це рішення, деякі хотіли б розширення Ізраїлю й контролю над історично та реліґійно важливими місцями. Але йдеться про принцип системи, що ґрунтується на правилах, – і, звичайно, про права палестинців. Відповідно, порядок, що ґрунтується на правилах, означає для палестинців, що держава Ізраїль є визнаною частиною міжнародної спільноти зараз і в майбутньому, як і їхня власна держава, котра досі чітко неоформлена.

   Система, заснована на правилах, іноді виглядає жорсткою, неефективною чи надмірно обмежувальною навіть з погляду Суомі. Однак це явна перевага невеликої країни, котра постійно користується вдалим й не дуже митями історії. Це був один із чотирьох стовпів політики безпеки 12-го президента Саулі Нійністьо, який у дипломатії та геополітиці прагнув наслідувати 9-го президента-угодовника Урго Кекконена.

   Звичайно, не можна покладатися лише на правила, які постійно порушують такі недодержави, як РФ і КНР. Погляньте на те, щó переживає Україна й очікуймо подібної долі для Тайваню. Можливо, нарешті настав час від теоретизування про альтернативу міжнародному порядку після Другої світової війни перейти до його втілення, щоби зупинити неоколонізаційні потуги азійських деспотій?!

За матеріялами "Yle Mielipide"

Час дезінтеґрації РФ-Московії настав

Ще у 2000-х про розвал ресурсної федерації Московії (ну тá, що Росією незаконно зветься) й пересотворення простору до Уралу і за Урал  говорили одиниці українських політиків. Ні, не так! Не політики, але майстри політичного фентезі...

   У народі їх кликали взагалі "фанатиками" гасел ОУН часів Другої світової війни. Однак ті часи, на біду для московитів, – безповоротно минули. Тепер про розвал РФ не говорить лише дурень і колаборант, ну, або ж китайський комуніст, якому вигідне тимчасове існування Московського улусу у надмірних кордонах від прусського Кьоніґзберґу до японського Карафуто.

Хто там ще пропаґував подібне буквально 10-20 років тому, відразу ж піддавалися остракізму та звинувачувався у (гео)політичній неграмотности. Бо завсідникам на Печерських пагорбах Києва кортіло вислужитися перед паном у Москві, який щедро одарював й одурював валютою "дурних малоросів і хохлів". Але то вже у минулому, на щастя для нас і для корінних, уярмлених народів (поки що) РФ.

  Зараз за одним столом, на якому лежить умовна "тушка Московії", збираються представники поневолених країн Кавказу, наші військовики, зважені економісти й взагалі люди різноманітних шляхетних прикладних професій. Отже, епоха фентезі закінчилася. Там, де нині конає у корчах Московія, – невдовзі буде нова реальність.

   РФ, яка успадкувала незагоєні, а ще більше роз'ятрені ракові пухлини СССР і Російської імперії, перетворилася на "хвору людину" цілого світу. І той, хто має зробити всі мислимі помилки "хворої людини", очолює цю субстанцію – довершуючи своє історичне призначення. Україна суб'єктизувалася на мапі світу й відтак має посприяти, якщо не допомогти, визволитися з-під осоружного московського ярма іншим країнам від морів Балтійського та Балтійського до океану Тихого, бо це наше призначення.

За матеріалами Ожомасоня Кірді

Відділ "R" на варті етнічних і мовних злочинів Московії

Чи знали ви про те, що ще від часів Єкатєріни II московити створили таємний орган, службовці якого з покоління у покоління прискіпливо і ретельно займаються монотонною роботою? Якщо конкретно, то контролем за проявами етнічного екстремізму! А це – викрадення та заховування у підземні сховища недозволених кремлівському режиму старожитностей (писемна спадщина, антропологічні та археологічні знахідки тощо), втручання у діяльність науковців і вичищення від правдивих згадок про давні народи мережеві енциклопедії, архіви та бібліотеки, тощо.

   Засекречений "сімома печатками" урядовий орган входить до так званого Спецхрану і має наступну назву – Відділ "R" (або також Комітет етнічного управління). Про його існування тільки у 2010-х рр. розповіли його колишні співробітники, які виїхали до країн-учасниць Європейської спілки й запросили там політичного прихистку через можливе переслідування ґебістами. До нині ця установа була радше темою чуток серед "посвячених" дослідників (етнографів, лінгвістів, істориків), але голки у копиці сіна не приховаєш.

