Степові кентаври з лав підрозділу "Сармат"

В останні дні грудня безліч людей підбивають підсумки року і згадують те, що не вдалося здійснити з раніше запланованого. Радий, що попри істотні суспільно-політичні зміни в країні, нам вдалося реалізувати свій просвітницький проєкт. А це — 2 місяці фільмування і пошуку додаткових відеороликів; 5 місяців монтажу і корегування звукових ефектів; згаяні тижні, щоб вкластися у власний термін...
   Висловлю нині непопулярну думку про те, що новітній український добровольчий рух став справжнім феноменом. Це визнають як наші вороги на Сході, так і наші партнери на Заході. Радий, що зміг долучитися до цього феномену і стати співучасником нині легендарної української військової формації — "Сармату".
   У цілому видалася нелегка, але потрібна праця з метою увічнити бойовий шлях маловідомого українського добровольчого підрозділу "Сармату". Про бійців, з цього військового формування казали, що вони ніколи не були на передовій московсько-української війни. Їх не визнавали та цурались через їхню жертовність і безмежну любов до України.
   А проте, саме вони були тими добровольцями, які першими стали на захист Батьківщини, коли ворог прийшов загарбати нашу землю весною 2014 р. Вони є ті, для кого війна не була лише словом у підручнику з історії, але щоденним Чином. Без сумніву вони — живе втілення козацького духу, відчайдухи, яких не злякав і не зломив наш одвічний ворог.

Документальна стрічка "Степові Кентаври"

   Степові кентаври підрозділу "Сармат" — воїни, чий героїчний Чин увійде у новітню історію України. І наша документальна стрічка — своєрідна посвята їм, мужнім захисникам. Це також наша подяка за пролиту на Сході кров в ім'я української самостійності та соборності!

Автор — Денис Ковальов

Війна, якої не було

Останні півроку доволі часто натикаюся до думки пересічних громадян, котрі втомилися від війни. Такі люди скиглять про мир за будь-яку ціну, але забувають одне — саме така думка ідеально вписується у план ворога, що чекає на нашу загальну втому. Та чи готові ми всі проміняти за кусень хліба з маслом державну самостійність, котру окропили кров'ю тисячі наших захисників упродовж останніх 5 років?
   На правду, не готові, бо так склалося історично, що у нас присутній ген свободи та справедливості, котрий загострюється раз на кілька десятиріч. Справді, війна — це жах, що несе з собою руїну та смерть. Але як можна знайти спільну мову з тим, хто хоче твоєї смерті й загарбання твоєї домівки?!
   З іншого боку, чого слід очікувати від обивателя, що й дня не бачив, якою може бути розверзнута паща справжньої війни, а не її гібридний шлейф з екрана телебачення. Можливо, кожен із нас забагато хоче. Адже спорожнілий день за днем гаманець змушує замислитися над плинністю буремного буття, яке не стає кращим.
   Та попри це мир за всяку ціну (про жодну капітуляцію не може йти мови!) не завершить війну Московії проти України. Будьмо реалістами — конфлікт продовжиться, перейшовши з короткотривалої гарячої фази у довго плинну окупацію та очищення нашої Батьківщини від усього українського. То скажіть, шановні земляки, чи хочете ви повернутись у кремлівське ярмо, від якого ми та наші пращури щодуху виривались не один рік, чи все ж жити у вільній та заможній державі Україна?

Автор — Денис Ковальов

Січеславщина — вотчина чекістів у рясах

Минуло вже кілька місяців із того часу, як православні українці отримали Томос на церковну самостійність від Вселенського Патріарха. Проте московські попи в Україні досі заправляють від імені чекіста Кірілла (свого патріарха), ніби нічого й не сталося. Особливо це помітно на Січеславщині, де служителі культу РПЦ ще й виступають за "мир і дружбу" з агресором.
   От хоча б згадати того митрополита Іринея. За часів банди Віктора Януковича, він був найшанованішою людиною області після ахметівських посіпак, як Олександр Вілкул, Євген Удод та Іван Ступак. Зараз нічого не змінилося — архієрей дистанціювався від проблеми війни з Москвою, а у підвладних йому храмах і монастирях вільно пропагують українофобію!
   Звісно, що після цього жоден з парафіян УПЦ МП (вона ж РПЦ) Січеславщини не захоче повернутись до Помісної Української Церкви (ПЦУ), яку вважає "розкольницькою". Єдиним способом у ситуації, що склалась, бачу втручання патріотичних та нардепів-націоналістів, яким не байдуже, хто та яким чином доноситиме Слово Боже до наших земляків.

Автор — Володимир Ковальов

Замість вітчизняних електровозів заокеанський мотлох

З легкої руки уряду Україна втрачає черговий промисловий гігант, який постачав залізниці високоякісні локомотиви. Кабінет міністрів не знайшов бюджетних коштів, аби врятувати від приватизації за безцінь стратегічне держпідприємство НВК "Електровозобудування" (більш відомий як ДЕВЗ), що у Січеславі. Тепер сотні працівників можуть опинитися на вулиці, а завод, який колись працював на оборону України, може бути знищений вже новими власниками.
   На сьогодні відомо, що урядовці мають передати ДЕВЗ в управління Фонду державного майна України, після чого вже наступного року підприємство буде виставлено на продаж через систему "ProZorro". Цікаво, що мотивацією для такого кроку, на думку чиновників КабМіну, є збитковість стратегічного заводу, який за останні кілька років не випустив жодного локомотива. І це не дивно, адже з приходом до влади клану Януковича у січні 2010 р., промислові об'єкти Придніпров'я мали або перейти у власність найближчого оточення тодішньої влади, або збанкрутіти, що й сталося із ДЕВЗ.
   А між тим, промисловий гігант від самого свого заснування працював на оборонну промисловість. Як зазначають працівники НВК "Електровозобудування", у 1980-1990-х рр. завод випускав військову продукцію, а для прикриття — тягові агрегати, шахтні електровози, автомотриси. На початку 2000-х рр. ДЕВЗ співпрацює з німецькою фірмою "Siemens", їхнім спільним дітищем став сучасний вітчизняний електровоз ДС-3, який теперішня влада замінює на більш дешевий американський тепловоз TE33A-Evolution від "General Electric".
   На нашу думку, занепад, що охопив важливий стратегічний завод у Січеславі, на пряму пов'язаний зі зміною влади в Україні, якій вигідно ліквідувати його. По-перше, після світової економічної кризи 2008-2009 рр. "Укрзалізниця" перестала закуповувати електровози, обравши замість ДЕВЗ своїм головним постачальником російський НЕВЗ (аналогічне підприємство у Новочеркаську). А по-друге, з грудня 2011 р. до серпня 2018 р. у керівництві НВК "Електровозобудування" змінилося 6 директорів, кожен з яких був членом "Партії регіонів" і упродовж своєї каденції займався виключно власним збагаченням коштом скорочення працівників та корупційних схем.

За матеріалами "Дніпроград"

Нове слово про "Повстання Ідентичності"

Повстання ідентичності… Що це означає термінологічно: політичний акт традиції спрямований на звільнення від ліберально-демократичного свавілля чи онтологічний акт проявлення ідентичності як такої (якщо зробити наголос на останньому складі у слові "повстання")? Очевидно, що чітка відповідь на це питання дозволила б автору і чіткіше оформити свою благу вість, чи, як модно зараз говорити, месидж.

