Мабуть, так склалося історично, хоч українці з фінами далекі один від одного ґеоґрафічно, але близькі по духу (ментально). Адже починаючи з 24.II.2022 більшість жителів Суомі підтримали нашу визвольну борню проти московитських загарбників. Певно, далася в знаки пам'ять про страшні злочини окупантів у минулому, які завжди приходять зі Сходу.
Ще у розпал боїв за Маріуполь, Харків і Київ різні фінські рок-гурти об'єдналися й записали спільний музичний альбом на славу та підтримку наших незламних захисників. До збірки "Suomesta veljille Ukrainan" (у перекладі дослівно – "З Суомі до братів України") увійшло 11 потужних композицій відомих представників правої сцени, котрі таким чином забажали підтримати український збройний опір аґресорам. Впродовж останніх пів року продана чимала кількість цього CD-альбому на теренах Європейської спілки, вторговані кошти від яких уже переказано на рахунок Збройних Сил України та Окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.
Тá, певно, вас цікавить, хто сáме долучився до створення збірки? Знайомтеся, запальні фінські гурти "Goatmoon", "Sielunvihollinen", "Circle of Dawn", "Norhem", "Pyhä Kuolema", "Hiidenlintu", "Pagan Skull", "Kaarna", "Vapaudenristi", "Fatherland" і "Stormheit", які поділилися зі слухачами своїми раніше невиданими, але відомими завдяки концертам аудіотреки. Лейтмотив альбому "Suomesta veljille Ukrainan"пронизаний повагою героїчної боротьби України як вартового європейської цивілізації проти азійських варварів із Московії; це багато про що говорить.
Представлені композиції виконані у декількох жанрах – від Rock against communism до металу і неофолку. Як стверджують самі учасники благодійної ініціативи, «через пам'ять про Зимову війну (1939-1940) фіни відчувають природну симпатію до тих народів, які також час від часу потрапляють у зуби московитської великодержавної політики, проте не здаються, а воюють», зустрічаючи ворожі орди із відкритим забралом. Висловлюємо переліченим рок-гуртам фінської правої сцени велику вдячність за проявлену небайдужість до борні за нашу і їхню свободу.
Планетарна пандемія коронавірусної інфекції з КНР похитнула довіру європейських виборців до панівних в їхніх країнах партій. Тобто, скажімо, у Німеччині громадяни радо віддають свої голоси лівим силам, у Фінляндії ж навпаки – готові підтримати правих. Соціологи фіксують особливо різкий сплеск популярності "Справжніх фінів" серед тамтешньої молоді, якій набридло очікувати невідомого майбутнього від соціалістичного уряду.
Що це означає на практиці? – Якщо, приміром, сьогодні відбулися парламентські вибори, то кожен 5-й мешканець Суомі віком від 18 до 35 років (19% опитаних громадян, з яких 29% – чоловіки, а 10% – жінки) віддав би свій голос націоналістам. Фактично, у фінляндської молоді нарешті почала прокидатися власна національна гідність, а може, навіть, бажання турбуватися про свою батьківщину (раніше були популярними різного роду лівацькі сили з їх ідеологією руїни традиційно усталеного світу).
Слід наголосити, що зростання партійних рейтингів "Справжніх фінів" має свій ґрунт і не з'явився, мовляв, на порожньому місці. Цьому передувала активна робота з громадянами упродовж всього минулого десятиліття: на кожен запит чи прохання депутати-націоналісти давали чітку відповідь, або йшли на конкретні кроки. Крім того, самих потенційних виборців партії "Справжні фіни" об'єднує високий рівень освіченості та водночас ставлення до політики як культурної чи оперативної проблеми важливої для сучасної молоді.
Знаменно, що фінських націоналістів під проводом Юссі Галла-аго на правду розглядають "радикальними реформаторами" суспільства, при цьому незаслужено порівнюючи з нацистами до приходу у владу на хвилі "Великої депресії". Опоненти з-поміж лівих сил закидають "Справжнім фінам" відмову від мультикультурної асиміляції нелегалів, підтримку вуличного насильства і, навіть, співпрацю з прокремлівськими марґанільними елементами (але ніхто так ще і не довів останнього). Швидше за все зростання довіри молоді Суомі до незаплямованих корупцією націоналістів, а не пандемія COVID-19, змусила уряд перенести (муніципальні) вибори до місцевих рад з 18 квітня на 13 червня 2021 року
Насамкінець не буде зайвим додати, що під час попереднього перебування в уряді (від 29 травня 2015 р. до 28 червня 2017 р.) представники "Справжніх фінів" відверто чесно ставилися до власних програмних цілей завдань партії та передвиборчих обіцянок. Так, вони мали сміливість приймати важкі та непопулярні рішення, за які суспільство їх хоч і критикувало, але не піддало ні осуду, ні остракізму (чого не скажеш про ситуацію в Україні з міністрами від ВО "Свобода"). Відтак варто очікувати, що наступне волевиявлення завдяки молоді дасть "Справжнім фінам" великий кредит довіри, забезпечивши відповідними важелями впливу для розв'язання насущних питань і демонстрації реальної роботи патріотів на благо суспільства, а не казнокрадів чи пустомелів із грантожерських структур.