   Усю можливу інформацію щодо злочинної діяльності Відділу "R" зібрали представники мокшанської, карельської, вепської, ерзянської та удмуртської діаспор, минувшину яких московити чимдуж намагаються затерти, вичистити, переписати та не виводити у первинному вигляді на світ Божий. Так от, по-перше, цей орган має регіональні підрозділи у кожному з суб'єктів РФ, які підзвітні напряму Москві, хоча за документами вважаються співробітниками місцевих науково-дослідних інститутів із гуманітарних дисциплін. По-друге, багато політиків та інших відомих людей (громадські та культурні діячі) з автономних республік Московії є чинними агентами Відділу "R", які втрачають членство у ньому тільки по смерті (переважно їх ліквідують спадкоємці Павла Судоплатова). По-третє, один із центральних підрозділів під кодовою назвою "Ethno C.C." планомірно конфіскує історичні документи (рукописи), які можуть вплинути на status quo етнічної ситуації у межах поки що РФ; перевезення цінних артефактів покладено на ФСБ.

   Окреме питання – заробітна плата, яку видають у конвертах і тільки (тобто, завжди) в іноземній валюті, причому фіксована сума залежить від тематики того чи іншого агента. Найбільше керівництво Відділу "R" цінує фіно-угористів (уралістів) і дослідників тих етносів, які перебувають на межі фактичного вимирання та/або асиміляції московитами. За словами колишнього співробітника – "лінгвіст N", – який попри втечу до Нової Зеландії відмовився назватися з міркувань безпеки, стверджує, що найбільше у Спецхрані перебуває понад тисячу рукописів мерянською, булгарською, уйґурською, мокшанською, ерзянською мовами датовані ще до Володимирового хрещення (Київської) Русі, котрі дозволяють читати виключно обраним, що пройшли відповідні дозвільні процедури.

   На додачу до писемних старожитностей, у Спецхрані також зберігається матеріальна спадщина уярмлених і підкорених силою зброї корінних народів поки що РФ. Зібрані у коробки та мішки результати численних археологічних розкопів у багатьох регіонах, у тому числі Мордовії, Саратовщині, Вологді, Костромі, Нижньому Новгороді, Удмуртії, Комі доводять предковічність тамтешнього автохтонного населення, яке немає жодного відношення до московитів і їхніх експансіоністських амбіцій, а відтак становлять небезпеку для сталості окупаційного режиму. Окрему групу Відділу "R" становлять мережеві-бійці, котрі вичищають від правди найбільшу вільну енциклопедію у світі – "Wikipedia", наповнюючи її фальшивками, беручи за доказову базу переписані від часів Єкатєріни II джерела і сміливо поборюють тих, хто намагається донести до користувачів справжню, але не вигадану окупантами істину, про що можуть підтвердити й українські вікіпедисти.

За матеріалами "Uralistica"

Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Але правду під щільним сукном у підвалах московського Спецхрану у Відділі R чекістам не вдалося втаємничити. Копії статей Зайковського і Черапоня зі знімками середньовічних мокшанських монет вдалося врятувати небайдужим краєзнавцям, вивізши до Фінляндії. Їхня цінність на сьогодні очевидна, оскільки доводить сталу відсутність у Московської держави (князівства і царства) власної монети до часів Пєтра I Романова!

Отже, зацитуємо репресованого сталінським режимом і досі не реабілітованого нумізмата: «Не землях мордовських, знаних європейцям як Моксель, нашій археологічній команді вдалося виявити чималий скарб із монетами, котрі можна умовно розділити на 2 типи – "А" і "Б". Перший карбували зі срібла і вони виглядають як справжні сучасні монети, мають читабельні написи, схожі на кириличні без м'яких знаків. Другий тип – виготовлявся з різних сплавів металів і використовувався переважно у традиційних жіночих костюмах мордви-мокші як прикраса на святковому вбранні. Виробляли обидва типи монет у двох місцях: Наровчаті та сусідньому поселені Трака. Цікаво, що монети, названі моїми колегами "мордовками" або "мортками", ніколи не дорівнювали 1⁄400 рубля, бо його на той час ще не існувало».

Який підсумок із вищенаведеного можна зробити? – По-перше, що московити завжди все крадуть, привласнюють, приховують і перебріхують, аби правда не стала надбанням громадськості. По-друге, докази існування на місці теперішнього села Наровчат столиці колишньої мокшанської держави на чолі з династією Мордуканів зберігають у кількох європейських (балтійських) і азійських (близькосхідних) музеях та архівах. Однак здебільшого науковців не цікавить пошук істини задля викриття сфальшованої московитами минувшини чималого шмата періоду і земель Північної Євразії, де до тепер захована так звана "голка Кощієва". Залишається сподіватися на притомних дослідників в Україні, котрі на хвилі воєнної агресії РФ почнуть "копати" давнину у потрібно для себе і всього світу напрямі, щоби наш одвічний ворог назавжди ліг у свою холодну труну посеред мерянських лісових боліт.

