Майже всі сусіди цураються РФ через геноцид українців

Імідж Росії залишається підмоченим на її колишньому "задньому дворі". Імперська велич і військова міць перебувають у найгіршому стані після 1991 р. Наразі у РФ, як і раніше, безліч невирішених негараздів. Це стосується і її найближчого оточення, де багато держав-сусідів були найбільшими шанувальниками Кремля. У кожній із цих 12 республік померлого СССР, опитані у 2023 р. громадяни поставилися до Москви негативно, ніж це було ще десятиліття тому.

   Важливо зауважити, що популярність РФ падала у 3 етапи. Це почалося не з України – приблизно від 2000 р., коли Путін посів президентське крісло у Кремлі, Москва тричі вступала у воєнний конфлікт із сусідами. Після кожного збройного втручання "чистий бал" схвалення Росії (різниця між відсотком тих, хто схвалює і відсотком тих, хто її не схвалює), знижувався у дедалі більшої кількості колишніх совєцьких республік.

   Перша збройна інтервенція назовні, якщо не враховувати дві чеченські війни, відбулася під час російсько-грузинської кампанії у серпні 2008 р. У Сакартвело чисте схвалення помітно знизилося на 27 пунктів упродовж 2008-2009 рр. Оскільки у жодній іншій країні регіону не спостерігалося такого падіння, вплив цього конфлікту на сприйняття російського керівництва виявився значною мірою локальним, і це зіграло з усіма ними злий жарт.

   Друге збройне втручання Москви відбулося відразу після Революції гідности в Україні. Чисте схвалення російського керівництва впало на 94 пункти в Україні впродовж 2013-2014 рр., але поведінка РФ також вплинула і на сприйняття у країнах Балтії: чисте схвалення впало на 24 пункти в Естонії, на 34 пункти в Латвії та на 40 пунктів у Литві. Ці бойові дії, схоже, не вплинули на імідж Росії в інших країнах колишнього СССР (перш за все середньоазійських).

   Третя російська інтервенція – початок повномасштабного конфлікту в Україні, що триває й по тепер – викликала помітне зниження в усіх країнах, окрім Узбекистану й Таджикистану. Причини дедалі похмурішого ставлення до російського керівництва (а іноді й до самих росіян) частково унікальні для кожної країни. Однак перетворення Росії зі стабілізаційної на дестабілізаційну регіональну силу пропонує загальне пояснення.

   Як наслідок РФ втрачає позиції на користь КНР і США. У 2013 р. чистий рейтинг схвалення Росії перевищував рейтинг комуністичного Китаю та демократичної Америки у 8 із 11 країн. А вже 2023 р. її перевага збереглася лише у Кирґизстані та Узбекистані (у Таджикистані питання про лідерство КНР і США в опитуванні не фіґурувало).

За матеріялами "Gallup"

Громадян Грузії ділять на ворожі табори

Політична кухня Грузії майже нічим не відрізняється від Української. Там також є свої патріоти та націоналісти, які доводитимуть, що лиш відвоювання окупованих РФ територій можна повернути собі гідність і повагу. Але є там і прихильники мирних домовленостей та відверті агенти Кремля, яким чхати на територіальну цілісність і державну самостійність своєї Батьківщини-Сакартвело.
   До останніх, крім найвпливовішої особи в країні — акціонера "Газпрому" і олігарха Бідзіни Іванішвілі, — відносимо колишню соратницю Міхеїла Саакашвілі з часів Революції троянд у 2003 р. Ніно Бурджанадзе так часто відвідує з дружніми візитами Москву та перепрошує тамтешніх можновладців за дії своїх співгромадян, що не можливо зрозуміти вона, або навмисно демонструє свою прокремлівську позицію; або, таким чином, просто плазує перед Кремлем, щоб отримати відповідні кошти для подальшого існування на політичній арені Грузії. Та якби там не було, але саме Б. Іванішвілі та Н. Бурджанадзе найбільше відстоюють путінські інтереси в Тбілісі, тим самим гальмуючи завершення розпочатих ще М. Саакашвілі реформ.
   А ось у лавах перших згаданих несподівано опинився колишній президент Ґеорґі Марґвелашвілі, якого в Грузії називали "покірною маріонеткою головного олігарха країни". На тлі цьогорічних антиурядових протестів колишній очільник держави відверто став на бік громадян і опозиції, що, на його думку, змогли згуртуватися для досягнення важливої ​​політичної мети. Сам Ґеорґі Марґвелашвілі пішов з політики після завершення свого президентського терміну у 2018 році, але активно підтримує акції громадської непокори та засуджує агресивні дії чинної влади Грузії, котра намагається придушити протести силою.
   Крім того, колишній грузинський президент дав оцінку теперішньому політичному становищу в країні. Він вважає, що безпорадний уряд, з метою навести лад і ухвалити незаконну зміну виборчої системи зі змішаної на пропорційну, грає на руку Кремля, якому вигідно мати в Грузії не об'єднане громадянське суспільство, а розсварені дрібні політичні табори. Ґеорґі Марґвелашвілі підсумовує, що така ситуація є дуже небезпечною для країни, оскільки ослаблена всередині Грузії постає ласим подарунком для агресивно налаштованого Кремля, котрий не відмовився від загарбання свого південнокавказького сусіда.