   Книга заявлена як спільна робота двох братів Ковальових є цікавою і сміливою спробою відповісти на багато онтологічних і метафізичних питань і викликів, які постали перед Україною і Європою в останню чверть століття після розпаду СССР. Але, на жаль, книга дещо втратила свою актуальність ще до того, як побачила світ. Втім у цьому немає вини авторів. Причиною є надзвичайно швидкі, а з точки зору Історії і взагалі блискавичні, зміни у суспільно-політичному житті України, Європи та світу. Та разом з цим це і та книга час, якої ще не настав, бо отруєна демо-ліберальним чадом спотворених ідей теоретиків "Франкфуртської школи", інфікована бацилами фемінізму, педерастії і юдофілії зґвалтована Європа із кастрованим почуттям національної гідності до неї ще не доросла.

   Провалу проекту повстання ідентичності у Європі немало посприяла і війна на Сході України. Саме вона дозволила вивести на світ божий єзуїтську сутність Московщини та пропагованого нею "рускава міра". Саме завдяки війні на Сході України стало очевидним і піддалося громадському розголосу фінансування тими, "чьї дєди ваєвалі", не лише крайньої лівиці, але і крайньої правиці (ідейних нащадків тих, проти кого "дєди ваєвалі"). Цей факт фінансування Московщиною європейської правиці суттєво вплинув морально-правову легітимацію правої справи та політичну дезорієнтацію правого електорату. Цією кризою правих рухів у Європі не оминули скористатися юдо-ліберали, підливаючи олії у вогонь дискредитації та зайвий раз стверджуючи безальтернативність юдо-ліберальних цінностей.

   Але приклад України вкотре доводить, що альтернатива юдо-лібералізму є і це – націоналізм. Олігархічна верхівка України, яка разом із чинним президентом тією чи іншою мірою спричинилася до війни проти України, сьогодні просто вимушена свої юдо-ліберальні цінності прикривати патріотичною риторикою, породжуючи феномен "вишиватництва", що є сучасним спадкоємцем хуторянства і загумінковості. Для цього навіть термін особливий придумали "жидобандерівці". Але прірва між словом і ділом, між патріотичною риторикою і нещадним грабунком народу і держави стає дедалі все більшою, і з часом її все важче прикривати патріотичними гаслами та зворотами, вишиванками й синьо-жовтими стрічками.

   Риторика патріотизму і націоналізму вимагає конкретних справ. І якщо вигукуючи "Слава Україні!" ти не спромагаєшся вишикувати до бою Залізні Загони Санації та Нової Реконкісти, застосувати до ворогів крайні заходи соціального захисту, то історія викине тебе на узбіччя непотребом.

   Повстання ідентичності… занадто емоційна книга. Але з іншого боку революції та війни це справа людей емоційних, пристрасних, пасіонарних: «Війна – справа молодих і ліки проти зморшок!».

   Так, нам є чого повчитися у фінів, так само, як і в поляків чи хорватів, але є багато уроків, які завдяки нам слід вивчити багатьом нашим сусідам і братам. Чи стане Третій Гетьманат панацеєю? Чи стане Intermarium доконаною геополітичною реальністю? Невідомо. Але, без сумніву, вони повинні бути певними світоглядними орієнтирами для кожного, хто бореться сьогодні за українську Україну і на фронтах російсько-української війни на Сході України, і у запіллі на фронтах ідеологічних.

   Отож... "Повстання Ідентичності" – книга контроверсійна й суперечлива у багатьох своїх моментах та спробах аналізу дійсності, у висновках та рекомендаціях, але вона не залишає байдужим, вона змушує вступати з авторами у заочну дискусію, доповнювати їх аргументацію, спростовувати їхні висновки, відкривати для себе нові істини й несподівані точки зору.

Автор – Володимир Долгіх

Кілька слів про "Повстання Ідентичності"

"Повстання Ідентичності"... Так називається книга молодих українських націоналістів Дениса та Павла Ковальових. Перший – аспірант кафедри історії та політичної теорії "Національного Гірничого Університету", засновник і головний редактор патріотичного часопису "Січовик" – офіційного видання народного "Руху за Гетьманат", другий – поет, представник запорізького осередку народного "Руху за Гетьманат", колишній активіст МГО "Сокіл", кореспондент часопису "Січовик" та дописувач незалежного мережевого порталу "Molotoff"...

   Братам, відповідно, 26 і 18 років. Майже 2 місяці тому пощастило побувати на презентації їхньої першої книги – історико-публіцистичного видання, правда, наклад скромний – лише 300 примірників. Чесно кажучи, я не люблю писати рецензії на чиїсь книги, але в даному випадку хочеться висловити деякі, нехай і суб’єктивні, власні думки після прочитання унікального у своєму роді видання.
   Книга заслуговує на посилену увагу та аналітику громадськості, вона буде цікавою для істориків, філософів, політологів та інших патріотично налаштованих людей з достатнім рівнем гуманітарних знань. Це – чи не перше в Україні узагальнююче дослідження сучасних актуальних питань щодо боротьби європейської ідентичності із новітніми ворожими викликами цивілізаційної кризи – ісламською навалою та московською агресією.
   Найбільше уваги приділено Фінляндії та Україні. Мене особисто дуже зацікавили фінські проблеми, оскільки сім разів бував у Карелії і, практично, майже нічого не знав про історію того краю (ні в радянській літературі, ні в сучасній російській правдивої інформації не було і немає). Ми на власні очі бачили колишні зрівняні із землею поселення у лісах, про що нагадували лише залишки цвинтарів, але не знали (лише здогадувалися), що це – брудна справа московітів. У розділі "Фінляндія – форпост Півночі" детально розповідається про непросте формування фінської модерної нації, оборону її державності, спротив мультикультурній сучасності.
   Безумовно, близько третини обсягу книги присвячено пошуку шляхів України у нинішній обстановці. Автори – прихильники будувати майбутнє нашої держави у вигляді Гетьманату. Така позиція влаштовує багатьох думаючих українців, а ось деякі деталі з минулого, які вони намагаються перенести у майбутнє, очевидно, потрібно залишити лише як історичні експонати. Це, зокрема, стосується такого болючого і вразливого питання, як релігія. Бажано віддати її на розгляд науковцям, філософам, а не державотворцям, на чому в усі часи і сьогодні багато спекуляцій. Принаймні, треба об’єктивно оцінювати сучасні реалії і не тягнути народ за вуха у темряву середньовіччя. Із так званих християн в Україні сьогодні понад 90% (!) взагалі не читали Біблії, а ті, хто читав, освоїв її далеко не в повному обсязі – мається на увазі "від корочки до корочки": обидва Завіти. Старий – для юдеїв, Новий – для християн. До того ж, останні повинні визнавати обидва Завіти, а перші – лише Старий. Той, хто так ратує за подальше масове прищеплення українцям християнства, нехай спочатку проаналізує обидві "найпопулярніші" книги світу, а потім береться за велику політику. На мою думку, християнство – це принесений на наші землі "вогнем і мечем" чужинський світогляд. Від часу насильницького введення його як державної політики Володимиром і до падіння Києва у 1240 р. із 12 млн. населення Русі було знищено половину та ще 3 млн. винищені ордою. Ми відродилися з отієї спустошеної країни, де свого часу було 300 міст, а залишилося 30, оскільки християнство запроваджувалося спочатку у містах і народ чинив шалений спротив. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка і багато інших наших світочів реально дивилися на колоніальну роль церкви. Навіть Степан Бандера не наважувався насильно впроваджувати релігійні постулати в омріяній Самостійній Україні! Ми живемо у світській державі, дай Боже, щоб так було і надалі...

