Україна у розрахунку Наполеона I Бонапарта

Східна кампанія французького імператора Наполеона Бонапарта була значно інспірована дипломатичним меморіалом від 1808 р., що закликав відштовхнути московитів вглиб їхньої території, як це зробив Карл Мартелл у VIII столітті з Омеядами. Тоді король франків зупинив експансію ісламу в Європу. На жаль, мусульмани повернулися за "боргом" у XXI ст.

   Але повернімося до Наполеона. Вважалося, що Україна – ключ перемоги Франції над монархією Романових. Щоби найкраще скористатися ситуацією, безліч французьких аґентів збирали цінну інформацію про можливості наступу у бік Києва, надходили анонімні свідчення про стан міст, переправ та населення, зокрема, вирізнялася пропозиція:

   «Кілька слів імператора Наполеона до мешканців України, які треба передати таємно, зроблять якнайкращий вплив на їхню поведінку, бо вони страждають під владою Росії та тільки й мріють, щоби скинути це ярмо». Французи слідкували за антимосковськими настроями, що вже у 1811 р. охопили Волинь та переростали у повстання. Інші аґенти просувалися також вглиб країни – до Херсону, Черкас, Полтави, де збирали дані про розміщення військ.

   Ресурси країни мали цілком забезпечити потреби наступального війська. Відновлена державність у формі потенційно суверенного Королівства на землях України закономірно стала б східною фортецею наполеонівської Європи. Найкраще, але не без огріхів, цю тему дослідив Ілько Борщак у праці "Наполеон і Україна" (1937): «Якби армія Наполеона ввійшла була на Україну, певно, знайшовся б новітній Мазепа серед колишньої української старшини...».

За матеріялами часопису "Гетьманат"

Тихий голос України в озерному краї Суомі

Цьогоріч лютневий номер тематичного додатка найбільшої фінляндської газети "Гельсинґін Саномат" (HS Teema) присвячений Україні. У ньому вміщено і мій есей під назвою "Тихий голос України". Нижче спробую подати читачам його основні тези.

   Початок: ілюстрація того, наскільки голос України чутний у Суомі. У жовтні 2022 р. відбувся Гельсинський книжковий ярмарок, на якому було із десяток панельних дискусій та інших заходів про події в Україні, але... без жодного гостя з України. З наших там була аж одна учасниця, яка мешкає у Суомі, і говорила вона не про політику, а про українську поезію, та це було вдалині від двох головних сцен.

   Натомість російських учасників ("хороших русскіх") було як мінімум двоє (а може, й троє), і два "політичних" заходи з їх участю відбулися на головних сценах, із трансляцією і викладеним записом. На жаль, така ситуація не дуже мене й здивувала, бо у Суомі звикли дивитися на Україну та багато інших колишніх частин СССР не безпосередньо, а крізь російську призму. Навіть повномасштабне вторгнення не змінило цієї оптики, чи принаймні зміни відбуваються дуже повільно, із великою інерцією.

   За рік стався прогрес, і на торішньому книжковому ярмарку було вже три заходи з українськими гостями. Один із них – на головній сцені, за участю Олександра Михеда, але шлейф проблем тягнеться далі: якщо фіни захочуть почитати Михеда фінською мовою, нічого не вийде – таких перекладів просто нема. А взагалі переклади української літератури фінською мовою – велика рідкість, це стосується і класиків, і сучасників.

   Далі: приклад того, що інтерес до української літератури існує. У муніципальних бібліотеках фінляндського столичного регіону є два примірники «Зачарованої Десни» Олександра Довженка (фінською мовою), і на них – довжелезна черга, 32 людини. Потім – короткий огляд української літератури, починаючи від Івана Котляревського, зі згадкою про несприятливі умови її розвитку, утиски української мови, "Розстріляне Відродження", але із констатацією того, що попри це в її середовищі регулярно з'являлися видатні письменники.

   На шпальтах HS Teema згадую і про відмінності між українцями та росіянами внаслідок різної історії двох народів, а також про те, що російський дисидент чи класик російської літератури – аж ніяк не завжди друг України. Наводжу слова Володимира Винниченка, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання. І як висновок: «Нема чого дивуватися, що в сучасній Україні різні відомі діячі, від Пушкіна до Солженіцина, ідуть услід за російським кораблем» (ну, сформулював я це, може, й не зовсім так...).