За матеріалами "Грузія On-line"

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.

За матеріалами "Свободної преси"

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 

За матеріалами "TalCual"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

Московія поглинула бунтівну Південну Осетію

Якось непомітно для українських ЗМІ пройшла дуже значуща подія, яка на пряму стосується територіальної цілісності та суверенітету нашої держави. Так, вже тиждень тому до складу РФ "увійшов" новий регіон — 24 січня Кремль без зайвого галасу і пафосу "прийняв" у лоно Московської держави південноосетинських сепаратистів з усієї грузинською провінцією Самачабло. Попри те, що Державна Дума одноголосно ратифікувала лише внесену ще у листопаді минулого року Владіміром Путіним угоду про входження до складу армії РФ так званих "збройних сил" Південної Осетії, насправді це означає законодавчу окупацію бунтівної грузинської провінції.

   Як вдалося з'ясувати, текст затвердженого документа має на увазі перегляд поточної структури "армії" Південної Осетії та приведення її до загальновійськових стандартів, що існують у РФ. Крім того, частина південноосетинських "збройних сил" і зовсім будуть скорочені на користь збільшення присутності окупаційних сил підконтрольних Москві. Таким чином, військові з Цхінвалі просто переходять на службу до РФ і стають контрактниками.

   А виходячи з того, що територія провінції Самачабло (Південної Осетії) з серпня 2008-го р. знаходиться під прямим офіційним контролем окупаційної армії РФ, понад 90% населення цього регіону мають паспорти громадян РФ, де чітко вказана приналежність не до Тбілісі, а до Москви. Крім того на території самопроголошеної південно-кавказької республіки основною валютою є рубль, а другою "державною мовою" є московська говірка. Звісно, що не вистачає ще кількох юридичних деталей для остаточного закріплення окупації бунтівної грузинської провінції, але по факту здається це лише справа найближчих років. У свою чергу офіційний Тбілісі відразу ж розкритикував дії Москви та південноосетинських сепаратистів, назвавши їх провокацією і спробами, що заважають мирному врегулюванню конфлікту. Але це поки все, чим може вдовольнитися грузинський уряд, адже після поразки у 5-денній війні 2008-го р., країна так і не змогла психологічно оговтатись...

   Водночас політичні аналітики зазначають, що статус Південної Осетії нині нагадує відносини між Пуерто-Ріко і США: de jure острівне державне утворення — це не-інкорпорована організована територія, що знаходиться у прямому підпорядкуванні федеральної влади США, але de facto вона не включена до складу Американської держави. Всі пуерторіканці мають подвійне громадянство, власне самого Пуерто-Ріко і США, правда з деякими обмеженнями. Наприклад, вони не можуть брати участі у федеральних виборах (обирати Президента і Конґрес), не можуть бути обрані на будь-яку громадську і державну посаду у США. Українцям же варто замислитись, чи не є це ковтання Москвою нової території, черговою спробою зрозуміти, наскільки дорогим стане для РФ поглинання нашого буремного Донбасу. Сподіваємось, що Кремль нарешті вдавиться і почне тріщати по швах (етнонаціональних кордонах).

Автор — Денис Ковальов

Грузія як 2-й фронт для московської орди

Паралельно з Україною Грузія може стати другим фронтом для РФ в тому випадку, якщо Кремль побачить, що грузинська влада, спецслужби і збройні сили не можуть чинити опір діям Кремля як на кордоні, так і на окупованих територіях Абкхазеті (Абхазія) та Самачабло (Південна Осетія). Про це заявив дослідник кавказького питання, історик Алеко Квахадзе.
  За його словами Кремлю вигідно відновлення військової напруженості в Грузії, а також, потрібна інтенсивна комунікація з дружньою союзницею у Південному Кавказі — Вірменією. Владімір Путін не відмовиться від нової гарячої точки паралельно з Україною, аби тримати свій рейтинг "на плаву", тим більше після того як через недостатню активність міжнародних санкцій для РФ, адже минулого року їй просто "зійшла з рук" анексія Криму і Кремль не поніс за це жодного покарання.

