Іслам більше не "релігія миру", але "партія війни"

Вже давно не таємниця, що у ХХІ ст. мусульманство перетворилося з віри кочових пустельних племен арабів на загрозливу небезпеку для всього людства, починаючи з Європи. Подібну думку нещодавно висловив і блаженніший архієпископ Атенський і всієї Еллади Ієронім II. Очільник Грецької автокефальної православної Церкви прямо назвав іслам "політичною партією", в якій нічого не залишилося від релігії.

   Знаково, що блаженніший Ієронім II не єдиний вищий ієрарх християнства, який публічно і жорстко критикує послідовників Магомета, особливо після торішніх терактів в Європі. Однак вислови саме грецького архієпископа лунають доволі гучно і безапеляційно, доводячи до сказу мусульман, переважно з-поміж сусідніх турків. До слова, у 2020 р. священник засудив рішення чинного президента Туреччини знову перетворити собор святої Софії на мечеть, що протягом останніх 86 років мав статус національного музею.

   «Іслам і ті, хто дотримується його настанов – сіють розбрат і хаос, маючи на меті підкорення світу. Так мусульмани демонструють, що вони давно вже не прості віряни, а члени партійного угруповання політичного спрямування. Ось ому вони насаджують силою свої доґми, вони – люди експансії й про це сказано у вченні Магомета», – звернувся до православних християн архієпископ Ієронім II із нагоди 200-річчя проголошення державної самостійності Еллади 25 березня поточного року.

   На думку очільника Грецької автокефальної православної Церкви, образа і гординя сильно вдарили не тільки по цілому християнству в цілому, а й по всьому цивілізованому людству. Архієпископ певен, що кожній мислездатній людині, незалежно від віросповідання варто свідомості небезпеку від хвилеподібного і блискавичного поширення ісламу планетою. «Якщо мусульман не зупинити сьогодні, – наголошує блаженніший Ієронім II, – завтра і післязавтра буде занадто пізно, прийдешні покоління просто боятимуться сказати щось проти цих адептів агресивної політичної війни».

   Священник на правду має рацію, адже згуртовані у великі етнорелігійні громади (діяспорні ґетто) мусульмани (араби, неґри, курди, турки тощо) відмінно знають – у них сьогодні досить високий рівень народжуваності, який пересічним європейцям не дасться відтворити найближчими десятиліттями без відповідної державної програми підтримки. Так на наших очах у Старому світі відбувається сумнозвісна "Великої заміною" (англ. the Great Replacement): безбожні у більшості своїй нащадки Ричарда I Левового Серця та Фрідриха I Барбаросси непомітно вимирають, лишаючи прибульцям із пустель і тропіків власні безхазяйні домівки. Останні дуже спокійною й оптимістично говорять першим – «Одного дня все ваше неодмінно стане нашим!», і це не може не лякати та не насторожувати.

За матеріалами "Breitbart"

Україна на узбіччі Великого Турану

2020-й рік став справді проривним для країн тюркського світу. Азербайджану вдалося відновити свій суверенітет над окупований вірменами майже 3 десятиліття Нагірним Карабахом. Своєю чергою, Туреччина посилила власні позиції у Середземноморському регіоні, потіснивши з Балкан, Сирії та Лівії до того амбітного Кремля.

   На превеликий жаль Україна у цій геополітичній грі пасе задніх і це попри бажання вітчизняного міністерства закордонних справ здобути для нашої держави статусу спостерігача у Тюркській Раді. Проте, навіть усупереч перепонам Москви, Київ все ж прагне заявити про свою суб'єктність на просторах Євразії, а зацікавлення справами так званого Великого Турану (тур. Büyük Turan) фактично підтверджує це. Додамо ще й інтерес Лондона, Варшави та Будапешта до цього процесу і назверх отримуємо унікальну геополітичну вісь.

