Культурне життя України в ХХІ ст. під пильним наглядом Кремля

   Сьогодні, у день Святої Тріїці, вашій увазі, шановні читачі, пропонується цікаві роздуми лідера та голови Центрального Проводу ВО "Тризуб" імені Степана Бандери полковника Дмитра Яроша, яка взята з праці революціонера, борця за УССД, головного тризубівця – "Українська Революція: XXI століття" (Розділ ІІ. Імперія Має Бути Знищена). Приємного прочитання!

Символіка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   Українцям за багатотисячолітню історію своєї нації доволі часто доводилося протистояти численним ворогам і вести одночасно боротьбу на декілька фронтів. Не є винятком і сьогодення. Східний, і один з головних, антиукраїнський фронт – це Московська імперія, вона ж Росія, вона ж РФ. Московія не може повноцінно існувати без того, щоб не мати в своєму імперському силовому полі України та українців. Для неї життєво важливо зробити так, щоб наша земля і люди надалі були під їх повним контролем, бо інакше Кремль ніколи не зможе відродити свою „велич” та стати конкурентом США і Китаю.

   Будь-яка імперія, що не проводить експансіоністської політики, не розширює свою територію та духовний простір, припиняє розвиток, деградує, зменшується, втрачає сили, занепадає і розвалюється на національні держави або міні-імперії, які теж, у свою чергу, за деякий час зникають.

   Така ж доля чекає й імперію Московську. За останні 350 років вона переживала різні етапи свого розвитку. Але завжди імперія була імперією тільки тоді, коли в її складі перебувала Україна. Відрив Росії від Києва – це обрив життєдайних комунікацій, які завжди забезпечували Москву історичними державотворчими міфами (точніше, брутальною псевдоісторичною брехнею); людським ресурсом, здатним вирішувати духовні (церковні), інтелектуальні, політичні, військові, культурні, економічні завдання для імперії; матеріальними благами, створеними на нашій землі. Ліквідація таких зв’язків з Україною завжди мала наслідком втрату панівного становища Росії в тих регіонах, де вона до того почувала себе абсолютно вільно.

Командир ВО "Тризуб" імені Степана Бандери, полковник Дмитро Ярош

  Усвідомлюючи це, сучасні кремлівські царики, Путін і Мєдвєдєв, йдуть стопами своїх попередників: Пєтра І, Єкатєріни ІІ, Лєніна і Сталіна – вони насамперед намагаються вирішити українське питання як найважливіше. І для цього використовують будь-які методи і засоби, адже чудово знають, що на війні не існує жодних обмежень. Головними напрямами ударів імперських сил проти України є духовний, культурний, економічний, інформаційний, військовий тощо.

   У духовній площині найрезультативнішою зброєю масового ураження є "Русская православная церковь" – РПЦ. Століттями вона йшла в авангарді імперських полків на завоювання українських земель. З того часу, як Константинополь за тридцять юдиних срібняків продав Київську митрополію Москві, ерпецешні попи тільки те й роблять, що переконують нас, українців, у неіснуванні українського народу, у тому, що московський цар (або генсек, або президент) є "Богом посланий нам керівник" і таке інше.

   Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з "єдиновірним православним царем"; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-чорноризці "братали" лицарів святої помсти – гайдамаків, з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору "російським єдиновірним воїнам" і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу. Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.

Праця Дмитра Яроша "Українська Революція: XXI століття" 

   Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження "пролетарської революції" в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм "відродження русского імперського християнства". При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога. Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на "канонічну територію Малої Русі". Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.

   Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати "хохлам нерозумним" їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі "єдіного і нєдєлімого" московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру "української православної церкви московського патріархату". Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською "канонічністю", відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.

   Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас. Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, "смердить поганським капищем".

Дві голови одного орла: московський цар Путін та його піп Гундяєв

   Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх "місіонерство" в середовищі "байкерів". Останнє збіговисько імперських "байкерів" у липні 2009 р. під Севастополем проходив під опікою та гаслами "русской православной церкві". Не все пройшло вдало, бо дехто з російських "байкерів" зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські "байкери" під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь "мать" – пропагандивного ефекту було досягнуто. Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…

   На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання "Свій-Чужий" – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців. Тут Кремль просто робить дива. Він використовує будь-які можливості для закидання у наші українські культурні тили свого численного десанту.