   Починаючи від "кінця світу" (грудень 2011 р.) вектор світогляду на планеті змінюється, про що визнали навіть тібетські лами. Щодо ісламського світу – це, в основному, народ темний і малоосвічений, звідки і народжується релігійний фанатизм.
   Тож, вітаючи молодих націоналістів за їхні чистосердечні потуги у розбудові української державності, хочеться зауважити – не поспішайте одним розмахом шаблі однобоко вирішити найскладніші і найболючіші для деяких верст людей проблеми, насамперед, у релігійній сфері. Якраз багато сучасних націоналістів-патріотів і заплутуються у хитро сплетених релігійних догмах. До інших, висловлених у захоплюючій книзі проблем, практично, особливих зауважень немає. То ж разом будемо боротися за розбудову нашої держави.
   Слава Україні!

Автор – Борис Ковтонюк

Read "Sičovyk" – support Hetmanate!

At this time when the Ukrainian society overcrowded false information, most of the quality is not due to successful anti-Ukrainians actions media or sites in the worldwide web Internet, conscious Ukrainian nationalists of Sicheslavschyna try to revive the true essence of the press. In particular, great attention to Ukrainian nationalists of Sicheslavschyna is paid not only to sites in the world on the Internet, but also radio and periodicals (newspapers and magazines) independent of any political party, where you can read about the history (past) life (present) and prospects State of (future) Ukrainian nation.

   The magazine "Sičovyk" was founded in spring 2013^th by the group of Ukrainian nationalists from the famous Cossack town Sicheslav (soviet named Dnipropetrovs’k) They are supporters of the idea of ​​the 3^rd Hetmanate – it’s the traditionalist Ukrainian national state. The name of the magazine "Sičovyk" continues a long tradition of publishing Ukrainian nationalist magazines.

Recall the recent past of Ukrainian nationalist press:

 1) "Surma" – an underground magazine and organ of the UVO (in years 1927-1934), and later by the establishment of the OUN – organ of the Organization of Ukrainian Nationalists (since 1935), Journal of Policy Analysis published articles and ideological, documented the OUN underground operations in Ukraine.

 2) "Idea ta Čyn" – the Leadership of the OUN-B on Ukrainian territory (in years 1942-1946) were published in the Journal of the official documents of the OUN-B, political, theoretical, informative and polemical articles, comments and reviews of current events, lists of the fallen on the field of glory, bibliographies underground publications.

 3) "Rozbudova Nacii" – the ideological organ of the Organization of Ukrainian Nationalists, established in January 1928 in Czechoslovakia when it was issued legally, but illegally distributed in Poland and Romania.

Therefore, Ukrainian nationalist from Sicheslav decided to emphasize his own name of the independent patriotic magazine, belonging to a Cossack past and OUN – "Sičovyk" – the memorial press of the Cossack Sich and the descendant of the Ukrainian nationalist from the UPA (Ukrainian Insurgent Army). Short and sweet!

   Members of the editorial board, which is mainly 4 people practicing traditional ideas of Ukrainian nationalism Mykola Mikhnovsky, Vyacheslav Lypynskyi, Dmytro Dontsov, Mykola Stsiborskyi. The editors of "Sičovyk" were not trying to distort the idea of ​​the Ukrainian ideologies or use them for their own benefit, they extend the idea of ​​the Ukrainian citizens. The  goal of "Sičovyk" editors will build a new type of Ukrainian state – the Hetmanate.

   "Sičovyk" likes many other ordinary Ukrainian, believes in the victory of the Ukrainian nation in the long struggle for state-free on their land. Unlike political parties and public organizations, "Sičovyk" and the "Movement for the Hetmanate", the idea of ​​which has promoted in the pages of "Sičovyk", not trying to discredit the idea of ​​the ideological predecessors. Unfortunately, these nationalist newspapers as "Surma" and "Rozbudova Nacii" everything went very optimistic for the Ukrainian nation was bled dry and lost its statehood. Today, when Ukrainians have their own country, editors of "Sičovyk" should all unite and destroy the power anti-Ukraine occupiers, later – to build the Hetmanate. So now in "Sičovyk" advocates the idea.

   If people are eager to discuss with the pro-Hetmanate activists, their are always happy to go to a specific verbal duel – no offense and bloodshed – briefly, clearly and truthfully, if archival or documentary evidence. For readers of "Sičovyk" add, finally, that celebrate their connectedness with the revolutionary generation of Ukrainian immediate predecessors – with UVO-UPA-UNA-UNSO, and now Pravyi Sektor (Right Sector) – create the new edition of the popularization of Ukrainian revolutionary ideas of nationalism without impurities and distortions and propaganda of the Hetmanate.

   Glory to Ukraine! – Honor for heroes!

Writer – Denis Kovaljov

Воля стихії

Відгриміли удари по обладміністраціям, хвиля невдоволення докотилась й до Січеслава. Однак чому в нас не вдалось завершити успіхом цю славну авантюру? Чому такою нищівною була поразка?

  Перш за все, трохи порівнянь із загальнонаціональним фоном, який став підґрунтям наших подій. Хвиля захоплень почалась, що зрозуміло на західноукраїнських землях, де при владі, у міліції, просто серед жителів існує виключне спільне неприйняття нинішнього політичного ладу. Єдиним джерелом впливу на регіон були адміністрації, представники президента в регіонах. Всім іншим потрібен був лише привід, соціальна база перевороту була в наявності, її навіть не потрібно було готувати.

  Дещо цікавішою була ситуація в центральних та північних областях. Наприклад, у Черкаській, Полтавській, Сумській областях вдалося захопити ОДА. Тут фактично існує широка соціальні підтримка протесту проти центральної влади. На цій території спільнота сказала, що вона готова перейняти управління територією на себе й їм усе одно до президента та його уряду. Губернатори не прийняли заходів щодо захисту території. Це також говорить про ментальність. Тут органи влади не протиставляють себе громаді. У цих областях ніхто не збирався зупиняти повстанців.

  Тобто у принципі існує певна взаємодовіра між владою та громадою. Як на мене, то основною причиною відбиття ОДА стали телефонні або якісь інші погрози, залякування місцевих чиновників, видання негайних наказів міліцейським керівникам від "самого центру". Чітко відстежувався певний цейтнот влади перед тим як прийняти рішення відбити. І вже тут ми побачили ахілесову п’яту сучасного повстання – неорганізованість.

   Ми готові наступати лише тоді, коли нам це дозволяють. Так ментальний бар’єр подолано, ми відмовились від стереотипів, осміліли настільки, що готові власноруч скинути центральну владу. Однак ми зробили це під тиском ситуації. У захоплених будівлях не була зовсім або була невдало організована самооборона. Все-таки це був натовп, організаційно не структурований, без очевидних лідерів, чиї накази виконуються.

