Протистояння світоглядів

Від початку війни РФ проти України минуло понад 10 років. За цей час багато чого змінилося та сталося: ми стали дорослішими та мудрішими; набралися досвіду і зрозуміли багато речей, про які навіть і не здогадувалися, поки на голови одеситів і киян, дніпрян і тернополян не полетіли ворожі дрони із ракетами. Однак попри здобуту "мудрість" ми так і не змогли до кінця зрозуміти, що ж відбувається зараз на тимчасово (Ого! Хтось і досі у це вірить?) окупованих теренах нашого Сходу й Півдня.

   Які будуть наслідки від цих процесів для нас чи вже наших дітей у майбутньому? Свідомо оминаючи аналіз й оцінку вчинків нашого політичного та військового керівництва (різними експертами та псевдоекспертами із цього приводу сказано вже достатньо) хотілося б розібратися у речах значно складніших, сакральніших... А саме, – у першопричинах та метафізиці цього протистояння.

   Почати варто з того, що українське суспільство якось занадто емоційно та еґоїстично сприймає ті події, які відбуваються зараз із нашою країною. Звісно ми частково маємо на це право, бо це наша Батьківщина і відбувається це все саме із нами. Та вимкнімо, на хвилинку, особисте й погляньмо на ситуацію повністю неупереджено, так, як бачить ці події її величність Історія – панянка Кліо: для неї не існує ні добра, ні зла, ні правих, ні неправих, ні сильних, ні слабких, адже вона знає лише сухі факти.

   І факти ці не мають жодних симпатій та упереджень, вони не ділять світ на чорне та біле, на своїх і чужих, вони просто існують... З погляду Історії, все те, що зараз відбувається в Україні та світі, це зовсім не аґресія злого Володьки Путіна (ширше – РФ) на добру, слабку, беззахисну і "братську" Україну. Це звичайна активна фаза протистояння діаметрально різних світоглядів, от і все!

   Власне, Історію не цікавить, що "Путін промиває мізки московитам фальшивими ідеалами та брехнею", її цікавить лише той факт, що московити готові йти, і йдуть, вбивати українців за ці власні "ідеали" і власну "правду". Їй не важливо, що керує людьми, їй важливо лише те, що вони роблять. Гадаєте в 1917-1924, 1932-1933, 1939-1947 рр. наші предки не вважали все те, що відбувалося із ними, вселенською несправедливістю? Звісно вважали... Але це зовсім ніяк не вплинуло на хід подальших подій.

   Досить ілюзій та вбогого ниття! Позиція жертви – це найгірше, що зараз може бути для нас, адже це справжня війна. Війна не просто людей з людьми, а насамперед війна світоглядів, війна за майбутнє і ми, або переможемо у ній, або програємо; нічиєї не буде!

   І тут не важливі ні методи, ні загальносвітова думка, ні кордони, ні площа втрачених чи завойованих територій, ні кількість людських втрат чи кількість витраченого часу. Важливий лише кінцевий результат, а зрозумівши цю просту істину, ви зрозумієте, що робити далі. Багато кому це може не подобатись, та ментально, Крим із Донбасом ми вже втратили, і повернути їх буде не легше ніж скажімо приєднати до України Кубань (хоч це зовсім не значить, що це зробити нереально, чи цього робити не потрібно).

   А якщо бути відвертими до кінця, то той-таки Донбас ніколи й не був частиною тієї України, якою вона є зараз. Здебільшого місцеве москвороте населення, яке вважалося a priori частиною політичної української нації, у своїй більшості, ніколи не вважало себе частиною нації культурно-етнічної. Зрозуміло, що не можна говорити так про абсолютно всіх жителів цього реґіону, але якщо говорити про більшість, то, на жаль, так воно і є.

   Прірва існувала завжди, бо ми хоч і жили в одній країні, але завжди мали різне бачення майбутнього, теперішнього і минулого. Війна ж лише поглибила цю прірву до вже просто неймовірних розмірів. Відштовхуючись від цих реалій можна спробувати спрогнозувати подальший можливий розвиток подій, а тут є лише 3 варіянти: поразка, нічия і перемога.

   Звісно, що поразку розглядати не будемо, занадто багато існує різних її варіантів, та жоден з них для нас не є прийнятним. Для другого варіянту (нічиєї) значна часина громадян України готова вже зараз, її достатньо прогріли за минулий рік після поразки контрнаступу. Мова про горезвісне (чергове) замороження конфлікту, на яке і влада, і суспільство погодяться (принаймні тимчасово) в обмін на припинення кривавого бойовища; пацифізм, тотальна дріб'язковість, меншовартість, і безамбітність вітчизняних "еліт" та населення роблять свою справу.

   Якщо ж оберемо третій варіянт (перемогу), то матимемо шанс на непогане місце під сонцем не лише для себе, але й для наших дітей, онуків і правнуків... Та що стоїть за цим солодким словом "перемога"? За ним стоять тяжка праця, шалена самовіддача, холодний розум і тут також є два варіянти – воєнна перемога і цивілізаційна.

   Воєнна перемога, як розумієте, можлива лише у тому варіянті, коли московити відмовляться від свого теперішнього курсу. Тоді у нас буде шанс знищити ворога у відкритому бою, зачистити раніше окуповані території від чужинського сміття і відновити повний контроль над тереном материкової України. Опісля будуть довгі роки функціонування військово-цивільних адміністрацій, боротьби зі злочинністю та робіт із відновлення реґіоні.

   Якщо ж росіяни від свого курсу не відступлять, то воєнна перемога може бути реалізована, або після дуже суттєвого підвищення ціни (кошти, людські життя, техніка) для московитів, або ж лише після взяття нашою армією Москви, а можливо навіть і Владивостоку, що за теперішніх реалій є не просто фантастикою, – якимось казковим фентезі! Тож цей варіянт потребує і чіткої політичної волі, досить великих фінансових та людських жертв. Відтак поки є вкрай малоймовірний.

   Перемога цивілізаційна – це перш за все перемога в боротьбі за душі людей; це довгий шлях на якому нам доведеться тимчасово відмовитися від окупованих територій і стати не лише вільною, успішною та багатою країною, а ще й джерелом світоглядних ідей та першопочинань. У певному сенсі ми повинні будемо почати розбудову власної української імперії (економічної, культурної та військово-політичної наддержави, котра має відновити власний ядерний потенціял). Ми переможемо лише тоді, коли наша реальність витіснить реальність їхню, а до того постійно житимемо у стані перманентної війни, борони Боже, щоби наступного разу українці були значно краще підготовленими до захисту своєї держави, а ніж ми тепер...

Автори – Юрко Кривенко і Данило Катраник

На Заході не готові до розпаду РФ

Існує кілька поглядів на те, чим є перемога України. Один із них розкрив кандидат наук і за сумісництвом співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського Університету Артем Петрик. Як учасник підпільного руху опору в окупованому у 2022 р. Херсоні він із власного досвіду знає ціну української волі.

