Показ дописів із міткою Italia. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Italia. Показати всі дописи

вівторок, 11 березня 2025 р.

З вулиць у кабінети, або як деґрадувала лівиця

Італійський історик-марксист Енцо Траверзо заявив, що сучасні ліві втратили інтелектуальну геґемонію, віддавши світ до рук нових правих із табору так званих "технофашистів". Науковець вдало підмітив вкрай важливу проблему лівого руху у XXI ст.: втрату колективного почуття. Як каже італієць, сучасні західні інтелектуали позбавлені впливу на теперішні революційні рухи.
   «На мій погляд, адептів лівих ідеологій почали турбувати не проблеми колективної дії (революцій та боротьби), а питання ідентичности та особистості. Тобто вони концентруються не на масах, як було ще 100 років тому, але на окремих індивідах. У зв'язку із цими ліві ще більше марґіналізуються», – заявив Енцо Траверзо.
   Відверто кажучи, зараз ідейним лівим особам стали цікавішими питання так званих "трансґендерів", "небінарности" та права меншин. Вони наголошують на дослідженні самоідентифікації людей як особистости, а не питання боротьби за справедливість у світовому масштабі або хоча б національному. Яскравий тому приклад, Арабська весна (2011-2014), які ліві на Заході проґавили та не були зацікавлені в її підтримці.
   Зі слів Енцо Траверзо, ті революції від Марокко до Ірану та Оману згасли багато в чому через те, що ніхто не зміг дати осмисленого тлумачення боротьбі людей, а самі ліві інтелектуали тепер вважають за краще спостерігати за революціями здалеку, а не брати участь у них. Навіть позірна підтримка Палестини після теракту 7.X.2023 покликана радше згуртувати ліву молодь, але аж ніяк не допомогти палестинцям. Цілком аналогічна ситуація спостерігається у протилежному ідейному таборі серед правих.
   Тут якраз характерний приклад іншого італійського науковця-марксиста Антоніо Неґрі, який нещодавно помер. Він виступав повною протилежністю кабінетного дослідника та інтелектуала: учасник революційної боротьби у складі "Червоних Бригад" на Апеннінському півострові у 1960-1970-х рр. та справжній політв'язень. Мало хто із сучасних лівих може похизуватися подібним послужним списком (західних правих це також стосується).
   Естафету боротьби за справедливість зараз підхоплюють реакційні сили у вигляді політичних та реліґійних екстремістів. Вони заповнюють той вакуум та дають людям альтернативу не лише на словах чи гаслах. За минулі 10 років ми добре побачили, куди це може привести: угруповання ХАМАС витіснило палестинський націоналізм і замінило його на ще більш непримиренний релігійний фундаменталізм; подібна ситуація із талібами в Афґаністані та юдео-єванґелістами (трампістами) у США.
   Людей хвилюють реальні проблеми, а не обмеження прав меншин (вони не повинні займати першочергового значення й підміняти права привілеями для обмеженої ґрупи осіб). Тому доки західні ліві будуть зайняті марґінальним порядком денним (як достоту і праві), їхню нішу займуть реакціонери та екстремісти, які працюють із реальними проблемами, а не ефемерними (особливо для країн "другого" та "третього світу"). Московитська воєнна аґресія проти України це вкотре підтвердила.
За матеріялами "Jacobin"

пʼятниця, 30 липня 2021 р.

Наближаймо світанок української нації!

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз'єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об'єднана держава, а вже потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців», – хрестоматійна фраза письменника-історика, державного діяча з П'ємонту Массімо д'Адзельйо.
   В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід, і це не може не впливати на соціяльно-політичну ситуацію в країні... Наголосимо, що попри всі слова та навіть спроби довести зворотне, Україна – держава, яка вже існує, вона – дійсність. Тепер же завдання кожного з нас – створити українця; це стосується не стільки народження дітей, скільки створення óбразу (нім. Ukrainische Nation-gestalt), шляхом пропаґанди та просування основоположних націєтворчих принципів.
   Активна позиція і наполегливість порівняно невеликої кількості українців вже здійснила чималий вплив на розвиток солов'їної. Наша мова вийшла зі стану оборони, перейшовши у потужний наступ, хоч він і не такий шалений як нам би хотілося. Тепер перед українцями постала нова, ще більша загроза – руйнівна ліволіберальна ідеолоґія.
   Жоден із нас поодинці не здатен фізично протистояти насадженню збоченню на вулицях, у школах, міністерствах, культурі... Але кожен може висловити своє ставлення, поширити інформацію, вийти на протест тощо. Наша активність, віра у свою правоту, наполягання на своєму, заперечення і максимальний інформаційний спротив можуть робити дива.
   Якщо зараз здається, що насунулися найтемніші часи, то незабаром неодмінно прийде світанок. Світанок української нації! Без усвідомлення цього не можливо збудувати здорову національну державу так званого європейського типу, щоби там не казали у Москві, Брюсселі чи Вашинґтоні; вони роками переливають із пустого у порожнє, нівелюють новопосталу суб'єктність Києва на міжнародній арені, але ми йдемо своїм шляхом.
За матеріалами часопису "Січовик"

четвер, 1 серпня 2019 р.

Туристи правих поглядів приносять гроші, а не екстремізм

Мальовниче італійське селище Предаппіо — типовий провінційний населений пункт, який живе своїм власним життям. Все змінюється два рази на рік, коли сюди наче паломники з'їжджаються тисячі правих активістів з усієї країни. Але це закономірно, бо Предаппіо — мала батьківщина родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тутешньому родинному меморіалі.
   Одягнені в чорні футболки туристи правих поглядів із татуюваннями на руках і ногах навідують селище 28 квітня і 29 липня — річниця народження і загибелі Вождя італійської нації (італ. Duce). Неофашисти, націоналісти, консерватори, традиціоналісти, неонацисти, нові праві — ось вичерпний перелік тих, хто приїжджає до Предаппіо вшанувати пам'ять на могилі Беніто Муссоліні. Саме вони щороку поповнюють місцевий бюджет тисячами євро, у той час як сусідні міста і селища тихо заздрять.
   Економіка Італії останнім часом не в найкращому стані, а для маленького гірського селища з населенням 6000 мешканців гроші, навіть від прибічників батька-засновника фашизму, неабияка фінансова допомога. На них — з квітня по липень і з липня по квітень — у Предаппіо розбудовують інфраструктуру, поповнюють необхідними крамом місцеві медичні та освітні заклади. Бізнес в останні роки у селищі зміг оклигати від кризи 2008-2009 рр. і стати впевнено на ноги.
   Родинний склеп Муссоліні, розташований на цвинтарі Сан-Кассіано, відкритий для публіки з 2017 р. До того, там проводилися реставраційні роботи. Влада Предаппіо зазначає, що безперервний потік людей пов'язаний саме з постаттю Duce, тож якщо його прибрати чи знищити, як це зробили в Австрії з могилою батьків Адольфа Гітлера, то селище знов перетвориться на економічно відсталу діру, і молодь, котра нарешті почала працювати вдома, почне залишати Предаппіо у пошуках кращої долі.
   Місцеві мешканці, які ставляться з підозрою до туристів з правими поглядами, визнають важливість існування могили Беніто Муссоліні. Дехто з них заявляє, що головною помилкою Вождя італійської нації був союз із Вождем німецької нації (нім. Führer), але вони обидва заплатили за це своїм життям у 1945 р., а тому їхні справи краще залишити знавцям історії. Беніто Муссоліні може бути мертвим, однак створена ним ідея продовжує жити, і не тільки в Італії.
За матеріалами "The Guardian"

субота, 15 вересня 2018 р.

