Україна на узбіччі Великого Турану

2020-й рік став справді проривним для країн тюркського світу. Азербайджану вдалося відновити свій суверенітет над окупований вірменами майже 3 десятиліття Нагірним Карабахом. Своєю чергою, Туреччина посилила власні позиції у Середземноморському регіоні, потіснивши з Балкан, Сирії та Лівії до того амбітного Кремля.

   На превеликий жаль Україна у цій геополітичній грі пасе задніх і це попри бажання вітчизняного міністерства закордонних справ здобути для нашої держави статусу спостерігача у Тюркській Раді. Проте, навіть усупереч перепонам Москви, Київ все ж прагне заявити про свою суб'єктність на просторах Євразії, а зацікавлення справами так званого Великого Турану (тур. Büyük Turan) фактично підтверджує це. Додамо ще й інтерес Лондона, Варшави та Будапешта до цього процесу і назверх отримуємо унікальну геополітичну вісь.

   Варто зауважити, що створена восени 2009 р. Тюркська Рада (азерб. Türk Şurası) об'єднує 5 тюркомовних країн: Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччину й Узбекистан із метою зближення політичних поглядів, обміну інформацією, пропаганди спільної для них культури, розширення економічних зв'язків, тощо. Статус спостерігача має сусідня з нами Мадярщина, а влада Туркменістану до тепер розмірковує над своїм вступом до цієї міжнародної організації, де провідну роль займає активний просувач пантюркізму Реджеп Тайїп Ердоган. За президенства останнього, Турецька Республіка стала справжнім регіональним лідером, а відтак суперником РФ, Ірану, Франції, ба навіть США, які мають свій інтерес у Північній Африці, на Близькому Сході та Середній Азії.

   А ще "неоосманіст" Ердоган у 2013 р. започаткував військово-політичний блок TAKM (тюркський аналог NATO), куди входять Азербайджан, Киргизстан, Монголія й Туреччина, де на подив панують ідеї Мустафи Кемаля-Ататюрка. Можна дорікати чинному турецькому президенту за його надмірну увагу до проблем близьких і не дуже країн, але як невтомному відроджувачу пантюркізму та їх безпосередній реалізатор у конкретних геополітичних умовах йому вдається запропонувати справжню альтернативу заблудлим у глобалізованому світі вівцям. Там, де, скажімо, Москва і Брюссель активних суб'єктів своїх інтеграційних проєктів перетворюють на пасивні об'єкти, Анкара пропонує рівноправне партнерство, яке вже відчув на собі Баку.

   Яке ж місце у такому випадку залишається Києву? — Наразі, поки, лише спостерігача. Проте двері можливостей для України (важливого зв'язкового чинника між Півднем і Північчю, Сходом і Заходом!) у тюркському світі не зачинятимуть; на це є кілька причин, вагомими з яких є, безумовно, кремлівська агресія і вибагливі примхи ліваків-євробюрократів, що маємо нарешті здолати, спершися на надійних союзників, а не ситуативних партнерів, тож хай буде!

Автор — Данило Катраник

У війни жіноче обличчя

Якісний агітпроп завжди сприяє військовим успіхам на фронті. Про це знали віддавна, ще до плакатів із Дядьком Семом, котрий кликав американців на війну з німцями, чи кінострічок Ґьоббельса і Ріфеншталь, де возвеличувалася безмежна німецька доблесть. Нині побідні витвори радше відлякують, аніж дають свіжі сили знекровленим військам, оскільки ми всі живемо у світі тотального збройного пацифізму.

   Хоча, судячи з останніх подій на Кавказі, державна машина Азербайджану змогла знайти ключ до сердець пересічних громадян, поповнивши армійські лави необхідною кількістю бійців. Україні про такі "чудодійні ліки" лишається мріяти. Бо чинна влада під проводом Володимира Зеленського, як спершу і попередня, вперто прагне миру з одвічним окупантом, що засів на берегах Москва-ріки.

   У день відновлення бойових дій за Нагірний Карабах на просторах світової мережі вклали військово-патріотичний відеоролик під назвою "Atəş" ("Вогонь"). Пісню, в якій прославляється визвольний похід азербайджанців на Захід, на тлі дієвої армійської техніки виконують відомі місцеві співаки — Джейхун Зейналов і Нермін Керімбейова. Власне, образ останньої зіграв важливу роль у підвищенні морального духу Збройних Сил Азербайджану, що викидають зі своєї землі окупантів.

