Техноцентризм суспільства вимагає умовної політичної рівности

Ідея рівности у сучасному її розумінні напряму зав'язана на модерну техніку, тобто в механістичному її трактуванні. Сучасна рівність – це рівність перед машиною, для якої дійсно не грає жодної ролі стать, вік, походження та інші характеристики окремої людини. Грецьке ж слово "техне" (τέχνη) передусім означало людську рукотворчість і майстерність, однак до нашого часу воно змінило своє значення і стосується засобів, за допомогою яких здійснюється діяльність.

   І чим далі триватиме технологічний проґрес, тим універсальнішими стають вимоги до людини, яка має обслуговувати ці засоби. Зародження модерну та перші індустріяльні революції все ще вимагали від людини певних якостей, передусім сили та витривалості. І з кожним новим витком технологічної модернізації залучалося все більше людей, хоча і диференціація зберігалась – чоловіки, жінки та навіть діти, – всі мали свої особливі стосунки з індустріяльною технікою.

   Але чим складніша машина, тим "простіша" людина, і тим більшою має бути залученість людини до одноманітної роботи з її обслуговування. Такий техноцентризм нашого суспільства вимагає формалізованої політичної рівності для однакового залучення якомога більшої кількості людей. Всіх сколихнула поява нейромереж і люди почали боятися, що втратять свої роботи.

   У відповідь на ці страхи нас заспокоюють, що з'явиться ще більше нових вакансій з... обслуговування штучного інтелекту! Рівність перед Богом, яку принесло християнство, і рівність перед законом, що прийшла із республіками та ідеєю держави, стосується, у першу чергу, однакового покарання за скоєні гріхи/злочини. Вона урівнює людей у відповідальности за себе, не ставлячи під сумнів наявну нерівність у різноманітних проявах людського буття.

   Рівність же перед технікою вимагає перетворення людей на одноманітну масу, здатну до виконання одноманітної діяльности. Не кажемо, що треба відмовитись від технологічних здобутків нашої цивілізації, але проблема завжди у зміщених акцентах. Сьогодні людина служить техніці та має підлаштовуватись під її темпи розвитку, що створює все більше онтологічних складнощів для людини, а чи можливо змінити ситуацію і яким чином можна здійснити?

За матеріялами "Afemina"

Як перетворити дійсність на казку?

У дитинстві ми зчаста зачитувалася казками Андерсена, братів Ґримм і безперестанно дивилася совєцькі мультфільми про античних героїв чи історії про принців і принцес від студії "Disney". Але ж як гірко було повертатись у цю раціональну і суху буденність! Комусь усе ж таки пощастило бути обдарованою талантом малюванням, а тому ці хтось ховались у власноруч створених світах.

   Наша раціональна реальність просякнута техніцизмом і прагматичністю, наука позбавила нас чудес. Ні, ми не применшуємо роль науки, але вона не має суватися у наші душі. Міфологія та фольклор, – що ми сьогодні називаємо казками, – є ніщо інше, як магічна реальність наших предків; вона частково дійшла до нас у вигляді свят і обрядів, які ми перетворили на декорації нашого занепаду.

   У давнину шкіл не було – всіх виховували сказаннями, сповнених образами, які символізували реальні життєві події чи перепони. Казки демонструють нам містичну подорож людської душі у цьому світі, як вона росте, зустрічається зі злом і стражданням, перемагає їх і переходить на новий етап. Ми отримали адаптовані й прикрашені версії цих історій, а насправді вони сповнені жорстокості та жахів.

   Спляча красуня це не буквальний образ, а символ процесу дорослішання, як і дракон не є страшною твариною, а нашими страхами, які заважають нам усвідомити свою силу. Однак грецька міфологія взагалі розкриває нам зародження нашої цивілізації, обрамивши психологічні та соціальні зміни в божественні шати. Чарівні створіння лісів і вод тепер пересились у наші бетонні джунглі, що значно ускладнює нам пошук магії в наших реаліях. Але не варто опускати носа!

   Світ не змінився, змінились ми, тому є шанс віднайти ті втрачені знання і переживання. Наповнюйте своє життя сенсами, навіть, якщо вони здаються вашій раціональності абсурдними. Перетворюйте своє життя на безкінечний шлях до істини завдяки ініціаціям та обрядам, поверніть у своє життя магію, не зважаючи на наукові досягнення, адже вічність не пізнати крізь екран телефону!

   Тому продовжуйте поринати в казки. А кожен свій день уявляйте новим випробуванням, який даватиме своїй душі нові сенси. Проте лише тоді, якщо ти щиро повіриш у магічність свого існування...

За матеріалами "Afemina"

Планомірне заміщення замість стимулювання народжуваності завдає непоправної шкоди Європі

Природна людність корінних європейців щороку скорочується. Головними чинниками цього процесу є: відсутність у молоді та осіб середнього віку (незалежно від статі) бажання відтворювати собі подібних через уявний комфорт; панування ідеологій визиску (неокапіталізму) і розбещення (ліволібералізму), що насаджують хибну систему цінностей; сприяння міграції чужоземців із наявним варварськи світоглядом загарбників. Відтак варто очікувати того, що рівень народжуваності невдовзі сягне катастрофічної позначки, подолати яку вже буде не можливо навіть державним фінансовим заохоченням майбутніх батьків робити дітей.

   Останній тому приклад — заможна і назверх щаслива Фінляндія. Місцеві науковці з Інституту демографічних досліджень нещодавно шокували громадськість своєю заявою. Оприлюднивши результати щорічних досліджень, вони наголосили, що у гонитві за економічною стабільністю та перебуванням у так званому "першому світі" країна розплачується падінням народжуваності.

   Як виявилося, люди зі сталим достатком не мають потреби не те, що сформувати родину з 1-2 дітьми, але й взагалі не сприймають серйозних стосунків. Станом на тепер сумарний коефіцієнт новонароджених зменшився до 1,35 на 1 жінку. Для того, щоби зберегти фінську націю (кількість якої сягає 5-6 мільйонів у цілому світі) від природної загибелі, щорічний мінімальний показник повинен знаходитися на рівні 2,1-2,3.

   За словами науковців з Інституту демографічних досліджень, Фінляндія сьогодні — один із лідерів за найнижчим природним відтворенням власної людності, котру чомусь державна влада в особі міністра внутрішніх справ вирішила замінити мігрантами. Ухвалена урядом програма передбачає небачений досі для країни суспільний експеримент, який зачепить усі верстви населення. Її головними пунктами є так званий "міжсекційний фемінізм" (фактично узаконені привілеї для ЛҐБТ), "боротьба з дискримінацією" (тобто репресії проти захисників традиційних цінностей) і "позитивне ставлення" до нелегалів із країн Азії та Африки.

