Громадян Грузії ділять на ворожі табори

Політична кухня Грузії майже нічим не відрізняється від Української. Там також є свої патріоти та націоналісти, які доводитимуть, що лиш відвоювання окупованих РФ територій можна повернути собі гідність і повагу. Але є там і прихильники мирних домовленостей та відверті агенти Кремля, яким чхати на територіальну цілісність і державну самостійність своєї Батьківщини-Сакартвело.
   До останніх, крім найвпливовішої особи в країні — акціонера "Газпрому" і олігарха Бідзіни Іванішвілі, — відносимо колишню соратницю Міхеїла Саакашвілі з часів Революції троянд у 2003 р. Ніно Бурджанадзе так часто відвідує з дружніми візитами Москву та перепрошує тамтешніх можновладців за дії своїх співгромадян, що не можливо зрозуміти вона, або навмисно демонструє свою прокремлівську позицію; або, таким чином, просто плазує перед Кремлем, щоб отримати відповідні кошти для подальшого існування на політичній арені Грузії. Та якби там не було, але саме Б. Іванішвілі та Н. Бурджанадзе найбільше відстоюють путінські інтереси в Тбілісі, тим самим гальмуючи завершення розпочатих ще М. Саакашвілі реформ.
   А ось у лавах перших згаданих несподівано опинився колишній президент Ґеорґі Марґвелашвілі, якого в Грузії називали "покірною маріонеткою головного олігарха країни". На тлі цьогорічних антиурядових протестів колишній очільник держави відверто став на бік громадян і опозиції, що, на його думку, змогли згуртуватися для досягнення важливої ​​політичної мети. Сам Ґеорґі Марґвелашвілі пішов з політики після завершення свого президентського терміну у 2018 році, але активно підтримує акції громадської непокори та засуджує агресивні дії чинної влади Грузії, котра намагається придушити протести силою.
   Крім того, колишній грузинський президент дав оцінку теперішньому політичному становищу в країні. Він вважає, що безпорадний уряд, з метою навести лад і ухвалити незаконну зміну виборчої системи зі змішаної на пропорційну, грає на руку Кремля, якому вигідно мати в Грузії не об'єднане громадянське суспільство, а розсварені дрібні політичні табори. Ґеорґі Марґвелашвілі підсумовує, що така ситуація є дуже небезпечною для країни, оскільки ослаблена всередині Грузії постає ласим подарунком для агресивно налаштованого Кремля, котрий не відмовився від загарбання свого південнокавказького сусіда.

За матеріалами "Грузія On-line"

Коли кремлівський холуй у керма парламенту твоєї країни

Кремлівські маріонетки з усіх щілин лізуть до високих державних крісел у сусідніх країнах. Десь їм це не вдається, як скажімо в Естонії чи Литві, а десь вони мають перемінний успіх. Чи варто говорити, що найбільш ласими для Москви є Україна, Грузія та Молдова, країни, що їх тримає кремлівський режим на короткому повідку через окуповані території, сплюндровані війною.
   Ось доволі показова ситуація. Так, 20 червня член Комуністичної партії РФ Сєргєй Гаврілов, відкриваючи сесію Міжпарламентської асамблеї православ'я у Тбілісі, зайняв місце спікера грузинського парламенту. Це обурило громадськість, котра розтлумачила такі дії не інакше, як демонстрацію справжнього обличчя влади країни, яка керується з кремлівських кабінетів.
   Звісно, що це лиш випадковість. Однак насправді вона може бути нічим іншим як випробовуванням на міцність характеру запального грузинського народу напередодні парламентських виборів: чи проковтнуть чергову кремлівську витівку грузини? Якщо так, можна запускати масштабний план з дестабілізації ситуації в країні; якщо ні — шукати нові шляхи для досягнення кремлівського сценарію поневолення Грузії.
   Що ж до України, то у нас на очах країна-агресор прагне всадовити свою маріонетку, якщо не у прем'єрське крісло, то у крісло Голови Верховної Ради цілком законним шляхом — через волевиявлення. Політична сила кума В. Путіна і відомого на всю країну україножера Віктора Медведчука вірогідне стане другою за чисельністю фракцією у парламенті, а отже — буде виторговувати місце під сонцем на Печерських пагорбах. І цей сценарій може справдитися лиш в одному випадку, коли олігархи домовляться з Кремлем на вигідних для себе умов про розподіл України на феодальні регіони-наділи.
   А проте, за вікном 2019-й рік і в Україні досі триває війна. Здавалося б, мають відбутися зміни, давно очікуване громадянами покращення, але... у владних кулуарах формується чисто прокремлівська реакція з ненавистю до українського народу під проводом Віктора Медведчука. Не забувайте про це, коли будете стояти перед урною для виборчого бюлетеня!