   Наостанок – узагальнення. Україна воює за своє існування і водночас робить важливі кроки, щоб інтеґруватися в Європу. Імовірно, фіни й українці дедалі частіше ставатимуть партнерами у різних процесах, а знання культури одне одного завжди допомагає краще порозумітися, тому бажано працювати на популяризацію української культури у Суомі.

   Способи можуть бути різні: інтенсифікація викладання української мови, збільшення кількості носіїв фінської мови, які знають українську і завдяки цьому зможуть перекладати нашу літературу. Було б непогано видати фінською бодай кілька класичних українських творів. Є потреба й у традиційних великих фінсько-українському та українсько-фінському словниках, слів так на 50 000 – 80 000, але саме собою це все навряд чи зробиться, треба фінансування.

   Найбільше приголомшило існування фонду Cultura-säätiö, який щороку надає ґранти на загальну суму 200 000 євро на «вивчення, викладання і дослідження російської мови та пов'язаної із нею культури». Тож я запитую в кінці: з огляду на те, що знання російської культури у Суомі й так уже набагато більше, ніж знання української, а з другого боку внаслідок відомих подій інтерес до рос. мови дуже впав, то чи не краще буде переорієнтувати бодай частину цих коштів на українську культуру? (До речі, це державні кошти, і таке їх цільове використання базується на ухвалі фінського парламенту від 2013 року).

Автор – Юрко Зуб

Сценарії атаки РФ на країни НАТО

Нині пріоритетом Північноатлантичного альянсу (на випадок майбутньої війни проти Московії) залишається захист Естонії, Латвії та Литви. Військові планувальники блоку передбачають різні сценарії. Зокрема, російські війська можуть захопити держави Балтії під час вторгнення, або ж вони можуть зайняти невеликі ділянки території, щоби перевірити й підірвати готовність NATO захищати невеликі держави від росії.

   У контексті окупації країн Балтії військові планувальники Альянсу також розглядали можливість нападу або окупації Московією так званого Сувальського коридору – географічної ділянки вздовж литовсько-польського кордону, що простягається приблизно на 100 кілометрів між Білоруссю і Кьоніґсберґом (тимчасовий Калінінград). У разі війни російські війська можуть зайняти цю ділянку суші, відрізавши Естонію, Латвію і Литву від решти частини NATO. Такий звичайний військовий крок може бути підкріплений гібридними заворушеннями серед російськомовної громади у країнах Балтії.

   Проте, швидше за все, стратеги Альянсу, помиляються, оскільки Московія не потребує багато часу і ресурсів, щоби зважитися на перевірку славнозвісної 5-ї статті. Слід розуміти, що російська атака на NATO – це не обов'язково марш суходолом на Берлін. Щоби занурити блок у глибоку кризу, РФ необхідно продемонструвати всьому світу неготовність NATO захищати своїх членів.

   Відсутність відповіді на окупацію кількох прикордонних міст умовної Естонії назавжди підірве репутацію всього блоку. Додайте до цього ядерний ультиматум, який виступить додатковою "мотивацією" для Альянсу не чинити опір. Велика проблема в тому, що члени NATO по різному сприймають загрозу РФ, тому блоку важко напрацювати спільний план на випадок агресії.

   Якщо країни Балтії тверезо готуються до вторгнення, та ж Німеччина останнім часом дедалі частіше наголошує на своєму небажанні бути втягнутою у війну в Україні навіть опосередковано. Прагматизм німців слід сприймати як наслідок поразки у Другій світовій війні, окупації союзниками та подальшій денацифікації кількох поколінь. Це загалом демонструє низьку готовність превентивно стримувати Московію, а також ставить під сумнів рішучість ключових членів у захисті 5-ї статті NATO.

За матеріялами "Foreign Policy"

Концепція "відкритого суспільства" знищує нації зсередини

Нація – продукт ізоляції. Нація виникає тоді, коли якась окрема племінна група осідає на певній території та тривалий час із неї не сходить і інших на неї не пускає. Як наслідок, у цієї спільноти формуються унікальні, неповторні риси: мова (система комунікації), культура, мораль, традиції, світоглядні установки, менталітет, ну і генофонд, що визначає її типові антропологічні риси.