   Отже, замість того, аби взятися за порятунок власних громадян, кількість яких щороку невблаганно занепадає, лівацька влада Фінляндії сприяє його заміщенню чужинцями. Цілком імовірно, що урядовці з Гельсінкі керуються настановами представників так званої Франкфуртської школи, беручи до уваги лише економічну складову проблеми та запозичуючи досвід сусідньої Швеції — нестачу платників податків, які забезпечують своїми внесками державний пенсійний фонд, добровільно-примусово покривають відповідною чисельністю уродженців із далеких країв. Тому вже за 20-30 років переважну більшість фінляндських громадян становитимуть правовірні мусульмани з темним кольором шкіри, для яких фінська мова буде рудиментом.

За матеріалами "Yle Areena"

Сербія на передовій у боротьбі з нелегалами

Поки весь світ, окрім звісно РФ, КНДР і подібних їм режимів, намагається боротися з пандемією коронавірусу (COVID-19), на Балканах розгортається власна локальна війна. Нелегальна міграція з країн мусульманського Півдня і Сходу продовжує сунути на Європу з "доброї ласки" чинного президента Туреччини, який відкрив західний кордон. Відтак на передовій опинилась не тільки Греція та Болгарія, але й сусідня Сербія, через яку пролягає шлях так званих "біженців" до омріяної "європейської халяви".
   Впродовж останнього року вулиці Белграду і низки інших сербських міст заполонили вихідці з Афганістану, Іраку, Ємену, Пакистану, Бангладешу. Усі вони мандрують Балканами у пошуках тимчасового притулку допоки гостинний Євросоюз не вирішить їх розподілити між своїми членами. Очікування для людей, яким терміново (тут і зараз) потрібна соціальна допомога, є нестерпним, тому вони вдаються до типової для себе поведінки — тимчасові табори для мігрантів перетворюють на кримінальне ґетто.
   Уряду Сербії, що має досі не вирішене питання з Косовим, як і простим громадянам, нелегали вже остогидли. Відтак на вулиці міст вийшли так звані "народні патрулі", що спільно з поліцією відловлюють мусульманських мігрантів і в примусовому порядку доправляють у державні табори для тимчасового проживання, вихід з яких дозволено тепер лише за наявності спеціального дозволу. Крім того, на думку пересічних сербів, нелегали з Азії та Африки цілком можуть бути носіями й розповсюджувачами інфекційних захворювань, як от сумнозвісний COVID-19.
   На початку цього тижня влада країни, з метою зупинити поширення коронавірусу, запровадила жорсткий карантинний режим. Його порушникам загрожує величезний штраф, хоча мусульман-мігрантів навряд це турбує, як, до слова, і здоров'я оточуючих їх людей. Сербський уряд ухвалив постанову, згідно з якою громадянам рекомендовано перебувати у самоізоляції, при цьому рух транспорту всередині країни досі не обмежено, чим користаються нелегали.

   На цій хвилі дедалі голоснішими стають заклики антимігрантських агітаторів. Низка громадських і політичних сил вимагає від влади Сербії негайно розпочати зачистку — депортувати з країни усіх, хто прибув нелегально з Болгарії, Греції, ба навіть Туреччини. Проте існує думка, що уряд не піде на таке жорстке рішення, оскільки на утримання тимчасових таборів дістає чимале фінансування з Євросоюзу, а отже пересічні серби мають поки самостійно боротися з цією навалою чужинців.

За матеріалами "Balkan Insight"

Природна народжуваність — пріоритет мадярського уряду

Уряд Мадярщини заявив про неприйняття міграційної політики Євросоюзу і пропонує власний рецепт подолання демографічної кризи. Як заявив прем'єр-міністр країни Віктор Орбан, урядові заходи мають підвищити кількість населення природним шляхом без залучення нелегалів з країн Азії та Африки. Основна мета програми, пункти якої минулого тижня озвучив Віктор Орбан, полягає у підтримці традиційної моделі родини та сприяння народженню в ім'я християнських цінностей.
   На думку мадярського прем'єр-міністра, під Європу закладена демографічна бомба уповільненої дії, яка вибухне через кілька десятиліть. Він наголосив, що нелегальна міграція, а тим паче її заохочення лідерами Франції та Німеччини руйнують традиційний порядок речей у Старому Світі. Адже такі політики як Ангела Меркель і Франсуа Макрон вперто продовжують тягнути свої країни та Євросоюз до занепаду через добровільно-примусову відмову від національної ідентичності й фактичної капітуляції перед чужинцями.
   Як відомо, офіційна міграційна політика ЄС спрямована на зміну нинішніх негативних демографічних тенденцій на позитивні. Однак розв'язання проблеми західні ("старі") європейці бачать в екстенсивному, а не інтенсивному методі збільшення чисельності населення. На Заході урядовці та суспільство не прагнуть стимулювати зростання народжуваності в сім'ях корінних народів, тому свіжа кров з Африки й Азії може невдовзі змінити цю ситуації, прирікши нащадків Фрідріх І Барбаросса і Наполеона І Бонапарта на зникнення.
   У цьому плані є доволі цікава аргументація Віктора Орбана, який наголосив, що прийняття нелегальних мігрантів не тільки не розв'яже демографічну кризу, але й ускладнить і без того складну ситуацію. Урядовець наголосив, що кращим рецептом проти низької народжуваності корінного населення, зокрема у Мадярщині, має бути економічне стимулювання, чим він сам і займається з 2010 р. Політика фінансового підживлення прагнення сімей заводити більше дітей наразі проголошена основним пріоритетом мадярської влади й вона дійсно працює — за останні 8 років коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,25 дитини на жінку дітородного віку до 1,40, що не може не радувати Віктора Орбана і його прибічників з-поміж консервативних кіл Мадярщини.

За матеріалами "Eurasia Daily"

Таллінн не уникнув долі Мальмьо і Берліну

Міграційні ґетто в Європі — наслідок недолугої політики мультикультурної асиміляції чужинців. Явище, на яке хворіють переважно заможні західні демократії: Німеччина, Франція, Швеція, Нідерланди. Однак віднедавна ця хвороба стала відчуватися й в Естонії, котра тривалий час сторонилась загальноєвропейського шляху стосовно соціалізації у власному суспільстві нелегалів.
   Житловий масив "Чорна гора" (ест. Mustamäe) або "Мустамяе" на заході естонської столиці став прихистком для багатьох темношкірих іноземців. Саме тут, неподалік Талліннського технічного університету, в останні 5 років почали селитися вихідці з Африки та з Близького Сходу. Патріотично налаштовані естонці вже охрестили цей район не інакше як "no-go-zone" для європейських жінок.
   Нещодавно тут зафіксували перші напади нелегалів на перехожих. Місцеві мешканці скаржаться на бездіяльність правоохоронних органів, звинувачуючи у толеруванні приїжджим бандитам, яких не шукають і не притягають до відповідальності через наявний статус біженця. На думку естонських патріотів, у приїжджих з країн Азії та Африки немає жодних бар'єрів (етичних, моральних, етнічних тощо), які б забороняли йти на жорстоке насильство або навіть вбивство, а тому Естонії, й Таллінну зокрема, загрожують серйозні злочини проти жіноцтва, котрі вже давно відбуваються у Швеції, Фінляндії, Німеччини та Великій Британії.
   Тут всім нам потрібно зрозуміти одну єдину суть — чим довше європейці закриватимуть очі на реальність, тим більше мігрантів селиться навколо й чинитимуть безкиснева як у себе вдома! Ймовірно, що закони джунглів будуть діяти не тільки на вулицях не тільки Таллінна, Мальмьо чи Берліна, але вже й Полтави, Тернополя, Одеси, де так багато студентів-вихідців з мусульманських країн, які на правду становлять неабияку небезпеку для корінного населення, у першу чергу жінок. Наша щаслива, безтурботна епоха добігає кінця і скоро у нас більше не буде прекрасних, безпечних міст, де ми могли б спокійно гуляти одні після заходу сонця не думаючи про завтрашній день.