За матеріалам НВР "Правий сектор"

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.

За матеріалами "Свободної преси"

Каракас — двері у світ для маріонеток Кремля

Південноосетинські маріонетки Кремля намагаються скинути з себе тавро ізоляції та отримати міжнародну підтримку. Нещодавно ватажок сепаратистів цього бунтівного регіону Грузії Анатолій Бібілов відвідав інавгурацію Ніколаса Мадуро у Каракасі. Подія мала на меті продемонструвати всьому світу, у першу чергу країнам Заходу, видимість налагодження стратегічних відносин чинного венесуельського режиму з вигнанцями міжнародної арени.
   Як повідомляють місцеві ЗМІ, усього на інавгурацію Ніколаса Мадуро до венесуельської столиці прибуло п'ять президентів дружніх держав. Серед них — Міґель Діас-Канель (новий очільник Куби), Даніель Ортеґа (нікарагуанський диктатор-марксист), Ево Моралес (незмінний вже кілька каденцій індіанський лідер Болівії), Сальвадор Санчес (президент Сальвадору) і вже згаданий осетин Анатолій Бібілов. Цікаво, що стратегічні партнери Венесуели (Сирія, РФ, Іран і КНДР) відправили на урочистий захід лише своїх послів у Каракасі, чим вкотре підкреслили обмеженість геополітичного курсу Ніколаса Мадуро.
   Присутність ватажка південноосетинських сепаратистів, на тлі економічної стагнації регіону непідконтрольного Грузії, мало засвідчити, у першу чергу самим маріонеткам Кремля, їхню значущість та відкриття нової сторінки власної квазідержавності. Адже окрім президента Венесуели, так званий "цхінвальський уряд" визнали зовсім недемократичні країни "третього світу": Нікарагуа, Науру, Вануату, Тувалу і Сирія. На нашу думку, участь Анатолія Бібілова на інавгурації Ніколаса Мадуро є пробним кроком для більш масштабної гри, що замислили у Москві.
   Однак не варто навіть припускати, що наступним кремлівським козирем стануть терористичні угруповання "ДНР/ЛНР", ватажків яких можуть відправити скажімо у дружню РФ і таку схожу на неї африканську країну Зімбабве. Наголосимо, що історія має немало аналогічних подій, коли маріонетки великих держав (СССР, Третій Райх, США) імітували бурхливу діяльність напередодні глобальних змін. Адже те, що Каракас став новим місцем збору для вигнанців з "третього світу", просто демонстрація їхнього існування "усім ворогам на зло" і не більше. 