Футуризм поміж фашизмом і більшовизмом

У наш складний буремний час, коли ЗМІ на свої власний розсуд використовують різного роду штампи, так і хочеться залишити все заради краплі чистого мистецтва. Але не сучасного з відвертою деградацією, а того, що буяло 100 років тому і прославляло мілітаризм і культ сили. Однак нині ще існують певні забобони щодо визначення мистецтва початку ХХ ст. як такого. У часи тотального панування марксизму-ленінізму людям вбивали у свідомість лише викристалізовану у лоні КПСС-КГБ ідеологію. Те саме було і з мистецтвом: утопічний конструктивізм, який плекали митці сталінського режиму, був не бажаним дитям італійського футуризму.
   Понад 100 тому, а саме 20 лютого 1909 р. у газеті "Le Figaro" було опубліковано "Перший маніфест футуризму", який проголосив своїми головними елементами відвагу, зухвальство і бунт: «Не існує краси поза боротьбою. Нема шедеврів без агресивності! Ми ж хочемо оспівати наступальний рух, гарячкове безсоння, гімнастичний крок, небезпечний стрибок, ляпас і удар кулака…». Автором цього маніфесту був італійський драматург, письменник-футурист та друг Беніто Муссоліні, а отже, полум’яний прихильник фашизму – Філіппо-Томмазо Марінетті. Центральною засадою естетики та філософії Марінетті був культ сили, тому він палко оспівував тогочасні колоніальні завоювання Італії в Африці та на Балканах.
   То що ж спільного між італійським футуризмом і совєтським конструктивізмом? Ґілберт-Кіт Честертон якось написав у газеті "Illustrated London News", що у фашизмі можна знайти багато рис футуризму, не знаючи про дружні стосунки між Муссоліні та Марінетті. Водночас футуризм в їхньому уявленні щиро відбивав певні сучасні запити та характерний міланський контекст. Культ швидкості, потяг до сильних рішень, презирство до мас й одночасно захопливий заклик до них, схильність до гіпнотичної влади натовпів, екзальтація національних почуттів, антипатія до засилля бюрократії – всі ці емоційні позиції перейшли з футуризму у фашизм майже у готовому вигляді.
   Зближення футуриста Марінетті та майбутнього фашиста Муссоліні відбувалось кілька разів: вони були серед тих, кого ув’язнили за вуличну пропаганду італійського вторгнення в Далмацію під час битви на Марні у 1914 р., за антивоєнні акції в Римі у квітні 1915 р., і нарешті, найголовніше, за організацію збройних загонів – "Fasci d’Azione Rivoluzionaria" в Мілані у 1919 р. і замах на безпеку Італійського королівства. Як згадує сам Марінетті, ще до зустрічі з Муссоліні італійські футуристи у своїх відозвах пропагували створення перших воєнізованих об’єднань – "arditi". Тому не дивно, що після "небезпечного стрибка, ляпасу й удару кулака" по італійській монархії у 1922 р. багато футуристів влились у лави "Fasci di Combattimento", а похід на Рим надав наснаги борцям з буденністю!
   Ось, що говорить про паралельне існування футуризму та фашизму італійський правоцентрист та мистецтвознавець Джузеппе Преццоліні: «Муссоліні володіє дивовижним футуристичним характером. У цьому немає жодного сумніву. Шлях, яким рухається фашизм, є причиною того, що він такий як є, і його поточні програми в цілому ворожі програмі сучасності, однак не реальності футуризму як мистецтва. Фашизм, якщо я не помиляюся, жадає ієрархії, традиції та вшанування влади. Фашизм прагне викликати духів старого Риму і класичного минулого. Фашизм бажає залишатися в категоріях думки, прокреслених великими італійцями та великими італійськими інститутами, включаючи католицизм. Футуризм, навпаки, являє його повну протилежність. Футуризм – це протест проти традиції, боротьба проти музеїв, класицизму і шанування вчителів».
   Як і Марінетті, свою схильність до фашизму визначав і Преццоліні, однак лише до того часу, до поки Італія не стала соратницею нацистської Німеччини – Третього Райху. Водночас Преццоліні спростовує близькість футуризму і фашизму тоді, коли основні ідеї фашизму дозріли у власній доктрині. "Маніфест підстави футуризму", за його словами, відкриває справжню суть, адже «футуризм бажає зруйнувати музеї, бібліотеки, розтрощити моралізм і всіляку опортуністичне й утилітарне боягузтво». Але все це не можливо узгодити з фашизмом, який намагається відновити всі моральні, навіть моралістичні цінності Італії! Це дивує і нас.
   Марінетті визначив, що футуризм – це мистецтво вільного вірша, вільного вираження, слів на свободі, а от фашизм натомість жадає ще більшої суворості у загальному навчанні, повернення до латини. Один надзвичайно суперечливий пункт стосується питання інтернаціоналізму. Фашизм – політичне зусилля, яке є надзвичайно італійським, це не дивина. Сам Муссоліні стверджував, що італійський фашизм не здатний утворювати альянси з фашизмами інших країн або з рухами, які запозичували штам італійського фашизму. Через це, всі інші фашисти – це націоналісти до мозку кісток, які неодмінно налаштовані проти італійської нації. Як приклад Преццоліні наводить зазіхання мадярських фашистів (салашистів) на територію Італії, що своєю єдиною кінцевою метою прагнуть повернути Фіуме до Мадярщини, або хорватських усташів, яким сниться італійський Трієст.
   З огляду на це, не можна не визнати що футуризм, навпаки є рухом міжнародного характеру. Не дивуйтесь! Сам Марінетті визнав, що по всіх частинах земної кулі у 1920-1930-х рр. вже були російські, американські, австралійські або німецькі футуристи. Слід підкреслити, що футуризм знайшов своє ідеологічне призначення тільки в одній державі – у СССР.  Але, слід застерегти читача, що цей слід містить виключно ідеологічний характер, тому про жодне естетичне значення не йдеться взагалі!
   Однак "тісний союз" з більшовизмом був нетривким. Так, після смерті Владіміра Лєніна усі форми індивідуального мислення в мистецтві, в тому числі й футуризм, піддалися жорсткій критиці нової влади. Іосіф Сталін почав наступ не тільки проти опозиції та селян, а й хотів знищити ідеали художників, які діяли в розріз з новою партійною лінією. Так званий "буржуазний вплив" було відкинуто і замінено "пролетарським поглядом" на мистецтво. Вже до початку 1930-х рр. соціалістичний реалізм став єдиною прийнятою тенденцією, який мав класичний і дисциплінарний характер, тож футуризм зазнав поразки в СССР.
   Попри це перші пам’ятники "червоному жовтню", а пізніше монументи червоноармійцям і чекістам, партійні пропагандистські плакати, навіть совєтські книги – усі вони несли слід футуристичного мистецтва і його ідей, які на власний розсуд впроваджували діячі більшовицького режиму. Звісно, що Сталін мав намір здійснити мистецьку революцію на власний розсуд, але зруйнувати вже збудовані монументи братам-комуністам рука не піднялася. Крім того не буде зайвим згадати, що футуризм і більшовизм марили індустріалізацією світового суспільства. Фабрика, як символ пролетаріату і механічного майбутнього, була невичерпним джерелом політичних ідей більшовиків, але вона також була натхненням футуристичного мистецтва...
   І ось, ключове питання: як футуризм може крокувати в ногу з італійським фашизмом бувши добрим матеріалом для більшовицької пропаганди на початку існування СССР? – По-перше, це було непорозуміння, яке народилося тільки з обставин близькості людей – Марінетті та Муссоліні, лише з випадкових зіткнень, з сущого безладу різних сил, які привели Філіппо на сторону Беніто. По-друге, примарна єдність футуризму і більшовизму, відмінно працювала лише в дні революції та воєнного загарбання уряду Лєніна колишніх земель держави Романових, але стала нестерпною за сталінського режиму, нового державного порядку.
   Дисципліна та ієрархія у суспільно-політичному житті – це також дисципліна та ієрархія у літературі, мистецтві. Слова стають порожніми, коли політична структура неефективна. Фашизм вважав засвоєним у футуризмі все, що могло служити йому стимулом, а некласичне і непокірне, з погляду мистецтва і державного порядку та дисципліни було придушено. Що ж до СССР, то тут все було інакшим – руйнація і хаос зробили футуризм плідним ґрунтом, на який ліг дегенеративний соцреалізм. Останній використав на повну люмпенський погляд на оточуючий світ: "прагнення до світлого майбутнього" було замінено "задоволенням сірою буденністю".
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 11 вересня 2018 р.

