Загублена у віках: столиця держави Моксель

Ні для кого в Україні не є таємницею, що московити зачистили вітчизняну та навіть спромоглася вплинути на західну (європейську) історіографію. Чужинці не тільки загарбували землі та вбивали місцевих мешканців, але й учиняли справжній культурцид. Із-поміж тих, кого спадкоємці так званих "великоросів" Андрєя Боголюбського та Івана Грозного взялися першими навертати у "свою віру", були мокші або мокшани – корінне населення межиріччя Оки та Волги, котрі у давнину славилися торгівлею і військовою справою.

   Звісно, що московити не були винахідниками кривавих розправ, тортур, страт і привласнення чужого, вони запозичили ці брудні практики у попередників. У XIII ст. незлічені кочові тюркські племена під проводом роду Чинґізидів вдерлися степи та ліси Надволжя, де згодом осіли й запанували. На їхньому шляху тоді стояв великий торговий пункт і столиця держави Моксель, керованої династією Мордуканів, під назвою Нороньщащть (мокш. Νορονσαςτ, араб. كبير), місто, яке окупанти із Залісся зітруть із людської пам'яті, але не з глибин землі та непереписаних історичних джерел.

   Попри те, що точна дата заснування міста (хоча б десятиліття, не кажучи вже про рік) невідома, археолоґічні знахідки підтверджують наступний факт: першим населенням Нороньщащтя були представники народу мокша. За свідченням дослідника Чéрапоня Óсе, ця давня назва у перекладі із середньо-мокшанського діалекту мокшанської мови означає "колишнє болотяне місце, яке поросло травою" (власне, місто справді знаходилося у вогкій долині посеред торф'яників і сучасний аналіз ґрунтів доводить теорію етимолоґічного походження). Натомість першою задокументованою згадкою про поселення є позначка за 1154 р. на мапі мусульманського ґеоґрафа Мугаммада аль-Ідрісі під арабською назвою "Кабір" (тобто, "Великий"), а після XIII ст. за Нороньщащтєм усталюється інша назва "Мухша" або ж "Мухші", відбиваючи однойменний улус Золотої Орди, заселеного переважно представниками народу мокша.

   Тривалий час – орієнтовно, між 1000-м і 1230-ми рр. – за мурами середньовічного Нороньщащтя перебувала столиця держави Моксель, відомого за спогадами європейських мандрівників і місіонерів як королівство Мурунза на чолі з князями Мордуканами (лат. Regnum Morducanorum). З навалою Чинґізідів за містом закріплюється тюркська назва Нуріджад або Нороньзят, збережена на сторінках булґарської хроніки "Джаґфар таріхи" й арабськомовної "Джамі ат-таваріх", хоча у Лаврентіївському літописному зводі є згадка тільки про останнього володаря мокшів – каназора Пýреша, його сина Áтямаза та доньки Нáрчатки. Прикметно, що саме при дворі династії Мордуканів був і монетний двір, захоплений 1237-го р. ханом Бату, а затим привласнений його прямими нащадками, котрі запанували у межиріччі Дніпра та Єнісею.

   Санкціоновані та підконтрольні совєцькому режимові археолоґічні розкопки у 1920-1930-х рр. довели, що у давній період (а точніше – до татарського нашестя) Нороньщащть не поступався блиском і розкішшю Києву і Самарканду. На руїнах колишньої столиці держави Моксель знайдено залишки приватних лазень, споруди для постачання у житла проточної води, каналізацію, мальований посуд із традиційними для мокшів візерунками. Вулиці міста були вимощені камінням, де-не-де стояли рукотворні фонтани з питною водою, кам'яні будинки, кузні та гончарні, ринкова площа і, звичайно, палац володарів-каназорів, а от про храм чи якусь подобу місця для моління, де б поклонялися вищим силам жителі, – на тепер нічого не відомо.

   З 1990-х рр. серед нечисельної національно орієнтованої мокшанської еліти побутує припущення, що на північний захід від фортечних стін Нороньщащтя знаходилося "поле сили", заборонене для входу чужинцям, яке загарбники з Московії навмисно перетворили на цвинтар. Очевидно, вириті у землі докази існування столиці Мордуканів у сучасній Пензенській області псували прийнятий у Кремлі псевдонауковий стандарт історії, тому археолоґам не дозоляли досліджувати її аж до скону СССР. Хоча і за РФ робляться виключно поодинокі винятки для обраних імперіалістами "ручних учених", які мокшанську минувшину свідомо приписують пізнішому періоду, а саме ханові Узбеку й іншим Чинґізідам.