   І далі Січеслав та Запоріжжя. Це вже зовсім інша історія, тут при владі стоять "жорсткі кадри". Безапеляційно віддані ПР та президенту довірені люди, які звикли ламати через хребет будь-який спротив та будь-що досягати результати. Це так би мовити молодша еліта, зла та амбітна. Вони не ідентифікують себе із населенням, вони віддані слуги режиму, а населення використовується для досягнення власних цілей. Тобто демонстрації сили: впевненні перемоги на виборах, шеренги прихильників та винищені повстанці. Хто був на подіях 26 січня згадає, що натовп біля пам’ятника Чкалова охороняв лише мізерний міліцейський ланцюжок, міліціанти супроводжували мітингувальників та не заважали ході, навпаки дбайливо підводили її під стіни адміністрації. Все для того, щоб Колєсніков зміг заявити, що повстанці розбились об Січеслав (влада іменує місто Днєпрапєтровск), як об хвилеріз. Нас вели й ми повелись.

 А тепер розберемо підготовленість сторін до бойових подій. Зі сторони протестуючих: біля 3000 чоловік, із яких бойову силу складали до 1300 молодих хлопців без екіпірування та зброї, її добували у бою, хто як міг. Ядро наступу оформили ультрас та активісти ВО "Свобода", чия тактика зводилась до розуміння постулату гуртом і батька легше бити. Спроби організовано вибудувати шеренгу оборони, тримати лінію, розпадались при першій же спробі наступу противника.

   З іншої сторони: 400-500 міліціонерів, із яких бійців беркуту до 40-ка осіб. Більшість різномастий рядовий та офіцерський склад, багато з них звичайні дільничні, яких по команді викликали та екіпірували, тобто брали всіх підряд, хто був під рукою. Відповідно моральний дух бійців був на низькому рівні. Тим більше, коли вони побачили своїх союзників. Хлопці були озброєнні стандартно – щит + гумова палиця.

 Деякі були у старих пожежних шоломах. Міліціонери виконували виключно захисні тактичні завдання. Тепер їх союзники: ударна сила спецоперації зачистки невдоволених – звичайні гопники загальною кількістю біля 1000 чоловік. Вони були добре вмотивовані можливістю вимістити свою численні комплекси на громадянах із шириною лоба значно більшою за їхню та преміальними. Вони не були забезпечені засобами захисту, єдиною зброєю були палиці, на прилеглій до подій території їх кордони були також забезпеченні власною або виданою травматичною зброєю.

   Узагальнюючи, можна говорити про те, що спроба штурму вже від початку не виглядала вдалою. У битві виграє той, хто володіє ініціативою. Протистояння почалось із провокації так званих тітушок, які почали кидати димові шашки та заклично бити палками по паркану, викликаючи зібравшихся ультрас на бій. Так все і почалось, поки з парадного ходу лідер протесту Андрій Денисенко повідомляв про завершення ходи та подальші плани збору на вівторок, огорожа вже піддалась і почалось відкрите протистояння усередині. Ворог виявився кмітливим.

 Одразу ж з’явилась пропозиція про переговори. Трьох представників громади запросили на перемовини із заступником губернатора. Однак тільки-но переговірники покинули ряди протестуючих їх почали в'язати. На щастя ця спроба не вдалась, однак намір був очевидним – одним ударом обезглавити найбільш радикальних повстанців, спочатку схопити лідерів, потім розігнати та пов’язати інших.

  Провокацій було чимало. Так один лейтенант запропонував мітингарям пройти у двір адміністрації і там спокійно попротестувати. Очевидно, що там би всіх і схопили. Тим часом паркан не довго тримався, почали розбирати арматуру, використовуючи її проти міліціонерів, що стали міцною черепахою, та проти гопників, що час від часу переходили в контрнаступ. Після кожної операції вони залишали своїх "друзів" лежати на землі. На їх щастя загальний рівень протестуючих не дозволяв добивати лежачих, їх лаяли, але віддавали лікарям.

  Проте в цей час вдало пройшла ще одна провокація. Розійшлись чутки про тітушок біля стадіону, які представлялись легкою здобиччю. Колона на чолі із активістами ВО "Свобода" у складі біля 60-70 чоловік рушила в авантюрну атаку, далеку від подій облоги адміністрації. Однак виявилось, що гопників на місці біля стадіону було більше сотні, до того ж озброєних травматичною зброєю.

  Колону, що розтягнулась на марші, досить легко опрокинули, а одного із ультрасів гамселили на землі ще біля 3-4 хвилин. Ледве живого його витягли та направили на автівці до лікарні. Така ціна некоординованим діям та невмотивованого авантюризму.

 Загалом, у супротивника весь час спостерігалась дисциплінованість. Про міліцію нема чого й казати, вони знають, що означає тримати лінію. Їх поплічники діяли лише по команді, визначеною кількістю контратакуючи. Натомість мітингарі розтягнулись по всій території облоги, збираючись купками, блукаючи в пошуках нових пригод. При перших же криках про наступ тітушок основна лінія перед міліціантами стихійно розбігалась чи то шукаючи, де буде контратака, чи просто далі від небезпеки. Далі був водомет, зажбурлювання міліціантів яйцями, наче вони через це мали розчинитися у повітрі. Усі саморобні взривпакети були використані ще на початку. Можна стверджувати, що весь час атаки ініціативою володіли захисники ОДА. Вони лише чекали темряви, щоб розігнати нападників. Так і сталось…

Нічний штурм будівлі ОДА в Січеславі

   Поодинокі перемоги отримувались лише через відловлювання відбившихся гопників. Загалом на кожній ділянці подій захисники без очевидних проблем виявили здатність встановлення контролю. Висновки тут можна зробити наступні: 1. У місті є достатньо велика кількість повстанців, готових до дій. 2. Вони не організовані. 3. Протестуючі не мали ініціативи, тому, що в них не було плану наступу. Тож у майбутньому необхідно проводити вишколи, організовувати протестно налаштованих членів спільноти, створювати організаційну структуру та ретельно готувати план свої дій.

Автор – Левко Писарчук

Днєпрапєтровск чи Січеслав?

Що там не кажіть, а перейменовувати Дніпропетровськ так чи інакше рано чи пізно доведеться. Надто вже недоладну назву причепили свого часу комуністичні посіпаки місту з не менш незграбною „вірнопідданською” назвою Єкатєрінослав. Цікаво, що останнім часом це старе ім’я знову виповзає на світ божий: з’являються „єкатєрінінскіє” магазини, бульвари (поки що неофіційні), за ініціятивою обласного голови лукаво збираються встановити пам’ятник святій Катерині (що нібито не має ніякого відношення до україножерки-імператриці – а чому тоді не святій Ользі або Варварі?)

   Місцева посткомуністична влада відчуває, що далі чіплятися за совєцькі символи в незалежній Українській Державі не просто безглуздо і смішно, а вже й некорисно для іміджу влади – адже стара влада після подій Помаранчевої Революції деклярує себе в якості „нової”, треба ж назовні причепуритися! Тому й гадають мудрагелі з держадміністрацій, на які б то „безпечні” рейки перевести справу десовєтізації місцевої топоніміки. Рівень освіти і взагалі інтелектуальний багаж не дозволяють звернутися до багатющого джерела української культури, її діячів, а імена героїв Української нації генетично лякають екс-комуністів.