   Після того як з Ірану були зняті санкції, Кремлю стала потрібна більш  частіша комунікація зі своїм стратегічним союзником, Вірменією, тому можливо, що РФ захоче прокласти сухопутний коридор до Єревану і для цього спробує військовим шляхом розділити територію Грузії на Східну (Кахеті, Тбілісі та Мцхета-Мтіанеті) та Західну (Самеґрело, Сванеті, Гурія, Імереті і Аджара). З центральної частини Грузії (Квемо-Картлі, Шіда-Картлі та Самцкхе-Джавахеті) Кремль може утворити протекторат під обопільним вірмено-московським окупаційним правлінням. Також не виключено, що війська РФ з надуманої причини почнуть інтервенцію, за допомогою якої зв'яжуть Цхінвалі з Єреваном через Борджомі і Горі. Є передумова того, що кремлівська влада РФ повторить в Грузії те ж саме, що зробила в Україні, хоча б тому, що зараз спостерігається активізація московської агентури і її пропагандистських ЗМІ в Тбілісі, Горі, Кутаїсі, Зуґдіді та Батумі. Це схоже на те, що передувало анексії Криму і військовій інтервенції на Донбас.

  Алеко Квахадзе заявив, що після 5-денної війни в серпні 2008 р. в західних політичних колах (особливо в США та у Великій Британії) постало питання про постачання озброєння Грузії і Україні, але у випадку із Грузією ця ситуація наразі виглядає більш вірогідною. Ще за часів президентства Міхеїла Саакашвілі та його міністра оборони Іраклі Аласанія, Грузія активно вела переговори про постачання оборонного озброєння різного типу, в той час як Україна розпочала процес зближення і переговорів із США та країнами NATO лише після Революції Гідності навесні 2014 р. В даному випадку у Грузії є більше шансів отрмати летальне озброєння.
   Після 5-денної війни в серпні 2008 р. під тиском РФ міжнародне співтовариство, країни з особливо сильним військовим виробництвом (Франція, Італія, Німеччина) наклали на Грузію неофіційне ембарго. Грузія не могла купувати озброєння, особливо — протиповітряне, і уряд Тбілісі був змушений розвивати своє військове виробництво власноруч. Після того як міжнародне співтовариство стало свідком агресії кремлівської агресії в Україні (Крим і Донбас), природно, у західних політичних колах постало питання про постачання озброєння не тільки Грузії, але Україні та Молдові. Слід зазначити, що мова йде про конкретні види озброєння, однак Україна і досі не отримала життєво важливе — протиповітряну і протитанкову зброю.

  За словами редактора журналу "არსენალი" Іраклі Аладашвілі, через те, що Грузія своїм геополітичним положенням має для України особливе значення, Кремль посилить свою агресивну політику на Тбілісі. Не тільки Грузія, але й всі сусіди Росії, які не входять в так званий Євразійський Союз (особливо Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан та країни Балтії) є для Кремля своєрідною лінією фронту "свій-чужий".
   Коли Московія без сорому проводить свою агресивну політику по відношенню до сусідів, на передній лінії завжди виявляються більш слабкі та меньші від неї країни. Влада РФ відкрито заявляє, що в 2015 р. у новий Євразійський Союз неодмінно повинні вступити всі колишні республіки СССР, а бажано, щоб і втрачені території Російської імперії, зокрема Фінляндія та Польща. Якщо додати до цього геополітичне положення Грузії, то ця невеличка кавказька країна має на сьогодні для України особливе значення як зі стратегічної, так і з тактичної точки зору. Крмі того, 80% економіки РФ залежить від енергоносіїв, тому Кремль хоче контролювати Грузію, щоб перекрити Заходу (ЄС та Туреччині) альтернативні джерела постачання енергоносіїв.

За матеріалами "Грузія On-line"

ГУАМ – разом проти сепаратизму

Тема цієї статті не нова, але можливо, все ж спробує підштовхнути українське суспільство до реального контакту із своїми природними союзниками на теренах Балтії та Понту у великій національно-визвольній боротьбі проти сучасного реваншизму, ім’я якого – путінізм.

 Власне, сам термін реваншизм слово французького походження (від фр.  revanche – помста) і означає політику помсти у відповідь за уявлену або реальну несправедливість чи поразку. Політика реваншизму часто спрямована на підготовку нової війни з метою відновлення довоєнних кордонів і довоєнної системи міждержавних відносин. Чим шкідливий та ворожий реваншизм у вигляді путінізму?