   Зі слів пана Петрика, зараз відбувається пошук виходу із тієї ситуації, яка склалася навколо війни РФ проти України. Адже не є секретом ті складнощі, з якими наші захисники стикаються на полі бою через надзвичайну перевагу у технічному плані та у живій силі окупаційно-терористичного континґенту. ЄС, США і НАТО синхронно обіцяють надавати допомогу Києву, але de facto грають на руку Кремля.

   «Ми бачимо, що, на жаль, немає такої єдности держав, які є великими гравцями на Заході. Існує різний погляд на те, чим є перемога України, що вкладається в це поняття. Я так розумію, що для багатьох сил, представників потужних політичних ґруп на Заході перемогою може вважатися навіть сам факт збереження Української Держави», – зауважив досвідчений підпільник і науковець.

   Головне питання, на думку вітчизняного історика-літуаніста, полягає у тому, що у держав Заходу відсутнє стратеґічна воля довести боротьбу України до перемоги на полі бою. Себто із повним звільненням окупованих територій. Для РФ це може загрожувати розпадом (це проблема нагальна й давно перезріла), але до цього на Заході не готові.

   «Україна ніколи не відмовиться від окупованих територій. Якщо вони будуть продовжувати перебувати під контролем Москви, їх будуть відвойовувати наступні покоління нашої нації. Так чи інакше, або військовим шляхом, або військово-дипломатичним ми їх повернемо. Я думаю, що режим, який зараз на Московії, він все одно не вічний. Так, РФ має імперську природу, незалежно від того, хто при владі. Але, знаючи російську історію, можемо сказати, що там також циклічно все і навіжений імперіаліст завойовник на троні може змінитися слабким правителем і тоді можуть початися внутрішні негаразди», – зазначив Артем Петрик.

   Варто згадати, що Московія двічі розпадалася: у 1917-1922 і 1989-1993 рр. Може настати такий момент, і він, скоріше за все, наступить, коли Українська Держава, наші найближчі друзі у реґіоні Міжмор'я, отримують можливість взяти сатисфакцію за ті тимчасові втрати, які ми можемо понести. Наше основне завдання, за словами Артема Петрика, – це збереження і de facto, і de jure самостійної української держави як такої, її суб’єктности, вибудовуючи надалі курс на обов'язкове відновлення суверенітету над усіма теренами історичної України (тобто не лише у кордонах 1991 р.).

За матеріялами "Радіо Свобода"

Коли над Херсоном знову замайорить синьо-жовтий стяг?

Напевно, станом на зараз, немає більш бажаного тимчасово окупованого міста в Україні, деокупації якого так сильно бажали б громадяни України. Херсон – питомо наш, Херсон – патріотичний, Херсон – добрий, Херсон – веселий, південний, радісний... А ще, Херсон – це кавуни!

   Ми дуже хочемо якнайскоріше його повернути і... окупанти знають про це. Саме тому, довкола Херсона постійно відбуваються якісь події, котрі, подекуди, межують ледь не з теорією змов: «Виходять/не виходять», «Тікають/не тікають», «Залишають/не залишають», – у такому дискурсі ми з вами перебуваємо з літа. Тá зрозумілим є ще один вкрай важливий фактор: Херсон – єдиний обласний центр, який вдалося окупувати росіянам, починаючи з 24 лютого 2022 р.

   Посудіть самі: Харків – не вдалося, Запоріжжя – не вдалося, Миколаїв – не вдалося, а Херсон, як не прикро, вдалося. Саме тому він має колосальне значення не тільки для нас, а й для окупантів у цілому та для Владімір Путіна зокрема. Адже втративши Херсон, його окупаційна війна від 24.II.2022 остаточно набуде маргінального геополітичного характеру.

   Він це розуміє, тому вгризається до останнього, паралельно проводячи різноманітні інформаційно-психологічні спеціальні операції покликані викликати у нас, як зневіру щодо його деокупації, так і страх від наслідків, якщо вона таки вдасться. Про Каховську гідроелектростанцію у жовтні ми наслухалися і начиталися таких лякалок, що Стівен Кінґ відпочиває, як і про "неминучість" повторного наступу з Півночі, у разі деокупації Херсона. Також, ми регулярно читаємо про евакуацію людей, що за логікою має відсилати нас у 22.II.2022, коли евакуацію проводили в ОРДЛО.

   Проте є момент, який кремлівські пропагандисти не врахували: зараз – не 22.II.2022, і колосальні зміни, котрі відбулися як у нашому війську, так і у суспільстві – ламають напрацьовані пропагандистські наративи. Варто згадати також про фронтові рухи на тому напрямку: після того, як вперше пролунала інформація про відступ окупантів з правобережної Херсонщини. Я глянув на мапу і, що там побачив? – Нічого, крім деяких показових відступів уздовж Дніпра, де, власне, і наступали наші Воїни. На інших напрямках, а саме Станіслав-Широка Балка-Чорнобаївка, а головне окупована частина Миколаївщини, (передовсім Снігурівка) – все залишалось і залишається без змін.

   Ви не загадувалися над питанням, чому так? – А тому, що це був маневр із метою заманити наше військо у пастку, про це можна говорити. Однак Валерій Залужний, на відміну від Сєргєя Суровікіна далеко не дурний, тому не купився на цю "замануху для лоха", продовживши заздалегідь сплановану, поступову та всеохопну роботу замість «УРА-А-А-А! Шашки наголо! Впєрьод»...

   І от саме поступова, всеохопна та планова робота з ліквідації переправ, тилових баз, штабів, складів, казарм і скупчень техніки без активного просування вперед знову змусила окупантів квапити події. Тепер вони імітують тотальний відхід з Херсона. Вони вже перенесли власну окупаційну адміністрацію на лівий берег до Скадовська, тепер зняли своє ганчір'я з будівлі облдержадміністрації та ще раз: де рухи на Миколаївщині, чи вони хочуть втекти з правобережної Херсонщини залишивши Снігурівське угруповування у котлі?

   Ні, це знову намагання виманити наше військо у лобове зіткнення. Вони хочуть епічну битву за Херсон замість "жесту доброї волі". Та епічної битви з "героїчним" відступом росіян не буде – буде якраз-таки "жест доброї волі" і буде він, скоріш за все наприкінці цього місяця (у листопаді), тож усьому свій час.

   Україна, на відміну від РФ власних Воїнів цінує і не збирається піддаватися на тупі провокації. Тримайся, Херсоне! Україна скоро прийде.

Автор – Назар Приходько

Крим безводний, бо залюднений

Ось уже 7 років, як український півострів Крим перебуває в окупації у московських аґресорів. За цей час вони не тільки встигли привласнити стратеґічні підприємства (включно з санаторіями та дитячими таборами), але й посприяти еколоґічній катастрофі, відновити сталінські репресії та заселити реґіон своїми орками. В одному лишень Сімферополі наближені до очільника Кремля оліґархи-будівники звели кілька нових житлових комплексів для "нових кримчан".

