Показ дописів із міткою хрестоносці. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою хрестоносці. Показати всі дописи

четвер, 10 жовтня 2024 р.

Українські козаки у тіні середньовічних лицарів Європи

Досліджуючи різноманітні елементи культурного комплексу українського козацтва, неможливо залишити поза увагою західноєвропейські впливи на культуру запорожців. Як відомо, на XI ст. європейське лицарство повністю й цілковито християнізувалося. Отже, розпочався новий етап його розвитку, а саме – формування і становлення духовно-лицарських чернечих орденів.
   Своїм існуванням та успішною боротьбою проти ворогів ці чернечі ордени справляли велике враження не тільки на західноєвропейське неорденське лицарство, але й на своїх близьких і віддалених сусідів. У тому числі, й на східноєвропейські військові верстви, зокрема козацтво. Цей вплив знайшов своє відображення у найвищому прояві українського козацтва – Запорозькій Січі – славнозвісній "козацькій християнській республіці".
   З лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХII-ХІV ст. Запорозьку Січ єднають такі елементи, як реліґійність, аскетизм, колективне землеволодіння, культ Діви Марії та святих Георгія і Михаїла. Ці елементи формувалися й розвивалися в західноєвропейському лицарстві, а пізніше відтворились і продовжили свій успішний розвиток на теренах Січі (Війська Низового). У процесі християнізації Європи у VIII-ХІ ст. заповідь "не убий" увійшла в суперечність із войовничими принципами лицарства.
   Новим піднесенням релігійної активності західноєвропейського лицарства вирізнився період так званих хрестових походів, що тривав майже 200 років, з кінця XI ст. і до останньої третини XIII ст. Унікальним продуктом хрестових походів було створення духовних лицарсько-чернечих орденів – станових організацій європейського лицарства, членів яких ще іменували "лицарями Церкви". Наймогутнішими з них були 3 ордени: йоанніти, тамплієри, тевтонці.
   Отже, на відміну від християнських ченців, вони брали на себе ще четверту обітницю – військову – воювати проти невірних до повного очищення від них Святої Землі – Палестини. У середньовічній Європі надзвичайно посилився культ, архангела Михаїла, котрого за правом можна вважати головним небесним воїном. Йоган Гьойзінґа зазначав, що не тільки реліґія панувала у тогочасному суспільстві, але й самі релігійні уявлення підпали під привабливі ідеї лицарства.
   Своєю чергою, Франко Кардіні стверджує, що тотальна популярність архангела Михаїла поміж народів, які ставали на шлях християнізації, виявлялася наслідком збереження в нових шатах колишніх стародавніх військових культів. Як для західноєвропейського лицарства, так і для українського козацтва і, зокрема, для запорожців, одне з найкардинальніших завдань полягало в захисті християнської віри та церкви. На території Січі існувала церква Богородиці (Діви Марії) Покрови, на гроші ж запорожців були споруджені Трахтемирівський та Межигірськпй монастирі, де козаки заліковували свої рани та хвороби та доживали віку.
   Належність до православної християнської конфесії була найголовнішою умовою прийняття до братства козаків-запорожців. Якщо ж вступаючий виявлявся нехристиянином (іновірцем), Запорозька громада вимагала хрещення чи навернення його до православної грецької віри. Особливо варто відзначити невибагливість запорозьких козаків у повсякденному житті, яку можна порівняти з аскетизмом західноєвропейських лицарів-ченців.
  Аскетичність козацького життя, зокрема під час походів (а в них вони провадили більшу частину свого життя), була добре відома сучасникам – вітчизняним та іноземним. Колективне землеволодіння – ще одна з паралелей між архетипами культури козацтва та пізньосередньовічного лицарства Західної Європи. Таким чином, безсумнівно, Запорозька Січ не тільки мала аналогії з духовними лицарсько-чернечими орденами Західної Європи ХІІ-ХІV ст.
   Власне із ними Січ поєднують також реліґійність і аскетизм козацького побратимства, колективне володіння земельними угіддями, культи Діви Марії Покрови, пошанування святих Михаїла та Георгія Побідоносця (святий Юра). Ймовірно, ці західноєвропейські пізньолицарські впливи не були прямими, а швидше всього, опосередкованими як у просторі, так і в часі. Духовні лицарсько-чернечі ордени були не тільки зразком і об'єктом для наслідування запорозькими козаками, зокрема, січове лицарство розвивало старі лицарські й творило нові власні традиції на плідному українському ґрунті.
Автор – Христина Корж

четвер, 8 червня 2017 р.