   Незрозуміла або малозрозуміла іншим спільнотам система комунікації (мова), яка є одним із головних маркерів нації, є безперечним свідченням існування тривалої ізоляції. Внаслідок цього нація регулярно не комунікувала з іншими спільнотами, але підтримувала комунікаційні зв'язки всередині. Тож розрив ізоляції веде до деконструкції нації.

   Відродження нації відбувається за тих самих умов, що й її народження: щоби відновити виснажені сили та загоїти національні травми, національний організм мусить на певний час ізолюватися від шкідливих й потужних зовнішніх впливів. І лише зміцнившись, відкритися для інтенсивних контактів. Тому концепція відкритого суспільства для постгеноцидної, постколоніальної нації є повільною смертю (хто хоче довершити справу Валуєва-Лєніна-Сталіна-Кагановіча-Путіна, не втрачаючи обличчя і репутації гуманіста, обов'язково пропагуватиме "відкритість").

Автор – Софія Дніпровська

Верховна Рада займається відвертим саботажем

Куди легше для москалів було б таки перемогти країну, в якій нема армії... Коли 2 роки тому до лав Сил оборони України стали сотні тисяч і почався справді масовий народний спротив, ворог прийняв це, а тому зміни свою тактику. Проте це питання не перестало бути актуальним, просто формулювання змінилося.

   Тепер московити будуть намагатися перемогти країну, в якій армія закінчилася. Паралельним курсом намагаються ще й зірвати мобілізацію в Україні як таку. Тим більше зараз нікчемно виглядає велика частина наших законодавців.

І вісті, які надходять з оборонного комітету Верховної Ради, нагадують нам, що готовність ухвалювати нормальні закони про мобілізацію буде збільшуватися. Переконані, що десь так під час наступної оборони Києва, яка вже не за горами-болотами... Ми багато чули про справедливість у цьому питанні.

   Звісно, тут багато граней, але є одна річ, яка повністю ставить все з ніг на голову: у нас чинний військовик в очах держави несе вищу відповідальність за ухилення від обов'язку, ніж той, хто ще в армію не був зарахований. Тому звісно легше ховатися від повістки. Поки ця принципова несправедливість не буде виправлена, у нас військові будуть упосліджені; з усіма відповідними наслідками.

   Це при тому, що люди відмовилися від свого життя і пішли в армію, воюють, ризикують життям. А тим часом на так званому "домашньому фронті" – у запіллі – законотворці уникають будь-яких непопулярних рішень і змагаються у тому, хто краще захистить ухилянтів. Хоча ще 2 роки тому багато хто із них публікував пафосні знімки в однострої та навіть зі зброєю, а тепер завзято перекладають одне на одного відповідальність; і чому ж ми тоді очікуємо, що багато співгромадян не будуть слідувати їх нікчемному прикладові?!

За матеріялами "Запорізької Солі"

Жерці наставляють, вояки захищають, ремісники працюють

Теорія трьох станів дуже проста: суспільство людей розділене на тих, хто молиться, тих, хто воює та тих, хто працює! Французький лінґвіст, міфолог і філолог-компаративіст, автор цієї теорії Жорж Дюмезіль відомий своїми порівняльними дослідженнями релігій та міфологій індоєвропейських народів. Виходячи з тези, що структура релігійно-міфологічних уявлень має відображати соціальну структуру, він сформулював так звану трифункційну модель, яка, після запеклих наукових дискусій, стала загальновизнаною серед дослідників міфології.

   Дюмезілева теорія ґрунтується на загальновідомому факті існування трьох соціальних функцій індоєвропейських народів: культової (представники – жерці), військової (представники – військові вожді) та господарчої (представники – землероби та ремісники). Найчіткіше це прадавнє членування збереглося в Індії (три основні варни): "брахмани", "кшатрії" та "вайшії", яким відповідають три ґуни: "саттва", "раджас" і "тамас". Тобто три форми,  елементи, якісні модуси чи прояви пластичної субстанції, "пракріті".

   У кастовій моделі під виглядом людини приховані різні реальності. Це різні сутності, різні світи, у кожного із них – свої власні, відведені їм місця, оскільки вони представляють собою втілення різних енергій і різних сумішей буття. Ці енергії циркулюють крізь них і кожен може досягти досконалості в своєму власному роді, в своєму власному вигляді.

