неділя, 10 грудня 2017 р.

"Нові праві": історія, постаті, ідеологія

Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція!
   Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка).
   Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо!
   У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології…
   І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль  вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна.
   Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань.
   Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів.
   Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя.
   Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789"  лише етап її розвитку, а комунізм  її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).
   Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр.
   На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!
За матеріалами "Renovazio"

Немає коментарів:

Дописати коментар