   Відповідь на це питання дуже влучно дає вільна енциклопедія Wikipedia: «Путінізм – це владний режим та політична ментальність, що склалися в Московії-РФ з початку 2000-х рр. і має свій особливий шлях ізоляціонізму, сталінську філософію виживання обложеної фортеці, де навкруги вороги. Характерні риси – анти-американізм, панславізм, москвоцентризм і, так зване апокаліптичне месіанство "руськава міра", мілітаризм та опора на таємну поліцію –силовиків, євразійство, російський націоналізм, русофільство, шовінізм та ксенофобія, вождизм з культом особи Владіміра Путіна».

Гра У Класику: Українське обличчя сепаратизму

   Для України та її природних союзників як-то Грузія, Молдова, Азербайджан, Польща, Литва, Латвія та Естонія характерною ознакою войовничого реваншизму московського зразка є так званий сепаратизм російськомовного населення. Цей примарний сепаратизм насправді не є прагненням національної меншини до відокремлення і створення самостійної держави як такої, а лише приєднання до Матушкі-Рассєї за мовною ознакою.

   Аби протистояти цим деструктивним діям промосковської меншості та політиці путінізму "5-ї колони" всередині будь-якої з перерахованих вище країн (України, Молдови, Азербайджану, Польщі та Прибалтики) урядовцям, політичній еліті, інтелігенції слід нарешті почати діяти спільно в рамках фундаменту майбутньої Балто-Чорноморської Унії, а саме в рамках організації за демократію та економічний розвиток ГУАМ.

  Власне, ця організація має відродити свою активну діяльність і почати бути суб’єктом регіональної геополітики, протистоячи одразу 2-м ворожим блокам зі Сходу – московський Євразійський Союз та із Заходу – брюссельський Європейський Союз. На сьогодні, спільні економічні інтереси держав ГУАМ найбільше сконцентровані лише навколо питань транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон. Однак, іншим важливим напрямком співпраці в межах ГУАМ – є проблеми безпеки й стабільності в регіоні.
   За останні 7 років в країнах-учасниці ГУАМ почались активні відцентрові промосковські дії. Першою ластівкою стала російсько-грузинська війна 2008-го р. за так звану Південну Осетію, грузинську провінцію Самочабло. Путінські маріонетки захопивши владу в Цхінвалі ще у 1990-х рр. спробували нарешті остаточно відірватись від Грузії, навіть ціною життя власного населення. Їм це вдалось, але це тимчасово. На черзі була Молдова. Заворушення в Молдові весною 2009-го р. розпочались після оголошення результатів парламентських виборів. Молдовські патріоти захопили президентський палац і будівлю молдовського парламенту, однак лідери молдовської опозиції засудили такі дії і назвали це московською провокацією. За повідомленнями офіційних ЗМІ, зворушення в Кишиневі завершився домовленостями між опозицією і владою Молдови про перерахунок голосів протягом 10 днів. Після заворушень і невдалого державного перевороту шляхом фальсифікації парламентських виборів президент Молдовської Республіки комуніст Владімір Воронін пішов у відставку. Протягом 2009-2011 рр. у Молдові не було президента, що мало спровокувати новий конфлікт із так званою ПМР – Придніпровською Молдавською Республікою. На щастя, молдовська влада не піддалась на московські провокації і розпочала свій шлях до Європейської Унії.

  Останній рік знов довів, але вже 2-м іншим державам-учасниці ГУАМ, що так званий сепаратизм інспірований Москвою, не буде просто так спати, а буде діяти супроти національних і європейських прагнень більшості. Українська Революція Гідності, відома як Євромайдан, знесла мафіозну корумповану владу Віктора Януковича та його сателітів. Проте, українське національне відродження ХХІ-го ст. налякало московського карлика, і він продовжив свій реваншистський задум: 16-го березня інспірований московською "5-ю колоною" у Криму відбувся псевдореферендум про незалежність, після чого український півострів приєднався до Московії-РФ. У квітні почалися промосковські заворушення на Донбасі, Придніпров’ї, Слобожанщині та Північному Причорномор’ї, які з літа переросли у повноцінну нову російсько-українську війну. Одночасно із подіями в Україні в липні-серпні 2014-го р. активізувався Азербайджан, який прагне повернути свій Карабах собі, що нині окупований сателітами Московії-РФ вірменами із 1993-го р.
  І ось, підсумовуючи історичний виклад останніх збройних конфліктів інспірованих Московією-РФ, хотілося б зазначити, що нині держави-учасниці ГУАМ мають як ніколи шанс спільного об'єднання задля ліквідації незрозумілих відцентрових псевдо проектів (ПМР, Південна Осетія, Абхазія, ДНР, ЛНР, Арцах, Крим). Зміцнення і поглиблення співробітництва держав-учасниць ГУАМ сьогодні, коли московський агресор остаточно вирішив стерти з обличчя Європи вільні, демократичні держави, має допомогти ефективній координації індивідуальних позицій та зусиль країн об'єднання, реалізації їхніх національних інтересів у діяльності міжнародних організацій.