Для українського читача постать, а тим паче творчий доробок, француза Домініка Веннера — це справжнє відкриття. Скажімо, як і німець Ернст Юнґер, чи італієць Юліус Евола. Не дивно, що цьогорічне видання одразу двох монографій колишнього бойовика Організація таємної армії (франц.Organisation de l'armée secrète) і представника ідейної течії "нових правих" викликало певний розголос, хоч він був помітний лише у соціальних мережах.
А між тим, нам усім слід уважно приглянутися до цього непересічного уродженця Франції, що покінчив життя самогубством на вівтарі Соборі Паризької Богоматері у травні 2013 р. То був його особистий виклик надто мінливій сучасності, яка занедбавши надбання попередніх поколінь, взялася до саморуйнації (тобто деконструкції цивілізації) під мультикультурними гаслами. Всупереч вказаній трагедії, Домінік Веннер лишається справжнім останнім бунтівником Заходу, що кличе у новий похід, зокрема через власні книги — "Бунтівне серце" і "Самурай Заходу" (українському перекладу цих творів завдячуємо київському видавництву "Пломінь"), — білих європейців за збереження своєї ідентичності та традицій.
Отже, про творчу спадщину Домініка Веннера! Перша книга є своєрідною авторською саморефлексією на події 50 річної давнини: програна французами ганебна війна в Алжирі, студентські бунти 1968 р. й невдала спроба державного заколоту бійцями Організація таємної армії, — в яких нечисельні "бунтівні серця" (франц.le cœur rebelle) з берегів Сени, Рони та Луари не знайшли підтримки широкого загалу, так і лишившися vox clamantis in deserto (причому у буквальному сенсі — в пісках Сахари!), бо все ще марили застарілими, не своєчасними прикладами успіхів правих, а отже національних сил в Європі (як от режими А. Салазара у Португалії чи Ф. Франко в Іспанії), котрі йшли до свого логічного занепаду під шаленим тиском ліволіберальної глобалізації. Друга книга — так званий настільний "бревіарій непокірних", зміст якого насичений неостоїчними роздумами про зародження і поступ метафізики Заходу й філософії Сходу, руйнування пам'яті європейської цивілізації та її відновлення шляхом "революції/реставрації" (сказати б, бунту!) традиції, самобутності, історії, через повернення європейців (до нас-бо звернено заклик автора) до духовних джерел цивілізації Старого Світу, після переосмислення безсмертних давньогрецьких поем: "Іліади" й "Одіссеї".
Як представник ідейно-політичної течії "нові праві", колишній бойовик Організація таємної армії демонструє на сторінках вище наведених праць силу своїх протидемократичних, протиєвроінтеграційних, протиліберальних, протимультикультуралістських, ба навіть ніцшеансько-ґрамшістських переконань. Усупереч тому, що особисто Домінік Веннер, після низки поразок французьких патріотів здобути владу силою, відмовляється займатися практичною політикою, все ж спонукає своїх читачів не стояти осторонь суспільного, а отже і державного життя власної батьківщини, що опинилися у щільних лабетах чужинецьких ідеологій. «Сучасні європейці є, передовсім, жертвами душевних хвороб, і лише потім цілком реальних небезпек й антиєвропейських інтересів та настроїв, що постійно посилюються — це, безперечно, основна причина їх слабкості», — відзначає автор на початку книги "Самурай Заходу".
Безліч корінних мешканців Європи, зокрема й України, давно позбавлені міфологічного мислення, на зміну якого по стількох роках ідеологічного втовкмачування ліваками своєї "правди" пришли вульгарність і банальщина, проти яких виступив Домінік Веннер. На цьому він наголошує у своїх книгах, закликаючи нас із вами повернути свіжість живого сприйняття через вищість, традицію, символ та дію осягнути безперервний перебіг теперішньої повсякденності. «Кожна людина несе в собі традицію, що й робить із неї те ким вона є; варто лишень відкрити, бо традиція — це вибір, це шепіт геройської минувшини та того, що буде, розповідаючи про те, ким ми є насправді й звідки ми родом», — підсумовує автор наприкінці "Бунтівного Серця", ніби ставить три крапки своїх незавершених справ, котрі мусять продовжити наступні покоління захисників європейської цивілізації.