Автор – Донісі Човганонь

Крим безводний, бо залюднений

Ось уже 7 років, як український півострів Крим перебуває в окупації у московських аґресорів. За цей час вони не тільки встигли привласнити стратеґічні підприємства (включно з санаторіями та дитячими таборами), але й посприяти еколоґічній катастрофі, відновити сталінські репресії та заселити реґіон своїми орками. В одному лишень Сімферополі наближені до очільника Кремля оліґархи-будівники звели кілька нових житлових комплексів для "нових кримчан".

   Соціальними мережами справжні місцеві мешканці півострова, які досі зберігають вірність Україні й не проміняли наше громадянство на триколорний ура-патріотизм, ширять світлини, на яких видно масштаби будівництва. Багатоповерхові мурашники постають на околицях, де ще донедавна стояли відібрані у кримських татар приватні хати-самобуди. Тá путінська банда пішла далі й розпропаґувала серед громадян РФ усі принади від переїзду на окупований півострів – тепер колишні мешканці Костроми, Челябінська і Тюмені (не кажучи вже про нахабних гостей із Північного Кавказу) активно скуповують земельні ділянки на всій території півострова Крим.

   А тим часом прилеглі до Сімферополя, Бахчисараю, Алушти, Феодосії та Севастополя ставки, озера, водосховища і річки продовжують стрімко міліти. Не рятують ситуацію зі зневодненням реґіону навіть поодинокі дощі – оскільки зимово-весняні опади так і не сформували необхідного стоку, що наповнив би водойми життєдайним ресурсом. У зв'язку з цим окупаційна адміністрація в особі сепаратиста і колаборанта Сергія Аксьонова рекомендувала запровадити у Криму жорсткий (de facto вибірковий) графік подачі води: місцеві отримують її двічі на день по 2 години зранку і ввечері; приїжджі ж включно з "туристами" необмежено і цілодобово.

   Очевидно, що загарбаний московськими орками весною 2014 р. в України півострів поступово стає занадто дорогим задоволенням для Кремля. Навіть двох блокад (у 2015 і 2017 рр.), організованих українськими патріотами, виявилося досить, щоби зайве довести, наскільки Крим залежний від материкової України. Ціни на продукти уперто зростають, попри наявність розрекламованого Керченського мосту, а об'єми прісної води зменшуються, що неодмінно призведе до соціального невдоволення (а може навіть і політичного вибуху).

   Своєю чергою, ватажок ґебістів Московії продовжує блокувати всі спроби міжнародних орґанізацій, в тому числі ОБСЄ та ООН, здійснити хоч якийсь прозорий моніторинґ на території тимчасово окупованого Криму. Влада України, що за каденції президента Петра Порошенка, що за Володимира Зеленського, так і не спромоглася перейти від обговорення "Кримського питання" до практичних кроків (подивимося, чим обернеться так звана цьогорічна "Кримська платформа") – лише кволий осуд і латентна колаборація. А у цей самий час півострів, з якого репресіями намагаються вигнати українців і кримських татар, перетворюється на потужний військовий плацдарм для ймовірного наступу Кремля, тому і заселяють його "безрідними Іванами" з усіх усюд, котрі мають істотно змінити кримську демоґрафічну мапу на користь окупантів.

За матеріалами "Krym.UA"

Московія буде знищена за всяку ціну!

"Смерть" Московської держави, яку нині уособлює так звана РФ, — ось запорука миру в усьому світі. Адже Кремль із дня свого заснування на березі Москва-річки завжди був вартовим азійської традиції: деспотії у найгірших її проявах і тортурах щодо власного чи підкореного чужого населення. Відтак суб'єкти федерації вже зараз повинні думати тільки про себе й відмовлятися надалі "годувати" московського всюдисущого Левіятана.

   Не варто забувати, як з народженням РФ на початку 1990-х рр., москвичі звозили 18-річних хлопчаків до Чеченської Республіки Ічкерія, яка щойно постала з уламків щойно померлого СССР. Із молодих жителів Новосибірська, Уфи та Іркутська робили "гарматне м'ясо": ненавчених і не вмілих воювати, їх свідомо ставили колонами проти добре озброєних чеченських формувань. Рештки бійців "могутньої та непереможної" армії Московії, кого недоїли собаки, тоді збирали бозна-як, повертаючи рідним у цинкових макінтошах без жодних почестей; когось каліками кинули напризволяще збирати милостиню на вулицях столиці багатонаціональної недобитої імперії зла.