   Варто зауважити, що створена восени 2009 р. Тюркська Рада (азерб. Türk Şurası) об'єднує 5 тюркомовних країн: Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччину й Узбекистан із метою зближення політичних поглядів, обміну інформацією, пропаганди спільної для них культури, розширення економічних зв'язків, тощо. Статус спостерігача має сусідня з нами Мадярщина, а влада Туркменістану до тепер розмірковує над своїм вступом до цієї міжнародної організації, де провідну роль займає активний просувач пантюркізму Реджеп Тайїп Ердоган. За президенства останнього, Турецька Республіка стала справжнім регіональним лідером, а відтак суперником РФ, Ірану, Франції, ба навіть США, які мають свій інтерес у Північній Африці, на Близькому Сході та Середній Азії.

   А ще "неоосманіст" Ердоган у 2013 р. започаткував військово-політичний блок TAKM (тюркський аналог NATO), куди входять Азербайджан, Киргизстан, Монголія й Туреччина, де на подив панують ідеї Мустафи Кемаля-Ататюрка. Можна дорікати чинному турецькому президенту за його надмірну увагу до проблем близьких і не дуже країн, але як невтомному відроджувачу пантюркізму та їх безпосередній реалізатор у конкретних геополітичних умовах йому вдається запропонувати справжню альтернативу заблудлим у глобалізованому світі вівцям. Там, де, скажімо, Москва і Брюссель активних суб'єктів своїх інтеграційних проєктів перетворюють на пасивні об'єкти, Анкара пропонує рівноправне партнерство, яке вже відчув на собі Баку.

   Яке ж місце у такому випадку залишається Києву? — Наразі, поки, лише спостерігача. Проте двері можливостей для України (важливого зв'язкового чинника між Півднем і Північчю, Сходом і Заходом!) у тюркському світі не зачинятимуть; на це є кілька причин, вагомими з яких є, безумовно, кремлівська агресія і вибагливі примхи ліваків-євробюрократів, що маємо нарешті здолати, спершися на надійних союзників, а не ситуативних партнерів, тож хай буде!

Автор — Данило Катраник

Сирія і Туреччина: долаючи авторитаризм

Ми живимо в епоху нових війн та революцій. Наше славетне минуле має надихати нас на нові звершення. Це наш виклик цьому світові. Скірізь століття наша нація пройшла до сьогоднішніх днів на крові, на нашій крові, на крові наших предків...

   На жаль, ми маємо тяжкий і в той же час славний шлях побудови національної держави. Кров та тіла наших прадідів, дідів, батьків, братів, синів не буде марною. Вони герої, а ми творці свого майбутнього! Яке воне буде? Вирішувати тільки нам українцям, і тим народам, які нині борються за свою свободу проти московської агресії. Ніхто інший немає права на своїй землі нами розпоряджатися. Саме цей порив, саме ця одвічна жага до свободи і національної самостійності пригоблених народів, як українці, турки та сирійці, призвела до масштабних народних невдоволень за останні 5 років у наших країнах. Ми повстали проти нав'язаного нам "русскава міра" антинародними режимами, і тепер кремлівський агресор морить нас у власній крові за непокору...

 Туреччина. Ця країна у кожного пересічного громадянина України асоціюється з теплим кліматом, шикарними готелями, пляжами, морськими курортами та безкоштовним алкоголем. Але мало хто знає про іншу Туреччину. Протести, кров, безлади... Це малий перелік з того, що відбувалось у Стамбулі та інших великих містах цієї країни протягом всього 2013 р.
   А починалось все як звичайний мирний мітинг проти забудови місцевого парку Ґезі на центральній площі міста - Таксім. Однак сотні сміливців, які все ж насмілились виступити проти влади узурпатора Реджепа Таїпа Ердоґана були жорстоко розігнані поліцією, точнісінько як на Майдані у Києві 30 листопада 2013 р. Після першої спроби придушити мирний протест, активісти збільшили потуги а замість простої демонстрації на захист парку з'явились більш радикальні гасла про відставку турецького уряду.