   Література в Росії служить своєрідним підвидом "бактеріологічної" зброї. У нас вона активно розповсюджується у вигляді різних книжок. Наприклад, сучасне примітивне чтиво в основному двох напрямків.

Український націоналізм та хрестиянство очами тризубівців

   Перший – "бойовики", що возвеличують російську зброю і бойовий дух імперії та творять образи ворогів з грузинів, чеченців, "ліц кавказької національності", прибалтів, європейців, американців і, звичайно ж, українців. Причому за останні роки увага їх військових "письменників" саме до України та українців збільшується ледь не в геометричній прогресії. Росія готує своїх підданих до того, що скоро російські танки приїдуть "захищати права російськомовних співвітчизників від бандерівського гніту" та "примушувати Україну до миру". Дещо їм у цій площині вдається – особливо це видно в Криму.

   Другий – сопливі повісті та романи, де розповідається про всілякі російські любовні історії. Після їх прочитання складається враження, що в них автори намагаються викликати співпереживання українських жінок з російськими, і таким чином звести зруйновані "ненависними націоналістами" мости "дружби" між народами.

   Також не можна не звернути увагу на зростаючий потік в Україну книжкової імперської класики. Чужокультурна класика є корисною лише тоді, коли вступає в критичний діалог із сформованою на національній традиції класикою вітчизняною. А що в нас із цим? Твори Пушкіна, Толстого, Чехова та інших безальтернативно обтяжують полиці книжкових магазинів по всій Україні, а особливо у тих регіонах, де московська "п’ята колона" є більш потужною. Літературна класика будує основи людського світосприйняття, і, на гадку Москви, українці мають сприймати світ саме з точки зору імперії, а не своєї незалежної держави. Маса псевдоісторичних російських книжок дивляться з книжкових полиць своїми історико-героїчними обкладинками і промовляють: «вчіть, брати-малороси, нашу спільну історію. А то якщо не ми, то й не будете знати, що вас не існує...». І багато хто вчить це "вчення" і розносить далі, заражаючи інших небезпечним імперським вірусом.

Сучасні кримські козачки – виконавці ідеї "русскава міра"

   Російських книг в Україні з кожним роком стає все більше. Російська література служить російській імперії – це закономірно. А владний режим України, зі зрозумілих причин, не протиставляється літературній експансії – йому не до того: хто ж красти буде? Але кожна дія, врешті-решт, викликає протидію. Так буде і у нас…

   Міжнародний терорист Вова Лєнін ставив кіно на перше місце у пропаганді своїх комуно-сатанинських ідей. Вірні кремлівські нащадки "вождя світового пролетаріату" продовжують його справу – максимально використовують художнє і документальне кіно для імперської експансії та розширення свого "культурного" простору. Звичайно ж, не минула "чаша сія" і Україну. Наша держава стала певним полігоном для випробування кіно-зброї відвічного ворога. Кожного дня в кінотеатрах демонструються фільми про героїчних русскіх солдат, які проливають кров, захищаючи „хороших людей” у різних точках світу, в тому числі й в Україні. Кожну годину по різних каналах телебачення крутять серіали про "мєнтів", фсбешників, грушників та інших "борців з тероризмом". Українки тепер плачуть не над важкою долею мексиканських чи бразильських жінок, а над нестерпними душевними муками своїх колишніх співвітчизниць по Радянському Союзу.

   Російські кров і соплі з екранів телевізорів заливають українські оселі. Росія панує в кінопросторі України і нав’язує українцям свій псевдокультурний кінопродукт. Української ж культурної кіно-альтернативи не існує і у найближчий час існувати не буде – доти, доки у нас панує режим внутрішньої окупації (яскравий приклад – "Тарас Бульба" в московській інтерпретації, влучно перейменований дотепним українським глядачем на "Тарас Картошка").