   Безпосередні зйомки кліпу відбулися ще цьогоріч влітку у прифронтовому селі Алханли, після липневих провокацій зі сторони вірменських підрозділів у Нагірному Карабасі, котрі грубо порушили режим припинення вогню. Співачка Нермін Керімбейова, яку азербайджанські патріоти визнали найгарнішим символом справедливої війни проти окупантів, не приховує своїх емоцій від перебування у фронтових шанцях. За її словами, не багато зірок місцевого шоу-бізнесу наважуються приїхати у зону проведення бойових дій та ще й за власним бажанням сприяти моральному піднесенню захисників Азербайджану.

   Знаково, що українських акторів і співачок, які теж мали за честь відвідати гарячі точки Донбасу з 2014 р., аби підтримати наших воїнів, можна перелічити по пальцях двох рук. Між тим, азербайджанська влада по праву оцінила внесок Нермін Керімбейової, котра не вперше возвеличує шляхетність рідного війська. «Я не просто виконую патріотичні пісні, моя мета, що її також всіляко підтримав і президент Ільгам Алієв, надихати музикою чоловіків на воєнні подвиги, які не мають боятися йти до армії, але вірити, що справедливість візьме гору й Азербайджан поверне свої споконвічні землі», — підсумувала співачка.

Автор — Данило Катраник

"Заморозити" Донбас за прикладом Карабаху не вийде

Всі конфлікти на постсовєцькому просторі, крім московсько-української війни, переходили у так званий "заморожений стан" тільки після поразки однієї зі сторін. Одна з них, de facto, але аж ніяк не de jure, визнавала втрату території та заспокоювалася на певний час аби накопичити нові сили для відновлення суверенності. Як, приміром, Азербайджан на 25 років.

   Ситуація на Донбасі істотно відмінна від тієї, що має місце у Нагірному Карабасі. По-перше, у нас на Сході досі тривають які-не-які бойові дії (тобто конфлікт малої інтенсивності). А по-друге, Україна не визнала своєї поразки, всупереч значним людським і територіальним втратам, хоча по суті ми й далі ведемо війну з Московією, яку змогли зупинити — у нас звільнено 2/3 окупованих весною-влітку 2014 року земель Донеччини та Луганщини.

   Наявний інструментарій укладених у Мінську угод не передбачає обов'язкове її виконання обома сторонами конфлікту. Цей пакет документів радше покликаний зупинити активну фазу війни, аби зменшити смерті наших громадян (військовослужбовців із цивільними), підготуватися й думати далі, що робити, скажімо "заморозити" Донбас за прикладом Придністров'я. Однак, як показують останні події на Південному Кавказі, будь-яке "замороження" конфлікту завжди передбачає, що він колись неодмінно знову буде "розморожений".

   Для того, щоби змусити Московію піти на цей процес у Східній Україні, слід використати принцип холодильника. Українська дипломатія має "розігріти" проблемні точки на території країни-агресора. Увага Кремля має переключитися з Донбасу, скажімо на Інгушетію чи Татарстан.

   Зараз, коли путінський режим демонструє слабкість, треба чимдуж бити його у больові місця, щоби виграти час для відновлення нашої територіальної цілісності, включно з Кримом. Україна має посприяти виснаженню ресурсно Московії, чия економіка демонструє стрімке падіння. Допоки цього не станеться, ні про яке "замороження" конфлікту, чи повернення наших окупованих земель не може йти мови.