Окремо варто зупинитися на монетах, якими користувалися для купівлі-продажу різного краму у державі Моксель. Попервах (VIII-XI ст.) розраховувалися успадкованими від Хазарського каґанату шелеґами, на яких були написи арабською в'яззю тогочасної lingua franca Великого шовкового шляху. Затим Мордукани вдалися до карбування власних монет – "ярмак" із використанням грецької абетки, котра, за словами сучасних фіно-угорських лінґвістів, найкраще відбиває фонетичну специфіку майже вимерлої мокшанської мови.

Це доволі цінне, але свідомо приховуване московитами відкриття, у 1930-х рр. зробили нумізмат-краєзнавець Богдан Зайковський та мокшанський просвітник Черапонь Осе, разом працюючи у Саратовському університеті. Їхній спільний науково підтверджений іншими колеґами доказ висновував наступне: "ярмак" або ще також "мортки" використовувалися як основний платіжний засіб до остаточної колонізації та окупації мокшанських земель Московією у XVI-XVII ст., а Нороньщащть з околицями якраз і був тим місцем, де цю монету карбували зі сплавів золота, срібла і бронзи з додаванням інших, міцніших металів. Висловлена теорія вкрай не сподобалася переписувачам історії, а тому про неї затерли або знищили всі наявні писемні згадки, крім поодиноких мокшанськомовних у реґіональній партійній пресі Мордовії довоєнного часу.

Але правду під щільним сукном у підвалах московського Спецхрану у Відділі R чекістам не вдалося втаємничити. Копії статей Зайковського і Черапоня зі знімками середньовічних мокшанських монет вдалося врятувати небайдужим краєзнавцям, вивізши до Фінляндії. Їхня цінність на сьогодні очевидна, оскільки доводить сталу відсутність у Московської держави (князівства і царства) власної монети до часів Пєтра I Романова!

Отже, зацитуємо репресованого сталінським режимом і досі не реабілітованого нумізмата: «Не землях мордовських, знаних європейцям як Моксель, нашій археологічній команді вдалося виявити чималий скарб із монетами, котрі можна умовно розділити на 2 типи – "А" і "Б". Перший карбували зі срібла і вони виглядають як справжні сучасні монети, мають читабельні написи, схожі на кириличні без м'яких знаків. Другий тип – виготовлявся з різних сплавів металів і використовувався переважно у традиційних жіночих костюмах мордви-мокші як прикраса на святковому вбранні. Виробляли обидва типи монет у двох місцях: Наровчаті та сусідньому поселені Трака. Цікаво, що монети, названі моїми колегами "мордовками" або "мортками", ніколи не дорівнювали 1⁄400 рубля, бо його на той час ще не існувало».

Який підсумок із вищенаведеного можна зробити? – По-перше, що московити завжди все крадуть, привласнюють, приховують і перебріхують, аби правда не стала надбанням громадськості. По-друге, докази існування на місці теперішнього села Наровчат столиці колишньої мокшанської держави на чолі з династією Мордуканів зберігають у кількох європейських (балтійських) і азійських (близькосхідних) музеях та архівах. Однак здебільшого науковців не цікавить пошук істини задля викриття сфальшованої московитами минувшини чималого шмата періоду і земель Північної Євразії, де до тепер захована так звана "голка Кощієва". Залишається сподіватися на притомних дослідників в Україні, котрі на хвилі воєнної агресії РФ почнуть "копати" давнину у потрібно для себе і всього світу напрямі, щоби наш одвічний ворог назавжди ліг у свою холодну труну посеред мерянських лісових боліт.

Автор – Донісі Човганонь

Україна на узбіччі Великого Турану

2020-й рік став справді проривним для країн тюркського світу. Азербайджану вдалося відновити свій суверенітет над окупований вірменами майже 3 десятиліття Нагірним Карабахом. Своєю чергою, Туреччина посилила власні позиції у Середземноморському регіоні, потіснивши з Балкан, Сирії та Лівії до того амбітного Кремля.

   На превеликий жаль Україна у цій геополітичній грі пасе задніх і це попри бажання вітчизняного міністерства закордонних справ здобути для нашої держави статусу спостерігача у Тюркській Раді. Проте, навіть усупереч перепонам Москви, Київ все ж прагне заявити про свою суб'єктність на просторах Євразії, а зацікавлення справами так званого Великого Турану (тур. Büyük Turan) фактично підтверджує це. Додамо ще й інтерес Лондона, Варшави та Будапешта до цього процесу і назверх отримуємо унікальну геополітичну вісь.

   Варто зауважити, що створена восени 2009 р. Тюркська Рада (азерб. Türk Şurası) об'єднує 5 тюркомовних країн: Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туреччину й Узбекистан із метою зближення політичних поглядів, обміну інформацією, пропаганди спільної для них культури, розширення економічних зв'язків, тощо. Статус спостерігача має сусідня з нами Мадярщина, а влада Туркменістану до тепер розмірковує над своїм вступом до цієї міжнародної організації, де провідну роль займає активний просувач пантюркізму Реджеп Тайїп Ердоган. За президенства останнього, Турецька Республіка стала справжнім регіональним лідером, а відтак суперником РФ, Ірану, Франції, ба навіть США, які мають свій інтерес у Північній Африці, на Близькому Сході та Середній Азії.