Агітаційна листівка ВО "Тризуб" імені Степана Бандери

   «Нам пєсня строіть і жить памагаєт...» – ці слова відомої брехливої радянської пісні сьогодні Росія може перефразувати: російська пісня допомагає Кремлю збивати докупи колишні свої колонії. Використовуючи проти співочої української нації свої дешеві "попсові" та "шансонові" скигління, пропагуючи содомітську "культуру" Моісеєвих, Пенкіних та їм подібних, Росія тим самим викликає у старшого покоління ностальгію за втраченою молодістю, а у молодого вбиває інстинкт національного самозбереження, нейтралізує той, згаданий вже код "Свій-Чужий", примітивізує та люмпенізує українську молодь. До того ж, завдяки масовому напливу російської музики в Україну, все важче пробитися через непрохідні псевдокультурні імперські хащі якісному і справді висококультурному українському музичному продукту.

   Масована атака російської "попси" боляче ранить і українські популярні співи, перетворює їх на малоцінні римовані набори слів під непрофесійний музичний супровід. А додайте сюди всі ці неукраїнські "Фабрики зірок", антинаціональні псевдофестивалі, "пошук пісенних талантів" для російського агітпропу… Битву у цій сфері поки що виграє Імперія: недарма ж переможеці та найпопулярніші артисти Росії – вихідці з України, які працюють на розвиток імперії. Агов! Українські музиканти, композитори, поети, продюсери! Не набридло відсиджуватись у тилу? Чи не пора дати москалям, і не лише, вирішальний пісенний бій?!

   Слава Україні!

Автор – Дмитро Ярош

(світлині взяті з сайту banderivets.org.ua)

Шевченкові ідеї на висоті чину Миколи Міхновського

   Ніби вчора написаний текст М. Міхновського під назвою "22 квітня 1912 р. Харків": «Зледащів український народ. Ледащами поробились члени української нації. Хто і що може вдіяти проти цього кам’яного муру байдужості? Навіть вогонь Шевченка не здужав і досі розтопити товстий шар криги, що ним окутаний пульс життя українського народу.»

Прапор України на Чернечій горі

   Це була остання стаття М. Міхновського, пов’язана з постаттю Т.Г. Шевченка. Цього ж року в Києві постало "Братство самостійників", а в Харкові під впливом М. Міхновського – таємний студентський гурток імені Т.Г. Шевченка. Ці організації за задумом М. Міхновського мали продовжувати цілі та ідеологію "Братства Тарасівців".

   Влітку 1891 р. на могилі Т.Г. Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти М. Базькевич, М. Байздренко та І. Липа разом з харківським чиновником В. Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою "Братство тарасівців". За деякими даними, серед засновників були і Б. Грінченко та М. Міхновський. За іншими відомостями, вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом із такими знаними постатями української історії, як М. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Шемет, М. Вороний, В. Самійленко, Є. Тимченко та інші.

   У 1880-1890-х рр. наступне за Т.Г. Шевченком покоління, налякане його стражданнями і його долею, діяло виключно у форматі повної лояльності до імперської влади. М. Міхновський саркастично висловився про їхню діяльність наступним чином: «Робім так, щоб ніхто не бачив нашої роботи!». Отже, для того, щоб ідеї Т.Г. Шевченка піднялись до ідеї чину, потрібно було створити епоху полеміки, заперечень і боротьби. І такі зміни настають з появою молодої генерації інтелігентів. Цитуємо: «Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі Українці, не бажаємо о дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільності.»

Микола Іванович Міхновський

    Це була цитата з програмного документу "Братства тарасівців" – "Profession de foi", або "Визнання віри молодих українців", виголошеного І. Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин, ймовірно, після участі у традиційній для студентської молоді Харкова ще з 1861 р. заупокійній панахиді по Т.Г. Шевченку в Мироносицькій церкві. Політичне "Вірую" Тарасівців повністю спиралося на ідеї Т.Г. Шевченка і було протиставленням не тільки аполітичному українофільству, але й ідеям соціалізму різних відтінків, які набули наприкінці ХІХ ст. популярності в молодіжному середовищі. Це була декларація бачення тарасівцями ідеї і мрії справжньої України: визнання Московщини окупантом України, вимоги повної державно-політичної незалежності України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу з акцентом, що справедлива розв’язка соціального питання може прийти в парі з політичним вирішенням державної суверенності:

   «Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проекти московських лібералів, ні соціалістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проекти, як наші програми».