   Також не варто забувати, як весь цей час мешканці Москви, хто активно, хто пасивно, взяли участь у знищенні корінного населення у різних регіонах. Евенкам, нганасанам, марійцям, вепсам, ненцям, чувашам, комі та іншим етносам влаштували справжнісінький геноцид. Вони сотнями тисяч на рік помирають на своїй малій батьківщині: від поганої екології (бо путінська банда визискує з надр корисні копалини заради власної наживи); від неякісних харчових продуктів, що поставляються Москвою (бо таким чином легко і швидко впокорити будь-який бунтівний дух); від поганої медицини, яка цілеспрямовано не фінансується федеральним центром; від тому подібних жахіть, які офіційна пропаганда Кремля (власне як і системні опозиціонери) намагається не афішувати, бо "рассіянє" мусять ненавидіти NATO і українців, а не дивитися, що робиться у них вдома.

   Крім того, мало хто знає (а українці, європейці та американці у це взагалі не посвячені), що саме москвичі постійно втягують населення регіонів так званої РФ у свої воєнні авантюри. Адже мешканцям федеральної столиці не годиться бруднити руки у крові та багнюці далеко від свого нескромного житла! Пригадайте вторгнення до Афганістану у 1979-му р., а потім кілька кампаній на Кавказі, що завершилися вервичкою ешелонів із трун, котрі тяглися з зони бойових дій до місць безпосереднього базування у Сибір, на Урал й інші окуповані досі московитами землі.

   Нині вже 7-й рік поспіль "кацапська повінь" заливає своїм "гарматним м'ясом" Україну — на Донбас і у Крим звозять зазомбованих пропагандою жебраків-строковиків із далеких регіонів, обіцяючи, як не "славну смерть в ім'я Вітчизни", так чималий бариш "за ліквідацію чи упокорення укронацистів". І головне, що треба пам'ятати: весь цей час москвичі забирали й забирають ресурси корінного населення суб'єктів федерації, поставляючи їх собі та своїм вірним друзям у Мінськ, Пекін, Берлін і Париж. Розвал РФ можливий, якби того не хотів колективний Захід, готуймося і наближаймо його разом!

Автори — Андрєй Романов і Данило Катраник

Опозиціонери на РФ — актори погорілого театру

Ніякої позасистемної опозиції на території Московії немає. Можна з упевненістю стверджувати, що є актори погорілого театру, котрі імітують боротьбу з путінським режимом. Вони грають відведену спецслужбами Кремля роль таким чином, що їм мало хто щиро вірить.

   Останні стихійні, проте безрезультативні протести на підтримку Алєксєя Навального, якому "Крим — не бутерброд", яскраво демонструють змову. Влада РФ дозволила погратися опозиції у мітинги, аби виявити найбільших активних бунтівників у регіонах і заґратувати їх. Проводирі ж масових мирних протестів у суб'єктах федерації фактично прив'язані до московської імперської "тусовки", яка досить закрита (це своєрідний привілейований клас, і щоби туди потрапити, потрібно заслужити).

   У сучасній Московії опозиції не має та бути не може, оскільки все протиурядове інформаційне поле контролюється кремлівськими спецслужбами, що постійно "зачищають неугодних". Те саме стосується й решти: бракує справжніх незалежних і незаангажованих ЗМІ; немає правозахисників; відсутні політичні та громадські організації, але є ті, хто грають роль борців із режимом, отримуючи свої крихти з путінського столу... Не має сумнівів, що теперішній керманич Кремля доживає свій вік, тож його оточення зробило ставку на "бутербродного" опозиціонера.

   Задурені пропагандою громадяни РФ, вийшовши на протести з підтримкою А. Навального, не здатні в один момент (як у 1917 р.) зруйнувати тюрму народів. Мирним шляхом усталений роками ґебістський режим не зламаєш! На Московії все під контролем ментів і спецслужб, які не дадуть простолюду змінити кровожерливу імперську систему.

   І не варто марно створювати ілюзій, що показний ліберал А. Навальний, у разі зайняття кремлівського трону, прихильно поставиться до України та решти сусідів РФ: він такий самий імперець як і В. Путін. Прикметно, що таке хиже москальське нутро доволі характерно змалював Степан Бандера: «Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений. А російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння».