 Уряд Туреччини, натхненний авторитаризмом московського Кремля, вдався і до своєї побудови своєрідного "ісламського русскава міра": тотальна ісламізація освіти, боротьба з антиурядовими рухами та партіями, політичні репресії та тортури проти опонентів. Анкара та Стамбул перетворювались на Москву з турецьким колоритом. Але свободолюбиві турки вийшли на протест і спробували зупинити антинародний режим. Що з цього вийшло відомо... У наступні тижні будуть тривати жорстокі вуличні протистояння активістів з поліціянтами, та 4 смерті серед бунтівників. І хоч за 3 місяці активні бойові зіткнення вщухли, турки раз по разу виходять на славнозвісні вулиці з вимогою відставки влади.
   За останні 2 роки в Туреччині накопичилось, окрім внутрішніх, багато зовнішніх проблем: нелегальні мігранти з Сирії та Іраку, сепаратисти Курдистану та загароза нападу ІДІЛ. Судячи з усьго цього можна сказати, що на Туреччину вже чекають тяжкі роки революцій та війн. Час покаже, чи зможе ця країна, збудовна Ататюрком, втримати всі свої території, чи нам доведеться спостерігати зовсім іншу державу...

   Інший приклад - Сирія. В цій, колись процвітаючий країні, з давньою архетиктурою та значною релігійною історією, ось вже майже 5 років триває важка кровопролитна братовбивча війна. Війна просто за все: за гідність, за честь, за сім'ю, за країну, за життя, за віру, і навіть, як не дивно, за "русскій мір"...
   З початком "Арабської весни" захитався і прокремлівський режим сирійського диктатора Башара аль-Асада. Розпочались масові політичні чистки, наслідком яких стала громадянська війна. За ці 3 роки тривалої громадянської війни сирійський народ дуже багато пережив. Стільки крові, стільки болі, що нам українцям у сучасному столітті і не снилось. Хоча в нас і досі триває так звана АТО, але при теперешній владі ми ризикуємо повторити долю Сирії! Хіба хтось хоче аби на нашій землі воювали чужинці за чужі нам ідеї, за чужі країни? Не за нас, за територію, за ресурси... Нам цього не треба!

   Для того щоб захистити свою власну країну від чужинців не потрібно щось вигадувати, думати про якісь світові змови і все таке інше. Єдине, що треба це зібрати всю народну силу в кулак, та вдарити по системі і окупантам - носіях кремлівсього "русскава міра" - ідеології руїни та тотальнї деструкції. І турки, і сірійці, і українці сьогодні мають бити антинародні режими до тих пір поки не зруйнуємо їх до фундаменту, а трощити ворогів нам під силу!
   Брати та сестри, наша країна в наших з вами долонях, вона сьогодні просить нас прокинутися, отямитися, взяти за горло ворожий режим, та знищити його. В нас є все для цього. І тому наша помста наближається з кожною хвилиною. Будь-яка бандитська, олігархічна, антинародна влада боїться народного повстання, вона це вже неодноразово довела своїми контрдіями - репресіями та терором. Наш гнів як вогонь спалить все вороже, чужде нам, українцям, туркам, сирійцям, і на цім вогнищі повстане все те за що кожен з нас бореться. Саме тоді з'явиться дійсно нова держава, про яку мріє кожна вільна від рабських пут та метастазів "русскава міра" людина...

Автор - Друг Фурфур

Турецький націоналізм створили євреї

  В якості ідейної атаки для руйнування і ліквідації ісламської ідентичності, країнами Західної Європи стали поширяться отруєні поняття, найбільш небезпечними і згубними з яких для природи ісламського народу були ідеї націоналізму та патріотизму. Туреччина була однією з перших ісламських країн, в якій націоналізм проклав собі дорогу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Широко відомий французький сходознавець Бернард Льюїс у своїй праці "Іслам в історії" визнає, що власне троє європейських євреїв принесли дух націоналізму в Туреччину.