За матеріалами "TalCual"

"Язик" — передвісник ГРАДів

Якщо спитати будь-яку молоду людину колишнього соцтабору, що для неї є батьківщина? — Перше, що почуємо, це відповідь рідною мовою, а вже потім довгий монолог про видатних героїв, економічний злет та успіхи в технологічній сфері окремо взятої країни. Власне, саме мова робить національну приналежність тим наріжним каменем, об який розбиваються вщент будь-які намагання зовнішніх ворогів прибрати до рук ту чи іншу територію, як у ситуації  московського загарбання українських Криму і Донбасу.
   Візьмемо більш влучний приклад країн Балтії чи Закавказзя! І там, і там по три національні держави, які тривалий час були під Москвою, однак все ж зберегли свою власну ідентичність. Та все ж, головний фактор, чому ці колись периферійні регіони Російської імперії та СССР вистояли — це якісна освіта і розвиток власної мови (виняток становить тільки Вірменія!). З початку 1990-х рр. у Литві, Латвії, Естонії, Сакартвело (Грузії) та Азербайджані виросло вже не одне покоління людей, ще не тільки не спілкуються, а й вже не розуміють мову московського окупанта. І це не може не тішити та не надихати!
   Якщо візьмемо надто європейські країни Балтії, то одразу стане зрозуміло, що ці країни, вирвавшись з лона "русскава міра", вирішили назавжди розпрощатися з наслідками культурного геноциду. Не тільки влада, але у першу чергу інтелігенція й так звані авторитети суспільства вирішили докорінно змінити мовну ситуацію у себе в країні. Звісно, що вішати й різати російськомовних ніхто не збирався, їм просто прикрили шлях до керівних посад держави: «Не знаєш естонської/латвійської/литовської мови? — Тобі тут не раді! Тож... чємодан, вакзал, Рассія!».
   Корінне населення трьох балтійських республік, пройшовши через етнічні чистки, репресії, колективізації та інші комуністичні жахіття, більше не дадуть себе обдурити, адже розуміють, що "русскій язик" — передвісник військової агресії і подальшої окупації. Тому не дивно, що, до прикладу, литовці чи естонці 15-25 років не тільки вже не говорять, а й з подивом дивляться на співрозмовника, який намагається донести їм свою правду на "общєпрінятом". Так має бути і у нас, де тривала тотальна русифікація скалічіла не одне покоління українців.
   Що ж до кавказьких республік, то тут варто виділити дружню нам Сакартвело. Ця країна за останню чверть століття найбільше настраждалась від північного окупанта, який не тільки ініціював абхазо-осетинський сепаратизм, але й пішов на пряме вторгнення влітку 2008-го р. Картвели як ніхто інший знають, що домовленості та примирення з агресором мають лише тимчасовий характер, тому діють на випередження. Це стосується й мовного питання. Реформи Міхеїла Саакашвілі плідно вплинули на сучасну молодь, яка російську з легкістю поміняла на англійську. Звісно, що гуляючи вулицями Тбілісі чи Батумі можна почути типові московські слова та примітивну лайку, але це радше буде показником присутності туристів з РФ, адже місцеві за прикладом країн Балтії почали забувати та ігнорувати "язик", котрий кличе ГРАДи.

   Який можна зробити висновок? — Упродовж 10 років Кремль використовує російську мову (чи радше "русскій язик") як доволі гнучкий метод пропаганди та контролю сусідніх країн, які прагнуть порвати з імперським і більшовицьким минулим. Якщо балтійським, кавказьким і середньоазійським республікам вдалося здійснити мовний стрибок, то Білорусі, Молдові та Україні й досі ввижається привиди Валуєва і Паскевича, з якими нам доводиться мати справу й у реальному житті (чого лише варті Вілкули, Льовочкіни, Кернеси та Труханови?). Звісно, що Москва за будь-яких обставин не зможе вдатися до повномасштабної війни заради порятунку своїх російськомовних співвітчизників, адже зараз вона має багатомільярдний тягар у вигляді Криму. А проте, ніхто не скасовував інший метод — довготривалу асиміляцію через насадження власної контркультури та ожилих сталінських демонів "червоних свят" методами пропаганди та історичної фальсифікації. Тож те, що нині ми спостерігаємо у вигляді "побєдобєсія" — останній доказ того, що боротьба за українську Україну не закінчена! І нам усім варто бути на сторожі, оскільки ворог опанував свій страх і пішов у контрнаступ, ціна якого майбутнє наших дітей та онуків. Тому, гартуймо свої тіло та дух!