Мальовниче італійське селище Предаппіо — типовий провінційний населений пункт, який живе своїм власним життям. Все змінюється два рази на рік, коли сюди наче паломники з'їжджаються тисячі правих активістів з усієї країни. Але це закономірно, бо Предаппіо — мала батьківщина родоначальника фашизму Беніто Муссоліні, тіло якого спочиває у тутешньому родинному меморіалі. Одягнені в чорні футболки туристи правих поглядів із татуюваннями на руках і ногах навідують селище 28 квітня і 29 липня — річниця народження і загибелі Вождя італійської нації (італ.Duce). Неофашисти, націоналісти, консерватори, традиціоналісти, неонацисти, нові праві — ось вичерпний перелік тих, хто приїжджає до Предаппіо вшанувати пам'ять на могилі Беніто Муссоліні. Саме вони щороку поповнюють місцевий бюджет тисячами євро, у той час як сусідні міста і селища тихо заздрять. Економіка Італії останнім часом не в найкращому стані, а для маленького гірського селища з населенням 6000 мешканців гроші, навіть від прибічників батька-засновника фашизму, неабияка фінансова допомога. На них — з квітня по липень і з липня по квітень — у Предаппіо розбудовують інфраструктуру, поповнюють необхідними крамом місцеві медичні та освітні заклади. Бізнес в останні роки у селищі зміг оклигати від кризи 2008-2009 рр. і стати впевнено на ноги. Родинний склеп Муссоліні, розташований на цвинтарі Сан-Кассіано, відкритий для публіки з 2017 р. До того, там проводилися реставраційні роботи. Влада Предаппіо зазначає, що безперервний потік людей пов'язаний саме з постаттю Duce, тож якщо його прибрати чи знищити, як це зробили в Австрії з могилою батьків Адольфа Гітлера, то селище знов перетвориться на економічно відсталу діру, і молодь, котра нарешті почала працювати вдома, почне залишати Предаппіо у пошуках кращої долі. Місцеві мешканці, які ставляться з підозрою до туристів з правими поглядами, визнають важливість існування могили Беніто Муссоліні. Дехто з них заявляє, що головною помилкою Вождя італійської нації був союз із Вождем німецької нації (нім.Führer), але вони обидва заплатили за це своїм життям у 1945 р., а тому їхні справи краще залишити знавцям історії. Беніто Муссоліні може бути мертвим, однак створена ним ідея продовжує жити, і не тільки в Італії.
Ми щодня заклопотані. Буденні турботи не дають продихнути, аби хоч на мить озирнутися довкола і побачити красу, що нас оточує. Вона проявляється у всьому: зооморфні та людської подоби скульптури на будинках ХІХ-го ст. тужливо згадають колишню велич аристократії; золотаві бані храмів, увінчані хрестами, кличуть грішників до покаяння, а вірних заповідям до смирення; набубнявлені бруньками дерева ось-ось розродяться зеленню, у якій потоне сірість вулиць... У цьому міському різноманітті ховається якась загадка, яку може розгадати не кожна людина. Наша столиця — тисячолітній Київ — повен на такі таємниці. І це не дивно, бо кожна його артерія від Святої Софії до Печерська та від Подолу до Лисої гори просякнута історією, а також специфічним тільки для нього духом величі. Не дарма погляд наших ворогів, що йшли зі Сходу на Захід і навпаки був зосереджений на цій фортеці на берегах Дніпра. Жадання Києва для одних було фатальною помилкою, для інших — коштовним каменем у короні чи династичному гербі. Нині ж родзинкою колись княжого граду є не відомі всьому загалу пам'ятки, а непомітні пересічному оку освітньо-митецькі об'єкти, серед яких і "Пломінь". Тут, поміж різних фоліантів глибоко філософського змісту можна віднайти відповіді на питання, які століттями не дають спокою людству. Кожен віднайде щось своє. Гортаючи сторінки українських та європейських авторів читач опиняється немов на полі бою, де по один бік фронту роздуми про вічне й героїчне, з іншого — художній образ красивого і життєствердного, а кожне слово чорною друкарською фарбою лишає на згадку добрий спомин про місце у серці Києва. P.S.Порада для шукачів якісного чтива: не гайте часу, просто завітайте у "Пломінь"!