Ватикан став полем бою консерваторів і лібералів

Якщо ви гадаєте, що Папа Франциск – це найгірше, що могло трапитися з Католицькою Церквою, ви глибоко помиляєтеся. Обрання на престол апостола Петра кардинала Берґоліо вочевидь було не найкращим рішенням. Але було б значно гірше, якби на його місці опинився б кардинал Райнгард Маркс.
   Прізвища не визначають долі людини та, зокрема, її поглядів. Але у випадку очільника німецького єпископату Райнгарда Маркса бачимо дивовижний збіг. Маючи прізвище одного з найбільших руйнівників Західної цивілізації, цей ієрарх докладає чимало зусиль, аби зруйнувати саму Католицьку Церкву.
   Допущення протестантів до Причастя без прийняття ними католицького віровчення, відхід від католицького вчення про нерозривність шлюбу, необхідність "благословляти" так звані одностатеві партнерства... Саме просуванням цих богословських новинок активно займається кардинал Маркс.
  Позиції Маркса поділяє значна частина німецького католицького єпископату. Намагання німецьких єпископів відійти від норм католицької віри таке сильне, що вони ледве не шантажують Ватикан можливістю нового розколу. Папа Франциск найбільше намагається балансувати між потуранням німецьким та іншим "прогресистам" та "реформаторам" з одного боку і захистом основ католицької віри, до якого він покликаний самим фактом перебування на апостольському престолі. Та є річ, яка дещо віддалена від принципових аспектів віровчення і в якій Франциск та "прогресисти" на кшталт Маркса одностайні. Мова йде про міграцію і ставлення до політичних сил консервативного і націоналістичного спрямування.
   Так, акомпануючи постійним заявам Франциска, кардинал Маркс нещодавно виступив із різкою критикою тих європейців, які виступають за етнічне і культурне збереження власних народів. Вживаючи звичне маркування сил, що не поділяють ліволіберальної ідеології, як "популістів", Маркс договорився до того, що назвав головним популістом диявола.
   Дуже показово, що ситуація на правому фланзі католицької ієрархії є симетричною до ситуації на лівому. Ті єпископи та архієпископи, які виступають послідовними захисниками католицького віровчення, зазвичай є різкими критиками політики масової міграції та сміливо говорять, що європейські народи мають право захищати власну землю та ідентичність.
   Одним із таких ієрархів є кардинал Роберт Сара. Зокрема, під час візиту до Польщі у жовтні минулого року кардинал Сара різко розкритикував тих людей, які використовують християнство для прикриття політики мультикультуралізму. Цікаво, що сам кардинал Сара – африканець, і його важко запідозрити у щонайменшому "расизмі". Він просто озвучив очевидні речі. З подібною риторикою раніше виступив інший впливовий африканський кардинал – Пітер Тарксон. Він заявив, що європейські уряди мають повне право закривати кордони перед мігрантами, адже мова йде саме про економічних мігрантів, а не біженців.
   Днями з гучним засудженням міграції виступив єпископ Атаназій Шнайдер – один із найпалкіших критиків лібералізації Католицької Церкви. Єпископ Атаназій заявив, що масова міграція – це цілеспрямована політика, розрахована на руйнування християнського характеру Європи та ідентичності її народів. Він зазначив, що підтримує будь-які кроки європейських національних урядів, спрямовані на захист власного суверенітету. Також єпископ провів паралелі між сучасним Євросоюзом та СССР.
   Як бачимо, сучасне життя у Католицькій Церкві диктується не лише ієрархами лівого спрямування. Існує ще й дуже принципова опозиція ортодоксального спрямування. В Католицькій Церкві, як і у світі загалом, триває боротьба між силами розкладу й анархії з одного боку та силами істини, порядку і традиції – з іншого.
За матеріалами "Традиції і Порядку"

пʼятниця, 20 липня 2018 р.