За матеріалами "Еспресо"

Чечня Кадирова не Чечня Дудаєва

"Веселковий" скандал розгорівся у колись войовничому кавказькому регіоні Чечня. Місцева молодь демонструє неабияку пристрасть до порнографії, особливо до такої категорії як "gay sex". Такі дані наводить "Google Trends", посилаючись на пошукові запити користувачів світової мережі з Чечні.
   На думку аналітиків, таке зростання поціновувачів відео зі статевими зносинами між представниками ЛГБТ-спільноти пов'язано на пряму з політикою, яку здійснює в регіоні Рамзан Кадиров. Так званий "президент" Чеченської Республіки відомий своєю затятою "боротьбою з ґеями та ґей-парадами" в РФ. Він, навіть, погрожував примусово пересилити їх до Канади, якщо особисто знайде хоч одного з них.
   І це при тому, що за інформацією правозахисних організацій, чеченські силові органи упродовж останнього десятиріччя провели низку рейдів. Під час цих заходів кадировці викрадали та здійснювали тортури щодо співгромадян, яких змушували називатися представниками ЛГБТ-спільноти. Вірогідно, що залякані "антиґеївською" пропагандою мешканці Чечні з цікавості (а може і цілеспрямовано!) шукають в мережі причину ненависті свого лідера до содомітів, а знаходять задоволення своїх потаємних бажань (чи бажань самого Рамзана Кадирова).
   П'ятиразовий намаз і надмірний тиск з боку спецслужб, можливо, не допомагають приборкати у гірського народу потяг до забороненого плоду. Тому ґей-порно стає популярним у Чечні, а також в Якутії, Дагестані, Тиві та Інгушетії. А може, це такий новий спосіб приборкання непокірних чеченців, щоб вони більше не сміли чинити спротив кремлівському окупанту, час покаже...

За матеріалами "Google Trends"

Громадян Грузії ділять на ворожі табори

Політична кухня Грузії майже нічим не відрізняється від Української. Там також є свої патріоти та націоналісти, які доводитимуть, що лиш відвоювання окупованих РФ територій можна повернути собі гідність і повагу. Але є там і прихильники мирних домовленостей та відверті агенти Кремля, яким чхати на територіальну цілісність і державну самостійність своєї Батьківщини-Сакартвело.
   До останніх, крім найвпливовішої особи в країні — акціонера "Газпрому" і олігарха Бідзіни Іванішвілі, — відносимо колишню соратницю Міхеїла Саакашвілі з часів Революції троянд у 2003 р. Ніно Бурджанадзе так часто відвідує з дружніми візитами Москву та перепрошує тамтешніх можновладців за дії своїх співгромадян, що не можливо зрозуміти вона, або навмисно демонструє свою прокремлівську позицію; або, таким чином, просто плазує перед Кремлем, щоб отримати відповідні кошти для подальшого існування на політичній арені Грузії. Та якби там не було, але саме Б. Іванішвілі та Н. Бурджанадзе найбільше відстоюють путінські інтереси в Тбілісі, тим самим гальмуючи завершення розпочатих ще М. Саакашвілі реформ.
   А ось у лавах перших згаданих несподівано опинився колишній президент Ґеорґі Марґвелашвілі, якого в Грузії називали "покірною маріонеткою головного олігарха країни". На тлі цьогорічних антиурядових протестів колишній очільник держави відверто став на бік громадян і опозиції, що, на його думку, змогли згуртуватися для досягнення важливої ​​політичної мети. Сам Ґеорґі Марґвелашвілі пішов з політики після завершення свого президентського терміну у 2018 році, але активно підтримує акції громадської непокори та засуджує агресивні дії чинної влади Грузії, котра намагається придушити протести силою.
   Крім того, колишній грузинський президент дав оцінку теперішньому політичному становищу в країні. Він вважає, що безпорадний уряд, з метою навести лад і ухвалити незаконну зміну виборчої системи зі змішаної на пропорційну, грає на руку Кремля, якому вигідно мати в Грузії не об'єднане громадянське суспільство, а розсварені дрібні політичні табори. Ґеорґі Марґвелашвілі підсумовує, що така ситуація є дуже небезпечною для країни, оскільки ослаблена всередині Грузії постає ласим подарунком для агресивно налаштованого Кремля, котрий не відмовився від загарбання свого південнокавказького сусіда.