За матеріалами "Uued Uudised"

Ніцшеанська "остання людина" і занепад Заходу

Понад 100 років тому німецький філософ Фрідріх Ніцше говорив про "останню людину". Тоді йому здавалося: ну, куди вже гірше!? Людина — це те, що має перетворитися!
   Але нам сьогодні так само здається, що від явищ, які ми спостерігаємо навколо, і гірше вже бути не може. Так, дійсно, останні події в Україні та світі говорять про чергове повстання мас, про диктатуру посередності над особистістю, про пріоритет анально-орального wow-імпульсу, як писав Віктор Пєлєвін, і виставлення його як основного рушія сучасного політичного та історичного процесу. Але так само зараз вимальовуються й альтернативи.
   Втім світовий капіталістичний порядок з лівацьким душком тяжіє до тоталітарності у найгіршому розумінні (де там сталіністам і маоїстам!). Він намагається не просто знищити альтернативи, зовсім ні. Він намагається утворити такий порядок, аби ці альтернативи ніколи не були усвідомлені!
   Сучасна цивілізація Заходу (так званий West World) сьогодні заслабка. Ба більше, вона повторює шлях давнього Риму, коли його корінні мешканці — римляни, латиняни — замість того, аби воювати, віддавалися гедонізму і збоченням, а до війська набирали "варварів" із підкорених провінцій: скіфів, германців, слов'ян. Ці варвари були віддані Риму рівно настільки, наскільки сам Рим вчасно виплачував грошове утримання і забезпечував продовольством.
   Сьогодні Захід як цивілізацію захищають так само варвари. Точніше — це чужинці: мігранти, нелегали, біженці. Називайте їх як хочете, однак їм усім чужа західна культура.
   Служба у війську для уродженця турецького Курдистану чи Сенегалу — це можливість соціального ліфта. А отже задоволення насамперед матеріальних потреб, але аж ніяк не служіння якійсь вищій ідеї. Саме тому рано чи пізно ці варвари з Півдня та Сходу зруйнують Західні Імперії!

Автор — Володимир Долгіх

Споживацька цивілізація приречена на ісламізацію

Радикальний іслам, який сьогодні шириться планетою, є ніщо іншим як прямим наслідком загальносвітової бідності та відсутності доступу народних мас до освіти, а відповідно і до відносно прийнятного рівня життя. А всі ці обіцянки імамів про гурій (наложниць) і райські сади — не більше, ніж психологічна гіперкомпенсація повної відсутності матеріальних потреб мінливої повсякденності для сотень мільйонів людей з ісламського світу. Однак не варто забувати, що головною проблемою такої ситуації є небажання самих мусульман (у першу чергу чоловіків віком від 13 до 30 років) отримати знання чи фах для подальшого практичного застосування у роботі.
   Саме так, молоді втовкмачують з настановами пророка Магомета ще й тези про дармове отримання благ цивілізації від невірних (християн Європи та Америки). На ці терени спрямовуються основні потоки нелегальної міграції з мусульманської Азії та Африки. Також варто зазначити, що на іншому полюсі життя — у країнах так званого Заходу — присутні надприбутки, передові технології та інша запаморочлива розкіш, яка інвестує надлишки ресурсів аж ніяк не в підвищення глобального рівня життя й освіти, а перш за все в збереження власного status quo, чим лише підтверджує усі сказані імамами слова про невірних-невігласів.
   При цьому не варто забувати, що загальносвітовий розвиток гальмується не тільки й не стільки на штучно відкинутому фактично в кам'яний вік Сході, скільки й на Заході. Адже, якщо скажімо відсталих мусульман напоумлюють духовні лідери з медресе, то цілком освічених європейців і американців, загнаних в інформаційне ґетто, обмежено парканами горезвісної політкоректності, толерантності та вибіркового історичного безпам'ятства. Цивілізація бездумного щохвилинного споживання невдовзі може саме себе зруйнувати, бо її мешканці через свою заклопотаність не зможуть вчасно і гідно дати відсіч вороже налаштованому чужинцю, який вже на порозі вчиняє злодіяння.
   Якби не намагалися консерватори й націоналісти по обох берегах Атлантичного океану убезпечити свій край різного роду силовою інфраструктурою (високі стіни, залізні кордони, могутні армії) від зовнішньої напасті, їм спершу доведеться побороти внутрішню. Численні лівацькі організації, громади мусульман-мігрантів, власники транснаціональних корпорацій — вони мають стати першочерговою ціллю. Ілюзія того, що вдома щось не так через загрозу зовні становить небезпеку, бо зміщує увагу мешканців колективного Заходу зі справді важливих, першочергових проблем на другорядні, а це може стати для них вироком.

Автор — Данило Катраник

Клімат і тероризм

Нещодавно низкою європейських міст прокотилися акції протестів захисників довкілля. Молодь з яскравими плакатами вимагала від урядів своїх країн (у першу чергу — Франції, Німеччини, Великої Британії) зменшити рівень отруйних викидів, перестати рубати ліси та розпочати відроджувати природу. Здавалося б, що такі вимоги на часі, однак виявилося — поряд із гаслами про захист довкілля організатори масових акцій порушили проблему білого націоналізму та боротьби за статеву рівність!
   Тема зміни клімату актуальна як ніколи. Проте ті, хто використовує її задля просування власних брехливих тез, маніпулює людською свідомістю, особливо молоддю, яка тільки-но визначається з власним світоглядом. Замість того, аби відмовитись від глобальної економіки, яка нав'язує всьому світу високі стандарти споживання та провокує вимирання ряду видів диких тварин, борці за чисте довкілля озброєні псевдонауковими дослідженнями пропонують викоренити націоналізм і нерівність, через які страждають мільйони людей на планеті (у першу чергу — в Африці, де активно зростає населення).
   Переглянувши більшість "кліматологічних" дебатів, у результаті маємо цілком сподіваний висновок — у радикальних змінах довкілля винне надмірне зростання населення! І це при постійному голоді та епідеміях, зокрема в тій же Африці, уродженці якої всіма можливими засобами покидають її та сунуть в країни Європи та Північної Америки. Але борці за відновлення клімату йдуть своїм шляхом, пропонуючи... ні, насаджуючи власну думку — ліквідацію білої раси шляхом її змішання з кольоровими "знедоленими" мігрантами.
   Однак, це ще не все. Деградація європейської молоді від впливу мультикультурна ідеологія також дається в знаки. Так, згідно з останнім дослідженням безпеки, проведеного владою Гельсінкі, зміна клімату визнана найбільшою загрозою безпеки випередивши тероризм (33% опитаних проти 11%), попри те, що впродовж останніх 10 років у Фінляндії істотно виріс рівень джихадизму та ісламського фундаменталізму.