   Ну, уявіть собі: ви все своє свідоме життя боролися з „українським буржуазним націоналізмом” – чи здатні будете ви погодитися з існуванням вулиці імені Симона Петлюри? От і витягають із брудних закутків власної пам’яті занафталінені й давно здані в архів історії імена московських „царів-батюшок”, царських лакуз і чиновників російської окупаційної адміністрації. Так – окупаційної!

 Адже історія „освоєння” царською адміністрацією „новоприєднаних” (насправді давно вже освоєних) південно-українських земель у другій половині XVIII ст. є історією підступів, брехні, работоргівлі, відвертого насильства,  депортацій, примусових робіт і – врешті решт як апофеоз „братньої допомоги” – навернення в рабство цілого народу, до того вільного – українських селян і „розкозачених” січовиків. А на додаток – ліквідація української освіти, книгодруку, мистецтва, повне духовне вихолощення нашої нації, яка була в такий спосіб відкинута на два-три сторіччя назад у своєму розвитку, духовно кастрована, позбавлена власного обличчя. Назвати наше місто Єкатєрінославом – значить зробити справжній злочин проти памяті тисяч і тисяч наших земляків, закатруплених у мерзлу землю на будівництвах всіляких петерґофов, оранієнбаумів, царських сіл та інших примх божевільних московських тиранів.

   Отже, назва Єкатєрінослав, як нинішня – Днєпрапєтровск – є абсолютно непридатною. Тоді яка назва могла би повністю відповідати обличчю нашого великого міста? За минулі 15 років скільки не було пропозицій, скільки дискусій, скільки фантазій, починаючи від простого Дніпровськ і закінчуючи Дикополем. Але найкращою, найпридатнішою все ж таки залишається та назва, яку наше місто мало під час славних Визвольних Змагань українців 1918-1920 років – Січеслав.

  Чому саме – спробуємо розібратися в нашому невеличкому дослідженні. Населені пункти, які були на території сучасного нашого міста, в історичній послідовності мали такі назви: Кодак, Половиця, Єкатєрінослав, Новоросійськ, знов Єкатєрінослав, Січеслав, Дніпропетровськ.

 Перша назва випливає з природної характеристики місцевості, тобто має найбезпосередніше відношення до неї. Назва Кодак виникла від імені першого порогу з дев’яти в Дніпровому каскаді при подорожі „з варяг у греки”.

   Кодак справляв незабутнє враження на людину своєю величчю і красою. Справа в тому, що це був єдиний поріг Дніпрового каскаду, де вода на окремій дільниці порогу розбивалася на самостійні потоки і падала вниз цими осібними струменями, схожими на стрічки, які при гожій днині вигравали на сонці барвистими веселками.

 Такі стрічки в українській мові називаються „кода” (Етимологічний словник української мови, т. 2, К., 1985, с. 490). Правда, зараз це слово вживається дуже рідко, бо впродовж останніх років усе, пов’язане з українським мовним здобутком, глушилось, але це слово сягає першооснов української культури, сягає в глибину тисячоліть, має споріднених родичів у мові молдован і румунів, що несуть приблизно те ж змістовне навантаження. Оскільки закінчення слова „Кодак” означає якісну похідну від слова „кода”, як, наприклад, слову „диво” відповідає „дивак”, „біда” – „бідак”, то дослівно „Кодак” – „той, що робить стрічки”, а в нашому випадку ще й той, що залишає за собою шлейфи після вертикального падіння окремого струменя в воду. Існують, правда, й інші версії походження слова „Кодак”. Від порогу Кодак було названо й поселення, яке виникло коло нього і яке затим переросло в місто. Про те, що містечко Кодак досить древнє, сказано в „Історії Русів”. Якщо взяти до уваги лише цю історичну довідку, то нашому місту біля 1 тис. років.

 У нашому місті ця назва збереглася у двох місцях географічно протилежних, у дещо викривленому звучанні: Старі Кайдаки і Нові Кайдаки. Як бачимо, назва міста живе серед народу і сьогодні. Так що ніякі історичні негаразди не змогли витравити із свідомості народу цю красиву назву. До речі, в період Запорізької Січі існувала Кодацька паланка від назви міста Кодак, а не від назви польської фортеці, якої на той час ще не було.

 На території сучасного Дніпропетровська віддавна існувало козацьке поселення Половиця, що було досить значним і відбивало тогочасне етнічне й економічне становище корінного населення. Назву Половиця Дмитро Яворницький коментує як слово, що на той час означало „половина”, тобто річка, яка поділялася на два рукави, звалась половицею. А вже від річки  пішла назва поселення. А за переказами запорожця М. Коржа Половицею поселення назвали від величезної кількості полуниць, що росли на території майбутнього поселення (Мицик Ю. Сміючися, назвали мене Коржем, – „Зоря”, 28.12.1990).

   Відносно назви „Єкатєрінослав” слід відзначити, що місто з такою назвою почали будувати не на території сучасного Дніпропетровська. лише пізніше змушені були, в силу безграмотності вибору царськими чиновниками болотної місцевості під будівництво міста, перенести поселення „Єкатєрінослав” і посадити його на голови людності вже давно існуючого козацького поселення Половиця.

  Відзначення ювілейної дати 200-річчя міста 1976 р. було фальсифікацією місцевої партократії на чолі з О. Ватченком. Дуже вже їм кортіло відзначити російську великодержавну монаршу круглу дату, що навіть допустились фальсифікації. Адже столітній ювілей Єкатєрінослава відзначався 1887 р., про що зазначено в відповідних документах. Хоч деяким сучасним монархістам-шовіністам ця назва свербить і зараз на язиці, але я думаю, що народ, який встав з колін, зможе розпізнати культуртреґерських „благодетелей”, які хочуть знову нагнути його під покровом начебто демократії під монарше плахіття. За імператора Павла місто носило назву „Новоросійськ”.

  Відносно назви Січеслав треба зазначити, що вона має деяку перевагу серед інших назв і походження її ясно від Запорізьких Січей, яких було аж п’ять (з восьми) на території сучасної Дніпропетровської області. Таку назву наше місто носило хоч у незначний, але революційний період 1918-1920 рр. і відбивало ейфорію того часу, що спостерігається і сьогодні. Важкий, загальмований процес ставання на ноги незалежної України, освітлений помаранчевим спалахом 2004 р., дає небагато підстав для ейфорії, але події кінця минулого року однозначно свідчать, що ця ейфорія можлива – і це завжди ейфорія революційна і життєдайна.

  Перед тим, як стати Дніпропетровськом, правлячі більшовицькі кола намагалися пристібнути місту назву „Красноднєпровск”, на що є відповідні архівні документи (ЦГАОР, фонд 5, оп. 1, справа 1976, арк. 168). Назва „Красноднєпровск” не прижилась навіть тоді, коли червоний колір викликав психоз захоплення, а офіційними чиновниками підсилено укорінявся в свідомості та підсвідомості. Від травня 1926 р. місто офіційно приймає назву „Дніпропетровськ”.