За матеріалами "Свободного Уралу"

Естонія хоче відновлення справедливості, Московія — проти

Державний кордон між Естонською Республікою і РФ має відповідати пунктам Тартуської мирної угоди від 1920 р., яка de jure й de facto лишається чинною. Таку думку нещодавно вкотре повторив голова Рійґікоґу Генн Пиллуаас, вимагаючи від Кремля повернути загарбані землі: Петсері (нині Печорський район Псковської області) та Яанілін (Івангород з околицями Кінгісеппського району Ленінградської області). Політик певен, що тільки після передачі Естонії окупованих РФ територій можна говорити про діалог і співробітництво двох країн.

   Зі слів Генна Пилуааса можна зрозуміти, що йому як і решті націоналістів маленької балтійської республіки, йдеться про соборність і відновлення історичної справедливості. А от московити, як природні загарбники, вважають подібні висловлювання "зазіханням" на нібито "ісконно їхні землі". Хоча останні чомусь після завершення Другої світової війни перетворилися на занедбану, депресивну діру, звідки тікає молодь, зокрема й до сусідньої Естонії.

   Таллінн і Москва не можуть вибудувати нормальні відносини один з одним з початку 1990-х, коли більшовицький проєкт під назвою СССР почив у Бозі. Представники путінського режиму не перший рік звинувачують естонську владу навмисній ескалації дипломатичного конфлікту через прикордонну суперечку, відкидаючи прийняття за основу Тартуської угоди. І це зрозуміло, нащадки ґебістів вигідно показати сусідів загарбниками, тоді як вони — "миротворці, визволителі та возз'єднювачі" (ось тільки Крим, Війпурі, Яанілін ніколи не були, не є і не будуть кацапським!).

   Маленка балтійська республіка, попри своє становище у складі ЄС і NATO, а отже без огляду на вказівки з Брюсселя і Вашингтона, намагається виробити власну зовнішньополітичну стратегію. Особливо, коли йдеться про напружені відносини з країною-агресором зі Сходу. Якщо Москва, котра неодноразово переступила через міжнародне право і порушила status quo повоєнних кордонів емоційно ностальгує за втраченою величчю недоімперії, то Таллінн воліє дотримання укладених двосторонніх угод, включно з поверненням незаконно відібраних у нього в 1944-1946 рр. земель.

   «Якщо вони хочуть нормальних добросусідських відносин, треба повернути нам наше. Адже ще угода від 12 січня 1991 р. між РСФСР і Естонією визнана всі юридичні факти, що підтверджують нашу спадкоємність у тому числі законність Тартуського договору 1920 р., який ніким не був анульований. Ми повинні діяти так само прямо, як 100 років тому діяли Установчі Збори Естонії; ми чекали відновлення нашої державної самостійності півстоліття, можемо почекати ще, щоби наш прапор нарешті замайорів над нині окупованими територіями», — прокоментував ситуацію Генн Пиллуаас.

За матеріалами "Eesti Päevaleht"

Московія вагітна руїною, штовхнемо її до прірви!

Затяжні війни в Україні, Сирії та Лівії позбавили Кремль права надягати на себе мантію "світового жандарма". Наш східний сусід вже немає достатніх можливостей вести тривалу агресивну політику зовні та всередині. Останні тому приклади — ситуація в Хабаровську, Білорусі, Киргизстані та Нагірному Карабасі.

   Дехто сприймає кволе реагування Москви на нові виклики наслідком пандемії коронавірусу. Не варто скидати з рахунків і невдачі путінського режиму у воєнній сфері — НАТО (переважно США з Туреччиною) сильно дали по руках агресору, показавши, що буде, коли РФ сунеться за власні межі з бойовою технікою і "зеленими чоловічками" наводити лад. Падіння світової ціни на нафту і газ також слід згадати, бо без валюти за паливо економіка Кремля буде стрімко просідати.

   Знаково, що на відміну від влади, пересічні громадяни Московії нарешті почали усвідомлювати, до якої прірви їх підвів власний уряд на чолі з ґебістами. Бюджетні кошти, котрі мали йти на соціальне забезпечення, Кремль спрямував на дотації маріонеткових режимів (Абхазія, "ДНР/ЛНР", Південна Осетія, "ПМР", Сирія під проводом Башара аль-Ассада) і фейкове переозброєння армії. Не варто дивуватися тому, що зараз тереном від Калінінграда до Владивостоку блукає привид "нещадного російського бунту", який путінський режим вперто не помічає чи удає, що його немає.