Держава і добровольці: досвід європейських країн

Останнім часом в українському інформаційному просторі стали звичними напади самозваних експертів і волонтерів на добровольців московсько-української війни. Справа дійшла до того, що плани олігархічної влади озвучують ті, хто, або і дня не був на передовій, або просто отримав посвідчення учасника бойових дій вже у звільнених Краматорську та Лисичанську, і нині повчає фронтовиків правилам ведення війни, не бравши до рук зброї. Виходить так, що захисники України, які добровільно пішли на війну, тепер опинились поза законом і мусять здатися на милість паркетним генералам штабу так званої Операції Об'єднаних Сил.
   То що, шановні тилові щури, ви вже самі готові обороняти Україну від ворога чи маєте з ним підкилимні домовленості про заміну на передовій добровольців незагартованими службовцями, яких лиш вчора взяли до армії? Автору цього допису, як людині цивільній, важко усвідомити, яку гру веде влада і штабісті щодо тих, хто вже п'ятий рік боронить мир та спокій у державі. Але як свідомому громадянину хочеться вірити, що наших героїчних захисників не проміняють на довготривале кремлівське перемир'я чи якийсь вигаданий закордоном план деокупації Донбасу, котрі стануть повзучою ліквідацією чинної української державності.
   Болить душа і серце крається за Неньку, яку вартують добровольці! Власне, мабуть, тому історія вперто намагається навчити нас тих уроків, які омиті кров'ю не одного палкого патріота і тілами тисяч лицарів залізної остроги... Минуле тицяє в очі ганебними помилками попередників, що й досі не засвоєні сучасниками!
   Ймовірно, саме зараз принагідним буде згадати досвід тих країн Європи, де нехтування силами добровольчого війська та їхнього усуспільнення призвело до колапсу державності; а де залучення колишніх фронтовиків-добровольців сприяло соціально-економічному поступу та національній єдності. Найкращими піддослідними будуть Фінляндія, Італія та Німеччина. У цих країнах попелище Першої світової війни подарувало чудову нагоду вчорашнім воякам передової стати у державного керма та розпочати нове життя.
   Досвід фінських добровольців 100-річної давнини як не показовий, так точно доволі цікавий з історичної точки зору. По-перше, ще на початку "Великої Війни" (взимку 1914-1915 рр.) тисяча сміливців з терену Великого князівства Фінляндського через Швецію рушила до кайзерівської Німеччини, маючи надію скинути самодержавне ярмо Романових. А по-друге, ці добровольці були як з-поміж етнічних фінів, так й етнічних шведів, чиї пращури жили на Заході та Півдні Фінляндії з кінця ХІІ-го ст.
   Саме німецьке військо прийняло та вишколило майбутніх фінських єгерів, які пройшли хрещення боєм з армією Московії на литовських і курляндських полях влітку і восени 1916-го. Революційний вихор у громадянські війни (впродовж 1917-1922 рр.) на просторах колишньої держави Романових перетворив вчорашніх добровольців на добре загартованих бійців, яких щойно постале військо самостійної Фінляндії зробило своїм щитом та мечем. Вишколені прусською офіцерською школою фінські єгері не тільки стали кадровими військовослужбовцями, але й створили допоміжну парамілітарну організацію "Охоронний Корпус" (фін. Suojeluskunta), з метою всебічної підтримки армії та навчанню цивільних основам військової справи.
   У мирний час (1919-1938 рр.) саме добровольці були тією силою, яку державні органи Фінляндської Республіки безпосередньо залучали для внутрішнього (громадський порядок) та зовнішнього (боротьба з контрабандою та охорона кордонів) захисту. Політики та чиновники розуміли, що саме загартовані та дисципліновані люди зможуть підняти з руїн новопосталу країну,  яку вони ще вчора здобували у виснажливих боях. Фінські добровольці були у всіх сферах суспільного життя: займали робочі та керівні місця на заводах; були банківськими службовцями; відроджували фермерське господарство та розорювали болота для нових сільгоспугідь; прокладали тисячі кілометрів якісних доріг від міст до глухої Лапландії та Карелії.
   Друга світова війна та мирні угоди з більшовицькою Москвою по її завершенні дещо підкорегували, але не знищили вище вказану ситуацію — "Охоронний Корпус" та низку патріотичних організацій було розпущено "за надмірну антисовєтчину" (як вважали у Кремлі); добровольців усували з керівних посад в армії та держструктурах, але не чіпали приватні підприємства. Звісно, що започаткована у кінці 1950-х політика фінляндизації мала на меті наблизити країну до реалій соцтабору, але жодним чином не відкинути західну модель. Тому невдовзі вчорашніх фронтовиків держава, яка не забула про них, продовжуючи забезпечувати усім необхідним, знов покликала на службу: інструкторами до війська; педагогами у школи та університети; аташе у диппредставництва у країни, де була висока ймовірність воєнного конфлікту (Корея, В'єтнам, Алжир, Єгипет).
   Інакшою, але доволі схожою, була ситуація у Німеччині. Там добровольчий рух постав як відповідь на принизливу капітуляцію революційного уряду, що у листопаді 1918-го повалив імперію Гогенцоллернів. Саме так розуміли фронтовики ті угоди, підписані у Комп'єні, а згодом у Версалі, представниками майбутньої Ваймарської республіки з одного боку та делегатами країн Антанти з іншого.
   Повертаючись з французьких та бельгійських шанців додому, вчорашні німецькі герої ставали нікому не потрібними жебраками, вигнанцями. Звісно, що новий соціал-демократичний уряд Німеччини не хотів допускати до влади мілітаристів, воїнів, що пізнали жахіття людиновбивства на війні. Та все ж, спалах "червоної чуми" організований "Союзом Спартака" (нім. Spartakusbund) дав шанс новоствореним добровольчим корпусам (нім. Freikorps) проявити себе на повну.
   Впродовж січня-липня 1919-го німецькі ліві розхитували ситуацію по всій країні: у Берліні відбулась невдала спроба захоплення влади спартакістами, що влаштували вуличний "червоний терор"; у Бремені матроси та робітники на короткий час оволоділи містом, але їх мала чисельність та постійний розбрат завадили планам подальшої совєтізації; у Страсбурзі французькі агенти спонукали місцеві профспілки до бунту, щоб згодом захопити весь Ельзас; у Мюнхені діячі Незалежної соціал-демократичної партії збройним шляхом повалили місцеву владу та оголосили совєцьку республіку... Нестримна анархія та марксистський хаос загрожували зникненню єдиної Німеччини як європейської держави. Своє плече батьківщині у критичний момент підставили добровольці.
   У міста, де владу взяли ліві сили, урядом Ваймарської республіки було санкціоновано введення збройних добровольчих загонів. Під їхніми прапорами об'єдналися не тільки колишні фронтовики, але й патріотично налаштовані безробітні, гімназисти, кадети, студенти та юнкери, що втратили всякі орієнтири у цивільному житті після завершення війни. Усі вони, хоч і були налаштовані вороже до Ваймарської республіки, та бачили своє основне призначення у боротьбі з внутрішнім та зовнішнім тиском більшовизму, захищаючи німецьку державність.
   Вірність  присязі, збереження високих бойових якостей і лояльність щодо командування та уряду — ось головні фактори успішності німецьких добровольців 100-рінчої давнини. Швидка перемога над "червоною чумою" на всій території Німеччини повернула честь та славу вчорашнім героям "Великої Війни". Пізніше, у 1920-1930-х рр., чиновники гідно віддячили добровольцям надавши гарантовані соцвиплати, пільги, нагороди тощо.
   Кардинально відмінною була ситуація з повоєнною Італією. Нащадки римлян з вибухом Першої світової війни всіляко намагались уникнути вступу у конфлікт. Король та уряд тривалий час займали сторону нейтралітету, але натхненні промовами футуристів та майбутнього лідера фашистів італійські молодики змусили офіційний Рим з рештою обрати війну на боці Антанти. Лави добровольців неодноразово штурмували Альпи (впродовж 1915-1918 рр.), рвучись на зустріч смерті та австрійським кулям, згодом було сформовано офіційні загони сміливців-ардіті (італ. Arditi militare).
   Вояки, які служили у таких штурмових загонах, відрізнялися неабиякою хоробрістю: залізти під кулеметний розрахунок з гострим ножем у зубах, щоб порізати дріт чи кинути гранату — це вам не з далекого шанцю везти рушничний вогонь. Основним завданням сміливців-ардіті все ж була систематична ліквідація ворожих кулеметних гнізд, не залишаючи свідків. Тому не дивно, що до штурмових лав йшли військовослужбовці елітної легкої піхоти (берсальєри, альпійські стрільці, сапери).
   Останні розриви "Великої Війни" оголосили кінець короткотривалої доби фронтових сміливців-ардіті. Вони поверталися з фронту переможцями, героями, але їхню перемогу вже вдома чиновники та політикани оголошували військовим злочином та молодечим запалом невихованих юнаків, що прагнули кривавих пригод. Поступово італійські штурмові загони розформовувались армійською верхівкою за вказівкою уряду, тому багато сміливців-ардіті не знаходили гармонію у цивільному житті.
   Невигідна для Королівства Італія Версальська мирна угода (1919 р.) тільки збільшила прірву між ветеранами Першої світової війни з одного боку, владою та суспільством з іншого. Перші не хотіли приймати дрібні подачки Антанти за тисячі героїчних смертей, покладених в Альпах. Другі бачили у добровольцях загрозу чинному державному ладу через надмірний радикалізм та мілітаризм у поглядах.
   Дещо зменшив градус напруги спонтанний похід на Фіуме (вересень 1919 р. — грудень 1920 р.), у якому відчайдушні сміливці-ардіті змогли випустити весь свій накопичений війною запал. Авантюрна спроба добровольців приєднати місто з околицями до Італії зазнала провалу. Сталося це через байдужість і той самий імпотентний нейтралітет італійських урядовців та штабістів армії до долі власних вояків, яких "вільна преса" оголосила розбійниками: Лондон і Париж змусили Рим втрутитись у ситуацію з Фіуме та розігнати державне утворення сміливців-ардіті.
   Ті з авантюристів, що вижили, повернулися героями, яких тепер вітали усміхнені громадяни на вулицях італійських міст під скрегіт зубів зажерливого чиновництва, байдужого до долі фронтовиків. Щоб на хвилі суспільної радості не дати сміливцям-ардіті зайняти свою політичну нішу, весною 1921 р. уряд ухвалив закон про заборону діяльності будь-яких добровольчих організацій з-поміж колишніх фронтовиків, поховавши надії на соціалізацію та гарантії хоч якихось пільг для вчорашніх захисників Італії. Тож останнім нічого не лишалось, як поповнити легальні рухи — найбільше сміливців-ардіті було помічено у фашистській та комуністичній партіях, де вони формували бойові підрозділи, гартуючись у вуличних протистояннях один з одним.
   Який же висновок для подій українського сьогодення можна зробити? — Звісно, що ніхто не змушує повторювати хоч один з наведених вище сценаріїв, але вивчити чужі уроки, щоб не припуститися ганебної помилки для усмішки у ворожому таборі, є вкрай необхідним! Так званим "експертам" і "фахівцям" військової справи (не кажучи вже про службовців ГенШтабу), які виголошують бажані слова владоможців з вулиці Банкової, краще зрозуміти, що їхні "думки вголос" у мережі залишають рани у душі не одного добровольця, котрий захищає соборність і самостійність України, а тому — краще допомагайте фронтовикам повернутись до мирного життя, і не розхитуйте човна, дýрні!
Автор — Денис Ковальов

вівторок, 3 жовтня 2017 р.