   Автори дослідження наголошують, що більшість опитаних людей сприйняло зміну клімату як доведений науковий факт, який набув широкого розголосу у ЗМІ, у той час як терористична загроза сприймається радше далеким відлунням війн у країнах "третього світу". Звісно, що мастило у вогонь додають й адепти політики мультикультуралізму, котрі виправдовують терористів з ісламських країн — нібито вчорашні колоністи (європейці) мають залагодити свої злочини перед знедоленими з тропіків і пустель. Проте, до чого тут зміна клімату, нам так і не вдалося зрозуміти; ймовірно, це просто вигідна тема, на рівні з якою можна просувати деструктивну ідеологію і не більше (у даному випадку — це спекулювання та маніпуляції заради власної вигоди).

За матеріалами "Зентропа Україна"

"Нові праві": історія, постаті, ідеологія

Серед сучасних українських єврооптимістів поширена магічна формула "як в Європі". Класичним прикладом цієї омріяної Європи чомусь називають Німеччину – німецьких пенсіонерів, німецькі зарплати, німецькі заводи, німецьку культуру. Насправді ж, еталонно "європейською" країною є Франція!
   Річ у тому, що є певний загальний концепт історичного розвитку Європи – від феодалізму до абсолютизму, згодом до республіки і так далі. Історія Франції якраз є прикладом повної відповідності такому концепту (У Німеччині зокрема не було загальнодержавного абсолютизму і дуже пізно виникла республіка).
   Відтак "земля галлів" може стати чи не найбільш зручним полігоном для історичних досліджень, адже достатньо знати, що відбувалося тут, і тобі вже відомо, що відбудеться чи відбувається в інших західних державах. Зокрема, для того, щоб в загальних рисах зрозуміти феномен "нових правих", необхідно вивчати якраз передусім Францію. Адже їхні ідеї сьогодні транслюють безліч рухів – від "Front National" і "Alternative für Deutschland", до "Alt-Right" і Дональда Трампа... І цим ідеям ми, до речі, зобов’язані витонченій країні Рабле і Рембо!
   У 1962 р. група молодих учених, журналістів і політичних активістів правих поглядів на чолі з Аленом де Бенуа і Домініком Веннером, активними учасниками "Федерації студентів-націоналістів", беруть участь у створенні маніфесту "За позитивну критику". Це перша спільна публікація тих інтелектуалів, які створили вчора, сьогодні й, вірогідно, завтра європейського націоналістичного руху. Тоді ще симпатії правого руху покладалися на нову Французьку революцію, що знищить демократичну номенклатуру. Місяці проходили у вуличних зіткненнях і кристалізації власної ідеології…
   І тут вибухнув червоний травень 1968-го! Перегороджений барикадами Латинський квартал Парижу і відставка Шарля де Ґолля стали символом змін. Увесь західний світ помітно "полівішав", ідеї екзистенціалізму, фемінізму й взагалі культурного марксизму вийшли за межі університетів. Їх разом з прапорами несли студенти-заколотники. Від проявів правої риторики відмовляються всі відомі культурні діячі – якщо раніше у редакції журналу режисерів нової хвилі "Cahiers du cinéma" панував "правий анархізм (французький варіант фашизму) у дусі Дрійо ля Рошеля, то тепер всі режисери – Ґодар, Трюффо, Маль – вийшли на барикади разом з героями своїх нових творів: комуністами, маоїстами, троцькістами. Будь-які згадки про письменників правого спектра починають вважатися ознакою поганого тону. Ці події та наростання лівих настроїв, що їм передує, заважають посмертному виданню "Рігодону" Луї-Фердинанда Селіна.
   Кінець 1960-х рр. був апофеозом протестів лівих за лібералізацію, як би парадоксально це не звучало. За ними підіймалася овіяна димом заграва терактів свинцевих 1970-х рр. Тогочасне суспільство змушене було "перетравити" ідеї лівих. Вони не отримали серйозної політичної влади, але стали домінантною силою в мистецтві та науці. Старі праві монархісти (Шарль Моррас), консервативні католики (Жан-Марі ле Пен), германофоби та шовіністи старого штибу не були готові протистояти цим викликам. Причинами такої слабкості стали численні апеляції до минулого, недовіра до вигід культурної боротьби та взагалі нових методів партійної, ідеологічної роботи, а також відсутність сильних лідерів. До того ж, майже всі представники цих сил мали травматичний досвід програшу у Другій світовій війні, а потім і денацифікації, що надломили їх. У цих умовах ініціативу захопило молоде покоління правих активістів, які не застали війну у зрілому віці та принесли абсолютно новий підхід до старих питань.
   Так на політичну сцену вийшла та сама група націоналістів: з 1962 серед учасників студентських організацій з небезпечною активністю бродила в’язка матерія нових ідей. Ален де Бенуа, Домінік Веннер, П'єр Віаль, Жан Мабір, Ґійом Фай, Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі, Армін Мьолер – французи, італійці та швейцарці. Європейці відкинули міжнаціональні суперечності, щоб досягнути спільної мети – сильної традиційної Європи. Так, 17 січня 1969 р. з’являється "Група вивчення європейської цивілізації" (франц. Groupement de recherche et d'études pour la civilisation européenne, GRECE). Сонце античної Еллади цього разу зійшло у Ніцці саме під час офіційної процедури реєстрації нового об’єднання. Це товариство почало діяльність з надважливої речі – своєрідної ревізії витоків правої думки. Якщо старі праві спиралися радше не на теорію, а на практику реально чинних режимів, то нові праві значну увагу звернули на тих, хто формував ідеологічні тези, які вже в 1930-х виголошували на велелюдних промовах вожді похованих під будинками Берліну режимів.
   Відтак новий клуб зайнявся дослідженням спадщини: 1) Ернста Юнґера, Освальда Шпенґлера, Ернста Нікіша, Едґара Юнґа, Артура Мьоллера ван ден Брука і Карла Шмітта (тобто ідеологів так званої німецької "консервативної революції", свого роду "нових правих початку сторіччя", молодих консерваторів); 2) Юліуса Еволи – представника інтегрального традиціоналізму; 3) Корнеліу Зеля Кодряну і Хосе Антоніо Прімо де Рівери (лідерів правих рухів з особливо глибокою духовно-містичною складовою); 4) Вільфердо Паретто і Жоржа Сореля (творців фашистських соціально-економічних доктрин); 5) Конрада Лоренца та Іренеуса Эйбл-Эйбесфельдта (біологів, що вивчали спадковість і специфіку поведінки людей різних культур). Всі ці мислителі були представниками старої епохи, одначе на думку нових правих, ідеологічні побудови цих мислителів є актуальними завжди, на відміну від тих режимів, що втілювали їх в життя.
   Порятунок Європи члени GRECE бачили в приході нових загальноєвропейських еліт. Проте ці еліти мали повністю відмовитися від примітивного расизму і жорсткого авторитаризму. Значну увагу члени GRECE приділяли вивченню європейського язичництва та античності. Так, Домінік Веннер навіть пропонував оголосити Біблією європейців "Іліаду" та "Одіссею" Гомера. Це означало відсутність зайвих симпатій до християнства – значна частина нових правих оголосила себе язичниками. У свою чергу Ален де Бенуа так визначав ворогів руху: «Я бачу ворога не в лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновиди якої, релігійні та світські, метафізичні або нібито "наукові" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789" – лише етап її розвитку, а комунізм – її неминучий наслідок!». Це дуже важлива цитата. Адже вона означала, що частину нових лівих ідей можна використовувати. Відтак список засобів практичної діяльності правих поповнився практиками міської герильї та сквотування будівель, а список ідеологічної – правим ґрамшизмом (ідеєю комуніста Аноніо Ґрамші, що полягала в приматі культури над політикою і навіть симпатіями до Ґі де Бора – ультралівого творця концепції абсолютного відчуження і штучності сучасного суспільства).