   Соціальними мережами справжні місцеві мешканці півострова, які досі зберігають вірність Україні й не проміняли наше громадянство на триколорний ура-патріотизм, ширять світлини, на яких видно масштаби будівництва. Багатоповерхові мурашники постають на околицях, де ще донедавна стояли відібрані у кримських татар приватні хати-самобуди. Тá путінська банда пішла далі й розпропаґувала серед громадян РФ усі принади від переїзду на окупований півострів – тепер колишні мешканці Костроми, Челябінська і Тюмені (не кажучи вже про нахабних гостей із Північного Кавказу) активно скуповують земельні ділянки на всій території півострова Крим.

   А тим часом прилеглі до Сімферополя, Бахчисараю, Алушти, Феодосії та Севастополя ставки, озера, водосховища і річки продовжують стрімко міліти. Не рятують ситуацію зі зневодненням реґіону навіть поодинокі дощі – оскільки зимово-весняні опади так і не сформували необхідного стоку, що наповнив би водойми життєдайним ресурсом. У зв'язку з цим окупаційна адміністрація в особі сепаратиста і колаборанта Сергія Аксьонова рекомендувала запровадити у Криму жорсткий (de facto вибірковий) графік подачі води: місцеві отримують її двічі на день по 2 години зранку і ввечері; приїжджі ж включно з "туристами" необмежено і цілодобово.

   Очевидно, що загарбаний московськими орками весною 2014 р. в України півострів поступово стає занадто дорогим задоволенням для Кремля. Навіть двох блокад (у 2015 і 2017 рр.), організованих українськими патріотами, виявилося досить, щоби зайве довести, наскільки Крим залежний від материкової України. Ціни на продукти уперто зростають, попри наявність розрекламованого Керченського мосту, а об'єми прісної води зменшуються, що неодмінно призведе до соціального невдоволення (а може навіть і політичного вибуху).

   Своєю чергою, ватажок ґебістів Московії продовжує блокувати всі спроби міжнародних орґанізацій, в тому числі ОБСЄ та ООН, здійснити хоч якийсь прозорий моніторинґ на території тимчасово окупованого Криму. Влада України, що за каденції президента Петра Порошенка, що за Володимира Зеленського, так і не спромоглася перейти від обговорення "Кримського питання" до практичних кроків (подивимося, чим обернеться так звана цьогорічна "Кримська платформа") – лише кволий осуд і латентна колаборація. А у цей самий час півострів, з якого репресіями намагаються вигнати українців і кримських татар, перетворюється на потужний військовий плацдарм для ймовірного наступу Кремля, тому і заселяють його "безрідними Іванами" з усіх усюд, котрі мають істотно змінити кримську демоґрафічну мапу на користь окупантів.

За матеріалами "Krym.UA"

Московія поглинула бунтівну Південну Осетію

Якось непомітно для українських ЗМІ пройшла дуже значуща подія, яка на пряму стосується територіальної цілісності та суверенітету нашої держави. Так, вже тиждень тому до складу РФ "увійшов" новий регіон — 24 січня Кремль без зайвого галасу і пафосу "прийняв" у лоно Московської держави південноосетинських сепаратистів з усієї грузинською провінцією Самачабло. Попри те, що Державна Дума одноголосно ратифікувала лише внесену ще у листопаді минулого року Владіміром Путіним угоду про входження до складу армії РФ так званих "збройних сил" Південної Осетії, насправді це означає законодавчу окупацію бунтівної грузинської провінції.

   Як вдалося з'ясувати, текст затвердженого документа має на увазі перегляд поточної структури "армії" Південної Осетії та приведення її до загальновійськових стандартів, що існують у РФ. Крім того, частина південноосетинських "збройних сил" і зовсім будуть скорочені на користь збільшення присутності окупаційних сил підконтрольних Москві. Таким чином, військові з Цхінвалі просто переходять на службу до РФ і стають контрактниками.

   А виходячи з того, що територія провінції Самачабло (Південної Осетії) з серпня 2008-го р. знаходиться під прямим офіційним контролем окупаційної армії РФ, понад 90% населення цього регіону мають паспорти громадян РФ, де чітко вказана приналежність не до Тбілісі, а до Москви. Крім того на території самопроголошеної південно-кавказької республіки основною валютою є рубль, а другою "державною мовою" є московська говірка. Звісно, що не вистачає ще кількох юридичних деталей для остаточного закріплення окупації бунтівної грузинської провінції, але по факту здається це лише справа найближчих років. У свою чергу офіційний Тбілісі відразу ж розкритикував дії Москви та південноосетинських сепаратистів, назвавши їх провокацією і спробами, що заважають мирному врегулюванню конфлікту. Але це поки все, чим може вдовольнитися грузинський уряд, адже після поразки у 5-денній війні 2008-го р., країна так і не змогла психологічно оговтатись...

   Водночас політичні аналітики зазначають, що статус Південної Осетії нині нагадує відносини між Пуерто-Ріко і США: de jure острівне державне утворення — це не-інкорпорована організована територія, що знаходиться у прямому підпорядкуванні федеральної влади США, але de facto вона не включена до складу Американської держави. Всі пуерторіканці мають подвійне громадянство, власне самого Пуерто-Ріко і США, правда з деякими обмеженнями. Наприклад, вони не можуть брати участі у федеральних виборах (обирати Президента і Конґрес), не можуть бути обрані на будь-яку громадську і державну посаду у США. Українцям же варто замислитись, чи не є це ковтання Москвою нової території, черговою спробою зрозуміти, наскільки дорогим стане для РФ поглинання нашого буремного Донбасу. Сподіваємось, що Кремль нарешті вдавиться і почне тріщати по швах (етнонаціональних кордонах).

Автор — Денис Ковальов

Коли ми підемо на Крим

Закономірно, що в період деескалації безпосереднього збройного конфлікту з Московією, різні по своїй природі сили у ворожому їй таборі, починають уважніше придивлятись один до одного, не завжди знаходячи там бажаних для себе якостей.

   Отож, все частіше доводиться натрапляти на дискусію щодо формату стосунків між українськими націоналістами та кримськими татарами. Загравання перших із Туреччиною, що підтриває авторитет Києва, пасивність під час анексії, провокативні звинувачення від окремих діячів цієї національної меншини у сторону націоналістичного табору і подекуди абсолютно неадекватні тези у відповідь, створюють ряд недоречних непорозумінь.
   Втім, ключовим є інше, Москва однаково ненавидить і кримських татар і українських націоналістів. Останні, претендуючи на владу в Україні, здебільшого декларують військове вирішення проблеми окупації півострову. Ця надзвичайно серйозна справа, у якомусь сенсі навіть військова авантюра, вимагає готувати сприятливі для неї умови вже зараз, в тому числі, на міжособистіному рівні між представниками зацікавлених етносів.
   Якщо ми дійсно всерйоз розглядаємо можливість того, що одного сонячного дня чобіт українського солдата ступить на кримську землю з метою вибити звідти росіян, ми маємо тверезо оцінити роль татар у цьому ризикованому задумі. Останні, при належній підтримці із материка, в силі організувати плідний грунт для українського наступу. Не будемо вдаватись в деталі але зауважимо, що без підтримки місцевого населення подібні операції приречені на провал. Нам, націоналістам не варто обманювати себе та вірити у байки про те, що жителі Криму знемагають під гнітом Владіміра Путіна. Давайте залишимо це для широких верств населення. Як би не біснувався керманич Кремля, і як би спритно та переконливо ми не кривили нещирі посмішки кримчанам, більшість проросійських жителів півострову сприйматимуть нас відвертими окупантами, чинитимуть запеклий опір і будуть надавати всю необхідну підтримку московським військам. 