  Якби це не виглядало трагічно, однак фундамент Балто-Чорноморського Союзу – ГУАМ активно практично не діяв протягом всього свого існування. Лідери 4-х держав-учасниць лише декларативно збирались на конференції та саміти, однак реальних кроків протидії агресору не було висунуто та створено.
  Як вже зазначалось, однією з головних особливостей і проблем держав-учасниць ГУАМ є те, що в совєцький час КҐБ та верхівка КПСС інспірували в середині цих республік з тих чи інших причин мовні та етнічні суперечки, які у 1991-2014 рр. переросли у збройні конфлікти. У зв'язку з такою ситуацією фактично основною для організації є проблема врегулювання регіональних конфліктів –в Придністров'ї, Абхазеті, Самочабло, Нагірному Карабасі, Криму та Донбасі. Формат мирного процесу, в якому з початку 1990-х рр. домінує Московія-РФ, щоразу переростав у договірні сепаратні угоди на користь інспірованих Кремлем маріонеток. Для того, аби зупинити Московію-РФ та її спроби замирити ворогуючи сторони держави-учасниці ГУАМ мають власними силами почати реалізовувати план своєї єдності у межах кордонів 1991-го р., після чого відновити активну співпрацю в рамах ГУАМ.
   Україні судилось бути лідером в об'єднанні ГУАМ внаслідок демографічного і територіально-економічного лідерства, а також через неможливість проведення стратегічних транзитних шляхів поза контролем Києва. Для міцності ГУАМ, за для утворення майбутнього Балто-Чорноморського Союзу, до нього мають долучитися країни з виходом до третього моря – країни Прибалтики, Польща, навіть Швеція і Фінляндія.

  Задля стійкості і надійності фундаменту Балто-Чорноморського Союзу вже сьогодні Україна має власноруч довести, бажано так, як вона це доводить своєю АТО, що Донбас і Крим, а пізніше Донщина і Кубань – це українська земля, тоді і наші партнери по ГУАМ теж почнуть тиснути на московських маріонеток до їх повної ліквідації. Ми живемо у епоху чергової смерті деспотичної східної імперії зла, як колись Олександр Македонський знищив Персію, Данило Галицький вистояв проти Золотої Орди, так і нині ми будемо будувати свою Велику Україну після ліквідації Московії-РФ, разом із нашими природними союзниками по ГУАМ!
  Колись провідний український мислитель-націоналіст Юрій Липа стверджував: «Україна пов'язана з півднем, куди течуть усі великі річки, а через Чорне море завжди не припинявся контакт із середземноморськими і передньоазійськими культурами, починаючи від егейської, а за сучасними даними – від часів неоліту. Звідти поширювались досягнення античної думки». Нині, стає очевидним, що найбільш стійкою буде інтеграція на основі спільних цивілізаційно-культурних коренів українців та їх найближчих сусідів, які близькі нам по духу волі (грузини, молдавани,азербайджанці, поляки, естонці, латиші, білоруси, литовці, фіни).

  Україна – найбільша в Європі держава з багатими ресурсами, які потрібно лише вірно застосувати. Тому вибір – бути об'єктом чи суб'єктом світової політики – очевидний. Активна позиція, домагання лідерства в регіоні часів Революції Гідності вже сьогодні привела нас до відродження моральних цінностей українства, на колись сонних південних та східних регіонах. І власне це ставить заслін московській деспотичній експансії, що у подальшому має створити потенціал до утворення альтернативного центру впливу в Східній Європі, замість Брюсселя, Страсбурга чи Женеви у Києві. Колись на перехресті трьох континентів – у Передній Азії та Причорномор'ї – зароджувалась арійська цивілізація. Можливо, об'єднання держав-учасниць ГУАМ допоможе знайти нові шляхи для розвитку людства. І тому, ми спільними зусиллями здолаємо одвічного нашого ворога, який прагне посіяти в наших душах зерна смути та смерті.
   Ми переможемо! – Biz qazanmaq! – Am câștigat! – ჩვენ გავიმარჯვებთ!

   Хай буде!

Автор – Ревуч Січовий