   Радикально було реконструйовано і геополітичні ідеї правих. В умовах боротьби США з СССР, члени GRECE робили ставку якраз на "імперію зла", сподіваючись, що Східна Європа (в тому числі Московія та Україна) повернеться до своїх коренів і відкине ліву мішуру. Глибоку відразу у всіх членів GRECE викликав глобальний капіталізм, осердям якого були якраз США, саме тому вони були оголошені найбільшим ворогом Європи. Для "нових правих" основними об’єктами публічної боротьби стали також імміграція та гомосексуальні шлюби. Саме на ці теми дозволяли правим піднімати свої рейтинги ще з кінця 1960-х рр.
   На жаль, нові ідеї не вибухнули так само, як ідеї "нових лівих". Причиною тому було небажання зрозуміти нові ідеї з боку традиційних правих партій, ліве лоббі в культурі і науці, а можливо навіть і занадто ранній розпад руху – він закінчив своє існування у 1980-х рр. Проте ідеологічне зерно, висіяне у ХХ ст., неочікувано проросло вже у ХХІ-му. До правого перелому, свідками якого ми стали, доживуть не всі уже зовсім старі "нові праві". Але ця Reconquista почалася під знаменням саме їх ідей!

За матеріалами "Renovazio"

Післяєвропейська ідентичність

Чим, у сутності, була перша спроба світової Консервативної Революції, що завершилась Другою світовою війною, як не останньою спробою європейця врятувати та утвердити себе? Зазнали поразки не лише конкретні країни – настав кінець самій європейській цивілізації, якою ми її знали. Її англо-саксонська, франкська, романська і германо-скандинавські частини зіткнулись між собою (або були зіткнуті третьою силою), щоб назавжди піти у небуття, у славні чертоги військової доблесті минулих літ. Все що залишилось після – це руїни!
   Найгірші руїни – не на полях битв, що пройшли містами та селами, а у душах і на живому тілі народу. Були вбиті найкращі сини Європи, найкращі ідеї назавжди були затавровані, табуйовані під страхом смерті. Це і є смерть!
   Давайте подивимось правді у вічі: європейська цивілізація мертва! Ґей-паради, табори "біженців", чорний Париж, Лондон, Берлін, Осло – це не ексцеси... Це суть – магістральний шлях фіналізуючого Європу процесу. Шлях, з якого Європа уже не зверне ніколи. На жаль, просто нікому звертати. Суїцидальний акт Домініка Веннера не був випадковістю – це акт, що ставить криваву крапку в історії Європи. Ні до кого було промовляти його пророчим словам. Тому було зроблено пророчий постріл, як символ Європи, що принесла себе в жертву.
   Нова Європа можлива як слов'янська цивілізація – цивілізація варварів, що завоюють Європу, асимілюють та інтегрують у себе всі її давні скарби (культурні та генетичні) та очистять її від скверни змішання і падіння. Нова, молода, пасіонарна, архаїчна, варварська, агресивна, насильницька, експансивна, наступальна і, в той же час – ніжна, любляча, замріяна, закохана, здатна до прощення, до об'єднання протилежностей – такою є суть слов'янської цивілізації, час якої у світовій історії настає.
   Ми – меншість у світі, але меншість завжди править більшістю. Новою європейською ідентичністю буде ідентичність нащадків Святослава і Володимира, а не Мойші чи Магомета. Але спочатку багряний світанок битв опалить руїни старої Європи. Нехай знову ллється кров! Ми знаємо, що кровопролиття – єдиний даний нам Богом шлях до нового життя.

За матеріалами "Зентропа Україна"

Віднайти в собі Ахіллеса

Кажуть, мрія європейця завжди виходить за межі його буденного життя. Вірно й те, що всі інші речі слід називати цілями (ступенями до породження свого головного "дітища"). Люди нашого типу не живуть заради цілей, мрія – ось єдина відрада життя!

   Європеєць хоче вийти за межі "біологічного". І, Господи, стількох це бажання тягло, здавалося б, до божевільних вчинків!.. А на правду, чи можна знайти когось божевільнішого за македонця Олександра Великого, римлянина Юлія Цезаря і корсиканця Наполеона Бонапарта? Чи не є божевільним Платон, який, мріючи про "ідеальну державу", вже вдруге потрапив у рабство там, де сам намагається його будувати?

   Потрібно знайти в собі сміливість визнати життя всього лише миттю, що вартує одного єдиного дня. Необхідно визнати, що ми не є центром Всесвіту, але, йдучи своєю або ж краще Божою волею, ми будемо прагнути до того, щоб на звернуло на власний шлях з далекоглядним поглядом. Саме там ми будемо боротись не тільки за цивілізацію, а й за пам'ять!

   Ми тікаємо від звичного способу життя, думок, відчуттів, тому що не здатні в них живити своє щастя. Наші мрії – це радість і страждання одночасно, подібно розуму, завдяки якому ми знаходимо сенс і завдяки йому ж його втрачаємо (розуміючи безглуздість життя з точки зору космічних масштабів). Але якщо людині відкрилося "світило", він не зможе жити інакше.