Вічне лицаство врятує європейську цивілізацію

Більше тисячі років тому, на вкритих жовтневою памороззю полях поблизу французького міста Пуатьє, склалася унікальна в своєму роді військова каста. Саме їй судилося стати новою силою після похмурого і сильного варварства Темних Століть...
   Ця середньовічна каста випустила у світ легендарний образ лицаря – благородного воїна-аристократа. Він був готовий віддати життя в ім'я високого служіння своєму сеньйору, соратникам, Батьківщині, Богу та прекрасній дамі-володарці земних думок і серця лицаря, який неодмінно повинен був прославляти її ім'я в подвигах, скоєних на чужині! Образ лицаря, закованого в металеві обладунки, оспіваний великими поетами свого часу, став справжнім символом тріумфу європейського духу, благородства та жертовності над східним раболіпством і підлесливістю, що панували тоді в ісламському світі.
   Ті, чиї батьки на змієголових драккарах мандрували безкраїми морськими просторами, заливаючи свій меч ворожою кров'ю, шукаючи на полі брані місце в небесних хоромах Одіна, нині виривали з лап сарацинів Єрусалим, Антіохію та Акру. Нащадки Хлодвіґа франкського та Еріка норвезького трощили орди азійських завойовників на мальтійських кручах та в альпійських передгір'ях і, водночас, звільняли давню іберійську землю від мавританського ярма. Йдучи за покликом серця на захід сонця, вони завойовували нові, досі невідомі землі, розширюючи цим ореол проживання білого європейця.
   Середньовічна лицарська каста воїнів і правителів дала європейській цивілізації великих завойовників: Карла І Великого, Фрідріха І Барбароссу та Річарда І Левове Серце. Вона подарувала самовідданих воїнів віри: Ґотфріда Булонського і короля єрусалимського Бодуена IV, незважаючи на страшну хворобу, що зруйнувала заживо його тіло, він переміг хитромудрого сина Сходу, єгипетського курда Салах-ад-Діна. Ця каста подарувала видатних державних діячів: Філіпа II Авґуста, імператора Фрідріха ІІ Гоґенштауфена, який без бою повернув європейцям Святу Землю. Вона також подарувала великих поетів: Бертрана де Борна і Тібо Шампанського, котрі назавжди увічнили лицарський міф.
   І сьогодні серед справжніх європейців, як серед справжніх аристократів духу, образ стародавнього лицарства продовжує жити. Ще й досі живі в пам'яті нащадків і піднесені в літературі та мистецтві образи відважних королів-лицарів, безстрашних паладинів, прекрасних дів, які виявляли часом не меншу мудрість, хоробрість і благородство, а ніж їхні чоловіки чи сини. У цьому сенсі, лицарський образ, що одного разу возніс Західну цивілізацію до величі і слави, продовжує жити в тих, хто сьогодні готовий стати на захист нашої Європейської Вітчизни проти одвічного ворога. Того неприятеля, який скалить зуби на розрізнені і загрузлі в чвари взаємної неприязні європейські народи. Але згуртувавшись навколо героїчного стяга вічного лицарства, ми, як і колись герої Пуатьє або Відня, з честю відстоїмо і примножимо найбільшу спадщину наших пращурів.
   Прославивши наші імена в століттях, ми – прихильники справжньої Європи, продовжимо існування в собі і своїх спадкоємцях лицарського міфу, що бере початок в старих переказах сивого Середньовіччя...
За матеріалами "Vandea Alba"

пʼятниця, 7 квітня 2017 р.