Занепад Європи

Сучасна "цивілізація" Заходу потребує кардинального повороту, без якого вона рано чи пізно приречена на загибель. Ця "цивілізація" перекрутила існуючий розумний порядок речей. Вона перетворилася в царство кількості, матерії, грошей, машин, в якому немає більше повітря, свободи, світла!..
   Захід забув про сенс таких слів як наказ і покора. Він забув про сенс дії та роздуми. Він забув про сенс ієрархії, могутності духу, людських богів... Він більше не знає природи! Природа для західних людей перестала бути живим тілом із символів, богів і ритуалів – блискучим космосом, в котрому, як "царство в царстві", вільно рухається людина. Природа стала каламутною, фатальною поверхнею, а її таємниці профани науки намагаються обійти за допомогою своїх нікчемних законів і незначних гіпотез.
   Захід більше не відає мудрістю: він не знає шляхетної безмовності тих, які подолали самих себе; не знає світлого спокою тих, "які бачать"; не знає гордої "сонячної" реальності тих, в кому відродились ідеї крові, життя, могутності... На місці мудрості постала риторика "філософії" і "культури", світ професорів, журналістів, спортсменів, а отже – схема, програма, гасло. Місце мудрості заступила сентиментальна, релігійна, гуманістична скверна та плеяда порушених бюлетенів, які зі сп'янінням вихваляють "становлення рівності" і славлять "практику міжнаціональної єдності", тому що бояться мовчання та роздумів...
   Головна проблема сьогодення, це те, що Захід більше не знає держави! Держава як цінність, як імперія, як синтез духовного і королівського, як шлях до "над-світу", яким вона була у всіх великих культурах давнини – від Китаю до Єгипту, від Персії до Рима, від Візантії до Священної Римської Імперії Німецьких Націй – потонула в міщанській убогості суспільства рабів і торговців.
   А що ж тоді є війна? Війна, за своєю власною волею, це найвища цінність (чи то в перемозі, а чи ж у поразці), як священний шлях духовної реалізації; це доступ в небесну оселю Бога, якщо хочте, Вальгаллу, відкритий перед героями, полеглим на полі битви. Чомусь в ісламі "священна війна" (джихад) є синонім "божественного шляху". Так само і в арійської Індії воїн завжди уподібнюється аскету, а в класичній стародавності війна символізувала собою "mors triumphalis" (у перекладі – "перемога через смерть"). Що означає така війна, боротьба за цивілізацію, не знають боягузливі європейські "активісти". Вони не знають воїнського чину, вони знають тільки солдат, і досить невеликої сутички, локального конфлікту, щоб привести їх у жах і викликати зворотну реакцію – потік гуманістичної, пацифістської та сентиментальної риторики.
   Європа втратила свою простоту, вона втратила центр своєї діяльності, вона втратила своє життя! Демократична, ліберальна недуга й отрута культурмарксизму просочились у її тіло аж до самого коріння, ця хвороба всюди: в юриспруденції, у науці, у мисленні...
   Водночас, славетних вождів-істот, які стали до влади не за допомогою підступності та насильства, не з користолюбства, не як спритні гнобителі рабів, а в силу своїх незаперечних трансцендентних життєвих гідностей, майже не залишилося більше на теренах від Біскайської затоки до Карпат. Європа нині уособлює величезне шарлатанське місиво, яке стискається й тремтить від страху, про який ніхто не сміє заявити відкрито. З грошима замість крові, з машинами та фабриками замість плоті, з газетами замість мізків, Європа сьогодні являє собою безформне тіло, яке неспокійно кидається з боку в бік, рухається під впливом сумнівних і невідомих сил, які перетворюють на пил будь-кого, хто наважиться протистояти або хоча б спробує ухилитися від впливу.
   Все це – плоди настільки огидної та водночас ославленої західної "цивілізації", про яку не сміємо говорити вголос. Все це – прославлені результати забобонної віри у безжальний "прогрес", яка суперечить римській королівській владі, суперечить давній Елладі, суперечить всім іншим формам великої арійської традиції. Тому не дивно, що з кожним роком все щільніше змикається кільце навколо тих небагатьох, які здатні до великої відрази та великого піднесення, до повстання проти сучасного світу. Тільки об'єднання народів поза сумнівними союзами є запорукою перемоги майбутньої Європи!
Автор - Юліус Евола

пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

Інтерв'ю з італійським правим гуртом "Sköll"