   Не секрет, що цей конфлікт дуже швидко набуде ознак етніної різанини. І тут для татар також знайдеться багато корисної для нас роботи: оперативно вказавши необхідні цілі нашим силовикам, ми позбудемось серйозного головного болю у майбутньому. Досвід 2-го травня 2014-го р. в Одесі вказує на два головні наслідки подібних кривавих інцидентів: відносно швидка ліквідація головних конденсаторів ворожого спротиву знімає загрозу широкомасштабного протистояння для цілого регіону але спонукає потужну мобілізаційну хвилю людських ресурсів у ворожому таборі, що буде спрямована на інші відрізки українсько-російського фронту. Це що стосується потенційних ворогів серед представників цивільної частини населення Криму.
   Головну загрозу, безумовно, становить присутність регулярної російської армії, яку україно-татарські диверсійні групи повинні будуть випатрати з середини з одночасним зовнішнім ударом потужного військового з'єднання Збройних Сил.
   Нещодавно, я зрозумів для себе одну важливу річ. Ключовим у майже будь-якій сфері життя має бути чесність перед собою. В українців і татар не багато мотивів любити одне одного, але те, що зараз нас споріднює, затьмарює буд-які дріб'язкові протиріччя. Нас об'єднує ненависть до Москви. Знищити її - це наш першочерговий обов'язок, а далі? А далі можете робити все, що вам заманеться...

Автор - Богдан Ходаковський

Блокада Криму - вірний орієнтир

Вже майже 2 роки українська туристична перлина під назвою півострів Крим - окупована іноземними загарбниками. Але жодного кроку спрямованого проти окупантів з вирішення "кримського питання" з боку ніби української влади ми не спостерігаємо. Жодного слова, жодної контрдії по відношенню до москалів-загарбників та їхніх маріонеток, ми не чули і не бачили - повна тиша та латентна колаборація з окупантами щодо Криму...
   Проте, за останні 2 тижні кримські татари Херсонщии, за сприяння таврійських активістів "Правого Сектору" та одеського "Автомайдану" розпочали безпрецендентну акцію - "Блокада Криму". Тим не менш, цю діяльність наша, так би мовити, влада не оцінила: каравани з контрабандним товаром як йшли, так і зараз йдуть до Криму - морем, озером, навіть сушею повз окупований і зруйнований Донбас. На цьому наживаються обидві сторони - псевдоукраїнська влада в образі Порошенка і Ко та окупанти гобліна-Аксьонова. Але українське суспільство все бачить і відчуває, а тому блокаду Криму сприймає за вимушений, але необхідний крок, який стане першою ланкою до відновлення нашої втраченої соборності.

   Полеглі герої Небесної Сотні та Східного фронту спостерігають за нашими діями тут, і від того стає похмуро та сумно, адже змін ніяких не відбувається в країні. А чи були тоді ці жертви марними? - Ні, аж ніяк! Кожна жертва, то є цеглина у фндамент української державності та міцний гвіздок у труну різношерстя окупантів-українофобів.
   Сьогоднішня продуктова блокада Криму громадськими активістами має у подальшому перерости у щось масштабне - економічну та тотальну блокаду півострова. Для цього у нас є всі можливості та вдалий історичний досвід...
   Більше 100 років тому, 13 квітня 1918 р. військове міністерство Центральної Ради УНР доручило полковнику української армії Болбочану розпочати визволення Півдня України: Таврії та Причорномор'я. Тим часом, Кримський півострів знаходився під контролем пронімецьки налаштованого місцевого автономного уряду генерала Сулькевича і не прагнув інтегруватись до складу УНР. Армія Болбочана за тиждень зайняла ключові пункти Криму (Перекоп, Джанкой, Сімферопіль, Бахчисарай, Севастопіль) і змусила піти уряд Сулькевича на поступки. Коли ж 29 квітня 1918 р. у Києві було здійснено гетьманський переворот, уряд Сулькевича спробував проголосити "кримську незалежність", використовуючі німецькі окупаційні багнети.

  Протягом травня-липня 1918 р. існувала пронімецька "Кримська Народна Республіка", яка намагалась вести, окрему від Києва, самостійну зовнішню та військову політику. Проте, Українська Держава вже в серпні 1918 р. вирішила припинити "кримську провокацію" запровадивши до цього небачені контрдії - розпочавши 1-шу в історії економічну та транспортну блокаду Криму. На початку вересня 1918 р. Крим опинився на межі гуманітарної катасрофи, тож генерал Сулькевич не бачив іншого виходу як розпочати переговори щодо інтеграції півострова в Україну, яке закінчилось остаточним приєданням Криму до України на початку жовтня 1918 р.
   Подальші події всім відомі: антигетьманський переворот, правління Директорії, Злука УНР та ЗУНР, війна на 3 фронти проти поляків, більшовиків та білогвардійців, 70-річна совєцька окупація, Голодомори, терор та політичні репресії, ІІ світова війна, "відлига", неосталінізм, "перебудова", Революція на граніті, відновлення української незалежності, кучмівський олігархат, Помаранчева революція, демократизація, тиранія банди Януковича, Революція Гідності, окупація Криму, новітня московсько-українська війна...

   Але з тих далеких історичних подій, більш ніж 100-річної давнини, ми все ж винесли важливий урок - Крим без України є безлюдною та безперспективною територію, "пустельним островом" в якості військового плацдарму московських загарбників.
   Сучасна блокада має на меті повторити ті самі наміри українців, задля реінтеграції тимчасово втраченої території. Нехай влада у Києві відсторонилась від блокади та лиш спостерігає за діями активістів, проте окупанти не сьогодні, завтра відчують як сильно вони помилились відібравшу в України її Крим.
   Ми ще повернемось! Адже відновлення етнічних та природних кордонів Української Держави - то є безмежна і головна мета нашої вільної нації!
   Слава Україні!