   От візьмемо до прикладу легендарного героя давньої Еллади – Ахіллеса. Так, перед великою війною за Трою, він ховався серед жінок, не бажаючи їхати на "не його війну". На той момент Аххілес ще не знайшов себе, він не знав свого призначення. Але коли перед сонмом жінок розклали товари (прикраси, їжу, одяг, вазони, зброя), Ахіллес намагався себе не видати (він був одягнений в жіночі вбрання). І тоді ж протрубили тривогу, ініціювавши напад на острів. Жінки розбіглися, лише Ахіллес без будь-яких роздумів, буквально-таки інстинктивно, оголив один з привезених ахейських мечів. І ось тільки тоді він зрозумів, що йому судилося їхати на цю війну! Судилося прийняти славну смерть і залишитись на століття героєм усних легенд та переказів.

   Не дивно, що вже на війні, Ахіллес став настільки прекрасним, що його наслідували не всі найбільші завойовники наступних часів – від македонського царя Олександра до італійського дуче Беніто. Тому, чим раніше кожен з нас відкине свої ретроградні сумніви, знайде серед цілого місива "своїх цілей" власне призначення, тим швидше ми зможемо "скуштувати це життя", позбувшись земних мук.

За матеріалами "Діорами"

Самурай Заходу: українське відкриття

Нещодавно харківські націоналісти з руху "Renovazio" анонсували появу україномовного перекладу ґрунтовного антисистемного твору відомого ідеолога французьких "нових правих" – Домініка Веннера, "Самурай Заходу: Бревіарій бунтівників" (фр. Un samouraï d'Occident: Le bréviaire des insoumis). Ця книга є доволі потужною розумовою зброєю у руках тих, хто воює із мультикультурним засиллям і прагне відродження справжньої традиції. Тим же, хто вперше чує ім'я полум'яного французького традиціоналіста та назву його останньої вже посмертної книги, варто прочитати цей допис, аби бути у всеозброєнні!
   Почнемо з того, що Домінік Веннер, котрий народився в квітні 1935 р. у столиці Франції, протягом всього свого життя, аж до вчинення самогубства у соборі Паризької Богоматері в травні 2013 р., захоплено проповідував консервативні та традиціоналістські ідеї в споживацькому суспільстві модерного світу. Протягом 1970-2000-х рр. він своїми статтями-закликами у власному журналі "La Nouvelle Revue d'histoire" протестував розпочатого ідейними нащадками "покоління 1968 р." встановлення гомо-диктатури, постійної деградації інституту сім'ї, плюндрування елітарного духу суспільства та заплямовування героїчної минувшини. Домінік Веннер став в обороні традиційних цінностей загиблого "покоління 1914 р.", до яких він відносив Юліуса Еволу та Ернста Юнґера, тож не дивно що саме квінтесенцією його ідейного шляху є публікація "Самураю Заходу…" вже після самогубства.
   Про що ця книга? – Сама назва наштовхує читача на свій зміст! Як відомо, Бревіарій (від лат. Breviarium) – це збірник канонічних щоденних молитв Римо-Католицької Церкви, тож праця Домініка Веннера є своєрідним молитовником сучасного борця з деградацією сучаного світу зі встановленням традиціоналістської справедливості. Автор з перших сторінок книги запрошує свого читача зробити перший крок у двобій добра (традиції, націоналізму, ієрархії) зі злом (рівність, розпуста, споживацтво, мультикультуралізму, гомо-диктатура) для захисту сучасної Європи, аби було що лишити нащадкам. Він також пропонує нам сформувати власну мрію без ідеологічних штампів, пропонуючи свій власний шлях "медитативного історика", загартованого у пустельній війни в Алжирі та політичної боротьби 1968-го р.
   Домінік Веннер, сам того не знаючи, стає сучасним середньовічним лицарем – захисником традиції, але вже в образі самураю Заходу. І тут варто наголосити, що для нього як і для багатьох інших "нових правих", поняття Заходу це не американізований, споживацький, дикий "West", а навпаки – європейський, цивілізований, християнський "Occidens", котрий має протиставлятись ординському, нецивілізованому, мусульманському Сходу – "Oriens". Домінік Веннер у своїй книзі наголошує, що вина за сучасну людську деградацію в Європі лежить на винятковому інтелектуальному і моральному пануванні ідеологів-вестенрнізаторів з "покоління 1968-го", яким ненавістні традиція, національна ідентичність та патріотизм, бо прагнуть вони вторгнення масової імміграції для змішування і залюднення європейської моно раси. На думку французького самураю Заходу, варто відродити дух елітаризму опертого на стоїчну етику, самоконтроль, мораль, які відкривають шлях для возз'єднання з нашою давньою ідентичністю, занурену в своє християнське лоно.
   "Самурай Заходу…" – проста книга, котра подає "чітку лінію", розкриваючи приховані істини сучасного світу: 1) налагодити добрі відносини з природою, не шкодячи їй; 2) відбудувати етичну модель, яка дозволить людині знайти найкраще в себе. Основна частина посмертної книги Домініка Веннера упорядкована з опублікованих в останні роки життя автора розрізненних есе, присвячених темі енвайронменталізму та стоїчній моралі. В першу чергу французький самурай Заходу наголошує на красі природи, тієї природи котру ще еллін Геракліт називав «та, що любить ховатись у тіні…», бо ж в абсолютному розриві з давньою мудрістю про навколишній світ, наголошує Домінік Веннер, сучасна цивілізація прагнула покласти край чарівності природи, заполонивши весь існуючий терен промисловістю та житлом, не залишаючи шансів тваринам та лісам.

   Проте, він вважав, що великі цивілізації Європи – від хороброго Риму до дисциплінованої Пруссії – як "різні світи" не вагаючись стають "самураями Заходу" наслідуючи у своєму розумінні кодекс честі "Būshi-Dō". Необхідно зауважити, що Домінік Веннер пропонує читачу об'їздити Японію, аби зрозуміти приклад її інакшості в порівнянні з Європою: «Для того, щоб існувати, щоб боротися, варто заперечувати самому собі, своїм примхам і забаганкам! Я сподіваюся, що ми перестанемо шукати прощення і милість, щоб звернутися до сили, гідності та енергії. Традиція є джерелом основних енергій. Це походження! І походження передує початку. Той, хто вважає, що традиція це – минуле, помиляється! Традиція – це те, що завжди відбувається в різних формах».
   І на останок: автор цього допису лише стисло проаналізував Magnum Opus ідеолога французьких "нових правих". Колись, під час туристичної мандрівки до Берліну весною 2015 р., вдалося власноруч побачити паперовий варіант "Самураю Заходу…" на одному з блошних ринків німецької столиці. Погортавши сторінки та розгледівши обкладинку книги Домініка Веннера стало зрозуміло – ця праця не є "молитовником", "катехізисом" або "книгою рецептів" здійснення націоналістичного повстання. Це скоріше компас, орієнтир, дороговказ для майбутніх поколінь. Самурай з Окциденту, славної пам'яті Домінік Веннер, запрошує свого читача стати тими, ким є насправді – без фальші та пафосу: «Природа наш фундамент, історична перевага як мета, а краса культури – горизонт!». Тож вперед, до сторінок чудового фоліанта, гортаючи одну за одною сторінки у пошуках спраглої істини!