Помста за червоний травень 1968-го. Саме так лаконічно називають експерти те, що сталося впродовж останнього року на політичній арені в європейських країнах. Можна цілком точно визначити, що з плином 60 років культурмарксисти почали здавати позиція, віддаючи їх правій контрреволюції. Чорний відгомін червоних подій став неминучим саме тому, що ліві загралися у толерантність та всюдисущу рівність. Загнавши корінні нації Європи у ґетто, прибічники мультикультуралізму прагнули омолодити старий континент біженцями з мусульманських країн Азії та Африки, а отримали – постійні теракти, ґвалт і насилля, праву реакцію. Візьмемо до прикладу останні загальні вибори в Італії. Цьогорічні переможці з націонал-популістського табору "Рух п'яти зірок" (італ.Movimento 5 Stelle) і "Ліга Півночі" (італ.Lega Nord) насправді вийшли з комуністичної колиски "свинцевих 1970-х". Скажімо творець сепаратистської ліги Умберто Боссі – затятий шанувальник праць ідеологів Франкфуртської школи, який з плином часу обрав правий фланг через засилля своєї батьківщини кольоровими чужинцями. Його наступник Маттео Сальвіні молоді роки теж провів у лівому таборі, а фундамент політичної кар'єри заклав у виборчому списку італійських комуністів. Нині ж обидва представники "Ліги Півночі"– це речники повсталого правого табору, який вимагає рішучих змін. Аналогічний підйом націоналістів українці спостерігають на своєму західному кордоні. У Польщі та Мадярщині з року в рік дедалі більше громадян голосують за відвертих шовіністів і ксенофобів, які намагаються не стільки займатися внутрішньою політикою своїх країн, скільки загострити історичні та мовно-етнічні суперечки з Україною. Візьмемо до прикладу мадярів. Вже за тиждень там відбудуться парламентські вибори, які вирішать подальшу долю нашого сусіда з Паннонської рівнини – бути членом мультикультурної спілки під назвою ЄС чи обрати кардинально інший шлях. Звісно, що Будапешт не буде повторювати "Brexit", але у разі перемоги правих сил ("Fidesz" і "Jobbik") він і надалі зможе демонстративно зневажати вказівки Брюсселя на догоду своїм виборцям. Дехто з аналітиків вважає, що економічний успіх країн Європи кінця ХХ ст. змінив суспільство. Високі зарплати, доступна медицина, пристойні пенсії, відсутність бунтівного пролетаріату стали стрижнем сучасної цивілізації, яка невпинно опановує технічний проґрес. Та модернізація не завжди та не всюди відбувається безболісно. Адже за добробут, мир і стабільність необхідно чимось жертвувати: європейці віддали свою свободу і батьківщину новоприбулим мігрантам, обравши розмірене життя... Півстоліття тому повстале лівацтво споруджувало барикади на вулицях Парижу, з метою кардинально змінити устрій нашої цивілізації. Юнацький максималізм, одурманений ідеями Карла Маркса і Лейби Бронштейна, прагнув розконсервувати старий порядок із його усталеними традиціями. Їм вдалося збудувати комфортний, заможний і водночас псевдототалітарний світ, здавалося б, без жодних упереджень. Та це була помилка, яка революцією аморального духу породила революцію радикальних ідей. Ламаючи стіну мовчання, брехні та лицемірства, збудовану поколінням 1968-го, сьогодні бунтують ті, кому остогидла рівність, цензура, нав'язані правила міграційного розподілу варварів з тропіків і пустелі. Нові націоналісти відстоюють зовсім інший принцип: «Корінним народам Європи – справедливі права! Заїжджим нелегалам – сувора депортація!». І хто знає, може настане день, коли й в Україні також запанує права реакція, що своїми діями не тільки струсне підмурки, але й повністю ліквідує номенклатурно-олігархічну систему, котра панує нині "на нашій, не свої землі".
Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція! Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка). Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо! У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології… І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль – вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна. Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань. Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц.Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів. Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя. Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789" – лише етап її розвитку, а комунізм – її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).
Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр. На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!
Італійська "права сцена" фокусується виключно на класичному фашизмі та, природно, ідеалізує героїв того періоду. Яскравий доказ цього – міланський виконавець Федеріко Ґольйо та його гурт "Sköll". Їх музика – це спроба позбутися маргіналізації "правої сцени" без серйозних політичних претензій та відкритої агресії. Пісні "Sköll" спрямовані на молоде покоління італійців, де фашизм знаходить свої власні відповідні кольори: червоне вино, яскраве сонце і залізна зброя. Усе це об'єднуються в екстаз героїчної боротьби, якби це було життєве тло, що поступово просуває минуле у майбутнє, закликавши добровольців виконувати свій героїчний чин. Ось чому ми вирішили поговорити з лідером гурту "Sköll". Тож до вашої уваги шановні читачі, інтерв’ю з Федеріко Ґольйо.
N.I: - Отже, назва Вашого гурту "Sköll" має свого роду абревіатуру або якусь абстрактну концепцію? Що вона взагалі означає, поясніть, будь ласка?