За матеріалами "Грузія On-line"

Окупована Абхазія у полоні злочинності

Окупований московськими військами грузинський регіон Абкхазеті (Абхазія) став небезпечним для туристів. Правозахисники констатують, що у самопроголошеній сепаратистській республіці відсутня правоохоронна система, а іноземці, які її відвідують (громадяни РФ і Білорусі), стають жертвами нерозкритих злочинів. Розбої, зґвалтування, викрадення, грабежі та ряд інших правопорушень здійснює молодь непідконтрольного Тбілісі регіону, що майже 30 років знаходиться під протекцією Кремля.
   Основна причина — безкарність, пріоритет родинно-кланових зв'язків, корумпованість правоохоронної системи, представники якої мають бізнес на території РФ. Варто наголосити, що за відсутності будь-якого контролю в регіоні Абкхазеті, як і колись у Косово, наявна катастрофічна ситуація з наркоманією — отруйні речовини (героїн, кокаїн тощо) не тільки поширюють серед місцевих і приїжджих, але й транспортують до сусідніх країн. Окупаційна влада, як і сепаратисти, ставляться до цього питання як мінімум толерантно, не караючи та не забороняючи обіг наркотиків.
   У таких прибережних містах, як Сокхумі, Ґаґра, Піцунда, Ґудаута туристи знаходяться в стані постійної небезпеки, стаючи жертвами крадіжок і нападів бандугруповань поблизу приватних готелів. Нещодавно невідомими було вбито московського бізнесмена Андрєя Кабанова, який відпочивав у селі Цкуара Ґудаутський район). Ймовірно, що такими діями місцеві мешканці, які через своє унезалежнення від Грузії, розплачуються за власні помилки з кремлівськими "визволителями".
   Чи варто згадувати, що після двох війн абхазьких сепаратистів (у 1992-1993 і 2008 рр.) проти грузинів більш ніж половина населення регіону має доступ до вогнепальної зброї. Цей фактор також сприяє тому, що молодь прагне авантюрних пригод, наслідуючи батьків, однак за відсутності справжніх бойових дій влаштовують вуличні кримінальні розбірки мішенню яких стають приїжджі. Подібні злочини можна спостерігати й на нині окупованих Москвою українських територіях (Крим, частина Донеччини та Луганщини), де зброя — засіб вирішення бізнесових і побутових проблем.

За матеріалами "Свободної преси"

Василь Рябоконь — рятівник Кубані

Василь Рябоконь — офіцер Полтавського полку, що на початку ХХ ст. дислокувався на Південному Кавказі. Ця постать маловідома сучасній Україні. А між тим, Василь Рябоконь був народним месником Кубані, який вів боротьбу з московськими окупантами до 1924 р.
   У розпал Перших визвольних змагань він став символом боротьби, а ім'я "Рябоконівця" стало прозивним і страхітливим для більшовиків. Кубанці навпаки були гордими носіями цього почесного звання. Бо згодом ще багато років горді українці Кубані, плюючи в обличчя совєцьким катам, говорили: "Рябоконя на вас нема оце".
   Свою службу Василь Рябоконь почав у Полтавському полку в Тифлісі (нині — Тбілісі). У 1918 р. повернувся у рідні місця, був членом Лебединської ради, однак через розбіжності з більшовиками одразу після приходу білогвардійців прилучився до їхнього руху. Згодом він був зарахований у Другій Уманський полк.
   На початку 1920 р. червоні комісари зайняли рідні місця кубанського месника і вбили його батьків. Сам Василь Рябокінь переховувався до приходу врангелівського десанту — у серпні 1920 р. командування Збройних Сил Півдня Росії передало затятому борцю з більшовизмом 3-ю сотню полку "Порятунок Кубані" полковника Сергія Скакуна. У 1920-1925 рр. рештки цього формування діяли як повстанська група, здійснюючи нальоти на хутори та знищуючи червоних активістів — восени 1925 р. Василь Рябокінь потрапив у пастку чекістів, його загін був розгромлений, а сам кубанський месник згодом  був засуджений і розстріляний.

За матеріалами "Ukrainian Military Honor"

Грузія як 2-й фронт для московської орди

Паралельно з Україною Грузія може стати другим фронтом для РФ в тому випадку, якщо Кремль побачить, що грузинська влада, спецслужби і збройні сили не можуть чинити опір діям Кремля як на кордоні, так і на окупованих територіях Абкхазеті (Абхазія) та Самачабло (Південна Осетія). Про це заявив дослідник кавказького питання, історик Алеко Квахадзе.
  За його словами Кремлю вигідно відновлення військової напруженості в Грузії, а також, потрібна інтенсивна комунікація з дружньою союзницею у Південному Кавказі — Вірменією. Владімір Путін не відмовиться від нової гарячої точки паралельно з Україною, аби тримати свій рейтинг "на плаву", тим більше після того як через недостатню активність міжнародних санкцій для РФ, адже минулого року їй просто "зійшла з рук" анексія Криму і Кремль не поніс за це жодного покарання.