Туреччина для турків!

   Першим, хто наполегливо розпалював полум'я турецького націоналізму, був Артур Ламлі Девід, який жив у першій половині ХІХ ст. Це був англійський єврей, який подорожував Туреччиною і написав книгу під назвою "Попередні міркування" (в оригіналі англ. Preliminary Discourses), в якій він прагнув показати, що турки є видатною і самостійної нацією, яка перевершує арабів, персів та інші східні народи. Власне, книга цього англійського єврея мабуть і спонукала політичну еліту турок уявляти себе видатною і незалежної нацією. До поширення та пропаганди західних ідей в Османській імперії не відзначалося жодного ознаки націоналізму.

   Аж до початку ХХ ст. турки не вважали арабів чужими, і араби так само ставилися до турків. Араби були цілком задоволені своєю приналежністю до Османської імперії, сповідуючи ту ж релігію, що і турки, а турки поважали арабів за їхню культуру, і знання арабської мови розглядалося як невід'ємна ознака вченості. Навіть турецьки султани оточували себе арабськими радниками. Наприклад, при дворі султана Абдул-Гаміда ІІ були такі особистості як Абул-Года та Іззат-Паша. У революції 1908 р., спрямованої проти Абдул-Гаміда ІІ, серед її лідерів було, принаймні, два арабських офіцера: Азіз Алі Месрем і Магмуд Шоукат-Паша. Проте книга Артура Ламлі Девіда вселяла деяким самовпевненим інтелектуалам і політикам, на зразок лідерів руху младотурков, думку про перевагу турецької нації над арабами, не кажучи вже про вірмен.

Французький сходознавець Бернард Льюїс

   У 1851 р. Фуад Ефенді та Джоудат Паша перевели більшість праць Артура Ламлі Девіда на турецьку мову. Пізнше, у 1869 р. інший турецький письменник – Алі Суаве, опублікував турецькою мовою трактат, імітувавши міркування англійського єврея про славне минуле турецької нації. Це була одна з перших праць, в якій висувався принцип турецького націоналізму, що представляло собою абсолютно безпрецедентне явище в тодішній Османській імперії. Як зауважує Бернард Льюїс: «Таким чином, турки відкрили свою власну національну самоідентичність завдяки Заходу і копіюванню робіт західних авторів».

   Давід Лєон Коган – нідерландський письменник єврейського походження, був ще однією людиною, яка привнесла великий внесок у пропаганду ідей турецького націоналізму. У 1899 р. він опублікував книгу "Загальне введення в історію Азії", в ній він пише про расову перевагу турків над вірменами, персами та арабами, а також про великі справи турків в історії Близького Сходу і Східної Європи. Цю книгу перевели турецькою мовою і видали у великій кількості в першу декаду ХХ ст. завдяки фінансовій допомозі першого турецького президента, Мустафи Кемаля Ататюрка. На думку Бернарда Льюїса, твір Давіда Лєона Когана і породив пантюркізм младотурок, що розв'язало революцію в 1908 р. На додаток до вищезгаданої книги її автор, Давід Лєон Коган опублікував кілька творів про славне минуле турків у ХV-ХVІІ ст. Ясно, що головною метою цього нідерландського єврея було розпалити расові і національні забобони і послабити зв'язок між турками та іншими мусульманськими народами.

Султан Османської імперії – Абдул-Гамід ІІ

   Але головним діячем, який відіграв величезну роль в створенні як турецького, так і арабського націоналізму, був знаменитий орієнталіст Армініус Вамбері – син мадярського рабина з селища Дунасердагей. Він опублікував безліч праць про необхідність відродження турецької нації, мови та літератури, яка асимілювалась з арабською в ході ісламізації. Його праці привернули до себе увагу прозахідних, так званих освічених турків, і пробудили їх патріотизм. Армініус Вамбері був близько знайомий з турецькими державними діячами та політиками найвищого рангу, зокрема з майбутнім прем’єр-міністром та президентом Турецької Респібліки – Мустафою Ісметом Іньоню.