Ця назва дана на честь більшовицького діяча Г. Петровського. В своїй діяльності він спочатку відстоював деякі інтереси українського народу, про що свідчить його виступ як депутата 4-ї державної Думи від Єкатєрінославської ґубернії по робітничій Курії на засіданні Думи. Але потім, будучи головою ВУЦІКу, тобто „всеукраїнським старостою”, бездумно виконував вказівки центру: Сталіна і Кагановича, направлені на винищення українського народу, що особливо позначилося в період голодомору в Україні 1932-1933 рр. М’якість перед вищестоящими, аж до втрати власного обличчя, позбавила його фатальної долі деяких тогочасних державних діячів в Україні, хоч вона і торкнулася його сім’ї, але народові України він завдав багато шкоди своєю безпринциповістю.

   Тому, на мій погляд, з моральної точки зору, назву міста треба міняти. Міняти необхідно на назву Січеслав. Ця назва звучить як відлуння нашої славної історії, що тягнеться тисячоліття, як слід нашого буття, дорога в незвідані світи до наших предків, стрічка незгасаючої пам’яті, нашого життя на цій такій прекрасній плянеті. Давайте демократично, науково обґрунтовано, без емоцій, вернемо власну назву, відповідну назву міста. Воно цього заслуговує.

Автор – Лесь Кондратенко

За Гетьманат і незалежні ЗМІ

У часи, коли українське суспільство перенасичене інформацією, у більшості своєї не якісною, завдяки успішним діям українофобських ЗМІ чи сайтам у світовій марежі Internet, свідомі українські націоналісти з Січеславщини, намагаються відродити справжню суть преси. Зокрема, велику увагу українські націоналісти з Січеславщини приділяють не тільки сайтам у світовій марежі Internet, але й радіомережі та часописам (газети і журнали) незалежних від будь-якої політичної сили, де можна прочитати не про трагічні події або жалобний стогін від діянь “даунєцькай” банди, а про історію (минуле), життя (сучасне) і перспективи державного розвитку (майбутнє) української нації.
  Отже, пропонуємо вашій увазі невеличкий репортаж-інтерв’ю з головним редактором видання Денисом Поліщуком про появу та діяльність нового українського націоналістичного часопису "Січовик".
– Коли і за яких обставин з’явився часопис "Січовик"?
– Наш часопис започаткований групою українських націоналістів зі славетного козацького міста Січеслав (прихильниками ідеї ІІІ-го Гетьманату – уточнення авт.) у квітні 2013 р.. якім набридло мовчати і слухати провелич України і неготовність українців до революції. Це брехня! Протягом квітня 2013 р. нами було вже видано 4 тижневі номери у форматі газети, однак пристосовуючись до жорстокої сучасності з травня 2013 р. наш часопис переходить у формат журнала-місячника, маючи на меті згодом вийти у форматі повноцінного друкованого видання, а зараз поки доступний користувачам світової мережі в електронній версії.

– Чому вами була обрана сама ця назва?
– Все дуже просто – назвою "Січовик" ми продовжуємо давню традицію видання українських націоналістичних часописів. Згадаємо нещодавнє минуле: 1) "Сурма" – підпільний журнал і друкований орган УВО (у 1927-1934 рр.), а пізніше по заснуванні ОУН – друкований орган Організації Українських Націоналістів (з 1935 р.), журнал друкував політичні аналізи та ідеологічні статті, документував підпільні операції ОУН в Україні. 2) "Ідея і Чин" — орган Проводу ОУН-Б на українських землях (у 1942-1946 рр.) в журналі друкувалися офіційні документи ОУН-Б, політико-теоретичні, інформативні й полемічні статті, коментарі й огляди поточних подій, списки полеглих на полі слави, бібліографії підпільних видань. 3) "Розбудова нації" – ідеологічний друкований орган Проводу Українських Націоналістів, заснований у січні 1928 р., видавався легально в Чехословаччині, а от розповсюджувався нелегально в Польщі й Румунії. Тому, ми вирішили, власне назвою підкреслити свою приналежність до козацької і ОУНівської минувшини – "Січовик" – козак Запорозької Січі, український націоналіст і нащадок ОУН-УПА. Коротко і ясно.
– Редакційна колегія та дописувачі статей у вашому часописі є прихильниками ідеї ІІІ-го Гетьманату?
– Відповідь буде неоднозначною – і так, і ні. Учасники редакційної колегії, а це головно 4 особи, сповідують ідеї традиційного українського націоналізму Миколи Міхновського, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова, Миколи Сціборського. Ми не намагаємось перекрутити ідеї наших ідеологів чи використати їх у своїх власних інтересах, ми поширюємо ідеї серед громадян України. Наша мета – побудова української держави нового типу – Гетьманат, і давайте без цифр. Багато хто, переглядаючи нашу рубрику "За Гетьманат", називають саму ідею Гетьманату монархічною, але хіба був Богдан Хмельницький чи Іван Мазепа монархом /монархістом? – Звісно, що ні! Що стосується Павла Скоропадського, то тут треба глибше дивитись у події 1918 р., коли Українська Держава не тільки була розірвана між різними політичними і ідеологічними течіями самих українців, але й оточена одвічними ворогами – ляхами, москалями, мадярами, румунами і жидами. Гетьмана, в українській історичній традиції, завжди обирають на старшинській і козацькій раді представниками від всіх верств населення, а монарха ні. Хіба може населення Великої Британії, Нідерландів чи Данії обирати собі короля? – Звісно, що ні. То де ж в ідеї Гетьманату простежується монархізм? – Ніде. Це все вигадки ревізіоністів і тих, хто сплюндрував одвічні доктрини українського націоналізму. Повертаючись до питання про дописувачів статей, то ми намагаємось навернути їх на свою лінію не застосовуючи сили, хтось приєднується, хтось залишається при своїй думці.

– Як ви оцінюєте своє майбутнє – ваш часопис має продовжити той шлях, яким йшли "Сурма" і "Розбудова нації"?
– Ми, як і багато інших пересічних українців, віримо у перемогу української нації в багатовіковій боротьбі за своє вільне державотворення на своїй землі. На відміну від політичних партій чи громадських організацій, наш часопис і Рух за Гетьманат, ідею якого ми просуваємо на шпальтах "Січовика", не намагається дискредитувати ідеї своїх ідеологічних попередників. На жаль, для таких націоналістичних часописів як "Сурма" і "Розбудова нації" все вийшло не дуже оптимістично, бо українська нація була знекровлена і втратила власну державність. Сьогодні, коли ми маємо власну державу, нам треба всім згуртуватись і знищити владу українофобів-окупантів. Наша мета, про яку я вже говорив раніше, це побудова Гетьманату. Тому, наразі ми цю ідею пропагуємо. Коли наш Рух за гетьманат буде мати міцний фундамент, власне тоді і має відбутись знищення антиукраїнської влади. Доки українці терплять, доти "даунєцька" банда керує, ну а ми, намагаємось пропагувати свої ідеї.
– І на останок, що ви побажаєте тим, хто ще не знає про існування часопису "Січовик"?
– Побажаємо скоріше приєднатись до кола наших читачів! Ми не робимо чогось неймовірного, ми починаємо з найменшого, аби в подальшому досягнути великої мети. Ми сприймаємо адекватну об’єктивну критику, якщо вона не стосується наших ідеологічних засад. Якщо люди прагнуть з нами подискутувати ми завжди раді перейти у конкретний словесний двобій – без образ і кровопролиття – коротко, ясно і правдиво, за наявності документальних чи архівних свідчень. Для читачів нашого часопису додам на останок, що відзначуючи нашу пов'язаність з революційним поколінням наших найближчих попередників – з УВО-ОУН-УПА-УНА-УНСО – творимо нове видання з популяризацією ідей українського революційного націоналізму без домішок і перекручень та пропагандою Руху за Гетьманат.
– Дякуємо за бесіду! Бажаємо успіху у ваших нелегких починаннях!
– Дякую вам, що в нас вдалась така конструктивна бесіда. До нових зустрічей. Хай буде!