Автор - Денис Ковальов

Фінляндська армія та війна в Україні

Найбільш боєздатні загони Армії Фінляндської Республіки незабаром будуть стягнуті до кордону із РФ, у першу чергу, додаткові війська швидкого реагування. Все це відбувається на тлі трагічних українських подій: московської окупації Криму та війни на Донбасі.
  У міністерстві оборони Фінляндської Республіки запевняють, що посилення прикордонних районів не планується, а сили швидкого розгортання — це частина армійської реформи, яка за останні роки змінила якісно збройні сили Фінляндії (фін. Suomen puolustusvoimat).
   Чисельність фінляндської армії на 2014-й р. становила 30 тис. 500 бійців. У разі війни задіяні будуть також 230 тис. резервістів, хоча в резерві на січень 2015-го р. становило близько 900 тис. бійців. З такими показниками Фінляндія підійшла до сьогоднішнього дня після кількох років реформування.
   Армійська реформа розпочалася ще навесні 2012 р., задовго до трагічних подій в Україні, і протривала в цілому майже 2 роки. Колишній прем'єр-міністр Фінляндії Юркі Катайнен заявив, що мета військової реформи — зберегти боєздатність збройних сил без будь-яких політичних мотивів. Здебільшого зміни торкнулися закриття непотрібних підрозділів та оптимізації особового складу шляхом звільнення 2,2 тис. співробітників фінляндського війська, про це заявив керівник відділу комунікацій міністерства оборони Макс Архіппайнен.

  Через армійську реформу почав  істотно скорочуватися і військовий бюджет Фінляндії: у 2012 р. він становив 2 млрд. 804 млн. 500 тис. євро, або ж 1,4% від ВВП Фінляндії, а в 2015 р. — вже 2 млрд. 658 млн. 800 тис. євро, або 1,29% від ВВП. Для порівняння: військові витрати сусідньої РФ обходяться в 4% від ВВП і щороку зростають на 1,5%.
  Однак війна в Україні повернули  у фінляндський політикум дискусію щодо фінансування армії в інше русло. Так, за словами голови парламентської групи з питань оборони Ілкки Канерви, ситуація у Європі та світі ставить питання про збільшення військового бюджету Фінляндії. Він вважає, що потрібно додати ще 150 млн. євро до 2020 року. Збільшення витрат армії підтримують і більшість фінляндців, які цілком згодні з тим, що грошей на військові потреби варто виділити більше.
   Важливою частиною реформи було створення сил швидкого розгортання. Міністр оборони Фінляндії, націоналіст Юссі Нійністьо заявив, що "ахіллесова п'ята" фінляндської армії — це її швидкість. За його словами, створення підрозділу сил швидкого реагування обговорювалося ще минулим урядом і не пов'язане з трагічними подіями на Донбасі.

  На сьогоднішній день збройні сили Фінляндії складаються з наступних видів військ: сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил, а також створених навесні 2015 р. сил швидкого розгортання. Фінляндська армія раніше комплектувалась завдяки загальній військовій повинності для чоловіків від 18 до 30 років. Перехід на контрактну армію не розглядаєся, адже Фінляндія як і сусідня Швеція зберігає нейтральний статус, про що неодноразово заявляли у фінляндському військовому відомстві. Термін служби у фінляндських збройних силах — 1 рік, а наприклад, професійні спортсмени та студенти спортшкіл проходять військовий курс всього за 66 днів. Але останнім часом військові виступають за скасування різних відстрочок. При бажанні до фінляндської армії можуть вступити на службу і дівчата. Наприклад, в 2015 р. майже 300 фінляндських жінок почали проходити строкову службу в лавах збройних сил країни.
   Тим часом, згідно із статтями фінляндської доктрини загальної оборони, всі громадяни країни повинні допомагати збройним силам як у мирний час, так і в часи війни. Для підготовки населення до можливих бойових дій була створена спеціальна організація — "Національна асоціація оборони" (фін. Maanpuolustuskoulutusyhdistys), яка регулярно проводить тренінги для цивільного населення у віці від 15 років. У складі асоціації безліч організацій, таких, як, наприклад, "Спільнота мисливців Фінляндії" або "Жіноча ліга оборони республіки", які також знають, як треба поводитись у разі війни. Варто сказати, що фінляндські військові періодично перераховують власних резервістів. Так, у квітні минулого 2014-го р. резервісти отримали повістки, де вказувалося куди їм варто прибути в разі війни із РФ.

   Згідно із новими інструкціями міністерства оборони Фінляндії, у випадку воєнних дій варто брати із собою тільки смартфон і посвідчення особи, так як фінляндська армія забезпечить своїх вояків, і резервістів у першу чергу, всім необхідним. Хоча ще в  недалекі 1990-ті рр. військові рекомендували не забувати вдома сокиру, сірники і компас!
   Сучасна фінляндська армія на даний час проходить процес переозброєння, однак у фінляндських військових досі залишається на руках "совєцька класика". Командування фінлянських збройних сил зараз робить ставку на німецькі танки "Leopard-2A6" та "Leopard-2A4", 20 нових машин яких вже прибули до портів Фінляндії з Нідердландів в травні 2015 р. Всього німецьких "леопардів" Фінляндія отримає у кількості 208 одиниць до 2019 р. Також з 2015 р. Фінляндія активно модернізує старі шведські танки "CV-9030 FIN" (102 одиниці) і розроблені ще в 1970-ті рр. совєцькі "БМП-2", яких в цілому майже 94 одиниці.
   На озброєнні фінляндської армії також знаходяться різні зенітно-ракетні комплекси. Наприклад, закуплені нещодавно американські "FIM-92 Stinger" (всього їх 200 одиниць) і шведські "ITO-05M (MANPADS)". У зенітної артилерії Фінляндії раніше домінували совєцькі "ЗУ-23-2" (більше 900 одиниць), незважаючи на закупівлі на початку 2000-х рр. швейцарських "Oerlikon GDF" і декількох британських комплексів "Marksman".

   Якщо говорити про совєцьку спадщину, то фінляндська самохідна артилерія складається виключно з полкових самохідних гаубиць "Гвоздика", яку фінляндці називають "PsH-74", яких нараховується 36 одиниць. У розпорядженні фінляндських ВВС знаходяться 62 американські винищувачі "F-18 Hornet". Термін експлуатації цих машин закінчується в кінці 2020-х рр., тому в квітні 2015 р. стало відомо, що фінляндський уряд хоче витратити близько 6 млрд. євро на нові літаки. В якості альтернатив розглядаються американський "Jas-39 Gripen".
   Що стосується зброї, то на озброєнні фінляндської армії знаходяться різні модифікації автоматичних гвинтівок "RK-7,62" фінлянського виробництва, яких близько 400 тис. одиниць. Спеціальні підрозділи користуються бельгійськими гвинтівками "FN-SCAR", яких близько 500 одиниць. На озброєнні спеціальних підрозділів знаходяться і німецькі пістолети-кулемети "Heckler & Koch-MP5" — 100 одиниць. У 1990-х рр. фінлянські військові закуповували також китайські копії "автомата Калашнікова" для призовників, однак зараз їх практично не використовують через зношеність. Що стосується снайперських гвинтівок, то тут перевагу віддають вітчизняному виробництву: "Sako-TRG" і "Tkiv-7.62". Таким чином, на сьогодні, Фінляндія попри свою нейтральність має цілком боєздатну армію і у разі нападу з боку РФ, зможе протриматись від кількох днів до кількох місяців без допомоги своїх союзників.