Іван Львович Липа

  А ще "Братство тарасівців" чітко заманіфестувало ідею національної єдності українського народу: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Гасло, яке з певних політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і головне у діяльності "братчиків" — служіння не грошам і не чужим державам, а Україні. Цікавою була примітка до заголовку програми від редакції львівської газети "Правда", де вона була надрукована в квітні 1893 р.: «Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!» Ідеї тарасівців були пропаговані також Вартовим (Б. Грінченком) у "Листах з Наддніпрянської України" та М. Коцюбинським у казці-алегорії "Хо".

   У 1893 р. в Києві, під головуванням М. Міхновського, відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд "Братства тарасівців", в якому взяли участь 30 делегатів. Серед них – М. Коцюбинський, Є. Тимченко, В. Самійленко, а також брат М. Міхновського – отець Юрій (Міхновський). Тарасівці прийняли рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Та в квітні проти діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислані за звинуваченням в "українофільській пропаганді".

Борис Дмитрович Грінченко

   Влітку 1893 р. за звинуваченням у підготовці "відторгнення Малоросії від Великої Росії" було заарештовано і засуджено до ув’язнення Івана Липу та кількох харківських братчиків. Та цікаво, що в судовому процесі назва організації "Братство тарасівців" не фігурувала – про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Києва. Правда, після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиції.

   Якщо говорити про діяльність Братства, то вона провадилася в такий спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала легально або напівлегально, було організовано з найактивніших студентів таємне звено "Братства тарасівців", яке спрямовувало працю громади по лінії політичних вимог цієї організації. Ідеї тарасівців поширювались його членами також у літературних творах, статтях, друкованих в українській пресі Галичини, яку нелегально розповсюджували у підросійській Україні. Осередки Братства, крім Києва і Харкова, були в Одесі, Лубнах, Полтаві, Прилуках, Чернігові.

   Фінансувалася організація за рахунок пожертв благодійників, зокрема – цукрозаводчика Василя Симиренка. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти В. Симиренка роз’їхалися по Україні для "роботи політичної". М. Міхновський був відряджений на Лівобережжя. Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані Братству групи за місцем свого попереднього проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо.

Микола Кіндратович Вороний

  Цей процес продовжувався й у другій половині 1890-х рр. Саме як результат цілеспрямованої роботи у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало "дітьми Шемета". Поліція вважала, що посередником у стосунках "центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком" був В. Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків "заборонені закордонні видання з київського складу".

   Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише В. Шемет із його братами Сергієм і Миколою, але й М. Міхновський – як один з організаторів або добре обізнаний порадник. Подібний гурток був створений 1896 р. і в Прилуках, на батьківщині М. Міхновського. "Головним порадником прилуцького гуртка" О. Лотоцький називає племінника Миколи – студента Київського університету В. Совачіва. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам М. Міхновський.

   Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху: В. Дорошенко, О. Назаріїв, М. Порш, Б. Мартос та інші. Ю. Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських (“братів О. та В. Міхновських”), які у другій половині 1890-х рр. навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і С. Петлюра. Важливо підкреслити, що тарасівці дуже негативно ставились до будь-яких спроб монополізувати українську справу якоюсь з організацій. Вони вважали це проявами недолугого мислення і анти конструктивної дії. Навпаки, вони входили до різних українських угруповань, об’єднуючись навколо щоденних конкретних справ і орієнтуючи їх на високі цілі.