Володар Леванту

Родинний стяг майорів на щоглі, його раз у раз намагався вирвати з рук солоний морський бриз. З палуби самотнього корабля чітко виднілась кам'яна біла цитадель, фортечний вал, насипаний ще в часи величного правління македонця Олександра Великого, і вузька мілководна лагуна, берег якої поріс диким чагарником...
   Побачивши довгоочікуваний берег, лицарі, моряки і піхотинці негайно почали приготування до висадки, так як їх довгий і виснажливий шлях у святу для франків і сарацинів землю підійшов до кінця. На носі корабля, далеко від воїнів, що приводили в бойовий лад свою зброю та амуніцію; ченців і пілігримів, які підносили вдячні молитви до Господа; метушливих генуезьких та венеціанський моряків, котрі бурхливо щось обговорювали з відчайдушно жестикулюючими ломбардійськими найманцями, стояла самотня постать, загорнута в білу мантію з нашитим на неї червоним хрестом паломника, з під якої виднівся тяжкий лицарський меч. Збитий на плечі капюшон відкривав чорне як смола волосся лицаря, трохи вкриту сивиною бороду, суворе і засмагле обличчя з вдумливими смарагдовими очима і орлиним носом...
   Цим задумливим лицарем був ніхто інший, як Конрад, маркіз Монферратський, родич німецького короля та імператора Священної Римської імперії, а також, великий друг імператора Візантії, улюбленець еллінського царя за свою мужність і гострий розум дипломата, в цьому відношенні користувався великою популярністю між латинянами та поміж еллінами. Свій шлях цей славний сеньйор тримав в стародавнє місто Тір –останній прихисток франкського Єрусалимського Королівства, керованого нікчемним Ґі де Люзіньяном, чиє марнославство і гординя згубила військо єрусалимське, прирікаючи християнські святині на поталу мусульманам-сарацинами, якими керував великий Салах-ад Дінн. Цьому курдському бастарду вдалось зробити неймовірне – об'єднати під своєю владою пустельні землі Сирії, Єгипту та Аравії, прагнучи скинути заклятих ворогів-хрестоносців в безодню Середземного моря.
   У цей нелегкий для латинян час, маркіз Монферратський на своєму самотньому кораблі досяг левантійського берега, готуючись вступити з ворогом і самим володарем Сходу в смертельну гру, нагорода за яку буде володіння найбільшою святинею трьох релігій – Єрусалимом! Корабель Конрада зупинився в гавані міста Тір. На зустріч до прибувшого заморського гостя і його соратників з міста вийшла урочиста процесія, яку очолював єрусалимський патріарх Іраклій, нікчемний і боягузливий розпусник, котрий користувався своїм священним титулом для власної наживи і збагачення. Коли міські патриції, які прийшли в чернечих ризах, замість шовкових суконь, вручали маркізу Монферратському ключі від міста, патріарх Іраклій в порушення будь-якого протоколу задав маркізу питання, що хвилювало всіх містян, від іменитих людей до жебраків:
   - Сеньйор, як довго ми зможемо стримати натиск варварів Саладіна?
   Водянисті і схожі на риб'ячі очі Єрусалимського патріарха вдивлялися в холодний смарагдовий погляд лицаря, котрий перебував у повному спокої. Конрад перевів очі на боязкий погляд Іраклія і через деякий час, посміхнувшись, мовив:
   - Мужність буде нашими стінами, ми змусимо сарацинів покинути Левант!..
За матеріалами "Повернення Європи"

четвер, 25 грудня 2014 р.