Автор — Денис Ковальов 

Грузія як 2-й фронт для московської орди

Паралельно з Україною Грузія може стати другим фронтом для РФ в тому випадку, якщо Кремль побачить, що грузинська влада, спецслужби і збройні сили не можуть чинити опір діям Кремля як на кордоні, так і на окупованих територіях Абкхазеті (Абхазія) та Самачабло (Південна Осетія). Про це заявив дослідник кавказького питання, історик Алеко Квахадзе.
  За його словами Кремлю вигідно відновлення військової напруженості в Грузії, а також, потрібна інтенсивна комунікація з дружньою союзницею у Південному Кавказі — Вірменією. Владімір Путін не відмовиться від нової гарячої точки паралельно з Україною, аби тримати свій рейтинг "на плаву", тим більше після того як через недостатню активність міжнародних санкцій для РФ, адже минулого року їй просто "зійшла з рук" анексія Криму і Кремль не поніс за це жодного покарання.

   Після того як з Ірану були зняті санкції, Кремлю стала потрібна більш  частіша комунікація зі своїм стратегічним союзником, Вірменією, тому можливо, що РФ захоче прокласти сухопутний коридор до Єревану і для цього спробує військовим шляхом розділити територію Грузії на Східну (Кахеті, Тбілісі та Мцхета-Мтіанеті) та Західну (Самеґрело, Сванеті, Гурія, Імереті і Аджара). З центральної частини Грузії (Квемо-Картлі, Шіда-Картлі та Самцкхе-Джавахеті) Кремль може утворити протекторат під обопільним вірмено-московським окупаційним правлінням. Також не виключено, що війська РФ з надуманої причини почнуть інтервенцію, за допомогою якої зв'яжуть Цхінвалі з Єреваном через Борджомі і Горі. Є передумова того, що кремлівська влада РФ повторить в Грузії те ж саме, що зробила в Україні, хоча б тому, що зараз спостерігається активізація московської агентури і її пропагандистських ЗМІ в Тбілісі, Горі, Кутаїсі, Зуґдіді та Батумі. Це схоже на те, що передувало анексії Криму і військовій інтервенції на Донбас.

  Алеко Квахадзе заявив, що після 5-денної війни в серпні 2008 р. в західних політичних колах (особливо в США та у Великій Британії) постало питання про постачання озброєння Грузії і Україні, але у випадку із Грузією ця ситуація наразі виглядає більш вірогідною. Ще за часів президентства Міхеїла Саакашвілі та його міністра оборони Іраклі Аласанія, Грузія активно вела переговори про постачання оборонного озброєння різного типу, в той час як Україна розпочала процес зближення і переговорів із США та країнами NATO лише після Революції Гідності навесні 2014 р. В даному випадку у Грузії є більше шансів отрмати летальне озброєння.
   Після 5-денної війни в серпні 2008 р. під тиском РФ міжнародне співтовариство, країни з особливо сильним військовим виробництвом (Франція, Італія, Німеччина) наклали на Грузію неофіційне ембарго. Грузія не могла купувати озброєння, особливо — протиповітряне, і уряд Тбілісі був змушений розвивати своє військове виробництво власноруч. Після того як міжнародне співтовариство стало свідком агресії кремлівської агресії в Україні (Крим і Донбас), природно, у західних політичних колах постало питання про постачання озброєння не тільки Грузії, але Україні та Молдові. Слід зазначити, що мова йде про конкретні види озброєння, однак Україна і досі не отримала життєво важливе — протиповітряну і протитанкову зброю.

  За словами редактора журналу "არსენალი" Іраклі Аладашвілі, через те, що Грузія своїм геополітичним положенням має для України особливе значення, Кремль посилить свою агресивну політику на Тбілісі. Не тільки Грузія, але й всі сусіди Росії, які не входять в так званий Євразійський Союз (особливо Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан та країни Балтії) є для Кремля своєрідною лінією фронту "свій-чужий".
   Коли Московія без сорому проводить свою агресивну політику по відношенню до сусідів, на передній лінії завжди виявляються більш слабкі та меньші від неї країни. Влада РФ відкрито заявляє, що в 2015 р. у новий Євразійський Союз неодмінно повинні вступити всі колишні республіки СССР, а бажано, щоб і втрачені території Російської імперії, зокрема Фінляндія та Польща. Якщо додати до цього геополітичне положення Грузії, то ця невеличка кавказька країна має на сьогодні для України особливе значення як зі стратегічної, так і з тактичної точки зору. Крмі того, 80% економіки РФ залежить від енергоносіїв, тому Кремль хоче контролювати Грузію, щоб перекрити Заходу (ЄС та Туреччині) альтернативні джерела постачання енергоносіїв.

За матеріалами "Грузія On-line"

Кримський вузол як символ зіткнення цивілізацій

Крим є особливою сторінкою у дослідженні історії взаємних україно-тюркських впливів. Адже це яскравий приклад абсолютно органічної дифузії кількох народів, що належать до абсолютно різних культур і утворення місцевої унікальної культури (подейкують, що і місцевої національної ідентичності). Крим у деякому значенні став форпостом форпостів, знаходячись саме у центрі боротьби між Сходом і Заходом і приймаючи велику частку не мусульманського населення. Однак, спершу немусульманське населення поступово зливалося в одну етнічну групу, тати (українське,черкеське, грецьке та західноєвропейське населення), очевидно намагаючись таким чином протистояти жорстким татарським та мусульманським впливам.

   Чималий обіг работоргівлі спричиняв дещо розмиту структуру татарського населення Криму – з розширенням невільницьких ринків збільшувався і відсоток європеоїдного населення півострова. Вплинуло це також і на татарську родоплемінну аристократію – багато українських невільниць ставали наложницями для військової та адміністративної верхівки ханського Криму і народжували дітей, що переймали свої титули від батька. Нині з різних етнічних груп, що складають кримськотатарський народ жодна не має великого вмісту монголоїдної складової – не більше 10%. Расовий тип нинішніх кримських татар майже виключно європеоїдний.

  Дивне співжиття двох і більше етносів в Криму призводило нерідко до більш ніж цікавих випадків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі згадує про шанування Божої матері (козацького пророка,як він пише) у одному з монастирів дервішів.

   Відверто тюркські впливи почали слабнути в Криму з його приєднанням до Російської імперії (від 1783 р.). Однак, слід зазначити що дуже довго ще татарські елементи відігравали величезну роль в житті півострова. Коли у 1812-му р. у Таврійській губернії було вирішено сформувати ополчення, то постанову дворянських зборів про це довелося перекладати, бо спочатку вона була написана татарською мовою. Серед дворян, що її підписали бачимо виключно татарські прізвища.

   Остаточного удару по домінуванню татар у Криму завдали під час примусового переселення кримських татар 1944 р. та в 1948 р., коли понад 80% татарських топонімів півострова було змінено на російські...

Автор – Ярослав Божко

Перманентний майдан

В революцій завжди гіркий присмак. Перемога далась важкою ціною, але антиукраїнський режим повалено. Тепер саме час дати відповідь на питання, які позитивні зміни мають статися та, що загрожує реалізації волі українського народу?