Sköll:- Назва "Sköll" походить від імені давньонорвезького вовка зі скандинавського міфу про Раґнарьок. Це саме той вовк, який сприяє славнозвісним "сутінкам богів". Це міф про відродження: руйнування існуючого порядку, який починає нове життя. Метафорично, мені подобалося пов'язувати цей скандинавський міф з ідеєю руйнування сьогоднішнього, так званого модернового світу, щоб відновити його на основі давнього порядку та ієрархії. Крім того, існує також причина для історичного "коріння": колись північна Італія отримала значний внесок у свій розвиток завдяки пануванню германського племені лонгобардів. Вони мали стародавнє скандинавське походження – первісний ареол їх мешкання це сучасна шведська провінція Сконе.
N.I: - Скажіть, скільки вже років гурт "Sköll" є активним учасником "правої сцени"? Як сучасна італійська аудиторія сприймає вашу музику, естетику відновлення футуризму і, можливо, ідеалізацію періоду правління Дуче?
Sköll: - Я став активно займатись музикою ще у 1999 р. А вже за рік було створено гурт "Sköll", який почав давати перші концерти на правих акціях. Також у 2000 р. було записано демо-альбом "Cosmo o microcosmo"! Відтоді й понині наш рекорд-лейбл це римська студія запису "Rupe Tarpea", яка сприяла випуску 13 повноцінних альбомів і понад 100 пісень! Моя аудиторія, яка в основному слухає "Sköll", любить насамперед теми моїх пісень, їх чергування, присвячених історіям боротьбі за ідентичність, героїзму, жертовності, персоналіям, які стали відмінними прикладами для італійців як європейської нації. Останнім часом було приділено велику увагу інтимній ліриці та коханню.
"Sköll" – Italia (la tempesta futurista)
N.I: - Що приваблює Вас у героїзмі минулих часів? Якщо взяти до уваги альбом "Marmofuoсo", тут прослідковується доволі чітка лінія... Італія, увійшовши у "Велику Війну" на боці майбутніх переможців, програла. Згодом як грім серед ясного неба з’явився лідер фашизму, що мав прославити давньоримську традицію в променях футуризму.
Sköll: - Героїзм великих людей минулого – не мертва опера, вона дійсна тільки для книг з історії. В моєму розумінні, минувшина – це швидше мотив натхнення для майбутніх поколінь. Великі люди завжди були прикладами для наслідування. У "Marmofuoco" я прагнув розповісти про неймовірну італійську епопею часів Першої світової війни. Я розповів про покоління великих італійців, про їх ідеальний імпульс боротьби, мужність і любові до своєї Батьківщини, Італії. У центрі Варезе, міста в провінції Ломбардія, є статуя... В основі цієї статуї закарбований напис: «Герої потрібні для появи інших героїв!». Ось сенс всієї моєї музики: герої – це приклади, фундаментальні постаті, які можуть надихати інших людей наслідувати свій чин.
N.I: - У той же час Ваша увага зосереджена на так званих "останніх романтиках", мова про Юкіо Мішіму, Єву Перон, Філіппо-Томазо Марінетті, Габріеле Д'Аннунціо, Домініка Веннера... Якщо пам'ять не зраджує, є також згадки про Юліуса Еволу та Ернста Юнґера. Ви хочете прославити величну боротьбу з деградацією сучасного світу? Чи можете музика "Sköll" – це повстання? Як сучасна Італія, до слова – член Європейського Союзу, сприймає Вашу музику? Чи не відчувається рука державної цензури або заборони на концерти?
Sköll: - Звичайно, моя музика, музика гурту "Sköll" – це музика протилежної від сучасної мейнстрімної течії. Я не пливу за течією навпаки, намагаюсь плисти у потрібному для себе напрямку. Сьогодні, щоб бути ушанованим таких почестей як Марінетті, Д'Аннунціо, Мішіма, наслідуючи не тільки їх ідеї, а й стиль життя (спорт, прямі дії, мужність, войовничий патріотизм), необхідно перебувати у вирі революційної боротьби. В Італії музика "Sköll" вже відома за межами вузького кола так званої "правої сцени", та починає поширюватися вже за усталеними рамками політизованого середовища. Можливо, навіть попри це, цензура для мене стала тією стороною, яку варто просто не помічати. Мета ж влади не в тому, щоб заборонити мені виступати, а щоб позбавити шанувальників музики "Sköll". У цьому прояві доволі характерний останній епізод "тиші" – це сміховинне видалення сторінки, присвяченій гурту "Sköll" у вільній енциклопедії Wikipedia кількома європейськими мовами (італійська, французька, іспанська, німецька та англійська). Я вважаю, що це жалюгідна кампанія урядової демоліберальної цензури, спрямованої конкретно проти мене та "Sköll".
N.I: - Українські праві активісти поважають Ваших колег, таких як "ZetaZeroAlfa", "Drizzatorti", "Ultima Frontiera"... Інтерв'ю з фронтменом гурту "Sköll", ймовірно, першовідкриття не тільки для Вас, але і для українських шанувальників італійської "правої сцени". Що Ви хотіли б сказати своїм фанатам з далекої країни в Східній Європі?