Автор – Денис Ковальов

Шлюб та діти - товари для споживання?

Спочатку всі думали, що проект закону про гомосексуальні шлюби був однією з тих мін-пасток, за допомогою яких політикани шукали собі чергової дози дешевої популярності, не в змозі вирішувати реальні проблеми. А потім ми швидко зрозуміли, що за цим підступом прослизнув реальний проект, за допомогою якого фанатики хочуть знищити те підґрунтя, яке підтримує уклад європейського суспільства, зробити його таким же хворим, як вони самі.
   Це питання не має нічого спільного з толерантністю або повагою до своєрідних почуттів чи сексуальних меншин. Гомосексуалізм не є чимось новим в історії. Легко порахувати прославлених персон - королів, королев та інших знатних осіб давніх часів, які надавали перевагу інтимним втіхам з особами своєї статі, за що часто піддавалися осуду в стародавніх літописах. Приватне життя є особистою справою кожної людини, і до тих пір, поки не перетворюється в провокаційні події та кричущі звернення, цьому немає ніяких заперечень. Дотримання таємниці "приватного життя" - потрібне. У Франції ж зі створенням так званого "громадянського партнерства і спільного проживання" (фр. pacte civil de solidarite et de concubinage, скорочено PACS), закон створив правову базу, що дозволяє двом людям однієї статі (або протилежної статі), жити разом з рядом соціальних і податкових пільг. Це соціальне визнання прагнення до любові.
   Інша справа шлюб. Мова йде не про любов, навіть тоді, коли він є наслідком кохання. Шлюб - це союз між чоловіком і жінкою для продовження роду. Якщо прибрати секс і продовження роду - нічого не залишається, крім любові, яка може випаруватися. На відміну від PACS, шлюб є інститутом, а не простим контрактом. Інститут шлюбу визначається набором взаємних прав і обов'язків не тільки подружжя, але також і ще не народженої дитини. Місто (тобто закон і його представники) втручається в урочисту церемонію, тому що це в загальних інтересах. Досі жодне суспільство ніколи не думало , що гомосексуальні пари дітородні.
   Варто підкреслити, що шлюб не є святом любові. Шлюб є установою на основі родоводу і спорідненості, навіть якщо обставини іноді допускають відсутність дітей. Презумпція батьківства є фундаментальною. Сьогодні ми думаємо про себе, як сини і дочки тих, хто народив нас так само, як героїв Іліади (Ахілл, син Пелея, Одіссей, син Лаерта, тощо) 3000 років тому. Не має значення - хороші чи погані відносини між поколіннями. Втрата походження завжди трагедія! Для дітей, народжених поза шлюбом, дослідження батьківства в меншій мірі пов'язане з потенційною спадщиною, ніж нагальна потреба знати, звідки ми прийшли і чиї ми діти. Слід також зазначити, що усиновлення завжди ризиковане. Деякі гомосексуальні пари вимагають право усиновляти дітей, як купувати собаку, кішку або секс-іграшку. На даний момент, закон забороняє аналогію між усиновленням гомосексуальної парою і парою, що складається з чоловіка та жінки в шлюбі. Він вважає, справедливо, що дитині для його подальшого розвитку потрібні батько і мати. Таким чином, до уваги береться інтерес дитини, а не примхи чи бажання деяких дорослих.

   Ясно, що змінити визначення батьківства і сім'ї, щоб задовольнити потреби егоїстичної меншості гомосексуальних пар було б руйнівним актом. Вони мають право на повагу їх відмінностей, за умови, що вони не руйнуватимуть інститут, який був розроблений в інтересах дітей. Якщо ми приймаємо "шлюб для всіх", чому б не поширити його на мавп або улюблену собаку, свого брата або сестру, батька чи матір? Чому б не уявити собі весілля жінки з двома або трьома чоловіками? Всі ці новації можуть здійснюватися більш-менш приховано поза шлюбом. В кінцевому рахунку, потрібно пам'ятати, що шлюб не є споживчим товаром відкритим для всіх фантазій.
   Потужним чинником є мода статі. Гендерні дослідження прийшли зі Сполучених Штатів і тепер є частиною вищої освіти. Ця мода стверджує, що статева належність соціально сконструйована. Симона де Бовуар писала у “Другій статі”: "Людина не народжується жінкою, вона нею стає". Вона була натхненна теорією Сартра, що ми бачимо себе так, як інші бачать нас. Це був ідіотизм, але книга була цікавою, тому й продалася. 
   Гендерні дослідники - феміністські і гомосексуальні екстремісти, які прагнуть виправдати свої особливості, заперечуючи, що є чоловіки і жінки. Без сумніву, є вівці і є барани. Так як ця частина населення володіє високою купівельною спроможністю, її вплив на громадську думку є значним. Тим більше, що їхні забаганки ретранслюються ЗМІ, просувають новинки і примхи, які живлять ринкову систему. Очевидно, для них сімейна модель, заснована на гетерогенності статі та дітей також питання "соціальної думки", яка повинна бути усунена. Це буде складніше, ніж вони уявляли...

Автор - Домінік Веннер

Коли фашизм – це виклик

Як кажуть в одному старому анекдоті: «Ну, по-перше – це красиво...». По-друге, фашизм – це Європа, з усією її історією, культурою та агресивної принадністю. Німецький націонал-соціалізм ХХ ст. був тільки вивіскою, за якою стояли шеренгою всі, від Іспанії до Фінляндії, кожен зі своїм державним фашизмом. Франція була фашистською наполовину, подивіться карту режиму Віші. Скандинавія була лояльною фашизму вся. Східна Європа, окрім поляків, чехів і сербів. Південна, крім греків. Та частина України, яку ми називаємо ”прямо справжньою Європою”, була фашистською. Навіть у Британії діяла фашистська партія Освальда Мослі. Військовий союз держав Осі – це був один до одного нинішній Євросоюз, з тим же розкладом сил. Тільки без мультикультуралізму, і дуже-дуже нетолерантний.

   Якщо хто не в курсі, Європа, справжня Європа, завжди була нетолерантна. Везти звідти гуманітарну допомогу стали зовсім недавно. Лицарські хрести, римські орли, військові ордени зі штаб-квартирами в середньовічних замках, – в першій половині ХХ ст. це була не бутафорія для туристів. Те, що зараз помилково називається ”європейськими цінностями”, насправді цінності суто американські, і прописалися вони в Європі тільки за планом Маршалла. Європа ж толерантною не була ніколи, і толерантність її вбиває. А ми любимо Європу і не хочемо її смерті.