   Усвідомлення того, що РФ знаходиться у стані важкої кризи, з'явилося задовго до пандемії коронавірусу. Про це свідчать результати соціологічного дослідження, проведеного у кінці 2019 — на початку 2020 рр. у Приморському краї. 72% респондентів із різним рівнем доходу найсхіднішого регіону країни вважають, що Московія існує в умовах кризи, на подолання якої підуть не роки — десятиліття!

   Відтак менше ніж рік знадобилося для того, щоби прикра дійсність увійшла у домівку майже кожного московита, крім хіба заможних мешканців Рубльовки, Грозного, Санкт-Петербурга і Казані. Решта — мусить скніти у злиднях через власну дурість і відмову виходити на вуличні протести, ховати у труні ґебістський режим. Маємо надію, що системні проблеми в економіці, істотне падіння рівня життя, зростання цін і податків унаслідок неясності перспектив на майбутнє все ж дадуть поштовх внутрішній руїні в РФ, а її керманичі, нарешті, полишать нас у спокої та займуться власними проблемами (хоча, це малоймовірний сценарій).

За матеріалами "Тлумача"

"Заморозити" Донбас за прикладом Карабаху не вийде

Всі конфлікти на постсовєцькому просторі, крім московсько-української війни, переходили у так званий "заморожений стан" тільки після поразки однієї зі сторін. Одна з них, de facto, але аж ніяк не de jure, визнавала втрату території та заспокоювалася на певний час аби накопичити нові сили для відновлення суверенності. Як, приміром, Азербайджан на 25 років.

   Ситуація на Донбасі істотно відмінна від тієї, що має місце у Нагірному Карабасі. По-перше, у нас на Сході досі тривають які-не-які бойові дії (тобто конфлікт малої інтенсивності). А по-друге, Україна не визнала своєї поразки, всупереч значним людським і територіальним втратам, хоча по суті ми й далі ведемо війну з Московією, яку змогли зупинити — у нас звільнено 2/3 окупованих весною-влітку 2014 року земель Донеччини та Луганщини.

   Наявний інструментарій укладених у Мінську угод не передбачає обов'язкове її виконання обома сторонами конфлікту. Цей пакет документів радше покликаний зупинити активну фазу війни, аби зменшити смерті наших громадян (військовослужбовців із цивільними), підготуватися й думати далі, що робити, скажімо "заморозити" Донбас за прикладом Придністров'я. Однак, як показують останні події на Південному Кавказі, будь-яке "замороження" конфлікту завжди передбачає, що він колись неодмінно знову буде "розморожений".

   Для того, щоби змусити Московію піти на цей процес у Східній Україні, слід використати принцип холодильника. Українська дипломатія має "розігріти" проблемні точки на території країни-агресора. Увага Кремля має переключитися з Донбасу, скажімо на Інгушетію чи Татарстан.

   Зараз, коли путінський режим демонструє слабкість, треба чимдуж бити його у больові місця, щоби виграти час для відновлення нашої територіальної цілісності, включно з Кримом. Україна має посприяти виснаженню ресурсно Московії, чия економіка демонструє стрімке падіння. Допоки цього не станеться, ні про яке "замороження" конфлікту, чи повернення наших окупованих земель не може йти мови.

За матеріалами "Еспресо"

Розвал РФ відкладається через небажання Заходу

Падіння цін на викопне пальне під час світової коронавірусної пандемії не привід для радісних очікувань скорішого розвалу Московського державного утворення. Кремлівська влада сама по собі не хоче, аби так довго вимурована нею країна під назвою РФ пішла у небуття за прикладом СССР. Цікаво, що подібну думку мають і українські західні партнери — США та ЄС — для яких самоліквідація Московії буде означати перебудову всієї геополітичної стратегії, напрацьованої за останні десятиліття.
   Чи варто згадувати, що найбільший і найгрізніший військово-політичний блок на планеті — NATO — улітку 2019 р. своїм програмним документом визнав своїм головним супротивником комуністичний Китай (тобто КНР). Що ж стосується РФ, то Північноатлантичний альянс визнає за нею роль суб'єкта світової політики, й дає розуміти, що в імовірному цивілізаційному конфлікті Захід-Схід не був би проти кремлівської помочі. То про який занепад Московії наразі може йти мова, хіба що у головах ура-патріотів, які не спромоглися навіть пройти в український парламент, не те, щоб розвалити країну-агресора.
   Судячи з останніх переговорів на нафтовому ринку, Вашингтону, Брюсселю і навіть Ріяду вигідно зберігати централізоване управління просторим євразійським тереном у лабетах Кремля. Адже до всього агресивна Московія, що спровокувала не один локальний конфлікт після розвалу СССР, може опинитися у таборі потенційних противників США і ЄС, яким буде тяжко побороти її разом із КНР, чиї людські ресурси спільно перевершують західні у кількасот мільйонів. Не забуваймо, що серед країн-учасниць NATO є й такі, які закрили очі на московсько-українську війну та анексію Криму (це про німців, італійців і французів), яким точно не хочеться мати неподалік свого дому, скажімо 25 чи 50 державних утворень із ядерними боєголовками.
   Як не стане В. Путіна, в РФ знайдуть іншого деспота, якого узгодять із Заходом, аби й надалі продовжувати наявну кремлівську політику, як всередині, так і зовні. І тут ми не можемо оминути історичні паралелі. Після повалення царату у 1917 р. уряди країн Антанти, замість того, щоби підтримувати національно-визвольні рухи пригноблених народів (всіх — окрім чомусь поляків), вирішили надати фінансову, технічну і гуманітарну поміч московським монархістам з-поміж прихильників "єдінай і нєділімай імпєріі", яку у найгірших проявах відтворили їхні запеклі вороги — більшовики.