Італійська "права сцена" фокусується виключно на класичному фашизмі та, природно, ідеалізує героїв того періоду. Яскравий доказ цього – міланський виконавець Федеріко Ґольйо та його гурт "Sköll". Їх музика – це спроба позбутися маргіналізації "правої сцени" без серйозних політичних претензій та відкритої агресії. Пісні "Sköll" спрямовані на молоде покоління італійців, де фашизм знаходить свої власні відповідні кольори: червоне вино, яскраве сонце і залізна зброя. Усе це об'єднуються в екстаз героїчної боротьби, якби це було життєве тло, що поступово просуває минуле у майбутнє, закликавши добровольців виконувати свій героїчний чин. Ось чому ми вирішили поговорити з лідером гурту "Sköll". Тож до вашої уваги шановні читачі, інтерв’ю з Федеріко Ґольйо.
N.I: - Отже, назва Вашого гурту "Sköll" має свого роду абревіатуру або якусь абстрактну концепцію? Що вона взагалі означає, поясніть, будь ласка?
Sköll: - Назва "Sköll" походить від імені давньонорвезького вовка зі скандинавського міфу про Раґнарьок. Це саме той вовк, який сприяє славнозвісним "сутінкам богів". Це міф про відродження: руйнування існуючого порядку, який починає нове життя. Метафорично, мені подобалося пов'язувати цей скандинавський міф з ідеєю руйнування сьогоднішнього, так званого модернового світу, щоб відновити його на основі давнього порядку та ієрархії. Крім того, існує також причина для історичного "коріння": колись північна Італія отримала значний внесок у свій розвиток завдяки пануванню германського племені лонгобардів. Вони мали стародавнє скандинавське походження – первісний ареол їх мешкання це сучасна шведська провінція Сконе.
N.I: - Скажіть, скільки вже років гурт "Sköll" є активним учасником "правої сцени"? Як сучасна італійська аудиторія сприймає вашу музику, естетику відновлення футуризму і, можливо, ідеалізацію періоду правління Дуче?
Sköll: - Я став активно займатись музикою ще у 1999 р. А вже за рік було створено гурт "Sköll", який почав давати перші концерти на правих акціях. Також у 2000 р. було записано демо-альбом "Cosmo o microcosmo"! Відтоді й понині наш рекорд-лейбл це римська студія запису "Rupe Tarpea", яка сприяла випуску 13 повноцінних альбомів і понад 100 пісень! Моя аудиторія, яка в основному слухає "Sköll", любить насамперед теми моїх пісень, їх чергування, присвячених історіям боротьбі за ідентичність, героїзму, жертовності, персоналіям, які стали відмінними прикладами для італійців як європейської нації. Останнім часом було приділено велику увагу інтимній ліриці та коханню.
"Sköll" – Italia (la tempesta futurista)
N.I: - Що приваблює Вас у героїзмі минулих часів? Якщо взяти до уваги альбом "Marmofuoсo", тут прослідковується доволі чітка лінія... Італія, увійшовши у "Велику Війну" на боці майбутніх переможців, програла. Згодом як грім серед ясного неба з’явився лідер фашизму, що мав прославити давньоримську традицію в променях футуризму.
Sköll: - Героїзм великих людей минулого – не мертва опера, вона дійсна тільки для книг з історії. В моєму розумінні, минувшина – це швидше мотив натхнення для майбутніх поколінь. Великі люди завжди були прикладами для наслідування. У "Marmofuoco" я прагнув розповісти про неймовірну італійську епопею часів Першої світової війни. Я розповів про покоління великих італійців, про їх ідеальний імпульс боротьби, мужність і любові до своєї Батьківщини, Італії. У центрі Варезе, міста в провінції Ломбардія, є статуя... В основі цієї статуї закарбований напис: «Герої потрібні для появи інших героїв!». Ось сенс всієї моєї музики: герої – це приклади, фундаментальні постаті, які можуть надихати інших людей наслідувати свій чин.
N.I: - У той же час Ваша увага зосереджена на так званих "останніх романтиках", мова про Юкіо Мішіму, Єву Перон, Філіппо-Томазо Марінетті, Габріеле Д'Аннунціо, Домініка Веннера... Якщо пам'ять не зраджує, є також згадки про Юліуса Еволу та Ернста Юнґера. Ви хочете прославити величну боротьбу з деградацією сучасного світу? Чи можете музика "Sköll" – це повстання? Як сучасна Італія, до слова – член Європейського Союзу, сприймає Вашу музику? Чи не відчувається рука державної цензури або заборони на концерти?
Sköll: - Звичайно, моя музика, музика гурту "Sköll" – це музика протилежної від сучасної мейнстрімної течії. Я не пливу за течією навпаки, намагаюсь плисти у потрібному для себе напрямку. Сьогодні, щоб бути ушанованим таких почестей як Марінетті, Д'Аннунціо, Мішіма, наслідуючи не тільки їх ідеї, а й стиль життя (спорт, прямі дії, мужність, войовничий патріотизм), необхідно перебувати у вирі революційної боротьби. В Італії музика "Sköll" вже відома за межами вузького кола так званої "правої сцени", та починає поширюватися вже за усталеними рамками політизованого середовища. Можливо, навіть попри це, цензура для мене стала тією стороною, яку варто просто не помічати. Мета ж влади не в тому, щоб заборонити мені виступати, а щоб позбавити шанувальників музики "Sköll". У цьому прояві доволі характерний останній епізод "тиші" – це сміховинне видалення сторінки, присвяченій гурту "Sköll" у вільній енциклопедії Wikipedia кількома європейськими мовами (італійська, французька, іспанська, німецька та англійська). Я вважаю, що це жалюгідна кампанія урядової демоліберальної цензури, спрямованої конкретно проти мене та "Sköll".
N.I: - Українські праві активісти поважають Ваших колег, таких як "ZetaZeroAlfa", "Drizzatorti", "Ultima Frontiera"... Інтерв'ю з фронтменом гурту "Sköll", ймовірно, першовідкриття не тільки для Вас, але і для українських шанувальників італійської "правої сцени". Що Ви хотіли б сказати своїм фанатам з далекої країни в Східній Європі?
Sköll: - Я – прибічник національної ідентичності, я також написав багато пісень, присвячених саме цій тематиці, історії та традиціям, далеким від італійських... З цієї причини я завжди дуже радий виявити шану моїм фанатам, не тільки в Італії, а й далеко за її межами, зокрема й в Україні. Я вітаю вас, мої українських брати! Може це прозвучить дещо іронічно, на останок я б хотів додати смішну річ. Я вже сказав, що лангобарди – це вихідці зі Скандинавії, які залишили по собі неоцінений скарб в історії та в людях північної Італії... Кажуть, що шведські вікінги колись давно також зробили аналогічний крок у розбудову нашої столиці на Дніпрі – Києва. Тож, можливо, у нас є якась спільна кров!.. Хтозна, може ми єдині не тільки музикою...
Розмову провів і записав Kalev Korpinen

понеділок, 3 жовтня 2016 р.

Бути фашистом

Фашизм це світосприйняття, самобутній образ життя, особливий підхід до питання існування! Політичний вимір у фашизмі поступається естетичному, символічному й екзистенційному; він підпорядковується аристократичним практикам самопосвяти народу, котрі развиваючи тіло прояснюють розум, дозволяють долати смерть, гідно проживаючи життя, випробовують громадський порядок.
   Ми починаємо забувати про те, що молодь є однією з найбільш активних та революційних категорій суспільства. Так, революція - стихія молоді, студентства, і лише молоді люди можуть нести на своїх плечах тягар чистоти ідеалів, часто засмічених компромісами та популізмом політиканів.
   Буття фашиста - це своєрідна суміш активізму, молодості, войовничості та містицизму для якої важко вигадати точне визначення. Бути фашистом - означає мати одночасно зібраний та невимушений, трагічний та солярний вигляд. Прагнути величі, сили, краси та вічності. Бути вірним засадам братства, товариства, команди. Бути фашистом - означає мати глибинне усвідомлення власного призначення та зухвале бажання виступити проти нього, бути повноцінною часткою клану, общини, роду, зводячи цю єдність в найвищий ступінь нації та імперії.
   Бути фашистом - це вічне сімнадцятиріччя та вічна боротьба з собою. Бути фашистом - значить радіти обуренню моралістів, облудників та старих скнар. Виховувати в собі радикальний прагматизм разом з відразою до духовного занепаду та легкодухості, проживаючи життя із фаустівським ентузіазмом. 
   Бути фашистом - означає обрати собі в союзники вогонь, мармур, кров, ґрунт, піт та залізо. Ми бачимо полум'я в очах нашої молоді під час бунту, і це полум'я ми не забудемо ніколи. Саме від цієї молоді залежить наше майбутнє. Саме ті, хто колись протистояв поліцейському свавіллю та урядовій політиці демоліберальної руйнації національної ідентичності, поведуть наш народ до великих звершень.
   Бути фашистом - значить примусити струни своєї свідомості звучати на лагідних частотах і водночас засуджувати лестощі, поблажливість, демагогію та інтелектуальну проституцію. Бути фашистом - значить сприймати життя як боротьбу та завоювання, без краплі гіркоти. Бути фашистом - значить віддавати себе всеціло своїм товаришам, народу, своєму ідеалу, аж до принесення найбільшої жертви. Так, бути фашистом - значить все це на додаток до парадності, почуття стилю, почуття прекрасного. Це бути елегантним і усміхненим на ешафоті і за його межами...

четвер, 3 березня 2016 р.