  Спершу, ще раз згадаємо подвиг Героїв України, який відбувся 20 лютого, а також усіх загиблих поборників правих ідей, що загинули за часи останніх протистоянь. Саме їх звитяга дозволила подолати спротив корумпованого, авторитарного та антинародного режиму внутрішньої окупації. Ці люди боролись супроти та поклали себе в жертву, задля того, щоб живі отримали бодай можливість жити у вільній та соборній Україні. Це важливий момент для усвідомлення, зараз українці отримали лише проміжну перемогу, яка відкриває критично важливі можливості:

1) забезпечити прихід до органів центральної влади, представників громадськості, які походять із середовища вільних духом людей із високими цінностями;

2) оновити соціально-економічну систему, спрямувати потік коштів із центрального бюджету не в напрямку обмеженого кола високо посадовців та преференційованих олігархів, але забезпечити підтримку соціально-економічного розвитку громад країни;

3) забезпечити реалізацію принципів професіоналізму та особистої відповідальності на всіх рівнях управління бюджетних установ та організацій;

4) сформувати те саме громадянське суспільство, яке ладне забезпечити докорінні зміни на рівні всіх міст та містечок України.

  Звичайно, кожен зможе навести ще по декілька пунктів тих змін, що він жадає, і які притаманні будь-якій незалежній національній державі, яка дбає про добробут всіх своїх громадян. Однак метою даної статті є привернути увагу читачів до тих дій, які забезпечать невідворотність позитивних змін в житті нашої нації, яку я розумію виключно як позитивну органічну єдність активних патріотів України, які вільно реалізовують свій творчий потенціал у різних сферах життя спільноти.

    На разі ми маємо дві групи загроз: внутрішні та зовнішні. Серед внутрішніх я розумію як саму кризову ситуацію з точки зору ризику обвалу національної економіки, так і загрозу відсутності необхідних докорінних змін у всіх органах влади. Україна виходить із протистояння з величезними втратами. Національний бюджет виявляється непідкріпленим, різко скоротилися золотовалютні резерви, продовжується стрімка інфляція гривні, все це каже про загрозу в майбутньому голодних бунтів. Самостійно з цієї ситуації ми не вийдемо і за заявами потенційного нового прем’єр-міністра ключовим завданням нового уряду стають перемовини про отримання значної фінансової допомоги від МВФ та ЄС. Україна потрапляє у ситуацію нової економічної залежності й це є вимушеним кроком, від якого ми навряд чи можемо ухилитись і наслідки чого ми будемо оплачувати ще багато років.

  Будувати нову державність надзвичайно складно. І це відбувається на фоні приходу до влади нових облич. На щастя зараз склад уряду проходить через процедуру консультації з Майданом, тому принаймні зараз верхівка центральної влади залишається підзвітною громадськості. Однак, що можна говорити, коли власне Арсеній Яценюк сам говорить про новий уряд, як про уряд камікадзе? Такий стан речей говорить про те, що на разі утворюється технічний тимчасовий уряд, який розійдеться після вживання першочергових заходів. В ситуації стабілізації економічної системи можна очікувати витіснення посадовців вже постійними міністрами.

    І тут ми переходимо до наступної загрози: життя українців може залишитись на тому ж рівні, до влади просто прийдуть нові обличчя, які будуть заспокоювати громадськість заявами про піклування розвитку самостійної української держави, яка повернеться у зашморг корупції, бюрократії, олігархії. Вітчизняні мільярдери дійсно не бажають розколу країни, визнають нинішню владу, але тільки через вкоріненість на території України власних бізнесів. Українську спільноту вони не забажають бачити в вигляді дійсно незалежної та творчої національної сили. Їх значно скоріше влаштує повернення до старої розподільчої системи, коли національні кошти розпилюються із врахуванням інтересів олігархів.

 Ситуація ускладнюється вельми небезпечними зовнішніми загрозами. Уже достеменно відомо, що Російська Федерація надала притулок біглому псевдо президенту Януковичу. Він дозволяє собі заяви щодо своєї легітимності, вважає себе законно обраним та незаконно усуненим. Вже реалізується сценарій дестабілізації традиційної порохової діжки у вигляді АР Крим, нині на Донбасі, у Харкові та в Луганську. По території Криму роз’їжджали представники ЛДПР, агітуючи людей отримувати російське громадянство та голосувати за перехід до складу Російської Федерації. Разом із тим Путін ляскає зброєю на кордоні, проводячи "планові" військові вчення. Зараз ми як ніколи близькі до втягнення у збройний конфлікт, у ситуації перехідних процесів у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Тому ми вже зараз маємо зробити все належне, щоб забезпечити внутрішню єдність перед обличчям тих, хто не бажає вільного життя для українського народу.

   Всі події почались на Майдані, зараз свої Майдани є в більшості великих міст України. Це за влучною аналогією реінкарнація Січі, тут акумулюється та вивільнюється чиста енергія української нації. Сьогодні це наші цитаделі єднання, основа майбутнього розквіту, центр вільного життя та творчого потенціалу нації. Ми вже змінили свою ментальність, я впевнений, що кожен, хто запустив у свої легені та думки повітря Майдану не підкориться ані ворожій агресії, ані тиску власних органів влади та корумпованих чиновників, можновладців та олігархів.

   Майдани є і будуть, вони стануть постійним дорадчим та контролюючим органом влади на центральному та місцевому рівнях. З рештою, я вважаю доречним легалізувати Майдан спеціальним законом. Вільний український народ вже не придушать ані власні корумповані чиновники та олігархи, ані ворожа інтервенція. Зараз і надалі заборона Майдану є початком широкомасштабної партизанської війни. Тільки громадськість знає і дбає про свої інтереси. Ми вже вийшли зі стадії терпіння, сподівання, що щось нам дасться за волею долі. Українці самі творять свою долю.

   У сьогоднішній ситуації ми маємо підтримувати проукраїнські сили в центральних та місцевих органах влади, а вони мають керуватись у своїй діяльності волею Майдану. У ситуації жорстких економічних та мілітаристських загроз українці мають показати приклад соборності для всіх націй у всі часи.

Автор – Левко Писарчук

Si vis pacem para bellum

All of you see what's happening in our country and in particular in the Crimea after escaping Victor Yanukovych.

   Who are mobilizing men of military age, and those who are "in stock" in the Armed Forces of Ukraine. If all this time we thought the army place where you can lose a year of his life, but now everyone should understand – except for us to defend our land no one.

   Russia under Putin is trying to impose a free Ukrainian people and even Western countries hysteria that we have in the Crimea and Kiev Nazis raping women, robbing stores and killing bystanders. It's all lies! Our country got rid of the usurper and the bandit, our national revolution triumphed, and now the Kremlin wants to unleash a war against free Ukrainians.

   Be a warrior, for men – it's a great honor, and for a Ukrainian Cossack and an heir of warriors, it is also duty. It is time, which brought to the fore the true priorities and values​​: the ability to wield weapons and knowledge of the intricacies of military affairs.