Sköll: - Я – прибічник національної ідентичності, я також написав багато пісень, присвячених саме цій тематиці, історії та традиціям, далеким від італійських... З цієї причини я завжди дуже радий виявити шану моїм фанатам, не тільки в Італії, а й далеко за її межами, зокрема й в Україні. Я вітаю вас, мої українських брати! Може це прозвучить дещо іронічно, на останок я б хотів додати смішну річ. Я вже сказав, що лангобарди – це вихідці зі Скандинавії, які залишили по собі неоцінений скарб в історії та в людях північної Італії... Кажуть, що шведські вікінги колись давно також зробили аналогічний крок у розбудову нашої столиці на Дніпрі – Києва. Тож, можливо, у нас є якась спільна кров!.. Хтозна, може ми єдині не тільки музикою...
Як висловився свого часу ідеолог українського національного руху та голова Проводу революційної ОУН, Степан Бандера: «В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному – творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, творять його живий, діючий організм!».
І дійсно, в сучасній повоєнній та пореволюційній Україні вкрай необхідні такі постаті, які будуть вести своєю жертовністю та потягом до державного будівництва збіднілу на духовність Українську Nацію. Згідно зі словами Степана Бандери на сьогодні люди, які уособлюють якусь державотворчу ідею – це молоді революціонери і добровольці, яких корумпована олігархічна влада намагається запроторити до тюрем за їхній явний нонконформізм. І, о диво! За останні 2 роки, попри спроби маргіналізувати та забруднити націоналістичний рух, українці все ж почали масово надихатись працями своїх ідеологів-брахманів, ідейних керманичів нації…
Нещодавно, мені до рук потрапила монографія полтавського публіциста і філософа Ігоря Загребельного “Орієнтири Спротиву”, видану весною 2016 р. у закарпатському видавництві “Гражда”. Одразу зауважу, 2 роки тому мав за честь тримати у руках солідну академічну працю під назвою “Націоналізм versus модерн: життя і творчість Дмитра Донцова в оптиці консервативної революції” написану тим самим автором, який подав комплексний виклад життя і творчості ідеолога українського націоналізму лише у кількох початкових розділах, аби в подальшому заволодіти розумом читача, а його увагу повністю наситити постаттю Дмитра Донцова. Проте вже сьогодні, маючи в своїй невеличкій приватній бібліотеці праці Ігоря Загребельного, можу бути задоволений тим, що знаю автора особисто!
Тож на чому зосереджується полтавець Ігор Загребельний як автор у своєму збірнику історико-публіцистичних статей під вдалою назвою “Орієнтири Спротиву”? З перших сторінок читач одразу розуміє, що книга намагається дати відповіді на низку актуальних проблем сьогодення і розрахована на тих, хто відчуває, що сучасний світ “якийсь не такий”, а тому варто знайти для себе істинні орієнтири для подальшої боротьби. Як зазначено в анотації до книги, статті, що увійшли до збірника, охоплюють широке коло тем: теоретичні аспекти українського націоналізму, нинішня московсько-українська війна, проблеми міграції та відносин між християнами і мусульманами, перспективи націоналістичної боротьби в Україні тощо.
У книзі, яка має 7 інформативних розділів, висвітлюється низка важливих питань, зокрема стан націоналістичного руху в сучасній Україні і перспективи подальшої революційної боротьби, нинішня московська агресія в Криму та на Донбасі, економічні засади українського націоналізму, необхідність подолання антифашистської міфології, взаємозв'язок культурного марксизму та ісламізації, проблема міграції та відносин між християнами і мусульманами, політика західних держав відносно України та багато іншого.
Розпочинає автор свою книгу з “Маніфесту воскреслої ідеології”, яким оголошує кінець модернового занепаду і світанок українського визволення. Далі йде розділ 1-й під назвою “НАЦІЯ І НАЦІОНАЛІЗМ: ТЕОРІЯ ТА ВІЗІЇ”, в якому розповідається про стан сучасного націоналістичного руху в Україні і перспективи націоналістичної революції. Наступний, 2-й розділ, має назву “ВІЙНА: ПЛОЩИНА СМИСЛІВ”, в якому автор розповідає про часовий та географічний простір українського визволення, яке Ігор Загребельний вдало порівнює з іберійською християнською добою Реконкісти.