Розмову провів Павло Ковальов

Виховання української молоді

Упродовж практично всього ХХ ст., унаслідок перебування України у складі Російської імперії, СРСР, Польщі, Австро-Мадярщини, Румунії, Чехословаччини поняття єдиної батьківщини не було однозначним, а тому і патріотичне виховання здійснювалося у двох руслах. Робота проукраїнської частини інтелігенції щодо прищепленню молоді українського патріотизму та націоналізму зустрічала не тільки сильну протидію з боку окупаційних органів державної влади, але й виразний психологічний опір більшості населення.

   За роки незалежності України яскраво проявилися негативні наслідки відсутності належного патріотичного виховання (як на Сході, так і на Заході України), зокрема: масова трудова еміграція (так звана "четверта хвиля"), яка привела до втрати, за експертними оцінками, понад 7 млн. чол.; невідповідність дій еліт відносно очікувань та сподівань українського народу; неготовність частини творчої інтелігенції до довготривалого творчого процесу підвищення конкурентоздатності української культури, мови.

   Сьогодні час від часу ми можемо чути, як люди намагаються обговорювати тему про виховання молодого покоління. Навколо цього питання виникає багато різних думок і підходів. В проблемах всілякої аморальності чи різного роду розбещеності серед молоді, винними є не тільки та ж сама молодь а ті, на кому лежить або лежала відповідальність за їх виховання тоді, коли вони ще були або є дітьми. Молодь вже не виховують, тому що це вже такий вік, коли вони самі повинні брати на себе відповідальність виховувати чи то власних дітей або тих хто на них рівняється. Насправді виховувати потрібно дітей з малечку, коли ще формується їх характер. Слід наголосити на трьох основних чинниках, які є відповідальними в цьому питанні:

   1. Родина є першою сходинкою в освіті людини. Відповідальними у вихованні дітей є батьки або ті хто ними опікується. Проблемою сучасного сімейного виховання є порушення сімейних принципів, зокрема масова популяризація нетрадиційних родин де батьки є представниками однієї статті (геї та лез бійки). Вирішення питання виховання дітей в родині полягає в існуванні правильних традиційних сімейних принципів та пріоритетів – жодного насильства, жодної вседозвольності, все має бути в міру.

  2. Релігія відіграє другу важливу роль у вихованні дітей після родини. Проблемою релігії сьогодні є брак у навчанні дітей, молоді та родини. Більшість молоді в Україні не сприймає адекватно релігію,  через що і підпадає під ворожий вплив мультикультуралізму та ісламізації. Українці відірвані від християнських первинних догм самого Ісуса Хреста, які протягом багатьох віків панування Московської Церкви знищили та підмінили їх жидівськими вставками.

   3. Держава і влада мають відповідальну роль, що полягає не у використанні людей як робочої сили, фінансових чи інтелектуальних джерел для забезпечення свого існування, а навпаки, повинен бути такий спосіб згуртування суспільства, щоб максимально забезпечити кожного громадянина. Забезпечити не тільки соціально та економічно, що більшість вважають найважливішим пріоритетом, а найперше забезпечити своєрідним "батьківським" захистом особистості. На сьогодні, коли держава є окупованою московито-жидівською мафіозною владою, всі змоги патріотичного виховання молоді не мають шансів на життя, так як стануть на заваді існуванню вище згаданої мафії.

   Метою виховання не має бути виховання якоїсь ідеально досконалої людини взагалі, відірваної від національно-суспільних обов'язків і завдань, щоби навіть коштом національно-суспільного життя зберігати непорушність своєї моральної особовості, спасіння душі чи своєї досконалості. Формування людської особовості є можливе тільки серед даної національно-суспільної дійсності, праці, змагань і боротьби. Одже, націоналістичне та патріотичне виховання молоді зміряє до формування як найбільше суспільно-активної особистості в ім'я вартостей, для добра, сили й величі Nації.

Автор – побратим Ревуч

Україна – незавершений проект

   Очевидність цієї істини ні в кого не викликає сумнівів. Всі політичні течії і партії в Україні та поза її межами в один голос говорять, що Україна як суспільно-політичне явище так і не відбулася. Тема цього есею, його назва певним чином відсилає нас до роботи Ю. Габермаса ʺМодерн – незавершений проектʺ, але зрозуміло, що матеріал, з яким ми працюватимемо, і висновки, які ми робитимемо будуть стосуватися дещо інших явищ.

Символічний герб України (запланований великий герб УНР)

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ проявляється не лише в тому, що до сьогодні не всі етнічні українські землі входять до складу Української Держави, а політична еліта по суті намагається реалізувати в Україні антиукраїнський політичний та культурний проект, від якого за сотні верст тхне пронафталінєним брєжнівським застоєм. Тобто ані форма, ані зміст проекту, що реалізується, не є наповненими українськістю, Українською Ідеєю. Сама ідея української державності та боротьба за неї з боку владної верхівки піддається постійній дискредитації та огульному паплюженню. Ще досі героїв, які боролися проти московської окупації, повністю не реабілітовано, а наші вулиці, парки, площі, міста і села носять імена тих, хто пролив море вкраїнської крови на догоду кривавим тиранам.

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ стає помітною також і на прикладі кастрованого гімну, з якого Верховна Рада залишили тільки перший куплет та приспів, з незавершеного герба, адже ми знаємо, що до сьогодні Україна має тільки так званий Малий герб – Тризуб, який ще тільки має стати частиною герба Великого, перевернутий, спотворений прапор.

Державний прапор ЦР УНР та малий герб УНР

   Мені би не хотілося вподібнюватися деяким нашим дослідникам і волати про 7-тисячолітню державність на Україні, згадуючи ще трипільські часи. На мою думку, сучасна Україна з її населенням, хоча і є нащадком того Золотого віку, але виводити беззаперечний і прямий зв’язок між Україною і Трипіллям мені би не хотілося. Це приблизно те саме, що казати, що сучасне населення Єгипту є прямими нащадками фараонів. Втім, варто зауважити, що справжні нащадки фараонів – копти – на разі ʺвлачат жалкоє существованієʺ і здебільшого проживають за межами своєї прабатьківщини. Щось приблизно те саме можна спостерігати сьогодні і у випадку з нащадками трипільців.