   Але непорушна зовні монолітність Московського державного утворення все ж має свої хиби, через наявну подобу на тоталітарну систему. Чи варто нагадувати, як всього лишень за кілька днів із мапи світу щезли колись могутні соціалістичні режими багатонаціональної Югославії та СССР, яких Захід з усіх сил прагнув лишити на плаву заради уявної біполярності й залякування власних громадян "загрозою зі Сходу" (тепер це місце посіли КНР, Венесуела і КНДР). Тому українці, білоруси, кримські татари, чеченці та інші мають гуртуватися у власний блок (скажімо — Балто-Чорноморський союз), аби сприяти занепаду РФ своїми силами, оскільки ніхто крім нас не здолає цю "тюрму народів".

За матеріалами "Facebook"

Українські націоналісти – страшний сон Кремля

Нещодавно очільник Кремля новоявленому Президенту України, що останній не може приборкати націоналістів, які блокують розведення військ в Золотому. Тим самим В. Путін мимоволі розкрив свої основні страхи. Єдина сила, яку він по-справжньому боїться – це українські радикали з-поміж патріотів, націоналістів і добровольців.
   Не випадково перший командир добровольчого полку "Азов", а нині лідера партії "Національний Корпус" згадав про Іловайськ. Тоді, наприкінці серпня 2014-го Кремль дав гарантії так званого "зеленого коридору" для виходу з оточення українських бійців, що насправді виявилося банальною кривавою пасткою. А от якби мова йшла про регулярні частини ЗСУ, можливо оточення натиснуло б на В. Путіна і не був настільки прямолінійним.
   Однак, коли мова заходить про безумовну вітальну силу, про пасіонаріїв, то тут вчорашній чекіст і за сумісництвом президент країни-агресора завжди безжалісний. З бійцями Чеченської Республіки Ічкерія та грузинами в Південній Осетії була подібна ситуація. До слова, усі в оточенні В. Путіна знають, що він боїться субкультури та людей, з якими не можна (ну або важко) домовитися, оскільки вони нерідко готові йти до кінця — за Вітчизну до загину чи просто, заради переконань.
   Хто такі, здавалося б, члени "Національного Корпусу" для керівника найбільшої та найагресивнішої держави світу? — Дрібнота, зовсім не його рівень коментування. Однак його аж затрясло, коли сотня бійців з усієї України почала з'їжджатися у прифронтове містечко задля захисту населення від окупантів. Володимир Зеленський ж-бо, бачте, не справляється, у той час як агресивні радикали-націоналісти йдуть у наступ.
   Ось він головний путінський страх! Українські націоналісти, добровольці, патріоти та навіть волонтери є тим ключовим фактором, який зупиняє московську орду від повномасштабного вторгнення. Адже сам В. Путін сподівається, що влада в Україні здатна вгамувати та приручити радикалів, як очільник Кремля зробив у себе вдома, але ж ми цього їм не подаруємо, правда?!