  А погляньте-но на мапу з журналу ”Esquire”, на якій нанесені всі відомі ”Wikipedia” люди за останні 2000 років. Розумієте, чому ми її любимо? Ще 70 років тому Європа прийшла до нас з вогнем і смертю, але отримала потужну відповідь. Була окупована, пограбована, згвалтована, обкладена даниною і зганьблена. Вона кається і платить досі, кається і платить, платить і кається. Але поки вона платить і кається за справи давно померлих предків, багато наших співвітчизників і далі її люто ненавидять. Ці товариші викликають тільки роздратування і гидливість, як шавки, що ритуально і гордо раз на рік облаюють скелет мертвого лева, не ними вбитого.

   Дратує їх пафос і заяложені ритуали. Дратує, що отримавши у спадок від дідів разом з медалями і контрибуціями слово ”фашизм”, вони запхали в нього потрібне собі значення і вішають цей ярлик на кожного, хто їм не подобається. Дратує, що будь-який наш схвальний погляд у бік Європи вони називають ”фашизмом”. Дратує, що коли ми хочемо бути господарями на своїй землі, нас змушують відповідати за німців, які колись міряли один одному черепи.

   Ми – українці, на українській землі, за владу українців. Справжня дикість у тому, що цю просту, природну формулу треба комусь доводити. Доводити, що наше прагнення бути головними на своїй землі – не “фашизм”.

   Коли ліванець приїжджає в Україну, торгує нашими дівчатами за кордон, багатіє на цьому, влаштовує з мешканок своїх борделів всенаціональні конкурси краси, організовує ”жіночий феміністичний рух”, ганьбить українок у всьому світі, видає сороміцькі журнали, прописується керівником на державному телеканалі, а на всі претензії починає волати про фашизм. Коли негр з Африки приїжджає в Україну, сколочує секту за негритянським харизматичним зразком, оббирає масу українців до злиднів, багатіє, вплутується в грошові афери державного рівня, а на всі претензії починає волати про фашизм. Коли єврей приїжджає в Україну, підминає під себе національне суспільно-політичне телебачення, багатіє, визначає, кому дати слово перед народом, а кому не дати, вимагає за це величезні гроші, а на всі претензії починає волати про фашизм...

   Хочеться закусити губу і сказати: значить, фашизм, так? – Буде вам, суки, фашизм!

За матеріалами “Der Enclave”

Як народжуються консервативні революції

У своєму соціологічному дослідженні, яке дійсно є дослідженням, а не набором історичних поглядів, Моннеро, використовуючи загальну назву для всіх схожих подій, і не забуваючи, звичайно ж, про все те, що розділяє і протиставляє різні революції XX ст., більшовизм, італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, революцію 1944 р. і революцію 1968 р., піддає соціологічному аналізу вплив пов'язаних із подіями феноменів натовпу, що дозволяє виявити чітку різницю між консервативними і деструктивними революціями. Основною перевагою роботи є те, що Моннеро розкриває кілька загальних важливих концептів, застосовних до будь-якої революції.

   По-перше, це "історична ситуація" – те, що ніколи не повторюється двічі, як це і було в певні періоди 1789 р., 1917 р., 1922 р., 1933 р. або 1968 р. Наступне поняття, другорядне – "катострафічна ситуація", яка характеризується не контрольованістю процесів і надзвичайно заплутаною соціальною структурою, коли її елементи більше не знаходяться на своїх місцях.

У стабільному суспільстві розрізняють нормальні (“гомогенні”) і маргінальні (“гетерогенні”) соціальні елементи. Маргінальні елементи знаходяться на периферії через те що перебувають під постійним тиском з боку елементів “гомогенних”, але коли досягається критичний поріг умов для перевороту, гомогенна частина починає розпадатися, спостерігається поширення якоїсь подібності хворобливого хаосу.

  Цікаве зауваження застосовне до консервативних революцій: «Гомогенне, навіть розпадаючись, залишається гомогенним…». Коли потрясіння радикальні, «в самому фундаменті суспільства з'являється запит на владу…». Наприклад, в 1922 р. або 1933 р. відповіддю на такий запит високорозвиненого суспільства (суспільства, яке характеризують індустрія, наука, культура) став фашизм або націонал-соціалізм. У суспільстві, де порушений порядок, гомогенні консервативні елементи тимчасово стають революційними у своєму прагненні до встановлення порядку і в запитах на владу.

  Чим зумовлена “революційна ситуація”? Загальну відповідь дав Моннеро: дефіцитом у політичній верхівці. Криза режиму характеризується цілою "різноманітністю конфліктів"; коли все вислизає від повноважень можновладців, безлад стає ендемічним, та, згодом, суспільство “закипає”. Хвилювання самі по собі ще не є революцією, це не що інше як чергова фаза, проміжок часу зі своїми початком і кінцем (охолодження), коли середовище вже “більшe не є паливом”. Після того як хвилювання вщухають, приходять нові лідери (Робесп'єра замінив Наполеон, Сталін замінив Троцького, Муссоліні замінив Бальбо).

   Далі, революційна ситуація і процес закипання починають задіяти “маси”, відбуваються короткочасні коагуляції, з'являються солдати революцій. Щоб повести маси за собою, наділити їх нервовою системою, якобінці, а пізніше і Ленін (набагато більш ефективно) використовували такий інструмент як партії.

   Те, що леніністи називали “радикалізацією мас” є тенденції політизації категорій людей, які до цього моменту були конформістськими і не охоче захоплювалися громадськими справами (насамперед, такі групи просто вимагають від держави виконання всіх його державних функцій). Потім настає фаза закипання, «суспільство пронизується цілою купою інтенсивних емоційних реакцій, подібно до того як частки залізної стружки пронизуються магнітним потоком…».

  Тяжкість ситуації виводить на авансцену радикальні силові еліти, “гетерогенних руйнівників”, аномальниx і маргінальниx настільки, що їх не зупиняють жодні звичні бар'єри. Вони сприяють наданню руйнівної сили руху. Недолік і хвороблива потреба у владі, характерні для революційної ситуації, можуть поставити на революційний шлях ті соціальні елементи, які прагнуть тільки до порядку як до такого.

  «Приходить час, коли Ардiтi, молоді ландскнехти Балтії, які все менш і менш будуть розцінюватися як негідники, стануть здаватися набагато більш обнадійливими, ніж найбільш гомогенна частина населення. Здається, що в них, наперекір усім бідам, втілені мужність, доблесть та інші якості, без яких не може існувати жодна велика країна... Навіть ті, хто не є їхніми прихильниками, стануть допускати можливість їхнього підприємства…». Гарне завершення для унікальних історичних ситуацій. Але, як уточнює Моннеро, “історична ситуація” ніколи не повторюється двічі.

   Входимо ми зараз, у Франції 2013 р., в "історичний момент"? Звичайно, поки ще немає, але вже є деякі ознаки того, що події можуть до нього привести. Чи збудуться ці передбачення? Поки ще занадто рано говорити про це, але немає нічого неможливого…

Автор – Домінік Веннер