   Відповідно до цього Дюмезіль реконструював тричленну структуру пантеону богів у міфологіях кількох індоєвропейських народів. У давніх римлян це були: Юпітер – Марс – Квірін; в аріїв – Мітра та Варуна – Індра – Ашвіни; у скандинавів – Одін – Тор – Фрейр; у скіфів, відповідно, – Колаксай – Ліпоксай – Арпоксай. Французький дослідник вважав, що повноцінних каст є три, а четверта є змішанням деградованих представників перших трьох.

   Оскільки у традиційному суспільстві з торгівлею існувало дуже багато табу та сакральних обмежень, то зберіганням коштовностей займалися брахмани, проблемами розподілу та обміну – кшатрії. Вайшії ж були ремісниками та землеробами. За Дюмезілем поява професійних торговців, купців в складі третьої касти стало ознакою деградації індоєвропейської цивілізації.

   Прикметно, що одним з таких факторів на ці процеси є вплив юдеїв, які перебуваючи в четвертому вигнанні ("трефному" світі), почали застосовувати у відношенні до нього ті господарські методи, що забороняються в рамках самої юдейської громади. Середньовічна Європа знала три основні стани – духовенство (лат. oratores), войовників (лат. bellatores) та трудівників (лат. laboratores) – міщан, селян. Церква також поділяє людей на духовних ("пневматики"), душевних ("психіки") і плотських ("саркіки").

   І вся ціннісна система була заснована саме на цій тричленній структурі суспільства! Теорія Дюмезіля справила величезний вплив на подальші дослідження в області індоєвропеїстики та на становлення структуралізму (Дюмезіль сприяв просуванню кар'єри молодого Мішеля Фуко). Також Дюмезіль вплинув на Клода Леві-Стросса (але останнього відрізняє інтерес до структурної динаміки, до механізму варіацій міфологічних конфігурацій).

   Дюмезілеву теорію підтримував й високо оцінював Мірча Еліаде. "Новий час" або ж Modern скасовував релігію, стани, сакральне розуміння світу і це стало початком занепаду та кінця індоєвропейської цивілізації. Їй на зміну прийшли капіталізм, матеріалізм, економізм, егалітаризм, фемінізм, ґендеризм тощо.

Автор – Сергій Чаплигін

Пам'яти славетного археолога Василя Ляскоронського

Року 1860-го, 5-го дня місяця січня (за старим стилем 24.XII.1859 р.) у Золотоноші Полтавської губернії народився талановитий дослідник – Василь Григорович Ляскоронський. За своє життя він здійснив багато гідних речей, про які варто було б розповісти. Його дослідницька кар'єра була яскравою та багатогранною, а життя минуло у вирі плідної роботи в колі провідних українських науковців.

   Він був мандрівником, який у свій час пройшов тисячі кілометрів Україною та державами Європи. А ще, – людиною, яка думками мандрувала на тисячі років в минуле. Його доробок та життя варті багатьох слів, але сьогодні хотілося б нагадати про його вклад у дослідження Руси і пов'язаного із Полтавщиною Переяславського князівства.

   Ляскоронський зацікавився минулим ще з юности: у кінці 1870-х він навчався в Лубенській гімназії, де його вчителем був Федір Камінський – перший дослідник Гінцівської палеолітичної стоянки. Разом з учителем, Василь Григорович проводив археологічні розкопки та розвідки, відточуючи власну майстерність. Під час навчання у Київському університеті імені святого Володимира (1880-1885) стає учнем Володимира Антоновича, знайомиться із Михайлом Грушевським,  поринаючи у київське академічне середовище.

   Знаковими можна вважати дослідження Ляскоронського на території Полтавської губернії. Під час проведення експедицій були знайдені, замальовані, описані та нанесені на мапу десятки городищ і поселень епохи Руси, знайдено багато різночасових курганів, майданів, а також досліджено легендарні Змієві Вали. За результатами багаторічних досліджень були опубліковані вартісні й цікаві донині праці: "Исторія Переяславльской земли съ древнѣйших временъ до половины XIII столѣтія" (1897), "Городища, курганы, майданы и длинные (змиевые) валы в области днѣпровского Левобережья" (1911 р.) тощо.