Різдвяна Ніч Націоналістичної Революції

«У глибокій темряві довгої зимової ночі на небі сяяли зорі, а в захистку незнаної стайні народився Христос. Ніхто не мав тоді ні часу, ані цікавості слідкувати точно за часом… Але в сучасному Римі панує глибоке переконання, що це сталося саме опівночі, і тому опівночі побожна юрба заповнює вулиці, поспішаючи на Службу Божу до церкви св. Марії Великої… Може бути, вони мають рацію: ніч мала доходити до свого кульмінаційного пункту, коли народився Христос – інакше Його народження не мало б такого великого значення й не викликало б такої потрібної уваги.
   Занадто вже довго блукала людина навпомацки, шукаючи світла, і марних шукання знаходила лише щораз густішу темряву. Серце стискалося від пожадливої туги, а в душі наростала знеохота і втома. І от власне тоді, в кульмінаційному пункті жахливої найстрашнішої ночі, в бідній, незнаній стайні, просто на сіні народився Христос. (…) І в нас на Україні панує тепер жахлива темна ніч. І там люди кидаються навпомацки, шукаючи за світлом, задихаючись під навалою кошмарів, неймовірних примар… І там ніч добігає до свого кульмінаційного пункту… І там має ось-ось вдарити дванадцята година… І той, що має народитися, народиться як Христос – серед голих чотирьох стін, у хаті з брудною долівкою, серед обшарпаного люду».
   Процитовані вище рядки один із очільників ОУН Євген Онацький написав у різдвяну ніч далекого 1930-го р., проте вони не перестають бути сучасними, адже «жахлива темна ніч» триває, українці залишаються бездержавною нацією, а роздуми над темою Різдва Христового так чи інакше продовжують перетинатися з міркуваннями про нашу національну долю.
   Для християн-націоналістів, котрі боролися за визволення власної Вітчизни, теми Різдва та Великодня були особливо важливими. І Воскресіння нашого Господа, і Його дивовижне Народження для націоналіста є доказом того, що його боротьба не марна, що Перемога, якою б фантастичною вона не видавалась, можлива. Чим є народження Ісуса Христа? Неймовірним дивом: Предвічний Бог – абсолютно трансцендентний, абсолютно невимовний, Творець, укритий від зіпсованого гріхом творіння, воплочується, стає людиною і народжується від Діви. Диво із див, але це диво сталося. Відтак, якщо Господь заради своєї любові до нас явив нам диво і став людиною, то хіба Він не може явити нам і меншого дива – дарувати винагороду за нашу боротьбу?.. І вже ніби не окупована Україна чотирма державами, і Київ уже вільний, і радісні дзвони святої Софії сповіщають нам, що наша Батьківщина відродила свою середньовічну велич і могутність… Так, насправді цього ще немає – ти сидиш у своїй римській квартирі і, реалістично подумавши, усвідомлюєш, що 1930 р. навряд чи принесе Україні волю. Одначе сповнене віри і любові серце хоче бачити у темряві бездержавності віфлеємську зорю націоналістичної Перемоги…
   Коли полистати націоналістичну періодику минулого століття і звернути свою увагу на публікації, присвячені Різдву та Новому року, з уст може зірватися прагматична думка: «Ех, банальність – звичайні “календарні” публікації». А й справді, у періодичному органі потрібно друкувати те, що хочуть прочитати, і січневий випуск газети/журналу неодмінно має містити хоч кілька матеріалів відповідного спрямування. У наші постмодерністські і, неодмінно, постсекулярні часи взагалі без різдвяної тематики жити неможна – комерція без неї пропаде. Он у “високодуховній” eРефії декілька років тому трапився випадок, коли якась поліклініка оголосила різдвяні знижки… на аборти (і робилося це, імовірно, не для цілеспрямованої образи почуттів віруючих, а так – з огляду на постмодерністську тупість та засади маркетингу). Якщо у наші часи без Різдва аж ніяк, то тоді й поготів… Одначе, гортаючи січневі випуски того ж “Визвольного шляху” п’ятдесятирічної давності, розумієш, що в написаних напередодні Нового року рядках міститься щось більше, аніж календарна банальність. І тоді намагаєшся поглянути на той текст очима людини, котра лиш десять літ тому вирвалася на Захід у складі рейдуючого відділу УПА. І тоді приходиш до думки, що незбагненна містика не така вже й далека, що вона своєю тонкою гранню торкається долі твого народу – того життєвого простору, поза яким неможливе і твоє існування.
   «1951 рік тому, – писав Ярослав Стецько, – з народженням Божого Сина прийшла на світ правда. Добро і зло, Боже і сатанинське – це ті два антиподи, що перебувають завжди в непримиренній боротьбі між собою. Ці два світи борються в світі і борються вони в кожній людині. В світі панує радість, щастя, мир і спокій тоді, коли божеське опановує більшість живих на землі людей, а навпаки, коли тією більшістю опановує сатанинське – на світ приходить сум, замість любові ненависть, замість миру війна, замість щастя горе, замість радості сльози, і замість “разума”, що “возсіяв” над миром, приходить божевілля, яке прикривається розумом сатани… Божевілля або розум сатани як найгостріша зброя проти правди, що “возсіяла” над миром, стає засобом заперечення приходу тієї правди у світ. А заперечення самого факту існування будь-коли Божого Сина, а тим самим і заперечення Його народження, є заперечення на світі всього Божого… От тому большевизм, що породжений сатаною, як сила сатани, взяв собі за догму першу і найважнішу сатанинську заповідь: Бог – це витвір людської уяви, а релігія є опіумом для народу.
   Тому сьогодні на теренах, опанованих московським большевизмом, як протест проти народження Божого Сина куряться димарі фабрик і заводів, гупають молотки, робляться танки й літаки, гармати і бомби. Сьогодні, в день Різдва Христового, стоять на “трудових вахтах” робітники й колгоспники, кують зброю, при допомозі якої сатана збирається оволодіти світом, щоб убити в людині радість відчуття через її наближення до Творця.
   Сьогодні на землі нашої Вітчизни, де панує московський большевизм, не чути радісних дзвонів. Засмучена земля не чує пісень возвеличення Того, Хто її утворив, не ходять попід вікна колядники і не співають “Нова радість стала”. Бо в цей день скрізь гудять фабрики й заводи і продукуються безперервно гармати, літаки й танки. В цей день куються кайдани і будують в’язниці».
   Погодьмося, що подібна риторика якось контрастує із комерціалізовано-глобалістським "Джингл-беллс" на кожному кроці. Контрастує вона і з шаблонними привітаннями та побажаннями щастя, здоров’я і усього найкращого. Контрастує вона навіть із багатьма проповідями у церкві. Хтось переживає Різдво у релігійному дусі. Для когось це, передусім, сімейне свято. Для інших – чергова нагода побути скотиною. Та для таких, як Ярослав Стецько різдвяна ніч була нагодою замислитися над тим, що у світі не припиняється боротьба Добра і Зла. Для українських націоналістів, котрі мали досвід кривавої боротьби з більшовизмом, зло не було якимось абстрактним “браком добра”. Воно було субстанцією, духом, котрий матеріалізувався в сатанинській совдепії.
   «На землях нашої дорогої Батьківщини сьогодні ще тріумфує червоний кат Ірод, гнобить наш нарід, винищує віру Христову і заводить закони Зла. – йшлося у січневому номері “Шляху перемоги” 1951 р. – (…) В той час, коли наші очі шукатимуть Вифлеємської Зірки, а думки линутимуть ген далеко на схід, між наш геройський, ніким не упокорений народ, – в той час мільйони наших батьків, братів і сестер стоять в нерівній боротьбі з кремлівським Іродом-Сталіном. Довгі колони наших найрідніших і найдорожчих нашому серцю батьків, матерів, братів, сестер, жінок, синів, дочок, старців і маленьких дітей тягнуться безперервним ланцюгом на сіру дику північ царства червоного Сатани. Мільйони йдуть на каторгу...
   Кожної хвилини, навіть у святу Різдвяну Ніч, десятки тисяч людей катуються в більшовицьких казематах. Саме в такий важкий час приходить Різдво Христове, народжується Божий Син, щоб пройти тернистий шлях мучеництва і повторити свідоцтво Правди. І Правда, яку встановив сам Христос, за яку пролялося стільки української крові, переможе! Ідеї, за які полягли кращі сини й дочки українського народу, стали семафором сучасного українського покоління і горітимуть так довго, доки не сповняться закони Правди, доки український нарід не стане власним господарем на своїй землі».
   Для націоналіста осмислення Різдва, роздуми над темою Воплочення Божого Сина є проникненням у смисл подальшої боротьби. Якими б нездоланими здавалися перепони, націоналістична боротьба продовжує мати сенс. Темна ніч. Небо оповите смогом бездуховності. Штучна ілюмінація, вивіски численних магазинів та розважальних центрів створюють ілюзію сенсу життя. Але той, хто вірить, обов’язково побачить Вифлеємську Зірку. Якщо Господь створив цей світ і воплотився заради нього, то хіба Він покине тих, хто шукає Його волі і намагається втілити її у життя?

субота, 13 грудня 2014 р.

Sell your clothes and buy a sword

Sell your clothes and buy a sword! Where is your sword, Christian? – Maybe you wear with a dagger or at least the knife? What did you say? You unarmed? And you call yourself a Christian? How so? Is not every Christian should act like Christ? Then why do not aspire to and say about you as Christ, "counted among the thieves"? (Luke XXII, 37).
   Have you forgotten the words of the Lord? "Sell your clothes and buy a sword…" (Luke XXII, 36). And therefore justified by the lack of a sword that can only Christian who does not even wear. The entire rest also remember that Jesus came to earth to bring "not peace but a sword" (Matthew X, 34). So no one can deny that Jesus brought!
   In the Middle Ages the glorious sword invariably accompanied Christian life. In particular, the Divine Liturgy. Thus, when reading the Gospel knights to half brought out their swords, showing by his willingness to fight for the faith.
   They are remembered for the words of Pope St. Nicholas I (852-867), when he was asked about the legality of the use of weapons in "Responsa ad consulta Bulgarorum", wrote: "The man who does not prepare itself arms to protect themselves and his country, offend God…" Once this understanding fit in the shower Christians from childhood.
   How could forget the fine tradition, performed in the temple night before initiation knighted in prayer awake to arms, laid on the altar! The blame for this indifference is not only spiritual fathers of Christian church – the priests, but also on fathers around us – the parents, the heads of the family because the inextricable link Cross and the Sword in the first place has to support his father. And before you go on a Sunday Mass (liturgy) in the church, the father has sharpen and clean all their weapons to eyes of his son.
   That's what brought the Knight of faith, brought the Warrior Spirit. On the eve of the First Communion as a father give his son a sword. First Communion should be smack steel. Christian without a sword – not a Christian because Sword – a cross.
Author – Kostiantyn Novikov

вівторок, 18 вересня 2012 р.

Безкомпромісна "релігія миру"

  Вже майже тиждень у країнах мусульманського світу відбуваються протести проти відео-стрічки "Невинний іслам", яку назвали образливою для ісламу. Серед жертв насильницьких демонстрацій – американський посол в Лівії та багато інших невинних людей. Але давайте замислимось над тим, чи є правомірною дія мусульман і чи свобода слова не є актом насилля проти свободи совісті у сучасному мультикультурному (а може вже ісламському?) світі? Мусульмани обурені кінострічкою, яку фактично ніхто не бачив. То може це є власне ісламською провокацією?
Хрестові походи (сучасний малюнок)
   Сьогодні ставлення більшості населення Європи до ісламу нагадує угодовську політику 1930-х рр. – готовність пожертвувати своєрідною Чехословаччиною і євреями "заради миру для цілого покоління". У 1930-х рр. європейці були навіть не проти підхопити чуму фашизму та нацизму, яка, як їм здавалося, принесе безперечні вигоди, у тому числі від грабежу і вбивства євреїв. А от вже у наш тривожний і грубий час сучасності, наповнений делікатними виливами політкорpектності, витікаючими з найнесподіваніших джерел, правда живе на положенні нещасної падчерки.
  Чорне не завжди називається білим, а тільки за потреби панівної владної верхівки чи олігархічного клану. Інтерпретація певної події відбувається залежно від однієї обставини: не має значення, що робиться, важливо тільки ким і проти кого! Тому сьогодні, коли мусульманський терор прорвав кордони Близького Сходу і вирує європейськими та американськими просторами, ЗМІ стали борцями проти тероризму на свій власний, збочений лад.
Алегорічне зображення ісламу
  Безкомпромісна боротьба вимагає героїзму і чесного розуміня подій. Набагато легше спробувати умиротворити терористів і виступити разом з ними проти євреїв чи когось іншого. Після 11 вересня 2001 р. стало модно говорити, що іслам це "релігія миру і терпимості". Між тим, іслам ділить світ на дві частини: Дар-ель-Іслам (світ підкорений ісламом) і Дар-ель-Харб (світ подольшого підкорення). З цього правила немає винятків. Де ступила нога мусульманина: у Німеччині, Франції, Швеції або Америці, там утворилася назавжди ісламська земля. Недарма в заяві Аль-Каїди після теракту в Іспанії у 2006 р. було сказано: «Ми зуміли прорватися в серце хрестоносців Європи і вдарити по базах союзу хрестоносців».
   Релігійний обов'язок кожного мусульманина – вести джихад для розширення Дар-ель-Іслама за рахунок Дар-ель-Харбі, до зникнення останнього назавжди. Так, поки Європа, а пізніше і Латинська Америка, вирували і корчилися у вогні "визвольних рухів", арабське суспільство залишалося в традиційній сплячці біля верблюдів у пустелі, звично кероване тиранами і законами ісламу. І навіть після приходу арабського націоналізму у 1950-х рр. у вигляді національно-визвольного руху чи соціалізму з арабським присмаком, цивілізація пустелі залишалася в колишньому східному запустінні. Терпимість в ісламському світі означає бути істотою третього сорту, не мають ніяких прав ні в житті і ні в смерті.
Акція протесту в одній з ісламських країн
   У 1492 р. мусульман вигнали з Іспанії – хтось пішов сам, когось змусили, але терпіти владу "невірних" правовірні не могли. Сьогодні йде зворотній процес: не в силах перемогти на полі бою, мусульмани сподіваються захопити світ демографічним джихадом. І вони процвітають: у Великій Британії 300 тис. мусульман вимагають створення мусульманського парламенту, в Італії вони вимагають заборонити "Божественну комедію" Данте Аліг’єрі, тому що він насміхається над пророком Магометом, в Німеччині мусульмани намагаються створити халіфат у декількох федеральних землях (Вестфалія, Бранденбург, Саар). Якщо нічого не зміниться, через 20-30 років мусульмани складуть більшу частину населення Європи.
   Не тільки народжуваністю і будівництвом мечетей наступають мусульмани, сьогодні у хід йде усе: підсолоджена пропаганда ісламу і байки про пріоритет мусульман над іншими "недолугими" релігіями. За цим майже імпресіоністським фасадом, ховається залізна когорта ідейних фанатиків з відсталим мисленням і невгамовним, лютим прагненням до захоплення всесвітньої влади, заради якої їй доведеться повторити подвиги пророка Магомета, каліфа Абу Бакра і каліфа Омара.
Іслам – релігія миру
  Запам’ятайте, від сьогодні і назавжди, що іслам – це зелена чума арабського релігійного фашизму, нацизму, більшовизму, тоталітаризму, як хочете так і називайте, що народилася під час походів Магомета (622 р.), загрожує спопелити все людство у жорнах світового джихаду. А ось і підтвердження цього смертоносного кастету ісламу в віршах його першоджерела Корану:
   Сура 5 (Аят 33). Воїстину, ті, хто воюють проти Аллаха і Його Посланця і творять на землі безбожність, будуть за це вбиті, або розп'яті, або їм відрубають навхрест руки і ноги, або їх виженуть з країни. І (це) для них – велика ганьба в цьому світі, а в майбутньому житті (чекає) їх велике покарання.
   Сура 8 (Аят 12). (Пригадай, Магомет), як Аллах вселив янголам, (надісланих в допомогу Мусліма): Воїстину, Я – з вами. Так надайте ж підтримку тим, хто ввірував! Я посію страх в серцях тих, які не вірують. Рубайте їм голови і відрубайте всі пальці (в помсту) за те, що вони ухилилися від покори Аллаху і Його Посланця. Якщо хто-небудь ухиляється від покори Аллаху і Його Посланця, то Аллах сильний у покаранні.
   Сура 8 (Аят 39). Боріться з невірними, поки вони не перестануть спокушати (віруючих зі шляху Аллаха) і поки вони не стануть поклонятися тільки Аллаху.
   Сура 9 (Аят 5). А коли скінчаться місяці заборони, то бийте багатобожників (хрестиян), де їх знайдете, захоплюйте їх, пустіть, влаштовуйте засідку проти них у всякому прихованому місці!
   Сура 22 (Аят 19). Ось – два вороги, які ворогували про їх Господи; тим, які не вірували, викроєні одягу з вогню, проливається на їх голови окріп.
Або ми їх, або вони нас! Обирай! (малюнок Ярослава Божко)
   Людство перехворіло важкою формою чуми комунізму, нацизму, сіонізму та фашизму. 300 років знадобилося Європі, щоб відстояти свою незалежність і відвоювати у ісламу захоплені землі. Але зараз їй не хочеться битися з ісламом, якого вона перемогла колись двічі. Проїдені до дірок мусульманської імміграцією, навпаки, Європа покірно чекає дозволу своєї долі, потай сподіваючись на ненависну їй Америку. І в той же час, робить все, щоб перешкодити Америці перемогти у війні з тероризмом. Загибель європейської цивілізації відбулася падінням Берліну у 1945 р., але агонія триває. Хто знає, як повернуться події, історія повторюється, але чи зуміє Америка принести визволення Європі, як у 1918 р. і 1945 р., невідомо.
   Відомо нам всім сьогодні одне – світ гине у ісламізації, яка не рахує жертв, яка знищує все, що їй не скориться. Європа чекає на нові хрестові походи, і цього разу вони мають бути остаточними і безповоротними, до повної перемоги над мавпами з Азії та Африки.
   Слава білій арійській расі! Слава Ісусу Хресту! Амінь!
Автор – побратим Ревуч
(світлини взяті з сайту politklub.ru)