   Після того як з Ірану були зняті санкції, Кремлю стала потрібна більш  частіша комунікація зі своїм стратегічним союзником, Вірменією, тому можливо, що РФ захоче прокласти сухопутний коридор до Єревану і для цього спробує військовим шляхом розділити територію Грузії на Східну (Кахеті, Тбілісі та Мцхета-Мтіанеті) та Західну (Самеґрело, Сванеті, Гурія, Імереті і Аджара). З центральної частини Грузії (Квемо-Картлі, Шіда-Картлі та Самцкхе-Джавахеті) Кремль може утворити протекторат під обопільним вірмено-московським окупаційним правлінням. Також не виключено, що війська РФ з надуманої причини почнуть інтервенцію, за допомогою якої зв'яжуть Цхінвалі з Єреваном через Борджомі і Горі. Є передумова того, що кремлівська влада РФ повторить в Грузії те ж саме, що зробила в Україні, хоча б тому, що зараз спостерігається активізація московської агентури і її пропагандистських ЗМІ в Тбілісі, Горі, Кутаїсі, Зуґдіді та Батумі. Це схоже на те, що передувало анексії Криму і військовій інтервенції на Донбас.

  Алеко Квахадзе заявив, що після 5-денної війни в серпні 2008 р. в західних політичних колах (особливо в США та у Великій Британії) постало питання про постачання озброєння Грузії і Україні, але у випадку із Грузією ця ситуація наразі виглядає більш вірогідною. Ще за часів президентства Міхеїла Саакашвілі та його міністра оборони Іраклі Аласанія, Грузія активно вела переговори про постачання оборонного озброєння різного типу, в той час як Україна розпочала процес зближення і переговорів із США та країнами NATO лише після Революції Гідності навесні 2014 р. В даному випадку у Грузії є більше шансів отрмати летальне озброєння.
   Після 5-денної війни в серпні 2008 р. під тиском РФ міжнародне співтовариство, країни з особливо сильним військовим виробництвом (Франція, Італія, Німеччина) наклали на Грузію неофіційне ембарго. Грузія не могла купувати озброєння, особливо — протиповітряне, і уряд Тбілісі був змушений розвивати своє військове виробництво власноруч. Після того як міжнародне співтовариство стало свідком агресії кремлівської агресії в Україні (Крим і Донбас), природно, у західних політичних колах постало питання про постачання озброєння не тільки Грузії, але Україні та Молдові. Слід зазначити, що мова йде про конкретні види озброєння, однак Україна і досі не отримала життєво важливе — протиповітряну і протитанкову зброю.

  За словами редактора журналу "არსენალი" Іраклі Аладашвілі, через те, що Грузія своїм геополітичним положенням має для України особливе значення, Кремль посилить свою агресивну політику на Тбілісі. Не тільки Грузія, але й всі сусіди Росії, які не входять в так званий Євразійський Союз (особливо Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан та країни Балтії) є для Кремля своєрідною лінією фронту "свій-чужий".
   Коли Московія без сорому проводить свою агресивну політику по відношенню до сусідів, на передній лінії завжди виявляються більш слабкі та меньші від неї країни. Влада РФ відкрито заявляє, що в 2015 р. у новий Євразійський Союз неодмінно повинні вступити всі колишні республіки СССР, а бажано, щоб і втрачені території Російської імперії, зокрема Фінляндія та Польща. Якщо додати до цього геополітичне положення Грузії, то ця невеличка кавказька країна має на сьогодні для України особливе значення як зі стратегічної, так і з тактичної точки зору. Крмі того, 80% економіки РФ залежить від енергоносіїв, тому Кремль хоче контролювати Грузію, щоб перекрити Заходу (ЄС та Туреччині) альтернативні джерела постачання енергоносіїв.