Хвороба європейської культури

Говорячи про цінності особистості і новий реалізм, нам вже доводилося вказувати на особливий характер, властивий культурі і мистецтву в сучасному світі. Сьогодні варто розглянути європейську культуру з дещо іншої точки зору, головним чином для того, щоб зрозуміти, яке значення може мати ця приватна сфера, нас цікавить особливий тип людини.
   Щоб проілюструвати зв'язок, який існує між мистецтвом і культурою останнього часу і процесом розпаду в цілому, можна звернутися до основного положення, висунутого Крістофом Штедінґом в своїй роботі "Імперія і хвороба європейської культури", в якій досить докладно розглянуті походження і характеристики культури, що сформувалася в Європі після заходу її традиційної єдності. Пан Штедінґ розкриває, що відправною точкою для зародження цієї культури стало роз'єднання, нейтралізація, емансипація і абсолютизація приватних сфер, які були раніше органічними частинами єдиного цілого. Однак особливу увагу він приділяє тому центру, який ставив форму для всього існування цілком та повністю, що надавав сенс життя і забезпечував в повній мірі органічний характер, в тому числі і культурної сфери. Позитивний і необхідний прояв цього центру на політичному рівні автор співвідносить з принципом імперії, що розуміється не тільки в суто світському (тобто в вузько політичному), але і в духовному сенсі, який він зберігав ще за часів середньовічної європейської ойкумени і який мав першорядне значення в політичної теології великих ґібеллінів і того ж Данте Аліґ'єрі.
   В Європі цей процес розпаду, колишній, як зазвичай, є наслідком втрати різних вищих точок відліку і торкнувся, в тому числі, зазначену сферу діяльності, яка мала 2 взаємопов'язані причини. Перша полягала в своєрідному паралічі ідеї, перш ніж служила центром тяжіння для всього навколишнього, що складало європейську традицію, що супроводжувалось помутнінням, матеріалізацією і занепадом імперського принципу та його колишнього впливу. Другою причиною, настільки тісно пов'язаної з першою, що проявляються вони практично одночасно і виглядають як певне ціле, став відцентровий рух, роз'єднання і автономізація приватних сфер, що було обумовлено саме ослабленням і зникненням початкової сили тяжіння. З політичної точки зору, відомим наслідком цього процесу, на якому ми не будемо тут зупинятися, став кінець загального єдності, яка в суспільно-політичному сенсі, незважаючи на широку систему окремих автономій і наявні тертя, була колишнім європейським світом. Зокрема, сталося те, що Штедінґ називає "швейцарізацією" або "голландізацією" територій, раніше органічно включених в імперське ціле, а отже сталось партикуляристське дроблення, яке зазвичай супроводжується зародження національних держав. В інтелектуальному плані це з усією неминучістю мало призвести до виникнення розколотої, "нейтральної" культури, геть позбавленої всякого об'єктивного характеру...
   Дійсно, саме такі є сьогодні генезис і панівний характер культури, науки та мистецтва, що переважають в сучасну епоху. Однак тут не місце для більш докладного аналізу цього питання! Якщо повернутися до сказаного про сучасну науку і її прикладне застосування, можна було б легко відшукати в даній сфері риси того, що стало автономним самому процесу, які не контрольовані і не стримувані ніякою вищою інстанцією, яка була б здатна обмежити і направити в задане русло. Тому нерідко створюється враження, що науково-технічний розвиток, образно кажучи, тримає людину в їжакових рукавицях, нерідко заганяючи його в тяжкі, непередбачені і повні несподіванок обставини. Зайве навіть нагадувати тут про такі аспекти сучасної науки як крайня спеціалізація і відсутність вищості,, що об'єднує принципи, настільки вони очевидні... Це природні слідства однієї з догм прогресистської думки, що відстоює "свободу науки" і наукових досліджень, які не підлягають жодним обмеженням, що, в свою чергу, є просто злегка пом'якшеним способом виправдати і узаконити цю розрізнену діяльність.
   Цій "свободі" відповідає практично таке ж значення, більш відома як "свобода культури", звеличувана нібо якесь "прогресивне" завоювання, що також відкриває шлях руйнівним процесам, які йдуть на повну силу в неорганічну цивілізації за для завоювання (все це є цілком протилежнм тій свободі, яка, на думку Джамбатісти Віко, була властива "героїчним періодам" колишніх товариств). Одним з найбільш типових виразів цього прагнення нової культури до "нейтралітету" є протиставлення культури політиці. Відстоюється ідеал чистого мистецтва і чистої культури, які не повинні мати нічого спільного з політикою. У діячів культури, котрі намагаються відстояти лібералізм і культурний гуманізм, цей розрив нерідко обертається прямою опозиційністю. Добре відомий тип інтелектуала або гуманіста, що зазнає критики по відношенню до всього, що має хоча б найменший зв'язок зі світом політики: з ідеалом і авторитетом держави, суворою дисципліною, війною, владою і пануванням - майже істеричну нетерпимість, навідріз відмовляючись визнавати за подібними ідеями якусь або духовну або "культурну" цінність. В результаті окремі культурологи прагнуть категорично відокремити "історію культури" від "політичної історії", перетворивши першу в абсолютно самодостатню наукову сферу діяльності. Звичайно, антиполітичний пафос і відчуження, які властиві "нейтральним" культурі і мистецтву, багато в чому виправдані деградацією політичної сфери, тим низьким рівнем, на який скотилися політичні цінності останнім часом. Однак, крім цього, мова йде про якусь принципову позицію, завдяки якій ніхто вже не помічає аномалії подібної ситуації, оскільки "нейтральний" характер став основною рисою сучасної культури...
   Тож, щоб уникнути непорозумінь, має сенс уточнити, що протилежною ситуацією, за якої слід визнати нормальний і творчий характер, є не те положення, при якому культура ставиться на службу державі і політиці (тут, як і вище, ми використовуємо це поняття в сучасному здеградованому сенсі), але така ситуація, коли єдина ідея, в якій втілений основний, центральний символ даного суспільства, виявляє свою силу і одночасно надає відповідне, нерідко незримий, вплив як на політичну сферу (з усіма властивими їй, далеко не тільки матеріальними, цінностями, як це буває в сучасній державі), так і на сферу мислення, культури і мистецтва; це виключає будь-який розкол або принциповий антагонізм між культурою і політикою, а отже, і необхідність зовнішнього втручання.
   З огляду на повну відсутність сьогодні цивілізацій органічного типу і майже беззастережне торжество процесів розпаду у всіх сферах існування, подібна ситуація видається практично немислимою, і єдиною, хоча й фатальною (оскільки сама по собі вона є помилковою і згубною), альтернативою виявляється або "нейтральна" позиція мистецтва і культури, позбавлених всякого вищого узаконення і значення, або прислуговування воістину виродковим політичним силам, як це відбувається при "тоталітарних режимах", особливо тих, які були сформовані під впливом теорій "марксистського реалізму" і супутньої полеміки проти "декадентства" і "відчуження" буржуазного мистецтва.
   Як ми вже говорили, розглядаючи проблему "цінностей особистості" та їх подолання, природним результатом, що випливають з цього відчуженого характеру мистецтва і культури, стає суб'єктивізм, тобто повне зникнення в цій сфері об'єктивного і безстороннього стилю і, в більш загальному сенсі, втрата всякого вимірювання глибини...
Автор - Юліус Евола

понеділок, 5 січня 2015 р.

Обов’язки перед країною. Уривки

Націоналізм – явище всесвітнє і всеохопне. Його переможна хода країнами світу є виконанням Божої волі та справедливості. Пропонуємо вашій увазі одну із статей відомого італійського націоналіста-революціонера Джузеппе Мадзіні (Мацціні), яка присвячена побудові Італійської Національної Держави.

  Історична довідка: Джузеппе Мадзіні (Мацціні) (22 червня 1805 р. Генуя – 10 березня 1872 р. Піза) – діяч національно-визвольного руху Італії, політик, патріот, письменник і філософ, що зіграв важливу роль в ході першого етапу руху за національне звільнення і ліберальні реформи в XIX ст.