   Повертаючись до назви нарису, гадаю, варто би було вказати на той час, коли почалася Україна як проект, але як Україна у сучасному розумінні цього слова. На моє глибоке переконання нам не слід занурюватись у такі глибокі часи як Трипілля, Київська Русь, ба й навіть доба козаччини, бо, по-перше, навіть суто номінально ми не маємо справи з власне ʺУкраїноюʺ, а по-друге, маємо перервану тяглість політичного процесу. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Т. Шевченком. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Т. Шевченку вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо скільки завгодно сперечатися з українофобами про те, ким був Шевченко, і, чим була його творчість, але ані ми, ані вони ні на крок не наблизимося до істини. Втім, у спрощеному вигляді ми можемо сказати, що Україна у Шевченка чи не вперше повсюдно називається саме Україною і має стійкий образ матері знедоленої, скривдженої, беззахисної. Мабуть, найкраще цей образ розкрито у поезії ʺРозрита могилаʺ.

Великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Т. Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону скривдженої матері. Саме з цього заклику і починається проект ʺУкраїнаʺ. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Великого Кобзаря.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став, як це не дивно, ʺКобзарʺ. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, вочевидь Шевченка не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

Мапа Соборної України

   Можна з великою впевненістю стверджувати, що напередодні Першої Світової окрім М. Міхновського та його партійців ніхто на Наддніпрянщині про розбудову власної держави і не замислювався. Та й ідеї самого М. Міхновського для наддніпрянців були досить чужими, принаймні вони були чужими для громадської думки і тих, хто ту громадську думку формував. В цьому моменті промальовується одна велика різниця із Галичиною, значна частина населення якої покладала на війну можливість створення Великої України і була достатньо змобілізована для цього чину. Але для порівняння: бойові дії на Галичині тривали лише рік, а на Великій Україні до середини 1920-х подекуди до початку 1930-х рр.

   Але з іншого боку саме тривала збройна боротьба партизанів, які залишилися вірними ідеалам УНР зробили можливим таке явище як Холодноярська республіка, що в свою чергу через твір Ю. Горліса-Горського ʺХолодний Ярʺ створило на Галичині достатнє ідеологічне підґрунтя для проведення збройної боротьби з вибухом Другої Світової війни. І якщо вся та отаманщина, як ту партизанську боротьбу часто презирливо називає історіографія, залишалася спадкоємцем ідеї України ідеальним, то її фактичним наступником стала Українська Соціалістична Радянська Республіка. В цьому відношенні мені не хочеться згадувати різні інсинуації, а хочеться йти шляхом доконаних фактів. Саме таким мені вважається те, що без створення квазідержавного утворення Радянська Росія ніколи б не отримала контролю над Україною, таким чином, саме Радянська Україна стає правонаступником УНР. Але з іншого боку, без створення УСРР не було б і сучасної України. І тут ми помічаємо головне: тяглість і певну спадковість політичного процесу.

Вояки Холодного Яру

   У 1922 р. Україну втягнуть у відтворену Російську імперію. Пройде неповних 7 років, як тоталітарна машина кинеться на Україну з усією своєю жахливою міццю щоби перемолоти Українців на совєтскій народ і хоча їй це повною мірою не вдасться, тим не менше, завдані нею втрати виявляться непоправними навіть після 20 років незалежності. Та як би там не було, проект ʺУкраїнаʺ жив. Жив в діаспорі, жив у криївках УПА, жив у діяльності дисидентів, жив у засекречених архівах і досі живе у нашій генетичній пам’яті.

  Доволі часто прихильники циклічности розвитку цивілізацій і державних утворень полюбляють до політичних процесів застосовувати метафору спіралі. Мені би не хотілося заперечувати цього підходу, бо він таки має певний сенс. Втім, у випадку з Україною на сучасному етапі ми можемо говорити про спіраль, що дивним чином віддзеркалюється, після певного зламу розкручується у зворотньому порядку. Ми можемо знайти багато спільного і подібного у політичних процесах початку ХХ і початку ХХІ ст. Через 74 роки після проголошення Центральної Ради та УНР на політичній карті з’являється незалежна Україна, яка в черговий раз намагається відірватися від Росії. Як тоді, так і зараз головним чинником, навіть не повертається язик сказати, провідної верстви є відверта антиукраїнськість. Тільки сьогодні боротьба точиться не стільки зброєю, але й економічними та інформаційними засобами.

Сучасний агітаційний малюнок

   По суті, на сьогодні триває повзуча окупація України москалем через політику (колишню партноменклатуру, що вже 20 років перебуває при владі), економіку (різні газові, сирні, м’ясні та інші промислові війни) та ідеологію (ідеологію в широкому розумінні, як марксистську надбудову, тобто в тому числі сучасну масову культуру – кіно, літературу, поп-музику, друковані та електронні ЗМІ тощо) так само, як у 19 році велась окупація військова. Та тільки цього разу (повертаємось до метафори спіралі), як я вже казав, на спіралі соціального часу виник певний злам. І саме після цього зламу спіраль України розходиться колами, які набувають нових характеристик і певною мірою прямує до завершення проекту ʺУкраїнаʺ.

   Для когось сучасна доба є часом апатії та песимізму. Я ж вам кажу: настав час для радості! Нам всім випала нагода стати свідками і співучасниками перетворення України у світову надпотугу, на перетворення України у інше самої себе.

Мапа розселення українців у 1900-1932 рр.

   Дуже скоро вже буде як 20 років я маю справу з описаним В. Підмогильним русифікованим містом центральної України, але сьогодні це місто перетворюється. Воно стає дедалі більш українським. Мине ще небагато часу і це місто скине з себе облуду ʺсовкаʺ і усвідомить свою українську місію. Рано чи пізно воно назветься Січеславом і засяють над ним жовто-блакитні прапори Великої України. Саме з цього міста, з цього регіону, з цього Січеславського краю візьме початок нова Україна, Україна лицарського штибу. Саме тоді виповниться змістом Ідея України і ми зможемо назвати Україну завершеним проектом. ʺЗавершенимʺ, але не у сенсі ʺтим, що наближається до свого кінцяʺ, а у сенсі – максимально наближеним до ідеальної (завершеної) форми. Саме тоді ми зможемо говорити про Українську Самостійну Соборну Державу не як про суспільно-політичний ідеал, а як про суспільно-політичну данність.

   Для багатьох колег по цеху мої слова можуть видатися непевними і такими, що не базуються на реальному аналізі стану речей. Але, гадаю, що кілька прикладів можуть навести і на інші роздуми. Наприклад, за підсумками 2011 р. в 7 регіонах України почав спостерігатися природний приріст населення і чомусь ці області знаходяться на Правобережжі Дніпра, а населення Донецької області зменшилося практично на 30 тис. чоловік. Дедаді все більше українців із західних регіонів шукають щастя на Сході України, а не за кордоном. Нехай хтось не витримає боротьби і маргіналізується, але хтось утримає свою ідентичність і укріпиться у своїй вірі у праведність боротьби за українську Україну.

Січеслав – українська назва Днєпрапетровска

   Інший приклад, батьки дітей з україномовних шкіл Донецька (одного з найбільш зросійщених міст України) виступили проти закриття цих шкіл і повели активну правову боротьбу проти антиукраїнської влади. За бажання, якщо захотіти, подібних прикладів можна понашукувати ще багато і всі вони говоритимуть про те, що незавершений проект ʺУкраїнаʺ врешті наближається до свого завершення, але не до кінця, як можуть кепкувати деякі кмітливці, а до завершення, як реалізації художнього задуму, думки чи твору.

Автор – Володимир Долгіх

(світлині взяті з сайту duhvoli.com.ua)