Власне для мене, як спраглого до якісного націоналістичного чтива читача, особливими розділами є “МЕЧ МОЛИТВИ”, в якому автор наводить паралелі між ідеологією націоналізму і християнською релігією; також “ХМАРОЧОСИ ТА МІНАРЕТИ”, що розповідають про хибність політики мультикультуралізму в країнах ЄС та її руйнівними наслідками, включно з ісламізацією європейських націй; ну і звичайно ж, “КАТЕХОН”, який віщує про час повернення до традиції та відродження національної ідентичності. У цих 3-х розділах свого збірника статей Ігор Загребельний акцентує увагу читача на проблемі глобалізації, яка намагається перетворити країни світу в якийсь уніфікований світовий простір без расово-етнічних, мовних чи релігійних відмінностей.
Останні 2 розділи збірки “Орієнтири Спротиву” під назвами “ПЕРСОНАЛІЇ” та “ПОГЛЯД СПРАВА” прагнуть на історичному досвіді попередніх поколінь довести вкрай наболілу проблему боротьби націоналізму проти модерного світу та справжню аморальність і деструкцію сучасного суспільства, яким автор протиставляє християнську традиційність та мораль. Ігор Загребельний зауважує, що політичний вибір є завжди, і він – за елітою, високоосвіченою й відповідальною провідною верствою українства, здатною створити модель інтеграції у власну світову систему, виходячи з національних інтересів та об'єктивних обставин Української Nації. Цей вибір, йдучи шляхом “Орієнтирів Спротиву”, може бути здійснений як більш демократично, якщо суспільство виявить креативну здатність, так і більш жорстоко, коли суспільство деградує і йому не вдається випрацювати відповідні інституції та ідеологію в ролі своєрідного “соціального клею”.
І на останок хотілося б навести влучну фразу самого антисистемного діяча та філософа-нонконформіста Ігоря Загребельного: «…Відтак націоналістам варто суттєво зменшити значення історичної повістки денної! Необхідно, аби у свідомості пересічного мешканця України націоналізм асоціювався не зі вшануванням героїв минулого, а, передусім, із образом альтернативної України недалекого майбутнього – з альтернативним державним устроєм, альтернативною економікою, альтернативною зовнішньою політикою…».
Тож тим, хто ще не читав праці українського націоналіста, філософа та публіциста з Полтави, або глядів лиш його аналітичні дописи і статті Ігоря Загребельного у мережі, раджу обов’язково прочитати правильно насичену збірку “Орієнтири Спротиву”, не пожалкуєте!
Хай буде!
Переможцями з поля битви в умовах наближених до постмодерних завжди перемагає той, хто виступає під знаменом домінуючого дискурсу. Все менше і менше ваги має чисельність активістів. Ліберали перемагають, бо у них в руках ЗМІ, а у нас — транспаранти. Правий рух може змінити цю ситуацію двома способами — або забрати у лівих і демократів чільне місце в ЗМІ, або змінити транспаранти на автомати. При цьому, варто зазначити, що друге не матиме ніякої користі без першого, адже наразі у світі відбувається лише та подія, яку побачили об’єктиви телекамер, і відбувається вона саме так, як це покажуть передові телеканали. І якщо щодо того, як така ситуація має впливати на те, що ми творимо, сказано багато, то про саме організаційні моменти нічого не говориться. Нинішній світ прямо вказує на те, що великі організації не здатні добитися успіху. Чим більшою є організація, тим менш радикальними є її дії. Більше того, великий розмір привертає значну увагу адептів режиму, сбушників, правоохоронців та інших ворожих елементів. У символіці старих правих часто використовувався лев. Сильна, велика і горда тварина, що своїми сталевими пазурами та іклами і сильним тілом відвойовує життєвий простір. Не дивно, що старі організації асоціювали себе з цією твариною. Єдина проблема полягає в тому, що в умовах урбанізованої площини сучасних країн леви можуть існувати хіба що в клітці. Мотуззя переплетених темних вуличок стягують міцну левову шию, громадини бараків і цегляних багатоповерхівок здавлює грудну клітину, пил багато чисельних машин забивається у легені. У клітці йому живеться легше, але в цих умовах цареві звірів відводиться хіба що роль забавки для дітей. Чого варта можливість вирячивши щелепи кинутися на незграбних людисьок, якщо твій кидок раз у раз зупиняють грати, встановлені місцевою адміністрацією. Тому нові праві, розуміючи ці категоричні зміни взяли собі у символ щура. Маленькі тварини — суть і сіль міських вуличок. Їх акції швидкі і майже непомітні до того моменту, поки не будуть помічені їх небезпечні результати. Великі ватаги щурів, що атакують зі сміливістю лева — ось приклад для послідовників. Кінець-кінцем лев на головній площі великого міста виглядає самотнім, нещасним і… жахливо несвоєчасним та занадто величним для сьогодення. В залежності від щурів. Щось подібне варто взяти на озброєння нашим побратимам з правих організацій. Не варто створювати великих партій. Виходом є мережа маленьких організацій з новими для українського націоналістичного руху ідеями та різними задачами і цільовою аудиторією. Цей спосіб діяльності має кілька переваг!