Автор — Денис Ковальов

Московія поглинула бунтівну Південну Осетію

Якось непомітно для українських ЗМІ пройшла дуже значуща подія, яка на пряму стосується територіальної цілісності та суверенітету нашої держави. Так, вже тиждень тому до складу РФ "увійшов" новий регіон — 24 січня Кремль без зайвого галасу і пафосу "прийняв" у лоно Московської держави південноосетинських сепаратистів з усієї грузинською провінцією Самачабло. Попри те, що Державна Дума одноголосно ратифікувала лише внесену ще у листопаді минулого року Владіміром Путіним угоду про входження до складу армії РФ так званих "збройних сил" Південної Осетії, насправді це означає законодавчу окупацію бунтівної грузинської провінції.

   Як вдалося з'ясувати, текст затвердженого документа має на увазі перегляд поточної структури "армії" Південної Осетії та приведення її до загальновійськових стандартів, що існують у РФ. Крім того, частина південноосетинських "збройних сил" і зовсім будуть скорочені на користь збільшення присутності окупаційних сил підконтрольних Москві. Таким чином, військові з Цхінвалі просто переходять на службу до РФ і стають контрактниками.

   А виходячи з того, що територія провінції Самачабло (Південної Осетії) з серпня 2008-го р. знаходиться під прямим офіційним контролем окупаційної армії РФ, понад 90% населення цього регіону мають паспорти громадян РФ, де чітко вказана приналежність не до Тбілісі, а до Москви. Крім того на території самопроголошеної південно-кавказької республіки основною валютою є рубль, а другою "державною мовою" є московська говірка. Звісно, що не вистачає ще кількох юридичних деталей для остаточного закріплення окупації бунтівної грузинської провінції, але по факту здається це лише справа найближчих років. У свою чергу офіційний Тбілісі відразу ж розкритикував дії Москви та південноосетинських сепаратистів, назвавши їх провокацією і спробами, що заважають мирному врегулюванню конфлікту. Але це поки все, чим може вдовольнитися грузинський уряд, адже після поразки у 5-денній війні 2008-го р., країна так і не змогла психологічно оговтатись...

   Водночас політичні аналітики зазначають, що статус Південної Осетії нині нагадує відносини між Пуерто-Ріко і США: de jure острівне державне утворення — це не-інкорпорована організована територія, що знаходиться у прямому підпорядкуванні федеральної влади США, але de facto вона не включена до складу Американської держави. Всі пуерторіканці мають подвійне громадянство, власне самого Пуерто-Ріко і США, правда з деякими обмеженнями. Наприклад, вони не можуть брати участі у федеральних виборах (обирати Президента і Конґрес), не можуть бути обрані на будь-яку громадську і державну посаду у США. Українцям же варто замислитись, чи не є це ковтання Москвою нової території, черговою спробою зрозуміти, наскільки дорогим стане для РФ поглинання нашого буремного Донбасу. Сподіваємось, що Кремль нарешті вдавиться і почне тріщати по швах (етнонаціональних кордонах).

Автор — Денис Ковальов

Грузія як 2-й фронт для московської орди

Паралельно з Україною Грузія може стати другим фронтом для РФ в тому випадку, якщо Кремль побачить, що грузинська влада, спецслужби і збройні сили не можуть чинити опір діям Кремля як на кордоні, так і на окупованих територіях Абкхазеті (Абхазія) та Самачабло (Південна Осетія). Про це заявив дослідник кавказького питання, історик Алеко Квахадзе.
  За його словами Кремлю вигідно відновлення військової напруженості в Грузії, а також, потрібна інтенсивна комунікація з дружньою союзницею у Південному Кавказі — Вірменією. Владімір Путін не відмовиться від нової гарячої точки паралельно з Україною, аби тримати свій рейтинг "на плаву", тим більше після того як через недостатню активність міжнародних санкцій для РФ, адже минулого року їй просто "зійшла з рук" анексія Криму і Кремль не поніс за це жодного покарання.