За матеріалами "Русской Фабули"

Пам'ятники московським окупантам на скривавлених землях фіно-угрів

Кремль мітить територію сусідніх держав своїми пам'ятними знаками, нагадуючи, що колись ці землі входили до її сфери впливу. Останнім часом московська агентура заворушилась у країнах Балтії, зокрема в Естонії, та у Фінляндії. Влада ж цих країн стурбована намаганням Кремля увічнити наступного року русифікатора Ніколая Бобрікова і патріарха Російської православної Церкви Алєксія Рідіґера.
   Вже пів року на Московщині збирають кошти для спорудження погруддя генерал-губернатору Великого Князівства Фінляндського, курує проєкт особисто міністр закордонних справ країни-агресора — Сєргєй Лавров. Пам'ятник русифікатору Фінляндії Ніколаю Бобрікову передбачається встановити в його колишньому маєтку поблизу Великого Новгорода. За повідомленням місцевих ЗМІ, у Кремлі знають про ставлення фінляндців до фігури колишнього царського намісника, але це становить якоїсь перешкоди для встановлення погруддя (просто московити чхати хотіли на чиїсь бажання і потреби, окрім своїх власних!).
   Тим часом в естонському місті Йигві готують місце для статуї московському православному патріарху Алєксію II (Рідіґеру). Її планують спорудити на території місцевої Богоявленської церкви, де свого часу служив чекіст-ієрарх. Цікаво, що у даному випадку ініціаторами виступила не Москва чи РПЦ, а саме місцеві мешканці Йигві, здебільшого російськомовні, які оголосили збір коштів на пам'ятник (орієнтовна вартість — 50 тис. євро).
   Слід зауважити, що активні представники російськомовної громади Йигві вважають за потрібне увічнювати саме своїх одноплемінників, натомість всіляко зневажають наявні у місті пам'ятники видатним естонцям. Зокрема героя Визвольної війни 1918-1920 рр. Александра Тиннісона люди називають опудалом, який плюндрує середмістя одним своїм виглядом і все тому, що він допоміг своїй Батьківщині здобути хоч нетривалу, але ж таки справжню державну самостійність від Москви, до якої тягне російськомовну громаду. Що й казати, це просто неповноцінні особи, які не поважають історію, якою б вона не була.

За матеріалами "DELFI"

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.

За матеріалами "Свободної преси"

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 

За матеріалами "TalCual"

Кремлівські тролі націлились на Естонію

Нещодавно газета "The Sunday Times" опублікувала інформацію про отримання урядом Великої Британії секретних даних щодо вірогідності вторгнення РФ на острови Естонського (або ж Моонзундского) архіпелагу. Авторам статті вдалося поспілкуватись з неназваним членом королівського кабінету міністрів, який запевнив, що Кремль готовий перевірити відданість країн NATO відомій усім статті договору Альянсу про захист одного зі своїх членів. Острови Сааремаа та Гіюмаа обрані не випадково, адже з часів розвалу СССР архіпелаг розглядався Москвою ласим шматком для контролю військово-політичної ситуації у вже незалежних балтійських республіках.
   Варто наголосити, загарбницькі наміри влади РФ щодо Естонії та її сусідів неодноразово виказували у публічному просторі кремлівські тролі. На різних мережевих ресурсах шовіністичного спрямування ("Великая Россия", "Царьградъ", "Спутникъ и Погромъ") автори доволі скандальних дописів закликають Владіміра Путіна "відновити міць Російської імперії", не забувши "повернути у її лоно" кілька втрачених земель. Окрім України та Білорусі, у центрі увазі цих горе-авторів останнім часом перебуває й Естонія, котру розглядають плацдармом для удару по блоку NATO.
   Острови Сааремаа та Гіюмаа виділені тролями Кремля як "перспективні точки потенційної нестабільності", що у майбутньому мають доповнити депресивну російськомовну провінцію Іда-Вірумаа. Перевіркою на пильність для спецслужб і влади Естонії стануть парламентські вибори наступного року, коли РФ захоче використати свою "Моонзундську карту" проти офіційного Таллінна. Проте на думку власне естонських аналітиків, дана інформація, скоріш за все, є просто "превентивним витоком", аби зрозуміти останні суспільно-політичні тенденції у цій балтійській республіці.

   Зауважимо, що маріонеткові експерти Кремля як аргумент використовують для своїх хворих фантазій квазідержавне утворення часів відновлення естонської незалежності — так зване "Королівство Торґу". Воно було проголошено на півдні острова Сааремаа влітку 1992 р. маргінальними елементами з-поміж місцевих старовірів, які дивним чином з реальності швидко перейшли у віртуальний вимір, де пропагували "дружбу і єдність" з РФ та звинувачували естонський уряд у неонацизмі. Цілком зрозуміло, що бажання кремлівських ляльководів, створити у сусідніх країнах своєрідну зону нестабільності через бунтівні "народні республіки" вже невдовзі боляче може вдарити по самій Москві, яка незчується й опиниться на порозі нової громадянської війни, прикрашеної етнічно-конфесійними розбіжностями власних регіонів.

За матеріалами "DELFI"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов