Шляхи до Господа

Всі шляхи світу ведуть думку до Бога, бо Він – загадка загадок, тайна тайн. Ніщо не змінилося з того часу, коли старозавітний автор писав "реліґійний епос" про страдального Йова, і ніколи не зміниться, хоч як зросте людська наука. Той старозавітний автор писав: «Ось Бог є великий, та пізнати його не можемо, ані число його літ не може бути збагнене», – а про сотворений світ писав він: «Дивніші ті речі, ніж щоб я їх міг збагнути й зрозуміти».

   Не є це ніяка суперечність, що ми пізнаємо, що Бог є, а збагнути його не можемо, бо й світ є, а збагнути його не можемо... Світ свідчить про Господа, – як твориво про свого Творця. Хоч Бог і скрився перед нами, то в сотвореному світі залишив свої сліди, щоби ми могли до нього дійти, а нашій душі дав таку природу, щоб вона інстинктивно попадала на божі сліди у світі та, щоби Бога шукала.

   Цілий наш гін до науки, до ширшого й глибшого пізнання світу, до розкривання загадки буття-життя – це в суті речі шукання Бога. Якби не той інстинкт нашої душі, то ми ніколи не спромоглися б ані на думку про Господа – от як звірята. Тільки своєрідне чуття відводить нашу свідомість від Бога, перегороджує доступ до нього.

   Це всім людям добре відоме "чуття буденности" ("чуття нічогости"), що не терпить ніякої "тайни" – вороже всякій метафізиці. Само собою це чуття зовсім природне (інстинктове), конче потрібне для нашого практичного життя; воно в нашому житті виконує аналогічну функцію, як "охоронне забарвлення" (мімікрія) в деяких звірят. Це достосування до свого оточення, щоб стати непомітним для ворогів.

   Тільки що звірята тим способом рятуються перед зовнішніми ворогами, щоби вони їх не побачили, а ми, люди, маскуємо свою власну свідомість, щоб вона не бачила глибшої, жахливо дивної дійсности світу. "Чуття буденности" охороняє нашу свідомість перед залежністю від надлюдських сил буття, дає нам певність у наших виступах, побільшує свободу наших рухів. Новітні природничі науки, поширюючи матеріяльний світ до безконечности, розбудували й утвердили це "чуття буденности" – тому в наших часах так багато атеїстів і кандидатів на атеїстів?

   Але новітні науки, саме в найновішій своїй фазі, розбудували й утвердили також ті шляхи, що ведуть до Бога. Найновіша фізика відреклася навіть механізму – детермінізму, того "божища" всіх атеїстів. Звичайна людська хиба: уявляти собі всяку природничу проблему простою й плиткою – надто дешево "купувати" її розв'язку, але історія виказує, що всі природничі науки ведуть до щораз більшої й глибшої загадки.

   Старозавітний мудрець, "Проповідник", глядячи тільки на поверхню життя, каже: «Бо де багато мудрости, там багато й гніву; а хто прибільшує знання, прибільшує також гризоти». А модерний фізик Вільям Еддінґтон, маючи перед очима тайни атома, пише: «За збільшення знання платимо збільшенням несвідомости». Тому то в минулих віках, коли наука була плитка й мала, легко було бути й вірянином, і безбожником.

   Як хтось уявляв собі світ і його першу причину, так і було добре – в його власній уяві. Тріюмфувати могла всяка віра, яка вона не була б, але сьогодні не легко зберігати свою віру (форму своєї віри), а ще тяжче невіру – очевидно, коли не вдоволяємося чим-небудь, але вглибляємося в те все, що наука видвигнула. Для ясности в говоренні треба ствердити, що "невіра" тут також є вірою – вірою в те, що Бога нема.

   Не є людям дано цілу загадку життя-буття розв'язати у формі вичерпувального, наочного знання. Можемо розв'язати цю загадку тільки в формі віри, де приходиться із "проблисків", із "фраґментів" відгадувати цілість предмета – і навіть совістю та чуттям заручатися за правдивість нашої розв'язки. Сказали ми на початку, що у нашому розумовому відношенні до Бога ніщо не змінилося від часів біблійного Йова і там ми хотіли сказати, що тайна Бога, крім розвитку науки, якого в давнині ані прочувати не могли, і для нас залишилася тайною.

   Тут мусимо це ще доповнити, отож саме завдяки розвиткові науки загадка життя-буття стала для нас далеко більшою, ніж була для попередніх поколінь. Її стиль став більший, а світ безмірно більший і дивніший, ніж уявляли собі його наші предки. Безмірно більша й дивніша також його причина – Бог!

Автор – Гавриїл Костельник

Людина потребує посередника для спілкування із Богом

У наші часи існують мільйони "своїх вір", що не чоловік – то віра. «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу», – часто чуємо від друзів та знайомих. Зрозуміло, що такі люди, які подекуди навіть називають себе християнами, є продуктом попередніх періодів занепаду релігії, у тому числі активної боротьби проти неї; але водночас у них відчувається бич останніх декількох століть світової історії – індивідуалізм, коренем якого є гординя.

   Не варто дивуватися, що адепти тези – «Я в Бога вірю, але до церкви не ходжу» – поміж іншим люблять говорити, що не повинно існувати "посередників" між людиною і Богом. Як і в багатьох інших подібних випадках, тут важливо розуміти, що саме мається на увазі під поняттям посередника. Найперше потрібно сказати, що посередником між людиною і Богом є Христос.

   Щоби примирити з Собою людей, Бог сам стає людиною. Ми примирені з Богом завдяки Відкупителю-Христові, Втіленому Божому Слову. У цьому сенсі Христос є єдиним посередником між, з одного боку, людьми в цілому та кожним із нас зокрема та, з іншого боку, Богом, але в інших сенсах ми також маємо посередниками один одного.

   Посередником між певною людиною і Богом є той, хто навертає цю людину своєю молитвою, словом та прикладом. Василь не вірить у Бога, живе аморальним життям, вживає наркотики й уже стоїть на межі втрати людської подоби, проте його брат Петро регулярно за нього молиться. І ось, у критичний момент, з огляду на Петрові молитви, Бог вливає у серце Василя каяття, і той стає на шлях благочестивого життя.

   Зрозуміло, що у певному сенсі Петро є для Василя посередником отримання Божої благодаті; можна сказати, що "посередництво" є тим, що творить Церкву. «Завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!», – звертався у 1-му Посланні до Солунян апостол Павло (5:15). Церкву творить, у тому числі постійна молитва християн один за одного і за всю Церкву, причому молитися можуть не лише живі, але й померлі.

   У певних скрутних чи особливо відповідальних ситуаціях ми можемо просити про молитву наших друзів та знайомих. Так само ми можемо просити про молитву тих наших братів і сестер у вірі, які вже померли та яких Церква шанує як святих. Діва Марія, апостоли, мученики, мільйони святих... Всі вони є такими ж членами Церкви як ті люди, яких ми бачимо на землі – лиш вони уже зараз споглядають світло Божої Слави, і їхні молитви за нас особливо цінні.

   Тому ми не повинні соромитися прохати святих про молитву, розглядаючи їх як особливих посередників між собою та Богом. Нарешті, особливими посередниками є священники та ієрархи. На їхніх плечах лежать особливі функції у житті земної Церкви – збереження чистоти віри та обдаровування вірних Божою благодаттю через Таїнства і обряди (видимі знаки невидимої благодаті). Апостол Павло навчає нас із цього приводу: «Благаємо ж, браття, ми вас: шануйте тих, що працюють між вами, і в вас старшинують у Господі, і навчають вас вони; у великій любові їх майте за їхню працю» (1-ше Послання до Солунян 5:12-13).

   Господь установив священство задля нашої користі, і ми маємо цінувати цей дар – навіть якщо хтось зі священників та єпископів не поводиться так, як має поводитися. Існує дуже гарна фраза: «Якщо Бог буде на першому місце, все буде на своїх місцях». На своєму місці має бути й наше "ego", інакше, воно заступатиме нам не лише Бога, але й досить очевидні для нашого розуміння речі.

Автор – Ігор Плохой

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.

   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.

   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.

  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.

   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.

   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.

   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.

За матеріалами "Традиції і Порядку"

Іслам з погляду Біблії

Після суперечливого ІІ-го Ватиканського собору у Католицькій Церкві вже не є новинкою те, що багато теологів, єпископів і священиків заявляють, що Бог християн і мусульман є один і той самий. Таке твердження є не біблійним, не правовірним та некатолицьким! Це називається єрессю – відхиленням від основних правд християнської віри, а люди, що сповідують дане твердження за істину, звуться відступниками чи апостатами.

   Так, на Синоді у Константинополі у 1180 р. була прийнята постанова, що Аллах не є Богом Біблії. Усі мусульмани, які хотіли б прийняти християнську віру Синод постановив зробити перед Святим Таїнством Хрещення обряд відречення від Аллаха і його пророка Магомета такими словами: «Анатема Богу Магомета, про якого Магомет говорить, що його Бог не народжував і не був роджений».
   Крім того, варто наголосити, що Аллаха, як його представлено в Корані, не існує. Це є карикатура істинного Бога витвореного демонічними силами через так зване "об’явлення" Магомету. Тому Коран не є Божим об’явленням, а Магомет – пророком і месією. Чому таке твердження? –  Тому що Святе Письмо – це книга, яка написана під натхненням Святого Духа, має єдину ціль – вказати нам на спасіння в Ісусі Христі, який є правдивий Бого-Чоловік і Спаситель усього людства.
   Наголосимо, що Біблія розкриває нам правду про створення світу й усього живого створіння, правду про Бога та Його любов до людей. Усе Боже об’явлення завершилося в Ісусі Христі. Тепер потрібно усе це, що Господь об’явив для нашого спасіння, прийняти, увірувати та ним жити. Після вознесіння Ісуса Христа іншого об’явлення вже не буде. «Всі, які прийдуть і говоритимуть що вони месії є антихристи», – навчає апостол Іван. Тому іслам, який зародився 600 років після Воскресіння Ісуса Христа, це антирелігія!

   Послідовники Магомета відкидають факти смерті, воскресіння та сходження на небо Бога-Сина. Вони перекручують історичні джерела про Нього, черпаючи відомості з різних апокрифів. Доктрина про життя душі після смерті цілковито несумісна з християнським вченням. Душа, згідно з Кораном, йде до Аллаха, а потім повертається до свого тіла, аж поки прийде Ісса (тобто Ісус Христос), поклониться Аллаху і настане воскресіння. Розуміння раю – це розкішний сад з багатьма джерелами, де мусульмани будуть їсти та матимуть по 72 молоді діви-гуррії кожен на день для задоволення своїх сексуальних потреб.  А розуміння святості та боротьби з гріхом є відсутні в ісламі!

За матеріалами "Третьої Позиції"

Володар Леванту

Родинний стяг майорів на щоглі, його раз у раз намагався вирвати з рук солоний морський бриз. З палуби самотнього корабля чітко виднілась кам'яна біла цитадель, фортечний вал, насипаний ще в часи величного правління македонця Олександра Великого, і вузька мілководна лагуна, берег якої поріс диким чагарником...

   Побачивши довгоочікуваний берег, лицарі, моряки і піхотинці негайно почали приготування до висадки, так як їх довгий і виснажливий шлях у святу для франків і сарацинів землю підійшов до кінця. На носі корабля, далеко від воїнів, що приводили в бойовий лад свою зброю та амуніцію; ченців і пілігримів, які підносили вдячні молитви до Господа; метушливих генуезьких та венеціанський моряків, котрі бурхливо щось обговорювали з відчайдушно жестикулюючими ломбардійськими найманцями, стояла самотня постать, загорнута в білу мантію з нашитим на неї червоним хрестом паломника, з під якої виднівся тяжкий лицарський меч. Збитий на плечі капюшон відкривав чорне як смола волосся лицаря, трохи вкриту сивиною бороду, суворе і засмагле обличчя з вдумливими смарагдовими очима і орлиним носом...
   Цим задумливим лицарем був ніхто інший, як Конрад, маркіз Монферратський, родич німецького короля та імператора Священної Римської імперії, а також, великий друг імператора Візантії, улюбленець еллінського царя за свою мужність і гострий розум дипломата, в цьому відношенні користувався великою популярністю між латинянами та поміж еллінами. Свій шлях цей славний сеньйор тримав в стародавнє місто Тір –останній прихисток франкського Єрусалимського Королівства, керованого нікчемним Ґі де Люзіньяном, чиє марнославство і гординя згубила військо єрусалимське, прирікаючи християнські святині на поталу мусульманам-сарацинами, якими керував великий Салах-ад Дінн. Цьому курдському бастарду вдалось зробити неймовірне – об'єднати під своєю владою пустельні землі Сирії, Єгипту та Аравії, прагнучи скинути заклятих ворогів-хрестоносців в безодню Середземного моря.
   У цей нелегкий для латинян час, маркіз Монферратський на своєму самотньому кораблі досяг левантійського берега, готуючись вступити з ворогом і самим володарем Сходу в смертельну гру, нагорода за яку буде володіння найбільшою святинею трьох релігій – Єрусалимом! Корабель Конрада зупинився в гавані міста Тір. На зустріч до прибувшого заморського гостя і його соратників з міста вийшла урочиста процесія, яку очолював єрусалимський патріарх Іраклій, нікчемний і боягузливий розпусник, котрий користувався своїм священним титулом для власної наживи і збагачення. Коли міські патриції, які прийшли в чернечих ризах, замість шовкових суконь, вручали маркізу Монферратському ключі від міста, патріарх Іраклій в порушення будь-якого протоколу задав маркізу питання, що хвилювало всіх містян, від іменитих людей до жебраків:
   - Сеньйор, як довго ми зможемо стримати натиск варварів Саладіна?
   Водянисті і схожі на риб'ячі очі Єрусалимського патріарха вдивлялися в холодний смарагдовий погляд лицаря, котрий перебував у повному спокої. Конрад перевів очі на боязкий погляд Іраклія і через деякий час, посміхнувшись, мовив:
   - Мужність буде нашими стінами, ми змусимо сарацинів покинути Левант!..

За матеріалами "Повернення Європи"

Sell your clothes and buy a sword

Sell your clothes and buy a sword! Where is your sword, Christian? – Maybe you wear with a dagger or at least the knife? What did you say? You unarmed? And you call yourself a Christian? How so? Is not every Christian should act like Christ? Then why do not aspire to and say about you as Christ, "counted among the thieves"? (Luke XXII, 37).

   Have you forgotten the words of the Lord? "Sell your clothes and buy a sword…" (Luke XXII, 36). And therefore justified by the lack of a sword that can only Christian who does not even wear. The entire rest also remember that Jesus came to earth to bring "not peace but a sword" (Matthew X, 34). So no one can deny that Jesus brought!

   In the Middle Ages the glorious sword invariably accompanied Christian life. In particular, the Divine Liturgy. Thus, when reading the Gospel knights to half brought out their swords, showing by his willingness to fight for the faith.

   They are remembered for the words of Pope St. Nicholas I (852-867), when he was asked about the legality of the use of weapons in "Responsa ad consulta Bulgarorum", wrote: "The man who does not prepare itself arms to protect themselves and his country, offend God…" Once this understanding fit in the shower Christians from childhood.

   How could forget the fine tradition, performed in the temple night before initiation knighted in prayer awake to arms, laid on the altar! The blame for this indifference is not only spiritual fathers of Christian church – the priests, but also on fathers around us – the parents, the heads of the family because the inextricable link Cross and the Sword in the first place has to support his father. And before you go on a Sunday Mass (liturgy) in the church, the father has sharpen and clean all their weapons to eyes of his son.

   That's what brought the Knight of faith, brought the Warrior Spirit. On the eve of the First Communion as a father give his son a sword. First Communion should be smack steel. Christian without a sword – not a Christian because Sword – a cross.

Author – Kostiantyn Novikov