Михайло Михайлович Коцюбинський

  У 1899 р. до Харкова переїхав М. Міхновський. В 1900 р., під час відзначення шевченкових роковин, він виголосив доповідь "Самостійна Україна", яка була, власне, розширенням і обгрунтуванням тез програми "Братства тарасівців" щодо прав українського народу на свою державу. В цій роботі М. Міхновський представляє Т.Г. Шевченка як посередника між козацько-гетьманською державою і сучасністю. Він пише: «…доки нація живе, доки відчуває себе живою, сильною, доти нема місця для задавнення. Мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдинодійсним і серйозним, себто силою.»

  До речі, і програма тарасівців спиралась на конституційно-правові процедури набуття Україною незалежності. У 1902 р. М. Міхновський засновує Українську народну партію, до якої, між іншим, належали В. та Г. Шевченки, з чого можна зробити висновок, що в родині генія М. Міхновського вважали гідним і послідовним учнем ідей Кобзаря.

Великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко

   У 1903 р. М. Міхновський формулює "Кредо" борця за волю і славу України у 10 заповідях УНП, в яких також помітно вплив шевченківської думки в таких аспектах, як єдність українців, що має бути вищою за станові розбіжності; стосунки із чужинцями, а також ставлення до спільних духовно-національних вартостей:

  «1. Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей - це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.

  2. Усі люди твої брати. Але москалі, ляхи, мадяри, румуни та жиди - це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують нас.

  3. Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

  4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

  6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

  7. Не зробися ренегатом-відступником.

  8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

  9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.»

Члени харківського осередку "Братства Тарасівців"

   І нарешті під датою 26 лютого (10-го березня за новим стилем) 1912 р. М. Міхновський пише статтю "Шевченкові роковини", в якій ставить Т.Г. Шевченка на один рівень із пророком Мойсеєм: «Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог послав народові єврейському, як виходив він з Єгипту. Як той біблійний огненний стовп, показує він шлях до щасливої будуччини». І закінчує статтю словами самого Кобзаря: «Братія, не вдавайтеся в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України.» Може це і є сьогодні для нас, українців, найважливіше? Час покаже…

Автор – Ольга Різниченко

(світлині взяті з пошукової системи google.com)

Україна – незавершений проект

   Очевидність цієї істини ні в кого не викликає сумнівів. Всі політичні течії і партії в Україні та поза її межами в один голос говорять, що Україна як суспільно-політичне явище так і не відбулася. Тема цього есею, його назва певним чином відсилає нас до роботи Ю. Габермаса ʺМодерн – незавершений проектʺ, але зрозуміло, що матеріал, з яким ми працюватимемо, і висновки, які ми робитимемо будуть стосуватися дещо інших явищ.

Символічний герб України (запланований великий герб УНР)

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ проявляється не лише в тому, що до сьогодні не всі етнічні українські землі входять до складу Української Держави, а політична еліта по суті намагається реалізувати в Україні антиукраїнський політичний та культурний проект, від якого за сотні верст тхне пронафталінєним брєжнівським застоєм. Тобто ані форма, ані зміст проекту, що реалізується, не є наповненими українськістю, Українською Ідеєю. Сама ідея української державності та боротьба за неї з боку владної верхівки піддається постійній дискредитації та огульному паплюженню. Ще досі героїв, які боролися проти московської окупації, повністю не реабілітовано, а наші вулиці, парки, площі, міста і села носять імена тих, хто пролив море вкраїнської крови на догоду кривавим тиранам.

   Незавершеність проекту ʺУкраїнаʺ стає помітною також і на прикладі кастрованого гімну, з якого Верховна Рада залишили тільки перший куплет та приспів, з незавершеного герба, адже ми знаємо, що до сьогодні Україна має тільки так званий Малий герб – Тризуб, який ще тільки має стати частиною герба Великого, перевернутий, спотворений прапор.

Державний прапор ЦР УНР та малий герб УНР

   Мені би не хотілося вподібнюватися деяким нашим дослідникам і волати про 7-тисячолітню державність на Україні, згадуючи ще трипільські часи. На мою думку, сучасна Україна з її населенням, хоча і є нащадком того Золотого віку, але виводити беззаперечний і прямий зв’язок між Україною і Трипіллям мені би не хотілося. Це приблизно те саме, що казати, що сучасне населення Єгипту є прямими нащадками фараонів. Втім, варто зауважити, що справжні нащадки фараонів – копти – на разі ʺвлачат жалкоє существованієʺ і здебільшого проживають за межами своєї прабатьківщини. Щось приблизно те саме можна спостерігати сьогодні і у випадку з нащадками трипільців.