   Після того як з Ірану були зняті санкції, Кремлю стала потрібна більш  частіша комунікація зі своїм стратегічним союзником, Вірменією, тому можливо, що РФ захоче прокласти сухопутний коридор до Єревану і для цього спробує військовим шляхом розділити територію Грузії на Східну (Кахеті, Тбілісі та Мцхета-Мтіанеті) та Західну (Самеґрело, Сванеті, Гурія, Імереті і Аджара). З центральної частини Грузії (Квемо-Картлі, Шіда-Картлі та Самцкхе-Джавахеті) Кремль може утворити протекторат під обопільним вірмено-московським окупаційним правлінням. Також не виключено, що війська РФ з надуманої причини почнуть інтервенцію, за допомогою якої зв'яжуть Цхінвалі з Єреваном через Борджомі і Горі. Є передумова того, що кремлівська влада РФ повторить в Грузії те ж саме, що зробила в Україні, хоча б тому, що зараз спостерігається активізація московської агентури і її пропагандистських ЗМІ в Тбілісі, Горі, Кутаїсі, Зуґдіді та Батумі. Це схоже на те, що передувало анексії Криму і військовій інтервенції на Донбас.

  Алеко Квахадзе заявив, що після 5-денної війни в серпні 2008 р. в західних політичних колах (особливо в США та у Великій Британії) постало питання про постачання озброєння Грузії і Україні, але у випадку із Грузією ця ситуація наразі виглядає більш вірогідною. Ще за часів президентства Міхеїла Саакашвілі та його міністра оборони Іраклі Аласанія, Грузія активно вела переговори про постачання оборонного озброєння різного типу, в той час як Україна розпочала процес зближення і переговорів із США та країнами NATO лише після Революції Гідності навесні 2014 р. В даному випадку у Грузії є більше шансів отрмати летальне озброєння.
   Після 5-денної війни в серпні 2008 р. під тиском РФ міжнародне співтовариство, країни з особливо сильним військовим виробництвом (Франція, Італія, Німеччина) наклали на Грузію неофіційне ембарго. Грузія не могла купувати озброєння, особливо — протиповітряне, і уряд Тбілісі був змушений розвивати своє військове виробництво власноруч. Після того як міжнародне співтовариство стало свідком агресії кремлівської агресії в Україні (Крим і Донбас), природно, у західних політичних колах постало питання про постачання озброєння не тільки Грузії, але Україні та Молдові. Слід зазначити, що мова йде про конкретні види озброєння, однак Україна і досі не отримала життєво важливе — протиповітряну і протитанкову зброю.

  За словами редактора журналу "არსენალი" Іраклі Аладашвілі, через те, що Грузія своїм геополітичним положенням має для України особливе значення, Кремль посилить свою агресивну політику на Тбілісі. Не тільки Грузія, але й всі сусіди Росії, які не входять в так званий Євразійський Союз (особливо Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан та країни Балтії) є для Кремля своєрідною лінією фронту "свій-чужий".
   Коли Московія без сорому проводить свою агресивну політику по відношенню до сусідів, на передній лінії завжди виявляються більш слабкі та меньші від неї країни. Влада РФ відкрито заявляє, що в 2015 р. у новий Євразійський Союз неодмінно повинні вступити всі колишні республіки СССР, а бажано, щоб і втрачені території Російської імперії, зокрема Фінляндія та Польща. Якщо додати до цього геополітичне положення Грузії, то ця невеличка кавказька країна має на сьогодні для України особливе значення як зі стратегічної, так і з тактичної точки зору. Крмі того, 80% економіки РФ залежить від енергоносіїв, тому Кремль хоче контролювати Грузію, щоб перекрити Заходу (ЄС та Туреччині) альтернативні джерела постачання енергоносіїв.

За матеріалами "Грузія On-line"