   Ще варто згадати археологічні дослідження в Києві та на Київщині у співпраці зі знаменитим археологом Вікентієм Хвойкою. Василь Григорович брав участь у розкопках на подвір'ї Софіївського собору в Києві (дивіться його однойменну працю, видану восени 1925 р.), а також у дослідженні Золотих Воріт: "Звідомлення про розкопи біля "Золотої брами" у Києві восени 1927 р.". Під час вивчення спадщини Руси пан Ляскоронський виявляв неабияку наполегливість.

   Чого вартий сам той факт, що заради глибшого дослідження теми походження князівської держави науковець опанував давньоісландську мову, прочитав автентичні середньовічні ісландські саґи та започаткував результативну співпрацю з ісландським академічним середовищем, що тривала більше 35 років. Така складна робота була проведена в кінці ХІХ-го й на початку ХХ-го ст. Усе це свідчить про непересічність характеру та талановитий розум Василя Григоровича.

За матеріялами Полтавського краєзнавчого музею

Плазування перед московським Ґоліятом

Колишній фінляндський політик, а нині знаний письменник-публіцист, Лассе Легтінен нещодавно виклав спогади про свою молодість. Він описує суспільно-політичну дійсність у Суомі за доби президентства кремлівського аґента Урго Калеви Кекконена. За твердженням пана Легтінена, у 1960-х рр. суть поширеного нині у світі слова "фінляндизація" (фін. Suomettuminen) тоді взагалі не розуміли й не сприймали.

   «Після закінчення Другої світової війни фінському народові довелося створити прийнятний для себе новий образ Совєцького Союзу та його керівників. Так, Іосіф Сталін став добрим "батьком народів", хоча ще кілька місяців до того, влітку 1944-го він утілював усе всесвітнє зло. Дивовижна зміна у настроях! А все тому, що совєцький вождь виявив виняткову прихильність до Суомі, не окупувавши й не приєднавши до СССР нашу країну. У наших батьків виникло своєрідне почуття вдячності», – стверджує Лассе Легтінен.

   Експолітик та ексдепутат Едускунти від Соціял-демократичної партії наголошує, що у 1945-1991-х рр. (і навіть досі, про що свідчить дозвіл на перебування у країні багатотисячної російськомовної громади!) фінляндське суспільство хворіло на горезвісний "стокгольмський синдром". Тому плазування Гельсинкі перед Москвою, що за Кекконена, що після нього, – було набутою звичкою політиків. Це психологічний стан, за якого у людей, взятих у заручники проти їхньої волі, виникає позитивне ставлення до свого загарбника.

   «Наче Сталін був суворим батьком, який несподівано відклав ремінь і не став пороти свою волелюбну дитину. Тому страх дитини, яка подорослішала у горнилі бойовища, дорослішання, відразу змінилося вдячністю. З роками відносини між Суомі та СССР перетворилися на взаємини полоненого й окупанта, в яких перший згодом дедалі сильніше виправдовував дії другого, до всього щиро вірячи у благі наміри», – аналізує недавнє минуле соціял-демократ Легтінен.

   З його слів, маючи такий синдром, люди пізніше можуть давати свідчення на користь тих, хто їх пригноблював. Що й сталося за президентства Кекконена: фінляндці почали проводити урочисті заходи з нагоди совєцьких пам'ятних дат, на яких дякували Лєніну за те, що він, мовляв, "у грудні 1917 р. дав їхній країні незалежність"; вихваляли совєцько-фінляндський Договір про дружбу, співпрацю та взаємну допомогу; і тому подібне. У Суомі навіть відзначали річницю з нагоди повернення півостровів Ганко та Порккала, які доти були "орендовані" московитами.

   «У нашій внутрішній політиці важливість вказаної двосторонньої угоди про "всеосяжну дружбу" щиро оспівувалась. Громадяни вірили, що ось тепер-то московити неодмінно не будуть нам ворогами та загарбниками, а навпаки... Хоча особливої військової вигоди цей документ не становив. Наша проросійська політика за доби фінляндизації вважалася неймовірною мудрістю. Про це повідомлялося у кожному державному виступі: від депутатів муніципальних рад до міністрів і президента республіки. Жоден фін не наважувався це оскаржити, і Москві цього було достатньо, про що тепер варто шкодувати», – висновує Лассе Легтінен.