   Повертаючись до назви нарису, гадаю, варто би було вказати на той час, коли почалася Україна як проект, але як Україна у сучасному розумінні цього слова. На моє глибоке переконання нам не слід занурюватись у такі глибокі часи як Трипілля, Київська Русь, ба й навіть доба козаччини, бо, по-перше, навіть суто номінально ми не маємо справи з власне ʺУкраїноюʺ, а по-друге, маємо перервану тяглість політичного процесу. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Т. Шевченком. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Т. Шевченку вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо скільки завгодно сперечатися з українофобами про те, ким був Шевченко, і, чим була його творчість, але ані ми, ані вони ні на крок не наблизимося до істини. Втім, у спрощеному вигляді ми можемо сказати, що Україна у Шевченка чи не вперше повсюдно називається саме Україною і має стійкий образ матері знедоленої, скривдженої, беззахисної. Мабуть, найкраще цей образ розкрито у поезії ʺРозрита могилаʺ.

Великий Кобзар – Тарас Григорович Шевченко

   Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Т. Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону скривдженої матері. Саме з цього заклику і починається проект ʺУкраїнаʺ. Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Великого Кобзаря.

   Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став, як це не дивно, ʺКобзарʺ. Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, вочевидь Шевченка не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

Мапа Соборної України

   Можна з великою впевненістю стверджувати, що напередодні Першої Світової окрім М. Міхновського та його партійців ніхто на Наддніпрянщині про розбудову власної держави і не замислювався. Та й ідеї самого М. Міхновського для наддніпрянців були досить чужими, принаймні вони були чужими для громадської думки і тих, хто ту громадську думку формував. В цьому моменті промальовується одна велика різниця із Галичиною, значна частина населення якої покладала на війну можливість створення Великої України і була достатньо змобілізована для цього чину. Але для порівняння: бойові дії на Галичині тривали лише рік, а на Великій Україні до середини 1920-х подекуди до початку 1930-х рр.

   Але з іншого боку саме тривала збройна боротьба партизанів, які залишилися вірними ідеалам УНР зробили можливим таке явище як Холодноярська республіка, що в свою чергу через твір Ю. Горліса-Горського ʺХолодний Ярʺ створило на Галичині достатнє ідеологічне підґрунтя для проведення збройної боротьби з вибухом Другої Світової війни. І якщо вся та отаманщина, як ту партизанську боротьбу часто презирливо називає історіографія, залишалася спадкоємцем ідеї України ідеальним, то її фактичним наступником стала Українська Соціалістична Радянська Республіка. В цьому відношенні мені не хочеться згадувати різні інсинуації, а хочеться йти шляхом доконаних фактів. Саме таким мені вважається те, що без створення квазідержавного утворення Радянська Росія ніколи б не отримала контролю над Україною, таким чином, саме Радянська Україна стає правонаступником УНР. Але з іншого боку, без створення УСРР не було б і сучасної України. І тут ми помічаємо головне: тяглість і певну спадковість політичного процесу.

Вояки Холодного Яру

   У 1922 р. Україну втягнуть у відтворену Російську імперію. Пройде неповних 7 років, як тоталітарна машина кинеться на Україну з усією своєю жахливою міццю щоби перемолоти Українців на совєтскій народ і хоча їй це повною мірою не вдасться, тим не менше, завдані нею втрати виявляться непоправними навіть після 20 років незалежності. Та як би там не було, проект ʺУкраїнаʺ жив. Жив в діаспорі, жив у криївках УПА, жив у діяльності дисидентів, жив у засекречених архівах і досі живе у нашій генетичній пам’яті.