За матеріалами "Грузія On-line"

Кому насправді належить Росія?

За будь-яких обставин економічна, соціальна та політична ситуація в Росії, буде нам цікава, оскільки попри все дане державне утворення є сусідом України, і наразі ми маємо частину громадян, що вважають привабливим про-російський вектор геополітичної орієнтації. Однак, ці люди часто перебувають в тумані ілюзій, вважаючи РФію осередком слов’янської ідеї, чи чимось на зразок цього.

   На насправді, влада в так званій “Росії” давно не належить росіянам. Пропонуємо увазі читачів переклад статті російського автора, що описує реальний стан речей в економіці та інформаційній сфері нашого країни-сусіда. Попри дещо застарілі дані, вона і досі є актуальною, оскільки політичний режим в РФ не мінявся ось вже понад 10 років, як власне і демографічні показники.

   Після розпаду Радянського Союзу більша частина промисловості, засобів масової інформації, сфери обслуговування виявилася аж ніяк не в руках росіян. Сталося це дуже швидко і досить непомітно. Що ж трапилось? Яким чином ВОНИ примудрилися зайняти всі ключові позиції? Відповідь досить проста. На відміну від росіян, вони усвідомлюють своє родове начало, свято шанують традиції, що пов’язують родичів, одноплемінників в єдину націю, один народ.

   Найбільш сильні позиції чеченської діаспори в Москві на ринку нерухомості. Група “Плаза” Джабраїлових (очолює Умар Джабраїлов) контролює готель “Росія”, торговий центр “Манєжная площадь”, ряд готелів із 2-ма і 3-ма зірками повний список яких не розголошується. Перелік можна продовжувати ще довго, незважаючи на те, що кількість об’єктів, які належать цій групі не розголошуються.

   Середньовічний клановий принцип трансформувався і чудово прижився в сучасних реаліях столиці Московії. З’являється “тейп міліціонерів”, “тейп торговців”, “тейп бандитів”, тощо. Всі вони взаємодіють один з одним за допомогою чітко організованої системи управління. Всюди розставляються свої люди, кожен працює на благо спільної справи.

   А ось що підрахували аналітики азербайджанського журналу “Монітор”: 12% оборотного капіталу азербайджанців в Росії припадає на промисловість, 20% на торгівлю, 23% на банківські структури і 38% на кримінальний бізнес.

   Особливістю діяльності членів кавказьких організованих злочинних угруповань (ОЗУ, ОПГ) є їх земляцтва та громади. Хоча вони можуть діяти самостійно, але в екстремальних випадках об’єднуються, спільно намагаються вирішувати виниклі проблеми. Всі зобов’язані поповнювати “общак”. Характерно, що в разі небезпеки азербайджанці легко можуть зрадити своїх “партнерів” по злочинному бізнесу, рятуючи, перш за все своїх одноплемінників і “кидаючи під танк” слов’ян. На жаль, за слов’янськими ОЗУ такого помічено не було, національної солідарності вони не мають…

 Сумарний оборот грошей, зароблених азербайджанцями в РФ – майже 25 млрд. доларів. Приблизно половина з них припадає на Москву. Це більше, ніж валовий продукт Азербайджану. Крім ринкової монополії, вельми великий прибуток азербайджанській громаді приносять наркотики. За даними спецслужб, сьогодні вона контролює до 35% всього наркобізнесу столиці.

  У той час як на всю російську молодь за однойменною федеральною програмою в рік дають близько 200 млн. рублів, тільки в Москві на азербайджанську молодь виділено близько 9 мільйонів бюджетних грошей. До речі, азербайджанці – єдина національність, помічена укладачами московського бюджету.

   Ще один відомий чеченець – Руслан Байсаров – чоловік Христини Орбакайте. З 2000 р. він віце-президент Московської паливної компанії, якій належить більш ніж 100 АЗС у столиці РФ та регіоні. Ця компанія входить до складу холдингу ЦТК, більша частина акцій якого належить московського уряду. У ділових колах говорять, що “коштує” Байсаров не менше 200 млн. доларів, однак з чого складається ця сума невідомо.

За матеріалами часопису “СIЧОВИК”