Автор – Kalev Korpinen

Жертовна Брама Європи проти Історії

В одному з інтерв'ю Еміль Чоран 1982 року сказав: «По суті, люди зі Східної Європи, якою б не була їхня ідеологічна орієнтація, завжди проти Історії... Чому? Бо всі вони – її жертви». Не знаємо, наскільки мав рацію румунський філософ, що оселився у Парижі. Коли він утікав від війни, режимів, що проростали в його країні, містах, селах Карпат.

   Після війни Чоран довгий час мовчав, лише вчився писати й писав... Але пізніше, ближче до смерти заговорив у різних інтерв'ю. Власне, як би не звучали його слова, але нині вони своєчасні (актуальні, як ніколи доти).

   І справді, нас огортає тиша і смерть, бо щодня хтось гине, щодня похорон. Інколи голос поета пробивається через цю тишу, щоби бути почутим, прорости словами десь на чорноземах східного кордону або сонячного Півдня. Тиша або приглушений крик, стогін під завалами будинків, які складаються наче іграшкові під обстрілами.

   Скільки потрібно принести людей в жертву, щоби стати суб'єктом історії та перестати бути її жертвою – 1 мільйон, 5 мільйонів, 30, 45, 50 чи ще більше?.. Можливо просто зникнути і стати історією. Словами, що будуть проростати у підручниках з історії, часом у фільмах, книгах та прикладах безглуздості у таких висловах як "Піррова перемога" або чогось подібного.

   Ми продовжуємо жертвувати собою заради історії, щоби нас почули, а тиша розсіялась, і всі мертві заговорили голосно і щоби всіх стало чути. Ми це робимо для того, щоби ці голоси виїдали свідомість кожному, що РФ-Московія є втіленням зла, що це – ненаситний вбивця, який буде вбивати завжди, поки існуватиме. Бо така його сутність цієї Історичної істоти.

   Вона просить собі їжі у вигляді жерт, бо це Історія, яку, як люблять казати, пишуть переможці. Правда Росія надто часто програвала, але всеодно продовжує бути Історією, що потребує жертв заради власного існування. Все породжене росією прокляте як і її історія.

   На жаль, світ нас бачить як породженням Московії, що робить нас проклятими через тишу, яка проростає навколо нас щодня. Тишу та мовчання померлих людей зі Східної Європи – жертв Історії... Бути Брамою Європи почесно, але водночас жертовно і саме тому ми є проти Історії!

За матеріялами "Обранців духів"

Заходу вигідно знекровлювати Москву українським коштом

Якщо метою путінської "спецоперації" було знищення суверенітету України, то як би це прикро не було визнавати, її планувальники далеко просунулися в цьому напрямку. Бо масштабне вторгнення, окупація стратегічно важливих територій і ракетний терор ущент рознесли економічну базу нашого політичного суверенітету. Погляньте-но лишень на колись перлину совєцької індустрії Харків!

   Москва воює на свої. Добре, погано – то вже інша справа, а український уряд без зовнішніх запозичень/донатів (тобто добровільних пожертв) уже не може забезпечити соціальні виплати. А країна, що не може звести кінці з кінцями, не має власного мінімально необхідного мінімуму зброї для відбиття зовнішньої агресії, не може розраховувати на самостійну внутрішню й зовнішню політику.

   Так, до Москви на поклін за грішми/газом/ярликом для глави держави ми вже не їздимо. Але для РФ абсолютно залежна від Заходу Україна – це все одно краще й спокійніше, ніж Україна заможна й економічно спроможна, що зробило б її активним гравцем на міжнародній арені. (І vice versa, на жаль).

   Бо історичний досвід показує, що всі ці високоцивілізовані сери, герри з Берліна і мосьє з Парижу спокійно сідали рядочком із царями й генсеками. Вони ділили з ними світ – у Відні, Тегерані, Ялті, Потсдамі, Гельсинкі. І завжди Росія-Московія викручувалася та отримувала від них те, що їй було критично необхідно, тож бравурні реляції поїдальників нерозмоклої "мівіни" і проїбальників стратегічних територій щодо РФ, яка "все програла" абсолютно недоречні.

   На тлі повної відсутності чіткої й дієвої стратегії подолання економічної катастрофи та збереження перспектив відновлення економічної спроможності – один із головних передумов політичного суверенітету. А ще, і процвітання окраденої, і одуреної ними нації... Нації, яка досі змагає за свою свободу.

Автор – Софія Дніпровська