   Однією з головних цілей євреїв в їх діях по розпалюванню націоналістичних почуттів було прокласти шлях для майбутньої окупації Палестини. В результаті своїх безуспішних контактів з султаном Абдул-Гамідом ІІ в ім'я забезпечення палестинських територій для єврейських емігрантів, сіоністські ідеологи прийшли до висновку, що єдиний шлях для здійснення їх мрій – повалити режим Абдул-Гаміда ІІ, внести розкол в ісламські релігійні кола і зруйнувати арабсько-турецьку єдність. Прикриваючись димовою завісою турецького націоналізму і всіляко заохочуючи створення руху младотурков, сіонізм досяг успіху в поваленні султанського режиму Абдул-Гаміда ІІ, і в створенні ґрунту для підкреслення відмінностей та ворожості між турками і арабами.

Мадярський єврей орієнталіст – Армініус Вамбері

  Младотурки, які не підозрювали, що здійснили сіоністський план, взяли на озброєння пантюркістську політику, засновану на вірі в перевагу турків над іншим націями Близького Сходу. Так, вони зайняли антиарабську та антивірменську позицію, закрили арабські культурні організації і почали проводити акти дискримінації щодо арабів і всіх не-турків, тобто, проводити курс, що відповідав задумам британського колоніалізму і сіонізму з підйому турецького націоналізму. Таким чином, сіонізм і імперіалізм та їх дискримінація щодо арабів, з одного боку, поєднувався з іншого боку з розпалюванням турецького націоналізму. Щодо арабів, то до цього самого часу вони не розглядали себе як окрема нація, але разом з тим як турки проголосили перевагу турецької культури над іншими культурами, араби також стали наполягати на своїй власній незалежній ідентичності. Саме націоналістична політика младотурків розпалила полум'я арабського націоналізму – того явища, яке відверто підтримувалося британцями.

   Після революції 1908 р. младотурки насаджували турецький націоналізм силою і пропагандою за допомогою ЗМІ. Навіть деякі мусульманські мислителі Туреччини, як Намик Кемаль, Зія Паша і Джоудат Паша посилено намагалися змішати іслам з турецьким націоналізмом – ідея, яка була приречена з самого початку у зв'язку з тим, що ці течії несумісні. Прогресивне просування націоналізму і колонізації, зрештою, привели до піднесення постатті Мустафи Кемаля Ататюрка, що супроводжувалося його антиісламською політикою. Завдяки його зусиллям Туреччина стала повністю залежною від країн Європи та США. Інтелектуали країн Заходу продовжували сприяти розвитку турецького націоналізму, який тепер був підтриманий гарматами Ататюрка та його спадкоємців. Видатний турецький політичний діяч Зія Гекалп був найбільшим теоретиком турецької націоналістичної школи, займався копіюванням західних ідей та культури, які й представляли собою основу його ідеології, зокрема якобінська теорія держави та соціал-дарвінізм.

Практик турецького націоналізму – Мустафа Кемаль Ататюрк

   Турецький націоналізм призвів, зрештою, до членства Туреччини в НАТО. Однак на сьогодні, коли Туреччина прагне не втратити своє місце у ісламському світі і увійти у ЄС, політична еліта країни намагається все ж таки поєднати націоналізм та іслам, що можна наочно побачити в багатьох гірським поселеннях Анатолії. Сподіваємось, що Туреччина так і залишиться на задвірках цивілізованої Європи, і буде надалі воротами в шокуючу Азію, а не навпаки.

Автор – Денис Ковальов

(світлині взяті з сайту wikipedia.org)