   Ukrainians can now go to the shooting range and learn how to hold and shoot. And in general – free time can now be used to improve knowledge about the weapons technology, military tactics and other useful knowledge from this area. Internet provides such an opportunity.

   Ukrainian National Revolution has been three months since the confrontation of the President Viktor Yanukovych with the people of Ukraine began. Yesterday the conflict took on a threatening form. Current situation may result in a civil war. Thus we take it upon ourselves to inform you about the events in Ukraine. We will provide you with yet another viewpoint regarding this conflict. We will do our best to remain fair and objective.

   Ukrainian National Revolution is an ongoing, continuous and progressive process that covers lifetime. It’s way of positive ideas and values ​​against the Bolshevik’s system is not as abstract theory and doctrine, as well as a living and dynamic force actor. Ukrainian National Revolution as a unanimous process consists of 3 phases: 1st phase – a process of prolonged and progressive underground struggle, 2nd phase – the process of national liberation final 3rd phase – is to build on the site of the destroyed USSR-Russia independent nation states to ensure their independence outside, exercise ideas and programs liberation revolution in the state and social system, the content and the construction of a life.

  Today Ukraine for Vladimir Putіn – is irrational stumbling like Carthago to Cato the Elder, as destroying a harmonious system of world order. One gets the impression that the Russian autocrat himself has come to believe in their own ideological notions technologists. In particular, that all Ukrainian Maidan – exclusive gathering of militants and radicals, trained in camps in the Baltic American money. And the anti-Russian movement in the Baltic States, in turn, created by American money in Poland. And go on.

  In general, the Maidan-Carthago in the underbelly of Russia must be destroyed. Again, the imperial- patriotic hysteria pumped Russian propaganda has reached such a degree that, if not give external output, then burst in some Biryulevo as ethnic clashes. If you want peace – prepare for war. For Ukraine, these words became a bitter truth!

   Honor for Ukraine! – Honor for heroes!

Writer – Denis Kovaljov

Українська хвиля в Севастополі

Роздумуючи, відколи почати розвідки про заснування просвітницької організації в Севастополі, вирішив, що точкою відліку повинен стати 1900 р. Тоді в місті більшість населення була українською. Документи перепису перед Кримською війною стверджують, що в Севастополі проживало 32 тис. осіб, з них 24 тис. — українці, але становлення їхньої національної свідомості — початок XX ст.

  Українець почав виокремлюватися не лише походженням та знанням історії власного народу, а відчув духовну потребу в українській ідеї — побудові самостійної Української держави. Почали поширювати твори Т. Шевченка, Б. Грінченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, і до 1905 р. не лише українська інтелігенція, а й прості селяни прагнули незалежності Української держави. Вони збиралися гуртами за вечірнім читанням книг. Студенти в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Херсоні, Катеринославі поширювали і читали заборонені газети й журнали. Севастопольські гімназисти захоплювалися газетами “Син Отечества” і “Наша Жизнь”, цікавилися новою російською літературою — творами Чехова, Горького, Андреєва, Чірікова, що друкувалися в популярному збірнику “Знание”.

   Севастопольська молодь намагалась активізувати українське життя, юнаки писали вірші й оповідання, молилися українською мовою, перекладали з інших літератур українською, пропагували театральне мистецтво, насамперед вистави про гірку долю Кобзаревих героїнь, зростало значення української пісні та музики. Хор, який створив учитель Севастопольської державної жіночої гімназії українець Микола Кагарлицький, робив непомітну, але дуже важливу справу. В його репертуарі були пісні на слова Шевченка “По діброві вітер віє”, “Зоре моя вечірняя”, “Така її доля”, “Думи мої, думи мої”, “Нащо мені чорні брови”, “Реве та стогне Дніпр широкий”. На початку минулого століття в цьому хорі починала свій творчий шлях севастопольська співачка Оксана Петрусенко.

   Найбільше українському національному руху в Севастополі сприяв Левко Мацієвич, конструктор-підводник, теоретик та практик військового літакобудування, який з 1906 р. працював у Севастопольському військово-морському відомстві. Він став членом Робітничої Української Партії ще 1901 р. студентом Харківського інженерного інституту.

  В березні 1906 р. українська патріотична інтелігенція створила міську просвітницьку організацію “Кобзар” і обрала керівником Левка Мацієвича. Він активно працює до 1908 р., потім їде в Петербург для організації військового літакобудування. Стає активним членом петербурзької української громади і матеріально допомагає севастопольській організації “Кобзар”, яку очолив директор державної жіночої гімназії В’ячеслав Лищенко. Організація діяла в будинку на Великій Морській.

  До української справи почали горнутися люди. Найгірші часи для просвітницької громади настали після трагічної загибелі 1910 р. Левка Мацієвича під час випробувань нового військового літака. Припинилася фінансова допомога, а через три роки міська жандармерія заборонила діяльність організації, адже навколо неї почала згуртовуватись національно свідома місцева інтелігенція.

   Із 1914 до 1917 рр. організацію “Кобзар” переслідував царський уряд, а її нова національна течія відродилася лише в січні-квітні 1918 р., коли війська українського полковника УНР отамана Запорізької дивізії Петра Болбачана здобули Сімферополь і Бахчисарай. Українські патріоти Севастополя прагнули бачити Крим у складі України, військові підняли на флоті національні прапори. Українська інтелігенція міста відродила громадську організацію “Кобзар”, яку очолив учитель української мови Терещенко.

 А у 1917 р. під керівництвом молодого ентузіаста Григорія Йосиповича Заголо в Севастополі почав діяти український аматорський хор “Рада” на Корабельній стороні. До його складу входило 60 співаків, переважно матросів Чорноморського флоту та учениць жіночої гімназії. Тоді на флоті служив режисер української драматичної трупи Микола Коновалов, який брав активну участь у громадському житті.

   У квітні 1918 р. режисер Картушин створив Севастопольську драматичну аматорську трупу, в якій працювали Костянтин Борисенко, Микола Гамов, Любов Найдьонова, матрос Ляшенко-Задунайський, командир загону моряків Усенко та Микола Попов. На жаль, Центральна Рада III Універсалом не наважилася включити Крим до складу УНР.

  У кінці 1920 р. Крим завоювали більшовики. Вони ліквідували українську організацію “Кобзар”, а приміщення з бібліотекою та українським видавництвом “Атос” перейшло в розпорядження російського флоту, на його базі було створено “Морську бібліотеку”.

  Відродження просвітницького руху в Криму розпочалося 21 травня 1989 р. 20 патріотів заявили про існування в Севастополі Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На честь 175-річчя Кобзаря посадили алею, де нині встановлено пам’ятник поетові. Нині севастопольське об’єднання “Просвіти” налічує 77 індивідуальних і 11 колективних членів. Просвітяни активно допомагали в створенні національного флоту. 1600 активних українців упроваджують ідеологію незалежності, соборності й інтеграції в європейську спільноту.

Автор – Володимир Проценко