   А ще "неоосманіст" Ердоган у 2013 р. започаткував військово-політичний блок TAKM (тюркський аналог NATO), куди входять Азербайджан, Киргизстан, Монголія й Туреччина, де на подив панують ідеї Мустафи Кемаля-Ататюрка. Можна дорікати чинному турецькому президенту за його надмірну увагу до проблем близьких і не дуже країн, але як невтомному відроджувачу пантюркізму та їх безпосередній реалізатор у конкретних геополітичних умовах йому вдається запропонувати справжню альтернативу заблудлим у глобалізованому світі вівцям. Там, де, скажімо, Москва і Брюссель активних суб'єктів своїх інтеграційних проєктів перетворюють на пасивні об'єкти, Анкара пропонує рівноправне партнерство, яке вже відчув на собі Баку.

   Яке ж місце у такому випадку залишається Києву? — Наразі, поки, лише спостерігача. Проте двері можливостей для України (важливого зв'язкового чинника між Півднем і Північчю, Сходом і Заходом!) у тюркському світі не зачинятимуть; на це є кілька причин, вагомими з яких є, безумовно, кремлівська агресія і вибагливі примхи ліваків-євробюрократів, що маємо нарешті здолати, спершися на надійних союзників, а не ситуативних партнерів, тож хай буде!

Автор — Данило Катраник

Турецький націоналізм створили євреї

  В якості ідейної атаки для руйнування і ліквідації ісламської ідентичності, країнами Західної Європи стали поширяться отруєні поняття, найбільш небезпечними і згубними з яких для природи ісламського народу були ідеї націоналізму та патріотизму. Туреччина була однією з перших ісламських країн, в якій націоналізм проклав собі дорогу в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Широко відомий французький сходознавець Бернард Льюїс у своїй праці "Іслам в історії" визнає, що власне троє європейських євреїв принесли дух націоналізму в Туреччину.

Туреччина для турків!

   Першим, хто наполегливо розпалював полум'я турецького націоналізму, був Артур Ламлі Девід, який жив у першій половині ХІХ ст. Це був англійський єврей, який подорожував Туреччиною і написав книгу під назвою "Попередні міркування" (в оригіналі англ. Preliminary Discourses), в якій він прагнув показати, що турки є видатною і самостійної нацією, яка перевершує арабів, персів та інші східні народи. Власне, книга цього англійського єврея мабуть і спонукала політичну еліту турок уявляти себе видатною і незалежної нацією. До поширення та пропаганди західних ідей в Османській імперії не відзначалося жодного ознаки націоналізму.

   Аж до початку ХХ ст. турки не вважали арабів чужими, і араби так само ставилися до турків. Араби були цілком задоволені своєю приналежністю до Османської імперії, сповідуючи ту ж релігію, що і турки, а турки поважали арабів за їхню культуру, і знання арабської мови розглядалося як невід'ємна ознака вченості. Навіть турецьки султани оточували себе арабськими радниками. Наприклад, при дворі султана Абдул-Гаміда ІІ були такі особистості як Абул-Года та Іззат-Паша. У революції 1908 р., спрямованої проти Абдул-Гаміда ІІ, серед її лідерів було, принаймні, два арабських офіцера: Азіз Алі Месрем і Магмуд Шоукат-Паша. Проте книга Артура Ламлі Девіда вселяла деяким самовпевненим інтелектуалам і політикам, на зразок лідерів руху младотурков, думку про перевагу турецької нації над арабами, не кажучи вже про вірмен.

Французький сходознавець Бернард Льюїс

   У 1851 р. Фуад Ефенді та Джоудат Паша перевели більшість праць Артура Ламлі Девіда на турецьку мову. Пізнше, у 1869 р. інший турецький письменник – Алі Суаве, опублікував турецькою мовою трактат, імітувавши міркування англійського єврея про славне минуле турецької нації. Це була одна з перших праць, в якій висувався принцип турецького націоналізму, що представляло собою абсолютно безпрецедентне явище в тодішній Османській імперії. Як зауважує Бернард Льюїс: «Таким чином, турки відкрили свою власну національну самоідентичність завдяки Заходу і копіюванню робіт західних авторів».