  Доволі часто прихильники циклічности розвитку цивілізацій і державних утворень полюбляють до політичних процесів застосовувати метафору спіралі. Мені би не хотілося заперечувати цього підходу, бо він таки має певний сенс. Втім, у випадку з Україною на сучасному етапі ми можемо говорити про спіраль, що дивним чином віддзеркалюється, після певного зламу розкручується у зворотньому порядку. Ми можемо знайти багато спільного і подібного у політичних процесах початку ХХ і початку ХХІ ст. Через 74 роки після проголошення Центральної Ради та УНР на політичній карті з’являється незалежна Україна, яка в черговий раз намагається відірватися від Росії. Як тоді, так і зараз головним чинником, навіть не повертається язик сказати, провідної верстви є відверта антиукраїнськість. Тільки сьогодні боротьба точиться не стільки зброєю, але й економічними та інформаційними засобами.

Сучасний агітаційний малюнок

   По суті, на сьогодні триває повзуча окупація України москалем через політику (колишню партноменклатуру, що вже 20 років перебуває при владі), економіку (різні газові, сирні, м’ясні та інші промислові війни) та ідеологію (ідеологію в широкому розумінні, як марксистську надбудову, тобто в тому числі сучасну масову культуру – кіно, літературу, поп-музику, друковані та електронні ЗМІ тощо) так само, як у 19 році велась окупація військова. Та тільки цього разу (повертаємось до метафори спіралі), як я вже казав, на спіралі соціального часу виник певний злам. І саме після цього зламу спіраль України розходиться колами, які набувають нових характеристик і певною мірою прямує до завершення проекту ʺУкраїнаʺ.

   Для когось сучасна доба є часом апатії та песимізму. Я ж вам кажу: настав час для радості! Нам всім випала нагода стати свідками і співучасниками перетворення України у світову надпотугу, на перетворення України у інше самої себе.

Мапа розселення українців у 1900-1932 рр.

   Дуже скоро вже буде як 20 років я маю справу з описаним В. Підмогильним русифікованим містом центральної України, але сьогодні це місто перетворюється. Воно стає дедалі більш українським. Мине ще небагато часу і це місто скине з себе облуду ʺсовкаʺ і усвідомить свою українську місію. Рано чи пізно воно назветься Січеславом і засяють над ним жовто-блакитні прапори Великої України. Саме з цього міста, з цього регіону, з цього Січеславського краю візьме початок нова Україна, Україна лицарського штибу. Саме тоді виповниться змістом Ідея України і ми зможемо назвати Україну завершеним проектом. ʺЗавершенимʺ, але не у сенсі ʺтим, що наближається до свого кінцяʺ, а у сенсі – максимально наближеним до ідеальної (завершеної) форми. Саме тоді ми зможемо говорити про Українську Самостійну Соборну Державу не як про суспільно-політичний ідеал, а як про суспільно-політичну данність.

   Для багатьох колег по цеху мої слова можуть видатися непевними і такими, що не базуються на реальному аналізі стану речей. Але, гадаю, що кілька прикладів можуть навести і на інші роздуми. Наприклад, за підсумками 2011 р. в 7 регіонах України почав спостерігатися природний приріст населення і чомусь ці області знаходяться на Правобережжі Дніпра, а населення Донецької області зменшилося практично на 30 тис. чоловік. Дедаді все більше українців із західних регіонів шукають щастя на Сході України, а не за кордоном. Нехай хтось не витримає боротьби і маргіналізується, але хтось утримає свою ідентичність і укріпиться у своїй вірі у праведність боротьби за українську Україну.

Січеслав – українська назва Днєпрапетровска

   Інший приклад, батьки дітей з україномовних шкіл Донецька (одного з найбільш зросійщених міст України) виступили проти закриття цих шкіл і повели активну правову боротьбу проти антиукраїнської влади. За бажання, якщо захотіти, подібних прикладів можна понашукувати ще багато і всі вони говоритимуть про те, що незавершений проект ʺУкраїнаʺ врешті наближається до свого завершення, але не до кінця, як можуть кепкувати деякі кмітливці, а до завершення, як реалізації художнього задуму, думки чи твору.

Автор – Володимир Долгіх

(світлині взяті з сайту duhvoli.com.ua)