   Ваші першочергові обов'язки – першочергові за значенням – стосуються, як я вже казав, Людства. Насамперед ви люди, а потім вже громадяни або батьки. Якщо ви не обіймаєте своєю любов'ю усю людську родину, якщо всім серцем не вірите у її єдність, яка є наслідком з'єднаного єства Бога, а також у братерство Народів, що їм призначено зробити це фактом, якщо хоч де-небудь один з ваших побратимів стогне від болю, якщо хоч де-небудь людська гідність спаплюжена брехнею чи тиранією, а ви, либонь, і в змозі, та не кидаєтеся мерщій цьому нещасному на поміч або не почуваєтеся покликаним до борні, хоч і в силі, за мету звільнення усіх скривджених та гноблених, тоді ви порушуєте закон життя або не розумієте релігії, яка зробить майбуття щасливим.
  Та що може кожен із вас, сам-один у своїх спромогах, зробити задля морального вдосконалення, задля поступу людства? Ви, либонь, можете час від часу оповити марнослів'ям ваші переконання; ви можете, з якоїсь рідкісної нагоди, вчинити акт милосердя до брата, який родом не з вашої батьківщини, та не більше. Що ж, милосердя не є гаслом майбутньої віри. Гаслом майбутньої віри є об'єднання, братерська співпраця задля спільної мети; і це такою ж мірою переважає милосердя, як праця багатьох, об'єднаних єдиним злагодженим зусиллям звести будівлю для проживання всього загалу, переважатиме ту, яка здійснюється під час зведення окремої халупи кожним для самого себе, й коли допомога одне одному полягає лише в обміні камінням, цеглою та розчином вапна. Але розмежовані, як це має місце, мовою, прагненнями, звичаями й можливостями, ви не можете зважитися на цю спільну працю. Індивід надто слабкий, а Людство надміру всеосяжне. «Боже мій, благає бретонський моряк, коли виходить у море, оборони мене, мій корабель такий малий, а Твій океан такий великий!». І ця молитва відбиває, зрештою, становище кожного з вас, якщо не забезпечуються засоби необмеженого примноження ваших сил та спромоги діяти.
   Але ж Бог дав вам ці засоби, коли він дав вам Країну, коли як мудрий наглядач, що розподіляє різні ділянки праці відповідно до здібностей трудівників, він поділив Людність нашої планети на різні групи й таким чином посіяв зерна націй. Лиходійні уряди спотворили Божий задум, що ви його у змозі розгледіти чітко означеним, принаймні, це стосується Європи, річищами великих рік, пасмами високих гір та іншими географічними умовами; вони спотворили його завоюваннями, жадобою і заздрістю до справедливого самоврядування інших; спотворили його настільки, що сьогодні, мабуть, немає жодної нації, за винятком Англії і Франції, чиї обриси відповідали б цьому задумові. Вони не визнавали й не визнають ніякої країни, а лишень свої родини, династії чи кастовий егоїзм.
   Та священний задум неминуче збудеться. Природні розмежування, внутрішні самопливні прагнення народів заступлять довільні поділи, санкціоновані лиходійними урядами. Мапа Європи буде перероблена. На руїнах Країн Королів і привілейованих класів постануть Країни Народів, визначені волевиявленням вільних людей. Між цими Країнами існуватиме гармонія й братерство. І тоді праця людства для загального поступу, задля відкриття й впровадження справжнього закону життя, праця, яка здійснюється в асоціації і розподіляється відповідно до місцевих можливостей, досягне щаблю мирного й прогресивного розвитку; тоді кожний із вас, сильний через прихильні почуття й допомогу багатьох мільйонів людей, які говорять однією мовою, обдаровані однаковими прагненнями та виховані на однакових історичних традиціях, може сподіватися принести користь усьому людству завдяки особистим зусиллям.
   Без Країни у вас немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства народів. Ви байстрюки Людства. Солдати без знамена, ізраїльтяни серед націй, ви не здибаєте ані довіри, ані захисту; ніхто не стане вашим вірником. Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо спочатку не завоюєте Країну для себе; де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися; усім заправляє егоїзм власного інтересу, і той, хто при владі, його береже, оскільки не існує спільної гарантії для інтересів загалу. Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання. Ви на це не спроможні. Ваші промислові асоціації та товариства взаємодопомоги корисні як засоби виховання та самодисципліни; та як економічний чинник вони залишатимуться марними, допоки Країна не буде вашою. Економічна проблема вимагає, першочергово і найбільше, зростання капіталу й виробництва; і поки ваша Країна розчленована на окремі фрагменти, адже розмежовані бар'єрами звичок і всіляких надуманих труднощів, ви маєте доступ лише до обмежених ринків, у вас немає надій на це збільшення.
   Людство – це велика армія, що рухається на завоювання невідомих земель, супроти могутніх і обережних ворогів. Народи – різноманітні полки й дивізії цієї армії. Кожному довірено свій пост; кожний має здійснити спеціальну операцію; і спільна перемога залежить від ретельності, з якою провадяться різні оперативні дії. Не порушуйте хід битви. Не кидайте знамено, яке дав вам Бог. Хоч би де ви перебували, хоч до якого народу закинули вас обставини, боріться за свободу цього народу, якщо момент того вимагає; але боріться як патріоти, щоб кров, яку ви проллєте, удостоїлася честі й любові не тільки до вас, а й до вашої Країни.
   Ваша Країна єдина і неподільна. Подібно до того, як члени родини не можуть радіти за спільним столом, якщо хтось один із їхнього числа перебуває десь далеко, вирваний з атмосфери прихильності своїх побратимів, так і ви не матимете радості й спокою, допоки дещиця території, на якій говорять вашою мовою, відокремлена від Нації.
   В ім'я любові до своєї Країни ви повинні без упину вести бій з існуванням будь-якого привілею, будь-якої нерівності на землі, яка вас породила. Законним є тільки один привілей – привілей Генія, коли Геній виявляє себе у братерському зв'язку із Доброчестям; але це привілей, утверджений Богом, а не людьми, і коли ви його визнаєте й наслідуєте його поривання, то визнаєте вільно, за велінням свого розуму та згідно із власним вибором. Хоч би який привілей вимагав вашої підтримки, зумовлений силою, спадковістю або ж правом, яке не розповсюджується на всю громаду, ви повинні з ним воювати й врешті-решт знищити. Ваша Країна – це ваша фортеця. На вершині її Бог, а Народ рівноправних – в основі. Не приймайте іншої формули або іншого морального закону, якщо не хочете знеславити свою Країну й самих себе. Нехай другорядні закони для поступового впорядкування вашого пробуття будуть прогресивним застосуванням цього верховного закону.
   Та для того, аби вони стали такими, необхідно, щоб усі поспіль зробили свій внесок у їхнє опрацювання. Закони, вироблені лише однією частиною громадян, ніколи не здатні – за самою природою речей – бути чимось іншим, аніж відбиттям думок, прагнень і бажань саме цієї частини; вони представляють не всю країну, а третю, четверту частку, клас, певний регіон країни. Закон же повинен виражати спільне прагнення, опікуватися добром усіх, відлунювати биття серця нації. Отже, прямо чи опосередковано, нація доконче має бути законодавцем. Віддаючи цю місію невеликій групі людей, ви підмінюєте егоїзмом одного класу усю Країну, яка є поєднанням усіх класів.
  Країна – це не просто територія; окрема територія утворює лише її фундамент. Країна – це ідея, яка здіймається на цьому фундаменті; це почуття любові, відчуття побратимства, яке гуртує докупи усіх синів цієї території. Допоки хоч один-однісінький із ваших братів залишиться не представленим своїм правом голосу у розбудові національного життя – допоки хтось сам-один нидіє, ненавчений серед усіх навчених, допоки хтось один-єдиний, що здатний і бажає працювати, животіє в злиднях за браком роботи, – ви не маєте Країни, якою вона повинна бути, Країною усіх і для всіх. Право голосу, освіта, праця – ось три головні підпори нації; не спочивайте, доки ваші руки їх не звели надійно…
 Завдяки вашим зусиллям, урядування країни базуватиметься на шануванні принципів, а не ідолопоклонстві перед інтересами й можливостями. У Європі є країни, де Свобода священна у внутрішніх стосунках, але систематично порушується у зовнішніх; є народи, які кажуть – Істина – це одне, вигода інше: теорія – одне, практика інше. Ці країни неминуче спокутуватимуть свою провину у тривалій ізоляції, стані пригноблення й анархії. Але ж ви знаєте місію своєї Країни й підете іншим шляхом. У вас буде хоробрість, доки є віра. На повний голос ви висловите світові, а також тим, хто називає себе повелителями світу задум, що бринить глибоко у серці вашої Країни. Ви ніколи не відштовхнете сестер-націй.
   Завдячуючи вам, життя Країни зростатиме у красі й силі, звільнене від рабських страхів та вагань і сумнівів; за фундамент тут правитиме народ, правилом стануть логічно виведені й дієво застосовані наслідки із принципів, силою буде сила загалу, наслідком — поліпшення становища для всіх, метою – виконання місії, яку поклав Бог. І тому, що ви будете готові померти за Людство, життя вашої Країни стане безсмертним…
Автор – Джузеппе Мацціні