   Давід Лєон Коган – нідерландський письменник єврейського походження, був ще однією людиною, яка привнесла великий внесок у пропаганду ідей турецького націоналізму. У 1899 р. він опублікував книгу "Загальне введення в історію Азії", в ній він пише про расову перевагу турків над вірменами, персами та арабами, а також про великі справи турків в історії Близького Сходу і Східної Європи. Цю книгу перевели турецькою мовою і видали у великій кількості в першу декаду ХХ ст. завдяки фінансовій допомозі першого турецького президента, Мустафи Кемаля Ататюрка. На думку Бернарда Льюїса, твір Давіда Лєона Когана і породив пантюркізм младотурок, що розв'язало революцію в 1908 р. На додаток до вищезгаданої книги її автор, Давід Лєон Коган опублікував кілька творів про славне минуле турків у ХV-ХVІІ ст. Ясно, що головною метою цього нідерландського єврея було розпалити расові і національні забобони і послабити зв'язок між турками та іншими мусульманськими народами.

Султан Османської імперії – Абдул-Гамід ІІ

   Але головним діячем, який відіграв величезну роль в створенні як турецького, так і арабського націоналізму, був знаменитий орієнталіст Армініус Вамбері – син мадярського рабина з селища Дунасердагей. Він опублікував безліч праць про необхідність відродження турецької нації, мови та літератури, яка асимілювалась з арабською в ході ісламізації. Його праці привернули до себе увагу прозахідних, так званих освічених турків, і пробудили їх патріотизм. Армініус Вамбері був близько знайомий з турецькими державними діячами та політиками найвищого рангу, зокрема з майбутнім прем’єр-міністром та президентом Турецької Респібліки – Мустафою Ісметом Іньоню.

   Однією з головних цілей євреїв в їх діях по розпалюванню націоналістичних почуттів було прокласти шлях для майбутньої окупації Палестини. В результаті своїх безуспішних контактів з султаном Абдул-Гамідом ІІ в ім'я забезпечення палестинських територій для єврейських емігрантів, сіоністські ідеологи прийшли до висновку, що єдиний шлях для здійснення їх мрій – повалити режим Абдул-Гаміда ІІ, внести розкол в ісламські релігійні кола і зруйнувати арабсько-турецьку єдність. Прикриваючись димовою завісою турецького націоналізму і всіляко заохочуючи створення руху младотурков, сіонізм досяг успіху в поваленні султанського режиму Абдул-Гаміда ІІ, і в створенні ґрунту для підкреслення відмінностей та ворожості між турками і арабами.

Мадярський єврей орієнталіст – Армініус Вамбері

  Младотурки, які не підозрювали, що здійснили сіоністський план, взяли на озброєння пантюркістську політику, засновану на вірі в перевагу турків над іншим націями Близького Сходу. Так, вони зайняли антиарабську та антивірменську позицію, закрили арабські культурні організації і почали проводити акти дискримінації щодо арабів і всіх не-турків, тобто, проводити курс, що відповідав задумам британського колоніалізму і сіонізму з підйому турецького націоналізму. Таким чином, сіонізм і імперіалізм та їх дискримінація щодо арабів, з одного боку, поєднувався з іншого боку з розпалюванням турецького націоналізму. Щодо арабів, то до цього самого часу вони не розглядали себе як окрема нація, але разом з тим як турки проголосили перевагу турецької культури над іншими культурами, араби також стали наполягати на своїй власній незалежній ідентичності. Саме націоналістична політика младотурків розпалила полум'я арабського націоналізму – того явища, яке відверто підтримувалося британцями.

   Після революції 1908 р. младотурки насаджували турецький націоналізм силою і пропагандою за допомогою ЗМІ. Навіть деякі мусульманські мислителі Туреччини, як Намик Кемаль, Зія Паша і Джоудат Паша посилено намагалися змішати іслам з турецьким націоналізмом – ідея, яка була приречена з самого початку у зв'язку з тим, що ці течії несумісні. Прогресивне просування націоналізму і колонізації, зрештою, привели до піднесення постатті Мустафи Кемаля Ататюрка, що супроводжувалося його антиісламською політикою. Завдяки його зусиллям Туреччина стала повністю залежною від країн Європи та США. Інтелектуали країн Заходу продовжували сприяти розвитку турецького націоналізму, який тепер був підтриманий гарматами Ататюрка та його спадкоємців. Видатний турецький політичний діяч Зія Гекалп був найбільшим теоретиком турецької націоналістичної школи, займався копіюванням західних ідей та культури, які й представляли собою основу його ідеології, зокрема якобінська теорія держави та соціал-дарвінізм.

Практик турецького націоналізму – Мустафа Кемаль Ататюрк

   Турецький націоналізм призвів, зрештою, до членства Туреччини в НАТО. Однак на сьогодні, коли Туреччина прагне не втратити своє місце у ісламському світі і увійти у ЄС, політична еліта країни намагається все ж таки поєднати націоналізм та іслам, що можна наочно побачити в багатьох гірським поселеннях Анатолії. Сподіваємось, що Туреччина так і залишиться на задвірках цивілізованої Європи, і буде надалі воротами в шокуючу Азію, а не навпаки.

Автор – Денис Ковальов

(світлині взяті з сайту wikipedia.org)