Передусім, такий ти організаційної діяльності має значну перевагу у вигляді меншої ймовірності репресивних заходів. Якщо, судять учасника свободівського агітвідділу, то під репресії потрапляє вся ВО "Свобода". Якщо за грати потрапляє один з організаторів курсу лекцій з консервативної революції, то важко пов’язати його з головою націоналістичного політологічного клубу в одному з провідних університетів, або членом групи дослідників націонал-маоїзму. Сталося б це за умов існування єдиної ультраправої структури, всі троє мали б проблеми з законом. А так, лекції підло зірвано, але чорні сорочки миготять в інших залах, на інших лекціях, і на інших акціях. Окрім цього, головна задача правих сьогодні, це поширення ідей. Максимального різноманіття дискурсу можна досягнути лишень не зв’язуючи активістів путами партійної ідеології. Правим взагалі треба нав’язувати, стиль, а не примат Дмитра Донцова чи Рене Генона. При цьому ця група спільнот може, має і буде діяти спільно. Чорна сорочка і витончене вуличне насильство об’єднують більше, ніж членський квиток.
Сьогодні "Реванш" є тою школою, що готує керівні кадри для такої системи. Приєднуйтесь до нас, адже ми впевнені, що навчання — це цікаво!
Один
італійський мислитель сказав одного дня, що демократія схожа на мішок, оскільки
вона набуває форми всього того, що засунуть в цей мішок. Проблемою сьогоднішніх
правих є те, що вони теж намагаються засунути себе в цей мішок, в цей ганебний
мішок.
Демократія –
це соціальна і моральна катастрофа. Афінська демократія зруйнувала Давню
Грецію, потім вона зруйнувала Європу, і тепер прийшла черга всієї землі, якщо
жодна традиціоналістська течія, наприклад, іслам, не звільниться від
сіоністських оков і не зупинить демократію і катастрофу, яка йде за нею.
Людина
фактично, якщо розуміти її тільки як окрему особину, як це роблять демократичні
режими, є нулем, тобто рабом. Один мільйон рабів не може породити навіть одну
вільну людину, і з мільйона дурнів ніколи не вийде хоч один мудрець. Демократія
принижує людей до рівня некомпетентних рабів, а вони тільки можуть намагатися
продати свою робочу силу плутократам, от і все! Оскільки самі плутократи не
розумні, а лише хитрі, симбіоз рабів і плутократів нестримно приведе нас до
катастрофи.
Тому можна
зробити такий висновок: «Чим швидше наш світ
звільниться від демократичних абсурдів, тим швидше він знову буде безпечним і
наново розцвіте!» Це все абсолютно ясно. У чому ж тоді
проблема? Чому, проте, не існує сильних правих, які могли б прогнати лібералів
і демократів, плутократів і соціалістів? Відповідь проста: тому що поводирі
сьогоднішніх правих шукають протиотруту до демократії в ній самій – в
демократії. А чому так? Тому що антидемократичні, національні сили Європи були
розбиті під час Другої світової війни. Внаслідок цього майже кожен боїться
сьогодні навіть вимовити вголос такі слова як “фашизм” і “націонал-соціалізм”.
Зрозуміло,
ніколи не було наведено доказів того, що ці праві рухи були невдачами.
Німеччина, Італія і Японія програли війну. Ну, то й що? Хіба це саме по собі є
спростуванням їх поглядів?
Європейська Дія – європейський рух за національну ідентичність
Греки до
їхньої успішної революції 1821 р. приблизно десять разів марно намагалися
повстати проти турок, щоб добитися незалежності від Османської Імперії. Чотири
століття вони терпіли поразки від турецької армії. Тому, якщо наслідувати
нашому сьогоднішньому мисленню, греки були неправі, коли в 1820 р. знову
захотіли завоювати собі свободу. Ми дотримуємося іншого погляду:поразка свідчить про слабкість в співвідношенні сил,
але не про невірну позицію. Ясно, що праві не вийдуть з їхньої нинішньої безвиході,
якщо вони не припинять колупатися на полях супротивника і шукати там чужі
словесні оболонки і непридатну філософську зброю.
Афінський полководець Фемістокл переміг персів не
персидським способом ведення бою, і англійці завдали поразки іспанській Великій
армаді не з використанням тих великих кораблів, які тоді використовували
іспанці. Іншими словами:
у правих прийшов час для іншої мови і світогляду. Якщо ми прагнемо тільки
вижити, то ми не виживемо. У набагато більшій мірі нам слід перейти до наступу,
і цей наступ, спочатку і передусім, означатиме переважно: поставити під сумнів
нинішню політичну теорію і структуру цього світу.
